Тисячолітній миколай



Сторінка43/62
Дата конвертації17.04.2017
Розмір9.82 Mb.
1   ...   39   40   41   42   43   44   45   46   ...   62

Галя зайшла за свою казенну загородку, відчинила шафу, дістала звідти якісь папери.

— Ось той лист, що я казала. Треба розписатися тобі особисто, лист, мабуть, дуже важливий. Присунься сюди ближче, розпишися.

Я черкнув у Галиній відомості, взяв конверт. Нічого особливого, звичайний розмір, білий колір, червоненька марка з зображенням серпа і молота, але вгорі на конверті видрукувано гриф: «Агростанція імені Й. В. Сталіна». і ні зворотньої адреси, нічого, крім мого прізвища, імені й по-батькові і моєї власної Зашматківської адреси.

Я покрутив конверт у пальцях, не наважуючись його одразу розпечатувати.

Олька поблідла ще більше, мовчки дивилася на мене. В очах у неї стояло німе запитання: «Від неї?» Я б сам дорого дав, щоб знати, від кого. Може, справді від Оксани? А коли ні, коли якийсь жорстокий жарт?

— Такий серйозний лист,— сказал Галя.— Я скільки вже працюю на пошті, а такого зроду не бачила.

— Ну, чого ж не читаєш? — тихо спитала Олька.— Боїшся?

— Чого мені боятися? Я вже ляканий-переляканий. Коли вже боятися, то хіба що самого себе, та й то коли опиняєшся між отакими жінками, як ви з Галею.

Галю я дочепив для маскування, і Олька належно поцінувала мій маневр.

— До Галі бухгалтер з району сватається,— вхопилася вона за мою зачіпку,— вдівець з двома дітками. Вона й мені вдівця хоче знайти, а нащо він мені? Я того каміння як навергаюсь, то ніякого чоловіка не треба!

— Каміння вдень, а вночі? — засміялася Галя.— Та ще взимку...

— А вночі каганчик засвічу і плету собі вовну. Ось — обплелася. Плету та на віконечко позираю, плету та прислухаюся: а раптом стукне хтось в шибочку, підійде та й стукне!

— Бач, таки ж ждеш когось? А кажеш: не треба тобі нікого.

— Той хтось не такий, як ти, Галько, думаєш. Він ні на кого не схожий. Та тільки, мабуть, не постукає. Правда ж, Миколо, не постукає?

— Хто ж його знає,— зітхнув я.— Хоч міг би й постукати. Олька всім тілом повернулася до мене.

— Правда, міг?

— Всякі ж дні бувають, знаєш сама.

— Так міг би чи ні?

— Мабуть, міг.

Вона втомлено заплющила очі.

— Ну, спасибі. А тепер я гляну крізь твій конверт і побачу, що в нім.

— Що ж?

Вона дивилася не на конверт, а на мене, і в її очах стояла мука.



— Дальня дорога і казенний дом.

— Ти як циганка. Казенний дом це що ж: тюрма?

— Хіба не однаково? Всі казенні доми однакові. І оця Гальчина пошта, і моя хата на курячих ніжках посеред каміняччя. Ну, чого ж ти? Розпечатуй!

Я розкрив конверт, дістав учетверо згорнутий аркушик паперу, розправив його на коліні. Вгорі на папері такий самий друкований гриф: «Агростанція імені Й. В. Сталіна». Далі текст на машинці:

«Шановний товаришу Сміян!

Дирекція агростанції імені Й. В. Сталіна запрошує Вас на роботу за агрономічним фахом на посаду лаборанта в лабораторії ґрунтознавства. Зарплатня згідно з існуючими ставками, житлом Вас і Вашу родину забезпечуємо.

Директор Паталашка».

Далі значилася адреса агростанції і пояснення, як туди добиратися, до якої залізничної станції треба їхати.

Все було серйозне, навіть солідне, крім прізвища директора. Паталашка — щось ніби з журналу «Перець».

— Ну що? — спитала Олька.— Вгадала?

— Вгадала. Спасибі тобі за твої ясні очі.

— Міг би й поцілувати такі очі!

— А чого ж!

Я нахилився над нею, але вона підставила не очі, а губи, задихнулася від поцілунку, але не відпускала мене, тоді сама відштовхнула, відсунулася, глянула, як на чужого. Вона вже знала, що прощається зі мною назавжди, що темна влада її наді мною скінчилася, так і не розпочавшись, а я теж знав про це, але душа моя була така змучена, що не мав сили й зрадіти своїй свободі. Спромігся тільки на те, щоб підвестися, підійти до загорожі, перехилитися через неї, взяти Галину руку і поцілувати, так ніби та рука написала мені збавчий лист.

Свобода, воля! Не знатиму більше тяжкої невизначеності своєї долі, забуду про хитрих положаїв і вічно поламані трактори, не бачитиму скаліченого свого села, цього поменшеного світу, в якому й сам почуваєшся поменшеним, безжально вкороченим, ніби безмовна жертва для жорстокого державного ложа новітніх прохрустів.

Може, й Оксана не озивалася, здогадавшись, що я повернувся до Зашматківки, про яку їй страшно було й згадувати. Як я не подумав про це одразу! Тепер вірив, що на новому місці Оксана знайде мене, і ми знову будемо разом.

На станцію Веселі Хутори, де мені треба було сходити, поїзд прибув пізно вночі. Довідавшись од чергового, що до агростанції треба добиратися ще кілометрів сім степом, я потягнув свої чемоданяри до так званого залу для пасажирів — тісної кімнатки в цегляному будиночку, три дерев’яні лави, віконце квиткової каси, кругла залізна піч, натоплена до шкварчання коксом, плакати з розмаханими залізничниками на стінах, дванадцятилінійна ґасова лампа під низькою темною стелею. Надворі тріщав мороз, сніги довкола лежали такі, що здавалося, ось-ось загорнуть і вузеньку залізничну колію і самі Веселі Хутори, а тут панувало таке тепло, що тільки розстели на лавці свою універсальну шинелю, притулися щокою до шорсткого сукна з таким знайомим духом пройдених тобою доріг, і до самого ранку додивляйся сни з твоєю минулою долею і недолею і з твоїм сподіваним щастям. Я справді розташувався досить капітально. Звалив під стіну свої чемодани, набиті більше книжками, ніж якимсь там майном (книжок однаково не вдалося забрати, я домовився з Марком, що він потихеньку посилатиме їх мені поштою), розстелив на лавці шинелю, навіть зняв чоботи, щоб дати спочинок ногам, ліг, заплющив очі, але заснути до самого ранку так і не зміг. Та й яке там спання! Перебирав у думках останні дні перед цією поїздкою, і ставало смішно і гидко на душі. Положай, почувши, що я хочу увільнитися, здійняв галас про неприпустимість розпорошування механізаторських кадрів, став вихваляти мої гідності й таланти, скаржився на невдячність тих, кого він пригрів, рискуючи не тільки своїм авторитетом, а може й власним життям, а тепер вони кидають його в найвідповідальніший момент, коли МТС повинна змобілізувати всі свої кращі сили для успішного виконання сталінського плану перетворення природи. Це була прекрасна промова, маленький Положай ніби аж підріс, підскочив над землею, поки проголошував ці слова, здається, він навіть вірив у те, що каже, та тільки забув, що я не вірю жодному його слову, його вдаваному пафосу і фальшивій вірнопідданості.

— Слухайте, Давиде Демидовичу,— перечекавши виверження його словесних гейзерів, сказав я,— ви ж не раз казали мені, що знали мого батька.

— Ну, знав. А при чім тут твій батько?

— В батька був сіряк. Такий, знаєте, справжній український сіряк з відлогою, облямований шкірою.

— Та ти що? — вже злякано вигукнув Положай.— При чім тут сіряк?

— А при тім, що сіряк той був дореволюційний. Від проклятого минулого. Ще з царської тюрми народів. Поки я був малий, я відповідно й ставився до того сіряка. Але ось закінчилася Велика Вітчизняна війна, я, переможець, повертаюся до рідної домівки і що ж я бачу? Спалене село, люди в землі, горе і нещастя, Хто винен? Фашисти. Нема питань. Тепер загинаємо пальці на руці. Сорок третій рік, сорок четвертий, сорок дев’ятий. Одної руки мало. Вже сьомий рік після визволення. І щороку нові постанови про сільське господарство і нові, щоразу грандіозніші плани, в здійсненні яких повинна брати участь очолювана вами МТС. Дозвольте запитати: що ж ви здійснили? До пустель, каналу й річки наші славні п’ятирічки мовби до дітей, до своїх дітей... Вам цього в школі проходити не доводилось. Ви вчили Шевченка і Франка. То чого ж ви досягли? Німці попалили хати й садки, минуло вже скільки років, а чи посаджено на території вашої МТС бодай одну вишеньку або яблуньку? Крім дикої дерези, яка росте самостійно, та колючих акаційок — нічого. Бо люди бояться звєрєвського податку, яким негайно обкладається кожне садове дерево. А той дореволюційний сіряк? Моя мати й досі щодня надягає його і чалапкає на колгоспний наряд, як у броневику...

— Та в мене самого пальто ще довоєнне! — жалібно промовив Положай.— Ти ж бачив, який смушок на комірі обшмугляний?

— А хто вам винен? Хто мало не щодня котить до району на наради-переради та все вирішує-перевирішує? Не я ж і не мої брати-трактористи. Що ж ви там вирішуєте на своїх нарадах? І ви хочете, щоб я все життя гибів біля ваших перекалічених тракторів, поки ви десь займатиметесь пустомельством? Був — і нема, та й поїхав до млина! Давайте мою трудову книжку — і до побачення!

— Слухай, Сміян,— зітхнув Положай,— ну, й характер же в тебе вредний! І батько твій такий самий був, та й мати... Трудову книжку я тобі віддам, а характеристики не напишу. Дуже ти безідейний чоловік, не даром отой пунктик у тебе в анкеті з’явився... Та ти не гарячкуй, не гарячкуй! Тобі що? Ти вільний птах, знявся й полетів, а мені треба виконувать завдання і рішать питання. Напишу тобі, а хтось прочитає та поінтересується: а хто це, скаже, розхвалює такого, значить, чоловіка, у якого в анкеті пунктик, а з язика вже й не слова, а ножі тобі межи очі? Скаже ж хтось? Скаже. То давай, щоб ні по-твоєму, ні по-моєму. Піди додівчат у бухгалтерії, вони тобі дадуть довідку про твої заробітки, а я печатку поставлю. Документ! Хто гляне — зразу побачить: раз заробляв добряче, значить чоловік путящий, соціалістичний чоловік, бо живе по труду, значить...

Тепер «соціалістичний чоловік» лежав на лавці в так званому пасажирському залі далекої степової станції Веселі Хутори, слухав, як гримлять кожні чверть години товарняки, од яких згойдується земля, і ждав ранку.

Черговий по станції, літній замучений чоловік, зовсім не схожий на бадьорих залізничників з настінних плакатів, пропустивши черговий товарняк, зазирнув до «залу».

— Не спите? — спитав доброзичливо,— Може, зайдете в діжурку? Там у мене диванчик є, можна й подрімати.

Я сів, спустив ноги, наосліп намацав чоботи під лавкою, поставив ступні на м’які халяви.

— Дякую. Спати щось не хочеться. Та тут і не заснеш, хочби й хотів. Ешелони — як в прифронтовій смузі, один за одним, не потовпляться. Це ніч сьогодні така, чи у вас завжди?

— Завжди! Руду везуть на заводи. Поки заводи стояли розвалені, то в нас тут тихо було. А оце як пустили домни, іде руда вдень і вночі. З коліс все працює. А ви, значить, на агростанцію? До Паталашки? Чоловік відомий. До нього тут взимку й улітку їдуть. Чого їдуть — це вже їхнє діло. Я там ніколи не був, та знаю й так: нічого там такого не може бути. Степ — він і є степ. А ви, мабуть, на роботу? Я в темноті прийняв вас за другого. До війни на агростанції тут був один чоловік, ох, і чоловік же! А тоді, вже як відступали, то забрали в армію і його. Я з евакуації вернувся, кажуть: на агростанції новий директор — Паталашка. Ну, Паталашка, то хай собі, яке мені діло? А це дивлюся — з плацкартного з двома чемоданами, офіцерська шинеля... Правда, директор був ніби нижчий, та в темноті хіба ж розбереш? Стою я оце на пероні, показую свого прапорця машиністам, а сам собі думаю: невже ж це він? І оце й заглянув до вас.

Я спитав, як добратися до агростанції, чи буває тут якийсь транспорт?

— Пішака! — сказав черговий.— Є в них півторатонка, на якій їздить Паталашка, та вона більше стоїть, бо нікудишня. Фронт коли проходив тут, машину кинули, бо вже не ворушилася. Коні в них є. Паталашка присилає на станцію підводу за добривами. Ну, добрив тепер немає, то й підводи не буде. Так що тільки пішака. Ви свої чемодани залиште, в нас тут є камера, а тоді пришлете за ними підводу. Сім кілометрів — це ж недалеко... Може, вам чаю зігріти? Заварки, правда, катма, так я запарюю вишневими гілочками, хто не пробує — всі хвалять.

Я сидів біля натопленої коксом залізної циліндричної печі, приплющивши повіки, слухав цього доброго старого чоловіка, мовчки кивав головою, щоб показати свою уважливість, а сам думав про своє. Згадувалася війна, чотири роки, як чотири тисячі літ, ганебна метушня відступів, вогонь і кров, відчай і порятунок, медсанбати й евакогоспіталі, переїзди, вокзали, чужі міста, випадкові супутники, фронтове братерство, і знов жорстока катапульта військової долі жбурляє тебе в небуття, але ти воскресаєш, оживаєш, як серце Шевченкового титана, і ще з більшою запеклістю кидаєшся в бій, у сподівання перемоги.

Так що ж я виборов і що змінилося в моєму житті?

Я не знав, кого питати, звідки ждати відповіді. Хіба що чергового по станції Веселі Хутори Степана Аністратовича Любистка?

Він влучив півторагодинний затишок між гримінням рудних ешелонів, запарив вишневого чаю, я дістав з чемодана зварену мамою мені в дорогу сільську жилаву курку, Степан Аністратович підклав до курки кілька сизих павлоградських цибулин, а тоді поставив посеред столика високу степову паляницю, яку просто гріх було краяти ножем, бо на такий хліб хочеться тільки молитися,— так ми тихо й скромно відсвяткували наше випадкове знайомство, а також моє пришестя на агростанцію імені Й. В. Сталіна.

Дорога туди значилася тільки телефонними стовпами, сніг завалив усі сліди, довелося йти цілиною. Я йшов і слухав стовпи, їхнє таємниче гудіння, їхній спів і їхній стогін і незчувся, як опинився перед незграбною високою спорудою, що безглуздо стирчала посеред степу. Зварене з тонких іржавих труб — чи то брама, чи арка, чи просто безіменна кострубата конструкція з тих, що їх везуть на святкових демонстраціях поперед колони якого-небудь заводу або міського району,— це залізне страховисько було обурливо недоречне посеред лагідної степової рівнини, закутої морозом в сріблястий сніговий панцир, не рятували справи навіть підняті над степом залізні літери, заради яких і ставилося це одоробло: «Агростанція імені Й. В. Сталіна».

Ніякої агростанції я не побачив, мабуть, іржавою аркою значилися тільки її землі, своєрідний межовий знак, довелося пройти вздовж гудучих стовпів ще з кілометр і аж тоді в затишному просторому видолинку відкрилося мені невеличке селище з десятком одноповерхових будиночків (їх можна було б назвати хатками, коли б не бляшані червоні дахи), кількома довгастими спорудами, ставком і алеєю високих темних дерев, що вела від ставка до одної з тих довгих, як ковбаса, споруд. Я спустився в долину, обігнув замерзлий ставок, алея з старих дубів повела мене далі, в кінці алеї на вугластому бетонному стовпчику височів гіпсовий бюст Сталіна, простоволосого, з погонами генералісимуса, як на картині Шурпіна, від бюста широка доріжка, облямована зубчиками з цегли, йшла до присадкуватого, безсило запалого в землю довгого-предовгого будинку, схожого на довоєнні, райпарткомівсько-райвиконкомівські пристанища, з погорбленим, давно не фарбованим дахом, з ніколи не митими шибками в маленьких вікнах, зате з приліпленими обабіч вхідних дверей опецькуватими колонами, що нагадували двох сільських молодиць, які, підтикавшись, місять литкастими ногами глину для саману.

Я дійшов до тих колон, прочитав почеплені над ними іржаво-залізні слова: «Дирекція агростанції імені Й. В. Сталіна».

Може, справді кінець не влаштованому життю, яке тягнеться за мною ще з фронту, і я ступаю в світ монументального стилю?

Я відчинив вхідні двері, в тісних темних сінях тхнуло пусткою і мишаками, підлога, хоч і дерев’яна, брудна, затоптана, стіни обдерті. Може, так і треба для іржавого монументалізму? Я штовхнув двері, що вели в саме приміщення. Двері зарипіли й застогнали, але це нікого не сполошило, ніхто не вийшов мені назустріч, я самотньо стояв у напівтемній тісній кімнатці, запльованій і закуреній тютюном, мов колгоспна контора, тиша тут була, як у підземеллі, ніхто ніде не гомонів, мабуть, на агростанції з штатами було сутужно, може, саме тому і знайшли мене аж он де, в самого чорта в зубах, і запросили «на посаду». В кімнатці, окрім тих, через які я сюди ввійшов, було ще двоє дверей, але вже далеких від монументальності, несерйозних, просто кажучи, нікчемних. І поки я стояв, роззираючись і вирішуючи, в які дверцята стукнути, одні з них одхилилися, звідти виткнулася добродушна округла фізіономія, тоді з’явився її власник — натоптуватий чолов’яга, у валянцях, ватяних чорних штанях, в чорній кухвайці, проїхав по мені круглими розбишацькими очима, набрав у живіт повітря (легені в нього виконували тільки допоміжні функції, основу життєдіяльності становив живіт), хукнув, як після доброї чарки, прохрипів:

— Ви куди?

— Сюди.


— Нема нікого.

— А де ж?

— У товариша Щириці.

— Хто це?

— Не знаєте? Заступник директора Паталашки.

— І що ж там?

— Партійне зібрання.

— І всі там?

— Всі до одного.

— Хто ж саме?

— Хіба я не сказав? Товариш Щириця, як секретар, директор Паталашка, а також член Терешко, він же водій директора Паталашки.

— А ще хто?

— Та більш нікого! В нас більше немає. Оті двері, що я вийшов, то кабінет Паталашки, а оці — тут бухгалтерія і товариш Щириця.

— Так бухгалтерія чи товариш Щириця?

— І те, і те. Він, значить, як у нього партійне зібрання, дівчат виганяє, вони сидять вдома, і тоді тут ніхто не заважає рішать вопроси.

— А Щириця хто?

— Сказано ж: секретар.

— А на роботі?

— Завгосп і перший заступник директора Паталашки.

— Ага, перший. А просто заступник є?

— Раз є товариш Щириця, більше не може бути нікого.

Здається, монументальний стиль, ще й не почавшись, переходив у щось ярмарково-балаганне. Я з вдячністю згадав чергового з Веселих Хуторів, який порадив мені зоставити своє небагате майно на станції.

Свобода маневру. Для відступу відкриті всі шляхи. Головне: передчасно не розкривати своїх карт. Я спитав свого булькатого співбесідника:

— Людей тут у вас багато?

— Як коли. В тепло — відбою нема! Так і сунуть, так і сунуть! А на зиму залягають. Ми тут самі. Буває трудно. Директор Паталашка б’ється, як риба об лід.

— А ви ж як — при ньому?

— Він без мене, як без рук!

— Звати вас як?

— Тобто?

— Ну, як усіх: прізвище, ім’я, по-батькові.

— Прізвище — в директора та товариша Щириці, та професора, його тут усі бояться. А я — Ляпка.

— Ляпка?


— Ляпка.

— Ну, а я Сміян. Будемо знайомі.

Ляпка нечутно підчовгав до «партійних» дверцят, наставив вухо, тоді так само нечутно відгойдався від них.

— Засідають? — змовницьки примружив я око.

— Аж дим іде! Там у них так: товариш Щириця розводить критику й самокритику, Терешко, хоч числиться при директорові Паталашці, утворює з товаришем Щирицею монолітну єдність — і все проти адміністрації і проти научних робітників. А ви ж до нас як — з перевіркою?

— Мабуть, на роботу.

— По науці чи так?

— Мабуть, по науці. Ляпка зітхнув.

— Не знаю, що вам і сказать. Я тут щитаюсь експедитором, мені з Терешком на машині положено за всім їздити, так у нього ж машина несправна, а тільки загуде — вже на ній директор Паталашка. Ну, то я кіньми. А на станції в чайній чай такий гарячий, що вже й голос захрип. Це я вам нащот чайної. А от нащот науки затрудняюсь. Товариш Щириця сильно розводить критику й самокритику нащот науки.

— І помагає?

— Та як вам сказати. А втім... Ц-с-с! — він приклав пальця до губів, закляк у вичікувальній позі, щосили намагаючись надати поштивості своїм ватяним штаням і товстій кухвайці.

Партійні двері рвучко відчинилися і негайно зачинилися знову з такою швидкістю, що з кімнати не вилетіло й звуку, зате в цей невловимий, власне, й неіснуючий часовий проміжок якимсь чудом зумів ускочити дивний худий чоловік, який вилетів з засідання, як чорт з пляшки. Він і схожий був на охлялого чорта, весь перехняблений, з запалими щоками, з присохлим до хребта животом, рудий і мурий, в рудому засмальцьованому піджачку, в рудих штанях, в рудих чоботях. Роззирнувшись рудооко по напівтемному передпокою, чоловік-чорт вмить запримітив мене, миттєво збагнув, що я тут новий, підлетів до мене, ще більше скособочився, тихо спитав:

— Закурить є?

— Некурящий,— сказав я, не встигнувши навіть здивуватися появі цього рудого видива.

— Е-ех, жиз-знь! — скреготнув прокуреними зубами рудий і так само непростежувано, як і з’явився, зник за «партійними» дверцями.

— Терешко, — пояснив Ляпка.— там у них на засіданнях не курять, а в нього вуха пухнуть від того. Та ще дирекор Паталашка і товариш Щириця курять «Казбек», а Терешко — махру. Він налягає на кременчуцьку, а я визнаю прилуцьку. Вона вроді легша, і в Прилуках моя дядина живе. А ви, значить, некурящий?

— Некурящий.

— Професор наш теж некурящий. А тільки ж який чоловік! Як грім! Тут усе трепеще, як він розгримиться! Товариш Щириця, хоч який твердокам’яний, а й той уникає. Коли ж наводить на професора критику й самокритику, то все отак — щоб ніхто не чув і не бачив. Зачиняються в бухгалтерії, а мені кажуть: Ляпко, стій на стражі й не підпускай нікого, бо в нас закрите совіщаніє.

Ну, я беру табуретку, сідаю отут і стережу. Як то сказано: не піде праведний на совіт нечестивих.

Таке несподіване трактування слів святого письма постійним відвідувачем чайної могло б викликати хіба що співчутливу усмішку, але я не хотів псувати взаємин з Ляпкою вже при першому знайомстві, треба було приймати правила гри, запропоновані цим чоловіком, тому я зобразив на обличчі цілковите прийняття його слів, оцінок і почуттів, спитав-не спитав:

— А як же та критика доходить до вашого професора, коли вона — за міцно зачиненими дверима?

Чорно-ватяний Ляпка погойдався переді мною на товстих валянках, як на поплавцях у морі житейському, нахилив голову в один бік, в другий, глянув на мене знизу й збоку, знов похукав, як після доброї випивки, і тільки після всіх цих операцій озвався не без природної української насмішкуватості:

— Товаришу Сміян! Ви ж Сміян, я не ошибся? Що ж ви ото таке питаєте? Дивлюсь оце на вас, то ви ж, мабуть, офіцер і фронтовик, може, й заслужений? У нас он у Терешка три медалі, ні в кого стільки немає. А раз заслужений, то й член партії. А раз член партії, то й знаєте, як критику й самокритику пишуть. І шлють, куди треба. І товариш Щириця шле, а я, як експедитор, везу на станцію. А тоді воно вертається назад, і директор Паталашка підписує наказ. У нас тут на агростанції ніяка наука не вдержиться. Товариш Щириця так і заявляє: ми її з більшовицькою прямотою! А оце приїхав професор, і попала коса на камінь! Ну, та ви побачите, коли до нас по науці.

Мені стало душно і від затхлого простору, і від Ляпчиних балачок, я розстебнув шинелю, пройшовся по тісній кімнатці, ордени блиснули перед очима Ляпки, той аж погнався за мною, щоб пильніше придивитися, сплеснув руками:

— Це ж вас непремінно прислано до нас, товаришу Сміян! Як Щириця побачить отакі ордени, то вмре! А цитьте! Ось вони йдуть!

Він щезнув, так ніби провалився крізь землю, а я зостався сам у цьому химерному приміщенні, якому не міг добрати відповідної назви: чи кімната чудес, чи то кімната сміху.

«Партійні» дверці знову безгучно хилитнулися туди й сюди і знов лиш на невловиму мить, але цього разу з них устиг вискочити не тільки рудий Терешко, а й ще двоє, операція просто фантастична! На рудому Терешкові з’явилися нові диявольські аксесуари: руда шапка-вушанка і рудий овечий кожушок, але це не надало його постаті об’ємності, він зостався так само плаский і хлялий, так само скособочено підлетів до мене, просичав: «Закурить є?» і, ще раз довідавшись, що я некурящий, з розпачливим «От же ж жиз-знь!» щезнув, як за хвилину до цього Ляпка. А на тому місці, де щойно гнувся в три погибелі Терешко, вже стояло двоє чоловіків, обидва в такому тілі, що, здавалося, не могли б протовпитися крізь оті вузенькі дверці й поодинці, а тепер виходило, що вискочили вони звідти враз, оберемком, так ніби виштовхнуті таємничою вибуховою силою. Так розприскується хіба що шрапнель, вистрелена з вузького дула гармати.

Чоловіки були ось які. Один у «сталінському» френчі, в суконних галіфе і ялових чоботях, під нюшливим носиком вусики, як у маршала Ворошилова, а все обличчя в нього таке, ніби хтось зграбастав його могутньою п’ятірнею і щосили смиконув, намагаючись відірвати від голови. Вперше в житті я подумав про те, що таке голова і що таке обличчя і де містяться обличчя — на голові чи в місці, яке ще не має назви? У цього чоловіка обличчя стирчало поперед голови: щелепи — як круто загнуті полозки гринджолів, губи — під самий ніс, очі — як скляні стовпчики, навіть вуха настрополені так, ніби оті розтруби військових звуковловлювачів з сорок першого року. Виявивши присутність сторонньої особи, це чудо природи одразу кинулося пильно оглядати мене, обнюхувати, обслухувати, зондувати, досліджувати, і я, не питаючи, не ждучи пояснень, зрозумів, що переді мною — товариш Щириця.

Іншому випадала роль директора Паталашки. Це був добродушний чолов’яга, схожий на одну з отих глиняних колон, приліплених до фасаду будинку дирекції, на ньому був широкий суконний костюм невиразного кольору, вишивана українська сорочка, чорні ботиночки, з свого одягу, хоч який він був широкий, директор Паталашка невтримно розпливався, як тісто з діжі, може, й душа його була так само безберегою, як і тіло, і рвалася в усі боки, але наштрикнувшись на тверді ворошиловські вусики Щириці, безсило тріпотіла, немов барвистий метелик на шпильці.

Може, й того доброго листа написав мені Паталашка, несвідомо прагнучи знайти собі спільника й захисника від Щириці?

— Ви директор? — звернувся я до Паталашки.— Я Сміян. Ви запрошували мене на роботу.

— Вас? — здивувався Паталашка. Голос у нього був ледачий, але добрий, як і обличчя.— Не може буть!

— Буть не може! — луною повторив Щириця. У того голос був, як у маршала Ворошилова — співучо-парадний, ні для кого зосібно, а для всіх одразу: «По-о-о-бата-льйон-н-но-о-о!».

Я дістав з своєї офіцерської сумки листа, показав Паталашці.

— Так мені ж сказали, що ви студент, а ви — офіцер! — здивувався Паталашка.

— Офіце-ер! — ствердив здивовано товариш Щириця.

— Все в минулому,— заспокоїв я керівництво.— Переходимо на мирні рейки.

— Прошу до кабінету,— сказав Паталашка, і тут уже влада товариша Щириці закінчилася, він не міг повторити директорових слів, бо запрошувати одного, хай і такого здоровенного чолов’ягу, як Микола Сміян, одразу до двох кабінетів суперечило б матеріалістичному марксистському вченню, яке товариш Щириця був покликаний оберігати й захищати навіть не знаючи його до пуття.

В кабінеті Паталашки був диктовий письмовий стіл, кілька лозових стільців, фікус у діжці, сейф сургучного кольору і на глиняній долівці геть недоречний килим фабричної роботи. Портрет вождя висів над сейфом, так ніби оберігав великі таємниці агростанції, що носила його ім’я. Директор сів за стіл, запросив сісти мене, розгорнув підписаний ним лист, в якому обіцяв мені роботу, платню, житло і світле майбуття, зітхнув і несподівано промовив:

— Хай воно все димом іде!

— Чого ж це ви так? — здивувався я.

— Ви думаєте, це агростанція, наукова установа? Це куций радгоспик — без людей, без техніки, без нічого, а поставки дай, а план виконуй, а всіх ублаготворяй! Ви думаєте, я б оце вас сюди кликав?

— Тоді навіщо ж?.. Не зовсім вас розумію...

— Професор з ножем до горла: давай йому його улюбленого учня! Професора Черкаса знаєте ж?

— Професор Черкас? Де він?

— Та в нас же, в нас! Ви тільки Щириці не кажіть, що вас сюди професор... Бо як узнає, то з’їсть і мене і вас. Ви ж член партії?

— Був. Виключений.

— Ну, біда. Щириця вас знищить.

— Не так це просто. Заспокойтесь.

— Та я спокійний. Хай воно все димом... Знаєте, що? Давайте я вас одведу до професора. Ви з жінкою? Де ваше все?

— Тим часом сам. Речі на станції. Ви пробачте, що не повідомив... Може, я сам знайду професора? Раз у вас тут така ситуація, то вам не з руки ще й супроводжувати мене.

Вождь з портрета дивився на Паталашку скляними очима-штрикачками Щириці і мстиво посміхався в пухнасті вуса. Паталашка застогнав.

— Ви мені співчуваєте? Хай воно все димом! Мені співчуває вся Радянська Україна і сам Микита Сергійович Хрущов! А толку ніякого. Кажете, знайдете професора й без мене? Та я покличу Ляпку. Ляпка!

Я не встиг попередити директора про загадкове зникнення Ляпки, як двері прочинилися і в щілину прохрипіло:

— Я тут, товаришу директор!

— Ще б ти не був тут! — вдоволено погмикав Паталашка.— Одведи товариша Сміяна до професора. Та не виканючуй там могорича, бо вже скоро всю агростанцію промогоричиш!

— Що тут було до війни? — спитав я Ляпку, який ображено наставляв на мене чорну кухвайчану спину, вирипуючи товстими валянцями по втоптаному снігу.

— Те, що й тепер! — прохрипів Ляпка.

— Агростанція?

— А яка ж іще бенеря?

— Німці тут як — багато напаскудили?

— Чи я знаю? Так — усе ціле, а остальне на учоті в товариша Щириці. Та оце ми вже й прийшли!

Тяжко ображений у своїх законно-могоричевих гордощах, Ляпка відмовився заходити в дім до професора, довів мене до дверей і пішов димом, виконуючи волю свого директора.

Будиночок — звичайна українська хатка, тільки не під соломою, а з бляшаним дахом, білі глиняні стіни, три вікна околичні з дерев’яними віконницями, навіть старовинна призьба вздовж усієї передньої стіни, і несподівано яскраві, помальовані на червоне двері.

Я вже знав такі двері: вони були в хаті мого діда Миколи, який вмер десь у таврійських степах в страшну зиму тридцять третього року. Дід помер узимку, бабуся пішла за ним повесні, ми з мамою переселилися до батька, а дідова хата стояла пусткою, і в тій чорній весні її мертві двері червоніли, як закляття, як віщування нової, ще не знаної біди.

І ось через багато років, переживши те, чого, здавалося б, несила пережити, я знов опинився перед червоними дверима, і мимовільний дрож пронизав мене всього, лиховісні передчуття і великі надії водночас зродилися в моїй душі, все сплелося, переплуталося, завмерло й скрикнуло, тисячоліття мовчазливо стояли позад мене, а спереду щось кликало, вело і запрошувало, я піддався тому поклику, підійшов до червоних дверей між минулим і майбутнім, несміливо стукнув у них щиколотками пальців, не почув ніякої відповіді, але й без дозволу сміливо штовхнув двері в холодні темні сіни, тоді так само без дозволу штовхнув ще одні двері, але тепер уже в теплу, нагріту натопленою коксом лежанкою тісну печеру з книжкових полиць, наосліп і не без нахабства ступив туди, відважно занурився в тепле море своїх безнадійних надій, поринув на саме його дно і виринув, викинутий на поверхню грімкотливим вигуком:

— Сарданапал і Валтасар!

Розкрилюючи могутні, майже ведмежі обійми, котився на мене волохатим темним клубком професор Черкас, і тільки тоді я подумав, що нарешті справджується загадковий герб Сміянів-несміянів: в золотому полі волохатий ведмідь, а на ньому — безпомічна діва в короні. Ведмідь ось тут, він хоче сховати мене в своїх обіймах, а де ж діва в короні чистоти й краси, хто захистить її, хто порятує?

— Олексію Григоровичу,— пробурмотів я,— це справді ви? Я стояв перед дверима вашого дому і дивне почуття охопило мене: ось відчиню ці червоні двері і позаду лишаться цілі тисячоліття, а за дверима...

— Двері, двері, премудрості вонмем! — не дав мені договорити професор.— Роздягайтесь, Миколо, прошу, треба вас зігріти після морозу і після наших столоначальників. Бачили Паталашку?

— І Щирицю, і навіть рудого Терешка й чорного Ляпку. Саме попав на партійні збори. Вони завжди отак — зранку?

— Не знаю, за яким розкладом діє їхній гадючник,— пирхнув Черкас.— Не цікавивсь. В Псалтирі сказано: «Не засідав я з людьми лукавими і не приставав до підступних. Я ненавидів зборища злочинників і не засідав вкупі з беззаконними» (26, 4—5). Та облишмо цих нікчемних валтасариків. Сідайте отут біля тепла, зараз питимемо чай і ви мені все-все розкажете про себе.

— Олексію Григоровичу! Що ж про мене? Головне: як ви? Я ж нічого про вас...

— У мене все прекрасно! Життя починається заново, як у Сарданапала. Ви ж бачите: всі мої книжки вже тут, навіть улюблене крісло. Це в мене вже втретє. Почалося в тридцять восьмому, тоді евакуація, тепер от буржуазна лженаука — і щоразу я втікаю, яко наг, яко благ, а мої незрадливі мовчазні друзі терпляче ждуть і — зверніть увагу! — завжди знаходиться добра душа, яка їх зберігає до мого повернення або, як оце тепер, до мого наступного трудовлаштування. Здається, цього разу я вже осів назавжди. Власне — тут, коли хочете, мої початки. В свій час я закладав цю агростанцію.

— Ви? Коли ж?

— Ну, це ще до нашої ери. В цих степах колись працювала наукова експедиція Докучаєва, в якій був учень нашого великого ґрунтознавця Вернадський. Згодом, коли я вже був доцентом університету святого Володимира в Києві і познайомився з Вернадським на нашій Дніпровській біологічній станції, він наштовхнув мене на думку створити в цих степах агростанцію для наукових спостережень за українським втраченим світом. Я вам покажу згодом лист Вернадського, де він пише, що вже немає тиші і немає могуття природних сил, які ще недавно були в степу, які ми знаємо з колишніх описів, хоча б таких, як у одному з сонетів Міцкевича. Ще лишалося життя підземне, невидиме, дрібне землерийне життя, загадкова діяльність дощових черв’яків, хробаків, комах, таємниче існування мікроорганізмів, одні з яких вглиблюються в ґрунт, Інші рвуться назовні. Доки не пізно, казав Вернадський, ученим треба йти в степи, перенести туди свої лабораторії, спробувати рятувати те, що не загинуло ще безслідно. Ось так і взявся я з своїми студентами на кошти губернського земства закладати оцю агростанцію. Назвали ми її пишно: «Половецький степ»,— була вона прекрасною базою для студентської практики і, звичайно ж, для серйозних наукових досліджень. Слід віддати належне більшовикам: вони не тільки зберегли агростанцію, а ще й розширили її, до ґрунтознавства долучилося й рослинознавство, тоді влаштовано невеличку ферму для вивчення корів сірої української породи. Ясна річ, з’явилися нові люди, щоправда, вчених не побільшало, зате був тепер директор, а в директора ж, відомо,— заступник, партійної організації тоді ще не було, зате комсомольська, профспілкова, жіноча рада, войовничі безвірники, профспілкова, жіноча рада, войовничі безвірники, тсоавіахім, всілякі комісії, групи, об’єднання, і все це засідало, метушилося, галасувало, переливало з пустого в порожнє, критикувало й самокритикувалося, заносило передовиків на червону, а відсталих на чорну дошки, випускало стінгазети» сплачувало членські внески, вносило гроші на допомогу в’язням капіталізму, на будову найбільшого в світі літака «Максим Горький»...

— У нас у селі тоді сміялися: дайте, дядьку, п’ятака на будову літака...

— Сьогодні часто можна почути: тоді панував повсюди ентузіазм. Не знаю, може, він справді десь потрібен. Ллє ентузіазм у науці? Сарданапал і Валтасар! Я приїздив сюди нечасто, та однаково ж з тривогою в душі спостерігав за цим химерним життям і вимушений був визнати, що загибель загрожує не тільки степам, а й людям, які тут живуть. Але чим я міг зарадити? В тридцять восьмому агростанцію перейменували. Що там якийсь половецький стен? Дали ім’я вождя, Це, мабуть, врятувало на якийсь час тодішнього директора. Але що могло врятувати таких, як професор Черкас? Найвидатніші діячі сільськогосподарської науки вже були знищені — Вавілов, Кольцов, Чаянов, Кондратьєв, наставала черга ординарних професорів і доцентів, тобто — і моя. Я не став ждати своєї черги, сів на поїзд, і поїхав туди, куди їздив не раз лікуватися, — на Кавказ. Там багато сіяли кукурудзи, ця культура дуже виснажує землю, мої ґрунтознавчі консультації стали в пригоді інгушам і чеченцям, мене берегли, ніхто не пробував визначити мій статус, так я прожив два роки шанованою, порядною людиною, хоч насправді був втікачем. Але в світі, коли він не хоче остаточно розвалитися, повинна існувати солідарність знедолених. Всевидящеє державне око, не знайшовши мене у відповідну хвилю в відповідному місці, не стало мене й шукати, одразу визначивши нову жертву, зате добрі люди не забули про існування професора Черкаса, правдами й неправдами роздобули його адресу і зробили все, щоб він повернувся в рідні місця, а ще точніше: саме на оцю агростанцію. Ви сказали, що вже познайомилися з Щирицею?

— Не тільки познайомився, а й перейменував цього товариша.

— Тобто? Не все зрозумів.

— Він схожий на ремонтну свинку. З тих, що ними на колгоспних свинофермах замінюють старих свиноматок. По-моєму, Щириця спить і бачить себе на місці директора Паталашки. Чистісінька Ремонтна Свинка!

— Прекрасно! — заляпав у долоні професор. — Ремонтна Свинка — це просто геніально! А ми його прозвали ще до війни Ковбасенком.

— До війни? Хіба він був тут ще до війни?

— Був, був! Навіть вважався ніби якимсь науковим співробітником, хоч освіта в нього — заочний технікум. По-моєму, такої освіти взагалі не може бути. Ну, то ось. В сороковому році він написав доноса на директора агростанції, того арештували, Щириця вже примірявся до директорського крісла, але в начальства вистачило здорового глузду, до того ж тоді, коли, когось брали як «ворога народу», то прикривалися ще й фарисейською формулою зміцнення керівництва. Тому на агростанцію прислано директором (уперше за всю її історію) справжнього вченого, доцента-ґрунтознавця, мого учня Гаврила Панасовича Михна.

— Олексію Григоровичу! — я досить нечемно вхопив професора за плече. — Олексію Григоровичу, такого не може бути!

Професор подивовано звів брови.

— Тобто? Чого саме не може бути?

— Щоб отаке повторення. Такий збіг. Повірте мені: після цієї війни я вже нічому не дивуюся, окрім того хіба, що зостався живий. Але те, що я почув оце… З майором Махном Гаврилом Панасовичем я… Та що там казати! Коли хочете, саме завдяки йому я опинився в сільгоспінституті. Ми з ним в Західній Німеччині… Ну… полювали на хлястики…Це якось згодом… І ось тоді він мені все про агростанцію, і про землю, і про науку наук… Виходить, це ваш учень, а тепер ніби я ваш учень. Чи таке можливе?

— Я б хотів вас послухати, Миколо, — незвичним для нього тихим голосом промовив професор, — почніть з самого початку. Коли ви справді знали Гаврила Панасовича, то для мене важливі щонайменші подробиці. Як і де ви ним зустрілися?

— Ну, як зустрічаються на війні? Ти одержуєш наказ, ідеш або їдеш туди чи сюди, зустрічаєш там нових людей, одні вищі за тебе, інші нижчі, ще інші, — як ти сам, одним словом, звичайна історія. А майор Михно — тут все незвичайне. Мене просто з фронту послали до союзників на Рейн збирати наших людей, визволених з фашистської неволі. І ось там серед десятків і сотень тисяч вчорашніх концтабірників — майор Михно. Ми були разом до самого кінця сорок п’ятого. Разом приїхали до Берліна, жили в Потсдамі, маючи спільну кімнату. А тоді його забрали смершівці, і я не знайшов навіть його сліду. Досі нічого не можу збагнути.

— Не тільки ви, Миколо. Ніхто не може збагнути того, що лежить поза межами здорового глузду. Я трохи поінформованіший, бо Гаврило Панасович встиг передати мені листа перед тим, як його кинули до нашого рідного концтабору. З фашистського — в наш і майже безпересадочно! Це вже й не варварство, а щось набагато тяжче і гірше Надто, коли йшлося про такого унікального вченого, як доцент Михно. Але кому поскаржишся, де шукати справедливості? Ґрунтознавці схожі на дощових черв’яків. І тих, і тих кожен без щонайменшого жалю може розтоптати, і ніхто ніколи не подумає, що вони — найбільші благодійники людства.

Я завовтузився на професорському куцому диванчику. Пересидів ногу, вона геть змертвіла, а краще б змертвіти мені всьому, щоб не чути нічого.

— Пробачте, Олексію Григоровичу, — звернувся я до професора, — я повинен вам сказати… Тоді, в сорок п’ятому, не міг я розумом осягнути таку людину, як Гаврило Панасович. Але відчував, що це непростий чоловік. І коли його буквально вихопили, замели перед моїми очима, я не міг стямитися від обурення. Спробував кинутися по його слідах, захистити, засвідчити його чесність і чистість, але холодна військова машина брутально відштовхнула мене. Ви повинні знати, Олексію Григоровичу, що в тому світі війни все залізне: закони, люди, їхні душі, все їхнє життя. Черкас приплющив очі, ледь поблажливо усміхнувся.

— Машина діє і тут. Залізні трибки крутяться з шаленою швидкістю, гарчать і скрегочуть, вимагаючи поживи, як у фільмі Чапліна. І ми всі, власне, й не люди во плоті і крові, а звичайні залізні гвинтики, як сказав вождь. Припустимо, що вождь справді наймудріший з усіх і сказане ним — велика істина. Але навіть болтики виготовляються з різних металів: є сталеві, є бронзові, можуть бути навіть золоті або й платинові. А люди? Звичайно, я далекий від примітивного поділу: чорні метали і благородні, простий люд і еліта. Але повинні ж бути якісь фундаментальні цінності, золотий фонд нації, чи я там знаю? В сороковому році Гаврило Панасович, ставши директором цієї агростанції і практично вперше в житті отримавши якусь реальну владу, одразу ж вирішив докласти всіх зусиль, щоб повернути професора Черкаса на Україну, в його природне лоно, в його колиску і судьбу. Солідарність знедолених! Вірні люди підказали йому, де мене знайти, він сам приїхав за мною і заявив, що не може повернутися без професора Черкаса. В евакуацію я поїхав уже як професор сільгоспінституту і водночас завідуючий лабораторією ґрунтознавства оцієї станції, тобто, приблизно в теперішній моїй ролі. Гаврила Панасовича, на жаль, мобілізували до армії.

— Це його врятувало від доносу якогось Ковбасенка.

— Я ж сказав: так ми прозвали Щирицю. Цей громадянин заповзявся стати рекордсменом у доносах ще до війни, здається, не перестав мріяти про нові спортивні подвиги й тепер, підкопуючись під директора Паталашку.

— Ремонтна Свинка?

— На жаль, на жаль. Ми стаємо свідками деградації людського роду. Цілком ймовірно, що найперша причина цього: безсилість людини перед мертвою стіною державності. Ось ви кажете: що я міг перед військовою машиною? А я скажу: а що могли ми перед машиною державною? Себе самого можна принести в жертву. Можна стати на вогнище, як Джордано Бруно, можна, як Галілей, вдатися до хитрощів, вціліти, щоб врятувати істину в собі, зігнутися, але не зламатися. Та все це коли йдеться про тебе самого. А коли треба помогти ближньому, захистити знедоленого? Плем’я вчених, на сором і нещастя, виявилося боягузливим аж до нікчемності. Я звертався навіть до Президента Української Академії Наук, мого доброго знайомого ще з довоєнних часів. Президент не відповів. Може, лист не дійшов до нього. Бо коли оце сталося вже тепер зі мною, то саме завдяки Президентові ваш покірний слуга зміг звити собі тепле кубельце на агростанції імені великого вождя. Президент пішов до Хрущова, розповів про те, як знадобилися мої ґрунтознавчі рекомендації передовим кукурудзоводам, і той негайно звелів: трудовлаштувати! Але це про мене тепер, а тоді не знайшлося нікого, хто б допоміг. Всі були галілеями в полохливих своїх душах, забувши успадкувати галілеїв у головах. Можу відкрити таємницю: коли я побачив нове студентське поповнення, то возрадувався неймовірно. Ось люди, які бачили кров і смерть, які вмирали, але зосталися жити, ось хто ввіллє молоде вино в старі міхи, ось де початок нового покоління вчених — твердих, відважних, справжніх лицарів науки! І що ж? Топчуть старого Черкаса і всі мовчать — може, так і треба. Як вчить діалектика? Старе відмирає. Але топчуть студента Сміяна, і жоден його товариш-фронтовик не підіймається на захист. Що ж це таке?

Я пробурмотів зніяковіло:

— Повірте, Олексію Григоровичу, що я й сам нічого не можу збагнути. Може, коли б ішлося не про мене самого. А так — я просто безпорадний. Мені здавалося, що після цієї страшної війни повинен запанувати вічний мир не тільки між народами, а й між усіма людьми. А вийшло так, що стало мовби ще гірше. Я мав би вжахнутися вже в перший день свій в інституті, коли нас зігнали до клубу, щоб затаврувати оповідання молодого українського письменника і не тому, що воно там якесь зловороже, а тільки для справдження слів відомої пісні: «От Москвы до саммх до окраин». Раз у Москві б’ють Анну Ахматову і Михайла Зощенка, ми теж повинні когось бити, навіть коли бити нікого. Я не вжахнувся, не обурився — промовчав. Тепер не можу собі цього простити, але вже пізно. Каяття завжди запізнілі.

— Але корисні. За одного розкаяного грішника дають тисячу праведників.

— На війні такого не було. Коли ворожий танк ішов на товариша, на сусіда, ти не ховався в своєму окопчику, ти бив по танку всім, що мав під рукою, бо так велить фронтове братство. І коли в Потсдамі щез Гаврило Панасович, я майже наосліп ринувся на його пошуки, на захист і порятунок. Але я вмів кидатися тільки на звук пострілів, а тут довкола панувала мертва тиша, і дорогий тобі чоловік ніби провалився в ту тишу, як у мертву воду. Змагатися з смершівцями було однаково, що різати ножем туман або перепливати озеро з холодних драглів. Там я, мабуть, уперше відчув безсилля душі, яке, на жаль, не покинуло мене й досі. А про Гаврила Панасовича... Коли нам в інститут прислали для зміцнення нового секретаря парткому Івана Панасовича Михна і коли я ще до голосування побачив його, то мало не закричав: «Та це ж брат Гаврила Панасовича!» Проголосувавши за нового секретаря, я підійшов до нього, представився і спитав, чи є в нього брат Гаврило Панасович. Може, це було несерйозно, наївно, по-хлоп’ячому, але я не міг стриматися. І що ж?

— Коло змикається! — вигукнув професор і забігав по кімнаті.— Коло змикається! Пробачте, Миколо, за грубе порівняння, але ви тицьнулися в свого партійного секретаря, як теля в коров’яче вим’я, не знаючи, що на носі у вас начеплено шубку з їжака. Корова, вколота у вим’я, б’є наосліп ногою, теля відлітає вбік, здивоване й злякане, але для нас тут немає нічого дивного, бо закони природи діють, хоч і несвідомо, але постійно і завжди. А закони людські? Ви кинулися до молодшого Михна несвідомо, а я — в цілковитому усвідомленні знання, що це справді рідний брат Гаврила Панасовича, молодший його брат, якого я хоч і не бачив ніколи, але багато чув про нього, знав, як піклується про нього старший брат, як помагає фінансово, морально... Я спитав його, чи знає він про долю свого брата? А коли знає, то чому не поміг своєму братові? Я поставив йому багато запитань. Він слухав і мовчав. Коли вмовк нарешті і я, він спитав: «Це все?» Я кивнув головою. «Так от знайте, шановний професоре, що в мене ніколи не було, немає і не буде ніякого брата-зрадника! І я просив би вас...» Слово «просив» вжито було радше за інерцією, ніж по суті. Як уламок давніх, безнадійно втрачених часів. Бо такі люди ніколи не просять. Вони мстяться жорстоко, холодно і безкарно.

— То ви вважаєте, що парторг Михно усунув нас, як небажаних свідків і ймовірних обвинувачів? — не стримався я.

— Коло змикається! Про себе я знав тоді все точно і до кінця. Бо дочепити ґрунтознавство до вейсманізму-морганізму не зміг би, мабуть, і сам Торквемада. Мене прибирали з-перед очей, як персону нон ґрата. Але за що вони нападали на вас, я не міг збагнути. Тепер коло змикається: Михно. Але не той, дорогий нам обом Гаврило Панасович Михно, а Михно партійний, дивний і страшний продукт так званої диктатури пролетаріату.

— Але ж рідний брат! — майже простогнав я.

— І Каїн був рідним братом Авеля. Однак ця історія нічого не навчила людство.

— Коли я повернувся з війни і тут почалася нова війна то з письменниками, то з музикантами, то з філософами, мені здавалося, що, мабуть, так і треба, що боротьба за соціалізм триває далі, тільки тепер збройну боротьбу замінила боротьба ідей.

— Запам’ятайте, Миколо: боротьби ідей немає, є тільки боротьба людей. А в ній найчастіше перемагають нікчеми...

— Щось подібне я вже чув од німецького ракетника, якого колись переправив до нас. Він без особливої поштивості відгукувався навіть про Платона і Арістотеля. Але ж без цих великих греків немає науки!

— А скільки нездар упродовж двох тисячоліть харчувалося біля цих великих імен, присмоктуючись до них, як оті пожадливі ромульчики і ремики до капітолійської вовчиці! І лікті у них завжди тверді, гострі й безпощадні! Здається, ви вже мали нагоду переконатися в цьому. Але не було щастя, так нещастя помогло. Мені здається, тут майже ідеальні умови для науки. Для вас також. Як у вас з інститутом?

— Ну... тоді ж і виключили. Два курси — ні сюди, ні туди.

— Інститут треба закінчити!

— Але як?

— Підготуватися як слід — і заочно. Я допоможу. А там і дисертацію. Противників треба бити їхніми ж козирями! Я знайшов вас — тепер не відпущу.

— Досі не можу зрозуміти, як ви мене знайшли, Олексію Григоровичу.

— Я ж сказав: солідарність знедолених. Дякуйте не мені, а добрим душам, які є на світі.

Звісно ж, я здогадався про ту добру душу: Леся Шепелява! Вона досить прозоро натякала в своєму листі, що дехто цікавиться моїм місцеперебуванням. А я, мугир нещасний, навіть не відповів дівчині, вже не кажучи про подяку!

Професор збирав чайний посуд, ніби виправдовуючись за невлаштованість побуту, пояснював:

— Ідеальні умови — це ще не ідеальне життя взагалі. Скажімо, на станції ви можете роздобути хоч і цілий вагон вугілля або заліза, але пачку грузинського чаю треба привозити з Києва або й самої Москви. Тут є так званий лабораторний корпус, де ви можете знайти собі тихий закуток, але немає навіть школярського мікроскопа! Щастя, що в мене зберігся старенький мідний «цейс». Паталашка влаштував для співробітників їдальню, щоб заощаджувати їхній час, але в тій їдальні влітку й узимку одне-єдине блюдо: шніцель рубаний з макаронами — кошмарна страва епохи соціалізму! Опріч усього іншого, тут, як і скрізь, в самому розпалі боротьба людей. В цьому ви матимете нагоду пересвідчитися. А сьогодні ми зробимо так. Спати ви будете в мене. В тій кімнатці мій холостяцький барліг, отож вам доведеться тут, серед книжок. Ви як — можете спати серед книжок?

— В мене ще ніколи не було їх стільки, щоб спробувати.

— Ну, то тепер спробуєте. Диванчик, щоправда, куценький для вас.

— Не турбуйтеся, Олексію Григоровичу, я можу спати й на підлозі. Повірте: маю величезний досвід.

— Вчені не повинні спати на підлозі. Їм треба бодай трохи підніматися над землею. І, коли хочете, над дурнями. Сократ для цього підвішував під стелею великого коша, до якого не могла дістати навіть його несамовита Ксантипа. Правду кажучи, вам не треба буде коцюрбитися на цьому диванчику, бо ось тут поряд вас жде такий самий будиночок, як і цей, і там є якась обстава, щоправда, все просте, дерев’яне, саморобне, але доволі практичне. Коли б ви повідомили про приїзд, дім був би зготовлений для вас: натоплено, прибрано, навіть відерце з водою в передпокої. А так — треба буде підождати...

— Тепер я можу ждати хоч і сто років! — засміявся я.

— Про століття ми ще поговоримо. Сарданапал і Валтасар! Український народ має унікальну долю. Він нагадує бджолу, в якої постійно забирають назбираний нею мед. Вічний грабунок. Але в нас пограбували не сезонні взятки, а цілі століття одразу! Тисячолітня бджола і вічний грабунок.

Саме була нагода сказати професорові, який заговорив про тисячолітню бджолу, що я не просто колишній капітан Сміян, колишній студент, нинішній лаборант агростанції імені Й. В. Сталіна, а тисячолітній Миколай, який живе на цій землі навіть з часів Святослава, Володимира і Ярослава, а ще від Оскола — Аскольда, і від скіфів, і від тих анатолійських кіз, що примандрували в ці степи з Фракії, а з ними прийшли слова «просо», «м’ясо», «колесо» і велика мудрість володіння землею, та я не заговорив про те, що бродило в мені несвідомо, на рівні первісних відрухів і відчуттів, я знав, що для цієї розмови настане час, бо попереду в нас тепер була коли й не вічність, то принаймні кількість часу, достатня для поєднання душ.

Ми вийшли на мороз, професор у своїх червоних лисицях, в соболиній боярській шапці, в товстих теплих валянцях, я в хромових чобітках і в офіцерській шинельці з двома рядами мідних ґудзиків, які світять, та не гріють, але сьогодні одіж не мала значення, мороз відскакував од мене, як горох від стіни, сніг рипів і під професорськими валянцями і під моїми офіцерськими чобітьми однаково радісно й обнадійливо.

Будиночок, який нібито призначався для лаборанта Сміяна з дружиною (Оксано, де ти, де?), був такий самий, як і в професора Черкаса: дві кімнатки, маленькі сіни, грубка, лежанка, навіть надвірні двері теж червоні — добрий знак надії й майбуття.

— До революції, як вам, мабуть, відомо,— розповідав Олексій Григорович,— не існувало так званих проектних інститутів і, звичайно ж, цілковитим абсурдом вважалося те, що панує в нас на кожному кроці: затвердження проектів будівництва. Просто вчені звернулися до губернського земства, земство виділило потрібні кошти, ми знайшли підрядника, той, щоб обійтися місцевими засобами, звернувся до селян-степовиків, і ось за одне літо виросло все, що ви тепер бачите. Нічого особливого, звичайні хатки з саману, але на гранітних підвалинах, щоб не вростали в землю. Покрівлі не солом’яні, що було б практичніше, як показує тисячолітній досвід, а бляшані — своєрідний снобізм, щоб засвідчити особливе призначення цих будувань. Червоний сурик над степом — ото й усе, чим різнилася агростанція від довколишнього світу. А так — звичайне степове село. Вишневі садки, ставок з качками і рибою, весняні соловейки і серпневі зорі в темно-синьому небі. Щоправда: в нас був «лабораторний корпус». Довгий-предовгий будинок, маленька кімнатка в ньому для кожного вченого і оптимальне на ті часи технічне оснащення кожної такої лабораторії. Щириця вивіз усе це в евакуацію і повернувся з порожніми руками. Ніхто не спитав його, де він все те подів, а коли я торік приплентав сюди, спливаючи професорською кров’ю, і спробував нагадати Щириці те, що тут колись було, і поцікавитися, куди воно поділося, він відгуркнувся барабанним грюкотом епохи: «Дружба народів! Все залишили нашим друзям-казахам, а наше завдання — все відновити на вищому рівні!» Хотів би я бачити той вищий рівень, коли б не зберігся мій старенький «цейс»! Тоді цей нікчемний чоловік заявляє: «Скажіть спасибі, що збереглася агростанція!» Тобто, збереглися оці нетривкі глиняні будування, через які двічі прокотилася війна: влітку сорок першого і восени сорок третього. Але хто зберіг «Половецький степ»? Хоч як це дивно: німці, окупанти, загарбники. Я недовірливо гмикнув:

— Щось мені не доводилося бачити їхнього благодійництва!

— Не було його й тут. Агростанція стала концтабором.

— Концтабором?

— Саме так. В адміністративному корпусі жив комендант.

— Це в отому — з колонами?

— Колони приліпив уже тепер Паталашка. У нього номенклатурний синдром. На конторі — колона, в кабінеті сейф і килим. До речі, саме за сейф і килим мені вдалося виміняти вас.

— Виміняти на сейф?

— Тепер це абсолютно не має значення. Сарданапал і Валтасар! Я почав вам про німецького коменданта. Здається, він був учений агроном і довірений якогось барона з Східної Пруссії. В приміщення для худоби вони нагнали полонених червоноармійців, охорона жила в будиночках наукових співробітників, всі землі агростанції обнесли колючим дротом, на в’їзді поставили залізну браму з залізними словами «Arbeit macht frei» — «Праця робить вільним», знаряддя праці були найпростіші — лопати, але це для в’язнів, для німців — машини.

— І що ж вони возили? Зерно, буряки, соняшники?

— Ні те, ні друге, ні третє. Землю! Наш український чорнозем. До станції машинами, там у вагони і до Східної Пруссії на пісні ґрунти баронських маєтків. Але брали не просто чорнозем, а тільки верхній шар, гумус, всього лиш кілька сантиметрів, золотий скарб нашої землі! Щоб утворився один сантиметр гумусу, потрібно сто або й триста років. Ось вам і грабування століттями! Тут є велика степова улоговина, двісті з чимось гектарів, мов дві велетенські долоні стулені докупи. Вони зчистили гумус на цих долонях землі і тепер там ніби щось і росте, навіть плодоносить, але що то за плодоношення! Це однаково, що з живої людини здерти шкіру. Коли я про це довідався, то загорівся жадобою відплати й відшкодувань, мовляв, треба знайти нашу землю в Німеччині і хай нам її повернуть по репарації чи як воно там ведеться. Однак виявилося, що Східна Пруссія стала тепер Калінінградською областю, а маєток того барона — колгоспом імені Сталіна. Не стане ж агростанція імені Сталіна позиватися з колгоспом імені Сталіна! Довколишні селяни втішилися тим, що розтягнули колючий дріт і стовпи з німецької загорожі, а в’їздна брама вціліла чомусь; збереглися навіть залізні слова на ній, і це вже я вказав директорові Паталашці на досить небажаний збіг фашистського лозунгу з нашими закликами про вільну працю, які йдуть у нас, здається, ще від Плеханова.

— Тепер там назва станції. Досить безглузде видовище, надто серед снігів.

— Влітку не краще. Однак Паталашка в захваті від своєї ідеї. Він колись очолював щось велике, тоді його спустили на кілька щаблів нижче, ще нижче, агростанція — це вже для нього дно. Але він не здається. Смішно й сумно. Однак, зрештою це добрий чоловік, який живе за принципом: живи сам і дай жити іншим. Коли й не помагає, то зате не заважає.

— А Щириця?

— Небезпечний тип, але всі його зусилля спрямовані на те, щоб з’їсти Паталашку. З’ївши цього директора, він їстиме наступного і так далі. Підкоряється він тільки партії і своїй дружині Нінелі. Їй чомусь захотілося стати моєю лаборанткою, і Щириця спробував налетіти на мене з висоти партійної недосяжності. Сарданапал і Валтасар! У його Нінелі теж якийсь заочний технікум за плечима і обурлива нездарність навіть у тему, як вона розтулює рот. Я, переконаний холостяк, і став би працювати з цієї жінкою? Довелося пояснити товаришеві Щириці, що ґрунтознавство — найневдячніша з наук, що тут ні звань, ні нагород, ні гучної слави, ні навіть простої вдячності, а тим часом його дружина займається такою перспективною справою. Забув вам сказати, що один пронозистий столичний доцент, який налітає на агростанцію раз на квартал, затіяв тут досліди з коксагизом. І саме дружина Щириці стала його науковою співробітницею. Вони пробують висаджувати коксагиз у торфо-перегнійних горщечках.

— Але це ж ідіотизм!

— Такий самий, як і кукурудза в торфо-перегнійних горщечках або бавовна в Херсонській області, де ця рослина хіба що може дати сировину для вибухівки. Та я весь час вас лякаю, малюючи картини одну похмурішу за іншу. Так у вас пропаде апетит, і ви навіть не спробуєте нашого рубаного-перерубаного шніцеля з макаронами... А треба, як у казці: сяду на пеньок, з’їм пиріжок...

Присутність на агростанції професора Черкаса давала надію. Я повірив, що тепер моє життя налагодиться, вже не буде непевності й тимчасовості, і коли б ще була зі мною Оксана... Ох, Оксано, Оксаночко, де ти? Ти ізнов мені снишся на стежці гіркої розлуки... Невже мало мені було гіркої розлуки з Україною, щоб тепер втрачати найдорожчу людину? Чи така доля переможців? На кривавих жнивах війни ордени й подяки, а коли затихли гармати,— невдячність, переслідування, забуття?

Я написав Лесі Шепелявій. Подякував цій добрій душі за турботу й поміч, попросив пробачення за те, що не відповідав на її листи, мовчав, як останній мугир. Вона, мабуть, розуміла мій стан, бо не згадувала про моє мугирство і про своє благодійництво теж говорити уникала, лист її пронизаний був сумовитістю і розчаруванням, надії не збуваються, прекрасні наміри навряд чи можуть здійснитися, правди не було й немає, все розумне, світле, благородне топчеться й нищиться, а торжествує посередність і ницість, Сироту на останньому курсі зробили комсоргом інституту, тепер він сидить в окремому кабінеті, і викладачі ждуть під дверима, щоб товариш секретар прийняв їх і дозволив проставити в своїй заліковій книжці чергову «п’ятірку», говорить він тільки з трибун і з президій і кожну промову починає словом «Ми»: «Ми вирішили», «Ми вважаємо», «Ми вам усім покажемо...»

Леся забула навіть про свою іронічність. Назвала б нікчемного Сироту не секретарем, а секретариком або секретарчиком,— і вже б якось ніби легше на душі. Але дівчині справді було тяжко. Насамкінець вона повідомила, що попросила «розподілити» її куди-небудь за Урал або й на Далекий Схід, і вже є така згода, отож цей лист — може, прощальний, хоч душа її не може змиритися з цим, страждає і бунтує.

Мабуть, слід було втішити Лесю, але як це зробити? Може, так і треба: махнути на все і гайнути через усю карту? Жінки рішучіші за чоловіків. Чоловік або ж уперто тримається місця або наосліп, попри видимі загрози й небезпеки, проломлюється до мети, не лякаючись навіть смерті. Для жінки головне — самозбереження, бо тим самим вона зберігає майбутні народження, тобто саме життя.

Може, й Оксана, втікаючи, рятувалася сама і рятувала нашу любов?



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   39   40   41   42   43   44   45   46   ...   62

Схожі:

Тисячолітній миколай iconМиколай Коперник



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка