Тисячолітній миколай



Сторінка49/62
Дата конвертації17.04.2017
Розмір9.82 Mb.
1   ...   45   46   47   48   49   50   51   52   ...   62

На душе тревога...
Паралельні прямі, яким геометрія відсталого грека Евкліда категорично заборонила перетинатися, з радістю й ентузіазмом ринулися в геометрію російського вченого Лобачевського, схвалену і дозволену більшовиками, і стали наввипередки, виконуючи й перевиконуючи, перетинатися, перехрещуватися й схрещуватися, змикатися, зливатися, консолідуватися, творити непорушний блок, злютовуватися в нерозривну єдність, в моноліт, в Кавказький хребет, в Уральські гори, Тянь-Шань і Гіндукуш.

Ми росли тоді, мов кролі в клітці, яким перев’язують нитками яєчка, щоб жорстоко припинити життєвий розвиток. Нас заколисували легендами про те, як чотирнадцятилітній Аркадій Гайдар командував полком в громадянську війну, а самих тримали в піонерських трусиках аж до того дня, коли треба було йти в Червону Армію. Наша армія Червона стереже свого кордона, а в повітрі флот. Він і б’є, і сіє й косить, він Республіку підносить до нових висот, до нових висот...

Я пішов до військового училища, заприсягнувшись над мертвим батьком стати новітнім гайдамакою, махновцем, чортом-бісом, щоб мати змогу помститися всім отим холоднооким, у смердючих шинелях, а того й не збагнув, що в батьковій смерті, мов у зміїних стисках довкола бідних дітей Лаокоона, сплелися трагедія і фарс, кара без злочину і геройство без заслуг, кривопляс, восьминіг, кручена дорога, оцинковане залізо колючих дротів і дорогоцінні метали орденів для Олексія Стаханова, Марії Демченко, Петра Кривоноса, сестер Виноградових, коваля Бусигіна, гірника Семиволоса, трактористки Паші Ангеліної, похмурі лабіринти нез’ясованих кремлівських повелінь і божевільні захвати пісень Любові Орлової, п’єс Корнійчука і дитячих віршиків Сергія Михалкова:
Я маленькая девочка,

Танцую и пою,

Я Сталина не видела,

Но я его люблю.
Історія наша творилася так страшно, що часто з’являлася спокуса відгородитися від минулого, нічого не знати, «забыться и заснуть», як у вірші Лєрмонтова.

Гай-гай! Ми спатимемо мільйони років після нашої смерті, а тепер треба жити і не піддаватися!

Ми з Оксаною ще не розпакували всіх речей, привезені з Зашматківки книжки й папери громадилися в кутку біля моїх саморобних полиць, я взяв зі столу ніж, розрізав шпагат, знайшов складений учетверо аркуш цупкого паперу, розгорнув його, розгладив на столі перед професором.

Олексій Григорович з характерним для далекозорих людей рухом відхитнувся від розстеленого перед ним плаката, з жартівливою урочистістю продекламував: «Узнаю коней ретивых по их выжженым таврам...»

Плакат звався: «Великие стройки коммунизма», його щойно випустило оте таємниче видавництво, яке негайно роздруковує для всієї країни епохальні виступи вождя, історичні рішення, цінні вказівки і неперевершені наукові відкриття, ясна річ, до моєї забитої дошками Зашматківки такий плакат потрапити не міг, зате цілком закономірно він опинився в нашому райцентрі, де його й придбав мій брат Марко з благородним наміром: подарувати своєму старшому братові. Власне, це був весільний дарунок мого брата. На плакаті зображено було Європейську частину Радянського Союзу плюс Західний Казахстан, Аральське море, Туркменія, блакитні плями Чорного, Азовського, Каспійського і Аральського морів, зелені простори рівнин і пустель, червона кремлівська вежа для означення Москви і яскраві червоні написи великих будов: Куйбишевська, Цимлянська, Каховська, Сталінградська, Тахіа-Таш-ська ГЕС, вся Україна до Києва і Харкова, Російська рівнина до Тули й Пензи, Поволжя, Кубань, Молдавія, Крим вкриті були сіттю полезахисних смуг, і враження було таке, ніби всі безмежні простори нашої землі заґратовано, мов тюремні вікна.

Брат мій був ще надто малий, щоб збагнути похмурий символ цього плаката, вихований під піонерськими барабанами, він незмірно пишався моєю причетністю до здійснення великих сталінських планів перетворення природи, тож і вирішив, що саме цей плакат буде найкращим весільним дарунком і, знайшовши вільне місце між двома позначеннями про Щербаковську і Молотовську ГЕС, ламливими дитячими літерами написав: «Миколі й Оксані Сміянам, які втілюють у життя великий сталінський план перетворення природи, з найкращими побажаннями».

— Подарунок мого брата-восьмикласника,— пояснив я професорові.

Черкас гмикав і чмихав над заґратованою картою.

— Устами младенця...— проронив він мовби сам до себе.— А план справді великий. Грандіозний! Вся наша преса знущається з нещасного шаленця Форрестола16, який вистрибнув з вікна. Ми не можемо навіть цього, бо вікно заґратоване. Та й немає такого вікна, з якого міг би вистрибнути цілий народ!

Оксана була розгублена й злякана. На якусь мить здалося їй, що душа її, розіп’ята на колючих дротах гітлерівських і сталінських концтаборів, після всіх переслідувань, принижень і знедоленості нарешті знайшла тихе втечище в глибині цих глухих степів, а виходить, що спокою немає ніде, жорстока сила переслідує її й тут, негайно наславши своїм лихим вісником нікчемного Ляпку, і навіть професор Черкас, за мудрим спокоєм якого можна було б заховатися, як за кам’яною стіною, зненацька розверзає перед тобою такі страшні прірви, що вже не знаєш, у що вірити, на що молитися, на що хреститися.

Професор перший помітив, що діється з Оксаною, підняв руки:

— Оксано, пробачте старому дурневі! Розвів тут плачі, зіпсував ваше новосілля...

Оксана зніяковіло підхопилася, забідкалася довкола Черкаса.

— Олексію Григоровичу, прошу вас, не зважайте на мене, дурну. Все, що ви говорите...

— Ет, що там говорю! Може, людям і не треба зазирати за грань їхнього власного часу... Ви маєте свої часи, ми — свої. Я тут розплакався перед вами, якось само вирвалося... Але запевняю вас: тоді ми теж вірили і в оновлення і в ідеали. Я вже згадував колись поета Клюєва, якого згодом замучили десь у Сибіру, то навіть він в тому, може, найкривавішому вісімнадцятому році писав: «Воск с медынью яблоновою,— адамант в словостроении, и цвести над Русью новою будут гречневые гении». Не збулося, не справдились слова поетові. Геніїв немає, гречки теж не дуже густо, бо вона для колгоспів невигідна... Але, як бачите, ідеали були, були...

Професор незграбно підвівся, став виплутуватися з-поміж стільців.

— Даруйте за старечу буркотняву. Все вам зіпсував. Піду вже, не стану більше... Влаштовуйтесь, хочу, щоб вам, Оксанонько, було тут гарно і затишно... і щоб ніякі «вихри враждебные»...

— Може, ми проведемо вас? — запропонувала Оксана.

— Ніяких проводів! Сьогодні — ваш день у вашім домі. А вже від завтра мій дім — ваш дім. Правду я кажу, Миколо?

Я тільки розвів руками. Оксані, коли вже професор вийшов, пояснив:

— У нього й не будиночок, а суцільна бібліотека, і я оці два роки без тебе, власне, провів у тій бібліотеці.

— Ти ж працював на двох роботах!

— То й що?

— А коли ти спав?

— Оксанонько моя люба, сплять тільки малі діти. Ти б спитала мене, скільки й коли я спав на фронті. Але про це не питали навіть партія і наш рідний уряд... Чому ти так дивишся на мене?

— Не впізнаю тебе. Мені завжди страшно, коли тебе зустрічаю. Перед тим, думаючи про тебе безперервно, вважала, що вже все в тобі знаю, а побачу — і мовби мана якась перед очима...

— Не треба ускладнювати, мала. Ось я перед тобою: голова, руки, ноги, все як у всіх.

— Голови у всіх, а що в тих головах! Але як ти тут жив! Яка занедбаність, який бруд! Я навіть не встигла повитирати пиляку. Такий же сором перед професором!

— Сором? Ти ж бачила, в якій пилюці живе він сам! У професора навіть є власна теорія щодо цього. Він вважає, що змітати пил у помешканні взагалі шкідливо. Бо ті часточки, які вже залетіли до вашої кімнати, переймають ваші енергетичні заряди, обсідаються вашими власними мікробами, отже, стають мовби продовженням вас самих, тобто середовищем найбільшого сприяння. Змітаючи частки, сказати б, доброзичливі, ми даємо змогу налітати на нас мільярдам ворожих часток і тим самим вкорочуємо собі віку. Як тобі така теорія?

— Ти як собі хочеш, а я повинна тут поприбирати. Дихати ж нічим!

Вона пішла клопотатися на кухню, а я сидів і безтямно дивився на подарований Марком плакат «Великі будови комунізму», над яким мовби ще й досі лунали професорові слова про те, що ні геніїв, ні гречки.

На моїх саморобних полицях, крім книжок, були й знаряддя праці: молоток, рубанок, стамеска, щипці, гвіздки. Я вибрав чотири найбільші гвіздки, взяв молоток, тоді плакат і став примірятися, де найкраще буде прибити його на стіні. Місце було якраз між двома полицями, плакат декорував вільний шматок стіни, він був мовби зеленим вікном у світ, просторим, майже безмежним, щоправда заґратований, а грати, навіть зелені, все ж залишаються ґратами.

Я вгатив гвіздок у верхній лівий ріжок плаката, став примірюватися до правого ріжка, але тут з’явилася в кімнаті Оксана і тихо покликала:

— Мико!


— Що там у тебе, мала?

— Там якийсь чоловік у сінях.

— Що за чоловік?

Вона підійшла впритул до мене, прошепотіла збентежено:

— Якийсь ненормальний. Я йому: заходьте. А він мені: партія нікому не нав’язується. Може, він п’яний?

Я вже збагнув, яка чума заповзла до наших сіней, гукнув туди щосили:

— Щириця! Досить вам гратися в більшовицьку скромність! Заходьте!

Двері з сіней ледь одчинилися й крізь щілину стали вповзати окремі деталі щирициної фізіономії: лискучий, мов наолієний, ніс з нюхливими ніздрями, задерте, як свинячий п’ятачок, підборіддя, кругленькі надуті щічки, що вигідно вгніздювалися на круто загнутих, як полозки, щелепах.

— Товаришу Сміян? Ви вдома? Я швиденько, гарненько й чепурненько... Дозвольте привітати вас з прибуттям і в повному сімейному складі...

— Здається, ви привітали мене проробкою на зборах?

— Партійна організація не могла пройти мимо кричущого порушення трудової дисципліни. Кожен, хто припустився, повинен понести належну... Не важать ні чини, ні заслуги... Перед партією всі рівні...

— Але я безпартійний.

— Безпартійні теж рівні... Тому ми швиденько і гарненько... За злісний зрив зяблевої оранки ви, товаришу Сміян, заслуговуєте на... Але враховуючи... Що це ви так чепурненько прибиваєте?

— Хіба не бачите? Плакат «Великі будови комунізму».

— Яка прекрасна наочна агітація! Ми ще такої не одержали. Дозвольте глянути ближче? Гарненько, гарненько... А це тут написано... Вам і вашій дружині? І хто ж це підписав?

Підпис мого братика був типово школярський: як курка лапою. Але ж і великі люди ніколи не відзначалися ідеальним почерком. Я відповів загадково:

— Цілком можливо, що це дуже великий чоловік.

Я прибивав плакат на свій зріст, Щириці доводилося дерти голову і мало не підстрибувати, як півневі до соняшника, щоб гаразд роздивитися закарлючку Маркового підпису. Невідоме лякає навіть таких типів, як оця Ремонтна Свинка. За своєю паскудною звичкою вручати під розписку всі так звані історичні рішення парторганізації героям і жертвам, Щириця мав з собою великий гросбух, і я простягнув руку:

— Вже встигли накатати на мене? Треба розписатися? Давайте!

— Ні, ні,— злякався Щириця, ховаючи гросбух за спину.— Я ж сказав, що, враховуючи весь наш позитив, ми, так би мовити, чепурненько обмежилися усним зауваженням... Серйозним і навіть строгим, але тільки усним, щоб усе гарненько...

— А цей літопис наших гріхів у ваших руках?

— Не важить, не важить. Прихопив для поглибленої роботи у себе вдома... Для громадської роботи я доточую й своєї ночі...

— Ну, вже коли ви завітали до нас з Оксаною, то по чарці на наше новосілля?

— Вітаю від імені й за дорученням, але ви ж знаєте, що я не п’ю з ідейних міркувань і по причині виразки шлунку.

— П’єте без свідків? Ну, коли вийдете з підпілля, то беріть мене першим свідком.

— Товаришу Сміян, як вам не соромно?

— Після всього, що зі мною витворяли такі товаришочки, як оце ви, мені вже нічого соромитися.

Щириця задкував до дверей, бурмотів:

— Який же гарненький плакатик! Це ж швиденько для нашої наочної агітації і політзаняття на тему...

— Я добрий,— засміявся я,— дозволяю!

Оксана провела Щирицю аж надвір, впевнилася, що всі двері за ним щільно зачинені, сплеснула руками:

— Ой, лихо! Що це за чоловік?

— Ти ще таких не зустрічала? Солдат революції. Рядовий великої партії і т. д.

— У нього зміїні очі.

— Ну, в очі я йому не зазирав, бо Щириця не баришня, а що він гад, то це видно й здалеку. До того ж гад намилений, голими руками не візьмеш. Та чорт за ним, з цим курдупеликом! Не будемо псувати собі першого нашого дня в половецькім степу!

Дерева й люди ростуть уночі. А вдень вони трудяться, радіють і страждають. Ми росли тої ночі, як райські дерева, ми спліталися, зростали, виростали до самого неба, вростали в степ, у материк, у всю земну кулю. Хвала жінці, яка вміє зробити так, щоб чоловік забув про все на світі! А про що думає вона в такі хвилини?

Я лоскотав губами ніжне Оксанине вухо.

— Про що ти думаєш, мала?

— А ні про що!

— Все ж таки про щось думаєш?

— Щоб тобі було гарно.

— А про себе?

— Про себе — нічого.

— І ніколи?

— Хіба я знаю? В жінок воно само думається... Може, не там, де в чоловіків...

— Де ж саме? Скажи!

— Безсовісний!

— Тоді хоч покажи.

— Як тобі не соромно!..

Ох, які ж ми були ще молоді! На цілі тисячі років молодші за Клару Цеткін, яка вигадала міжнародний жіночий день восьмого березня, і за Інститут марксизму-ленінізму, який, друкуючи в повному зібранні творів Леніна листи вождя світового пролетаріату до дружини московського фабриканта Інеси Арманд, безжальною рукою викидав усі сторінки, наповнені чулістю й ніжністю, сухо зазначаючи в примітках: «наступна сторінка листа втрачена»; і за тракторну бригаду Паші Ангеліної, дівчата якої, коли вірити газетам, проміняли чоловіків на трактори, а любов — на успішне виконання планів і завдань п’ятирічки...

Найголовніше ж: ми були молодші за всі газети Радянського Союзу, хоч газети живуть, як метелики, всього лиш один день і вмирають завжди молодими, і, може, наймолодшими з усього сущого і вигаданого людьми, та ми з Оксаною були молодшими навіть за газети, починаючи від районного «Комуністичного степу» і до ленінської «Правды».

А газет у нас навіть в голодні роки виходило стільки, що ними можна було б застелити всі поля.

Благословенний місяць серпень! Він не кінчався для нас з Оксаною, і літо не кінчалося. Заколисуючи нічними виспівами цикад теплий степ, воно не пускало його в холодну осінь, червоним жаром горіло в нашій крові, і ми забували про все на світі, знали тільки власну пристрасть і жагу, знали, що ми діти Чумацького шляху, що ми селяни, селяни, селяни, і хай сидить у Індії Рабіндранат Тагор, у Кремлі Сталін, а за океаном Трумен, а для нас все визначається незримими підземними силами, від яких залежить усе на світі, які дають життя всьому сущому, недаремно ж колись селяни виходили у весняні поля на перше тепло, зодягаючись у все святкове, але босі. Первісна чистота підземних сил, їхня незбагненність були велінням і запорукою природної селянської сором’язливості й цноти. Селяни берегли цноту темно, безладно, несвідомо, як саму землю, а тоді любили так само темно, відчаєно, в тяжкій радості. І не боялися розтратити свої сили, бо вірили в їхню невичерпність, що нагадує невичерпність уміло викопаної криниці.

Чорна земля українських степів, і життя на ній виграє такими несамовитими барвами, що рве душу до самого бога небесного, і щасливий, хто зміг впустити ті барви в свою душу:


Вже червоніють помідори,

І ходить осінь по траві.

Яке ще там у біса горе,

Коли серця наші живі?
З тим розжареним, мов куля небесна, серпнем ми дожили з Оксаною до самої зими нового, 1952 року, нам і зима видавалася літом, в своєму щасті ми були добрі й щедрі, я з своїм дипломом ученого агронома замахувався мало не на те, щоб нагодувати весь світ, в Оксани наміри були набагато скромніші: нагодувати людською їжею бодай агростанцію.

Коли я повів Оксану до нашого «закладу громадського харчування», вона вжахнулася від самого видовища фірменної страви баби Векли — рубаного шніцеля з макаронами. Шніцель зовсім неїстівний і тяжкий, як ручна граната, макарони — ніби порох для гаубиць, війна вже он коли закінчилася, а тут не харчі, а боєприпаси, якими людей заряджають для битви за комунізм.

Оксана все перевернула в їдальні догори дном. Бабу Веклу не було куди діти, бо на агростанції панував залізний закон збереження енергії, речовин і людей, з цієї замкненої системи ніщо не випадало і могло хіба що переміщуватися в самій системі. Тому баба Векла лишилася в їдальні, але з умовою: назавжди забути про рубаний шніцель з макаронами.

— Та хіба ж то я сама? — била себе по широких стегнах баба Векла.— Чи я б ото додумалася шаткувати м’ясо? Так товариш же Щириця прийшов, глянув і звелів. А директор Паталашка затвердив: щоб отак і отак, без відходів і з найвищою поживністю...

Як досвідчений адміністратор, Паталашка не віддав їдальні Оксані так просто, а з місячним іспитовим строком, а вже там само по собі: висока трудова дисципліна, боротьба за якість, режим економії, цілковите задоволення високої вимогливості трудівників агростанції, високі показники в роботі, взагалі все тільки високе, для того щоб на прикладі навіть цього скромного закладу харчування довести незаперечні переваги радянського способу життя.

Як високодосвідчений адміністратор, Паталашка відповідно оформив усі ці вимоги й передумови, примусив Оксану підписатися, їй вручено окремий примірник, який вона зі сміхом показала мені ввечері. Я теж посміявся з пустих адміністративних захватів Па-талашки, навіть у гадці не маючи, що не раз і не двічі будуть ще на Україні часи, коли не знайдеш ніде навіть отого тричі зневажуваного рубаного шніцеля з макаронами.

Оксана не стала витримувати місячного строку, і вже за два тижні агростанційна їдаленька запаморочливо пахла борщем і ковбасами, іржавий Терешко і придворний Ляпка, розбуджені Оксаною з летаргічного сну, металися по всіх усюдах, закуповуючи карасів у рибалок, сметану на молокозаводах, тельбухи на м’ясокомбінатах, на другому тижні свого іспитового строку Оксана до борщу і ковбас долучила карасів у сметані, шашлики з курячої, качиної і гусячої печінки, а тоді коронний витвір свого мистецтва: пиріжки з потрібкою!

Ясна річ, в жорстокій системі координат марксистської світобудови для українських пирогів з потрібкою місця не відводилося. Що таке потрібка, або, висловлюючись мовою вчених лінгвістів,— подрібка? Це свинячі легені, печінка, серце, відварені й дрібно порубані разом з цибулею і всім іншим, кому що смакує, таким чином отримуємо ідеальну начинку для пиріжків, які робляться з учиненого пшеничного тіста, завжди невеличкі, як дитячий кулачок, вміщуються досить тісно на залізному листі, щоб у печі знизу й згори пропікалися вогнем, а з боків взаємно пропарювалися. Завдяки такій, сказати б, виробленій віками технології, пиріжок з потрібкою виходить з печі в триєдиності найвищого пекарського мистецтва: запечений до хрумкоту лискучий, мов полакований, верх, золотиста пориста спідка, яка ще дихає жаром печі, і ніжно-білі боковинки, м’які до звабливої прозорості, яка хоч і не дає змоги побачити те, що в середині пиріжка, але недвозначно натякає, обіцяє непередавані пахощі, неймовірну смакоту і неземне блаженство. А ще ж, вийнявши пиріжка з печі, Оксана гладила їх по голівках пірцем, вмоченим у розтоплене коров’яче масло, а тоді накривала чистим рушничком, щоб «дійшли» і мовби набралися додаткового смаку і сили такої, що відбиває памороки навіть у твердокам’яних більшовиків.

На Оксанині пиріжки з потрібкою пригримів на своєму доволі пошарпаному «газику» сам секретар райкому товариш Стуконіг. Досі наша агростанція не могла похвалитися особливою увагою, вже не кажучи про прихильність товариша Стуконога. У виконання районних планів ніякого внеску, ні великих ферм, ні тобі пасіки з медком, ні садків, ні городів. Создав бог і ніс висякав.

Але тепер товариш Стуконіг зламав традицію. Запах Оксаниних пиріжків з потрібкою владно розпросторився над замерзлим степом, докотився й до райкомівських кабінетів, а за дверима (додамо для точності — подвійними і для звуконепроникності оббитими відповідними матеріалами) головного кабінету вже стояв добродушний Паталашка — не для рапортів про успіхи й досягнення, не канючити асигнування, техніку, добрива і блага (агростанція мала незалежне постачання), а для припросин, для акту, сказати б, неофіціального, зате вищою мірою людяного.

Товариш Стуконіг зласкавився і прибув на пиріжки з потрібкою. Допущений був, крім самого Паталашки, товариш Щириця, запрошували Черкаса, як професора, і мене, мабуть, як Оксаниного чоловіка, але ми злегковажили.

Сам товарищ Стуконіг був маленький, як прищик. Другий секретар у нього був похмурий велетень, здатен скручувати шиї волам, секретарем по пропаганді була жінка з таким могутнім задом, що задавила б ним усі ворожі ідеології вже в самому зародку,— такі ідейні сили цілком задовольняли партійні вимоги товариша Стуконога, кадри своїх безпосередніх помічників він добирав сам, тільки затверджуючи їх у відповідних інстанціях, що ж стосується особи самого товариша Стуконога, то його кандидатура висувалася, обговорювалася, а тоді вже й затверджувалася на дуже багатьох рівнях — від області й мало не до самої Москви,— це давало йому потрібну певність сил, відповідний авторитет і забезпечувало те дивовижне, ще таємничіше, ніж формули середньовічних алхіміків, положення про стабільність кадрів.

Отже товариш Стуконіг, прибувши покуштувати Оксаниних пиріжків з потрібкою, був авторитетний, всевладний, всемогутній і стабільний. Диво брало, звідки в такому малому тілі стільки гідностей і значущості. Та знову ж таки: хіба в малому тілі не може задомовитися великий дух?

Покуштувавши Оксаниних пиріжків, товариш Стуконіг зволив пожартувати:

— В мене від цих пиріжків слини в роті, як у собаки Павлова! Хто це у вас пече такі пиріжки?

Запитання адресувалося директорові Паталашці, але ж запросив сюди товариша Стуконога Щириця, тому саме він усівся навпроти районного начальства, ліз йому в очі, в душу, в самі печінки, Паталашку мало не відтручував ліктем і своїм правом вести розмову з високим гостем не поступився б ні за які гроші.

— Шеф-повара переманили з самого Волго-Дона! — гордо заявив Щириця. Паталашка ніяково потерся животом об стіл од такого безконтрольного мовлення, просто кажучи — нахабної брехні, бо ніякого шеф-повара вони за штатним розкладом ніколи не мали, а про так зване переманювання кадрів з самого Волго-Дону ніхто тут ні сном, ні духом, але не станеш же дискредитувати свого секретаря парторганізації. Тому Паталашка потерся животом об стіл, посопів, проковтнув од хвилювання два пиріжки підряд, але змовчав.

Товариш Стуконіг не об’їдався, не їв — він смакував. Взагалі він послідовно дотримувався вказівки вождя про те, що скромність прикрашає більшовика, і ніколи не дозволяв собі нічого зайвого. Не споруджував типового будинку для райкому, а зоставався в старому ще райпарткомівському приміщенні з двадцятих років, навіть вулиці, яка вела до райкому, не звелів заасфальтувати. Житло для себе мав окреме, але не розкішний особняк, а звичайну глиняну хатку під соломою. Секретарі сусідніх райкомів шикували в новеньких «побєдах» — Стуконіг трусився в битому-перебитому «газику». Бо головне що? Головне — зовсім не зовнішні атрибути влади, а внутрішня сутність. Товариш Стуконіг мало їв, мало пив, мало говорив. Могло скластися враження, що він мало говорить тому, що багато думає. Але думав товариш Стуконіг ще менше, ніж говорив. Бо думати, як і всі інші секретарі райкомів нашої великої вітчизни, він не мав ні часу, ні змоги, ні здатності. Власне, він і секретарем райкому став тільки тому, що якесь всевидяще око зазирнуло йому в голову і впевнилося: голова ця думати неспроможна, а здатна тільки на те, щоб сприймати веління, вказівки і штурляння, а тоді передавати їх за призначенням.

Я ще пам’ятав той час, коли сільські райкоми звалися райпарткомами, займали в райцентрах скромні глиняні будиночки, сиділи там тихо, непомітно, ні влади, ні навіть якогось впливу на села не мали ніякого, володарювали там райвиконкоми, райземвідділи, землевпорядники, фінагенти. А після колективізації мовби сталося виверження якогось політичного вулкана, райпарткоми перейменовано в райкоми, там одразу побільшало людей, а найголовніше: об’явився всьому населенню району той, кого звали Перший і хто перебирав до своїх рук всю владу — найбільшу і найменшу — і ставав абсолютним повелителем, ніби маленький королик в карликовому королівстві.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   45   46   47   48   49   50   51   52   ...   62

Схожі:

Тисячолітній миколай iconМиколай Коперник



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка