Тисячолітній миколай



Сторінка46/62
Дата конвертації17.04.2017
Розмір9.82 Mb.
1   ...   42   43   44   45   46   47   48   49   ...   62

Вусатий Петро Васильович всівся в крісло посеред салону, двічі хекнув, розправив груди, покрутив великою головою, нас з Оксаною чи й зауважив, зате одразу побачив «Малєнкова» біля роялю і страшенно здивувався.

— Ти диви, трясця його матері! — загримів він.— Цей усіх випередив і вже тут, і вже біля свого піаніна!

— Петре Васильовичу,— нагадав йому хтось обережно,— Андрій Володимирович закінчував консерваторію...

— Закінчував, кажеш? А закінчив? Трясця його матері, морочити собі голову в якихось там консерваторіях, щоб тепер ворочати торгівлею?

— Музика й торгівля вносять гармонію в світ,— подав од роялю голос «Малєнков».

— Була б тобі гармонія, коли б ми тебе не затвердили! — зареготав Петро Васильович.— А ну ж, заграй нам якоїсь своєї польки чи краков’яку, трясця його матері! Що, панораму? Та яка тут панорама? Все перекопали, перепаскудили... Ось попливемо далі, там плавні почнуться — ото панорама! Я там раз із самим Остапом Вишнею качок бив! Що ти оце приніс? Випивка без закуски? Букенброд? Німця розбили, а тепер його букенброди жувати?

— Зате ви пливете на яхті самого румунського короля, Петре Васильовичу,— нагадав йому хтось.

— А таки ж правда, трясця його матері! Мій тато до вітру за клуню ходили, а в мене оце в каюті марморяний нужник! З глинища прямо в мармури! Знай наших!

— Що це за люди? — злякано пригорнулася до мого’ плеча Оксана.

— Тимчасові,— пояснюю я.

— А ми тут зовсім чужі.

Я мовчки обійняв Оксану. Ми тільки одне для одного, а для всіх інших справді чужі. Може, чужі й для всього світу? Колись я вірив у фронтове братство, бо там смерть зрівнює всіх, та згодом переконався, що навіть перед всемогутністю смерті люди далеко не однакові, одні приречені стати її найпершими жертвами, інші всіляко відкручуються, випихаючи поперед себе нещасніших, безсиліших і безправніших. Два слова визначали жорстоке буття людини на фронті: «передова» і «тил». «Передова» — це майже стовідсоткова смерть, «тил» — майже стовідсоткове спасіння. Тил був повсюди, він існував навіть там, де глибина фронту вимірювалася вже й не кілометрами, а сотнями або й десятками метрів. Іноді було враження, що це страшне розмежування між життям і загибеллю проходить вже й не через бойові позиції, а навіть через окрему людину: ось її обличчя, звернуте до ворога, піддане всім загрозам, готове до всього найлихішого,— це передова; а ось потилиця — і це вже сховок, це порятунок, це збавчий тил, в який ворог не може вдарити, а коли хто й ударить, то тільки свої.

Чужі серед своїх. Чи було це відчуття на війні? Ой, було, було! І в сорок першому, коли під Славутою якийсь піхотний майор вимахував мені перед обличчям своїм «ТТ», вимагаючи зупинити німецькі танки моїми кулеметами, а я вперся йому в груди стволом «Дегтярьова» і процідив крізь зуби: «Тебе, мать твою-перемать, зупиню, а танки гризи зубами, коли пропустив їх сюди!»

І в сорок другому, коли полковий комісар Терехов грозився трибуналом, як я не зупиню німецьких танків своїми мінометами, бо тоді я вже командував мінометною батареєю. Я підвів опецькуватого комісарика до міномета, махнув хлопцям, щоб вони відсторонилися, спокійно сказав: «Давай, комісаре! Пуляй міночками! Зупиняй фашистське нашестя!»

І вже перед самим кінцем війни, коли неймовірна жінка завезла мене в штаб фронту і я не добу, а цілу вічність прожив серед високих, недосяжних, як боги, генералів і до самого дна випив чашу безнадійного відчуження і власної малості тільки для того, щоб з прокляттям й зневагою втекти звідти до тих, які щомиті були зготовлені на смерть, до тих, серед яких я не був чужим, а завжди й до кінця, вічно своїм.

А тепер роки цілі після Великої Перемоги — хто я і що я? Знов чужий для всіх і повсюди, довкруг мене, як спичаки на болоті, виростають люди якоїсь незнаної породи, затверджують одне одного, утверджуються й стверджуються, нікого не питаючи про право, і виходить, що вони свої, а народ для них — чужий, як оце ми з Оксаною в салоні колишньої королівської яхти серед столичної делегації на великій будові комунізму.

— Не журись, мала,— прошепотів я в саме вухо Оксані,— ми від цих чужих втечемо! І від усіх втечемо!

— Куди ж? — ледь чутно простогнала вона.— Я вже й не вірю, що десь є таке місце на землі.

— Уяви собі: я знайшов таке місце. Ну, не я, а професор Черкас, але тепер там місце й для нас. Ти ж пам’ятаєш професора?

— Гріх забувати. Мене й на Волго-Доні врятував отакий добрий чоловік. Теж професор, майор Коліков. Коли б не він...

— Трудно було?

— Не питай.

— А чому ти кажеш: професор і майор?

— Бо там усі професори й інженери з енкаведе. Цей же Волго-Дон за колючим дротом. Все робили в’язні. А вільні, як оце я, тільки на обслузі біля командування. Нас так і звали: «вольняшки». Мене взяли в комсоставську їдальню, а люди ж там всякі... Чіплялися до мене, як смола, не давали дихати. Спасибі професору Колікову, такий добрий, як батько... Беріг він мене, нікому не давав зобидити... А тоді почула, що Каховка вже буде без в’язнів і без енкаведе, то я й заповзялася: вирватися сюди хочби там що! Професор хворів, він старенький, ніхто мені й помогти не міг, а один там опер, злий, як зінське щеня, стукав на мене кулаком по столу, сичав:

— Дезертирка? Знаємо ми вас, зрадників-репатріантів! Я тобі характеристику таку намалюю, що рідна мати не впізнає!

— Пошлеш йому його характеристику на день Першого Травня! — засміявся я.— Тепер кінець усім характеристикам! Ти знаєш, хто біля тебе сидить? Звичайно ж не знаєш! Звісно, ти могла б сказати, що це колишній тракторист Положаївської МТС, а тоді тракторист загубленої в степах агростанції, де він ще й гордо іменується лаборантом, хоч за те лаборантство платять стільки, що й котові на молоко не вистачить. Але тепер — це вже дипломований спеціаліст сільського господарства, вчений агроном-ґрунтознавець і вже невдовзі — не тракторист-лаборант, а справжній науковий співробітник агростанції імені Й. В. Сталіна, ти ж — його законна жона і найвродливіша жінка в степовій і лісостеповій частині України.

Вона вдала, ніби затуляє мені рот своєю долонькою, мученицьки усміхнулася.

— Невже це правда?

— Я ще не все сказав. У нас є свій будинок! Серед степу широкого — і тільки для нас з тобою!

— А інститут? Тебе поновили? Невже оті люди, які тоді так з тобою, тепер змогли?..

— У советских собственная гордость! Поміг професор Черкас. У нього ж вся сільськогосподарська наука — або друзі, або учні. Домовився в Білоцерківському інституті, і я склав там екзамени... Які там люди! Ох, які ж розумні люди! Ну, а я таки зовсім дурний... Ти там за колючим дротом, а я вихваляюся...

— Я ж не за дротом... Він мені тільки перед очима... А так наче в самій душі... Я так плакала за тобою!..

— Ну, а я й плакати не міг...

Ми сиділи, тісно притулившись одне до одного, взявшись за руки, стиха перемовлялися в сподіванні бодай трохи розвіяти тугу, яка вперто стояла за нашими плечима, нагадуючи про втрачені роки, втрачену чулість, втрачену любов. Ніхто не заважав нам, бо ми були чужі, а чужим ні помагають, ні заважають. Коли стали підпливати до Херсона, вусатий Петро Васильович повів свою делегацію розбирати портфелі, а я кивнув Оксані йти за мною.

— Зійдемо поперед них!

— Незручно ж. Їх, мабуть, зустрічатимуть.

— Зустрінуть і нас, не вмруть!

Площа позад пристані забита була машинами. Чорні, як на похороні. Я нахабно попростував до одної з найбільших. Чорний довжелезний «ЗИМ», дверцята задні гостинно відчинені, в салоні жовто жевріє плафончик. Оксана злякано стогнала позаду, а я сміявся:

— Не тушуйся, мала! На яхті нам грав Маленков, тепер покатаємося на Молотові!

Шофер вискочив з машини, відчинив багажник для моїх валіз.

— Вас як — до готелю чи просто в обком? — спитав він.—Товариш Дружинін жде делегацію...

— Спершу на вокзал,— спокійно розпорядився я, мерщій заштовхуючи Оксану до салону. Простір там був — хоч став столик і грай у дурня або забивай козла. Оксана втулилася в самий куточок розкішного м’якого сидіння, не наважувалася й поворухнутися.

— Подобається машина? — спитав її.— Це товариш Сталін дав спеціальне завдання конструкторам, щоб створили машину для багатодітних матерів.

— Як ви сказали? Для багатодітних матерів? — обережно поспитав шофер, не наважуючись засміятися.— Дозвольте взяти на озброєння?

— Скільки завгодно, я добрий.

— Не анекдот, а конфетка! — прицмакнув водій.

— Чому ж анекдот? — вдавано обурився я.— Це наша радянська дійсність. Лімузин імені Вячеслава Михайловича Молотова для матерів-героїнь. Англо-американським імперіалістам таке й не снилось!

— Ще один анекдот? — водій був у захваті. Він возить головного обласного туза, а ніхто й не знає, що є така думка — перейменувати туза в матір-героїню! Це вже ніби й не Херсон, а просто таки Одеса!

Зате Оксана була далека від таких небезпечних жартів, вона ще глибше втулювалася в свій глухий закуток, і тільки її довгі очі світилися мені звідти тривожними вогнями перестороги.

Не сумуй, не горюй, мала! Вище голову! Більше здорового нахабства!

На вокзальній площі водій, відчиняючи багажник, не знав, як догодити такому незвичайному пасажирові.

— Допомогти вам,— ці чемодани?

— Дякую. Впораюся й сам.

— Вас ждати?

— Мабуть, ні.

— А як же прийом у товариша Дружиніна?

— Привіт товаришу Дружиніну! — потріпотів я пальцями.— Привіт і найкращі побажання!

Хто вони, оті дружиніни-передружиніни, передовий загін, плоть од плоті, керівна й спрямовуюча сила, ум, честь і совість? Хіба ж то не вони в тридцять третьому виморили голодом пів-України! І чи то не вони загнали мою матір під землю і тримали її там роки цілі, за рабську працю не даючи ні зернини? А може, не вони з слизняками-сиротами відторгали мене від тої самої партії, яку я відвойовував своєю кров’ю? Моря крові пролили ми, щоб уціліла, далі жила ця партія великих надій і грандіозних планів, і чим же вона віддячила мертвим і живим? Привіт товаришу Дружиніну, якого я ніколи не бачив і не хочу бачити, бо не вірю в фальшивий демократизм його прізвища, і ні в що більше не вірю, крім своєї любові до Оксани і любові до землі, на якій живу тисячу літ!

Поїзд гримів крізь нічні степи, ми стояли з Оксаною в тамбурі вагону і мовчки цілувалися, на Веселих Хуторах нам треба було зійти, але я не сказав про це Оксані, а вона не знала, ми перемірювали нічні степи далі, знов до Дніпра — від Дніпра в Херсоні до Дніпра в Нижньодніпровську, і коли Оксана побачила вранці знайоме місто, яке стало колись нам таке вороже, вона вхопилася за мою руку і блідо простогнала:

— Я не можу!.. Ці вулиці... Це все...

— Не нам їх боятися — хай бояться вони! Увечері сядемо на пароплав і попливемо додому. Є ще в нас з тобою рідні люди на цім світі чи вже й нема нікого! А день — наш і це місто теж наше!

Ми побували скрізь, де були колись. І в підвалі тьоті Тоні, де я поторгав рипливі дошки широкого ліжка, зайнятого тепер новими постояльцями. І біля будинку, де було колись дивовижне помешкання дивовижного професора Черкаса. І в павільйоні «Пінгвін», де морозиво було хоч по-давньому холодне, але вже мовби не таке солодке. І в кварталах, де за широкими вітринами загадково сяяла бронза і кришталь-баккара, незграбно волохатилися шкури білих і бурих ведмедів, мабуть, уже гаразд порешічені міллю; громадилися багатотисячні меблеві гарнітури з такими гігантськими шафами, що в них вмістилися б навіть бегемоти, і з ліжками такої широчини, що на них могли б спати древньогрецькі циклопи, індійські слони і вожді світового пролетаріату, але ж далебі не прості трудівники, які без шуму і тріску будують соціалізм.

Обідали ми в ресторані «Асторія», де під час громадянської війни нібито був штаб самого батька Махна і, може, саме в отому круглому вікні, яке ми з Оксаною бачили від свого столика, стояв махновський кулемет і поливав свинцем усе живе, що наважувалося вигулькнути на проспект перед рестораном.

— Колись мене теж назвали махновцем,— сказав я Оксані.— Махновцем і гайдамакою. Це було того ранку, коли загинув мій батько. Він лежав біля Тринчикового ставка і вмирав, а за ним з району приїхали два енкеведешники. Вони ще не знали, живий мій батько чи мертвий, потягли його в машину, я кинувся на них, вкусив одного за руку, а другий вдарив мене по голові рукояткою нагана і засичав: «У-у, махновець! Гайдамака!» Я після десятого класу й до училища пішов, бо хотів стати військовим, безстрашним, як гайдамака, щоб помститися всім отим... Військовим став, та не гайдамакою. Не вийшло...

— Ти безстрашніший за всіх гайдамак на світі,— погладила мою руку Оксана.

— Не треба мене втішати. Я не гайдамака, не козак, я тільки смерд. І там, де в степ вгризався бій, він плугом гоїв чорні язви і переорював горби, він — той лукавий, той тутешній, одвічний смерд...12 Ти любитимеш смерда чи відцураєшся від нього?

— Смерд? А що це таке?

— Це наш хрест, який ми несемо вже тисячу років, Оксано.

...І знов була «Сталінська конституція», і ніч на Дніпрі, але не холодна листопадова ніч мого розпачу, а тепла серпнева і вся в радості, пароплав одважно долав річкові перекати, обачливо обходив зрадливі літні мілини, ми з Оксаною сиділи, обнявшись, на палубі і зорі світили нам у очі, хоч на короткий час, та все ж ми поверталися додому, і тепер уже не треба втікати, полохливо озиратися, щомиті остерігатися лихого погляду, ворожого слова, холодних чужих рук. Ми перекинемо міст від рідного дому до знайденого мною притулку, міст, викуваний нашим терпінням, стражданнями нашими і нашою працею, і пройдемо по тому мосту, як по райдузі, і хай посліпнуть завидющі очі, а чорноротим лихомовцям хай заціпить!

— Не віриться, що оце ми з тобою пливемо додому,— прошепотіла Оксана.

— А я знав, що таке буде.

— Я тоді, як завербувалася, думала: робитиму день і ніч і, може, цим врятую нашу любов. Так же ж гарно воно звалося: «Волго-Дон». А там... Вже ж набачилася я й натерпілася рабства в Германії, так то ж вороги. А тут свої — і рабство ще страшніше. Я тоді подумала: навіщо ж твої рани, Миколо?

— Ти питай не про мене, бо я живий, питай про вбитих. А я чи й був десь — кому до того діло? Жити треба, як усі, а всі живуть— ти вже бачила як. Я тоді слідом за тобою кинувся в село, думав — ти там, хоч малий Марко й написав, що тебе не було й немає. Та однаково мені треба було ждати тебе тільки вдома. Тобі було страшніше, бо ти опинилася серед чужих людей, та ще й у такому проклятому місці. А я серед своїх і хотів хоч роботою незримо поєднатися з тобою. Заробляв, заробляв, заробляв, на тракторі в МТС, тоді на двох роботах на агростанції, помагав нашим матерям, готувався зустріти тебе не з порожніми руками, малого братика треба поставити на ноги...

— А мій брат лежить десь у чужій землі, і тато — теж у чужій землі. Чи відплатиться коли-небудь їхня кров?

— Кров не відплачується. Ні кров, ні страждання. Затоптати можуть. Для цього завжди знайдуться охочі. В газетах пишуть про велику вдячність визволених народів Європи до Радянської Армії. Але вдячною може бути окрема людина, а не весь народ, бо його пам’ять скаламучується в натовпах, і годі шукати в ній просвітлення.

З теплої темної ночі ми поволі впливали в сріблистий світанок, коли небо, води і прибережні піски повиваються чарівним перлистим серпанком, і в м’якому примарливому світлі тільки подекуди темно зеленіють видовжені, як сама ріка, острови, якими значилися колись землі вольностей запорозького козацтва: Дубовий і Шелюговатий, Великий і Лісківський, Верхній Біловод і Відьмірський. Вільний і Переріз, і повільні степові притоки несміливо вливаються в Дніпро: Оріль, Кагальник, Ворскла, Омельник, а між їхніми гирлами в загадковій поплутаності нижуться коштовними прикрасами могутньої ріки її вітки, про які сказано в думі: «Вітки низовії— помічниці дніпровії»: Лісна, Вишемирка, Переволока, Гусарка...

«Сталінська конституція» дала три гудки, один протяжливий, два короткі, безжально руйнуючи чари неповторного дніпровського ранку, вона причалапкувала до нашої пристані, довго незграбно примірялася, ще довше швартувалася, стугоніло щось у нетрях судна, тріщало дерево, безладно скрикували люди, звичайний гамір і звична метушнява, але цього разу кожен звук відбивався в мені тривогою, чомусь здавалося, що на пристані стоятиме Олька і хтивими очима вишукуватиме серед пасажирів мою незграбну постать, не помічаючи Оксани, не знаючи ні сорому, ні жалю, ні пощади. Моя тривога передалася Оксані, вона доторкнулася до мого плеча, тихо спитала:

— Що тобі, Миколо?

— Якось наче холодно стало, чи що.

— Тепло ж яке! Вже он сходить сонце, то й зовсім буде, як у раю!

Які то сили розташували рай поряд з пеклом — добрі чи злі, мудрі чи нікчемні? Я пережив усі пекельні муки, допоки переконався, що в цю ранню пору на дебаркадері немає нікого, нікого, а тоді зазнав усіх райських блаженств, не побачивши Ольки, нарешті повіривши в свою свободу. З’явилася б Олька на пристані, кинулася до мене, що я сказав би Оксані? Пазурець загруз — всій пташці пропасти. Тоді в страшних, як землетрус, Ольчиних обіймах я пропав без надії на порятунок, забувши про честь і каяття, тепер треба було жити далі, а про каяття Оксана не хотіла й чути, ще раз виникла б і стала між нами осоружно-безсоромна Олька,— то й не знати, що сталося б з нами, як поточилося б наше життя.

Ох, як же непросто бути вільним навіть у землях вольностей запорозьких!

Діди-перевізники куняли в своєму човні. Коли я поміг Оксані переступити через борт, а тоді кинув у човен наші речі, дід Петро, який грівся проти сонечка в носі човна, обізвався до діда Гаврила, що сидів на кормі:

— А що, Гавриле, параход вже відчалює?

— Та вроді відчалює...

— Хвиля прокотиться, то можна й пливти?

— Та вже ж, що можна.

Нас вони мовби й не зауважували. Звична справа: перекинути на той бік, руб з людини, руб з поклажі,— і знову назад і тепер ждати пароплава згори, з Києва.

— Нас не на Вільний, а до Прорізі,— сказав я, сідаючи поряд з Оксаною.

— На Прорізь далеко,— відповів дід Гаврило,— це вже весною, як води багато, то ми й на Прорізь ходимо, а ниньки ж з Вільного й вам ближче до Зашматківки, та й нам з Петром...

— Ми вам заплатимо,— пообіцяв я.

— Платня — що! Далеко ж та й проти води. На тяглі треба йти вздовж усього Вільного.

— Я поможу,— знов пообіцяв я, заповзявшись на своєму,— мені це не важко... А нам би з дружиною дуже хотілося саме до Прорізі.

Оксана запитально глянула на мене, не розуміючи, звідки ця моя примха, але мовчала.

— Та воно можна й до Прорізі,— вставляючи весло в кочеток, роздумливо мовив дід Петро,— коли вже вам так треба, то чого ж...Оце ви й з жінкою, воно діло сімейне... Вроді ми вас колись перевозили. Правда ж, Гавриле, перевозили?

Я весь похолов. Ось візьме дід Гаврило та й бовкне про Ольку, як вона проводжала мене до їхнього човна, як безсоромно чіплялася... Але дід Гаврило вже давно перейшов межу дріб’язкової доскіпливості, він дивився на світ з тих висот, де вже все втрачає свої ознаки, а зберігає тільки саму суть, його, як філософа, тепер цікавили принципи, а не деталі. Гаврило навіть не глянув на нас з Оксаною, хоч ми сиділи обличчями до нього, він дивився в далину, на річку й на небо, думав щось своє і, може, й не чув свого напарника. Тому зовсім несподівано пролунали його слова:

— Вроді лічность знакома. Ви ж із Зашматківки?

— З Зашматківки,— відповів я.

— І хто ж ви будете, як не секрет? — поцікавився дід Петро.

— Сміян. Федора Сміяна до війни ви, може, знали?

— Федора? Федора не знали. Правда ж, Гавриле, Федора ми не знали?

— Бо Федора й не було,— озвався Гаврило,— Сміян був один — Микола.

— То мій дід,— пояснив я,— вмер в голод.

— Бач, а ми й не знали,— зітхнув Гаврило,— а колись же парубкували з Миколою. Правда ж, Петре, парубкували? Ми було з Петром через гору та на Лихівку до дівчат, а Микола аж на Пришиб вдарявся, була там у нього, казав, уже така дівка, що крий тебе божа сила! Та й сам Микола ж був парубок, ох же ж і парубок!..

Я непомітно накрив долонею Оксанині пальчики. Чуєш, мала, який був Микола Сміян! А може, й онук його не гірший? Адже теж Микола.

Оксана ледь повела на мене оком, але ні мови, ні усміху, ні поруху. Сиділа вся напружена, не знаючи, що я задумав з цією Проріззю, а питати при дідах не хотіла.

Коли перетнули Дніпро і ніс човна човгнув по мілині, я випередив діда Петра, роззувшись і підкачавши холоші штанів, стрибнув у воду, сказав: «Давайте вірьовку!» Дід Петро розмотав вірьовку, один кінець прив’язав за кочеток, інший подав мені.

— Лямки в нас нема,— сказав він,— бо ми ж тепер на тяглі не ходимо, це хіба що восени, як дощі наллють Прорізь і з Вільного пасажири бродом уже не переберуться...

— Та яка тут лямка? — засміявся я.— Човен же легший, як тріска. Сам пливе — тільки підсмикуй!

Я пішов понад берегом острова по мілкій воді, дрібний мокрий пісок бездонно провалювався в мене під ногами, він був зрадливо-податливий, як злукавлена жінка, і невловимий теж, як жінка, мені захотілося, щоб Оксана була зі мною, і я покликав:

— Оксано! Вода божественна! Стрибай до мене!

Без зайвих намовлянь Оксана скинула босоніжки, для годиться зачерпнула долонею води — чи не надто холодна? — і стрибнула в мої обійми, супроводжувана схвально-філософічним покахикуванням діда Петра і діда Гаврила. Я пішов трохи глибше, посту-паючись мілкою водою Оксані, так ми йшли плече в плече якийсь час мовчки, тоді вона ледь чутно промовила:

— Що ти оце надумав?

— А хіба що?

— Чого ми переправляємося аж за Прорізь?

— А ти й досі не здогадалася? Хіба забула те наше Місце?

— Нічого я не забула. Та коли ж то було!

— Ти кажеш: було? Так не було ж тоді нічого! Ти привела з собою Ольку, і вона все перепаскудила. Вона стає між нами, мов зла недоля. Та вже досить! Сьогодні ми з тобою нарешті будемо самі, без нікого, як Адам і Єва! Бачиш, яка тут пустеля? Води, піски, береги, небеса, весь світ довколишній — тільки для нас! Ніде нікого, ніхто не завадить нам з тобою пожити бодай один-єдиний день отут над водами, на пречистих пісках, під цим сонцем серпневим, як в раю. Не казав тобі, а надумав усе це ще в Каховці, плюнув тоді на свою агростанцїю і на все на світі, вирішив завезти тебе додому, але не в село, не до наших матерів і рідних людей, а саме в оцю пустелю, де ми будемо самі, без нікого, на цих білих пісках, над м’якими водами дніпровськими, під шовковистими небесами.

— Ти здурів! — прошепотіла Оксана, червоніючи.— Що ти ото кажеш? Почують діди — що вони подумають?

— Діди не почують,— заспокоїв я Оксану.— І ніхто не почує. Підійди ще ближче!

— Ну, Миколо! Ти наче маленький.

— Я вже давно не маленький,— засміявся я і не промовив, а проказав самими губами: — Я тебе люблю!

— Ні, то я тебе,— сказала вона тихо.— А тобі зовсім не треба мене любити. Нема за що.

Я жартома штовхнув її в плече.

— Зараз буде Прорізь, підемо на веслах. Прошу в човен, товаришко Сміян!

Я замінив діда Петра на веслах, і ми перехопилися через бистру Прорізь одним махом. Дід Гаврило спробував одмовитися від додаткової плати, але не зміг цього зробити, бо гроші йому вручала Оксана, яка додала ще й поцілунок в сиву дідову бороду.

— Оце ж тобі, Петре, яка рахуба,— бурмотів дід Гаврило,—такі ж тобі пасажири: і на тяглі нас вели, і на веслах, і гроші, та ще й оце, наче й парубкування наше вернулося...

Я зіпхнув човна, вода підхопила його, понесла, ми з Оксаною були тепер самі серед безмежних пісків, вод, прибережних шелюгів, і тільки далеко-далеко над самим берегом темніли круглі валуни кам’яної забори.

— Згадала це місце? — спитав я тихо Оксану. Вона підняла на мене погляд, мовчки кивнула. Щось її тривожило, вона ніяк не могла збагнути моїх намірів, від самої Каховки я поводився з нею, мов грізний феодал, не питаючи згоди, віз Оксану куди хотів, примушував коритися в усьому, і вона, мовби спокутуючи провину за нашу безглузду розлуку, мовчки корилася, але тут, на рідних берегах Дніпра, в ній відродилися спогади і про давнє горе, страждання й ганьбу, але й про її пречисту любов до мене, яка не вмерла навіть у бруді й потоптаності. Оксана ще хвилину мовчки дивилася на мене, тоді пошепки, ніби лякаючись, що хтось нас може підслухати, поспитала:



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   42   43   44   45   46   47   48   49   ...   62

Схожі:

Тисячолітній миколай iconМиколай Коперник



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка