Тисячолітній миколай



Сторінка40/62
Дата конвертації17.04.2017
Розмір9.82 Mb.
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   ...   62
Бальзак, Золя, Ренье, Мюссе,

Стендаль, Рабле, Гольдони, Гоцци,

Мильтон, Бодлер, Гюго, Додэ,

Торкватто Тассо, Песталоцци,

Верлен, Шпильгаген и тэ де.
Я стояв (сидіти, ясна річ, ми не мали на чому) позад своїх нових товаришів, слухав, як похмуро лунали в цій колишній стайні великі імена, лунали не для слави, а для запланованої кимось ганьби, і всі мої незлагоди здавалися зовсім несуттєвими і просто мізерними. Хтось тяжкими слонячими ногами затоптував вже й не долі таких незначних людей, як я, а все найцінніше, що створило людство за віки й тисячоліття. За мною теж стояти тисячоліття, але вони були безіменні, як наші сліпі кобзарі, а тут же йшлося про імена, знані всьому світові. Хто їх зневажає і навіщо?

Бугайов закінчив свою лекцію і попросив ставити запитання. Я б міг спитати його, ох, як же міг би спитати, та що може відповісти простий сільський учитель, твій учорашній фронтовий товариш? Тому я стояв мовчки, а хтось з трактористів, щоб не бути нечемним до такого знаючого лектора, подав голос з найдальшого кутка:

— А закурити у вас знайдеться?

— Пробачте, але я не курящий,—сказав учитель.

— Шкода,— пролунав той самий голос,—торік тут у нас з району товариш читав про якихось моргалістів, так він нас «Казбеком» частував.

— Ви, мабуть, мали на увазі вейсманістів-морганістів? — зауважив Бугайов.

— Та нам воно однаково, як вони там називаються. А «Казбек» у того товариша був таки добрий. Кажуть, до війни і в нас тут такий був, а тепер де ти його знайдеш. Вже й махорка не та, вся надія на домашній австріяк і штамбур.

Положай, розпачливо вимахуючи коротенькими своїми ручками, намагався «спрямувати в русло», але ніхто не зважав на його безнадійні зусилля, хлопці задиміли цигарками, а я на правах некурящого підійшов до Бугайова. Директор, вважаючи важливий політичний захід успішно закінченим, непомітно прослизнув до своєї кімнатки з теплою грубкою, вчитель надягав шапку, застібав кожуха.

— Вас хоч одвезуть? — спитав я. Бугайов глянув на мене здивовано.

— Хто ж возить учителів? Ми ходимо пішки.

— Шкода, що не вечір, я був би вам попутником. Мені щодня доводиться перемірювати степ між Зашматківкою і МТС. Про вас багато чув од свого брата. Він ваш учень. Марко Сміян.

— Я вас знаю давно, хоч ми ще й не знайомилися,—сказав Бугайов.

Ми вийшли під низьке небо. Надворі, хоч був мороз, здавалося ніби тепліше, ніж у майстерні серед нахололого заліза.

— Не заперечуєте, як я з вами трохи пройдуся? — спитав я. Бугайов окреслив півколо єдиною своєю рукою.

— В степу ви хазяїн.

— Ну, який же з мене хазяїн? Я просто наймана сила у товариша Положая. Мабуть, це доля нашого покоління — жити, боротися, вмирати в ім’я майбутнього. Для мене це майбутнє — мій молодший брат. Як він там у вас, успіхи є?

— Що ви маєте на увазі?

— Ну, оцінки, старанність, кмітливість...

Бугайов ступав, не вибираючи дороги, чалапкав просто по глибокому снігу, йшов швидко, з якоюсь, сказати б, запеклістю, так ніби хоч цим надолужити свою фізичну неповноцінність. Єдину руку свою, щоб не метлялася безпорадно, він засунув до кишені кожушка і мчав по снігах, ніби жива торпеда. Я насилу встигав за ним, остерігаючись за свою поранену ногу, він, мабуть, помічав це, але не збавляв кроку, його широка спина тяжко похитувалася переді мною і мовби без слів промовляла до мене: «Що ж, у тебе перебита нога, але вона є, а в мене рука відірвана по саме плече!». Я все ж спромігся на ривок, зрівнявся з Бугайоаим, і тільки тоді він відповів на моє запитання, хоч відповів зовсім несподівано:

— Оцінки не мають ніякого значення.

Я розгубився, хотілося зазирнути Бугайову в обличчя: чи не жартує,— але вчитель знов підкинув соломи в свій локомобіль, і мені треба було дбати хоча б про те, щоб не відставати.

— Так думати ми могли тільки на фронті,— сказав я,—але ж тепер не війна. До речі, на якому фронті ви були? Може, однополчани?

— А я не фронтовик,— просто відповів Бугайов.

— Тобто як же це? — ще більше розгубився я.



— Не фронтовик, а звичайнісінький тиловий пацюк, і не Бугайов, а типовий український Бугай. Прізвище мені поміняв запопадливий міліцейський чин, якому кортіло якомога швидше злити всі радянські нації. Ну, а я не дуже й заперечував, бо вважаю себе ленінцем і злиття націй для мене — це перемога комуністичної ідеї. Ви спитаєте мене про руку? Звичайна дитяча необережність. Драв воронячі гнізда і впав з осокора. А осокори біля церкви були дуже високі. У нас в селі церква була обсаджена осокорами, вороння мостило там сотні гнізд і своїм страшним галасом заважало не тільки тихим молитвам, а й усім церковним відправам. Тому отець Філагрій щороку, як вилуплювалися в гніздах ненажерливі воронята, збирав найвідчайдушніших хлоп’ят, обдаровував нас цукерками і просив очистити околиці божого храму від скверни. Всі Бугаї жили найближче до церкви, то ж я одним з перших відгукувався на заклик отця Філагрія. Ну, не вберігся, зламалася піді мною гілка, впав я на руку, хряснуло біля самого плеча, а в селі ж — ні лікаря, ні фельдшера— нічого. Кінчилося тим, що став я малим інвалідом і, звичайно ж, тяжко переживав своє каліцтво. Але вірив, що в нашій радянській державі для кожного знайдеться місце. Тут ще мені трапилася книжка письменника Казакова «Калека, не сдавайся!», а коли я за одну ніч проковтнув «Як гартувалася сталь» Миколи Островського, то все подальше життя висвітилося для мене майже в такому золотому сяйві, як оті німби над головами святих з церковного іконостасу. Був я ще малий, коли починалися перші будови соціалізму — Турксиб, Дніпрогес, Магнітка,—та коли пролунав заклик до комсомоли збудувати місто на далекому Амурі, я стрепенувся, мов однокрилий птах, і полетів туди, в ту далеч і до тих високих надій. Ніхто мене там не ждав, коли ж побачили, що я безрукий, то й зовсім одвернулися. Комсомольськ-на-Амурі лівою рукою не збудуєш. Спасибі комсомольській братві, взяли мене комірником будівельних бригад, і хоч у тій коморі було тільки три діжки квашеної капусти, я зрадів виказаному довір’ю й честі і запевнив хлопців, що не підведу. Ну, а далі як? Харчувалися «з коліс»: що нам привозили, те негайно з’їдалося, моя комора не поповнювалася ніякими запасами, а квашена капуста була чи не найпопулярнішою закускою після «чекушок» і півлітровок. Прибігають хлопці: «Мить, капусточки можна?»— «Давай, братва!». Так моєю капустою закусили все, що випили, а тут ревізія, і мене до прокурора: «Розкрадання соціалістичної власності». Врятувала мене безрукість, а точніше — врятував прокурор. Чоловік безідейний, але добрий. Міг би мені навіть п’ятдесят восьму статтю припаяти, але зглянувся на моє каліцтво, не став віддавати справу до суду, а звелів адміністративно покарати тих, хто поставив мене комірником, мене ж своєю владою, з відповідними характеристиками, послав учитися до Хабаровського педучилища. Так я після квашеної капусти став читати «Любви, надежды, гордой славы...». Педучилище — це ж не «освіта». Тому, вже в школі, я здав екзамени на заочне відділення педінституту. Але тут війна, не до навчання, а тоді визволили Україну, і я кинувся сюди, на рідну землю, поїхав, куди послали, готовий був викладати і російську і українську літературу, готовий був навіть з Бугайова стати знову Бугаєм, але тост товариша Сталіна за великий російський народ пролунав дуже вчасно для всіх таких, як я, і моя віра...

Ми вийшли до горбів, од яких степ спадав униз до Дніпра, мені вже треба було вертатися до майстерень, Бугайов, одхекавши свою сповідь, нарешті стишив несамовитий біг, помітив, що я хочу зупинитися, став і собі.

— Дякую за відвертість,—сказав я,— однак, мені все ж незрозуміла ваша позиція щодо шкільних оцінок. А як же з критеріями?

— Все це умовність. Коли на те пішло, то я з своїм педучилищем не маю права не тільки на десятирічку, а й на семирічку. Між тим, я вважаюся взірцевим педагогом. Ви як училися?

— Добре. Дуже добре. І в школі, і в військовому училищі...

— Тобто, відмінник. І що ж це вам дало? Може, ви стали Героєм Радянського Союзу, генералом, міністром? Ви почали війну ким? Молодшим лейтенантом? Чому ж ви не дослужилися навіть до полковника? Хоч, запевняю вас, багато трієчників стали і полковниками, і генералами. Чому? Та тому, що відмінні успіхи ще нічого не значать.

— А що ж значить? — вигукнув я.

— Тільки відданість ідеям більшовицької партії.

— І ви хочете сказати це про мого малого брата? Але ж діти — це ще не партія, вони взагалі не знають, що таке ідеї.

— Згода! Не ідеї—комуністичні ідеали. Головне — відданість. Все інше не має значення.

— І ви справді такий відданий?—тихо, ніби нас хтось міг підслухати, поспитав я.

— Можете не мати сумніву.

— Бажаю успіху,— сказав я і пішов назад до МТС, навіть не спробувавши обмінятися рукостисканням з Бугайовим. Все ж таки в мене, хоч і перебиті, але дві руки, а в нього тільки одна, і ще й не знати, як слід називати вчителя: безруким чи одноруким? І невже зможе цей однорукий так заграбастати душу малого Марка, що той не зуміє випорснути? Я озирнувся на Бугайова. Темна незграбна постать, тяжко згойдуючись під низьким небом, вглиблювалася в сивий від морозу степ. Зовсім несподівано згадалося Шевченкове:
Во дні фельдфебеля царя

Капрал Гаврилович Безрукий

Та унтер п’яний, Долгорукий,

Украйну правили. Добра

Таки чимало натворили —

Чимало люду оголили...
В інституті Шевченка не вчили, а він стояв у пам’яті кожним рядком своїм і кожним словом, і на всі щонайменші події життя було в нього пророцтво, так ніби він прозирав крізь сиву імлу, як крізь оцей український степ, і все там бачив і знав, і навіть отакого безрукого вгадав на ціле століття наперед, бо зло, яким людина може отруювати все довкруг себе, не залежить од того, хто ця людина: генерал, губернатор, сільський недовчений учитель чи дрібненький, як прищик на носі, керівничок. Самі будучи підніжками, вони шукають, кого б потоптати, мстячись за своє лакейство, і не важить, як вони те роблять: з нахабною відвертістю чи маскуючись високими словами — наслідки завжди однакові. Таки чимало натворили — чимало люду оголили.

Тепер і я опинився між тих «оголених». І страшна розлука з Оксаною, і гірка кривда, заподіяна мені безпричинно й підступно в інституті, безправність і покинутість на всім білім світі перевернули мені душу, до краю натягнуті в роки війни її струни враз ослабли, безліч разів повторювані на фронті поезії Симонова і Малишка відлітали, мов тополиний пух, а слово Шевченкове, яке прийшло в мою свідомість ще з перших дитячих літ, знов оживало в мені, ставало моєю суттю, всім моїм життям. Не дрібні образи, а праведний гнів — ось чим треба жити людині. І поки ховався я від світу, без надії сподіваючись на повернення Оксани, пригадувалися мені вже забуті дрібні підступи штабістів, холодна генеральська зневага, полковницькі матюки, кретинство Дураса і нікчемність Козуріна, падлюцтво Полубари і зрадливість жалюгідного Сироти.

Де я живу і що зі мною?

Було літо, була осінь, настала зима. Як не було пригодоньки, гей-гей, та й досі нема...

Так співається в пісні. В мене все було ще довше: од зими до осені. Але з пригодонькою, як і в пісні: як не було, так і не сталося. Оксана щезла, так ніби полетіла з осіннім птаством у вирій і не вернулася. Не озивалася, не подавала ні вісті, ні знаку, не писала навіть рідній матері. Тітка Марфа, зрідка зустрічаючи мене, плакала, я втішав її як міг: Оксана з’явиться, треба трохи підождати, вчинила так, бо не могла далі терпіти, надто зранена в неї душа, не пише й не озивається— до цього привчила всіх нас війна, коли на довгі роки відірвані були від своїх рідних без будь-якої надії. Втішав тітку Марфу, а сам од розпуки готов був ламати свій трактор, гризти залізо, хоч, правду сказати, ламати й не було чого, трактори наші більше стояли, ніж рухалися, ремонтна «літучка» літала між тракторними бригадами й тракторами без видимих наслідків, за «літучкою» іноді з’являвся товариш Положай з традиційним закликом використовувати техніку до дна, за Положаєм гнався голова колгоспу, чорно кленучи передову радянську техніку, а збайдужілі до всього на світі трактористи ждали тільки колгоспну куховарку тітку Настю, яка привозила смачний борщ з свининою, смажених курчат з молоденькою картоплею в сметані, вареники з вишнями і з медом,— і все це в рахунок угоди, укладеної між МТС і колгоспом і за цінами вже й не земними, а ніби небесними чи з підводного царства, тобто надурняк, бо механізатор — це, вважай, не селянство, не колгоспник, а робітничий клас, гегемон, господар життя.

Соромно мені було грати роль гегемона, відсиджуючись біля проіржавілого «Універсала»,— вже краще було б найнятися возієм пального, і то більше користі: запріг пару конячок, поклав на воза дві бочки з пальним, повіз до одного трактора, до другого, до третього— і вже ніби щось зробив.

А так я мовби гегемон, а насправді — дармоїд.

Найдужче гнітило мене почуття покинутості. Мабуть, уперше я досить гостро зазнав його ще на Рейні, коли поїхала від мене Оксана, але тоді, за інерцією прямолінійного фронтового мислення, все пояснювалося надзвичайно просто: всі ми відірвані від Батьківщини, у нас особливе завдання і особливе становище, тому треба забути про все особисте, про серце і душу, треба терпіти і, може, навіть зрікатися всього звичного, підпорядковуючи своє життя тільки виконанню обов’язку.

Все те лишилося далеко позаду, в моїх спогадах і в анкетах кадровиків, вже ось кілька років я вдома, і чим же віддячила мені Вітчизна? Зміїним сичанням якогось плюгавенького Сироти?

Я повернувся до первісного стану не тільки тому, що тут була моя рідна мати і малий брат, і не тільки в сподіванні саме тут перехопити першу вість від Оксани, але й у темній надії на те, що хтось рано чи пізно згадає про мене, зрозуміє всю обурливу несправедливість, за яку я не фігурально, а по-справжньому проливав свою кров...

Гай-гай!

Все мовчало: простори, часи, люди, державні установи, партія більшовиків і найпередовіше в світі марксо-ленінське вчення. Холодна безжальність соціалізму до одного з своїх вірних захисників. Горе захиснику чи горе соціалізмові? Тоді я ще не знав.

Восени, коли в школах і вузах почався новий навчальний рік і коли мої колишні однокурсники прийшли до аудиторій уже студентами четвертого курсу, я одержав листа з Нижньодніпровська. Приніс його мені в поле до трактора Марко, весь світився од радості, голос йому зривався від хвилювання.

— Миколо, це ж, мабуть, від Оксани!

Я обняв його за худі плечики, пригорнув до себе.

— Ох, Марку дорогий! Спасибі тобі, та тільки це не від Оксани.

— Тоді від кого ж?

— Знайшлася якась добра душа. У тебе як там у школі?

— Наче нічого.

— Ото й гаразд. Учитель твій Дмитро Карпович до тебе як?

— Та нічого. Він сказав, що оце зараз у зв’язку з боротьбою проти космополітів ми поставимо п’єсу Олександра Корнійчука «Правда».

— З чим, з чим у зв’язку? Щось я не розчув.

— У зв’язку з боротьбою проти космополітів.

— А ти хоч знаєш, що це таке — космополіти?

— Ну... Дмитро Карпович сказав, що це те, проти чого треба боротися.

— І як же ти думаєш боротися?

— А я не знаю. Дмитро Карпович сказав, що він нам скаже, як це треба робити.

Я пильно глянув Маркові в очі. Дитяча прозорість, ще нічим не скаламучена, але десь на самому дні клубочиться щось темне, незбагненне і загрозливе. І хто перший добереться до тих глибин, той зможе спрямувати цю чисту, довірливу душу так як йому забагнеться,— ось де весь жах і вся безнадійність нашого життя! Адже завтра Бугайов скаже Маркові, що він повинен боротися проти свого рідного брата, і малий, простерши руки до свого улюбленого учителя, зречеться не тільки мене, а навіть рідної матері, бо вже він привчений, що живі люди ніщо перед так званими високими ідеями.

— Все добре, Марку,—сказав я.—Дякую, що приніс мені листа. Вітай маму. Якось, може, виберуся в село. А тобі головне: добре вчитися. Ти ж хочеш чогось досягнути в житті?

— Хто б то не хотів? — норовисто роздуваючи ніздрі, вигукнув Марко.

— От ми з тобою й домовились. Прибіжиш ще до мене?

Не було тоді ні рейсових автобусів у наших степах, ні мотоциклів мало не в кожній сім’ї, навіть велосипеди вважалися рідкістю, а в кого й були, то німецькі поліцаї реквізували під час окупації. Так і ходив мій народ пішки, як і тисячу літ перед тим.

Жалко мені було худенького слабосильного братика. Десяток кілометрів сюди, тепер ще десяток назад — страшно подумати!

— Погуляй трохи, скоро обід привезуть, хоч підгодую тебе трохи,—притримав я Марка.

— Вдома пообідаю! —безжурно махнув він рукою.

— Сьогодні куховарка обіцяла щось смачненьке. Ти що любиш з їжі?

— А нічого!

— Як то?


— Дмитро Карпович каже, що їжа —це не головне.

— А що ж головне?

— Головне — ідейність! Як каже герой п’єси Олександра Євдокимовича Корнійчука Часник: «Хіба можна допустити, щоб живіт убив мечту?».

Я поляскав його по тому місці, де повинен бути живіт.

— Тобі нічого боятися: твій живіт нічого не вб’є. То не зостанешся?

— Побіжу!

Я ніяк не наважувався розпечатати принесений Марком лист. Вже брат зник за горбами на краю моєї тракторної загінки, а я стояв з конвертом у руці, думав про останні хлопцеві слова. Хіба не був таким і я ще зовсім недавно? Теж вірив у корнійчуківських Галушку, Часника і міліціонера Редьку, вважав, що тільки такі добродушні чудії і живуть у степах України. А повернувся з фронту і застав у селі залізнозубого Левченка, а в районі підлого Полубару. Виходило, що поки ми, жертвуючи власним життям, рятували світ від осквер-ніння, поза нашими спинами непомітно проповзала всіляка нечисть, вгніздювалася в містах і селах, в лісах і степах і, з залассям потираючи брудні долоні, готувалася до своєї перемоги над переможцями. А той однорукий Бугайов і далі бутить над невинними дитячими головами про заіржавілу ідейність і здерев’янілі цноти. І я не можу захистити від нього свого нещасного брата, бо й над моєю головою вже пробутіли отакі бугайови свій звитяжний клич і відкинули мене в первісний стан беззахисного, безпомічного і, власне, нікчемного. Тепер шлють звідти якусь вість. Добра вона чи зла? Я рвонув конверт.

Лист був з інституту — від Лесі Шепелявої.

«Шановний колего!

Ви сховалися від нас у глибині степів, та ми пам’ятаємо про Вас, бо розуміємо, що наше життя стало неповним. Звичайно ж, час просувається тільки в одному напрямку, тобто вперед, лекції читаються, здаються заліки, ось уже й третій курс позаду, вже ми студенти четвертого курсу, вже доцент Шухман, відклавши набік політекономію, яку повинен читати, намагається довести нам усю підступність американського плану Маршалла для Західної Європи, а заодно й переконати, як то мудро вчинив радянський уряд, гордо відкинувши заокеанські подачки. Бо ж справді: Францію на ті 950 мільйонів доларів, що вона одержала по плану Маршалла, американці примусили половину потратити на закупівлю американського порошка ДДТ, а половину на придбання довоєнних американських кінофільмів, які доблесна Червона Армія захопила у фашистів, як трофеї, завдяки чому ми можемо дивитися їх сьогодні зовсім безкоштовно. Тоді деякі відомі Вам, шановний колего, люди спитали доцента Шухмана, як він ставиться до протизаконного вигнання з інституту саме тих, хто, крім усього іншого, добував для нас ті трофеї, про які сьогодні доцент висловлюється з такою піднесеністю і гордістю? Бритоголовий і одноокий, як циклоп, Шухман прискалив своє вціліле в житейських бурях єдине око і добре знаним Вам хрипким напівшепотом відповів: «Ви хочете, щоб я визначився щодо тих, хто не захотів знайти спільної мови з нашою радянською наукою? Та чи не забагато це для моєї скромної особи? Досить того, що я визначився щодо плану Маршалла і його згубності для радянської економіки, яка успішно розвивається завдяки мудрій політиці більшовицької партії і геніальному керівництву великого вождя...»

В глибині степів, шановний колего, Ви зможете зрозуміти всю глибину хитрощів доцента Шухмана, як розуміють їх і відомі Вам люди.

Але вони не вдовольняються мовчазним розумінням і при кожній нагоді пробують розгойдати той хиткий човен, на якому ніби пливе наша наука. Відомий Вам Іван Панасович Михно і далі очолює партком, а також кафедру марксизму-ленінізму. Першими курсами він нехтує, але старшокурсникам повинен читати лекції. Коли мова зайшла про роль особи в історії, відомі Вам люди запитали Івана Панасовича, як марксизм-ленінізм ставиться до таланту. Іван Панасович відповів, що таланту взагалі не існує. Істина завжди конкретна. Марксизм вчить, що всі поняття детерміновані. Сказати про людину, що вона талановита —це ще нічого не сказати. Бо треба поглянути, яка користь від такого таланту для пролетаріату, для справи комуністичного будівництва. Тоді відомі Вам люди, розвиваючи ці детерміновані думки, спробували конкретизувати своє запитання. Ось завідував кафедрою ґрунтознавства загальновизнаний авторитет у цій науці професор Черкас, але його вигнали з інституту і тепер кафедра не має завідуючого, а наука втратила блискучого вченого. Кому від цього користь? Найкращий студент нашого курсу, фронтовик-орденоносець Микола Сміян став жертвою наклепницьких виступів студента Сироти, виключений з партії і з інституту, тепер деканат гарячково шукає заміни Сміянові і всім викладачам, у яких Сирота мав трійки, звелено запросити його до перездачі екзаменів і виставити «п’ятірки», щоб тим самим зробити Сироту Сталінським стипендіатом. Кому користь від цього? Невже пролетаріатові потрібні не блискучі уми, а суцільні посередності? Після цих запитань поважний Іван Панасович згадав, що він не тільки завкафедрою марксизму-ленінізму, а й секретар парткому, страшенно розлютився, став стукати своїм протезом по підлозі, кричав, що в нас на факультеті щось таке «бродить і бродить», грозився викорчувати всі залишки вейсманізму-морганізму, а також тлітворний вплив безрідного космополітизму.

Космополітів у нас не знайшли, хоч як старалися, бо всі ми селянські діти, а в українських селах, відомо ж гаразд, космополітизму ніколи не було і навіть наші горобці, щоб їх не запідозрили в чомусь лихому, не летять до Африки, а зимують під нашими солом’яними стріхами. Як у відомій пісні: «Не нужен мне берег турецкий и Африка мне не нужна...»

Та коли весь радянський народ у єдиному пориві гнівно плямує антипатріотів-безбатченків, найпередовіші представники студентства не могли стояти осторонь, ось чому швиденько возведений на фальшивий п’єдестал відмінника жалюгідний наклепник Сирота вирішив погріти руки ще й на космополітах і мерщій нашкрябав (не інакше як поставивши півлітри якомусь студентові-філологу з університету за допомогу) курсову роботу на тему: «Вплив радянської сільськогосподарської лексики на французьку мову». Хто-не-будь чув про таке? Його питали: чому саме —на французьку? І звідки він може знати французьку взагалі, коли тепер усі вчать англійську, ну там у школах ще трохи лишилося німецької. Сирота заявив, що німецька це мова фашистів-окупантів, англійська — знаряддя світового іперіалізму, а от французька — це мова великої Французької революції, тому він і вивчає саме її. І тепер, коли космополіти всіх мастей галасують про всілякі наші запозичення в мові, в літературі, культурі, техніці, він своєю курсовою доводить, що запозичуємо не ми, а в нас, впливають не на нас, а ми впливаємо, і ось приклад: французька мова, яка налічує вже й не одне тисячоліття і славиться своїми невичерпними багатствами, після перемоги колгоспного ладу в першій країні соціалізму запозичила в нас такі слова як «кнут», «погром» і «колхоз», і вони вживаються без перекладу поряд з словами «Совет», «большевик», «икра», «водка».

Звичайно ж ми підняли Сироту на глузи, в факультетській сатиричній газеті «Будяк» (заснованій Вами, шановний колего) вміщено дошкульний фейлетон на цього так званого дослідника і намальовано відповідну карикатуру, однак наслідки виявилися несподіваними і непередбачуваними. «Будяк» негайно закрили, авторів фейлетону і карикатури виключили з інституту за те, що вони «злигалися з запеклими ворогами радянського народу — космополітами», а так звану «наукову роботу» Сироти послали на всесоюзний конкурс студентських наукових робіт, і там її відзначено дипломом самого Міністра вищої освіти Кафтанова. От тепер відомі Вам люди ламають голову над тим, яка ж користь пролетаріатові од того, що наші слова «кнут» і «колхоз» живцем увійшли у французьку мову? Питати тут нікого, тому ми й наважилися запитати у Вас, шановний колего, може, Ви знаєте і вдовольните нашу нездорову цікавість...»



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   ...   62

Схожі:

Тисячолітній миколай iconМиколай Коперник



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка