Тисячолітній миколай



Сторінка39/62
Дата конвертації17.04.2017
Розмір9.82 Mb.
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   ...   62

— Куди їхав. На той бік. До матері.

— А туман ти бачив?

— Діди перевезуть. Що їм туман?

— Ой, смішний! Діди його перевезуть! Та вони почалапкають веслами біля берега і пристануть туди, звідки й відчалювали. Нікуди ти звідси не подінешся, Миколо.

— Колись же цей туман розійдеться?

— Колись розійдеться. А тим часом будеш тут. Може, й назовсім зостанешся? До каміння ми тебе не пустимо. Самі ганятимемо вагонетки, а ти — нашим обліковцем. Ходи собі з книжечкою та чиркай олівчиком.

— Олько, ти ж знаєш, що цього не буде!

— А не буде цього, то буду я, допоки ти тут у мене!

І знов задушила мене й замучила темною і солодкою тугою. Обціловувала мої шрами на плечі й на грудях, задихалася від дикого шепоту:

— Моє! Все моє! Як побачила тоді на сінокосі ці шрами, то ще дужче захотіла тебе!.. Поцілунками б зцілила!.. Жданням безнадійним!.. Туго моя! Щастя й нещастя!

— Ненормальна,— кволо борюкався я.

— А де ти тепер знайдеш нормальних? Може, ти нормальний?

— Не знаю.

— Може, десь ждуть тебе— не діждуться?

— Не знаю.

Ніде ніхто не ждав мене, ніхто не лічив моїх днів, і коли я вирвався нарешті від Ольки, то навіть сам здивувався: куди поспішав, чом так нетерпеливився?

В колгоспі вже не було залізнозубого Левченка, пропив півферми, повинні б судити, але обком врятував, перекинули в інший район. Прислали нового голову, знов темний і непросвіщенний, але цей приїхав з жінкою, вона хоч тримає його в шорах. Мама зраділа моєму поверненню, з надією дивилася на мене: «Миколко, йди до нас агрономом!» — «Так я ж недовчений, мамо».—«А тут же й зовсім невчені, гине все і погибає!»

Все гине, та ніби ж я порятую? Сам гину, і ніхто не поможе. Оксана, мов підстрелена дика качка з одним крилом, залетіла в безвість. Фронтових друзів розгубив, а нові, студентські, відцуралися при першому ж тривожному дзвоні. А були ж там не тільки мамині синки, а й учорашні солдати, покоління переможців, які вміли відважно дивитися смерті в очі, не боялися ні бога, ні чорта. То яке ж затемнення наповзло на їхні душі і чому їхня воля стала, мов розм’яклий віск?

Все, що їхнє,— так само й моє.

Ми сини Великого воза, народжені під ним, зачаровані його семизір’ям, приголомшені його вогняними колесами, покірливо простуємо туди, куди він котиться, ми затикаємо вуха на зойки, стогони і прокльони розчавлюваних твердими колесами, і біле сяяння Полярної зірки не возносить нас, а тільки засліплює і робить ще безпораднішими.

Чи ж треба дивуватися, що тільки слабка стать наважилася захистити мене, та я гордо відмовився, а тоді добровільно нагнув шию під ярмо темної, стидкої пристрасті Ольчиної. Як я міг піддатися тій звабі? Чому не відтрутив тої жінки? Хтиві рум’янці на щоках, сині вогні в очах, волосся чорне, як осіння ніч над кар’єром, широкі стегна вигойдуються, мов при землетрусі,—ох, Олько, Олько, хоч не я, а ти звабила мене, та гріх непрощенний впаде не на тебе, а на мене.

Як добре, що в людини є рідний куток, до якого завжди можна повернутися після всіх блукань по світах. Конаючий звір з останніх сил добирається до свого кубла, птаство з далекого вирію прилітає до торішніх гнізд, риби, долаючи найбурхливіші течії, вперто пробиваються до споконвічних нерестилищ, а людина ж повинна бути вищою за все живе! Рідна земля ніколи не набридає, і завжди вона найдорожчий скарб твоєї душі, твоя запомога, твоє спасіння.

Вдруге за останні роки повертався я до материної хати. Блискучим переможцем, сповненим надій і дерзань, два роки тому і нещасним розвитком, з пошарпаною, пограбованою душею тепер. Тоді рвався далі геройствувати, тепер треба було зализувати рани.

І ждати Оксану.

Бо коли я повернувся до Зашматківки, то чому не повернеться вона? А може, хоч обізветься до рідної матері?

Може, може...

Радянська наука—найпередовіша в світі. Ще зовсім недавно я вистрілював ці шаблонні лозунги, зневажаючи поверженого німця Шмідта, зневажаючи весь світ. Зневага призводить до ненависті. А ставши рабом ненависті, неминуче станеш і її жертвою. Чи ж думав я тоді про це в своїй офіцерській зарозумілості?

Тепер не було для мене ніякої науки: ні найпередовішої, ні навіть найвідсталішої. Не було нічого. Мама з селянською делікатністю уникала розмов про мої плани, зате малий Марко не відставав од мене, допитуючись, куди я тепер і як.

— Ти ж оце не назовсім приїхав до Зашматківки? — зазирав він мені в обличчя.

— А коли назовсім, то що?

— Тю на тебе, Миколо! В тебе ж он яка тепер освіта, а ти в наше село?

— Освіта ніяка. Всього два курси сільгоспінституту.

— Так у нас же на весь район з такою освітою не знайдеш! Тобі треба начальником райземвіддїлу або ж головою райвиконкому! Ти ж ще й капітан, а в нас навіть секретар райкому, кажуть, сержант чи що...

— Капітани й сержанти — це все минулося, Маркусю. Тепер інші часи, інші виміри. Ти мені краще скажи, як твої шкільні успіхи?

— У нас драмгурток організувався, це той учитель літератури, що я тобі колись казав. Ставимо «Сватання на Гончарівці», я там граю свата, який постукує ціпком і примовляє: «Так-таки так!» Учитель каже, що в мене є талант.

— Раз вчитель каже, то треба йому вірити, Вітаю тебе, Маркусю! Коли ви показуватимете виставу?

— А вже скоро! Прийдеш?

— Як не стану заврайземвідділом, то прийду! — засміявся я.

Може, всі ми вже від народження актори? В десятирічці я теж був активним драмгуртківцем, грав у «Загибелі ескадри» боцмана Кобзу, ходив по сцені, гуняво погукував: «Мідяшки-залізячки драїть!» Керувала драмгуртком вчителька літератури Наталія Іванівна, попівська донька, яка вимушена була відчищатися від бруду свого класового походження підвищеною революційною пильністю. Вона й звернула увагу на те, що українського буржуазного націоналіста Кобзу грає здоровенний Сміян, а революційного матроса Гайдая дрібненький і непоказний Ванько Кіптілий. Нас з Кіптілим поміняли ролями, я негайно задер носа від гордощів, а Ванько тяжко переживав, бо він був секретарем шкільної комсомольської організації і вважав для себе ганебним грати роль класового ворога.

Ми з Ваньком разом пішли до кулеметного училища, але мене випустили достроково, а Кіптілий ще зоставався на рік і війна застала його курсантом. Десь на пекельних рубежах літа сорок першого року він і загинув за кулеметом в курсантському загоні, хоч, здавалося б, такого маленького куля повинна була обминути і найперше знайти таку показну мішень, як молодший лейтенант Сміян. Та кулі не вибирають.

Які постріли долі спрямовані будуть проти мого маленького брата?

У приписах аноніма з 1561 року значиться: «Коли автор драматичний хоче сподобатися публічності, то мусить конечне показувати їй багато дияволів, вони повинні бути бридкі, повинні кричати, вити, радісно скрикувати, кидати тяжкі прокльони й звинувачення, а в кінці тягнути з диким вереском свої жертви до пекла, і треба, щоб галас був жахливий».

Добре, коли дияволи й вороги лишаються тільки в п’єсах. А коли починають їх шукати в житті? Ось мене вже знайшли, ткнули пальцем, затаврували. Не повтори, малий братику, моєї долі, ой, не повтори!

Не дали мені стати вченим агрономом, тож недовченим я теж не хотів бути і, нічого не сказавши мамі, подався до Положаївської МТС, садиба якої ще з довоєнного часу була на положаївських хуторах у степу.

Положаї виділилися з Зашматківських земель ще за Столипіна, як слід загосподарювати не встигли, бо почалася війна, а тоді революція, а тоді селянські бунти й війна громадянська, земельним кодексом після смерті Леніна всю землю, обіцяну Жовтневою революцією селянам, було оголошено державною власністю, і виходило, що селяни мовби ставали наймитами в держави, щоправда, добровільними: хто хотів, міг брати землю в оренду, хто не хотів — міг показувати дулі горобцям. Селяни, як царі: бувають великі й ніякі. Серед Положаїв один теж став великий, розбудував хутір, поставив простору стайню, хліви, клуні, підкати для реманенту, спромігся навіть на олійницю. Всі інші Положаї лишилися маленькими й непоказними, хоч згодом караючу руку пролетаріату було занесено й над ними, бо вважалося, що на хуторах — всуціль куркульня. Давид Демидович, молодий тоді парубчак з бідних Положаїв, на всяк випадок рвонув на будови п’ятирічки і повернувся на хутори, коли там на садибі великого Положая організувалася перша в наших степах МТС. На будовах Давид Демидович освоїв американську техніку, знав «фордзони», «катерпілери» і «джон діри», і його поставили головним інженером МТС. В нашій школі для десятикласників Давид Демидович організував курси трактористів, і я був відмінником на тих курсах, що пригодилося мені й в училищі і на фронті. Після війни Давид Демидович став уже директором Положаївської МТС, отож гріх було не скористатися з давнього знайомства і не попроситися простим трактористом. Трактор гуде й клекоче, а думки снуються, ти сам на всім світі, тільки небо, земля, простори, як бог для ченця за монастирськими мурами. Саме це мені потрібне сьогодні для душевного вспокоєння.

Хутори теж погоріли, але колишня стайня великого Положая, в якій до війни містилися емтеесівські майстерні, якимсь чудом уціліла, тепер там, власне, була вся МТС: і майстерні, і склад запчастин, і контора з двох кімнаток, одну з яких займав директор з головним інженером, іншу — бухгалтери й плановики.

В директорській кімнатці спиною до дверей сидів на табуретці маленький чоловічок, у солдатській шапці-вушанці і в старому пальті з чорним смушевим коміром, і тулив руки до закіптюженої грубки.

— Добрий день,— привітався я до чоловіка. — Я до директора. Давиде Демидовичу, це ви?

Чоловічок на мить повернув до мене гостреньке лице, креснув по мені очима, знов одвернувся, квапливо пробурмотів:

— Ні, ні, директора немає! Немає і невідомо, коли буде. Тут я вам нічого не скажу.

Звичайно ж Положай постарів і мовби зсохся за ці роки, але це був він, Давид Демидович, хитрий дядько, що став, мабуть, ще хитрішим. Я пройшов до вікна, підджунив ногою ще одну табуретку, яка була в «кабінеті», сів на неї, розстебнув шинелю, зітхнув:

— Давиде Демидовичу, я ж вас упізнав, не треба мене дурити. Мене ви, звичайно, впізнати не могли, та й не дивно: десять років,як ми бачилися. Я Сміян Микола Федорович із Зашматківки.

Положай скосив на мене насторожене око, ще не вірив, а раптом якийсь черговий перевіряльник з району придурюється зашматківським хлопцем.

— Сміян? — недовірливо перепитав він.—Це ж з яких Сміянів?

— Та з яких же? Ви ж прекрасно знаєте, що Сміяни на всю Зашматківку тільки одні. Батько мій був головою першого колгоспу. Загинув у тридцять п’ятому. Обеліск йому стоїть.

— Це ти про Федора Сміяна? Знав я його. Геройський був чоловік. А ти ж йому хто?

— А я син. Микола. Ваш довоєнний учень. Випускник ваших курсів трактористів. Ви ж мене ще так тоді хвалили. Та ось посвідчення, вами підписане. Все в нас згоріло, а це мати якось врятувала. Було за іконою Миколи-чудотворця. Ікону мати вихопила з вогню, а з нею й папери. Може, я й живий зостався завдяки оцьому посвідченню. Охранна грамота від смерті. Гляньте, Давиде Демидовичу, це ж ваш підпис?

Положай перехилив голову, зиркнув на пожовклий папірець, знов посунувся до грубки.

— Могло бути,— пробурмотів він,—все могло бути. А тут ось у нас холодно, як у льоднику. Соломою дівчата мені грубку пробздикують, а воно не гріє ж нічого! В майстернях — теж хоч собак ганяй. Так ти оце Сміяна Федора син?

— Син.

Він нарешті облишив своє хитрування, повернувся до мене обличчям, прибрав директорську позу край благенького столика, переміряв мене поглядом з голови до ніг.



— З фронту?

— Де вже той фронт!

— А таки ж було?

— Та було.

— Герой, герой! Весь в орденах. Ну, а в мене тільки медаль за доблесний труд у Вітчизняну, значить, А могло б і медалі не бути, бо й мене б могло не бути. Ви геройствували, геройствувати воно як? —Пан або пропав. А ти спробуй кувати й виковувати оте геройство і саму, значить, перемогу, спробуй, а тоді й кажи. Як почалася війна, директора нашого Онуфрієнка, ти ж його знаєш, зразу й забрали в танкісти, а техніку всю підчистили під мітьолку. Зостався один хетезюк поламаний та хура залізяччя, а мені кажуть: «Приймай директорство!» А приймати нічого. Я нестроєвий, в армію мене не беруть, МТС, як такої, не існує, а мені, значить, приймай директорство і організовуй евакуацію в глибокий тил. Ну, поворожили ми над хетезюком, склали на причеп якесь там годяще залізяччя, сіли, поїхали. Добралися до Ворскли, а там міст фашисти спалили, тепер перекинули понтон, і по тому понтону суне вся наша воєнна техніка, яка там є. Відступають, одне слово, або ж — ноги на плечі і гайда. Стоїть перед тим понтоном отакий герой, як оце ти, правда, ще без орденів, бо де ж тоді орденів було набрати, в одній руці пістолет, в другій автомат, і жене кого куди хоче. Тицьнулися ми з своїм мирним обозом, він як визвіриться: «Куди прете! Хочете мені своїм одороблом понтон вивести з строю? Назад! Осади, мать-перемать!». Я до нього, так, мовляв, і так, мирна техніка, кувати зброю перемоги, а він і слухати не хоче: з такими колесами не пущу, мать-перемать, в бога, в сонце, в ангелів і в архангелів!..

Звернули ми в шелюги, дістали хлопці ключі, почали відгвинчувати залізні шпори на колесах. Гвинтили цілий день, стали задні колеса в нашого хетезюка гладенькі, як маховики в дизеля, присунулися до понтона, той капітан глянув, змилостивився: «Котіть, та щоб мені потихеньку, бо накажу скинути в річку!» А там і скидати нікуди: курці по коліна. Перескочили ми через Ворскло, а на тім боці піски — по самі вуха загрузнеш, а тут німець налетів, бомби так і сюркають. Я кричу трактористові: «Газуй!», він газує, а колеса ж голі, без шпор, крутяться на одному місці, буксують, ні тпру, ні ну. Ще повезло хоч— не попало в нас бомбою. Тільки тобі фашист одлетів, прискакує з того боку «емка», а в ній чини з шпалами в петлицях, машина засіла в піску, чини повискакували з неї, побачили нас: «Ей, ви! А ну ж підіпхніть!». Випхали ми їх на тверде, їм би сісти та їхати, так один присікався до мене: «А ти чого тут стирчиш? Фашистів ждеш, щоб їм нашу техніку передати?» Я йому про капітана, про понтон і про шпори на колесах, а він кобуру розстібає, пальці йому танцюють, губи посиніли: «Під трибунал! Розстріляю!»

Жінки наші набігли, обаранили його, якось минулося. А так би то й кісточок не позбирав од тих ваших героїв. У глибокому тилу теж не мед був, не те що вам на фронті.

— Не те,—сказав я. — Мені доводилося лікуватися в тилових госпіталях, бачив.

— От, от,—зрадів Положай,—а я, значить, кому не кажу,— не вірять! А ти ж оце як? Де і що?

— Прийшов проситися на роботу,—сказав я.

— На роботу? Яка в нас робота для такого героя? Тобі, коли що, в район, на керівну.

— Ні, саме до вас. На трактор. Ось же посвідчення, яке ви підписали. В училищі я теж вивчав техніку, на фронті мав добрячу практику, та головне — ваше посвідчення...

— Посвідчення воно справді,— знов закрутив очима Положай, запідозрюючи щось лихе,—а тільки як же це отак — ні з того, ні з сього і на трактор?

— Хочу приєднати свої трудові зусилля... Ну, і так далі...

Положай довго мовчав, совався на табуретці, вірив і не вірив, прикусив нижню губу, стрельнув на мене очима:

— А документи?

Я здивувався:

— Які вам документи? Пашпорт, військовий квиток, орденські книжки? Все є.

— А листок обліку кадрів? — випалив Давид Демидович.

Я не розгубився.

— Листок? Можна й листок. Та тільки ж я не на керівну роботу, а на рядову. Трактористом.

— А може, я тебе хочу головним інженером?

— Який з мене головний інженер? Давиде Демидовичу, побійтеся бога!

— А може, я тебе бригадиром тракторної бригади!

— І бригадиром не потягну. Тільки рядовим трактористом, та й то після того, як оце цілу зиму простояв би на ремонті.

Положай був надто хитрий чоловік, щоб дозволити комусь обдурити себе.

— Знаєш що, Сміян, хоч ти й герой, та в нас дорогоцінна техніка і є порядок. Я скажу, щоб тобі дали листок, ти його заповни і залиш, бо мені треба в район. А тоді я тобі дам знати...

Положай заворушився, показуючи, як йому ніколи. Ох, ці наші хуторянські хитрощі! Кому там в районі потрібен цей директор шести чи восьми поламаних тракторів?

— Давиде Демидовичу,— сказав я,— ви, мабуть, вважаєте, що я той десятикласник, якому ви втовкмачували десять років тому, що таке шатун, поршень і кулачковий вал. Але ж десять років та ще війна! Гляньте на мене! Вам же потрібні трактористи, я знаю! Ви берете шістнадцятилітніх. А з мене вимагаєте анкету. Може, ще й автобіографію? Характеристику? Скільки завгодно. Всі пункти в порядку, всі відповіді з словом «не»: не служив, не судився, родичів за кордоном не маю. Щоправда, один пункт не на мою користь. Шість років, ще з фронту, був у партії, тепер безпартійний. Але тут протиріччя не з партією, а з наукою, думаю, що це тракторів не стосується.

— Ага,— зрадів Положай,— ось бач, як воно повертається! В тебе й батько такий був: усе йому не так, все норовив проти шерсті. Значить, кажеш, не поладив з наукою, а окошилося партійністю. А в нас уся наука партійна. І про мої трактори ти ото даремно. Радянська техніка теж уся партійна, аякже! Трактористи мої всі безпартійні — то нічого. Ще будуть членами партії, коли досягнуть високих показників. А ти виключений, тут другий калінкор. Таким, як ти, довіряти передову радянську техніку я не маю ніякого права.

Смішно й гірко було від слів цього навіки переляканого чоловіка.

— Давиде Демидовичу,— повільно підвівся я з своєї твердої табуретки,— про свою передову техніку напишіть в газеті. Ваші ж трактори всі простоюють без запасних частин. Ви б згвинтили з шести тракторів два або три, щоб вони хоч трохи могли ворушитися, а так — це просто купи іржавого брухту. І ви боїтеся мені довіряти свій мотлох? Не треба, обійдуся! Я з своїх коліс шпорів згвинчувати не збираюся, так що не забуксую, видобудуся і з найсипучіших пісків, і з найглибшої твані! Пробачайте, що потурбував!

Я ступнув до дверей, але тут Положай виказав хіба ж такий сприт, скочив мені навперейми, розпростер руки впоперек дверей.

— Не пар парка, хлопче, не пар парка! Ач, який прудкий! А може, я перевіряв тебе! Бо вже раз ти прийшов до мене, то неспроста, видно, попав у якийсь соломотряс, пропустили тебе й крізь віялку і крізь трієр, потрощили і кісточки і маслаччя. А чи ж уцілів хребет? Ось в чім штука. Бачу: уцілів, ще тримається. Ото й добре. Я тільки глянув на тебе, так прямо душею возрадувався. Ну, думаю, оце о! В мене ж з кадрами — заріз! Я б тебе й на головінжа, і на бригадира, а не хочеш — дам і трактора. Є в мене «Універсал». Майже новісінький. Ну, не на ходу, бо тепер з запчастинами сутужно, ще ж не відбудували народне господарство після плюндрувань, завданих німецько-фашистськими загарбниками, але «Універсал» прямо тобі як лялечка! Ти ото кажеш: згвинти з восьми два трактори і ори та сій. А натуроплату хто мені зароблятиме? Так я в кожний колгосп по трактору поставлю, угоду про натуроплату укладу, харчування для трактористів забезпечу на весь сезон — і все тобі в порядку, плани виконуються, показники є, досягнення наочні. А стань я згвинчувати-перегвинчувати, як ти ото кажеш, де я опинюся? Знаєш, скільки тут Положаїв колись жило, а скільки зосталося?

— Точно не знаю, але здогадуюсь,—сказав я.

— Отож і воно. Вважай, що я тебе вже взяв на роботу, хоч анкетку ти однаково ж заповниш, але давай домовимося: ніяких возмущеній трудового народу! Бо я ж тут живу давно і всіх Сміянів знаю, як своє вухо.

— Я давніше,—усміхнувся я.

— Ти?


— Я.

Положай довго перемірював мене вздовж і впоперек своїм хитрим поглядом, прискалив око:

— І скільки ж ти тут живеш, на оцьому нашому чорноземі?

— Тисячу літ.

— Тисячу?

— Уявіть собі.

— Знаєш що, хлопче,—відходячи нарешті від дверей, зітхнув Положай,—ти скажи прямо: береш «Універсал»?

— Беру.


— Отак воно краще. А то: тисячу літ, тисячу літ! В голові й так гуде від усіх балачок, а тут ще ти з своєю тисячою...

...Не так уже й заспокійливо гудів трактор, як мені видавалося, і не зміг я усамітнитися навіть тут, серед степів.

Емтеесівські майстерні нагадували фронтовий госпіталь. Там на двох одна нога, тут на три трактори один колінвал. Замість запчастин Положай приніс і власноручно прибив на стіні лозунг із словами Сталіна: «Механізатори! Використовуйте техніку до дна!».

— Посадовили б нас під цим плакатом посеред замерзлого ставка, то було б в самий раз! —невесело жартували трактористи.

Якась незрима зла сила нестомно ганяла дияволів, і тепер після письменників, композиторів, філософів і вейсманістів-морганістів названо було нових ворогів: антипатріотична група театральних критиків, запеклих космополітів, відірваних від життя та боротьби радянського народу. Коли врахувати, що до найближчого театру від Положаївської МТС було кілометрів з двісті, і що жоден з трактористів навіть не чув ніколи про таку професію, як театральний критик, і що для матюків слово «космополіт» не вживалося навіть на рівні районного начальства через свою абсолютну невідомість у цих глухих краях, то, коли, повторюю, врахувати всі ці обставини, на статтю в газеті «Правда» від 28 січня 1949 року «Про одну антипатріотичну групу театральних критиків» ніхто тут не звернув ніякісінької уваги.

Але пригнали до нас із Зашматківки вчителя літератури Бугайова Дмитра Карповича, який повинен був прочитати механізаторам спеціальну лекцію про шкідливість і підступність космополітизму, сам директор Положай одірвався од теплої грубки і гибів цілу годину з нами в напівтемному, промороженому наскрізь непривітному приміщенні, бо це була не просто лекція, а важливий політичний захід.

Бугайов, велетенський чолов’яга в засмальцьованому армійському кожушку, здер з своєї просторої лисої голови облізлу смушеву шапку, запхнув її до кишені кожушка, дістав з-за пазухи учнівського зошита, ляпнув його на край верстака, заваленого масним залізяччям, спокійно поторгав сторіночки, з-під брів глянув на своїх слухачів. Все це вчитель проробив лівою рукою, бо замість правої в нього теліпався порожній рукав кожушка, вправлявся одною рукою Бугайов з таким спритом, що трактористи вмить прониклися пошаною до цього чоловіка, вже він був для них не просто черговим партійним гавкуном, який переливає з пустого в порожнє і тільки заважає людям працювати, а найперше інвалідом війни, чоловіком, що страждав ще більше, ніж страждають оце вони в холоді, нестатках і всезагальному розгардіяші.

Бугайов знав свій предмет досконало. Він називав прізвища критиків-космополітів, перелічував патріотичні твори радянських драматургів, опорочених антипатріотами, і серед цих творів—страшно сказати! — була не тільки така близька сільським трудівникам п’єса, як «Хліб наш насущний» Вірти, але й славнозвісна «В степах України» Олександра Корнійчука, ця воістину народна комедія, що знаменувала всі неймовірні висоти і могуття радянського оптимізму. Щоб якнайдоступніше пояснити механізаторам суть космополітизму, вчитель навів слова з «Правды»: «Запеклий космополітизм не тільки антинародний, але й безплідний. Він шкідливий, як ті паразити в рослинному світі, які підточують паростки корисних злаків. Він служить провідником ворожих нам буржуазних реакційних впливів».

— А в нас для електрообладнання саме провідників і не вистачає,—зітхнув хтось з трактористів.

Директор злякано смикнувся на той аполітичний голос, але Бугайов заспокійливо наставив на нього єдину свою долоню і став читати нам спрямовані проти космополітів викривальні вірші двох московських куплетистів:


Он мало знал, был неумён

И вовсе не был зрудитом,

Но сам себя считал маститим

Литературоведом он.

И, мчась вперед на всех парах,

Гремя доспехами своими,

Себе спешил он сделать имя

На иностранных именах.

Он чтил их, чтил благоговейно,

Они ему служили все.

К его услугам были Гейне,



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   ...   62

Схожі:

Тисячолітній миколай iconМиколай Коперник



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка