Тисячолітній миколай



Сторінка44/62
Дата конвертації17.04.2017
Розмір9.82 Mb.
1   ...   40   41   42   43   44   45   46   47   ...   62

МАСКИ


А може, так і треба, щоб були тяжкі розставання, тяжкі втечі, безнадійні розлуки мало не на все життя, а тоді знов поєднуються душі, і мимоволі виникає спокуса замінити просто земні вислови урочисто-небесними формулами вічного блаженства: Стрітення, Богоявлення, Введення во храм? Було ще одне слово, з якого починалося моє нове щастя: Благовіщення. Відшукався слід Оксанин! Мені хотілося запам’ятати цей день назавжди.

Ніч я простояв у тамбурі безплацкартного вагона, цього продукту убогості дореволюційних часів, названого тоді «Максимом», може, на честь Горького, який починав своє сходження на вершини письменницької слави з босякування, з катання «зайцем» в отаких гамірливих, просякнутих духом людської нужди коробках на колесах. Весь мир насилья мы разрушим до основанья, а затем... Зруйнували палаци, собори, сільські церковці, зруйнували навіть душі, а безплацкартного «Максима» зберегли навіть після всесвітньо-історичної перемоги, і тепер я, вчорашній переможець, вимушений був занурюватися в прокляте минуле та ще й купувати для цього залізничний квиток.

Я спробував був примоститися біля вікна в проході, але мене там штовхали випадково й навмисне; зачіпали мене тяжкими кошиками колгоспниці, які сідали до вагону на кожній зупинці, а зупинявся поїзд біля кожного степового стовпа; відтоптували мені ноги роззяви, які тинялися по вагонах, самі не знаючи, куди й чого прямують; приваблював мій білий чесучовий костюм п’янюг-нечупар, які, здається, жили в цих вагонах ще з дореволюційних часів і мрією яких було зробити все довкола ще запацьоренішим, ніж вони самі,— так промандрував я до темного тамбура і цілу ніч слухав гриміння залізних плит міжвагонних з’єднань, що наповзали одна на одну, мов платформи земних материків, а тоді з страшним шерехом розскакувалися, творячи в цьому тісному замкненому просторі жорстокі землетруси, залізо труси й душотруси, хоч коли казати точніше, то цей тамбур і весь поїзд не просто трусив мою душу, а безжально терзав, тортурував своїм понурим плентанням крізь темні сонні степи, безкінечними зупинками в пітьмі без назви, лінивим стоянням на станціях, станційках і роз’їздах,— і я насилу стримувався, щоб не зістрибнути на землю і штовхати цей неповороткий, злочинно-повільний поїзд, без надії сподіваючись швидше добратися до кінцевого пункту моєї подорожі — до Херсона.

Поїзд був повільний, як доля. Він давав мені нагоду пересвідчитися, що між благовіщенням і вознесінням може пролягати і прірва і вічність.

Мені хотілося запам’ятати цей день.

Поїзд прийшов до Херсона занадто рано, мої думки про підштовхування здавалися тепер просто смішними. Від вокзалу мені треба було добиратися до річкової пристані, а це практично через усе місто, закладаючи яке генералісимус Суворов забув передбачити в ньому трамваї, тролейбуси, автобуси і всі інші ймовірні засоби громадського транспорту. Могла бути надія на випадкову машину, а то й звичайну підводу, але поїзд прибував занадто рано. Довелося йти пішки. Ще на вокзалі дехто з тих, кого я розпитував, як добратися до Каховки, радили мені виходити на шосе і «голосувати»: може, якась колгоспна вантажівка підкине до Берислава, а там тільки переправитися через Дніпро — і Каховка. Але я довірявся тільки річці. Поки перемірював херсонські вулиці між вокзалом і пристанню, пробував згадувати свої плавання по Дніпру, але з того нічого не виходило, норовиста пам’ять уперто стирала, мов крейдяні рядки на шкільній дошці, всі свої записи, лишаючи тільки останній — з холодною осінньою водою, «Сталінською конституцією», запаморочливим туманом і ще запаморочливішою жінкою. Коли затемнюється душа і вмовкає її голос, тоді настає сліпа всевладність тіла, і горе тому, хто не знайде в собі сили й рішучості вчасно схаменутися. Тоді я не міг нічого. Все в мені отупіло, осліпло, вмерло, Оксани не було біля мене, і я не знав, чи й буде вже коли-небудь, чи обізветься, чи знайдеться, в ті стидкі ночі з Олькою ламалося й нищилося все моє життя, гинули надії, гинуло все, і тільки ганьба і погибель і звергнення в прірву, в отхлань, яку марним зусиллям хотів зробити солодкою. Зусилля нікчемності й ницості. Тепер все віддав би за те, щоб таємнича рука пам’яті зітерла з класної дошки мого життя саме цей рядок, але й зітертий він проступав на чорному тлі минувшини вогненними знаками звинувачення, осуду і прокляття. Не перевершиш навіть макового зернятка підлоти цілими горами доброчесності й доброчинства, і не буде тобі прощення ніколи, ніколи!

Душу, як руки, не відмиєш.

Чомусь згадалося, як малим, ще до колгоспів, плавав я з батьком до Кам’янського. В Кам’янському жила батькова дядина Дора, дружина дідового брата Марка, який виїхав з села в голод двадцять першого року і тоді врятувався від смерті, але згодом помер зовсім молодим і здоровим, бо не вберігся і його придавило якимсь тяжким залізом. Дядина Дора зосталася вдовою і тепер жила тим, що торгувала на базарі, перекуповуючи в селян птицю, садовину й городину, мед, олію, пшоно і гречку. Батько їхав до Кам’янського теж не з порожніми руками, віз у накритій в’ятериною сапетці десяток курей, які квоктали, клекотіли і знеможено зітхали від серпневої спеки, а ще з батьком їхало кілька зашматківських тіток і дядьків, що мали надію спродатися на міському базарі, може, й з поміччю дядини Дори. Про це тільки й було мови цілу ніч на палубі пароплава, зігрівшись біля батькової спини, я дрімав, заколисаний спокійним гойданням пароплава, ляпанням його коліс об воду, притишеними голосами людей, сонним поквоктуванням курей, а тоді, так ще й не прокинувшись до пуття, слідом за батьком і зашматківцями дерся по здибленій до самого неба міській вулиці, спотикався об велетенські круглі булижники, якими було вимощено вулицю, злякано здригнувся і вже остаточно прокинувся од залізного грюкоту і дзвеніння трамваю, який заскреготав сталевими колесами на крутих рейках і, перехиляючись на повороті, мало не звалився нам на голови, а тоді перехнябився на другий бік і вже мало не впав на величезного чоловіка в міліцейській формі. З переляку я заплакав, батько вільною рукою погладив мені голову і сказав спершу землякам: «Ач, дитину злякало!», а тоді мені: «Не бійся, Миколко, то трамвай, він уже поїхав собі. А ото міліціонер, який продав свою голову. Подивися на нього. Бачиш, яка в нього довбешка!»

Міліціонер стояв на самім верху здибленої камінної вулиці і від того здавався ще більшим, ніж був насправді, бо коли ми підійшли ближче, то я побачив, що він не вищий за мого батька, однак голова в міліціонера, накрита величезним, як підрешітка, синьо-червоним картузом, лякала своїми нелюдськими розмірами — щось ніби коняче, буйволяче або й слоняче в отому маслаччі, обтягнутому грубою задубілою шкірою, в лапатих вухах, у крутому, як весняна гребля, надбрів’ї, в камінно-твердих вилицях. Я мовчки вхопився за батьків рукав, несвідомо шукаючи захисту від того страхопудного чоловіка, про якого так багато вже чув, але досі не знав, живий він чи мертвий, бо не може ж бути чоловік і живим і мертвим водночас, тут вже або те, або інше, поєднати незмога, поєднання можливе хіба що в страшному зимовому сні, коли ночі немає кінця, надворі стогне завірюха і маленькі шибки дрижать і вгинаються від далекого вовчого виття.

Та ось цей живий і мертвий чоловік стояв між залізними скрегітливими трамваями і спокійно помахував навіщось то одною, то другою рукою.

Зашматківські дядьки вже давно говорили про цього міліціонера. Голова в нього була така велика, що нею зацікавився музей і запропонував міліціонерові великі гроші, щоб він продав голову свою ще за життя. Коли вмре, то голову його забере музей. Такого ніхто ніколи не чув, щоб живому продавати свою голову. Але гроші були великі, тому міліціонер згодився. Одні казали, що гроші були великі, інші заперечували: не великі, а дуже великі. Пробували навіть вгадати суму, але з того нічого не виходило, надто вже незвичайний випадок.

Щоправда, казали, що воно й не було б нічого, та приїхали вчені аж із Москви і вмовили міліціонера продати свій череп наперед, ще до смерті. Череп є череп, чи він завбільшки з лаханку чи такий маленький, як отой черепочок, у якому дають їсти кішці. То нащо ж його купувати? А може, то суцільний маслак без ніякого мозку, бо коли б був мозок, то чоловік з такою головешкою безперемінно посунув би в начальники, а цей, бач,— у міліціонери.

І саме Кам’янське після того славилося для нас уже й не своїм величезним залізним заводом, не чорною жужелицею, яка падала там з неба вдень і вночі людям на голови, а тільки цим міліціонером, який продав у музей свою голову. Ніхто не міг тоді й подумати, що в Кам’янському, крім міліціонера з найбільшою в світі головою, може народитися новий Генеральний секретар партії більшовиків, бо як же він може народитися, коли він уже є і зветься товариш Сталін, який житиме вічно так само, як вічно лежатиме в мавзолеї Ленін, два вожді — один живий, інший — мертвий, а більше й не треба, більше не може бути, то як же може народжуватися ще й третій чи там який? Ніхто не думав тоді про це, навіть дорослі, я ж був малий і не знав не тільки про народження в Кам’янському майбутнього Генерального секретаря, а навіть про те, що загадкове ім’я батькової дядини — Дора — то не що інше, як хитре вкорочення звичайнісінького сільського імені Федора, хоч міг би й здогадатися після того, як дядина почастувала мене справжніми сільськими пиріжками з товченою картоплею і кропом, теплими, білими і м’якими, як і вона сама.

Тоді я не думав про те, що десь і колись може народитися новий Генеральний, а тепер? Сталий жил, Сталий жив, Сталий будет жить!.. Навіть після того, як відсвяткували сімдесятиліття. Навіть після тих таємних мало не вмирань в час війни, про які пошепки переповідали один одному ми на фронті. Навіть після всіх виснажливих битв з троцькістами-зінов’євцями, бухарінцями-риковцями, правими, лівими ухилами, опозиціями і саботажниками. Навіть після того, як, здавалося б, вичерпав усі свої сили, невтомно викриваючи нових і нових політичних ворогів і супротивників, уже після того, як розгромив фашизм, і заклав непохитні підвалини табору миру й соціалізму, і об’єднав довкола свого імені всіх людей доброї волі.

Мені конче треба було запам’ятати цей день, і на пристані перш ніж придбати квиток на річковий трамвай до Каховки, я купив у кіоску номер «Наддніпрянської правди» від 21 серпня 1951 року і став читати газету на ходу, а тоді дочитував уже на палубі річкового трамвая, бо віднині цей день значитиметься для мене тими подіями, про які повідомляє ось цей орган Херсонського обкому і міськкому партії, а також обласної Ради депутатів трудящих.

Не вичерпувався потік привітань в зв’язку з сімдесятиліттям товариша Й. В. Сталіна. Третій рік усі газети в кожному своєму номері друкували по два стовбці на цілу сторінку поздоровлення і побажання вождю. В цьому номері серед безлічі інших вітали батька й учителя колгоспники сільгоспартілі «Червоний паротяг» Ізюмського району Харківської області, колектив викладачів і учнів 12-ї середньої жіночої школи м. Мінська, зв’язківці м. Єсентуки Ставропольського краю, грузинський республіканський комітет профспілки працівників м’ясо-молочної промисловості, партійна організація Радянського району м. Вільнюса, колектив медичних працівників Ялуторовського району Тюменської області.

Секретар Ворошиловградського обкому партії Гайовий і уповноважений Міністерства заготівель СРСР по Ворошиловградській області Мошков рапортували товаришу Сталіну про те, що трудящі області достроково, на 20 днів раніше, ніж торік, виконали план хлібозаготівлі (крім кукурудзи і проса). Міністр місцевої паливної промисловості України Шпанько доповідав українським керівникам Мельникову і Коротченку про перевиконання річного видобутку торфу. В Берліні тривав всесвітній фестиваль молоді й студентів. Корейський народ готувався урочисто відзначити 6-ту річницю визволення Кореї Радянською Армією. Радянські вчені готують свій внесок для великих будов комунізму. Ґрунтознавчим інститутом Академії наук СРСР укладено одинадцять карт ґрунтово-меліоративних умов і ґрунтів Західної Туркменії, Південної України, Північного Криму, Ростовської області, Поволжя, Прикаспійської низовини та інших районів. Марко Озерний відповідав на лист бригадира управління цивільного будівництва Каховської ГЕС Василенка: «Ми, колгоспники, вважаємо себе також учасниками великих новобудов сталінської епохи. Нашим кращим внеском в їх спорудження буде створення достатку сільськогосподарських продуктів». І так далі... Я згадав хитро примружені очі діда Марка Остаповича, ще хитріші його вуса і те, як він вимовляв слово «достаток» і «зобіліє». Хто писав за нього цього листа, якого ніхто не читатиме?

А хто взагалі складає ці листи, чия невидима рука виписує казенні фальшиві слова, однакові, як затерті булижники в міському бруді? Ось ще: на четвертій сторінці газети вітальне послання німецької молоді Й. В. Сталіну. Підписало 4 мільйони 145 тисяч 839 юнаків і дівчат. Повідомляють, що, застосовуючи в роботі методи радянських новаторів виробництва, досягли випередження планів на 6209195 днів, а також обіцяють вести боротьбу проти задумів Макклоя, Аденауера і Шумахера, спрямованих на те, щоб використати німецьку молодь як гарматне м’ясо в агресивній війні проти миролюбних народів.

Люди збиті в безладну купу самим розлунюванням суворого імені, як полохливі галки шулікою. Коли підписуються мільйони, то це однаково, що не підписується ніхто. Невже ми підійшли до тої межі, де тисячолітній пил історії і смуток часів утворили таке безжальне поєднання, що людині не зосталося ніякого вибору між нікчемністю і величчю, вона втрачає свій божий дар, стає жалюгідним підлабузником, чинопоклонником, начальствотерпцем.

Я теж був би таким, та мене врятувала Оксана. Своєю любов’ю, долею своєю і своїми втечами. Вийшло, як у «Енеїді»: «За милу все терять готові, клейноти, животи, обнови, одна дорожче милой — честь».

Честь мою зберегла Оксана.

Листа від Марка привіз із Станції рудий Терешко. За звичкою спитав закурити, скреготнув жовтими зубами: «Жиз-знь!» і звіявся, бо й що йому до цього конверта, що прийшов з далеких селянських країв, може, ще глухіших, ніж оці довкола агростанції, яку за звичкою всі звали «Половецький степ», бо іменем Сталіна тут звався мало не кожний скіпець при дорозі, а половецькою давниною віяло тільки від станції.

Марко писав, як завжди, невиразним почерком про невиразні події, які благополучно обминали традиційну формулу «ми живі й здорові, чого й тобі бажаєм» і крутилися здебільшого довкола шкільного драмгуртка і Маркової участі у виставах і його вміння гарькати в ролі Володимира Ілліча Леніна в п’єсі Олександра Корнійчука «Правда», завдяки чому вони перемогли на районній самодіяльності, а тоді зайняли перше місце в області, за що їх послали до самого Києва і на їхню виставу до театру імені Івана Франка прийшов сам Олександр Корнійчук і дуже хвалив їх усіх, а надто його, Марка, що він грає, як Щукін, а з Корнійчуком була Ванда Василевська, висока і струнка, то вона спитала, з якої вони області, а як почула, з якої, то сказала, що недавно вони з Олександром Євдокимовичем були в нашій області і бачили там цілі шматки комунізму...

З добрим усміхом читав я цей дитячий белькіт і зненацька серед того «гарькання» і фантастичних «шматків комунізму» вдарила мене в саме серце проста фраза, недбало кинута братом, щоб одразу й забути про неї і знов писати про драмгурток, про вчителя Дмитра Карповича і ще раз про високу й струнку Ванду Василевську.

А я тепер бачив тільки цю фразу, ці слова, кожну літеру в них: «Була в нас тітка Григоровичка і казала, що об’явилася Оксана з Каховки, вона там устроїлася в ресторані».

І більше ні звуку, та мені й не треба було нічого більше.

Я кинувся до Паталашки: негайна відпустка на три дні! Паталашка замахав на мене коротенькими своїми ручками: а зяблева оранка? Рік тому він добув для агростанції новенького «натіка» на гусеничнім ходу, і я за сумісництвом став ще й трактористом, щоб приробляти до мізерної лаборантської зарплатні. Я сказав Паталчшці: «А чим тут орали до сімнадцятого року? Приїду через три дні!»

За один тільки погляд Оксаниних довгих очей я готов був проміняти всіх паталашок на світі!

Мені треба було запам’ятати цей день назавжди, але «Наддніпрянська правда», яку я перечитав од заголовка до підпису редактора «П. Рєзніков», не помогла мені, бо, чесно виконуючи заповідану й декретовану їй роль колективного організатора й агітатора, не могла дбати ще й про чиїсь там почуття. Та все ж цей номер для мене був історичний, я згорнув газету і сховав її в кишені свого чесучового піджака, інтелігенція і радянська преса... зберігаючи віддруковані новини великої країни, ми входимо в історію. Бурхливі оплески, що переходять в овації...

А тепер на порядку денному — легендарна Каховка. Пісня на слова Светлова, що заміняла нам колискову: «Каховка, Каховка — родная винтовка... Горячая пуля, лети!..» Може, це й помогло здолати залізні дивізії Гітлера? Харч для військових істориків, надто ж усіх тих, хто не був на війні і вивчатиме її, як метелика на шпильці, сам не знаючи, що таке — літати, пурхати, возноситися.

Співати про горячую пулю після атомних вибухів над Хіросімою і Нагасакі і в наших казахстанських степах якось не випадало, та все ж у душі моїй не вмовкали хоральні співи романтичного минулого, бо, крім бронепоїзда, тачанок і шабель Будьонного, була там і «девушка наша проходит в шинели», і рідна Каховка обіцяла мені радісну зустріч ще й сьогодні.

Хоч і не знаючи нічого про мій приїзд, Каховка зустрічала мене урочисто. Біля дерев’яної пристані, що притулилася під високим крутим берегом, ледь погойдувалося на синій дніпровській воді щось зовсім несподіване й не бачене ніколи на нашій ріці, біле трипалубне диво, все в сліпучому блиску начищеної міді, ілюмінаторів і вікон капітанської рубки, в тріпотінні різнобарвних трикутних прапорців, розвішаних між носовою і кормовою щоглами мовби для того, щоб поєднати гордий державний прапор на кормі з так само гордим написом на носовій частині судна: «Козьма Мінін».

«Козьма Мінін» басовито загув назустріч нашому річковому трамвайчику, чи то вітаючи (мені хотілося саме так витлумачити те гудіння), чи то застерігаючи, що причал зайнято і місця немає.

Наші матроси заметушилися, з капітанського містка щось закричали в мегафон до «Козьми Мініна», але звідти відповіді не було, а знов пролунали тепер уже короткі роздратовані гудки.

— Він що — здурів? — заговорили пасажири.

— Не хоче пускати нас — і квит!

— Задер кирпу!

— А ти чого ж хотів: яхта самого румунського короля Михая!

— Де тепер той король! А яхта наша!

— Кажуть, за те, що тут Антонеску витворяв, вони оце яхтою заплатили?

— Воєнні репарації. Треба знати! У Гітлера була яхта «Дойчланд» — тепер «Побєда» на Чорнім морі. А від Михая — оце.

— Чого ж воно тут стоїть, у Каховці?

— Когось привезли. Людей туди не пускають, самі ділігації.

— Кажуть, в Москву заберуть цього «Мініна». Для товариша Сталіна.

— Як же його туди переправлять?

— А ось Волго-Дон збудують — і попливе.

Не питаючи, я довідався навіть про те, що колись, може, буде, а тим часом наш трамвайчик несміливо приткнувся до розкішного білого борту «Козьми Мініна», згори вниз зневажливо спущено нам оббитий сліпучою міддю трап, наші пасажири, безладно юрмлячись, подерлися на колишню королівську яхту, настала й моя черга, я опинився в просторі, який не мав нічого спільного з демократизмом нашого суспільства: товста килимова доріжка, дороге дерево, бронза, застиглі постаті, в ідеально білій уніформі, обабіч широкого наскрізного проходу, яким усі ми повинні були промарширувати без затримки,— щось тут було ніби й урочисте, та водночас і принизливе, ми були тут всього лиш випадковими глядачами, небажаними свідками, нас проганяли крізь стрій оцих мовчазних непорушних хранителів чужих розкошів, які ще вчора були королівськими, а сьогодні повинні були б стати загальнонародними, але чомусь не стали, знову опинившись у сферах недосяжності.

Приємно топтати королівські килими, що покірливо стеляться перед тобою, та все ж незмірно вільніше дихаєш, зачувши в себе під ногами звичне дудніння затоптаної і запльованої дерев’яної підлоги такого знайомого тобі дебаркадера, бо всі пристані на Дніпрі однакові.

Дерев у Каховці було небагато. Нижче до Дніпра — то там, то там сріблилися одинокі тополі, вгорі на спалених шаленим сонцем сонних вулицях сіріли вкриті пилом нещасні акації, найтерплячіші дерева нашого півдня, подаровані нам, здається, чи й не самою Африкою. Глиняні непоказні будиночки намагалися затулитися від сонця химерними бляшаними козирочками, прилаштованими над дверима на гарно вигнутих кованих кронштейнах, і мені чомусь здалося, ніби всі вони схожі на червоноармійців у тих самих будьонівках, що я носив колись в училищі. Прості будування на сонних вулицях були мені набагато ближчі й дорожчі, ніж бронза, екзотичне дерево і вишукані килими королівської яхти, крізь яку я проник у це степове містечко, а провінційна тиша рядового степового райцентру приваблювала більше, ніж запаморочливе гудіння будови комунізму. «Наддніпрянська правда» в правій кишені мого чесучового піджака подавала свій казенний голос, порушуючи мої тихі роздуми і руйнуючи надії легко знайти в цьому тихому романтичному містечку Оксану: «Щодня в нашому райкомі комсомолу можна чути розмови про великі будови комунізму. Не буває такого дня, щоб сюди не заходили юнаки і дівчата, які палають бажанням вирушити на грандіозні будови до Каховки або на Північно-Кримський канал. Так, це велика честь бути учасниками великих будов комунізму. Саме тому молоді патріоти і їдуть на будови з таким палким бажанням».

Може, річковий трамвайчик, яким я сюди приплив, теж був набитий молодими патріотами?

Тоді хто ж я — старий патріот, відсталий елемент?

На моє щастя, велика будова комунізму відкотилася від Каховки кудись у кучугури, а тут були тільки лозунги в центрі містечка: «Будови комунізму — всенародна справа», «Спасибі товаришу Сталіну за Каховську ГЕС», «Всі сили на здійснення новобудов Сталінської епохи!» — і, здається, більше нічого.

Ресторан, про який так недбало згадав у своєму листі Марко, я знайшов доволі швидко, але не врахував тої простої обставини, що в райцентрах ці заклади відчиняються не зранку, а тільки надвечір. Довга одноповерхова будівля, доволі неохайна зовні, навряд чи й зсередини чистіша, на вивісці просто «Ресторан» без назви, типове райцентрівське торжество безіменності, вхідні двері зачинено для певності на висячий замок, і це мало б охолодити мої почуття, та в мені ще не вмер остаточно фронтовий досвід, який підказує ніколи не вірити тому, що бачиш; коли зачинено одні двері, негайно шукати інші, а як не знайдеш, то пробивати їх хоч і в суцільній стіні. Двері з вулиці на замку, але ж повинні бути двері з двору, ще кухня і всілякі підсобні приміщення, надто що довкола цього не дуже показного будування вже розсипалися лоскітливі чебуречно-шашличні пахощі.

Я зайшов з двору, звісно ж, там були двері, та до них добиратися не довелося, перерізаючи мені дорогу, біг з двома ягнячими тушками присадкуватий чоловік, у брудній білій куртці, я перепинив його і спитав, коли відчиняється ресторан. Не те я спитав і не того, кого треба. Чоловік з неприязню глянув на мій надто новий і надто чистий порівняно з його спецодягом білий костюм і, не відповідаючи, закричав через весь двір:

— Тамаро, повісь об’яву про обслуговування!

І щез за стосами порожньої дерев’яної «тари», втікаючи не так від мене, як від великих чорно-зелених мух, що націлювалися на ніжну ягнятину. Я пішов слідом. Не мав іншого вибору. Адже їхав я не просто до Каховки і не на велику будову комунізму, а саме до оцього незграбного будування, в оцей двір, захаращений поламаними дерев’яними ящиками з-під помідорів, кабачків, капусти й синіх баклажанів, до оцих обдертих дверей, на яких не було навіть стандартного напису: «Службовий вхід. Постороннім входити суворо забороняється», за якими щойно сховався отой заклопотаний грубіян з двома ягнячими тушками в руках, а тепер міг би опинитися нарешті і я, та нічого в мене не вийшло, бо назустріч вилетіла худа чорнява дівчина — очі врозліт, ноги врозтіч, голі смагляві руки врозмах — одна вище голови, інша вигойдує на білій шворці велику диктову табличку. Дівчина була в’юнка і невловима, але я розставив свої руки, як сіті, загородив їй путь, не даючи спам’ятатися, не спитав, а ствердив:



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   40   41   42   43   44   45   46   47   ...   62

Схожі:

Тисячолітній миколай iconМиколай Коперник



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка