Тисячолітній миколай



Сторінка55/62
Дата конвертації17.04.2017
Розмір9.82 Mb.
1   ...   51   52   53   54   55   56   57   58   ...   62

ПРОВОДИ



Мій синочку, мій рідненький!

Мій синочку, мій дрібненький!

Дитятко моє любе та миле,

Куди ти вибралось?

Відкіля тебе визирати?

Відкіля тебе виглядати?

(З народних голосінь)


Марсель була розгублена, стривожена, майже в паніці.

— Що ти наговорив йому? Ну, невже хоч у таку хвилину ти не міг стриматися? Вас, Сміянів, ніщо не змінює, навіть смерть. Він подзвонив мені і страшенно обурений твоєю поведінкою.

— Хто — він?

— Сирота. Голова урядової похоронної комісії.

— Ти ж казала: терпіти його не можеш?

— Яке це має значення перед лицем Маркерієвої смерті? Ти нічого не розумієш. Ви, Сміяни, всі однакові. Маркерій лежить мертвий, йому тепер байдуже, що буде зі мною. Ти теж думаєш тільки про свої принципи... А хто подумає про мене, про нещасну вдову?

— Не така ти нещасна. Дадуть тобі пенсію, як там у вас ведеться у вищих сферах,— будеш жить — не тужить. Ти ж не колгоспна доярка з покрученими ревматизмом руками, в нетопленій хаті...

— Облиш свої вульгарні порівняння. До того ж, всі твої колгоспні доярки, як ти сам визнаєш, мають свої хати, а що маю я?

— А що маєш ти? Квартиру на півгектара і дачу з десятигектарною садибою.

— Ах, ти вже все поміряв і переміряв! То знай же: у Маркерія не було нічого!

— Як то нічого?

— Дуже просто. Все — державне. Оця квартира, дача, всі меблі, люстри, килими, посуд, телевізори, вся радіотехніка, ну, чи я там знаю, що ще?

— Книжки хоч — ваші?

— Книжки йому присилали. Всі видавництва обов’язкові примірники. Багато дарували. Мабуть, книжки належать нам.

— А одяг? Штани в нього були свої чи теж державні? Спідниця на тобі чия?

— Який ти нестерпний грубіян, Миколо! Я нещасна вдова, а ти в таку хвилину...

— Пробач, я таки справді грубіян. Але в моїй дурній голові ніяк не вміщається оте, що почув од тебе. Невже можна було так жити, нічого не маючи?

— Всі так живуть.

— Хто — всі?

— Вище керівництво. Так положено.

Я дивився на цю, власне, чужу мені жінку, зодягнену в чуже (радянські міщани гордо звали його: «імпортне») шмаття, з безглуздою зачіскою, яку їй ще сьогодні вранці вибудовували, мов Вавілонську башту, послужливі перукарі, яким вона терпляче підставляла голову тоді, як її чоловік лежав десь мертвий, дивився я на цю жінку і не міг нічого збагнути. Ну, нехай її душа так зачерствіла від райкомівських засідань і активів, що навіть смерть найближчої людини не могла розламати ту кору, якою вона взялася, і Марсель, замість посипати голову попелом, прикрасила її Вавілонською баштою. Але ці її розмови про квартиру, меблі, тарілки?

— Телефони, мабуть, теж не ваші? — киваючи на різнокольорові апарати на низенькому столику, спитав я.

— І телефони. Хіба ти не знаєш? Коли знімають з посади або так, як оце з Маркерієм, то приїздить спеціальний чоловік, який зветься «устранитель», відрізає кусачками проводи і забирає апарати. Бо це ж урядовий зв’язок.

— Міський тобі хоч залишать?

— Не знаю. Я нічого не знаю.

Далі я вже не розпитував. Вони жили, як у готелі. Нічого свого, все чуже, і вони теж, виходить, чужі тут усьому. Марко тикав мені в очі моєю «Нивою»: «Ось у тебе машина, а в мене машини немає і ніколи не було. Ті, що мене возять,— то все державні. Я слуга народу, і мене возять, як слугу, і допоки я слуга».

О, скільки візантійського лицемірства назбиралося за тисячу років, щоб тепер вихлюпнутися в усіх оцих «слугах». Формально нічого не маючи, вони фактично мали все. Відмовившись од власності, вдавали з себе казанських сиріт, а насправді захопили в особисту власність усю державу. Зате які необмежені можливості козиряти своєю так званою бідністю і затикати вуха на всі скарги. Що, у вас немає квартири? В мене теж немає. Ви не можете придбати меблів? А спитайте, чи я маю меблі? Вам потрібна машина? Можу вам позаздрити, бо особисто я навіть не мрію про власну машину. Трутень у вулику мовчки пожирає мед, знаючи, що негайно буде вбитий, як тільки бджоли довідаються, що матка вже запліднена. А ці керівні трутні переконували всіх рядових громадян, що мед гіркий, шкідливий, мало не смертельно отруйний. Тримати народ в убогості злочин непростимий уже сам по собі, але переконувати всіх, що убогість це щастя і благо — злочин стокротно тяжчий. І мій брат був серед тих злочинців.

Тисячі маленьких сталінів жили, як сам Сталін: нічого не купували і ні за що не платили. А раз так живемо ми, хай і весь народ живе так само. Ніяких розкошів. Сіль, сірники, мило, куфайки, кирзові чоботи, ситець, «чортова шкіра» — і досить. Хай капіталісти задихаються від перевиробництва, а ми вільні від диктатури речей, у нас — диктатура пролетаріату. Пролетаріат — гегемон, йому ще дамо якусь платню, решта народу — без грошей: селяни, в’язні, солдати.

Коли Хрущов дав колгоспникам гроші і випустив з концтаборів мільйони в’язнів, які теж одержали право заробляти гроші, виявилося, що на ті гроші в країні переможного соціалізму нічого купити, крім горілки й шампанського. Пийте «Советское шампанское»! Летайте самолетами Аэрофлота! Почалася грандіозна, всенародна пиятика, яка в часи Брежнєва вже планувалася п’ятирічками і яку не зупинив навіть декрет Горбачова, бо товарів для народу як не було, так і немає, а декрету не купиш замість штанів чи спідниці — тому давай випивку!

— Ти, здається, відала культурою? — спитав я Марсель.

— Чому «відала»? — підняла вона брови.— Невже ти вважаєш, що з Маркерієвою смертю все повинно змінитися? Мене високо цінують на роботі не тому, що я дружина керівника республіки, а за мої знання і вміння вирішувати питання... і ти ж прекрасно знаєш, чим я займаюся...

— Пробач, я хотів про інше... Подумалось про споювання народу, спитав про культуру, а треба про смерть... Зрозумій: Марко був у мене єдиний брат. Більше в нас нікого...

— Можна подумати, що він не був моїм єдиним чоловіком! — образилася Марсель.

— Саме це я мав на увазі, перш ніж сказати тобі... Цей нікчемний Сирота нічого не казав, крім того, що ото про мене?

— Про тебе він між іншим... А подзвонив, щоб я подивилася квартиру.

— Квартиру? Яку квартиру? Мабуть, місце для Маркерієвої могили на Байковому кладовищі?

— Там усе вирішено. Центральна алея, де ховають усіх членів уряду. Для Маркерія буде достойне місце. Йдеться про мою квартиру. Я ж сказала тобі, що це — не квартира, а резиденція. Сюди переїде тепер Сирота.

— Сирота? Сюди?

— Ну, не одразу. Зроблять ремонт, замінять меблі, люстри, може, перепланують усе. Він уже вчора приїздив, щоб я поїхала з керуючим і глянула на квартиру, яку мені пропонують.

— Ще ж не похований Марко?

— Все робиться в комплексі. Сирота сказав, що від цього залежить все інше: постанова про мою пенсію, про дачу і машину. Про прикріплення до магазинів і баз...

— Маріє! — зітхнув я.— Про що ти говориш. Мені й досі здається, ніби все це якась сонна маячня або театр абсурду...

— Ти звик сидіти в своєму степу і не маєш уявлення, що таке життя.

— Про життя я свідомо не хочу думати сьогодні, бо переді мною — братова смерть.

— Ще раз нагадую тобі, що це смерть мого чоловіка.

— Саме тому я й хотів тобі сказати найголовніше... Бо все інше — дріб’язок і суєта: і урядова комісія, і її так званий голова, і всі оті розмови про увічнення... Річ у тім, що в мене є Марків заповіт, за яким...

— Заповіт? У тебе?

— Так, так. Цілком законний, завірений нотаріусом, з гербовою печаткою, одним словом — документ.

— Документ? Про що?

— Про те, що Марко велить на випадок смерті поховати його в Зашматківці на сільському кладовищі поряд з батьком Федором Сміяном, і ніяких Байкових кладовищ, ніяких урядових алей, ніяких трибун і казенних промов. Сироті я сказав про це, дивно, що він тобі — нічого...

Кімната була велика, я сидів на значній відстані від своєї невістки, але Марсель, підвівшись з дивана, відійшла ще далі від мене, мов од зачумленого, і вже звідти прошепотіла-просичала ненависно:

— Це ти його змусив! Я знаю! Це все ваші селянські душі!

— Що ж,— сказав я спокійно,— щодо селянських душ, може, ти й не помиляєшся. Махно на своїх прапорах писав: «Ми — селяни, ми — людство!» Шкода, не прочитали тоді цих написів. А щодо того, що я змусив Марка, то ти ж його повинна б знати краще, ніж я. Коли він чого не хотів, то не хотів — і не було ради. «Я не буду гарькати»,— і все. Його заповіт — це його заповіт, а не мій.

— Я завжди ненавиділа тебе,— ледь чутно прошепотіла вона вже від дверей,— а тепер зненавиділа навіки!

Мені лишалося тільки безрадно розвести руки.

— Не даремно ж я питав тебе про культуру. Культуру ненависті ви возвеличили і піднесли, здається, до планетарних масштабів. Соціалістична культура ненависті. Все, що втрачало людські виміри, негайно ставало соціалістичним: соціалістична демократія, соціалістичний гуманізм, соціалістичний реалізм, і любов та ненависть теж соціалістична, і обряди соціалістичні: народження, іменини, весілля, навіть похорон. Може, на Марка найшло якесь просвітлення і він захотів бодай після своєї смерті втекти від цього так званого соціалістичного способу життя, від урядової алеї на столичному кладовищі, від...

— Ти ждав Маркерієвої смерті,— жорстко промовила Марсель,— ти хотів його смерті, щоб отак... знущатися!

Вона вискочила з кімнати, хряпнувши дверима, і я не міг ні виправдатися, ні заперечити, ні пояснити. Перед лицем смерті ми всі безрадні й безсилі, а смерті найближчих і найдорожчих людей вже давно душили мене, мов зашморг на шиї.


Зима тоді, мовби вивергавши всі свої сніги на смерть Сталіна, була ніяка: ні снігу, ні морозу, все невиразне, каламуть над степами, на землі й на небі, хоч в душах наших жили надії. Всі ждали змін, вже пролунали кремлівські обіцянки Малєнкова і Хрущова, вже сухо тріснули постріли, що поклали край мерзенному Берії. Англія провела випробування своєї першої атомної бомби, Уотсон і Крік відкрили структуру молекули ДНК, Пікар на батискафі «Трієсти» спустився на дві милі в океанську глибину, в Америці провели випробування кольорового телевізора, а ми зірвали першу водневу бомбу, в пекельному грюкоті якої утверджувалося нове радянське керівництво (аж до колишнього херсонського комбайнера Кириченка, який замінив у Києві колишнього донецького шахтаря Мельникова) і гинули рештки любові й милосердя, які чудом збереглися після Гітлера і Сталіна.

Жорстокий вік насувався на людство. Винахідники пекельних бомб стали найбільшими героями, їх славили і величали, Америка вихваляла геній Ейнштейна, Оппенгеймера і Теллера, ми, за звичаєм, до часу засекречували імена своїх атомників, але в тій таємничості було ще більше похмурої величі і безнадійності Амаргеддону. Рід людський в якійсь дикій ошалілості добровільно низвергався до пекла, до геєни, може, недарма ще древні греки так небезпечно близько поставили ці два слова, що не повинні б ніколи зустрічатися: «Геєна — пекло» і «геннеа — рід».

— Страху на землі стає дедалі більше, а ще більше — підлоти,— за звичкою потираючи долонею надбрів’я, казав професор Черкас.— Тільки подумати: земля наша, така безмірно велика, могутня і всеплодюща, може стати просто жменькою праху, мертво затиснутою в сліпій п’ятірні ідіота, який добрався до влади. До речі, ви не звернули уваги: наші нові керівники були цього року на повітряному параді в Тушино на честь дня авіації? У товариша Сталіна це було улюблене заняття: соколиним зором стежити за сталінськими соколами в московськім небі. Але тоді соколи йшли перекидя порожняком, а тепер як: з атомними і водневими бомбами?

— Не звернув уваги,— сказав я,— було не до газет, бо мій брат саме здавав екзамени до інституту. Я вже казав вам, що, на щастя, все обійшлося благополучно, хоч я й не в захваті від його вибору. Бо що таке інститут культури, не знають навіть ті, хто там працює. Ні програм, ні планів, ні загального напрямку. Але будемо сподіватись на краще. Здається, це ваш девіз, Олексію Григоровичу, і мені трохи дивно бачити вас розгубленим.

— Це не розгубленість, а відчай!

— Чи ж вам впадати у відчай! Ви віддали все життя справі збереження землі...

— А тепер будь-який військовий міністр (їх чомусь соромливо називають міністрами оборони) або генерал може повестися з нею, як хлопчик, що надмірно надуває гумову кульку. І чого варта моя наука, всі мої зусилля? Я — вчений, світило? Нічого подібного, я просто грібся все життя в землі, як курка! Сарданапал і Валтасар!

У професора було дві улюблені пози. В степу — стояти навколішки, стовпчиком, мов ховрашок, розминати в пальцях землю, нюхати землю, розглядати кожну грудочку, гладити землю, ставати мовби її продовженням. А вдома — затишно влаштовуватися серед книжок, мати їх перед очима, з боків, відчувати спиною, не дивлячись, простягати руку, знімати з полиці потрібну книжку, точно знаючи, де яка стоїть, на якій сторінці та думка, що знадобилась ось зараз.

Приходячи до нас, він теж одразу вмощувався під книжковими полицями і вигримлював звідти цілий вечір, навіть не спокушаючись Оксаниними пиріжками, якими вона завжди намагалася почастувати професора.

Сьогодні Оксани ще не було з роботи, Олексій Григорович щойно влаштувався під моїми саморобними полицями, але поговорити як слід ми не встигли, бо щось стукнуло в шибку — раз і вдруге, і Черкас запитально звів на мене погляд.

— Наша мила Оксана?

— Навряд,— висловив я сумнів.— Їй ще рано, та й не стане вона стукати, бо дверей я ніколи не замикаю до її приходу.

Я пішов до сіней, відчинив надвірні двері. Нікого не було.

— Хто тут? — спитав я, виходячи в холодну темряву. Обережна тінь нечутно посунулася на мене збоку. Мов привид. Я мимоволі відсахнувся.

— Товариш Щириця? Партія, хоч і невидима, завжди присутня?

— Коли не заперечуєте, Миколо Федоровичу, я швиденько, на один моментик,— тихо мовив Щириця.

— Заходьте. Тільки попереджаю: в мене — професор Черкас.

— Моє шануваннячко, товаришу професор,— прослизнувши поперед мене, улесливо закланявся незванил гість,— перепрошую, що завадив ученій бесіді, але я швиденько, я до Миколи Федоровича в одній справі, ви ж не заперечуєте, Миколо Федоровичу?

— Може, ви роздягнетесь? — спитав я не дуже привітно, бо вже побачив, як видимається під полою бекеші сумнозвісний Щирицин гросбух, і не маючи сумніву, що партійний вожак знов вигадав якусь халепу нам на голову. Щоправда, коли поглянути на це філософськи... Платон, скажімо, і все прекрасне називав халепою, бо по-грецьки «халепа» означає «труднощі». А в нас на станції — це всього-навсього нікчемний Щириця — і більше нічого.

— Я на секундочку,— заквапився Щириця,— як оком змигнути, коли не заперечуєте... У вас же ж, Миколо Федоровичу, мається Большая Советская Энциклопедия?

— Ви бачите її на отих полицях.

— Міг би я зазирнути в п’ятий том?

Щириця і енциклопедія! Це вже ставало цікаво. Я підійшов до полиць, взяв тяжкий синій фоліант із золотистою цифрою 5 на корінці, подав Щириці.

— Будь ласка. Може, ви сядете? Незручно ж.

— Нічого, нічого, я швиденько і чепурненько. Отут біля столу, коли не заперечуватимете. Отак і отакечки, гарненько й чепурненько. Значить так: розгортаємо і читаємо. Главный редактор С. И. Вавилов. У чорній рамці, значить вмер. Не відповідає ні за що. Том, значить, 5, червова цифра, од слова «Березина» до слова «Ботокуди». Все ясно, хоч слова незрозумілі. Перегортаємо сторінку, читаємо: «Том подписан к печати 19.ІХ. 1950 г.» Бачите, Миколо Федоровичу, не ми ж його підписували!

Щириця торжествував, що не він підписував до друку п’ятий том енциклопедії, а я дивився на цього жалюгідного чоловіка і не міг збагнути, з якої речі він так радіє.

— Тепер як? — порядкував далі над томом Щириця.— Тепер знаходимо сторінку 21, а також 22, 23 і 24. Само знайшлося гарненько і чепурненько!

Він розгорнув том на вказаній сторінці, цілу сторінку займав якийсь портрет, витриманий у коричневатій гамі, блиснула широка лисина, блиснуло пенсне, гидкий качиний ніс мовби ожив і підозріливо нюхав нашу кімнату, але Щириця мерщій вихопив з-пїд бекеші свого гросбуха і ляпнув ним просто на ту лисину і на той ніс, а тоді з вправністю фокусника не знати й звідки видобув великі кравецькі ножиці і швидко зачикав по тому портрету, притискуючи його гросбухом.

— Що ви робите? — підскочив я до Щириці.— Хто вам дозволяв псувати мені енциклопедію?

— Я вилучаю звідси портрет кривавого ката Берії! — урочисто заявив Щириця.— Портрет, а також підлабузницьку статтю про цього мерзенного наймита і агента імперіалістичних розвідок! Партія не може дозволити, щоб присутність цього запеклого ворога псувала Большую Советскую Энциклопедию, найпередовішу енциклопедію в світі. Натомість ви маєте прислані вам з Москви нові сторінки.

Так само вправно і не простежувано швидко він висмикнув з гросбуха великий конверт, дістав звідти два задруковані аркушики, а портрет Берії і статтю про нього всунув у гросбух.

— Ось так, гарненько і чепурненько. Будь ласка, Миколо Федоровичу.

Я глянув на ті аркушики. Замість портрета кривавого ката — сторінка фотографій з краєвидами Берінгового моря. Велику статтю про вірного соратника товариша Сталіна замінило кілька дрібненьких нотаток, з яких можна було довідатися про бельгійського скрипаля Беріо, про трансурановий радіоактивний хімічний елемент беркелій, а також про реакційного англійського філософа, видного представника суб’єктивного ідеалізму Джорджа Берклі, порочну суть реакційної філософії якого всебічно розкрили і викрили її реакційний і антинауковий характер В. І. Ленін і Й. В. Сталін.

— Конвертик візьміть теж,— подав голос Щириця,— це вам.

Я глянув на конверт. Моя адреса, моє прізвище, літери друковані.

— Виходить, це адресовано мені з самої Москви, а опинилося у вас? Може, поясните? — взяв я Щирицю за ґудз бекеші.

Він спробував вивільнитися, але я тримав міцно.

— Була вказівка,— тихо повідомив Щириця.— Вказівка, щоб, як секретар парторганізації, я особисто провів вилучення.

— Чия вказівка?

— Цього я не уповноважений повідомляти.

Я відпустив Щирициного гудза. Стукнути б цього типа п’ятим томом по довбешці! Але однаково ж нічого не поможе.

— А оце? — я розгорнув том на останніх сторінках.— Список ілюстрацій. Тут значиться: «К статье Берия Л. П. Портрет (фотография). (Глубокая печать)». Як же бути з цією сторінкою?

— Вказівок не було,— затуляючись гросбухом, повідомив Щириця,— чого не було, того не було, тут у мене все чепурненько.

Професор реготав до сліз.

— Сарданапал і Валтасар! — гримів він.— Слухайте, Щириця, може, ви й у моїх енциклопедіях здійсните обрізання? Знайдете там що-небудь реакційне — і...

— У вас енциклопедії дореволюційні, товаришу професор, вони не мають нічого спільного з передовою радянською наукою...

— З передовою не мають — це таки правда. А з наукою — таки мають... Але ви не все знаєте, Щириця. Ну, щодо Брокгауза, то, може, справді... Та в мене ще є повний енциклопедичний словник Граната. А в ньому три останні томи видано при більшовиках. І товариші більшовики не втрималися від спокуси потрапити до енциклопедії, понаписували свої далебі не короткі і досить далекі від скромності автобіографії і мерщій втулили їх у ті три томи. Автобіографії просто розкішні! Народні комісари пишуть приблизно таке: «Спробував учитися в гімназії, але це мені набридло, я кинув гімназію і з четвертого класу пішов у революцію». Просто грандіозно: ощасливив революцію своїм неуцтвом, а тепер ще й вихваляється. Сталін про себе написав у третій особі, він уже тоді випробовував стиль майбутнього «Короткого курсу». Але непередбачливо дозволив надрукувати поряд з своєю біографією життєписи багатьох з тих, кого він згодом знищить, як ворогів народу. Чом би вам, Щириця, хоч і з запізненням не виявити належну пильність і не почистити як слід словник Граната? Сарданапал і Валтасар!

— До речі,— знов пішов я в наступ на Щирицю,— щось мені пригадується, ніби ви оце зовсім недавно були в захваті від Лаврентія Павловича Берія?

— Я? В захваті від цього кривавого ката?

— А в травні, пам’ятаєте? Геніальні вказівки з національного питання. Національні кадри, завдяки піклуванню Лаврентія Павловича, розправляють крила. Ура, слава, трам-тарарам!

— Ви мені не нав’язуйте,— Щириця блідо ворушив губами, задкуючи до дверей,— не шийте мені політичних звинувачень, товаришу Сміян, не дискредитуйте і не плямуйте мого чесного імені. Ви знаєте, скільки вже років я в партії? І я не дозволю! Ні, ні...

Він мало не перечепився через поріг, швидко перевернувся і пригинцем пірнув у темні сіни, а тоді й з будинку, не зачинивши навіть за собою дверей.

Професор витирав сльози, що виступили йому на очах від нестримного сміху.

— А ви кажете: вчені! — зустрів він мене після проводів Щириці.— Ми не вчені, ми — жертви всіх оцих щириць, оцих дрібненьких інквізиторів, які володіють здатністю проникати повсюди і, зачаївшись, можуть ждати слушного моменту хоч і всі сто років!

— Але ж великий інквізитор мертвий,— спробував я заперечити.

— Хто вам сказав, що він помер? Він просто перейшов у інший стан і з земної людини став богом. За одну тільки ніч витесали й відшліфували плиту з надтвердого вулканічного каменю, замінили нею давню плиту над входом до Мавзолею, і ось уже там, де був один напис «Ленін», маємо два: «Ленін. Сталін», у надрах Мавзолею, відсторонивши вождя революції, влігся її самозваний охоронець і захисник, до поклонінь генію революційної мислі автоматично додалися поклоніння генію революційної дії і безпощадності — віват академія, віват професори, віват, віват, віват усі щириці Радянського Союзу, табору соціалізму і всього прогресивного людства! Ти хотів цього, Жорж Данден, тепер маєш! Мені часто здається, що я — найщасливіша людина на світі. Обравши своїм єдиним богом землю, я вже не відступався від своєї віри, і це помогло мені в усіх випробуваннях життя. Я ніколи не боявся за себе, бо завжди володів мною вселенський страх за нашу всеплодющую матір. Справжній жах охопив мене тоді, коли землю відібрали в тих, хто доглядав її й голубив, мов свою дитину, і пустили під ніж кошмарних тракторних плугів, і земля закричала, заплакала, зсудомилася, мов той нещасний, з якого живцем здирають шкіру, і ніхто не почув того зойку, того стогону, того конання, бо нікому було чути, господарів землі різали так само, як і саму землю...

— Традиція підрізація — колективізація,— обережно втрутився я в повільні й тяжкі професорові роздуми.— Все те, про що ви говорите, Олексію Григоровичу, мабуть, відчували селяни, хоч не кожен мав мужність це визнати. Скажімо, мій батько, опинившись серед добровільних активістів, так і вмер з святою вірою в правильність генеральної лінії, натомість моя мати зберігала незалежність розуму навіть у найтяжчі часи. Але ж наша інтелігенція, розумовий потенціал народу! Де була вона? Чому мовчала? Може, Тичина тоді єдиний з усіх наважився в оцих гірко-іронічних словах про «підрізацію» передати те конання нашої землі, про яке ви щойно сказали, але ніхто не почув, не збагнув трагізму тих слів, а залізна сталінська машина заграбастала великого поета в свої трибки і перемолола так само, як перемолола Горького, Шолохова, Твардовського, привласнила їхнє слово, як колись християнська церква привласнила безмежно барвистий світ наших предків, і ми виростали в страшній порожнечі, безтямно вслухаючись у фальшиві заклики, брехливі обіцянки і облудливі запевняння. Може б і я так зостався глухим назавжди, коли б не зустрів вас і коли б не ввели ви мене в цей храм землі, в якому я тепер лишуся назавжди.

— Пишно сказано: «Храм землі»,— пробурмотів Черкас.— Занадто пишно сказано. Земля вчить нас простоти, бо тільки в простоті — велич і вічність. Сарданапал і Валтасар!

Оксани ми не діждалися, я провів Олексія Григоровича до його книжкових печер, тоді пішов зустрічати Оксану, на землі вже все втихало, западало в сон, з велетенських небесних просторів сіявся на мене золотий зоряний пил, і я жахався від думки, що всі ті безкінечні паралельні світи теж населені розумними істотами, які живуть так само нерозумно, як ми, безтямно шукаючи, вигадуючи, народжуючи й мертво народжуючи на власну згубу богів, божків і боженят.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   51   52   53   54   55   56   57   58   ...   62

Схожі:

Тисячолітній миколай iconМиколай Коперник



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка