Тисячолітній миколай



Сторінка45/62
Дата конвертації17.04.2017
Розмір9.82 Mb.
1   ...   41   42   43   44   45   46   47   48   ...   62

— Тамара.

— Ну! — вона різонула по мені своїми чорними очима і, мабуть, я їй або ж не сподобався, або видався занадто великим, незграбним і надокучливим, бо дівчина з якимсь зміїним вивертом спробувала проринути під моїми розчепіреними клешнями, щоб бути так само вільною, як мить тому. Вона не знала, з ким має справу! Я спіймав її легко і просто, притримав, майже не дотикаючись до її смаглявих плечей, виказуючи максимальну доброзичливість, на яку тільки був здатен за тих обставин, попросив:

— Можна поглянути, що там написано?

Це здивувало і навіть розвеселило Тамару, яка могла очікувати від такого велетенського чоловіка хто зна й чого, вона засміялася і виставила мені перед очі зелену диктову табличку.

— Прочитати? А що тут читати?

Справді читати не було чого. На табличці значилося: «Зачинено на спецобслуговування».

— А що це таке? — спитав я.

— Ви що — з неба звалились? — здивувалась Тамара.— Спецобслуговування — це спецобслуговування. Сьогодні ми готуємо обід для делегації.

— А після делегації?

— Ввечері, може, й відчинимось!

Вона все ж зуміла проринути з-під моїх рук і побігла чіпляти табличку на вхідних дверях, а я, так і не скинувши з себе якогось дивного отупіння, навіть не здогадавшись спитати когось про Оксану, поплентав з ресторанного подвір’я, вийшов на вулицю, здається, вона традиційно і закономірно звалася іменем Леніна, і пішов шукати собі пристанища до вечора або до завтра. Готель у Каховці, як і ресторан, був без назви, просто «Готель», за столиком чергової сиділа молода білява жінка з невиразними очима, я ще з порога заперечливо покрутив їй головою, вона мовчки повторила мій жест з тою різницею, що приплющила очі, що означало: місць немає і не буде. Аж тоді я нарешті збагнув усе безглуздя своєї поведінки на захаращеному дерев’яними ящиками ресторанному дворі, коли не здогадався запитати про Оксану ні того чоловіка з ягнячими тушками, ні циганкувату Тамару.

Знов я йшов під прославленим у пісні Свєтлова «сонцем гарячим», здається, всі люди, яких я зустрічав і минав, були доблесні будівники комунізму, цілком можливо, що мене теж вважали членом згуртованого колективу, за успіхами якого стежить уся країна. Ах, яке ж розчарування вималювалося на обличчях добровольців і передовиків, яке справедливе обурення закипіло б у їхніх серцях, коли б вони довідалися, з якою метою приїхав я до Каховки! Тоді як тисячі трудящих палають бажанням стати учасниками грандіозної справи, влитися в колектив тих, кому довірено здійснення сталінських планів, цей громадянин, бачте, втрачає час і зусилля на те, щоб знайти свою любов! Ще більше б обурилися ці люди, почувши від мене, що всіх їх обдурюють, що земля населена не колективами, а окремими людьми, чоловіками, жінками, дітьми, і що справжнє людське щастя зовсім не серед розкричаних натовпів, а там, де говорить душа з душею.

Але я не казав цього нікому, бо розумні знали все й без мене, а дурнів не переконаєш ніякими словами. Знову опинився я на знайомому ресторанному дворі, без вагань підійшов до ледь одхилених дверей, неголосно покликав:

— Тамаро!

За дверима було темно і брудно. Десь далі лунали жіночі голоси, чулися стуки-перестуки, брязкіт посуду, плюскіт води. Голоси чулися жіночі, а вигулькнув знов отой чоловік, в брудній білій куртці.

— Вам кого? — спитав він недоброзичливо.

— Тамару,— я говорив так упевнено, що він, мабуть повірив у моє досить близьке знайомство з дівчиною, бо мовчки пірнув у темряву коридору і вже тільки звідти погукав:

— Тамаро! Томко! Тут до тебе!

З усього видати, дівчина тут була за старшого куди пошлють, її ганяли з ранку до вечора, вона звикла з’являтися на перший поклик, тож і мені не довелося довго ждати, чорні Тамарині очі блиснули з півтемряви коридору, в’юнке її тіло майнуло у відхилених дверях, пролунало розчароване «А-а!», і я насилу встиг упіймати дівочу руку, а впіймавши, вже не випустив, і ось так ми й стояли: я по цей бік порога, Тамара — по той бік.

— Чого вам ще? — невдоволено спитала вона.

— Вийди сюди, на сонце.

— Чого — на сонце?

— Щоб казала правду.

— Яку там правду?

Я обережно вивів її на сонце, зазирнув у очі.

— Скажи мені: Оксана Сміян у вас працює?

— Де?

— В ресторані.



— А я знаю?

— Тебе тут знають усі, виходить, ти теж усіх знаєш. Оксана Сміян тут працює?

— Чи я там знаю? Немає такої!

— А яка є?

— Є Оксана з Волго-Дону.

— З Волго-Дону? — я весь похолов. До чого тут Волго-Дон? Може, Марко щось наплутав? Може, це зовсім не Оксана? Але відступати вже не було куди. Намагаючись бути якомога ласкавішим, я спитав дівчину:

— Вона тут, на роботі?

— А я знаю?

— Слухай мене уважно,— сказав я їй спокійно,— ти бачиш мене тут уперше? Уперше. Бо я щойно приїхав сюди і приїхав здалеку. І не піду звідси, поки не побачу Оксану. Ти мене розумієш?

— Та її нема, вона вихідна! — вигукнула дівчина,

— Виходить, я не помилився: ти все знаєш. Чому ж не сказала одразу? Де живе Оксана — знаєш?

— Вона мені не казала. Може, в баби Кулішки, а може, й не в неї...

— Веди мене до твоєї Кулішки.

— Та вона ж не моя баба!

— Однаково. Веди!

Я не відпускав її руки, бо як чкурне, то вже ні доженеш, ні докличешся. Так ми й ішли поряд і центром містечка і спадистим схилом до Дніпра, до тих хаток під високими тополями, які я помітив ще від пристані. Біля одної з таких хаток Тамара зупинилася, чомусь пошепки промовила:

— Оце тут.

— Піди поклич,— звелів я.

— А ви?

— Я підожду тут.



— А що казати?

— Нічого не кажи. Або ні. Скажи так: Микола.

Недовірливо озираючись на цього химерного чоловіка, що при всьому своєму огромі не мав, крім простого імені, більше нічого: ні прізвища, ні по-батькові, ніякого іншого солідного додатку,— Тамара тихенько відчинила двері маленької хатки (теж з бляшаним козирочком над ними) і пропала так надовго, що я вже затривожився: чи не обдурила? Може, вистрибнула з віконечка на тім боці хатки і гайнула до свого ресторану, а я тут стою дурень-дурнем? Кумедне видовисько: здоровило, в чесучовім костюмі, стовбичить посеред вулиці, коли всі люди довкола працюють, віддаючи свої трудові зусилля великій справі, і т. д.

Та ось двері знов тихенько прочинилися, а що з’явилося з-поза них, я вже не пам’ятав: чи округла рука, що знесилено обіперлася об одвірок, чи синє таке знане мені плаття мало не з першої нашої зустрічі, чи довгі очі, в яких я потонув, а тоді виринув, щоб знов потонути, чи рідний голос, єдиний на світі, найдорожчий мені голос:

— Так я й знала! Микола!

Як добре, коли в тебе довгі, міцні, чорноземні руки! Я простягнув їх саме вчасно, щоб не дати Оксані впасти, підхопив її, підтримав, пригорнув до себе, і вже від самого тільки торкнення до цього жіночого тіла все в мені вибухнуло червоно-чорним вогнем, і я вмер, знищився, щезнув безслідно в тому вогні, а тоді воскрес, народився знову, з’явився на світ, але не для печалей і воздиханій і не для поту лиця, свого, а лиш для того, щоб зазирнути в найрідніше й найдорожче лице, освітитися сяйвом єдиних на землі довгих очей, нахилитися над беззахисно-скорботними устами.

— Оксано,— прошепотів я,— Оксанонько!

— О, боже, Миколо! Невже ти?

Її довгі очі попливли в прозорих сльозах, і світ поплив од мене, а я ж готов був оддати весь світ, всіх його вождів, святителів і богів за ці очі, і за ці сльози, і за ці сумні уста.

Безшелесною тінню промайнула повз нас сухонога Тамара, ця добра істота, послана мені вже й не людьми, а може тим самим богом, яким я так легковажно готов був щойно пожертвувати, та коли в душах наших бога давно вбито і замінено вусатим суворим вождем, то на устах він ще затримався, і нагадує про себе в хвилини найтяжчого горя, безпорадної розгубленості і найвищого щастя і захвату.

— Боже! — простогнав я.— Оксанонько, як я тебе люблю! І як ненавиджу себе!

— Це я люблю тебе! — прошепотіла вона.

— Чому ж ми такі нещасні? Що з нами діється? Чому ми так живемо? Ти чуєш мене?

— Чую. І тебе, і твоє серце.

— Хіба я не казав, що люблю тебе? Не казав ніколи, як люблю тебе?

— Хочби й не казав, то однаково ж я люблю тебе більше за все на світі, дужче за себе саму і свою душу!

Я нарешті поцілував її, Оксана вся задрижала, світи й віки цілі задрижали піді мною і довкруг мене, а для неї земля й далі лишалася затверділою в гріховності, страхах і переляках, ще горнулась у знемозі до мене, вона вже злякано випручувалася з моїх обіймів, вишепочувала майже відчаєно:

— Що ми робимо! Люди ж побачать! Хіба ж можна отак?

Ніякі нещастя не могли потьмарити в ній небесно-прозорий кристал, крізь який вона дивилася на людей і на світ. Яка чиста-пречиста душа, який високий дар упав на мене мало не з самого неба!

— Які люди, Оксано! Сюди, мабуть, і кози не застрибують! А коли хто й побачить, то хай! Чому ми повинні ховатися?

— Безсовісний! Посеред білого дня і отаке! Ходімо до хати. Хазяйка моя на роботі, я сама. Та й чого нам оце так... на вулиці?

Вона зуміла вирватися і повела мене за собою, я незграбно сунувся за її виткою постаттю, і мені в голові чомусь уперто переверталася безглузда приспівка: «Каховка, Каховка, родная винтовка...» — О прокляття, прокляття всім тим прокрустам, які вкорочували не тільки наші тіла, а й наші душі, наш розум і навіть предковічну колиску нашу — рідну землю!

Глиняна хатка, прохолодні сінці, пофарбовані в якийсь дикий синій колір низенькі двері, одні, другі, в Оксани була окрема, кімнатка, вікно дивилося саме на тополю, яку я запримітив, коли тупав у цю балку слідом за стрибливою Тамарою, ложе, вузьке й бездоганно чисте, як труна, страхітлива чистота самотності, безнадійна безликість цієї майже монастирської оселі, і тільки дух Оксанин пронизував усі ці мертві речі, неповторний дух моєї коханої панував тут всевладно, не знаючи обмежень, не підкоряючись не тільки людській мізерності, а й всемогутнім силам природи.

Я повинен був вберегти цей дух, порятувати запах жінки, присланий, може, з найтаємничіших глибин всесвіту, як найбільший дарунок для всіх сущих, подбати, щоб не розвіявся він безслідно в світах, з яких прилинув на землю, а скупчився, як град у хмарі, живив, надихав, давав снагу і отуху, був тим богом, якого в нас відібрано чи то з недоумкуватості, чи, може, й зі злою волею.

— Оксано, ми негайно поїдемо звідси! — ще з порогу загримів я.

— Поїдемо, Миколко, поїдемо,— обвивала вона мене ласкавими словами, пораючись у своїй до відчаю чистій і безликій кімнатці,— звичайно ж, ми поїдемо, ну чого тобі ще треба від мене?

— Ми поїдемо сьогодні, негайно! — з упертістю кам’яного пам’ятника вибамкував я.

— Божевільний! Ти хоч їв щось? Снідав? Коли ти приїхав? Звідки? Чим?

— Не їв, не пив, ночі не спав,— яке це має значення! Я знайшов тебе — ось і все!

— Ти стоїш коло порогу, мов чужий. Хоч присядь у моїй хаті.

Присісти? Але де, на чому? Стільчик, мов для ліліпутів, ліжечко, як пташине сідало. Я простягнув руки — і Оксана опинилася в моїх обіймах, тут не усунешся, не вислизнеш.

— Що це в тебе за ліжко? Що за хатина? Хіба я тут доберуся до тебе? Хіба щось зможу?..

— Божевільний! — стогнала Оксана.— Як тобі не соромно? Май терпіння!..

— Там люди, тут сором, там терпіння,— мурмотів я, обціловуючи їй лице, шию, груди,— доки ж нам терпіти?..

Як подумати, то за всі роки ми були удвох лише один раз, у залізному череві дніпровського буксира «Матіос Ракоші». Дні щастя нашого на Рейні були крихкі, як тонке скло, їх могло розбити то тривожною нічною стріляниною, то нежданим вторгненням сержанта-мордоворота з американської комендантської роти: «Сер, прошу пробачення, але ваша присутність обов’язкова», то любострасно-жорстоке веління мстивого Дураса. В рідному селі — страшна роз’єднаність, і відчай, і мало не смерть нашої любові. В підвалі тьоті Тоні рипливі дошки нашого убогого ложа, які від найменшого нашого здвигнення стогнали так, що могли розбудити населення всієї Європейської частини Радянського Союзу, а також деяких сусідніх держав.

Я міг втратити Оксану ще на війні, так і не дізнавшись про нашу любов, тоді втратив її в рідному селі, знов загубив, може й навіки в Нижньодніпровську, тепер знайшов, вже й не сподіваючись знайти, в цій легендарній Каховці, яка тепер для мене ставала справді легендарною і рідною, і хай навіть «родная винтовка», я згоден на все, бо тут Оксана, ось вона в моїх обіймах, ось...

Щось загриміло в сінцях, Оксана вив’юнилася з моїх чіпких лапищ і хоч відбігти не мала куди, все ж прибрала незалежну поставу, випросталася, стояла ніби й поряд, але й осторонь, мовби й біля мене, та водночас і сама по собі.

— Що там за чорт? — пробурмотів я.— Ти ж казала: хазяйка на роботі?

Оксана проринула під моїми руками, відхилила двері.

— Кіт,— засміялася вона,— такий шкодливий, як і ти.

— Навіть коти заздрять нашому щастю,— я незграбно посунувся до стільчика під стіною, обережно присів, глянув на Оксану з неприхованою мукою в очах,— прошу тебе: збирайся і поїдемо. До Херсона водним трамваєм, а там поїздом. Ти мене чуєш, Оксано?

— Поїдемо, поїдемо, Миколо,— ласкаво усміхалася вона мені від порогу, а сама стояла, не знаючи, за що братися.

— То чого ж ти стоїш? Збирайся!

— Ми поїдемо, поїдемо, аякже! — вона заметушилася, метнулася до мене, тоді назад до дверей, знов до мене.— А може, ти трохи поживеш у мене? Поки я розрахуюся на роботі, поки се та те? А тоді вже й поїдемо...

— Яка робота? — закричав я.— Про що ти говориш? К чорту все! Я нікуди тебе не відпущу!

— Треба ж розрахуватися на роботі.

— Що? Гроші? В мене ціла купа грошей! Я ці роки працював, як проклятий, заробляв і для себе і для тебе, а ти тепер про якісь гроші.

— Там моя трудова книжка.

— Чхати на всі книжки!

— Миколо, ти зовсім збожеволів! Як же так можна? А характеристика з роботи? Тут мене всі знають, як попрошу, скажуть добре слово... Куди ж мені без характеристики?

— Куди? Зі мною! Ти моя дружина! Я знайшов тебе, і вже тепер нікому...

Я не договорив, несподівано згадавши дивні слова тієї дівчини з ресторану.

— Стривай. Це тебе звуть тут: «Оксана з Волго-Дону»?

— Мене.


— Ти що — була там?

— Тільки півроку як звідти.

— Як же ти... туди? — я не міг відшукати потрібних слів...— Як же ти там?

— Тоді, в Нижньодніпровську, як ото все з тобою... Вийшла на вулицю — і хоч повіситися! А тут світиться вивісочка: «Оргнабор». Я й зайшла. Все мов уві сні. На великі стройки комунізму. Куйбишевська. Волго-Дон. Я й записалася. Ще подумала тоді: хоч там, хоч там — вода, крига, завжди знайду ополонку...

Я підхопився з стільчика, пригорнув Оксану до грудей, став цілувати її волосся.

— Ну, пробач, мала. Не треба про це. Все минулося. Тепер ніяких будов комунізму — ні великих, ні малих... Вважай, що ми з тобою вже набудувалися...

— Коли б ти знав...

— Не треба, нічого не треба більше!.. Що ти казала? Хочеш розрахуватися в ресторані? Підемо разом... А то ще бюрократи почнуть там свою капітель...

— Навіщо тобі? Я сама! Ти посидь тут, а я швиденько. Скажу, щоб мені приготували все, що треба, і зразу ж прибіжу до тебе. Поки зберуся, вже й так воно буде...

— А не буде — то я там усе потрощу! Так своєму начальству і скажи!

— Скажу, скажу, а ти посидь тут... Хочеш — вийди трохи прогуляйся, тут тихо, спокійно і так же гарно, наче в нас дома...

Знов попливли в сльозах її довгі очі, і знов рвалося моє серце.

— Ну, не плач, дурна, чого ти плачеш? Посиджу, підожду тебе! Тільки не зоставляй мене тут самого надовго. Скільки жив без тебе, а тепер, здається, не зможу й години...

Вона закусила губу, стримуючи схлип, махнула рукою і вискочила з кімнатки.

Довго я там просидів. Оксана бігала раз, і вдруге, і втретє. Змусила мене попоїсти і принесла з ресторану в судках і мисочках цілий обід.

— Там сьогодні якась делегація з самого Києва, я тобі — той обід, що для делегації.

— Що ж тут їдять делегації?

— А хто як. Ці захотіли безпремінно баранини. Щоб усе — тільки з баранини, мовляв, фірма Таврії, а в Києві цього нема...

На крихітному столику біля вікна вона виставляла мені тарілки й тарілочки, її прекрасні округлі руки русалкою плавали перед моїми очима, видобуваючи мовби й нізвідки дивовижні дари таврійських степів: високий, як сонце, пшеничний хліб; червонощокі помідори, благородно-прозору шурпу; делікатну ягнятину в кислому молоці; неймовірні чебуреки, зверху висушені до чоловічої хрумкості, а зісподу непередавано ніжні і наповнені справжнім блаженством; золотисті скибки динь, в неземних соках і райських пахощах, з якими на землі можуть зрівнятися хіба що пахощі жінки, а для мене — Оксанин дух.

— Окса!..

— Мико!.. О, боже!..

Не було там для нас достатнього простору; весь світ був тісний для нашої чулості і наших захватів. Треба було вирватися на широкі простори, в далечінь, у безмежність.

Поїдемо, ой пої!..

На водний трамвай до Херсона ми запізнилися. Але біля пристані ще стояв білосніжний «Козьма Мінін», ждучи сановну делегацію, і мені стрелила до голови зухвала думка:

— А що, коли й нам — з отою делегацією?

Оксана злякано притулилася мені до плеча:

— Хіба ж можна? Хто нас пустить?

— Самі себе пустимо, мала! Як колись казали на фронті: тримайся зі мною — не пропадеш!

— Делегація ж без нічого, з самими портфелями, а в мене — чамайдани?

— І в мене самий портфель, а ти зі мною! Вище голову, мала!

Делегація була чоловіча. Доброї вгодованості, всі в білих і кремових чесучевих, як і в мене, костюмах, хто з галстуками, хто в українських вишиванках, звеселені після зазнайомлення з великою будовою комунізму, а надто ж після баранячого таврійського обідання, розгойданим парубоцьким юрмовиськом сунули вони через сіренький дерев’яний дебаркадер на вистелену килимами королівську яхту, і я, підхопивши Оксанині речі й показавши їй здвигненням плеча, щоб трималася обіч мене, перепинив той самовдоволений потік, з нахабною впевненістю пішов до трапу, на вершині якого стояли з боків чи то для вищого почту, чи для суворого контролю незворушливі боввани, в білому, в бронзі, в золотому шитві.

Я був зготовлений на все. Коли спитають, чому тут жінка, що за речі, і взагалі — як це так, то я тицьну своє посвідчення межи очі і хай вдовольняться. Наш Паталашка, використовуючи свої давні знайомства і зв’язки, спорудив для всіх співробітників агростанції посвідчення — червоні книжечки з золотим друкуванням на сап’яні: «Агростанція імені Й. В. Сталіна», і кожен хто бачив ті золоті літери «Й. В. Сталін», вже переставав бути нормальною людиною, він почувався так, ніби крізь нього пропустили електрострум високої напруги, суцільна одурілість, здригання, конання, бери його голими руками, роби що завгодно.

Посвідчень тут не питали. Боввани, в золотому шитві, не наважувалися навіть дихнути на сановну делегацію, а поряд зі мною ні жива, ні мертва нечутно ступала Оксана і теж боялася дихнути, я обняв її вільною рукою за плечі, пригорнув до себе, сказав одному з тих в золотих ґудзиках:

— Хто тут у вас? Ми б хотіли в салон.

Бо вже бачив, як члени делегації розповзаються по своїх каютах, ми ж з Оксаною не мали куди йти, а ті дві години до Херсона можна пересидіти й у салоні.

Здорове нахабство завжди має успіх. З належною шанобою нас повели між двох стін, що сяяли дзеркалами, бронзою і лаком, мої ноги з залассям топтали товсті королівські килими, а коли Оксана злякано прошепотіла: «Може, не треба так, Миколо?», я підморгнув їй змовницьки: «Гни кирпу, мала! Все йде так, як треба! Порядок у танкових військах!»

В салоні були ще товщі килими, шкіряні крісла й дивани, розкарякуватий рояль, розкішні буфети з ще розкішнішими буфетницями. Человек проходит, как хозяин необъятной родины своей! «Що будете пити, мадам?» — вклонився я перед Оксаною, зажбурюючи її робітничо-селянські чемоданчики за буржуйську спинку шкіряного дивана.

Оксана звела на мене благальний погляд: чи ще не досить всього, що я накоїв? Але я вже не міг зупинитися. Хто мені заплатить за мою кров і знемогу, за мамине рабство, за наругу над коханою жінкою? Якими постановами і чиїми наймудрішнмн вказівками і рішеннями можна відшкодувати бодай день нашої розлуки, нашого ждання і нашого відчаю? Я всадовив Оксану на диван, підступив до ближчого буфету, недбало кинув розкішній блондинці, що царювала серед пляшок, графинів і бокалів:

— Коньяк мені і шампанське для дами!

Блондинка різонула мене досить недовірливим поглядом. У прислужників завжди міцна пам’ять і гостре око. Буфетниця не пам’ятала такого члена делегації, вже не кажучи про жінку. Але й питати вона не сміла, тому спитала своє:

— Який коньяк і шампанське яке?

Своєрідний пароль для відзначення: свій чи чужий? Знала кого питати після моїх спілкувань з Анатолієм Геворкяном!

— Коньяк, звичайно ж, вірменський, а шампанське — Артемівське. Краще — сухе. Коли є брют, то й ще краще.

— Брют? — цього не знала й буфетниця. Її капітуляція тепер була забезпечена — цілковита і безумовна.

— Брют — це абсолютно сухе. З «Нового света» у вас не буває? З Воронцовських підвалів.

— З Воронцовських? Я й не чула ніколи.

— Ну, почуєте ще,— заспокоїв я її, беручи бокали,— у вас все попереду.

Їй, мабуть, хотілося спокутувати свою підозріливість, і вона зовсім нечутно не промовила, а мовби виліпила губами слова:

— Ви — такий мужчина!

— А ви бачили, яка в мене жінка? — засміявся я.

Оксана дивилася на бокали в моїх руках, як на чаші з цикутою.

— Тримай, мала,— сідаючи біля неї, майже силоміць вставив я їй у руку бокал,— повинні ж ми відсвяткувати свою зустріч після такої розлуки?

— Отут — святкувати?

— А чим погано? Королівська яхта, прогулянка по великій українській річці в призахідному сонці, надзвичайно пристойне товариство. Твоє здоров’я, мала! і знай, що я тебе люблю.

— Мовчи! Це я люблю тебе, а більше й не треба!

— А ти знаєш, що я тобі зрадив? — жорстоко спитав я.

— Мовчи!

— Така безнадія тоді... Як ти могла мене покинути? Коли б нападали на тебе, то інша мова. Але ж нападали на мене! А ти... В мені тоді все вмерло, а тут — ця вічна спокусниця... Ти ж знала, що вона тільки й жде...

— Миколо, благаю тебе!

— Нам треба бути чистими одне перед одним, мала... Я зрадив тебе, але зрадив і себе теж. Хотів убити себе. Коли вмирає любов, навіщо жити?

— Любов не може вмерти.

— А коли тебе нема?

— Тоді моя любов злітає на небо і зласкавлює тебе звідти.

— Тої страшної осені ти не зласкавила мене, а хтось інший злукавив, і душа моя зламалася...

— Мені тоді стало так страшно за тебе, що я не могла більше... Мені й досі страшно. Казала тобі колись про Бондарівну з пісні. Отак і мені. «Тікай, тікай, Бондарівно, буде тобі лихо». Я втікаю і не можу втекти, і ніде немає рятунку.

— Заспокойся, мала. Тепер нам не треба нікуди втікати.

До салону всунулось двоє з делегації. Один — схожий на Малєнкова, в білому широкому костюмі «керівного» покрою, з засняділим, обвислим, як коров’яче вим’я, обличчям, інший — заїжджений, мов колгоспний кінь, з жилавою коричневою шиєю, яку він миттю видовжив у бік того буфету, біля якого я «заправлявся», і мовчки завернув туди, не дбаючи про колегу. А «Малєнков», побачивши Оксану, на мить зупинився, тоді якимсь дивним кандибобером ледь нахилив голову, вдаючи поклон, і попростував до роялю, що для такої керівної особи було ще неочікуванІше, ніж ґречність на адресу простої жінки. Поки «колгоспний кінь» вибирав пиття до смаку, «Малєнков» підняв кришку роялю, сів на круглий дзиґлик, картинно струснув руками, приміряючись узяти гучний акорд, але не встиг цього зробити, бо до салону вторглася, мабуть, уся їхня делегація на чолі з великоголовим вусатим здорованем, у вишиваній українській сорочці. Всі роїлися довкола нього, навперейми пропонували: «Петре Васильовичу, може, вам сюди? Петре Васильовичу, сядете отут? Петре Васильовичу, щось вип’єте? Петре Васильовичу, хочете глянути на панораму будови?..»



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   41   42   43   44   45   46   47   48   ...   62

Схожі:

Тисячолітній миколай iconМиколай Коперник



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка