Тисячолітній миколай



Сторінка52/62
Дата конвертації17.04.2017
Розмір9.82 Mb.
1   ...   48   49   50   51   52   53   54   55   ...   62

І знов — снігова лавина мітингів, зборів, листів до редакцій, звернень так званих трудових колективів і голосів окремих осіб — заслужених і перезаслужених, старих облізлих півнів і курчат, що тільки вилупилися з яйця: одностайне схвалення, затаврувати, пригвоздити до ганебного стовпа, покарати, знищити, щоб і сліду не зосталося!

Щириця мерщій провів збори, ходив з гросбухом, вписував у свої проскрипції всіх грішних і праведних, смачно облизувався: ах, як швиденько, гарненько й чепурненько заніс великий вождь караючу десницю!

Сталін донищував рештки вцілілого розуму. Класичну гоголівську формулу: «Я тебе породив, я тебе і вб’ю» він перевернув по-своєму: «Ви мене породили, я вас і вб’ю», і на культі Павлика Морозова, який доніс на рідного батька, виховав ціле покоління страшних циніків без бога в душі і без хреста на шиї. Кочова орда кидала в вогонь сов — цих вісників нещастя, або ж розшматовувала тих, на кого вказував шаман. Вбити носія зла означало для орди вбити саме зло, відігнати нещастя. Успадкувавши цей звичай дикої орди, людство всю свою історію боролося не з самим злом, а з тими, кого вважали носіями зла: демонами, відьмами, чарівниками, чужинцями, «ідейними ворогами». Що гірше життя, що тяжчі часи, то більше ворогів, це їхня вина. Страх, хвороби, голод, смерть — це вина іновірців, чужинців, євреїв, жінок, єретиків, виродків, духів, вампірів, вовкулаків, примар. Фактів ніхто не наводить, ними не цікавляться, замість фактів — вказуючий перст і «є така думка». Керівна думка поставлена над пізнанням і самим знанням. Очевидні факти ігноруються. Дозволено всі засоби: підтасовування фактів з минулого (окремої особи і цілої держави), препарування висловлювань (істин також), підозри, наклепи, обмови. Тих, хто не хоче брехати, переслідуємо. В історії роздуваємо незначне, все важливе замовчуємо. Торжествує посередність і нікчемність, яка скрупульозно вилічує чужі гріхи й злочини при цілковитому замовчуванні злочинів власних. Ми звикли до дрібненької брехні, до самообману, який маскуємо високою метою. Це один з найстрашніших різновидів самогубства цілого народу. Що більше обдурюємо себе, то в глибшу отхлань падаємо, і коли вже долітаємо до самого дна, тоді пробуємо бити тривогу, але тільки для того, щоб знову взятися за своє. Ми жили, мов у обложеному місті (знайдено й формулу: «капіталістичне оточення»), тому не визнавалося життя особисте, нехтувалося все людське, мобілізація, відмова від найнеобхіднішого «в ім’я», жертви, зубовний скрегіт, тотальна мобілізація — матеріальна, моральна, психічна і, сказати б, істерична. Заборони на все і на цінність найвищу — людську думку. Зникли вільні роздуми, ніхто не мав права говорити від себе, дозволялося тільки «від імені» й «за дорученням», і головне зовсім не те, що хто каже, а з якого місця промовляє, на якій висоті поставлено трибуну. Чи може бути свобода в мурашнику?

На професора Черкаса звістка про арешт кремлівських лікарів подіяла так, що він заліг у своїй книжковій печері і вперше, відколи я його знав, не гримів більше, замовк, змінився до невпізнання, до тривожності й розпачу.

— Олексію Григоровичу! — докликався я до нього, а він тільки ворушив своїми хліборобськими пальцями, але не озивався, лежав мовчки, і це було майже так само незвично, страшно і неприродно, як, скажімо, спостерігати небесний грім, що безгучно котиться в високостях.

Я вперше бачив Олексія Григоровича в такому стані. Цей дивовижний чоловік, непогамовний, мов вогняна куля, вибухонебезпечний, як гримуча ртуть, і нестримно-рухливий так само непередбачувано й некеровано, як ртуть, зненацька знерухомів, втратив усю свою життєвість, замовк, збайдужів до всього на світі.

— Що з вами, Олексію Григоровичу? — допитувався я.— Щось болить?

Професор ворушив пальцями: не болить нічого.

— Серце? — не відступав я.

— Ні, не серце,— ворушилися пальці.

— А що ж? Чим вам помогти?

— А нічим! — несподівано бадьорим голосом озвався Черкас.— Ніхто мені не поможе і взагалі — не поможе нікому. Ніхто і ніяка сила...

Як завжди, він найперше дбав не про себе, а про весь світ, та що світ, коли в тебе перед очима гине дорога людина, а ти нічим не можеш допомогти!

— Я викличу лікаря, Олексію Григоровичу.

— Лікаря? — Він скосив на мене цікаве око.— Де ж ви його візьмете?

— Де? — Я розгубився тільки на мить.— Піду до Паталашки, подзвоню а райцентр. Хай пришлють когось з районної лікарні, Хай, зрештою, приїде сам головний лікар! Не щодня ж тут недужають професори!

— Але ж у нас немає лікарів.

— Як то немає?

— У нас самі вбивці.

— Олексію Григоровичу, ну, навіщо ви так?

— Це не я,— він спробував звестися на лікоть, але це йому не вдалося,— це не я, Миколо Федоровичу, це наш вождь і учитель... Ви свідок: досі я терпляче зносив усе... навіть цілковитий крах власного життя... Знаходив у собі якісь сили... Долав другий закон термодинаміки... Але тепер... У мене нічого не болить і ніякі лікарі не поможуть, бо втрачено найголовніше: інтерес до життя. Мені не хочеться більше жити.

— Олексію Григоровичу!

— Ви скажете: кожна жива система запрограмована на самозбереження. Інстинкти дужчі за розум, генетичний імператив могутніший за все набуте, первісний поклик голосніший за невиразний белькіт цивілізації. Та все ж є межа витривалості навіть байдужої, як називали її класики, природи. Я опинився за цією межею... Після того повідомлення про арешт кремлівських лікарів — ви розумієте? Він арештував тих, хто його лікував. Це однаково, що арештувати самого себе, принаймні, свою тілесну частку, чи я там знаю! Він це знає, але не зупинився навіть перед цією граничною стадією відчуження, бо його інквізиторська душа жадає нових і нових жертв, вона хоче сама себе здивувати, здригнутися від власної жорстокості. Навіщо ж тоді мені жити? Щоб побачити те, чого ще не бачив світ?

— По-моєму, вже все було,— зауважив я,— і голод, і арешти, і розстріли. Я тепер думаю про фронт і бачу, що й наші перемоги — це суцільні страшні жертви, за все заплатили ми такою кров’ю, що коли б піднялася вона з землі, то-дістала б до самого неба і заступила весь світі А цілі народи, які виселено з Кавказу і Криму! А війна з інтелігенцією після війни з фашистами! Що ж може бути страшніше?

— Найстрашніше тільки починається. Тоді він депортував народи, тепер хоче знищити цілий народ. Ви звернули увагу на прізвища лікарів? Усі — євреї. Він уже давно приміряється до цього народу. Ми всі для нього — темна неподатлива маса, може, докір, а євреї — вічні суперники, починаючи від Жовтня. Хіба не вони дали Троцького, Зінов’єва, Каменева, Луначарського, Мандельштама, Пастернака? Вже не кажу про Маркса. Ну, так, з цими він розправився. Навіть Маркса вміло затулив Леніном. Але існує постійна загроза, що цей народ зможе народити нових суперників... Тому він замахнувся на весь народ. Побачите, він поставить шибениці на Красній площі! Хто його зупинить? Прогресивне людство? Світочі мислі? Згадайте, як вихваляли його Ромен Роллан, Бернард Шоу, Анрі Барбюс, Ліон Фейхтвангер. Він понищив половину московських святинь, і всі мовчали. Висадив у повітря храм Христа-Спасителя, споруджений на честь перемоги над Наполеоном, зруйнував собор Казанської божої матері, прибрав з Красної площі пам’ятник Мініну й Пожарському, порозламував стіни Китай-города і древні ворота, щоб зробити проходи для танків на паради перед його трибуною, поставленою над тілом Леніна — суцільні захвати: великий будівничий нової соціалістичної Москви! І ніхто не спитав себе: а чому ж не прибрано з Красної площі Лобного місця, на якому Петро рубав голови стрільцям? Ви були в Москві? Бачили Красну площу?

— Був. Бачив.

— Звернули увагу на Лобне місце?

— Сказати правду: ні.

— Чиста душа! А він, усе руйнуючи, розвалюючи, переносячи, переставляючи, лишив цей кривавий символ нашої історії з далекосяжним прицілом. Побачите: він поставить там шибениці!

— Олексію Григоровичу, цього не може бути! Я не вірю.

— Повірите. Він поставить шибениці для цілого народу, тоді для всіх інтелігентів, для всіх, у кого виявлено буде хоч крихту розуму, і не вспокоїться, поки не донищить усіх, хто може йому загрожувати, Залишить біля себе тільки донецького слюсаря Ворошилова, вусатого козака Будьонного, шевця Кагановича, а більше йому й не треба! Соціалізм на одній шостій земної кулі збудовано, переходимо до комунізму! Ви пам’ятаєте, коли він заявив про це?

— В тридцять дев’ятому, на вісімнадцятому з’їзді партії.

— Тоді не встиг перейти до комунізму. Треба було ділити з Гітлером Європу, тоді довелося воювати з тим же Гітлером, а там виявилося, що інтелігенція, хоч і здецимована у світовій м’ясорубці, все ж уціліла, існує, а як же можна входити в комунізм з цим прошарком? Знаєте, як я називаю його так званий соціалізм? Інквізиторський. Інквізиторський соціалізм. Що там Кальвін з його маленькою Женевою, що Савонаролла з закованою в мури Флоренцією! Навіть понура тінь Торквемади блідне й мізерніє перед постаттю новітнього Великого Інквізитора, в м’яких кавказьких чобітках! Тому мені не хочеться більше жити в цій країні, а більше ніде на світі я жити не можу!

Спалах енергії минувся, професор згас, заплющив очі, знерухомів, лежав, як мертвий, навіть обличчя йому стало мовби воскове. Я злякався по-справжньому.

— Як собі хочете, Олексію Григоровичу, а я побіг видзвоню вати вам лікаря! — гукнув я, метнувшсь до дверей.

Паталашка сидів у своєму кабінеті, в хутряній офіцерській безрукавці, в білих генеральських бурках, його безмежне, як Тихий океан, черево тяжко згойдувалося між килимом і сейфом, на стіні, над самим вухом висіла чудернацька скриня — залізо, мідь, ебоніт, шкіра — якийсь допотопний телефонний апарат. Нічого казати: директор!

Почувши про недугу Олексія Григоровича, Паталашка застогнав:

— Ти бачив нашу райлікарню?

— Досить з мене фронтових медсанбатів та госпіталів!

— Отож бач. Колись казали: від тюрми та від суми не зарікайся. А я скажу: до тюрми й до нашого безплатного лікування не попадайся! Дзвонити в район? Та пропади воно все пропадом! Хіба це телефон? Це чума, зараза, ворожа агентура, а не телефон! Аніж з ним мучитися, то краще вийти в степ, стати на бугрику і докричатися за дванадцять кілометрів без цієї зарази. А ти ж подумай: коли дзвонить мені Стуконіг, то чутно так, ніби він отам у кутку сидить. І говорить же тихенько, а так в’їдливо, що пропікає всі дроти, наче азотна кислота. Товаришу Паталашка, треба ще підкинути кукурудзи. Та вже ж усе вигребли й вичистили! Вам що: не дорогі інтереси району? Може, ви хочете розказати про це на бюро? А ти кажеш: додзвонитися! Дзвоню не я — дзвонять мені. Окрім того, в лікарні немає телефона.

Я не повірив:

— Районна лікарня без телефона? Не може бути!

— У нас все може бути. Ти думаєш, вони тільки без телефона? Вони без нічого! Ось ти кажеш: лікаря для професора. А як той лікар добереться за дванадцять кілометрів? Швидкої допомоги тут не водиться. На возі по морозі?

— Однаково треба дзвонити,— не відступав я.— Дзвоніть до райвиконкому, до райкому, до Стуконога. Професор тут один! Можуть вони це зрозуміти?

Паталашка зітхав, кректав, проклинав усе на світі, його безрукавка парувала, як ціла овеча отара, голос йому з директорського баритону зірвався на ледь чутне хрипіння, та все ж до району ніби вдалося додзвонитися і там хтось ніби щось обіцяв.

А що можна пообіцяти професорові Черкасу, який втратив охоту до життя? І що можна пообіцяти народам Радянського Союзу, приреченим перебувати під мудрим керівництвом кремлівського вождя?

Ви стояли коли-небудь під Кремлівською стіною? Вона жахає людину. Перед нею найвищі душі і найполум’яніші серця, маршали і академіки, генії й герої — ніхто і ніщо. Немає на світі місця, де ти відчував би більшу безпомічність і самотність. Самотність слова, самотність думки, самотність душі. Але від стіни можна відійти — і почуття жаху покидає тебе. А від Лобного місця відійти незмога. Воно переслідує тебе, як прокляття. Саме для цього Сталін лишив його на Красній площі, ввігнав у її підчерев’я, ніби кошмарний пуп свого інквізиторського соціалізму.

Грицева шкільна наука. А баба-галамага... Скільки нас так і лишається галамагою на все життя, бо не всім же випадає щастя засвоювати уроки професора Черкаса. Я біг від Паталашки, перечіпався об замерзле на камінь груддя, якісь люди стрічалися по дорозі, віталися, і я вітався з ними, а перед очима в мене стояв професор Черкас, самопальна постать, клубок енергії, таємнича еманація думки, вогняне коло, ступивши до якого, очистишся душею. Цей чоловік позбавлений всіх звичайних людських радощів, обідраний, пограбований, переслідуваний і принижуваний, зрікся всього, що полегшує щоденне життя, і знав тільки свою працю. Притулений до землі, зібгавшись калачиком, як дитя в материнському лоні, навіки ставши добровільним бранцем землі, він знайшов у собі силу, щоб вознести мисль для тривожних, небезпечних і віщих роздумів, і хоч у нього вперто й жорстоко відбирали учнів і навіть звичайних слухачів, він не знав відчаю, щедро даруючи свою мисль просторам, наснажуючи їх високими зарядами тієї вічної загадкової енергії, яка не вмирає навіть по смерті її носія.

Та ось відкрилося йому заборонене для всіх смертних знання про інквізиторський соціалізм, і відчай охопив професора, і вже не мав він чого ждати, хотів умерти.

А життя — це ждання. В жданні — вся насолода і щастя. Шолоховський Нагульнов разом з Львом Троцьким ждав світової революції. Всю війну ми ждали перемоги над фашистами. Я ждав Оксану цілі роки, тепер щодня жду її з роботи. А чого жде Сталін? Побачити всіх у смертельному трепеті чи просто трупами? Знов і знов згадується Шевченкове:
Людською кровію шинкує

І рай у найми оддає!..
Мовчки сидів я біля професора. Ні читати, ні думати, ні говорити. Олексій Григорович ніби спав, але я знав: не спить, завис у невагомості між землею і небом, між життям і смертю, між світлом і тінню. Тінь насувається на всіх нас невблаганно. Падає тінь — і нема рятунку.

Врешті я не витримав, спитав;

— Олексію Григоровичу, може б, вам щось з’їсти?

— Дякую, Миколо. Я п’ю чай — і цього досить.

— Чай — вода. Треба щось з’їсти. Я піду попрошу Оксану приготувати вам що-небудь легеньке.

Він помовчав, тоді глянув на мене ясними, майже дитячими очима.

— Ви знаєте... Соромно сказати, але раптом... Як у дитинстві захотілося — знаєте чого? Ніколи не здогадаєтесь. Молочного киселю. Уявляєте?

— Прекрасно! — вигукнув я.— Оксана вам зготує вмить! Тільки скажу їй...

— Боже вас борони! — злякався професор.— Це я так... Навіщо цей клопіт?

— Та який клопіт, Олексію Григоровичу! Молоко, крохмаль, цукор... Я сам можу зготувати, коли на те пішло... А для Оксани не може бути більшої радості, ніж щось для вас...

Я вже біг, знову спотикався об замерзлі грудки, зосліпу мало не налетів на запацьорений райкомівський «газик», що мірився непомітно, мов миша, прошмигнути від контори до їдальні, що пахла на весь степ Оксаниними пиріжками з потрібкою, свіжою кров’янкою і карасями в сметані. Водій гавкнув сигналом над самим моїм вухом, скреготнули гальма, задні дверцята машини відчахнулися, вигулькнуло картопляне личко товариша Стуконога, без цікавості поспитало:

— В чом дєло?

— Лікаря привезли? — скочив я до нього.

— Лікаря? Якого лікаря? Об чім мова?

— Лікаря для професора. Професор Черкас у тяжкому стані. Вам же дзвонив Паталашка?

Товариш Стуконіг не звик у такому темпі вести розмову з тими, хто нижче. Він не встиг навіть розгніватися. Передні дверцята його машини відхилилися так само нечутно, як і задні, і з високого сидіння просто мені під ноги скотилося щось так само дрібненьке, як Стуконіг, але набагато розкішніше, просто кажучи, шикарніше: кучмаста вовча шапка, сиве й пухнасте, як дим, пальто, уквітчане райдужним шарфом, лискучі, мов полаковані, штиблети. і ось в такому, сказати б, спекулянтському обрамленні — засняділе личко мерзенного Сироти, нікчемний виплодок буремної епохи, що вирощує своїх юд не одиницями, як у євангельські часи, а тисячами й мільйонами, використовуючи для цього найпередовіші досягнення науки й практики.

— Сирота? — не в змозі отямитись, вигукнув я.— Де це ти так прибарахлився?

Шикарний Сирота аж ніяк не знітився від мого глузливого повітання. Це вже був не той сіренький тип, що канючив у всіх на першому курсі: «Я сьогодні іменинник — дай закурить!» Ера придурювання безповоротно відійшла в минуле.

— Здається, товариш Сміян власною персоною? — не розмикаючи тоненьких губ, прохарамкало те, що, мабуть, звалося Сиротою. — І не сам, а як одноосібна армія сумнозвісного стратега псевдонауки Черкаса? Отже, ви досить успішно зманеврували і, прослизнувши в дефіле, уфортифікувалися в господарстві нашого шановного Стуконога? Хотіли сховатися від партії? Але партія все бачить. Ви з своїм професором і далі займаєтесь листочками, квіточками, стебельцями, лусочками, а не помагаєте, як народний академік Трохим Денисович Лисенко, радянському сільському господарству в піднятті врожаїв.

— Прекрасна промова! — вдаючи намір зааплодувати, сказав я.— Тепер я переконуюсь, що ти вискочив тоді на зборах не спонтанно, а цілком закономірно, підштовхуваний питомим інквізиторським паскудством, яким твоя підла душа смерділа, мов занедбаний сільський нужник. Був нечистю, так і зостався, хоч і маскуєшся. Сорочка нова, а на шиї леп і ширінька пом’ята. Я тоді даремно покинув інститут, не набивши як слід тобі морди. Бачу, досі цього ніхто так і не зробив. А треба було б! Отак взяти б тебе за лакований штиблет та протягнути по оцій замерзлій дорозі, щоб мордою об груддя!

Від слів я готовий був перейти до дії і ступнув просто на оте плюгавство, прикрите вовчою шапкою. Сирота позадкував, перелякано спурхнув на своє місце в «газику» і мерщій потягнув до себе дверцята, щоб захиститися від мене, йому на допомогу негайно прийшов Стуконіг.

— Слухайте, Сміян! — загримів він на всю силу свого районно-командного голосу.— Що ви собі дозволяєте? Як ви смієте? Товариш Сирота — відповідальний працівник обкому партії, а ви...

— Не піддавайтесь паніці, товаришу Стуконіг,— надійно забарикадувавшись в машині, прошамкотів Сирота.— Займіть свою диспозицію за партійним бруствером і не піддавайтесь на провокації апологетів і адептів вейсманізму-морганізму. Ми поведемо по них вогонь крізь інші амбразури.

Хряснули дверцята передні й задні, машина крутнулася на місці й покотилася геть, не доїхавши до пиріжків з потрібкою, від контори здивовано ніс своє широке черево Паталашка, з-поза нього вискочив зрозпачений Щириця, махав руками, намагаючись затримати своє рідне начальство, повернути до свіжих кров’яних ковбас.

Все марно!

— Ну, Сміян,— витримуючи безпечну відстань, звернувся до мене Щириця,— гарненьку ж ви собі викопали яму! Даремно смієтесь, ой же ж даремно! Як нам скаже партія, то ми вас підштовхнемо туди швиденько і чепурненько. Так що я б на вашому місці не сміявся, а плакав...

Рівно через два тижні в обласній газеті «Нижньодніпровська правда» з’явилася величезна, майже на цілу сторінку стаття: «Вейсманістсько-морганістське кубло в серці українських степів». Підписано: Гаврило Карташ. Ім’я наше рідне Гаврило. Прізвище якесь турецьке. Псевдонім? Але обізнаність така, ніби в нього над вухом стовбичило подружжя Щириць. Плюс підлотність Сироти. Гаврило. Гав-рило.

Про Черкаса: так званий професор, який всюди афішує, що має намір подарувати людству нові способи обробітку землі. Так ніби ми не маємо стрункої системи, розробленої академіком Вільямсом і вдосконаленої й збагаченої академіком Лисенком.

Про мене: якийсь Сміян під крильцем у Черкаса взявся за сою, цю чужу нам рослину, якою ще до війни агенти японського імперіалізму пробували підірвати колгоспний лад на Україні. Треба розібратися, чиє завдання виконує Сміян.

Професор ще й досі перебував у стані загрозливому, я з жахом уявив собі, як подіє на нього ця мерзенна писанина, мерщій кинувся до його будиночка, щоб запобігти катастрофі, та коли відчинив двері до книжкової печери, на дні якої всі ці дні лежав Олексій Григорович, то мало не заревів од горя й розпуки: професор, у старовинному товстому халаті, в чорних валянцях, сидів біля грубки, повної розжареного коксу, і спокійно читав «Нижньодніпровську правду», а точніше — статтю «Вейсманістсько-морганістське кубло в серці українських степів»!

— Олексію Григоровичу! — простогнав я.— Нащо ви читаєте оту гидоту? Киньте її в піч! Це все негідник Сирота! Я не сказав вам, не хотів вас турбувати... Він добрався вже й сюди, був тут... Я з ним трохи по-чоловічому... Воно втекло, а тепер...

Професор поглянув на мене з-за газетки якимись несподівано помолоділими очима, і голос у нього теж був молодий, бадьорий, без будь-якого сліду вчорашньої недуги:

— Це корисне читання, Миколо Федоровичу. Треба знати ворога і його зброю. Найгірше — це невідомість і невизначеність. Невизначеність — це кошмар. З цього приводу я завжди повторюю рядки Бодлера:
Nous imitons horreuz! La toupie et la boule

Dans Leur valse et laurs bonds, meme dans nos

La Curiosite nous tourmente et sommeils nous roule,

Comme un Ange cruel qui fouette des soleils.17
— Я не знаю французької, Олексію Григоровичу, та й хіба оце тепер нам до французьких поетів! Для мене головне — ваше здоров’я, тому я б оцю газетку...

— Ось тут ви глибоко помиляєтесь, Миколо Федоровичу,— професор нарешті прибрав з-перед своїх очей проклятущу газету, він уже забув про неї, запалившись дорогими йому думками: — Французька поезія — це один з наріжних каменів нашої духовної світобудови. Ви скажете: Шевченко, Пушкін. Це так. Але є ще великий світ, в якому ми так само повноправні, як у своєму малому рідному світі. Двадцяте століття почалося з присуджень щорічних Нобелівських премій. Як ви думаєте: хто був першим Нобелівським лауреатом за літературу? Толстой, Чехов, Горький! Ні, французький поет Сюллі Прюдом!

— Олексію Григоровичу! — вигукнув я.— Вас розпинають на хресті, а ви про Нобелівських лауреатів і якогось Сюллі Прюдома! Хто його знає? Що він нам? Нам своє робить!

— Ага, своє. Щоб стати справжнім ученим коло землі, вам треба неодмінно знати латинь, бо римляни, щоб прогодувати свою зажерливу столицю, вимушені були, може, вперше в історії створити справжню сільськогосподарську науку. У Лукреція Кара в його поемі філософія землі передує філософії світу. Від римлян — до греків. «Труди і дні» Гесіода треба читати не в перекладі, а в оригіналі. І все це, зауважте, поеми, тобто поезія.

Я підійшов до Черкаса, обійняв його за плечі.

— Для мене найвища поезія — ваше здоров’я.

Він задвиготів під моєю рукою цілими кілотоннами енергії, прогримів, як ті громи весняних бур:

— Сарданапал і Валтасар! Я вже здоровий, як у перший день творення! Вже не сліпі удари злобного архангела падають на мене, а дрібні укуси пігмеїв і невігласів, а коли бачиш і знаєш ворога, то знайдеш і силу і вміння боротися з ним!

Він тяжко помилявся, попри всю його мудрість і майже нелюдський життєвий досвід! Ворог не визначився, не став на чесну прю, не явив свого лика, лишався й далі невидимим, але всюдисущим, заповнював увесь простір і отруював той простір злобою й ненавистю. Як у Тредіаковського: «Чудище было огромно, обловно, стозевно и лайяй...». Безіменний Гав-рило з обласної газети за тиждень перескочив до газети республіканської, яка за існуючою в інквізиторсько-єзуїтській системі субординацією не могла передруковувати матеріалів з нижчих за рангом видань, зате мала відповідну рубрику під назвою «Огляд преси», де заохочувалися або засуджувалися виступи провінційних співбратів. Отож, «Радянська Україна» під рубрикою «Огляд преси» фактично передрукувала статтю «Нижньодніпровської правди», ще й додавши кілька грізних повелінь «покласти край», «навести порядок», «очистити атмосферу». Підпису під «оглядом» не було, Гав-рило виступав тепер од імені всієї редакції, тобто від Радянської України і її народу.

Ховати газету від професора вже не було сенсу, надто що Щириця знов мене випередив, але, принісши свій данайський дар, не услизав, як вуж, з Черкасової оселі, а нахабно розсівся на улюбленому кріслі Олексія Григоровича і майже з залассям спостерігав, як старий чоловік, стоячи біля вікна, щоб було видніше, прочитує, може, останній свій смертний присуд.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   48   49   50   51   52   53   54   55   ...   62

Схожі:

Тисячолітній миколай iconМиколай Коперник



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка