Тисячолітній миколай



Сторінка50/62
Дата конвертації17.04.2017
Розмір9.82 Mb.
1   ...   46   47   48   49   50   51   52   53   ...   62

Секретарі, як і товариш Стуконіг, що зласкавився скуштувати Оксаниних пиріжків, завжди чомусь були дрібненькі, і не так тілом, як душею, з усього видати, ота вища сила, яка добирала їх, була зацікавлена саме в таких людях, щоб менше було з ними клопоту, бо відомо ж, що дрібна душа нездатна ні на обурення, ні на непокору, а про бунт то вже нічого й казати. Головне заняття всіх секретарів сільських райкомів було сидіти біля телефона, слухати вказівки згори, передавати їх уже, сказати б, у власному емоційному забарвленні «на низи», збирати по телефону хліб, доїти (теж по телефону) корів, копати (таки ж по телефону!) буряки, збирати з допомогою всесильної телефонної трубки м’ясо, яйця, вовну,— і все це лише для того, щоб виконувати так звані поставки, тобто методично, неухильно, затято заганяти в могилу селян, колгоспи і взагалі все наше сільське господарство. Мало не щороку на пленумах ЦК приймалися історичні рішення про нове подальше піднесення сільського господарства, але всі вони не йшли далі кабінетів секретарів сільських райкомів партії, це була кінцева зупинка, тупик, вседержавний могильник всіх щонайкращих намірів і найрайдужніших планів, бо секретарі знали твердо: не в рішеннях про фантастичне піднесення сила, а сила — в поставках і в своєчасному їхньому виконанні. Сказав вождь: дамо улюбленій державі сім-вісім мільярдів пудів хліба — дай його навіть тоді, коли він не виріс, коли доведеться гребти зерно з землею, коли й сам ладен сісти на заготзернівські ваги! Виконати поставки, а після нас хоч трава не рости!

Коли людина живе таким однобоким життям і доведена фактично до моральної деградації, до цілковитого розумового зубожіння, то який же рівень мислення вона може виказувати? Тільки нульовий. Абсолютна порожнеча в голові і в душі. Тому й відзначався товариш Стуконіг маломовністю, бо в порожнечі не можуть народжуватися навіть пусті слова, для Щириці ж і Паталашки в цій маломовності зосереджувалася вся солідність товариша Стуконога, його загадковість і номенклатурність.

— Хто ж переманив? — спитав згодом, коли вже всі й забули, про що була мова, товариш Стуконіг.

Щириця сидів з напіввідтуленим ротом, щоб негайно відповідати на щонайменше зауваження партійного начальства, але тут йому ніби заціпило, він тільки ще дужче відтулив рота, ви баламутив очі, їв ними керівництво і... мовчав. Виручив його Паталашка.

— Є в нас тут ростучий науковий працівник Сміян,— сказав він.— Герой війни, хлоп’яга хоч куди! От він, значить, і того...

Товариш Стуконіг зиркнув на Щирицю: чому ж мовчиш і не доповідаєш про такі кадри?

— Сміян у партії не перебуває! — похопився Щириця.

— Партизувати! — звелів товариш Стуконіг.

— Неможливо! Виключений з партії за вейсманізм-морганізм.

— А-а,— сказав товариш Стуконіг,— з вейсманістами нам не по дорозі. А пиріжки у вас справді... Де цей ваш шеф-повар?

Оксані Щириця перед тим звелів: «На очі не показуватися, але стояти тут на підхваті!» Вона й стояла і слухала всю ту комедію. Коли з’явилася перед товаришем Стуконогом і попливли перед ним її довгі очі, маленький чоловічок, якому належали в районі всі люди, землі, будівлі, корови, свині, кури і навіть повітряний простір, зненацька збагнув, що ця жінка йому не належить, і спершу здивувався й обурився, а тоді вчасно згадав про загрозу морального розкладу і про суворість партії, владним жестом відігнав од себе спокусливе видіння, милостиво кивнув Оксані і проронив півголосом:

— Хвалю.

А тоді ще тихше до Паталашки:

— Треба заохотити.

— Заохотимо! — напускаючи в живіт повітря, запевнив Паталашка.— Я вже думав про це, товаришу Стуконіг.

Паталашка знав свою справу. Коли держава не довіряє своїм громадянам, затверджуючи навіть посаду двірника мало не в самому Кремлі, громадянам не лишається нічого іншого, як обдурювати державу щодня й щогодини. У штатному розкладі для агростанції ніякого шеф-повара, звісно ж, не було, бо це ж не столичний ресторан і не санаторій для відповідальних працівників. Оксану можна було зачислити тільки на місце баби Векли, тобто звести все її високе мистецтво до топіння плитки, миття каструль і варіння того, що тут варилося досі. Паталашка, як досвідчений, битий-перебитий адміністратор, розумів, що йому до рук потрапив скарб і треба зробити все, щоб той скарб утримати. Паталашка любив розповідати історію про єврейського хлопця Йосю з Одеси. В Одесі по Дерибасівській, Рішельєвській чи по Градоначальницькому спуску,— хіба тепер згадаєш? — блукав багатий заморський негоціант (а може, й аристократ!), заходив до ювелірних крамниць, показував ювелірам великий діамант і питав, хто б міг розколоти його на три рівні частини. Ясна річ, ніхто з ювелірів на таке не міг погодитися. Діамант — камінь неймовірної ціни, з ним слід поводитися надзвичайно обережно, він неймовірно твердий (найтвердіший з усього сущого!), але й крихкий, і не знати, як поведе себе, коли його спробують, для прикладу, як того хоче шановний добродій, розколоти на кілька шматків. Може, одержимо не три чи там скільки шматків, а купку діамантового дріб’язку? Вам цього хочеться, шановний? Одним словом, ніхто не наважувався, негоціант був у відчаї, але тут до нього підійшов хасид у чорному крислатому капелюсі, відвів убік, щоб ніхто не почув, і тихо спитав:

— Ви таки хочете розбити свій камінь?

— Для мене це питання життя і смерті! — вигукнув негоціант.

— Ну, так не терзайте тут своїх нервів, поїдьте на Молдаванку, знайдіть там крамничку старого Хаскеля і покажіть йому свою вещ.

Негоціант поїхав на Молдаванку, довго шукав там ювеліра Хаскеля, всі, кого він питав, демонстрували йому класично-одеське знизування плечима і тільки завдяки прославленій одеській делікатності не брали на глум, а чемно пояснювали, що ніякого ювеліра Хаскеля на Молдаванці ніколи не було, немає і не передбачається в найближчому майбутті. Чи взагалі можливий Хаскель? Чом би й ні? Ось проїдьте прямо, тоді заверніть трохи правіше, а там трохи лівіше, тоді можна ще поїхати прямо, а можна провулками й навпростець, вам там люди скажуть, і ви матимете Хаскеля, який торгує примусами, цинковими відрами, цинковими тазиками і цинковими виварками для білизни, бо вона в Одесі повинна бути найчистіша.

Між діамантом і цинковими відрами, звісно ж, не було нічого спільного, але негоціант не мав що робити, він їздив, допоки знайшов крамничку Хаскеля, представився її нужденному господарю, показав камінь, сказав про свій клопіт.

— Вам його треба розколоти? — спитав Хаскель.

— Так.


— На три шматки?

— Я вже сказав.

— Раз плюнути! — заявив Хаскель,

— Але ж ваші найпрославленіші ювеліри в один голос...

— Ви приїхали, щоб розказати мені про них? — прискалив око Хаскель.— Чи, може, ви приїхали, щоб я таки вам допоміг?

— Мені сказали, що ви змогли б...

— Коли вам сказали, що Хаскель щось може, то він таки може! Ви хочете розбити оцю вещ? Раз плюнути! Йося!

Після цього вигуку перед негоціантом, не знати звідки і як зродившись, виник миршавий, засопливлений парубійко, на додачу до всього ще й каправоокий, досить недоброзичливо зиркнув на гостя і непривітно буркнув до Хаскеля:

— Ну?

— Візьми оцей вещ,— сказав Хаскель,—І розбий його на три шматки.



Йося взяв діамант і зник так само непростежувано, як і з’явився. Негоціант вже подумав, що більше не побачить свого каменя. Ну, що ж, сам винен, довірившись цим підозрілим людям. Але буквально за кілька хвилин Йося знов виник перед ним, і на його брудній долоні сяяли три прекрасні камені, однакового розміру, однакової чистоти й прозорості.

Негоціант не йняв віри власним очам.

— Як же це могло статися? — вигукнув він.— Ніхто ж не брався! Найдосвідченіші ювеліри відмовляли. А тут...

— Ха! — сказав Хаскель.— Ви кажете: відмовлялися? А ви подумали: чому? Бо знали, що це за цінність, і боялися. А що може знати мій Йося? Він же ідіот! Він вам розколе не якийсь там камінь, а хоч і всю земну кулю!

В анекдоті був доволі прозорий натяк, і Паталашка досі не поплатився, мабуть, тільки тому, що жоден донощик не наважувався переказати цю історію, бо тут довелося б підставляти і власну голову. Для простодушного ж Паталашки важила суть, а не якісь там натяки на вождів і керівників. Він не хотів уподібнюватися до Йосі — ось і все! Хоч що ти очолюєш, хоч чим керуєш — збережи цілісність будь-якою ціною. Агростанція — збережи агростанцію. Їдальня на агростанції — збережи їдальню, а в ній бабу Веклу, додавши до неї неперевершеного майстра кулінарії Оксану Сміян, надто ж, маючи веління самого товариша Стуконога: «Заохотити!».

Паталашка оформив Оксану... бригадиром тракторної бригади. Виявляється, ця посада значилася в штатному розкладі агростанції ще тоді, коли тут не було жодного трактора! Професор Черкас довго заливисто сміявся, довідавшись про Паталашчину адміністративну витівку, тоді, прискаливши руде око під кошлатою рудою бровою, прошепотів:

— А ви не помічали, Миколо Федоровичу, що в нашій соціалістичній державі всі громадяни вже давно стали жертвами якогось похмурого бюрократичного жарту: називаються так чи інак, а роблять щось зовсім інше. Навіть той, що стоїть в зореноснім Кремлі. Посада: Генеральний секретар, насправді ж виконує обов’язки вождя.

— Олексію Григоровичу! — докірливо глянув я на професора.— Ну, навіщо такі розмови? Своєю необережністю ви нагадуєте мені Гаврила Панасовича. Тоді, в Західній Німеччині, коли ми з ним стали працювати і, власне, ще нічого не знали один про одного, він мені заявляє: мовляв, усі радянські громадяни — це не люди, а просто хлястики на шинелі вождя. Уявляєте? Ну, мені таке сказав — воно далі не пішло, але ж він, мабуть, сказав щось подібне ще кому-небудь, наслідки вам відомі. Де тепер Гаврило Панасович? Де і як його шукати, коли навіть рідний брат відмовився і мстить усім, хто знав доцента Михна?

— Не думаю, щоб Гаврило Панасович відкривав душу перед кожним стрічним і поперічним! — заметався по тісній лабораторній кімнатці професор.— Він завжди був мудро обережний, що засвідчується хоча б тим, що вибрав для своїх, як ви кажете, небезпечних висловлювань саме вас. До речі, хлястики — це надзвичайно дотепно і гранично точно. Бо хто ми, як не хлястики на шинелі похмурого володаря? Дон Кіхотові ввижалися на місці вітряків велетні. Українські вітряки перестали махати крилами після колективізації, а від велетнів лишилася дешева олеографія з зображенням трьох богатирів, яка висить у всіх чайних. Зухвалий Дон Жуан не побоявся стати на герць з камінною статуєю Командора і був розтоптаний. А ким розтоптані ми? і хто ми, коли не жалюгідні хлястики! Та досить про справи інфернальні. Повернімося на грішну землю. Ми повинні поговорити про ваше майбутнє.

— Майбутнє? Воно влаштується само собою! — необережно вигукнув я. Професор суворо зиркнув на мене.

— Облиште хлоп’яцтво, Миколо. Ми живемо в жорстоко детермінованому світі. Ви одержали диплом про вищу освіту — цим оформлено ваше дотеперішнє життя. Тепер все треба починати заново.

— Заново? Олексію Григоровичу! Після всього, що мені довелося? У мене таке відчуття, ніби я живу вже тисячу років!

— І однаково — все треба починати заново! Ваша тисяча років? А який набуток? Страждання? Стражданнями можуть похвалятися тільки низькі душі. Доблесть і геройство? В напівзруйнованій, доведеній до крайніх меж зубожіння державі порядній людині про них краще не згадувати. Нарешті — ваш диплом? До кінця життя ви його нікому не покажете, не буде такої нагоди. Скажу вам більше: захистивши дисертації, ви станете і кандидатом, і доктором наук, але й ті дипломи так само нікого не цікавитимуть, хіба що бухгалтерів, які нараховуватимуть вам зарплатню. Цим я зовсім не хочу сказати, що не схвалюватиму вашої роботи над дисертаціями. Навпаки — всіляко сприятиму і помагатиму по змозі. Але йдеться про інше. Про ім’я в науковому світі, взагалі про ім’я серед людей. Загалом кажучи, всі ми називаємося так чи інакше, після народження нам дають ті чи інші імена, щоб ми якось розрізнялися між собою, дехто в невиправданій гордині ображається, коли його називають просто «шановний» чи сякий або такий, а не на ім’я та по-батькові, забуваючи про повторюваність і досить звужений реєстр наших найменувань і зовсім не думаючи про те, що ж стоїть за його власним іменем, що він зробив для його прославлення. Грузини на могилі Акакія Церетелі написали одне слово: Акакій. Були Акакії до Церетелі, будуть опісля, але цей Акакій — єдиний в їхній історії. Так само в нас Тарас. І Лариса Косач недарма ж назвалася Лесею Українкою, бо тільки ця Леся може бути освячена іменем цілої України. І Сковорода, що понад два століття височіє над нашим народом у недосяжності свого філософського генія,— хіба не примушує геть забути про те кухонне знадіб’я, від якого походить його прізвище.

Професор качався по тісній кімнатці, мов величезний вовняний м’яч. І думка його теж качалася, ішла перестрибом, незмога вловити. До чого тут великі імена? Що спільного між скромним ґрунтознавством і Сковородою?

Я зробив несміливу спробу розірвати цей примхливий ланцюг розмірковувань:

— Олексію Григоровичу, мені якось не приходило в голову стати Сковородою.

— Що? Не приходило? — він став посеред кімнати, тоді добрався до свого улюбленого стільчика в кутку, звідки любив дивитися й подавати поради, впав на нього, посидів, приплющивши повіки, втомлено промовив: — В кожній справі треба ставати Сковородою, не інакше. Вибороти право на ім’я, а тоді все життя боротися за своє ім’я, за свій розум і за свій талант. Запам’ятайте, Миколо: жодна держава, жодне суспільство, ніхто й ніколи не захищали й не захистять ні розуму, ні таланту. Це треба робити самому. Як? Утверджуючись ділами. І навіть тоді, коли взявся за безнадійну справу, як оце ми з вами.

— Наша справа — безнадійна? Олексію Григоровичу! Але що ж може бути надійніше за землю?



— В цьому весь трагізм. Сарданапад і Валтасар! Розквіт людської цивілізації почався з виникнення землеробства, та з того ж самого часу людство почало себе з’їдати. Самоїдство. Самопожирання. Давайте з вами простежимо цей процес від його початків, Ad fontes. Землеробство зародилося сім тисяч років до нашої ери в трьох пунктах Малої Азії: Чатал-Хююк в Анатолії, Алі-Кош (долина Тигра і Євфрату), Єрихон у Палестині. З Анатолії землеробство йде на Європу, несучи з собою мови, які ми сьогодні називаємо індоєвропейськими і які в первісному своєму періоді не мали слів «бронза» й «залізо», зате там уже були слова «кінь» і «колесо», які «випередили» бронзу й залізо приблизно на чотири тисячі років. Народившись, дитя вчиться ходити. Землеробство не могло довго затримуватися в місцях свого виникнення. Я вже сказав, що з Анатолії його шляхи ведуть на Європу, з Алі-Коша — на Індію й Пакистан, з Єрихона — до Єгипту і далі аж до Америки. Колись існувала теорія розповсюдження землеробства войовничими кочовими племенами. Однак з усіх відомих завойовників, здається, тільки Гітлер мріяв привести на жирні українські чорноземи мільйон своїх бауерів, щоб вони загосподарювали тут для щастя третього рейху. Насправді ж землеробство розповсюджувалося не силою, а прикладом, ішло повільними хвилями, як малюнок на шнуровій кераміці, переймалося добровільно й охоче, бо наслідки його були такі вражаючі, що мимоволі породжували заздрощі й бажання мати в себе що-небудь схоже. Заздрощі народжуються на рівнинах. Там усе видно. У сусіда хата біла. Європа глянула через Босфор, побачила на Анатолійській рівнині золотисті поля пшениці й ячменю, отари овець і кіз, побачила, що це добре, і запрагла мати в себе те саме. І ось дев’ять тисяч років тому на фракійській рівнині з’являються перші посіви і перша коза йде через кленовий місточок, щоб ухопити трави листочок. Диких баранів і кіз у Європі не було. Вони прийшли сюди з Анатолії разом з пшеницею і ячменем. Землеробство призводить до перенаселеності. На землі стає тісно, починається локальна міграція землеробів і їхніх нащадків. Середня швидкість такої міграції — один кілометр щороку. Отже пшениця й коза Північної Європи мандрували приблизно півтори тисячі років. Суспільство землеробів не елітарне, завойовницьке, а егалітарне, цілком мирне. Може, саме звідси невойовничість українців і їхня, сказати б, млявість, коли йшлося про створення власної державності, надто ж — про її захист і збереження. Дух нашої давнини не в розбишацтві, а в спокійній праці на землі. Навіть запорозькі козаки більше господарювали, ніж воювали. Добре це чи зле? Благо чи пагуба? Обмежимося тим часом простою констатацією: українці протягом віків творили хліборобську цивілізацію, зосередивши на цьому всі свої сили. Чого досягли? Вже в часи Хмельницького Україна годувала м’ясом пів-Європи. Нас зневажливо називали гречкосіями, а ми усміхалися собі в ус і робили своє. І весь час — маленькі революції. Цукрозаводчики. Столипінські хутори. Культурні господарі і їх заохочення навіть в перші роки радянської влади. А тоді — колективізація, розкуркулювання, погром — і українська хліборобська цивілізація майже так само, як Римська імперія: серце вирвано і розтоптано, окраїни відмирають самі по собі. Це щось ніби колапс гігантської яскравої зірки, і ми — в самій середині цієї грандіозної катастрофи.

— Може, наша трагедія в несамостійності? — сказав я.— В отій психології рівнин, про яку ви щойно говорили? Зазираємо в чужий горщик і мерщій варимо й собі ту саму кашу. То веземо з Америки кукурудзу й картоплю. То беремо в німців плуга з полицею. То знов захоплюємося американською ідеєю механізації. Ленін ще тільки мріяв про сто тисяч тракторів, а Сталін наклепав їх ще більше і вирішив замінити тракторами людей.

Професор націлився на мене вузлуватим вказівним пальцем, вигукнув:

— Ага! От ви — тракторист, досвідчений механізатор. А що ви можете сказати про нашу так звану механізацію?

Я засміявся:

— Це механізація без запасних частин.

Олексій Григорович підніс правицю, як бог Саваоф, загримів із свого кутка:

— І це ж не найбільше лихо! Найбільше в тім, що запчастин бракує в головах усіх, хто взявся керувати нашою державою. Од Кремля до Стуконога! Порушити, поруйнувати те, що складалося й творилося цілі тисячоліття — гріх непрощенний! Замінити селяську душу, таємничо пов’язану тисячами нитей з землею і космосом, навіть найдосконалішою машиною — хіба це не безглуздя! Американці, які першими спробували це здійснити, перші й переконалися в безнадійності своєї ідеї. Вже не кажучи про примітивність машин, виявилася зовсім несподівана, абсолютно парадоксальна річ: енергетична перевага найслабосилішої людини над наймогутнішою машиною. Прості розрахунки переконують нас у цьому. При давніх способах обробітку землі (соха, кінь, чоловік) ми на одну затрачену калорію енергії одержували 20 калорій. Механізація дає нам співвідношення не один до двадцяти, а один до двох, тобто в десять разів менший вихід продукції. Але це — в зерновому господарстві. У тваринництві на десять затрачених калорій отримуємо тільки дві. Для одержання пляшки молока треба спалити півпляшки нафти. В тепличному господарстві цифри вже зовсім катастрофічні: на сто затрачених калорій — тільки дві калорії продукції. Ось де ентропія! Ось де колапс! Коли вести господарство таким способом, то незабаром доведеться всі енергетичні запаси планети спрямувати на добування харчів, але й це не допоможе, а тільки прискорить процес виснаження ґрунтів, поступового перетворення родючих земель на пустелі й напівпустелі, винищення лісів і пасовиськ, жахливе оголення всієї планети. За народною прикметою, не буде врожаю, коли соловейко співає на голі дерева. А коли вся земна куля стане голою, як шкільний глобус? В одинадцятому столітті у нас було два неврожайних роки, в шістнадцятому — вже одинадцять, в сімнадцятому — дванадцять, у вісімнадцятому — тридцять чотири, в дев’ятнадцятому — тридцять дев’ять, у двадцятому — неврожай мало не щороку. Чотири роки першої світової, чотири роки нашої громадянської, шість років другої світової війни, тоді стільки ж років розрухи, а далі — так звані несприятливі погодні умови. Занедбані люди. Занедбаний народ. Занедбана земля. В шістнадцятому столітті на десятину ґрунту треба було вивезти 20 возів гною, в дев’ятнадцятому шістдесят, сьогодні вже треба всі сто, але ні коней, ні гною...

— Я ще з дитинства пам’ятаю лозунг: «Кінь — куркульська тварина!»,— даючи професорові перепочинок, втрутився я.— А раз так — знищити його, як клас. Як подумати, то ми жили самими лозунгами. Вони летіли на нас, мов каміння з велетенської катапульти, і ми думали лозунгами, діяли лозунгами, ставали мовби вже й не людьми, а суцільними лозунгами. Треба було пройти війну, пережити все, що сталося зі мною по війні, щоб нарешті збагнути це, спам’ятатися... Якесь запаморочення, вседержавний гіпноз...

Професор знов побіг по кімнаті.

— Сарданапал і Валтасар! Поки гралися в лозунги і годували народ майбутнім хлібом, тричі прокляті нашими штатними агітаторами й пропагандистами прагматики західного світу думали про хліб насущний. Механізація сільського господарства принесла тільки частковий успіх і, власне, вичерпалася. Треба було шукати щось інше. Вже під час війни американський селекціонер Норман Борлауг, працюючи в Мексіканському Міжнародному центрі покращення пшениці, ячменю, кукурудзи, рису, виводить високоврожайні сорти карликових пшениць, які навіть на засушливих землях Мексіки, Індії, Пакистану дають врожаї до 50 центнерів з гектара. На зміну тракторній революції приходить зелена революція, пшеничний переворот. Ми його не помітили, бо саме в цей час почали громити так звану буржуазну лженауку, виставляючи навзамін «передове» вчення академіка Лисенка і рекордні врожаї Марка Озерного, якого ви так вихваляли...

— Олексію Григоровичу, я ж написав правду!

— Глас вопіющого в пустині. Марко Озерний і Олена Хобта й далі збирають рекордні врожаї, а їсти як не було чого, так і нема. Зате які амбіції! Академік Лисенко в захваті від продуктивності праці рядянських біологів. Вона, мовляв, просто фантастична, йде навалом, а в буржуазних учених — нікудишня. Тим часом ці буржуазні вчені, переконавшись, що навіть зелена революція не стала порятунком для мільйонів голодуючих, вже починають говорити про революцію хімічну. Високоврожайні сорти з особливою силою й швидкістю виснажують землю, гігантські суперрослини, які обіцяють вивести генетики, доведуть це виснаження до катастрофічного рівня (недарма ж наші супергігантські лисенківці назвали генетику служницею відомства Геббельса!), отже треба рятувати землю, повернути їй все, що в неї забрали, і робити це негайно! Зелена революція до нас не дійшла, бо ми заклопотані були пошуками гіллястої пшениці, хімічний переворот сьогодні теж не загрожує, бо ми здійснюємо сталінський план перетворення природи з лісосмугами, каналами, гідростанціями і, можливо, з електричними тракторами, про які мріяв ще Ленін, а може Шарль Фур’е або Роберт Оуен. Але рано чи пізно все це докотиться й до нас, бо голод не знає кордонів, а земля стогне однаково і під ногами комуністів, і під ногами капіталістів. Нам лишилося півстоліття.

— А далі?

— Далі — колапс. Сільське господарство захлинеться від нестачі енергії, а земля вмре від хімії. Вже сьогодні коли всім країнам виробляти продуктів на душу населення, як у США, то всю нафту світу доведеться спалити за 10 років. Хімія попервах дасть небачений приріст врожайності, але згодом вона поволі перейде в рослини, в їхнє коріння, в стебла, листя, плоди, зерно, а тоді — в нас самих, і ми теж станемо хімією.

— Сьогодні ми лозунги, а завтра хімія?

— В біблії є знаменита історія про Содом і Гоморру. Мешканці цих міст вели нечестиве життя, дійшли до крайніх меж розпусти й збоченництва, і господь вирішив оддати вогню і міста ці і всіх, хто в них жив. Бог помилував тільки Лота, який вів праведне життя, його дружину і чистих душею дочок, але звелів їм іти й не озиратися назад. Лот і дочки сповнили заповідь господню, а дружина через свою жіночу цікавість не витримала, озирнулася на палаючі Содом і Гоморру і стала соляним стовпом. В цій історії — пересторога на майбуття. Ми теж станемо соляними стовпами, коли почнемо сипати в ґрунт хімічні добрива і не зможемо зупинитися.

— По-моєму, це нам не загрожує,— безжурно заявив я.

— Заздрю вашій наївності,— гірко усміхнувся професор.— Ви забули, Миколо, в якій державі маєте нещастя жити. У нас все здійснюється за «мудрими» вказівками і неодмінно історичними постановами, які супроводжуються криками «ура» і бурхливими аплодисментами, що переходять в овацію. По війні у нас лежала в руїнах майже вся Європейська частина Союзу, десятки мільйонів людей не мали навіть кутка, а що робить вождь? Він розпочинає ствердження своєї слави в віках. Від висотних споруд перескок до каналів і гідростанцій. Канали на чорноземах — це безглуздя, вам не треба пояснювати. Набудувати десятки гідростанцій од Білого до Чорного моря там, де немає жодного заводу,— безглуздя ще більше. До того ж: ці гідростанції ніколи не будуть збудовані, а канали так і лишаться на папері. Ви ще матимете нагоду переконатися.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   46   47   48   49   50   51   52   53   ...   62

Схожі:

Тисячолітній миколай iconМиколай Коперник



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка