Тисячолітній миколай



Сторінка47/62
Дата конвертації17.04.2017
Розмір9.82 Mb.
1   ...   43   44   45   46   47   48   49   50   ...   62

— Чого ж ми стоїмо тут? Може, вже підемо?

— Куди? — здивувався я.

— Як то куди? До села. Додому. До твоєї і моєї матері. Вони ж, мабуть, ждуть-не дождуться.

— Ніхто нас не жде.

— Таке й скажеш!

Я обійняв її за плечі, притиснув до грудей, нахилився над її ніжним прекрасним лицем.

— Запам’ятай, Оксанонько, назавжди, на все життя, навіки: ніхто ніде нас не жде, і нікого не ждуть на сім світі, і нікому не потрібний Микола Сміян і ти теж не потрібна ні для кого. Хіба ти ще не пересвідчилася в цьому? Тільки ми з тобою — одне для одного, тільки ми вдвох, чоловік і жінка, наша любов, снага і безсмертя роду, а все інше суєта й марнота: імперії, диктатори, світогляди, принципи, сяйливе майбуття і обіцяне дурням царство свободи. Коли ти отої проклятої осені в Нижньодніпровську зникла, я заприсягнувся, що рано чи пізно знайду тебе, не шукаючи, і ми з тобою відшкодуємо всі найтяжчі втрати, яких нам довелося зазнати навіть тут, в найдорожчих для нас рідних місцях, ми нарешті відсвяткуємо своє весілля, якого в нас небуло, ми наповнимо своєю любов’ю всі рідні простори, все ростуще й плодюще, землю і води, небо і зорі. Та й тоді не вичерпається моя любов до тебе, Оксанонько. Ти мене чуєш?

— Чую,— сказала вона тихо.— Але ти зовсім здурів, Миколо.

— Здурів од тебе. Ти пам’ятаєш, як тоді, на Рейні, прийшла до мене і сказала? Що ти сказала тоді?

— Господи! Коли ж то все було!

— Те, що було з нами, нікуди не зникає. Я не віддам ніяким щонайвищим силам жодного твого слова, ні твого усміху, ні твого зітхання! Поцілуй мене!

— Ми обоє здуріли! — простогнала Оксана, втоплюючи мене в безмежній вільгості своїх гарячих цілунків і безвільно потопаючи сама в суворих водах моєї чоловічої нетерпеливості.

Звісно ж, це було цілковите безглуздя: зупинити час, повернути те, що не вертається, наздогнати літа, які вже не наздоженеш.

Я підхопив Оксанин чемодан, свого портфеля, вузол з речами, зграбастав усе це як попало, ласкаво підштовхнув Оксану плечем.

— Ходімо!

— Куди?


— Кинемо оце барахло під кущі, а самі — купатися!

— Отак зранку — й купатися?

— З ранку й до самого вечора! Сьогодні наш день. Маємо ми право хоч на один свій день у житті?

Ноги наші глибоко вгрузали в сипкий пісок. Ще мить тому незаймана сліпучо-біла цілина краялася двома нерівними смугами безформних слідів, пісок під нашими підошвами плакав, стогнав і зойкав, Оксана, стріпуючи по черзі ногами, скинула босоніжки, але пісок плакав і під її босими ногами і навіть ніби ще жалібніше.

Я вибрав розлогий старий кущ шелюгу, сховав наші речі, нарвав сухої трави для маскування — знадобилася військова наука.

— Давай роздягнемося,— сказав я Оксані,— вже заодно заховаю і одяг. Тоді — хоч і на Вільний пливти!

— Якось незручно ж, — прошепотіла Оксана.—Я піду он туди за кущі, а ти відвернися.

— Вже! — гукнув я.— І одвернувся і навіть очі заплющив!

Однаково ж бачив її навіть з заплющеними очима, її тіло світилося мені й крізь найдальшу далеч, а тут варто було тільки простягнути руку — і воно прилинуло до мене, гаряче, туге, спорзне. Тісний ліфчик і вузенькі трусики були зовсім недоречні на цьому прекрасному тілі. Я рвонув за одну й за другу смужку матерії, Оксана знесилено простогнала:

— Сором же!

Який сором, коли ми зосталися самі на всьому білому світі! Все зникло, не було нічого ні довкола нас, ні нині, ні вчора, ні во віки віків, може, ми ще й не жили, а щойно народилися і вперше побачили одне одного, відчули свої тіла, їхню велику жагу, нестримну жадобу до злиття, у вогні якого зіллються наші безсмертні душі.

Вогонь ударив з наших тіл такими могутніми потоками, що загорілися земля і небо, ми стояли посеред велетенського вогнища, негасиме полум’я пристрасті охопило наші душі, а тіла бив дрож од солодкого страху перед тим неминучим, що мало настати й статися, збутися й відбутися, початися й не кінчатися ніколи, тривати в безмежній радості вічно. До тої сподіваної вічності лишалася тільки мить, вся в терпінні, в паланні, майже в самознищенні, але хотілося продовжити ту мить до безкінечності, затримати на цілі безміри блаженства і захвату.

— Треба скупатися,— долинув до мене її голос.

— А мабуть, треба!

Піски так палахкотіли, що ми насилу втрапили до води. Вода не загасила нашого вогню, вона теж горіла, кипіла, несамовитіла, ми спробували порятуватися на бистрі, ми відчаєно кинулися в колись такі крижано-холодні вири, але й вони сьогодні обпікали наші беззахисні тіла, так ніби в невідомих глибинах під Дніпровим ложем зродилися древні вулкани і звідти б’ють потужні гейзери.

Тепер порятунок був тільки в наших поцілунках, завжди такі палючі, вони серед цього палання стали мовби прохолоднішими, обіймаючи й обціловуючи Оксану, я повів її з води на берег, в глибину сліпучих пісків, ми не помітили, як вибрели з води і занурилися в безмежне сріблисте поле, низький голос води злився з високими виспівами гарячого піску, який ужене стогнав і не плакав під нашими стопами, а сміявся і торжествував і щедро розпросторювався пречистим ложем для нашої нетерпеливості. Біле безмежжя, мов біле тіло, могутнє кругле каміння гранітної забори, ніби жіночі груди, буйні Шелюгові зарості сором’язливо тулилися до краю пісків, ріка, неначе гігантська жінка, в недбалому розкиді могутніх стегон обхоплювала головним руслом і Проріззю острів Вільний — хіба ж не досить місця серед цього безміру і чи ж мало простору для нашої любові?

Та коли Оксана лягла на пісок, все звузилося довкола неї, знікчемніло й мовби самознищилося, і тепер тільки її молоде всеплодюще тіло панувало в просторі, було землею і небом, водами і вітрами, бурями й спокоєм, жданням і обіцянкою.

В своєму чоловічому самозасліпленні я не одразу збагнув виміри Оксаниного могуття, я самовпевнено нависав над нею, як збита в дощове ядро хмара нависає над розімлілою від знемоги землею, геть забувши про те, що хмара, хоч яка велика й тяжка, проллється дощем і щезне, а земля в глибині дощів стане ще плодючішою, потужнішою і безмежнішою.

Я навис і завис, нахилився й схилився, довгі злукавлені очі пливли від мене, як ріка, і це палаюче всемогутнє тіло пливло і відпливало, і я теж покірливо плив слідом за ним, готовий разом з ним втонути, лягти на глибинах і мільйони років дивитися, як тече над нами ріка, як пливе небо, сонце, місяць, зорі, а тоді підвестися, розпростатись і засміятися.

Ми потопали й виринали, замало було простору для нашого захвату і часу для нашої чулості, я вже давно повинен був знати про свою тисячолітність, та по-справжньому відчув це тільки тепер, біля цього безсмертного тіла, з цим тілом, у цьому тілі, в злитті з ним, в знищенні й народженні, в кінці й початку. Що там усі мафусаїли, агасфери, спасителі й пророки! Все то лиш символи, безтілесні знаки вічності, далекі від палахкотіння людської крові, від земної юдолі, в якій ми обрітаємося нагі, безсилі та водночас і всемогутні в своїй любові й ніжності.

Ледь чутними словами я лоскотав маленьке Оксанине вухо.

— Мала, чуєш мене?

— Чую,— долинуло знеможене зітхання.

— Я б оце задушив тебе в обіймах тільки для того, щоб самому й воскресити тебе, мов господь-бог!

— Ну, задуши.

— Не віриш мені? Від тебе ллється така сила, що я справді мов бог вознесений над просторами і готов запліднити оці піски, води і навіть повітря! Але все забираєш ти спрагло, невситимо, невтомно...

— Як тобі не соромно таке казати!

— Сором, коли є сторонні й чужі. А ми з тобою — самі. Може, ми щойно народилися. Я виник з простору, а ти вийшла з піску, народжена мною. Глянь: все твоє тіло в піску! І це вже не той пісок, що довкола, це щось надзвичайне, як ти сама!

Її шия, груди, живіт, стегна іскрилися крихітними крупинками кварцу. Безмежні піщані поля всуціль складалися з безбарвної одноманітної субстанції, а тут кожна окрема піщинка світилася на сонці золотом і була прозора, як магічний кристал. Чи не так і кожна людина, взята в своїй окремішності, світиться і виграє дорогоцінними гранями своєї неповторності, а кинута в натовп, загублюється в ньому, стає жалюгідною жертвою суцільного зоднаковіння, і хоч що б там виспівували казенні душі про переваги так званого колективізму, хоч скільки б повторювали, що гуртом і батька добре бити,— гурт завжди залишиться гуртом, юрба — юрбою, а людина може восторжествувати тільки у своїй самоцінності.

— Ми як на острові,— сказав я,— коли б отак — на все життя. Бути тільки вдвох. Щоб ти більше не втікала, а я не ждав. Вже не відпущу тебе ніколи! Як у тій пісні: і сам не піду, і тебе не пущу.

— Я б теж — отак назавжди. Щоб нікого більше не бачити. Рвалася до тебе, а тепер мені більше нічого й не треба...

— Рвалася — і мовчала цілі роки?

— Я ждала.

— Чого ж ти ждала?

— Коли все скінчиться.

— Що скінчиться?

— Ну, все. Хіба я знаю? Людська нужда. Наші муки. Може, отой колючий дріт, за яким я була в Німеччині. А тут кинулася — вся Волга перегороджена, і Волго-Дон, і Куйбишевська ГЕС, там були ще з Біломорсько-Балтійського каналу і з каналу Москва-Волга, до самої смерті за колючим дротом, а ще далі, кажуть, вся Азія обплутана тим дротом: і степи, і тайга, і тундра. Що ж це таке, Миколо? І де йому кінець?

Я пригорнув її, погладив м’яке волосся.

— А ти допитувалася, навіщо я везу тебе в цю пустелю. Людині треба забратися в таке місце, де не дістане її ніякий уряд. Я вже давно задумав: як тільки ти з’явишся, вкраду тебе од усього світу — і сюди!

— А коли б ти знайшов мене взимку?

— Однаково припровадив би сюди!

— В сніг і мороз?

— Ми б розтопили з тобою всі сніги!

— А тоді?

— А тоді б поїхали на агростанцію. З цим райським куточком їй не зрівнятися, та все ж... Ти побачиш... Головне: людей там небагато і жити вони не дуже заважають. Є Паталашка, є Щириця, є Ляпка. Як в «Енеїді»: «прямі були і кривоногі, були видющі і сліпі». Наше ж з тобою щастя, що там — професор Черкас. Мабуть, він страшенно дивується, що я так довго не вертаюся. Бо про те, як я тебе крастиму, я не сказав навіть йому.

— Божевільний! Все тіло в ранах, а він...

— Поки голова на плечах, ніякі рани не страшні. Вище голову, мала! Поцілуй мене, коли хочеш, щоб я тебе поцілував!

Повернути хоч на день те, що вже ніколи не вернеться: юність, молодість, незатьмарене щастя. З запізненням на цілих шість років ми з Оксаною все ж відсвяткували своє весілля. Саме так: весілля, а не свайбу, як колись казали в Зашматківці. Свайби справляли тут восени, коли золотилося листя на деревах і мовби вистеляло золотом довгу путь для молодожонів. Гуляли цілими тижнями, гриміло все село, в грандіозній барвистій опері брало участь старе й мале, вироблений за тисячоліття ритуал витримувався з не меншою ретельністю, ніж урочиста церковна служба, оглядини, сватання, дружки, бояри, коровай, шишки, розплітання коси, сумні пісні розлуки з ріднею, останні гулі, викуп нареченої, вінчання, кількаденне гуляння до першої ночі, після першої ночі, п’яна радість і п’яні сльози, музики і танці до знемоги, і пісні стеляться, як зелений барвінок, ридають і сміються, злітають у небеса до самого бога.

Як почалися колгоспи, свайби вмерли. Душа народу злякано зіщулилася, а тоді мовби й зовсім вмерла. Яскрава свайба замінилася невиразним весіллям, схожим на загальні збори з президією, трибуною, промовами, червоним сатином і скляною карафою з водою. Одружувалися не хлопці й дівчата, а трактористи й ланкові, пастухи й свинарки, тваринники і доярки. Перед самою війною, мовби в передчутті страшного лиха, почалися в колгоспах безкінечні бенкетування, та не були це щедрі частування, які йшли ще з далеких віків, а вульгарна пиятика колгоспного начальства: голови, бухгалтера, комірника, бригадирів, усіх їхніх прихвоснів,— і пропивали вже не так, як той чумак у Києві на риночку, що пропив воли, пропив вози, пропив ярма ще й занози, все чумацькеє добро,— а розтринькували колгоспне добро.

Коли я в травні сорок першого приїхав після училища додому, мати, яку недавно призначили бригадиром колгоспу, кинулася до мене з скаргами:

— Ти ж тепер, сину, красний командір, поможи людям, бо доведуть нас до розоріння. Сталін почав, а ці вже доконають!

Для моєї віддистильованої в безмежній вірності вождю молодої душі чути таке навіть од рідної матері було страшно.

— Мамо! — злякано вигукнув я.— Що ви ото кажете!

— А те й кажу. Он люди розказують, бачили намальованих Сталіна й Гітлера. Так Гітлер намальований, і перед ним біла булка, а перед Сталіном — кермек. Отак воно й є. А наші сукини сини столи стругають, та ставлять у садках, та один до одного, так клубком і качаються, та пропивають же ж колгосп цей до нитки! Ти ж командир, може ж хоч ти захистиш?

— Я, мамо, повинен захищати вітчизну, а не якийсь колгосп.

— А я ж думала...— гірко зітхнула мама.

Чого не встигли пропити місцеві керівнички, доконала війна. Ще дужче змаліла наша Зашматківка, вкоротилося життя, скотилася на грань вмирання народна душа, відходив у непам’ять барвистий світ минулого, і які вже тут свайби, які урочистості, які радощі!

Наше весілля відбулося тільки завдяки моїй упертості. Без надмірного розголосу, без натовпів, тільки найближчі люди, все тихо й скромно. Ну, кувікнув кабанчик, провіщаючи смачні ковбаси, полетіли голови в курочок і півників, розкачувалися коржі для локшини, варилося і пеклося все, що треба, над тонкошиїми горілчаними пляшечками, мов висотні сталінські будівлі над одноповерховою міщанською Москвою, здіймалися срібноголові пляшки того Совєтського шампанського, яке закликали нас пити реклами в усіх радянських містах, в скляних карафах, чи то чудом уцілілих ще з довоєнних президій, а чи привезених для відбудови села вже по війні, звабливо золотилася абрикосівка місцевого виробництва, свіжо вигнана з назбираних у степових лісосмугах кисленьких абрикосок, які щедро вродили того літа.

Були тости, промови, побажання і величання, були радісні сльози наших матерів, і в тих сльозах ще яскравіше сяяла Оксанина краса, забігло начальство — колгоспне й сільрадівське,— пило, не закусюючи, навстоячки, «не взирая» і до дна, харамаркало щось про трудові успіхи і сяйливі вершини, бігло далі — виконувати вказівки, готуватися до нового етапу, здійснювати і втілювати. Прочув про моє весілля і дирекор МТС Положай, приторохтів півторатонкою, забувши про своє хитрування, щосили вигукував: «Гірко-о!», а тоді підсів до мене, спитав:

— Правду кажуть, що ти в науку вдарився?

— Все може бути, товаришу директор.

— Та який я тобі директор? Дядько Демид з Положаїв — ото й усе. А ти можеш тепер вийти у великі люди.

— Можу вийти, а можу й не вийти.

— Не забувай, що тебе виховала Положаївська МТС.

— А також її директор Положай.

Балачка у нас вийшла майже на дипломатичному рівні.

Галя-поштарка подарувала мені знімок нашого п’ятого класу. Випадково зберігся у баби Хомихи, в якої до війни квартирувала вчителька природознавства Марія Микитівна. Я вже й забув про той знімок, на якому я сидів правобіч од учительки, притискуючи до грудей книжку з написом «Ботаніка».

— Бач коли ще ти думав стати агрономом,— сказала Галя.

— Та не думав я тоді! Це вже по війні, в сорок п’ятому зустрівся мені один мудрий чоловік і намовив мою дурну голову...

Хоч як наші матері намагалися одомашнити весілля, обмежити його родинним колом, воно все ж таки нагадувало коли й не загальні збори, то кущові або ж нараду, засідання, присвячене, з приводу, з нагоди, коли не порятуєшся від промов, не відкрутишся від виступів, осоловіло й знетямлено слухатимеш чергового оратора і намагатимешся розв’язати задане класиком завдання: чоловік ти чи дорогий і багатоповажний шкап?

Малий Марко метався туди й сюди, видно, ждав когось, нарешті діждався, урочисто ввів до весільної кімнати з розкричаними («Гей, гук, мати, гук!») і розспіваними («Чи я в лузі не калина була?») дорогими гостями безрукого свого вчителя Бугайова, той, як представник місцевої інтелігенції, не став сліпо наслідувати начальство, піднесеного йому стаканяру рішуче відсторонив єдиною своєю рукою, взяв послужливо піднесений йому Марком аркуш цупкого паперу і став з непромоченим горлом вичитувати з нього поздоровлення від імені школи й педагогічного колективу нам з Оксаною, як колишнім випускникам, дітям героїчних батьків, які загинули в ім’я, вихованцям, що з гідністю пронесли на фронтах Великої Вітчизняної, а також у відбудовчий період, коли, не шкодуючи сил, не зупиняючись ні перед чим, не зважаючи, не лякаючись, не, не, не... Все, як у анкетах: не був, не служив, не притягався, родичів за кордоном не маю, з партії не...

А несвідомі дядьки і тітки, не слухаючи високоідейного представника місцевої інтелігенції, хилили обважнілі голови до самого столу і виспівували: «Ой, бре море, бре! Сип, шинкарко, ще!»

Бугайов, мабуть, був наділений властивістю отих радіорепродукторів, розвішаних на всіх стовпах Радянського Союзу: оглушувати всіх і нікого не чути. Дочитавши свого папера, він урочисто передав його нам з Оксаною і оголосив:

— А тепер з побажаннями для вашого майбуття виступить наш найкращий художній читець Марко Сміян, який прочитає уривок з поеми «Клич вождя» видатного українського радянського поета.

Мама вносила нові полумиски з смажениною, я підкликав її до себе, попросив сісти поряд, послухати молодшого синочка. Талант треба помічати, заохочувати, плекати.

Марко, виставивши поперед грудей руки зі зчіпленими пальцями, гордо задираючи голову, викрикував: «Історії земної віща річ уклалась в слово, просте й незгасиме, і завше, скільки б не пройшло сторіч, позначуваних датами новими, люд України цей знаменний клич в своєму серці вдячно берегтиме, бо словом волі освіжив навік його шляхи великий більшовик».

Тут Маркові забракло повітря і він замовк, далі можна було б і не читати, бо й так усе зрозуміло, до того ж ніхто не слухав, але мій брат не зважав на те, він набрав у груди повітря і таки докінчив загадане улюбленим наставником завдання: «Клич Сталіна, клич волі, чутний всюди, народ підніс, як знамено своє, і з ним прийшли до перемоги люди, і зараз він могуття їм дає найбільші в світі зводити споруди, що комунізм найменням їхнім є, що сталінськими сяють прапорами, що творяться народом вільним — нами!»

Треба було аплодувати, але малосвідомі гості, виховані на поезії дореволюційних часів, мабуть, нічого не збагнули з читаного Марком і затягнули: «Та туман яром, та туман яром, мороз долиною...» Я підніс над головою руки, потряс ними підбадьорливо до Марка і безрукого вчителя, тоді налив Бугайову, налив і собі, ми мовчки випили, і Марко пішов проводжати безрукого. Ніби й був у мене брат і ніби й не було його. То грав у якихось мертвих п’єсах, тепер оці мертві вірші. Найбільші в світі зводити споруди, що комунізм найменням їхнім є... Вбивали людей, але вбивали й слова. Що ж нам лишилося? Якісь словесні протези, мумії, щось знікчемніле, завошивлене, як оте «завше», дерев’яне паліччя замість живої мови.

Мама тяжко зітхнула, коли Марко слідом за вчителем вийшов з хати, але, здається, вона не дуже переймалася якістю української радянської поезії, маючи свій, суто материнський клопіт.

— Не знаю вже, що його й робити з Марком,— сказала вона тихо.

— А що?

— З отим безруким він, мабуть, умом повредився. Був же хлопець як хлопець, а це почало гарькати, так наче йому язик викришився. Каже не «просо», а «прльосо». Чи ти таке чув?



— Просо, м’ясо і колесо — наші найперші слова. Може, то він на всі лади їх повторює та вимовляє? — пожартував я.

— Та які там лади! Каже не «горобець», а «горльобець». Лихо та й годі!

— Марко спеціально вчиться гарькати, бо він у шкільній виставі грає вождя, а вождь гарькав.

— Що ж то воно за вождь, як слова не може вимовити? Хіба ж такому можна бути вождем?

— А ви чули, як наш голова сільради Соломоненко говорить «пертія більшовиків»?

— Хай він хоч і сказиться той Соломоненко, а це ж таки моя дитина! І що ж ото з нею пороблено?

Я спробував заспокоїти маму:

— Погарькає та й перестане. Головне, щоб успішно закінчив школу.

— Та дай-то бог...

* * *


Не знав я тоді, що коли в нашому найпередовішому в світі радянському суспільстві людина почне гарькати, то вже не перестане до самої смерті.

* * *


На агростанцію про свій приїзд я не повідомляв. Як поїхав, так і приїду. На Веселих Хуторах ми найняли колгоспну вантажівку, сіли з Оксаною в кузов і поїхали в половецький степ, який тепер повинен був стати нашою домівкою.

Поля вже були прибрані, тільки стирчить на обніжках вибілений сонцем пирій, а на цілинних схилах балок доцвітає степова цариця — тирса, срібляться полини, вперто бореться з іржавими подихами близької осені чебрець.

— Боже, яка воля! — притискуючи до грудей руки, вигукнула Оксана.— і оце ми тут житимемо? Миколо, це правда?

— Не тільки ми, а ще Паталашка, Щириця, Ляпка, рудий Терешко...

— Ти ж казав, тут твій професор.

— Професор Черкас теж, але ми з ним складаємо меншість. Ти ж знаєш, що навіть людський мозок поділяється на дві частини. В одній розум, в іншій — емоції. І завжди чогось більше, чогось менше: або розуму або його скаламученості.

— Не мороч мені голову! Тут же так гарно!

Я подумав собі: а може, й справді, як колись співалося в пісні: «Гарно, гарно серед степу, глянь на північ, південь, схід, мені сонце косу клепле, ще й мантачку золотить...» Чоловіки тільки скородять груди степові, а жінкам відкривається вся велика краса цих просторів. Дві півкулі мозку, але так само і дві півкулі людства: чоловіча й жіноча. Одна без одної — яка ж недосконала! Навіть у спаленому літнім сонцем серпневому степу, прищуленому й завмерлому перед настанням осені, Оксані найперше відкрився простір і воля, її не вжахнула навіть залишена тут окупантами іржава брама з слідами безглуздої діяльності Паталашки, вона була в захваті і від долини, в якій тулилася агростанція, і від ставка, і від алеї високих дерев, що відважно занурювали свої зелені плечі в безмежжя вітряних океанів степу, і від червоних дверей нашого скромного дімочка, і навіть від притулених Паталашкою до будинку контори неоковирних колон.

Яке щастя, що ми їхали на агростанцію машиною, і Оксана мовби летіла над землею, і в цій легкій летючості не зазнала того пригнічення духу, яке супроводжувало мене, коли я чалапкав сюди з Веселих Хуторів по сніговій дорозі під сивим зимовим небом. А тепер для мене — це тільки царство ґрунтів, яке Докучаєв долучив колись до трьох відомих царств: рослинного, тваринного, мінерального. Тропічні ліси, акумулюючи сонячну енергію, творять біомасу, виробляють кисень. Болота й торфовища поглинають вуглекислоту, рятуючи все живе від задухи, а ґрунти степів і гірських долин — це жива шкіра землі, природне лоно роду людського і рослинного царства. В ґрунті життя більше, ніж у воді й атмосфері. Живої маси в 750 разів більше, ніж у світовому океані. Один грам ґрунту містить 10 мільярдів клітин мікроорганізмів. Вільямс сказав: ґрунт робить кінечну кількість елементів безкінечною. На жаль, самі ґрунти далеко не безкінечні. За десять тисяч років (починаючи від шумерів) людство втратило понад два мільярди гектарів родючих земель, які стали пустелями, поглинулись промисловістю, понищилися цивілізацією. Всі живі істоти використовують для своєї життєдіяльності один процент живої речовини. Індустріалізація підіймає цей процент до семи. Жити людству лишилося якихось півсотні років. І що тут всі оті грандіозні плани перетворення природи, оте жалюгідне базікання політиків, які вважають, ніби вони грають долями людей. Гра йде незмірно вища. І ставка — все суще. Тютчев пророчо писав колись: «Когда пробьет последний час природы, состав частей разрушится земных; все зримое опять покроют воды, и божий лик изобразится в них». Божий лик знищили, тоді настала черга людей, тепер донищуємо землю і води.

А може, для мене божий лик — у Оксані?

Я зносив її з машини на руках, мов найкоштовніший скарб. Власне, так воно й було. Все інше — суєта і єрундистика! Небагате Оксанине майно, трохи моїх книжок, сільські гостинці на перше введення молодої господині в дім — з цим, ми переступили поріг, щоб одразу й забути про все те, бо в мене тепер була Оксана, а в Оксани перший за все життя власний притулок. Дві кімнатки, в одній новий диван і шість стільців, оббитих барвистим гобеленом, круглий стіл, саморобні полиці, повні книжок, радіоприймач «Фестиваль» на низенькій тумбочці; в іншій кімнатці-спальні широке нікельоване ліжко з панцирною сіткою, шафа для одягу, дзеркало мало не двометрової висоти.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   43   44   45   46   47   48   49   50   ...   62

Схожі:

Тисячолітній миколай iconМиколай Коперник



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка