Тисячолітній миколай



Сторінка41/62
Дата конвертації17.04.2017
Розмір9.82 Mb.
1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   ...   62

Шепелява відчайдушно намагалася іронізувати, хоч крізь рядки листа виразно проступали сльози відчаю. Що я міг їй відповісти? Додати ще свого відчаю? Я не відгукнувся на лист. Як рвати, то рвати все. Я замурувався в своїй самотності, як древній схимник у глиняній печерці, але схимники, всихаючи тілом, росли духом, я ж не всихав і не вкорочувався, життя потужно клекотіло в мені, тіло вимагало, душа просила, серце рвалося. Щоб не ятрити себе зайвими нагадуваннями про Оксану, я за всю весну і літо лише кілька разів навідувався до Зашматківки, навмисно випросив у Положая далекий колгосп, жив у польовому вагончику, всі свої потреби звів до найпростіших, поглянути збоку — жив, ніби іграшка, що рухається завдяки закрученій пружинці, але сам я добре знав, що все не так, надія не вмирала в мені, а розросталася, ніби могутнє вічнозелене дерево, я вперто, користаючись кожною вільною хвилиною, сидів над агрономічними підручниками, передплатив кілька журналів, три газети, коли оголосили передплату на друге видання Большой Советской Энциклопедии, я був перший (і, здається, єдиний) на весь район.

Оксана стояла мені перед очима невідступно, затуляла весь світ, від неї йшло невидиме тепло, яким я, власне, жив увесь цей час, але іноді це тепло, мовби від зловісного діяння ентропії, розвіювалося, Оксанина постать губилася в просторі, образ її втрачав виразність, ставав ледь помітним холодним серпанком, і тоді душа моя опинялася серед таких безнадійних снігів, що не розтопило б їх не тільки несміливе весняне, а й найшаленіше літнє сонце. Відчай і безнадія охоплювали мене такі, що здатен, мабуть, я був у такі дні на щонайнерозважливіші вчинки: напитися, набити кому-небудь морду, підпалити ожеред соломи, а то й кинутися до Дніпра, переправитися на той бік, покрадьки пробратися до глиняної хатини на вершку скелі, стукнути в малесеньке віконечко. Але сили не було навіть на нерозважливість. Тонка отрута безнадії пронизувала не тільки мою душу, але й тіло, в ньому відбувалися якісь загрозливі зміни, всі природні процеси неймовірно уповільнювалися, і я ставав схожий на тих звірів, що залягають у зимову сплячку. Людям відомий цей стан, але вони не вміють його пояснити і кажуть: опускаються руки.

Директор Положай застав мене саме в такому стані. У Положая був якийсь особливий нюх на трактористські незлагоди. На своїй пошарпаній ремонтній літучці він за будь-якої погоди пробирався і через ріллі та посіви, і через яри та байраки, і через розмоклі солончаки та піщані кучугури і падав, як сніг на голову, саме тоді, як тракторист смиконув свіженької самогонки, або рвонув до дівчини, або вдарився на лівий приробіток, зорюючи городи вдовам. Враження складалося таке, ніби в Положая існує тут добре організована агентурна сіть, яка постачає його потрібною інформацією, простіше кажучи, за кожним з нас пильно стежать холодні наймані очі невидимих донощиків цього хитрого чоловіка, що хоче мати під постійним наглядом усіх своїх підлеглих не так для емтеесівської користі, як для того, щоб почуватися тут маленьким степовим царком, володарем і повелителем механізаторської братії.

Доносити на мене потреби не було ніякої. В степу тихо, трактор не гуркоче, не повзає по лану, як жук з перебитим крилом, а нерухомо стоїть у загінці, тракториста ж ніде не видно, не метається він розпачливо біля свого залізного коня, намагаючись його оживити, не жбурляє в мовчазні простори витребенькуватих словесних новотворів, де з високим хистом несподівано поєднуються господь бог, запасні частини і світова революція, зрештою, не стоїть біля апарата, спокійно покурюючи, ждучи ремонтної літучки, а заодно згадуючи принагідно слова товариша Сталіна з його історичної статті «Рік великого перелому»: «Мы йдем на всех парах по пути индустриализации. Мы становимся страной металлической, страной автомобилизации, страной тракторизации» (Соч. т. 12, 135). Щоправда, тракторист може прибрати ще одну, досить традиційну для механізаторської професії позу: підстеливши під спину засмальцьовану кухвайку, лежати під трактором і зазирати в його залізне черево, замість дивитися на небо і думку гадати, чому він не сокіл і так далі. Поло-жай, проскакуючи путівцем на своїй літучці, досить легко зміг би переконатися, що мене немає ні на тракторі, ні біля нього, ні під самим трактором. Тоді де ж цей Сміян?

Положай підкотив до вагончика, вискочив з машини, оббіг вагончик раз і вдруге, ще в полоні своїх вічних хитрощів, ще ніби не вірячи, що хтось може всидіти в дерев’яній халабудці за такої осінньої холоднечі, але ніяке хитрування не може переважити точної інформації, а директор МТС з відомих тільки йому джерел знав достеменно, що тракторист Сміян заліг у цій хатці на курячих ніжках, не їсть і не п’є і взагалі обурливо порушує всі закони соціалістичного співжиття, найголовніше ж: перестав трудитися, злочинно нехтуючи вказівку вождя про те, що труд для кожного радянського громадянина— це джерело честі, доблесті й геройства. Всі ці патріотичні почуття роздирали дрібненьку душу товариша Положая і тоді, як він пробирався бригадними дорогами до того поля, де мав гуркотіти мій каліка «Універсал», і тоді, як він зайвий раз переконався в надійності свого джерела інформації, і тоді, як кружеляв він для профілактики довкола польового механізаторського вагончика, а також тоді, коли товариш Положай, нарешті відважившись, штовхнув своїм директорським плечем податливі дверці механізаторського притулку, щоб виявити там того, хто ухиляється, засудити й затаврувати.

Все відбувалося за сценарієм, затвердженим уже й не на землі, а в небесах. Положай ускочив до вагончика, метнув-переметнув хитрим поглядом (бачити — не бачити), досить легко і просто виявив, що на вузенькому тапчанчику (якісь дві дошки, зовсім не той безмежно-широкий дощатий піл, що в Ольки на каменоломні) лежить тракторист Сміян, але не спить, як треба було сподіватися, а просто лежить, дивиться на дерев’яну стелю вагончика, про щось ніби думає, а може, мріє, головне ж —зовсім не зважає на появу свого безпосереднього начальника, директора МТС товариша Положая Давида Демидовича. Інший на місці Положая продемонстрував би всю солідність своєї посади: поважно б пройшов углиб вагончика, зсівся на лавку під віконечком, розставив ноги, відкашлявся і вчинив справжній допит трактористові, що так обурливо порушує трудову дисципліну. Однак Положай був не тільки директор МТС, а ще й хитрий український дядько, тому його дій ніхто не міг передбачити, навіть він сам. Ускочивши до вагончика, Положай одразу й вискочив звідти, тобто не зовсім вискочив, а так: одна нога там, друга тут,—він зачепився в дверях, став ні туди, ні сюди, сказати б, зайняв позицію відповідально-безвідповідальну, надав своєму личку якомога грізнішого виразу, гукнув:

— Сміян!


— Ну?

— Ти чого ото лежиш?

— А що?

— В мене план зяблевої оранки летить, а ти лежиш!



— Чхав я на зяблеву оранку!

— В тебе що з трактором?

— А нічого.

— Як то так?

— А так.

— Тоді як же?

— А так, як до війни.

— Сміян, ти мені не псуй показників! Знаєш, що за це буде?

— М-м-м...

— Я тебе ще раз питаю: чого лежиш?

— Тоска.

— Тоска? А що це таке?

— Неохота розказувати. Ви б краще двері причинили: холодом тягне.

— Нащо ж чоботи скидаєш. У вагончику собаки не вдержиш.

— Я чобіт не скидав усю війну. Маю право тепер полежати без чобіт.

Положай двері причинив, але не відійшов од них, стояв підпираючи одвірок спиною.

— Слухай, Сміян, я давно збирався з тобою побалакати. Якийсь ти не такий, як усі.

— Який же?

— Ну, не куриш, не п’єш, до дівчат не бігаєш, все цими книжками, журналами шарудиш. Я твого батька знав, теж був чоловік не як усі. Організував колгосп у Зашматківці, набрав туди куркулів і підкуркульників, нікого не розкуркулив, не вислав, як класового ворога, а тоді на весь район прогримів показниками. Все в Сміяна — найкраще, у всіх зведеннях —на першому місці, а половина земель — піски та невдовби, в чім секрет? Народ —він все бачить і все знає, придивилися й до Сміяна: еге! — повний колгосп класового елементу!

— Та в нас половина людей перемерла в голод!

— Хто вмер, а хто й зостався! Ти хоч знаєш, що твого батька повинні були забрати за те, що злигався з класовим ворогом?

— Моєму батькові обеліск поставили за те, що вмер, захищаючи соціалістичну власність.

— Смерть його врятувала від тюряги. Він і тут всіх обхитрив. Приїхало енкеведе його брати, а він, значить, готов...

Я мовчав. Батькова смерть стояла мені перед очима навіть тепер, після того, як чотири роки набачився я смертей ще кривавіших і тяжчих. Положая стривожило моє мовчання. Він поворушився-пошамотався, вдаючи, ніби збирається піти, так і не договоривши, але, звичайно ж, нікуди не пішов, бо не для того їхав сюди.

— Ти мене чуєш, Сміян? —знову завів свою пісню Положай.

— Та чую.

— Ми поставимо про тебе питання.

— Ставте. У мене виробіток на трактор найвищий по МТС. Так що можете ставити питання і запитання. Це безплатно.

— Я тебе тоді взяв, а тепер жалкую.

— Це ж чому?

— А тому, що такі, як ти, в наших краях не затримуються. Фронтовик, орденоносець, офіцер. А в нас вище сержанта навіть у районі немає.

— А начальник міліції і уповноважений емгебе?

— То прислані. А щоб отак добровільно та ще рядовим трактористом?

— А може, я хочу, як отой Кавалер Золотої Зірки.

— Який ще кавалер?

— В романі Бабаевського. Сталінську премію дали.

— Ти мені романами голову не мороч. Вже й так на тебе сигнали поступають. Правда, що ти виписав собі якусь солопедію-велосипедію?

— Енциклопедію? Передплатив. А що?

— А те, що в районі ти один такий. Знаєш, чим це пахне?

— Цікаво. А як у вас в районі з передплатою творів товариша Сталіна? До вашого відома, я вже одержав одинадцятий том. Може, й ви одержали?

Положай наставив на мене долоні, як на нечисту силу.

— Ти мені не підмінюй тезиса, Сміян! Мені читати книжки ніколи, я несу персональну відповідальність за техніку і за кадри. І за тебе несу. От завтра покличуть мене і спитають. Що це там у тебе, спитають, за розумник такий об’явився? А я що їм скажу? Не був би ти такий їжакуватий, за твої показники — знаєш? На обласній нараді нам сказали, що прийшла рознарядка: виділити одного передовика на святкування 70-річчя товариша Сталіна. Чом би не послати такого, як оце ти? Молодий, красивий, заслужений... Але ж для цього треба шануватися, а від тебе — самі вибрики.

— Пошліть Марка Озерного. Герой, лауреат, депутат...

— Марка Остаповича не можна. Вип’є там кріпко та ще щось ляпне. Чоловік без руля і вітрил. А наше передове сільське господарство тримається на кім? На механізаторові, народженому колгоспним ладом. Бачив, як у фільмі «Клятва» товариш Сталін веде трактор?

Я одвернувся обличчям до стінки вагончика (знав на ній кожну щілину, тріщину, кожний сучок і подряпину), спитав з нехіттю:

— Давиде Демидовичу, ви хоч раз у житті говорили навпростець?

Положай так сполошився, що забув навіть про свою спасенну позицію біля дверей, пробігся по вагончику, прошмигнув туди й назад, туди й назад, так ніби хотів переконатися, чи не сховався тут хтось сторонній, чи немає небажаного і небезпечного свідка.

— Я? Навпростець? Та ти що ото таке кажеш, Сміян? Забув, хто перед тобою?

Він ще й досі не міг збагнути, що мені однаковісінько: директор МТС переді мною, індійський слон чи Лі Син Ман. Не я боявся Положая, а він мене: чи не цілюся на його місце.

— Я ж хотів для тебе як краще...

Ніхто для мене нічого не зробить на цім світі. Одна світла душа була, та й та щезла безслідно, поглинута пітьмою.

— А ти тут саботажництвом займаєшся! Поставлю я про тебе питання, Сміян, так і знай — поставлю!

Я не відповідав і не ворушився. Положай вирішив, що я заснув, тихенько ступнув до тапчана, зазирнув мені в обличчя, побачив мої розплющені очі, злякано відскочив до дверей.

— Та ти не спиш?

— Не сплю.

— Чого ж лежиш?

— Я ж сказав: тоска.

— Ну, Сміян, ти в мене запам’ятаєш оцей день! — хряпнув дверима Положай, і за мить завив мотор літучки, який перед тим лиш схлипував ледь чутно на холостих обертах.

Життя складається з обіцянок і погроз. Вже написаний «Кавалер Золотой Звезды» — і вже мовби всім фронтовикам зготовлена роль переможців і тріумфаторів і в мирнім житті. Чи ж усі кавалери і чи для всіх возведено постаменти?

Положай, щоб мене здихатись, обіцяє навіть якусь фантастичну рознарядку на святкування ювілею вождя. Коли б я був полтавський соцький... Але я нині — ніщо, тому Положай лякає мене й погрожує. У нас «Кавалер», за кордоном опубліковано «Щоденник» Анни Франк. Дванадцятилітня дівчинка писала: «Все наше життя минає в страху».

Устами младенця глаголить істина...

Вільно і розлого думалося тоді мені на тракторі й у польовому вагончику, в затихлих осінніх полях під іскристим українським небом. В Америці три вчених — Бардцен, Браттен і Шоклі винайшли транзистор, малюсеньку радіотехнічну детальку, яка зробить цілу революцію в техніці, а ми тим часом з тупою жорстокістю переслідували й нищили справжніх учених, так ніби для майбутнього нам потрібна була тільки атомна бомба і та жменька вчених, що ламали над нею голову. Коли б усе це відбувалося на отих тихоокеанських атоллах Бікіні й Еніветок, де американці зривали свої атомні бомби, я, може, й повірив би тим звинуваченням, які щороку висувалися в нас то проти письменників, то проти композиторів, то проти філософів, то проти біологів, то проти якихось космополітів. Але ж «проробляли» молодого письменника, оповідання якого перевернуло мені душу. Влаштували в інституті, де я вчився, ганебне судилище над професором Черкасом, який для всіх нас був найвищим втіленням людського розуму і того, що зветься духом.

З страшного пожарища мама врятувала не тільки дещо з домашнього надібку, ікони, фотографії, але й стару біблію, на якій зберігся напис: «Книга сія належить козакові села Зашматківка Прощурадівської волості Сміяну Миколі Федоровичу». Я випросив у мами книгу книг, час від часу перегортав пожовклі сторінки і — диво!— на кожній неодмінно знаходив щось суголосне і моєму настроєві, і щоденному життю, і всім подіям, які відбувалися в світі, і навіть прозріння крізь каламуть часу. В євангеліях від Матфея і від Луки, мовби вгадуючи настання часів затемнення розуму у цілих народів, говорилося: «Всякий гріх і хула простяться чоловікові, а хула на духа не проститься чоловікам ні в сім віці, ні в будущім» (Матфей, XII, 31—32, Лука, XII, 10).

В грудні я знову гибів у нетопленій емтеесівській майстерні над холодним залізом, знесилено хукаючи на свою холонучу душу, а в столиці нашої Вітчизни святкувався високий ювілей нашого великого вождя, весь світ слав йому свої побажання і подарунки, академік Лисенко і прославлена українська трактористка Паша Ангеліна приймали ті подарунки в урочистій обстановці, в газеті «Правда» найближчі соратники Сталіна змагалися у вихвалянні й прославлянні вождя, але мою увагу привернула лише стаття помічника генералісимуса — Поскрьобишева «Любимый вождь и великий учитель», в якій він писав, що Сталін не тільки поміг мічурінцям розгромити вейсманізм-морганізм, але й показує, як треба на практиці застосовувати передові наукові методи: «Товариш Сталий, занимаясь в течение многих лет разведением и изучением цитрусових культур в районе Черноморского побережья, показал себя ученым-новатором». Наводив Поскрьобишев ще й інші приклади новаторської діяльності вождя: насадження евкаліптів у Колхіді, впровадження баштанних культур у Підмосков’ї, розповсюдження культури гіллястої, пшениці.

Про евкаліпти і кавуни та дині під Москвою я не знав нічого, але гілляста пшениця однаково, що п’ята нога в колгоспної корови: коли й виросте, то раз на тисячу років і лише для дивувань і сміху. Та що казати про соратників і помічників, коли й наш фронтовий брат, автор славетного Васі Тьоркіна читав на ювілейному вечорі в Великому театрі: «Пусть весны долгой, долгой чередой Листву листве, цветы цветам на смену Несут над Вашей славной сединой, Над жизнью, в мире самой драгоценной»; а ще неприємно вразило підлабузницьке пустомельство на адресу вождя в журналі «Огонек» того самого ще зовсім недавно переслідуваного письменника, оповідання якого про війну перевернуло тоді мою душу. На додачу до всього мій улюблений фронтовий поет мерщій кинувся складати й друкувати книжку «Дарунки вождю» — яке пониження людського роду! Кинути б їм гнівні слова Шевченкові: «О, люди, люди, небораки!», але розумів я, що думати так та ще й вигукувати маю силу і волю не серед положаїв, а хіба що в чистім полі під високим сонцем, де підслухати мене могли тільки жайворонки.

Оксана мені б помогла, бо лиш жіноча любов рятує нас від страшної спустошеності душ. Однак тяжке безнадійне мовчання і далі облягало мене, Оксана не озивалася, її загадкові довгі очі не просвічували тих темнощів, що обступали мене дедалі щільніше й безнадійніше.

Прорвався в ту безнадію ще один лист від Лесі Шепелявої.

«Шановний колего! — писала ця добра душа.— Ви мовчите, але, може, так і треба, як казав наш геній. Я знаю, що ви, хоч і не озиваєтесь, але там, у степах, і від цього моє дурне серце вспокоюється і я навіть здаю чергову сесію, щоб перейти на вищий курс. А тепер я питаю: навіщо переходити туди, де немає Вас, шановний колего? Всі знайомі Вам люди ставлять це запитання і не можуть знайти відповіді. На кафедрах торжествують жалюгідні посередності, відомий Вам професор зник у невідомому напрямку, але його імені тут не забувають і поводяться з ним, як з коноплею на терниці: б’ють, тіпають і знову б’ють. Наше місто гордо йменують вузівським — університет і чотирнадцять інститутів, — тому саме нашому місту випала висока честь: прийшла рознарядка, щоб один із студентів виступив у обласній газеті з статтею до 70-ліття товариша Сталіна. Ви вже, мабуть, здогадалися, хто був той студент, і не помилилися: нікчемний Сирота. Звичайно ж, як і з тою горезвісною «науковою роботою» про кнут і колхоз, історія повторилася: зважаючи на його абсолютну бездарність, писав не він сам, а йому написали, але Сирота все ж зумів підлити в статтю власної отрути, якою обплював ім’я відомого професора, а також тих студентів, що потрапили під його згубний вплив і стали полигачами в підступних діях проти найпередовішої в світі сталінської агробіологічної науки. Як бачите, шановний колего, Сирота Вас не забуває, хоч цього разу імені й не назвав.

Але я пишу зовсім не для того, щоб нагадати Вам це нікчемне ім’я. У мене є для Вас маленька радісна звістка. Днями до відомих Вам людей звернулася одна дуже симпатична установа з запитанням, де можна знайти Вас, шановний колего. За цією симпатичною установою вгадується така прекрасна людина, що відомі Вам люди, не вагаючись і не питаючи Вашої згоди, дали Вашу адресу. Не гнівайтесь на таке самоуправство і ждіть приємних звісток. А відомі Вам люди ждатимуть з нетерпінням ще більшим».

З усіх установ, які я знав у Нижньодніпровську, найсимпатичнішою, здається, була ота, що містилася в похмурій будівлі з скляним намордником. Але та установа нікого не питатиме про твою адресу, сама знайде тебе на землі, в небесах і на морі, а коли треба— то й під землею. Тому на останні рядки Лесиного листа я майже не звернув уваги. Ну, питали, ну, писали, ну, може, напишуть. А що зміниться в моєму житті і взагалі — що зміниться? Тут Положай розповідає про рознарядку на область, там рознарядка на студентів,— рознарядка на відданість вождю? Велика лотерея для маленьких людей, які гризуться між собою, мов собаки, щоб вихопити щасливий номер. И вся-то наша жизнь єсть борьба, борьба!.. Коли звести все життя до боротьби, то перемагатиме тільки нахабна примітивність, а творче начало поволі відступатиме, поки й зникне зовсім. І що ж тоді зостанеться — положаї й сироти? Академік Лисенко твердить, що в природі боротьба точиться тільки між видами, а всередині кожного виду боротьби немає зовсім, там — взаємопїдтримка, взаємодопомога, взаємозбереження. В кущі бузини пагони тягнуться до сонця не тому, що хочуть випередити своїх сусідів, а тому, що помагають один одному. Тоді чому ж сам академік Лисенко діє всупереч власній теорії? Чи, може, він належить не до того виду, що академік Вавілов, замучений голодом у Саратовській тюрмі, а до виду трактористки Ангеліної?

Положай тоді в польовому вагончику нагадував про кадр з кінофільму Чіаурелі, де Сталін веде трактор. Мы железнмм конем все поля обойдем... Мене той фільм вразив, навіть мовби налякав саме постаттю Сталіна на похороні Леніна. Хутряна доха, валянки, шапка з довгими навушниками, весь волохатий, як сибірський ведмідь, вождь лякав уже самим своїм виглядом. Навмисне це зроблено чи недогляд режисера? Адже на картині Шурпіна «Утро нашей родини» вождь весь у білому, мудрий і ласкавий, і газети наввипередки писали: «Серед неоглядних просторів колгоспних полів, спостерігаючи вируюче трудове життя Радянської країни, стоїть її вождь, її мудрий кормчий». Хвалив вождя і поет Твардовський, якого ми боготворили на фронті за безсмертного Васю Тьоркіна, і автор смішних віршиків про дядю Стьопу Сергій Михалков:
Великий Ленин мне глаза открыл,

И смело я гляжу вперед,

Великий Сталий наш Союз сплотил —

Любимий вождь к победам нас ведет.
Тривало велике змагання у вірності й відданості, я теж колись брав у ньому участь, вигукуючи «За Родину! За Сталина!», а тоді полюючи за хлястиками, як гірко жартував Гаврило Панасович Михно, але тепер навіть вірнопідданість можна було демонструвати тільки за рознарядкою, велике ім’я обрамлювалося тільки іменами знаними, видатними, славнозвісними, а щоб надати їм більшого блиску, інші імена затоптувалися в бруд, відкидалися в непам’ять. Після письменників, музикантів, учених настала черга й для воїнів і не тільки для таких непомітних гвинтиків війни, як я, і навіть не для генералів, як Тєлєгін, а вже й для великих маршалів і найперше для тих двох, що командували парадом Перемоги в Москві — Жукова, якого всі ми бачили тільки Міністром оборони, запхали в якийсь військовий округ, а Рокоссовського то й взагалі вислали з країни, віддавши Польщі.

В газетах галасували: «Ми! Ми! Ми!»,— а я сидів у своєму степу і думав про те, що треба б писати: «Нас! Нас! Нас!». В баранячий ріг, в сміття, в потерть, в пил і прах!..

І нікому не поскаржишся, нікому не скажеш, не відкриєш очей, бо хто ти є?

Попереду була довга зима посеред холодного мертвого залізяччя, а скільки ще таких зим? Радянський комбайн працює місяць або два на рік, десять місяців ремонту. Радянський трактор ремонтується від дня свого заводського народження і до списання на брухт. Взаємини між радянськими водіями і радянськими автомобілями досить заплутані і ніяк не розбереш, хто на кому їздить: водій на машині чи машина на водієві, бо вздовж усіх шляхів безмежної батьківщини нашої стоять взимку й улітку автомашини, а з-під них стирчать ноги нещасних їхніх водіїв, які ворожать під залізними днищами. А я в пдконаній, розтрощеній Німеччині сорок п’ятого року не бачив жодного шофера, який спробував би бодай підняти капот своєї машини, коли в ній щось зіпсується, він вилізе з кабіни, знайде поблизу телефон, подзвонить до авторемонтної приватної майстерні, яких там натикано, як грибів у лісі після теплого дощу, звідти приїдуть з тягачем, заберуть його машину і...

Коли я розповів про це Положаєві, той злякано замахав руками: не чув, не знаю, не вірю і не хочу, бо то все від лукавого, відрижки експлуататорського суспільства, якому далеко до суспільства соціалістичного, де хто був ніким, той стане всім, а трактор став усім за друга, ото й пісня уся, ото й пісня уся...

Я жив тепер в Зашматківці в мами, на свої механізаторські заробітки став добудовувати до зліпленої сяк-так хатини ще один прихалабок, флігель, як пишно висловлювався знищений нами дощенту дворянський клас, я вперто перемірював горбистий степ між Положаївкою і Зашматківкою своїми ветеранськими ногами, відігрівав захололу над залізом душу біля маминої грубки, сушив біля вогню свою шинелю поряд з маминим сіряком, який назбирав у собі ще від осінніх дощів і туманів стільки тяжкої вологи, що зимові хуртовини вже ніби й не побільшували його неоковирної тяжкості, він стояв перед вогнем стовба, негнучо й закам’яніло, як наша велика держава, і коли моя худенька мама вдосвіта входила в цей задубілий вовняний панцир, я жахався, та водночас не міг без вдячності думати про наших предків, які вигадали таку дивну одіж для захисту від усіх стихій, що панують в українських степах.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   ...   62

Схожі:

Тисячолітній миколай iconМиколай Коперник



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка