Тисячолітній миколай



Сторінка53/62
Дата конвертації17.04.2017
Розмір9.82 Mb.
1   ...   49   50   51   52   53   54   55   56   ...   62

Я так і застав їх: один напружено виставивши копили своїх щелеп, спопеляє поглядом василиска свою безпомічну жертву, інший стоїть з газетою біля вікна, пробує читати, але в нього нічого не виходить, так ніби він не професор, не мудрий чоловік, а гоголівський Петрушка, що ніяк не міг скласти з окремих літер слів.

Без зайвих церемоній я ступив до Щириці і зграбастав його за плече.

— Ви сіли в крісло Олексія Григоровича!

— Я можу й постояти, коли що! — зухвало звискнув Щириця.

— Не бачу потреби затримуватися вам тут взагалі,— наступав я далі. Але й Щириця сьогодні не був схожий на себе. Маску скинуто, довго приховуване нахабство вийшло назовні, явилося у всій своїй красі, торжествувало й безчинствувало:

— Ви можете й не затримуватися,— заявив Щириця,— а я жду, поки товариш професор дочитають, бо мені треба поговорить.

— Про що?

— Про партійну відповідальність. Ви обидва безпартійні, вас товариш Стуконіг на бюро райкому не викличе, а нам з Паталашкою доведеться відповідати. Повинна ж партія знати, як ви реагуєте на справедливу критику? Бюро райкому зробить оргвисновки, думаю, директор цього разу не втримається, мені теж за втрату пильності дістанеться, так що ж ви хочете — щоб ми й далі терпіли в себе під боком вороже кубло?

— Довго ж ти мовчав, а це нарешті заспівав своїм голосом! — тихо сказав я йому.— А тепер котись звідси, поки кістки цілі! В мене чотири тяжкі поранення і дві контузії, я за себе не відповідаю і коли покалічу тебе, то лікарі мене виправдають! Ну!

— Може, не треба було з ним так? — сказав професор, коли я зачинив за Щирицею двері.

— А як же з ними інакше? Там Сирота, тут Щириця — якесь прокляття!

— Я ж вам казав: інквізиторський соціалізм. Колективізм і рівність, як на кладовищі. Нема рятунку ні від кого, ні від царів, ні від богів. Я все своє життя пробував утекти, але марно. Враження таке, що знайдуть тебе не тільки на землі, а й під землею.

Він сів, одклав нарешті газету, приплющив очі.

— Я втікати не можу,— зітхнув я,— в мене стара мати, замучена колгоспом, малий брат, ну і, ви ж знаєте, Оксана.

— Вам і не треба. Це вже моя доля. Тут на Веселих Хуторах є старий, він уже двічі закопував мої книжки. Доведеться йому закопувати й утретє. Просмолені мішки він на всяк випадок береже. А я подамся в Казахстан до Бараєва. Ми з ним однодумці. Ви тут, я там, перекинемо міст між степами. Як сказав наш великий поет: аркодужне перевисання.

Я мимоволі здригнувся від несподіваного збігу наших думок. Хіба я сам не згадував ще зовсім недавно цих зовні патетичних, а насправді, мабуть, гірко іронічних слів поета? Хоч коли подумати, то хіба всі ми не збудовані, мов дім з каменю або глини, з слів і думок великих синів нашого народу? Людину сотворено по образу й подобизні божій, як сам господь бог, вона загадкова й безмежна, в ній легко й вільно вміщаються світи земні й позаземні, небесні й астральні, і коли душа українця возноситься над світом у барвистому царстві колядок і щедрівок, а тоді на донебесних горах-хвилях могутнього океану дум і пісень припливає до золотого берега Шевченкової поезії, то однаково ж не губить вона здатності щедро і безкінечно сприймати новонароджуване слово: і дух, що тіло рве до бою, і без надії сподіваюсь, і як упав же він з коня та й на білий сніг, і Україно моя, мені більше нічого не треба... Але аркодужне перевисання... Чи потрібні людині, зітканій з невловимих субстанцій всесвітнього розуму й космічних енергій, примітивно-конечні конструкції з сталі або навіть з надтвердих матеріалів? В людини був камінь, була бронза, тоді залізо. Та все це для неї, але не в ній самій. Душа людська лишається незмінною з часів піфагорейців і Платона, в ній розлунюється музика сфер і ніжний голос Аполлонової лютні, а брязкіт заліза — тільки в Вулкановій кузні. Вулканова кузня і вулиця Кузнечна в Києві. Червоно в небо устає новий псалом залізу. Сталь і ніжність. Безжальний сталевий багнет і ніжна галузка на обкладинці роману Островського «Як гартувалася сталь». Чи треба поєднувати непоєднуване і чи в цьому щастя? В своєму мільйоннолітньому розвитку людина позбулася рогового панциря, сталево-гострих шипів і гребенів, очистила своє тіло від твердих хрящів, зробила його гнучким, м’яким і вразливим. Спогад про теплу вологу первісного океану, з якого вийшов наш предок, назавжди залишився в нашій крові, може, тому найсуворіші чоловіки так настирливо намагаються заховатися від бур життя в жіночій ніжності, а солдатам на війні здається, що вони могли б порятуватися в жіночих обіймах навіть від крижаних стисків смерті. Гай, гай, ті, хто посилає солдатів на смерть, не зацікавлені в їхньому порятунку, бо тоді не буде крові, по якій тільки й можуть допливати генерали й маршали до своїх перемог. Солдати, в’язні, святі, вчені,— всі вони приречені на холодну самотність, навіки позбавлені вибору між сталлю й ніжністю, упосліджені й знедолені.

І професор Черкас такий, а я поряд з ним обурливо щасливий, бо в мене була Оксана, були наші ночі, коли можна було забути про всіх диктаторів і катів, про царство й ідеали, про долю і недолю, а знати тільки захвати, солодкий одур і блаженство, безмежне, як первісний океан Тетіс.

Я ждав Оксану щоночі, хоч би як довго вона затримувалася на роботі, читав, топив грубку. Оксана з’являлася завжди несподівано, вносила з собою морозяний німб, тоді легко звільнялася і від того німбу, і від одягу, ставала мовби теплою вологою хмаркою, з якої звабливо світилися її довгі очі, кликала тими очима, обіцяла, обдаровувала.

Ох, які ж ми тоді були молоді!

Наші щасливі ночі лишалися неприступними для всіх сиріт і щириць, для партійних органів і суворих догматів мічурінсько-лисенківського вчення, для стуконогів і їхніх бюро з оргвисновками і топтанням людської гідності.

А як же той старий мудрий чоловік, навіки самотній, безпомічний і беззахисний, як істина?

Я розповідав Оксані про відчаєний намір Черкаса втікати, може, аж до Казахстану, вона аж застогнала від безсилля й розпачу, стривожено промовила з темряви:

— Ой, боженьку! Що ж робити? Може, я поговорю завтра з Паталашкою? Запихається смаженою з салом кролячою печінкою, а про такого чоловіка й не подумає!

— Поговорю з ним сам,— сказав я.— Нам з тобою, мабуть, теж доведеться змандрувати звідси, та що ми? У нас матері, є рідний куток, завжди можна притулитися— Нас можна ганяти, як солоних зайців, і нікому за вухом не засвербить. Але професор Черкас — це ж цілий світ! Доки не навчимося шанувати таких людей, будемо голі, босі й голодні. Піду завтра до Паталашки, хоч надій мало. Паталашка — типовий попихач. Не така підла душа, як Щириця, та, на жаль, без хребта в душі.

— Ти вже нікому не віриш? — прошепотіла Оксана.

— Тобі вірю — хіба не досить?

Холодний місяць мертво світив у наші маленькі вікна, голі безсніжні степи темно лежали довкола і ніби аж дзвеніли від морозу, на календарях вже ніби завертало на весну, але над нами лютувала безкінечна зима, так ніби планета знов занурилася в льодовиковий період, але вже не той, що понищив велетенських теплолюбних динозаврів, а новітній — спрямований проти її всемогутнього розуму і беззахисної ніжності й крихкості.

Оксана здатна була розтопити всю кригу Арктики й Антарктики, що їй усі льодовикові періоди минулого й пророкованого, що всі загрози й еклезіасти перед всемогутністю жінки, з розкішного лона якої виростає райське дерево життя! І я, вчорашній воїн, незламний у своїй тисячолітній тривалості, всесильно-безсилий Миколай, зіщулено ховався од жорстокого холоду в теплій вологій хмарі жіночої ніжності, картав себе за боягузтво й малодушність, карався й каявся — і був безсилий. Насолода й сором, захват і ганьба! Але людина не камінь і не сталева конструкція, каменю — каменеве, людині — людське.

Вранці я пішов до Паталашки.

В затоптаному й запльованому конторському накопичувачеві звивався, мов дощовий черв’як, Ляпка, я легко відтрутив його, пообіцявши добру випивку, штовхнув двері до директора.

Паталашка розповзався по широкому столу широким черевом, стогнав од переїду, проклинав свою жадібність і все на світі.

— А, хай воно все димом піде! Ти думаєш, Миколо Федоровичу, я ото їм всю ту смакоту, що твоя Оксана готує? То воно мене їсть і з’їдає, як іржа залізо, а мені тільки горе й страждання. Ти бачив мій директорський будиночок? Такий, як у професора і в тебе. А хіба я живу в ньому? Мучусь і погибаю! Ти бачив мою шию?

— А в вас немає шиї,— жорстко зауважив я.

— Тобто як? Що ж я, по-твоєму, бегемот?

— Може, й бегемот. Радянський номенклатурний бегемот. Ні рук, ні ніг, ні голови, ні шиї, самий тулуб, куди попхнуть, туди й сунеться.

— А таки ж правда! — Паталашка довго й охоче сміявся.— Хіба я чоловік? Я номенклатурний тулуб! Моє сімейство вже давно це втямило, сіло мені на шию і не злізе звідти й до страшного суду! Я оце тут, а вони в Нижньодніпровську. Жінка не приїхала навіть подивитися. Дочка плодить мені онуків, а ті й собі видивляються вільного місця на дідовій шиї. А тут приходиш ти, Миколо Федоровичу, і кажеш, що в мене й шиї немає і що я не чоловік, а бегемот.

— Бегемот,— вперто повторив я.

— То чого ж ви від мене хочете? — заскімлив Паталашка.

— Мужності й справедливості,— сказав я.— Ви усвідомлюєте, яке щастя випало вам? Ви — директор над таким чоловіком, як професор Черкас. Ви розумієте це?

— Я директор над професором? — Паталашка закотив очі під лоба, став загинати пальці.— Де я був, де я не був. У легкій промисловості був? Був. У харчовій — на пивзаводі був? Був. У культурі — в обласній друкарні був? Був. Тепер кинули мене в науку, а вийшло — в сільське господарство, в поставки і в плани, то що ж я можу?

— Ви можете зберегти для народу такого вченого, як професор Черкас! — заявив я, готовий кинутись з кулаками на цю протоплазму.— Ви розумієте, який це вчений?

— Та хай воно все западеться! — застогнав Паталашка.— Хіба я можу когось зберегти або врятувати? Я ставлю, а знімає — партія. Стуконіг подзвонив: на тому тижні бюро. Стань — і не тіпайся! В четвер все й буде. У вівторок бюро в області, в п’ятницю засідають у Києві, всі сидять біля телефонів, ждуть, що там і як. В середу — партійна робота. Збори, активи, пропаганда й агітація. Вільний — четвер. От у четвер воно все й буде. Може, й мене звідси — партійною мітлою! А ти кажеш: професор. Наука велика сила, а партія ще більша. Був би тут на Україні Хрущов, може б, я вдарився до нього, бо він мене знає. Так Сталін же забрав його, посадив на Московську область. А що таке Московська область порівняно з Україною? Ти можеш мені сказати? Тут Микита Сергійович був бог і цар, а там — хай воно все горить! Був би тут, то я б до нього — дивись, щось і випросив би.

Він страждав одверто й навіть, сказати б, мазохічно. Черево не підпускало його ні до директорського столу, ні до Хрущова, ні до власної дружини. Навазелінений Щириця прослизне будь-куди, а бегемотистий Паталашка тільки тупцюватиме довкола та стогнатиме своїм черевом, а між ними й над ними — цілі легіони сиріт і стуконогів, і всі вони вже й не люди, а тільки людиноподібні, і кожен мерщій тягне свою дровиняку для вогнища інквізитора всіх часів і народів.

— Даруйте за клопоти,— пішов я до дверей.— Правду кажучи, я не дуже й надіявся, але все ж... З’їдають не всіх одразу, щоб не подавитися... Але вас з’їдять теж. Не Щириця, то ще хтось...

— Та хай воно все!..— застогнав мені вслід Паталашка, але я вже не став його більше слухати.

Ляпка в сподіванні випити на дурничку побіг за мною і вишепочував, що товариш Щириця звелів Терешкові настраполити машину, бо на завтра його викликають до райкому готувать матеріал на бюро.

— Не доїде,— сказав я.— Терешкова машина розвалиться по дорозі.

— Може й розвалиться,— згодився Ляпка,— а тільки ж товариша Щирицю жде сам Стуконіг. Вони оце з Паталашкою сочиняють і пишуть, пишуть і сочиняють... Сплошне увольнєніє... Я їм кажу: Сміяна, кажу, увольняєте, а з ним же його жінка Оксана. А як же тоді буде з закускою для товариша Стуконога? А вони не слухають та такий шелест бомагами підняли!

До району Щириця не поїхав. Гола зима, мовби засоромившись своєї наготи, вирішила всі назбирані запаси снігів обрушити на той краєчок весни, що несміливо вигулькнув з морозяної степової імли, три дні й три ночі валив сніг, замітав дороги, будівлі, села, міста, степи, Україну і всю велетенську державу від Москви до самих до окраїн. І все потонуло в тому снігу, все було поховане під ним, все замовкло, ніби вмерло, і тільки один голос пробився крізь білу хурдечу, пролетів по всіх усюдах з вістю ще холоднішою, ніж усі оці сніги, призбирувані безкінечно довгою зимою п’ятдесят третього року.

Ми з професором не чули того голосу. Радіоточки були тільки в конторі і в їдальні, в лабораторії Черкас ставити гучномовець відмовився категорично, хоч як наполягав Щириця.

— Це не вокзал і не перукарня,— заявив він.— Тут людині треба думати, а не забивати голову всіляким ідіотизмом!

Щириця відступив, бо в лабораторії господарем був професор, зате зовні будиночок лабораторії стінами, покрівлею, дверима й вікнами за неписаними радянськими законами цілковито належав партій ній наочній агітації, тому в нас над дверима незабаром з’явився величезний диктовий щит з халтурно намальованим вождем народів і з підписом: «Товариш Сталін — кращий друг радянських учених». Професор тільки й спромігся тоді на своє «Сарданапал і Валтасар!», але з «кращим другом» довелося змиритися.

Сніг повернув силу й бадьорість Олексію Григоровичу. Відрізані від усього світу, ми могли нормально й спокійно пожити бодай кілька днів. Рятівна ізоляція. Новий льодовиковий період міг би взагалі порятувати всіх нас од вогнищ інквізиторського соціалізму. На жаль, недогодованим колгоспним коровам так само далеко до волохатих мамонтів, як куцому до зайця, а ми вже ніколи не навчимося полювати на великого звіра, бо звикли полювати тільки один на одного. Вдосвіта я попрокидав у височезних заметах стежки до їдальні, до лабораторії, до професорового будиночка, а коли вранці постукав до Олексія Григоровича, принісши йому сніданок, то застав професора вже в його лисицях, у шапці, у валянцях.

— Вже напився чаю, а тепер — до роботи! Вважайте, що я вже одужав, надто що й не хворів, а тільки вдавав перед вами світову скорботу! Як там наші мікроорганізми в мерзлому ґрунті? Корисні гинуть, шкідливі розвиваються? Майже як люди.

Ми ще й не розташувалися як слід біля наших робочих столів, як влетіла мадам Щириця, сполотніла, розшарпана, ніяких слідів тривалого спілкування з високоідейним мужем і екзотичною рослиною в торфо-перегнійних горщечках.

— Ви вже чули? — зойкнула вона з порогу.— Не чули? Ой, лишенько! Сталін вмирає!

Професор, здається, вперше за той час, що я тут жив, з цікавістю поглянув на мадам Щирицю, але мовчав. Я підійшов до неї, заспокійливо доторкнувся до її побуряковілої від морозу руки.

— Нінель Пилипівно, що ви ото сказали? Звідки ви довідалися?

— Так по радіо ж! В столовій передали. Правительственне сообщеніє. Товариш Сталін без пам’яті, тобто вмирає.

— Сталін не може вмирати,— спокійно сказав професор.

— Так сама ж чула! Сам же отой, що всю війну передавав, так і сказав: «Состояніє тяжолоє...»

— Вмирати Сталін не може,— вперто повторив Черкас— Він або живе або мертвий. Коли повідомляють по радіо про хворобу, то він уже мертвий. Нас просто готують до неминучої звістки. Закон орди: приховувати смерть верховного хана, поки визначать наступника. Інквізиторський соціалізм тримається на принципах дикої орди: страх і брехня...

Мадам Щириця безтямно переводила погляд з мене на професора, вона вже й не знала, чого більше лякатися: трагічних радіоповідомлень з Москви чи небезпечних Черкасових слів. Ще раз наполохано зиркнувши на мене й на професора, вона обережно виповзла за двері і було чутно, як поспішливо затупотіла коридорчиком..

— Побігла капати на нас своєму благовірному,— сказав я.

— Ет! — зневажливо відмахнувся Черкас— Хай біжить. Вона з своєю незакінченою початковою освітою навряд чи й збагнула що-небудь.

— У донощиків комплекс папуг: безтямно повторювати почуте.

— Сьогодні її ніхто не стане слухати. Навіть вірний страж основ Щириця. І сам Стуконіг, і наш «вихованець» Сирота. Сьогодні всі вони думають тільки про себе. Чи вціліють? Чи не змете їх революційна мітла? Ленін виступав з відкритим забралом, ламав і трощив світ з нахабним цинізмом. Сталін наповзав на державу таємно й непомітно, як чума. А хто буде тепер? І які методи обере для свого утвердження? Ось про що думають, не думаючи, сьогодні всі щириці й сироти, вчорашні раби страху стають рабами ще більшими, бо вчора все було ясно, вони знали, кого боятися, а сьогодні не знають, сьогодні вони розгублені, в їхніх душах паніка, тому ми нарешті можемо зітхнути вільніше і пожити бодай кілька цих днів спокійно. Сарданапал і Валтасар! Тільки уявіть собі, скільки людей сьогодні молиться, щоб вищі сили прибрали нарешті цього мучителя. Навіть такі невіруючі, як ви.

— Я православний атеїст. На фронті я кричав: «За Родину! За Сталина!» Солдат — це досить примітивна істота. Як рядок Маяковського: «Наш бог — бег, сердце — наш барабан!» Тепер я й сам не знаю. Ми поклонялися символу, а вмирає — старий хворий чоловік.

— Це не людська смерть. Це смерть кривавого бога. Незмога передати словами, який я щасливий. Сарданапал і Валтасар! Нарешті я зможу спокійно вмерти! Нарешті, нарешті!..

— Олексію Григоровичу, гріх таке казати!

— Я знаю, що кажу, Миколо Федоровичу. Я на п’ять років молодший за нього, але старіший на цілу тисячу років! Тому пережити цього найжахливішого вбивцю всіх часів — хіба це не щастя!

— Мені теж часто здається, що живу тисячу років. Я відчуваю це так реально, що іноді стає страшно. Минуле життя розростається в мені дедалі буйніше, а нинішнє мовби вкорочується і щодалі більше й страшніше.

— Найперша ознака епохи інквізиторського соціалізму. Прокруст вкорочував окремих людей, Сталін — цілий народ. Тоді взявся й за сусідні народи. Мріяв про все прогресивне людство.

Від Прокрустового ложа до сталінських таборів. Суцільне жорстоке вкорочення.

— Але тепер з цим покінчено?

— Побачимо, яку клятву виголосять над могилою тирана його наступники.

Сталін жив ще два дні. А може, то жила тільки легенда про безсмертного вождя, а тоді вмерла й легенда і радіо Москви казенно урочистим голосом Левітана, трагічно страшним для цієї єдиної в історії людства нагоди, повідомило про велику смерть.

Був четвер. Знов цілу ніч лютувала хуртовина, з досвітку я взявся поновлювати наш лабіринт між будинками й лабораторією, проклав дорогу до їдальні для Оксани, жартома зробив «на караул» дерев’яною лопатою, супроводжуючи дружину на роботу, тоді рушив до лабораторії, але не встиг туди дійти, почув позад себе швидку ходу, тихе зойкання снігу під чобітками. Оксана! Я кинувся до неї.

— Що?

— Вмер,— сказала вона тихо.— Радіо передає й передає... Що ж тепер буде, Миколо?



— Буде те, що буде, мала,— ласкаво обійняв я її.

— Всі чи знали, чи здогадувалися, ніде нікого... Баба Векла прийшла, почула, перехрестилася. Каже: царство йому небесне, хоч і вредний був чоловік... Хіба ж таке можна казати?

Я мовчки повів її додому. Не роздягаючись, ми сіли, довго сиділи без мови й руху, я думав, чи не слід сказати професорові. Але для нього це вже не новина. Він давно осягнув закони орди.

— Треба піти туди,— тихо промовила Оксана. Я не зрозумів.

— Куди?

— До пам’ятника.



— А треба?

— Треба, треба! На свята ж ходили. І тепер усі прийдуть, а нас немає...

Вона схопилася, стала переді мною: йду я чи ні? Добра душа її забула про все зло, заподіяне їй Сталіном, тепер це був для неї тільки мертвий чоловік, а до смерті треба ставитися шанобливо. Я міг би нагадати Оксані про вигадані Сталіном анкети, в яких вона й досі пишеться репатріанткою, і про те, що до поставленої Паталашкою коло контори гіпсової льопи ми на свята ходили не добровільно, а примусово, бо Щириця погрожував записати в свій гросбух кожного, хто відмовиться демонструвати відданість вождеві, міг би я сказати їй і про те, як перекалічено наше з нею життя, та хіба тільки наше і хіба про все розкажеш?

На агростанції прокидаються рано, але сьогодні не було ніяких ознак життя, все завмерло, принишкло, зачаїлося в тривозі. Сніг розокремив, роз’єднав людей, поховав їх у своїх холодних кучугурах, і ні перегуку голосів, ні звуку кроків, ні тютюнового духу від чоловіків, тільки звивисті стежки, прориті в білих заметах чиїмись руками, вказували на те, що десь тут ще є люди, що вони готові з’явитися на цих стежках і ждуть тільки сигналу, знаку, натяку.

Я розумів усе безглуздя нашого походу до гіпсового бюста перед конторою, коли ще й жило в моїй душі бажання поклонінь, то хіба що перед такою жінкою, як Оксана, та ще перед істиною, але я не став казати цього Оксані, слухняно йшов за нею, мовчки дивуючись і захоплюючись добротою її серця, яке стрепенулося від жалощів навіть до похмурого кремлівського володаря.

Брудний бюст стирчав посеред пречистих снігів, мов символ загрози й страху. Скільки таких бюстів розкидано по безмежних просторах нашої держави, поєднаних силовим полем загибелі, що незримо нависає над усім сущим так само, як витала сліпа смерть над головами мільйонів солдат на війні.

Ми з Оксаною були не перші. Біля бюста вже щось вовтузилося. Я ще здалеку впізнав Щирицину шапку з рудих лисиць, привезену з Казахстану, і його партійну бекешу з чорними смушками, впізнав так само і його повірницю пильності й доносительства, себто мадам Щирицю. Ці двоє, як завжди, дивували своєю непередбачуваною поведінкою. Щириця стояв за кілька кроків од погруддя, а його дружина, підтикавши поли свого нового пальта, тупцювала довкола гіпсової подобизни і штрикала просто межи очі вождеві брудним віхтем, намотаним на швабру. Брудний од задавненої степової пилюги бюст ставав ще брудніший, але ці двоє мовби й не помічали всієї марноти й безглуздя своїх зусиль, мадам Щириця вмочала свій віхоть у відро з водою, яке стояло біля неї, а її партійний муж вдоволено стежив за процедурою омовення і ласкавенько джеркотів: «Отак, отак, гарненько й чепурненько, гар...». Швабра тицьнулася в густі вождеві вуса, брудні патьоки потекли по вусах і підборіддю, Щириця аж підстрибнув од такого святотатства, засичав до дружини: «Ось не гузяйся, щуко гостропуза! Швиденько мені забирай свої причандали і йди геть!» Я притримав Оксану, щоб не заважати подружжю з’ясовувати свої взаємини. Мадам Щириця, нахиляючись за відром, нарешті побачила нас, злякано сіпнулася, спробувала навіть заховатися за пам’ятник, але вчасно передумала і боком-боком посунулася туди, де стояли ми з Оксаною. Щириця нарешті теж відчув, що позаду хтось є, але не став озиратися, мерщій нахилився і обережно поніс до пам’ятника те, що стояло перед ним на снігу. То був великий фікус у широкій, ще, мабуть, довоєнній емальованій каструлі чудернацької форми, фікус той стояв у бухгалтерії, ніхто його не поливав, не змивав пилу з великих твердих листків, Терешко втикав у каструлю бички від своїх самокруток, довершуючи тим цілковиту занедбаність нещасної рослини, і ось сьогодні цей випадково вцілілий виходець з далеких тропіків мав послугувати замість квітів і вінків. Вірнопідданий слуга складав останню шану своєму вождю і вчителю казенним конторським фікусом! Вже б краще принесли сюди торфо-перегнійні горщечки з вирощуваним мадам Щирицею кок-сагизом.

Щириця ляпнув каструлю з фікусом під пам’ятник, упав на коліна, зірвав з голови лисячий малахай, плачливо забурмотів: «Батьку рідний, дорогий товаришу Сталін! На кого ж ви нас полишили? Як же ми без вас, що нам тепер робити, як нам жити?..» Мадам Щириця, не випускаючи з рук швабри і відра з брудною водою, голосно зашмаркала носом, і дивно: ця комічна постать, у підтиканому новому пальті, що повинна було б викликати тільки сміх, подіяла на Оксану, як розсадник туги й скорботи, як збудник печалі й сліз, бо слідом за шмарканням мадам Щириці почулося й Оксанине схлипування. О, моя сердешна! Чию ти смерть оплакуєш, чиї ще не вилиті сльози ллєш перед цим глиняним ідолом! Я стояв з закам’янілим серцем, пригортав до себе Оксану, без слів заспокоюючи її, тоді побачив зовсім поряд мадам Щирицю, кивнув на відро з брудною водою, яке вона й досі держала в руці:



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   49   50   51   52   53   54   55   56   ...   62

Схожі:

Тисячолітній миколай iconМиколай Коперник



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка