Тисячолітній миколай



Сторінка35/62
Дата конвертації17.04.2017
Розмір9.82 Mb.
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   62

Я подумав: а що коли спитати тітку про Марка Озерного і його високі врожаї. Може, вона його землячка. Може, до війни навіть у його ланці працювала. Та якось не тулилася корова, яку везуть через усю Україну, до високих врожаїв прославленого Майстра, і я стримався.

— Пробачте,—сказав жінці і знов побрався на палубу.

Тепер не сідав, а ходив уздовж і впоперек, думав, дивувався, обурювався.

Ну, гаразд. Всі ми віримо відтоді, як принесено нам з Візантії віру точну, світлу, пронизану вже й не земними, а небесними обітницями. І я вірю у велике вчення і у великого вождя, у високі принципи і світле майбуття, вірю в антрацит, який рубає Олексій Стаханов, у буряки Марії Демченко, в ситець Дусі Виноградової, у важковагові поїзди Петра Кривоноса, в колінчасті вали Олександра Бусигіна, в тракторну бригаду Паші Ангеліної, я вірю навіть у рекордні врожаї Марка Озерного, бо сам бачив у сільській хаті-лабораторії величезний сніп вирощеної ним кукурудзи, який не вміщався під низькою стелею і тому лежав під стіною уздовж усієї кімнати. Врожаї справді були, хоч як називай ту кукурудзу — партизанка, тавричанка чи хоч і мишурянка,—та тільки до чого ж тут мічурінська агробіологія і передові методи? Кукурудза росла у прославленого Майстра точнісінько так, як росла в Єгипті ще з часів фараонів пшениця в долині Нілу. Щовесни з Лихівської гори в Жаб’ячу балку неслися каламутні потоки, родючий льос пухким шаром вистеляв дно балки, від гарячого сонця над балкою здіймалися вологі випари—все, як у долині великої африканської ріки. Чому ж чесно не сказати про це людям? Навіщо виписувати в газетах і в брошурах, роздзвонювати в доповідях з трибун, як прославлений Майстер ще з осені готує ґрунт, як глибоко оре, які застосовує добрива, як дотримується квадратно-гніздового способу з безпремінним застосуванням торфово-перегнійних горщечків, як робить перехресне запилення рослин...

Хто ж кого обдурює і навіщо?

Селяни все знають і не протестують. Боязкий клас. Робітники, може, й протестували б, але не знають. Вчені введені в оману. Я повинен одкрити їм очі. І суть не в скептицизмі професора Черкаса, який не вірить ні в яких передовиків і героїв на безмежних гробовищах селянського життя. Праця Майстра справді героїчна.

Коли існують зони так званого ризикованого землеробства, то він все життя працює в зоні, сказати б, землеробства катастрофічного. Бо ті щорічні дикі потоки з Лихівської гори не тільки приносять у Жаб’ячу балку плодючий намул, але і приховують у собі неперед-бачувані загрози, несподівано з’являючись то в кінці весни, то в зародку літа і загортаючи тисячотонною масою кволі рослини в низині. То відкопуючи руками кожне стебельце, то заново пересаджуючи всю долину, втрачаючи сили, але не втрачаючи надій, бореться Майстер з свавільністю стихій і зрештою виходить переможцем. Ось про що повинні знати люди, і саме цей унікальний досвід слід пропагувати, щоб ми навчилися використовувати навіть пропащі землі, а не вигадувати фальшиві досягнення неіснуючої науки.

Я чесно написав про все, що бачив, і професор Черкас похвалив мене, а тоді навіть зумів надрукувати моє писання в якомусь науковому збірнику, і сам Міністр вищої освіти Кафтанов прислав мені грамоту за наукові досягнення — хвала і слава.

Та нічого з того не вийшло. Три роки після Перемоги і чим же вони значилися? В сорок шостому війна проти письменників, в сорок сьомому війна проти композиторів, у сорок восьмому війна знов прийшла до мене і не стала питати ні про моє зранене тіло, ні про мою зболену душу— війна не питає, вона нищить.

У серпні відбулася в Москві сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук. Сесія закінчилася обов’язковою тоді процедурою— читанням листа «лучшему другу советских хлеборобов»:

«Дорогой Иосиф Виссарионович!

Участники сессии академики, агрономы, животноводы, биологи, механизаторы, организаторы социалистического сельскохозяйственного производства шлют Вам свой сердечный большевистский привет и самые лучшие пожелания.

...Колхозный строй, созданный под Вашим мудрым руководством, открыл безграничные возможности для мощного подьема производительных сил всех отраслей сельского хозяйства, показал свою непреоборимую силу.

...Наша агробиологическая наука, развитая в трудах Тимирязева, Мичурина, Вильямса, Лысенко, является самой передовой сельскохозяйственной наукой в мире... Мичуринская биологическая наука будет и впредь творчески развивать дарвинизм, неуклонно и решительно разоблачать реакционно-идеалистическую вейсманистско-морганистскую схоластику, оторванную от практики, бороться против недостойного для советского ученого раболепия перед буржуазной наукой, освобождать исследователей от пережитков идеалистических идей. Передовая биологическая наука отвергает и разоблачает порочную идею о невозможности управлення природой организмов при помощи подконтрольных человеку условий жизни растений, животных, микроорганизмов.

...На зтом пути нас воодушевляют Вашй указания о передовой науке, служащей народу, ценящей традиции, но не боящейся поднять руку на все отжившее.

Слава великому Сталину, вождю народа и корифею передовой науки!

(Бурные, долго не смолкающие аплодисменты, переходящие в овацию. Все встают)».

Хто визначає оте – «все отжившее»? і який це вседержавний жах і яка ганьба і пониження роду людського!

Але це прозріння прийде набагато пізніше, коли я остаточно вилікуюся від найрозповсюдженішої в нашій країні пошесті: дивитися начальству в рот і свято вірити, що з того рота вилітають тільки незаперечні істини.

Все на світі змінюється, тільки начальство завжди залишається начальством.

Два роки тому в цьому вузькому й довгому, як свиняча кишка, інститутському залі громив безідейних літераторів секретар обкому Климушняк, сьогодні той самий Климушняк знов стояв у трибунному ящику і вергав громи й блискавиці на голови безідейних біологів, які проповідували реакційні вейсманістські теорії. Щоб підкреслити свою стабільність і, сказати б, адміністративно-партійну невмирущість, Климушняк за ці роки, здається, не поміняв навіть костюма.. Той самий сірий костюм з товсто вимощеними ватою плечима (щоб видаватися вищим), той самий кострубатий костур у руці для підкреслення каліцтва Климушняка і водночас для значущості, навіть галстук, мабуть, той самий, що і після постанови про ленінградські журнали: брудносірий, як попіл під дощем, мов знак понурої відданості. Ногу Климушнякові перебило не на фронті, а ще до війни. Може, сідав на кобилу не з того боку, а може підстерегли добрі люди, яким він залив за шкіру смальцю. Тепер Климушняк обачливо тримався на безпечній відстані від усіх державних кобил, залізати на них більше не норовив, знай підганяв це робити інших, надто що голос для цього мав знаменитий. Голос майже як у диктора Левітана. Мабуть, саме завдяки цьому голосу Климушняк і став пропагандистом за посадою, бо пропаганду можна зрівняти з гучномовцем.

Все, про що гримів з трибуни Климушняк, уже друкувалося в центральній пресі, перелякані інститутські викладачі перешіптувалися про сесію ВАСГНІЛ в Москві, про викриття і розгром цілої групи московських учених-біологів, про остаточну перемогу академіка Лисенка, переляк цей докочувався й до студентів, але не дуже зачіпав їх, бо студенти газет не читають, душі їхні рвуться в майбуття, а мозок занурений у минуле, бо наука з її здобутками — вся в минулому, принаймні та наука, якою напихають голови студентам. Які вейсманісти? Які морганісти? Хто і де їх бачив на наших пошарпаних війною українських полях?

А Климушняк, пристукуючи костуром у трибуні, грюкаючи кулаком по трибуні, гримів:

— Протягом ряду років у біології поширювались реакційні вейсманістські теорії, що їх проповідував Шмальгаузен та його поплічники.

— А хто такий Шмальгаузен? — крикнув хтось з задніх рядів. Климушняк, мабуть, і сам не знав, бо не звернув ніякої уваги на той вигук і тарабанив далі, не відриваючись од шпаргалки:

— Ці антипатріоти-біологи плазували перед лженауковими ідеалістичними теоріями іноземних буржуазних біологів і видавали свій метафізичний, ідеалістичний мотлох за останнє слово науки. Передова радянська біологія під керівництвом більшовицької партії розгромила цих мерзенних космополітів, розчистила шлях для нового, ще більш бурхливого розквіту науки в нашій країні. Завдання полягає в тому, щоб закріпити перемогу передового мічурінського вчення над реакційним вейсманізмом-морганізмом, перемогу соціалістичної ідеології над реакційною ідеологією, над метафізикою.

Климушняк, мабуть, не знав, що таке метафізика (так само як і хто такий Шмальгаузен), але весь час лякав нас цим словом, щоразу вимовляючи його двома окремими вигуками: МЕТА-ФІЗИКА, МЕТА-ФІЗИЧНИЙ!

Я вже став забувати точне фронтове мовлення, але до тієї тріскотняви, яка запанувала довкола, звикнути не міг, тож і слова Климушняка в одне вухо впускав, а з другого випускав. Тоді, в сорок шостому, Климушняк теж отак приїхав, поторохкав з трибуни, сів у машину й покотив до свого кабінету, не знайшовши в нашому інституті ні ахматових, ні зощенків. Щоправда, кажуть, що в університеті все ж знайшли поживу і вчепилися в оповідання вчорашнього фронтовика Гончара, вмить звинувативши його в антипатріотизмі й відступництві. Журнал «Україна», де надруковане було оповідання, з бібліотек зник, я не міг знайти його в усьому місті і тільки вже влітку під час канікул роздобув у своєму підземельному селі, прочитав, і оповідання перевернуло мені душу.

Тепер Климушняк шукатиме шмальгаузенів у нашому інституті, як тоді шукав зощенків в університеті, і я повинен вірити цьому чоловікові?

Але Климушняк був хоч дурний, та хитрий, він не назвав жодного імені, відбувся своєю «метафізикою», прогримів костуром до столу президії, відітхнув, тоді скомандував секретареві парткому Михну:

— Ведіть збори далі!

І тут почалося те, що в давнину, мабуть, звалося стовпотворінням. Всі, хто сидів у залі (я теж), побито нахилили голови і вперлися поглядами в, підлогу, а на трибуну наввипередки подерлися асистенти, аспіранти і навіть доценти з ветеринарного факультету, з факультету механізації, з економічного — і всі називали ім’я професора Черкаса, і всі начіплювали на нього всі оті малознайомі і, власне, смішні для нас слова, які щойно вивергав на нас Климушняк: вейсманіст, морганіст, ідеаліст, метафізик, космополіт, імперіалістичний агент...

— А чому мовчить агрономічний факультет?—стрепенувся Климушняк.—Це ж там звив своє вороже кубло професор Черкас?

Люди в залі сиділи так само потуплено, ніхто не рвався захищати професора Черкаса, кожен з жахом ждав, чи не назвуть його імені, чи не розверзнеться земля під його ногами. І тому фактом незвичайної мужності слід було вважати вже те, що жоден з викладачів або студентів агрономічного факультету не приєднався до тих, хто наввипередки засуджував і обляпував грязюкою професора Черкаса.

Самого професора я не бачив на зборах. Його неодмінно посадовили б до президії: адже мішень для стрільби завжди виставляють перед очі. Я мовби чув його улюблений вислів: «Блажен муж, иже не идет на совет нечестивих», чув грюкіт його сміху, бачив його присадкувату «чорноземну» постать, постать чоловіка, який мовби щойно зродився з землі і тільки для того, щоб жити заради цієї землі, її здоров’я і збереження. Який же він у чорта ідеаліст? Що за маячня!

Я підвівся з такою рішучістю, що міг би не вибиратися в прохід між рядами, а переступати через ряди, через голови цих спаралізованих страхом людей, туди, де президії, до трибуни, щоб заступити професора Черкаса словом, грудьми, честю і життям своїм.

Але мене випередили.

З перших рядів тінню майнула невиразна постать, перед столом президії затрималася, але тільки на той час, поки Михно сказав: «Слово має студент третього курсу агрофаку Сирота»,—і мерщій пробралася до трибуни.

Ох, молодець Сирота! Такий же тихий та смирний, а бач,— випередив навіть мене. В тихому болоті... Ось тобі й сирота Сирота!

З Сиротою я познайомився два роки тому в цьому самому залі і, власне, на такому самому сабантуї з участю Климушняка, як і оце сьогодні.

Перше вересня сорок шостого року припало на недільний день, тому заняття в інституті починалися другого числа. Але замість занять оголошено було загальні інститутські збори для проробки партійної постанови про журнали «Звезда» і «Ленинград». Я не дуже рвався на ті збори, прийшов одним з останніх і був належно покараний за це: вільні місця залишалися тільки в двох перших рядах, де ти сидітимеш, як бевзь, і пастимеш очима начальство, а воно так само пастиме тебе. Я втиснувся в другий ряд, лозові стільці першого повоєнного року ще не мали диктових сидінь (не до дикту було!), а просто палички, сяк-так прибиті гвіздками, ті гвіздки миттю вчепилися в мої офіцерські штани з синьої діагоналі, я взявся визволяти свої штани, проґавив початок цієї дивної академії, а коли нарешті зміг слухати, то Климушняк уже розлягався на трибуні, громлячи безідейні вірші Ахматової. З одного боку біля мене стілець так і лишився вільний (нема дурних!), з іншого щось ніби сиділо, але таке непоказне і миршаве, що визнати його студентом я ніяк не міг.

— Ти хто такий? — спитав я пошепки.

— Сирота,— прошелестіло воно.

— Ну, хто тепер не сирота? Я тебе питаю, чого ти тут?

— Я студент Сирота з агрономічного факультету. Взагалі ж я і сирота, бо мої тато й мама загинули під час війни.

— Під час війни чи на війні?

— Тато поліг у боях, а маму вбили окупанти.

— Співчуваю. Давай знайомитися. Микола Сміян. Теж з агрономічного.

— Дуже приємно.

— Я запізнився, не знайшов ніде місця. А ти чого сюди вискочив?

— Щоб краще чути.

— Нащо воно тобі?

— Може пригодитися. Студент повинен усе знати.

— Ти про Ахматову хоч щось чув?

— Ні, не чув. У нас у селі її віршів не було.

— А ти вірші читаєш? Які тобі поети подобаються? Малишка читав коли-небудь?

— Малишко — сурмач.

— Хто, хто?

— Сурмач.

— Та ти не сирота, а просто професор! А Тичина тоді хто?

— Тичина — співець революції.

— А Сосюра?

— Сосюра — натхненний лірик.

— Хіба ненатхнениі лірики бувають?

— Я ще не знаю,—скромно потупився Сирота, а згодом, несміливо ковзнувши оком по іконостасу на моїх грудях, тихенько поцікавився:

— Ти хіба теж студент?

— Ну! А хто ж, по-твоєму?

— В тебе стільки орденів, і ти — тільки студентом?

— А ким же мені—директором інституту?

— З такими орденами люди знаходять набагато кращі місця.

— Уяви, що в тебе такі ордени. Ти б теж шукав тепленького місця?

— Я що? Я — сирота,—зітхнув студентик.

— Слухай, ти мені подобаєшся!—легенько стусонув я Сироту під бік.—Ти де живеш?

— В інститутському гуртожитку. Мені дали, як сироті.

— Ну, я не в гуртожитку, а в підвалі, але не біда!

— Ти ж фронтовик! Мабуть, інвалід? Тобі ж належиться гуртожиток в першу чергу.

— До інваліда я не дотягнув. Деяка побитість в організмі наявна, але для суворих лікарів цього недосить. А з гуртожитком не вийшло, бо я не сам, а з дружиною. Найняли куток у підвалі, будем жити! Сьогодні, між іншим, моя Оксана варить гречані галушки. Ти їв коли-небудь гречані галушки?

— Не пам’ятаю. Мабуть, не їв. Я ж сирота.

— Тоді запрошую!

Галушки Оксана приготувала знаменито. Замісивши за своїм рецептом (точніше: за рецептом матері Марфи) і зваривши галушки в каструлі, вона вийняла їх з юшки, підсмажила з салом і цибулею, виклала в череп’яну миску—круглі, апетитні, здоровенні, як горнята,—облила гарячим жиром, поставила посеред столу, а тоді кожному налила в тарілку юшки — запивати. Хазяйчині діти Ніна і Вова насилу піднімали над мискою своїми тоненькими рученятами важезні гречані гранати. Сирота, помуркуючи, лигав галушки, тьопав юшку наввипередки з голодними дітьми, і мені він теж видавався нещасним дитям війни, як і мій братик Марко, як мільйони його однолітків.

— До таких би галушок годилося сто грам наркомівських,— зітхнув я,—та, на жаль, ми з Оксаною не передбачали в себе гостей.

— А ми їх і так,—облизав масні губи Сирота,—такі галушки гріх псувати. Гріх і негоже.

Він довго витирав губи, ще довше прицілювався до звабливо-голих рук Оксани, тоді скромненько цмакнув їй руку вище ліктя і одразу ж пояснив:

— Точно в передпліччя. Бо в плече — це занадто фамільярно, а нижче — негоже, бо віддає спадком рабських епох.

Я аж рота роззявив од такої вишуканості в мовленні, а Сирота, мовби заповзявшись здивувати мене ще більше, на прощання став розкланюватися і розшаркуватися і ніяк не міг дістатися до дверей, а вже щоб переступити поріг, то нічого й казати. Звідки б у нещасного сільського сироти така поведенція? Начитався Гоголя, вирішив я, стоять йому й досі перед очима Чичиков і Манілов, от він і маніжиться. Оксані Сирота зовсім не сподобався.

— Якийсь він наче з замазки зроблений,—сказала вона,— доторкнешся — так і вгрузнеш...

— Сирота,—пояснив я,—а сиротам треба співчувати.

Оксана промовчала, хоч душа її чула те, до чого я виявився безнадійно глухий.

Після тих гречаних галушок я ще не раз і не двічі запрошував до себе Сироту, всіляко опікувався ним на факультеті, коли обирали профбюро факультету, рекомендував його туди «для підтримки штанів», як ми тоді висловлювалися, бо саме профбюро володіло правом розподіляти між студентами талони на одяг і взуття для найбідніших. Сироту обрали одноголосно, він здобув славу найсправедливІшого при розподілі талонів на американські ботинки і куртки, на прислане дружиною Черчілля сукно і ще якість там пожертви зарубіжних багатіїв для голодраного радянського студентства. Все йшло прекрасно, я пишався своїм вибором і своїм тонким знанням людської натури, як зненацька профбюро своїм черговим рішенням виділило мені якісь іноземні ботинки з цупкої (може, навіть буйволячої) шкіри, на товстелезній підошві, ботинки, яких я не просив, як взагалі не просив нічого і ні від кого. Я впіймав Сироту, зграбастав його за комір, трохи потряс, тоді поставив на землю і поцікавився: «Що це таке?». Сирота пояснив. Сам він сирота, це всім відомо, але ж його наділено громадськими функціями, отож він не має права допомогти сам собі, хоч він і нещасний сирота. Виходить, він вирішив допомогти собі, прикриваючись моїм іменем? Боже борони, це тільки спроба вирватися на оперативний простір, а щоб довести, що це справді так, ми можемо віднести ці злополучні буржуазні ботинки на товчок, продати їх спекулянтам за будь-яку ціну, а виручені гроші спокійно залишити а кафе-закусочних, що траплятимуться нам на путі.

Сирота бив мене демократизмом, якого моя військова душа не знала. Я маленький хлопчик, заліз на стовпчик... Він учив мене жити. Може, так і треба? Що я знав і що я вмів у цьому по-своєму жорстокому житті, яке не знало злих кулеметних черг, відьомського цмакання мін, кошмарного завивання авіабомб, тупих ударів танкових гармат—в тіло, в душу, в божу мать, в усіх дияволів і в тартарари, зате твердо засвоїло правила пристосовництва, вміння ховатися за чужі спини, виставляти поперед себе фальшиві істини, в які сам не віриш, проголошувати заклики, за якими й гадки не маєш іти, проповзати вужем, міняти стару засохлу шкіру на золоту луску неправедних достатків. Цей миршавенький Сирота, затурканий своїм походженням, запеклий інститутський трієчник і за недоумкуватістю і за переконаннями, вчив жити мене, вчорашнього офіцера, досвідченого чоловіка, мужа, воїна, який знав сяйво перемог, глибини страждань, бачив зльоти геройства і ницість боягузтва, людську недолю і людську велич. І він мав слушність! Профбюро, ніби прикриваючись добрими намірами, принизило мене і, власне, зганьбило цим талоном на американські ботинки, а тоді хтось принизив ще й удруге, підсунувши мені ботинки тридцять восьмого розміру, хоч навіть сліпому було видно, що я ношу взуття не менше розміру сорок п’ятого. Справді, нічого не лишалося, як мовчки й швидко пропити цей принизливий дарунок, тобто зробити так, як радить тихенький Сирота.



Ми взяли ті розпрокляті ботинки, сіли на трамвай, доїхали до товчка, що мав романтичну назву «Озьорка», зіпхнули ботинки за кілька сот карбованців, а тоді вирушили з Сиротою вздовж центрального проспекту нашого Нижньодніпровська, акуратно «відмічаючись» в кожній торговельній тучці. Сирота розігрівався спиртним повільно, як сільський локомобіль соломою: довго гріється вода, тоді призбирується пара, штовхає поршень, обертає вал з насадженими на нього маховиками, розкручує їх швидше й швидше до шелесту, до свисту, до загрозливого гудіння. Сирота пройшов усі ці стадії і, коли ми добралися до центру міста, він уже гудів, або ж, висловлюючись мовою закону, став суспільно небезпечним. Як відомо, у всіх великих містах порядок, подібно до земного ядра, скупчується в центрі, і що ближче до центру міста, то більше порядку, тобто більше тих, хто за ним стежить, тобто представників робітничо-селянської міліції. Ми з Сиротою дочалапкали вже, власне, до найцентрішого центру, бо по той бік проспекту була цегляна, з дореволюційними витребеньками будівля міськради, а тут —вильот вулиці з революційною назвою Барикадна і взуттєва фабрика імені Лазаря Мойсейовича Кагановича і перед самою фабрикою досить відома пивна, про яку в місті так і казали: «Ходімо вип’ємо у Кагановича». Пивна, хоч і в центрі, була суто демократична: пити навстояка, високі маленькі столики, де можуть притулитися двоє або троє, пиво з бочки, горілка — з-під прилавка, закуска — «мануфактурою», тобто втиратися власним рукавом. Було накурено, гамірно, брудно, я обіпер Сироту об столик біля стіни, сам вирушив здобувати нашу чергову норму: двічі по сто і два кухлі пива. Коли повертався з кухлями пива в обох руках, біля маленького Сироти стояло дві темні постаті блюстителів порядку, Сирота їм щось популярно пояснював, вони ж, не маючи ніякої охоти розпочинати тут балачки, мірилися покласти край студентському красномовству і вже підчепили Сироту під лікті, щоб коли не вивести, то просто винести з пивної, як найостаннІшого п’яницю. Взаємовиручка в бою—найперша заповідь для солдата. Я кинувся на допомогу, але кухлі з пивом перешкоджали мені просуватися з потрібною швидкістю, а тут усе вирішували секунди. Поки я дістався до «нашого» столика, там уже був і третій міліціонер, лейтенант, гірше це чи краще, думати було ніколи, я хряпнув бокали на столик, мерщій розстебнув шинелю, щоб видобути документи, блиснули в тьмавому світлі мої ордени, досвідчений страж порядку зауважив той блиск, коротко змахнув рукою, даючи знак міліціонерам, щоб вони не так запопадливо намагалися зупинити розкручені маховики Сиротиного локомобіля, повернувся до мене, поштиво козирнув. Все-таки на вулицях радянських міст найперші інтелігенти— це міліціонери, надто лейтенанти міліції. Я став не дуже доладно пояснювати лейтенантові причини того стану, в якому перебував нині Сирота і до якого, власне, наближався вже й я сам, я не козиряв своїм фронтовим минулим, а більше налягав на сирітство Сироти і на студентські нестатки, які мимоволі штовхають людину до вчинків, які не можуть бути виправдані, буває ж це надзвичайно рідко, коли бог пошле, як тій вороні з байки, шматочок сиру бідному студентові, і тоді...

Але тут ми з лейтенантом озирнулися і не виявили предмету мого палкого захисту. Сирота щез. Міліціонери стояли ні в сих, ні в тих, вони надто буквально виконали команду свого лейтенанта, а цей студентик прищулився, накосяка, хаміль-хаміль — і тільки смуга лягла.

Лейтенант ще раз козирнув мені для інтелігентності, а тоді вже без будь-якого панібратства доволі сухо сказав:

— Треба було б скласти протокол, але для першого разу обійдемося зауваженням. Просив би вас... Самі розумієте... А свого товариша знайдіть і відведіть додому. Бо стан у нього — самі бачили...

Сироти я не знайшов. Побачив його тільки на третій день в інституті.

— Ти як тоді зник? — спитав я Сироту.— Я шукав тебе до ночі. Тривожився за тебе.

— А я проскочив у дефіле і не вдарився фронтально, тобто навпрошки, а рокадними, значить, шляхами гайнув на оперативний простір.

В устах цього миршавенького студентика закрутисті військові терміни лунали досить кумедно, але я подумав, що Сирота хоче зробити мені приємність і тому вдається до такого не властивого йому способу мовлення.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   62

Схожі:

Тисячолітній миколай iconМиколай Коперник



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка