Тисячолітній миколай



Сторінка56/62
Дата конвертації17.04.2017
Розмір9.82 Mb.
1   ...   52   53   54   55   56   57   58   59   ...   62

* * *


Брат надсилав коротенькі цидулки: «Дорогий Миколо! Гроші твої одержав. Велике спасибі. Справи мої йдуть непогано. Привіт Оксані. Твій брат Марко».

Я розумів, що для писання довгих листів студентові завжди бракує часу так само, як і для читання листів чужих. Тому не ображався на Маркові цидулки та й сам не писав йому довгих епістолій, бо навряд чи цікавитимуть студента інституту культури справи степової агростанції. Схвально поставився я й до того, що Марко на літні канікули не поїхав ні до матері, ні до мене в гості, а вдарився з загоном студентів-добровольців на цілину, яка обіцяла нагодувати пшеницею вже й не тільки нас самих, а цілий світ, принаймні так запевняв Хрущов. Професор Черкас досить скептично поставився до нової «всенародної справи», він пророкував неминуче виникнення пилових бур планетарного масштабу в казахських степах, коли їх розорати, він не вірив у високі врожаї на тому безводді, він не бачив ніякої можливості вивезти звідти зерно, коли воно все-таки вродиться, бо там же абсолютне бездоріжжя, а мова може йти про мільярди пудів. Я не в усьому згоджувався з професором, але мовчав, сподіваючись, що саме життя, зрештою, спростує цей професорський скепсис. Олексій Григорович не звик до мовчазного сприйняття його думок. Він визнавав тільки абсолютні полюси: так або ні, схвалення або заперечення.

Тому вперто переконував мене в ненадійності й несерйозності всіх дотихчасових планів Хрущова, бо й сам Хрущов, власне, не викликав у професора не те що захвату, а й простої поваги.

— Ваш Хрущов — просто божевільний! — гримів Черкас.

— Чому мій і чому божевільний?

— Вони всі божевільні! Божевільний був Сталін, який перетворив усю нашу державу на два гігантські табори: в одному вмирали мільйони ув’язнених, в іншому мільйони ще не кинутих за колючий дріт засідали з ранку до вечора. Всі оті бюро, наради, збори, активи, пленуми, з’їзди — що це як не божевілля? Чотириста чи п’ятсот тисяч тільки так званих первинних парторганізацій, які, за статутом, повинні щомісяця проводити збори, бюро і що там ще! Щоденне розпинання всіх без винятку на двох возведених Сталіном і його прихвостнями гігантських хрестах — критики й самокритики. Що це як не божевілля? Дрібна душа Сталінова і ще дрібніші душі тих, що його оточували, без будь-якого права, без заслуг і повноважень безконтрольно заволоділи всім, що належало живим, мертвим і навіть ще ненародженим: просторами, надрами, містами, заводами, ріками й морями, небом з сонцем і місяцем, красою жінок і пісень, кольорами й звуками, величаннями й карами, святинями й ницістю. Така безмірна влада не може звеличувати душу, вона розчавлює її, і людина неминуче божеволіє. Холодний безум, найнебезпечніший різновид щаленства — шаленство державне. В Сталіна воно, як інфекційний менінгіт, перейшло на всіх його соратників, перейшло на вашого Хрущова.

— Та чому ж мого, Олексію Григоровичу?

— Бо вам з ним доведеться ще наплакатися! Моє життя закінчено, ваше тільки починається.

— Цур вам, Олексію Григоровичу! Хіба ж можна таке про себе?

— Я знаю, що кажу. А ви слухайте і запам’ятайте мої слова. Людський мозок влаштовано природою так, щоб одна півкуля щось задумувала (плани, наміри, бажання), інша — контролювала задумане. А в наших керівників, од Щириці й Стуконога аж до Хрущова, мозок перебуває на стадії недостиглого гарбуза. Не апарат мислення, а тупа субстанція. Обидві півкулі однакові. А може, взагалі ще не розокремлені. Ви коли-небудь задумувалися, звідки беруться наші керівники?

— Ніколи.

— А дарма.

Згодом я часто згадував ці професорові слова. Та що б міг удіяти, навіть коли б володів його мудрістю? Однаково ж все в житті відбувається мовби й не за людськими, а якимись ніби диявольськими законами, проти яких все безсиле: і найблискучіший розум, найблагородніші почуття, і найчистіші наміри. В цій похмурій збожеволілій державі мовби навіки вмерли всі закони нормального людського співжиття, вмер здоровий глузд, вмерли навіть закони природи, натомість діє якась таємнича алхімія безтямних вказівок, повелінь і оглашень. Нас тільки облудно переконують, ніби ми люди, ніби громадяни країни соціалізму, ніби ми хазяї «необьятной Родины своей». Насправді ж усі ми — тільки оглашенні. Ми ще тільки-тільки вивчили найпростіші догмати жорстокої сталінської церкви і тепер ждемо хрещення, а нас після читання Апостола і Євангелія диякон висилав з церкви словами: «Єлици оглашенніи, изыдите». Так ми, власне, й лишалися оглашенними до самої смерті, хоч могли й розділятися на «обуреваемых», «припадающих», «слушающих» «просвещаемых». А десь у високих кабінетах невідомі люди, керуючись невідомими і незбагненними мотивами, несподівано називали ім’я вчора ще ніким не знаного чоловіка, і того вже й не впускали, а вводили в храм — і одностайне обрання і величання, облачення в ризи, накладання дорогого омофора, урочисті дзвони, аплодисменти, роззявляння рота на кожне вимовлене слово возвеличеного. Керівник народився, мов син божий! Вже він не серед оглашенних, які стоять на паперті, а в сонмі, в еліті, в Організації, вже в нього все організоване: думки, сни, життя,— і він здатен організувати все на світі, навіть мертвяків на кладовищі: організовано завершимо весняну посівну кампанію, організовано проведемо зимівлю худоби, організовано покінчимо з релігією — цим опіумом для народу, організовано піднімемо цілину!.. Еліта керівників, хоч і виспівує «вышли мы все из народа», хоч і б’є себе в груди, заприсягаючись у вірності народові, насправді не має з народом нічого спільного, рве всі зв’язки, стає безнаціональною, служить тільки вигаданій ідеї, вищому начальству, зрештою — самим собі. Для них усе те, що виросло протягом віків, все коріння народного життя, його традиції, віра, мораль, спосіб життя, підґрунтя — все це вороже, чуже, смішне й примітивне, все вимагає безжального нищення й викорчовування, як потемнілі від негоди сільські дерев’яні церковці або старовинні ікони з потемнілими ликами спасителів. Народ для таких керівників — це тільки коліщатка майбутнього, тільки тяглова сила, що возитиме каміння для спорудження сяйливого храму щастя, куди людей заганятимуть «залізною рукою», а тому — геть усі забобони, обмеження, моральні норми, співчуття, жалість, милосердя.

Чи ж міг я тоді знати, що станеться з моїм братом? А коли б і знав, то чим і як зміг би запобігти?

Людино, вимірюй вагу свою вагою пшениці24.

Яка там вага і яка пшениця! Все визначалося в ірреальній, ірраціональній палаті мір і ваги, де діяли не закони, а сліпі примхи, де навіть іридієвий еталон метра вже не слугував еталоном, а два по два давало після перемноження не чотири, а стільки, скільки треба невидимій силі начальства.

Професорові перестороги щодо цілинних земель несподівано стали справджуватися у нас на агростанції. Ляпка, винюхавши, коли я добрався після роботи додому і був ще сам, без Оксани, прителющився незваний, нахабно розсівся в улюбленому кріслі Олексія Григоровича, потерся дубленою потилицею об томи енциклопедії, прискалив око:

— Як у вас нащот випивки, товаришу Сміян?

— Чайна в райцентрі,— сказав я неприязно.

— Нащот чайної нам відомо! Нам усе відомо! А от що ви знаєте про цілинні землі на агростанції?

— Про ціли?.. на агро?..— я не міг стямитися. Про що він варнякає? А Ляпка торжествував, насолоджуючись моїм незнанням.

— Ви нічого, і сам професор Черкас — нічого, а Паталашка думає піднять цілину на агростанції.

— Цілину? Яку цілину? Де?

— А я знаю? Государственний секрет! От ви мені налийте, може, я вам і відкрию секрет, а може таке буть, що й не відкрию, все може буть...

Я налив йому, навіть знайшов якусь закуску, після якої довелося наливати ще й ще, та Ляпка вже не повідомив нічого нового, бо виклав усе, що знав. Чув, як Стуконіг мотав кишки з директора: давай цифру по цілинних землях, чув, як Щириця обгризав кістки й кісточки на Паталашці: виконаємо й перевиконаємо райкомівський план по підняттю цілини,— а де воно і як, того вже він не знає, начальству видніше, а товариші вчені щоб на всяк случай зарубали собі на носі: буде біда!

Я відпровадив Ляпку, залишив записку Оксані й пішов шукати Паталашку. В холостяцькому його помешканні директора не було, він сидів у конторі і ждав останніх радіовістей з Москви.

— Треба б нам піти до професора Черкаса,— сказав я без передмов.

— Наприклад? — подивовано звів на мене очі Паталашка.

— Поговорити.

— А не пізно?

— Для діла ніколи не пізно.

— Та хай воно все горить синім вогнем! Я й сам оце думав: може, піти до когось та поговорити. А сам сиджу, не ворушусь: а раптом щось з Москви передадуть нове.

— Нового — хоч відбавляй. Я й сам охоче прислухався, а тепер бачу: щось воно ніби не те. То як — підемо до професора?

Ми прийшли, Олексій Григорович не сподівався такого пізнього вторгнення, але пригостив нас чаєм і лиш тоді непомітно глянув на мене: що сталося?

— Цілина,— сказав я,— тоді я не вірив вам, Олексію Григоровичу, коли ви застерігали, а тепер... Та хай товариш Паталашка сам розповість про цілину на агростанції.

— На агростанції? — професор хмикнув.— Цікаво, страшенно цікаво! Шановний директоре, може, ви просвітите непросвіщенних? Що там чувати з цілиною в наших степових краях! Невже ця геніальна ідея докотилася й до України? Ідея стає всесильною, коли вона охоплює народні маси. Невже ця ідея вже охопила й нас з вами?

— Та охопила ж, охопила, хай йому трясця! — застогнав Паталашка.— Ви ж учені, вам то воно що, ви відірвані від політичного життя, а я — в самій крутняві й вертняві. Вже ж по всій Україні палахкотить: хто більше підніме цілини, хто кого переплюне, хто вискочить поперед усіх. І мені Стуконіг: давай та давай цифру! А тут Щириця штрикає попідбіччю: ми не можемо пасти задніх, ми повинні та переповинні, інакше ставлю питання на парторганізації... І вже ж нарахував тут у нас цілих дванадцять гектарів цілини, та на шпилях і в тернах, довкола ставка і побіля контори. Значить, ставок оборати до самого урізу води, алею перед конторою спиляти, все к чортовій матері, розорати до самого порогу, навіть бюст товариша Сталіна передвинути, як ото в Москві колись передвинули пам’ятник Мініну й Пожарському в ограду Василія Блаженного. Бачили ви такого сучого сина?

— А ви ж йому що? — з вдаваним співчуттям запитав професор.

— А я — нічого,— Паталашка спливав потом, стугонів безмежним своїм черевом.— Бо хто я такий? Я солдат революції, що скажуть, те й роблю, куди вкажуть, туди й іду. Велять піднімати цілину — підніматиму. Треба спиляти перед конторою — спиляю. Вже талон роздобув у райвиконкомі, завтра жду бригаду, хай валять дерева.

— Не могли б ви сказати, хто саджав ці дерева? — обережно поспитав професор.

— Понятія не маю.

— Але талон, щоб рубати, маєте?

— Талон маю.

— Прекрасно! — професор пробігся по кімнаті.— Сарданапал! Валтасар! Миколо Федоровичу, що б я вас попросив? Заберіть, будь-ласка, в нашого дирекора цей так званий талон, ганебний талон повинен вам сказати, заберіть і... Ну, ви самі розумієте...

Я все розумів без зайвих пояснень. Ідея, оволодіваючи масами, стає не тільки безсмертною, але й безглуздою. Я рішуче підступився до Паталашки.

— Де цей талон?

— Талон? Та де ж? У конторі.

— Ходімо туди, я повинен його забрати і знищити!

— А як же завтра — бригада? Вони ж приїдуть пиляти!

— Приїдуть і поїдуть.

— А що скаже Щириця? А товариш Стуконіг?

— Чхати я хотів на всіх ваших щироногих стукориць!

Професор вдоволено потирав руки.

— До речі, товаришу директор,— не без зловтіхи сказав він,— майте на увазі, що Микола Федорович проливав кров і за вас, і за Щирицю, і за Стуконога, поки всі ви відсиджувалися в глибокому тилу, виконуючи й перевиконуючи. Тому в нього, як мені здається, є деякі права...

Так звану цілину на агростанції мені вдалося врятувати, а врятувати рідного брата — ні.

Марко вже не слав цидулок з подякою за грошову допомогу, писав нерегулярно, іноді не озивався цілими місяцями. Іноді, мовби схаменувшись, писав один за одним довгі, плутані, хаотичні листи, чи то скаржачись, чи то похваляючись: навчання, безперечно, страшенно цікаве, він не буде гарькати, але замучила громадська робота, його обрали секретарем факультетського бюро комсомолу і членом інститутського комітету комсомолу, а тепер ще й у міський комітет, після чого «загрожує» й комітет обласний, окрім того, їхній інститут — в центрі всієї культури, все замикається на нас: професійні й самодіяльні колективи, огляди, олімпіади, поїздки до Києва й до Москви, концерти на урочистих вечорах, обслуговування нарад передовиків, партійних активів, показові виступи, демонстрація досягнень.

Це були послання мовби з іншої планети, з якогось нереального світу, де живуть не такі люди, як довкола мене в степу, а незнані істоти, безладні, метушливі, нетерплячі, від усього вимагають негайної дії, негайного наслідку, негайного вдоволення: від кожного слова, телефонного дзвінка, зауваження, вказівки, рішення, наради, активу. А може, так і треба? Там велике, мало не мільйонне місто, центр просторої степової області, що дорівнює цілій європейській державі, звідти розходяться всі хвилі, всі імпульси, все, що спонукає до активності. Принаймні так здається тим, хто живе у великому місті. А тут? Що я роблю, чим займаюся? Пробую орати землю? Люди роблять це вже тисячі років, і вже ними заволоділа така сама нетерплячка, як і міськими жителями: негайна користь і якомога більша. А ми з професором Черкасом — люди уповільненого мислення і дії теж уповільненої: все обережно, не орати, не шматувати землю, а ледь доторкуватися до неї, гладити. Хтось гладив ниви, так ніжно гладив. Чорнозем підвівся і дивиться в очі. Земля — це як душа людська. З тим і з тим треба поводитися обережно, делікатно, дбайливо. Не можна шкрябати, розпанахувати, руйнувати, нищити — це гріх непростимий.

Колись мені здавалося, що влітку ніхто не може вмирати. Тому особливо страшною видалася смерть Марійки Гармаш, з якою ми вчилися в четвертому класі. Марійка вбилася на гойдалці. З Грицем Бульшим вони занадто розгойдалися, вербові вервечки не витримали, порвалися, і Марійка з Грицем низверглися на тверду, як залізний тік, землю. Вже й не згадаю тепер — липень чи серпень то був, але самий розпал літа, коли все в золоті, в квітах, у пташиному щебеті, а тут смерть двох ніжних, прекрасних створінь. Дві маленькі труни стояли поряд на довгому столі посеред Гармашевої хати, Марійка й Гриць лежали в трунах, мов живі, обоє вродливі, білолиці, чорняві, і обидві труни, стіл, вся хата по самі вікна завалені були чорнобривцями, все горіло їхнім жовтуватим світлом, все пропахчене було їхнім духом, і я, здригаючись від стримуваних ридань над Марійчиною труною, так чомусь запам’ятав той запах чорнобривців, що й через багато років, уже на війні, витав він щоразу над кожним з моїх убитих товаришів, хоч смерть там не вибирала пір року і була сліпо-безжальна і посеред лютої зими, і в розпалі золотого літа, в похмурі осені й у ніжні весни.

Літо на агростанції для мене видавалося порою найрозкішнїшою. Може, тому, що саме влітку я знайшов і привіз сюди Оксану, і тоді назавжди запам’ятався мені золотистий безмежний простір, пронизаний пшеничним духом свіжої стерні, темні безмежжя нічних небес і ласкаві зорі, що сяяли мені, мов довгі Оксанині очі.

Літо завжди мовби наснажувало енергією і професора Черкаса. Вже не було довгих сидінь у книжкових печерах, в лабораторному будиночку порядкували молоденькі аспірантки, а непогамовний голос Олексія Григоровича гримів і розкочувався в степу, на далеких ділянках, серед просторів, так ніби професор промовляв уже й не до нас всіх, не до студентів-практикантів, не до птаства і звірів, а до самого господа бога. Я супроводжував тоді Олексія Григоровича щодня, від досвітку до самого смерку, схоплював кожне його слово, гаразд відаючи, що доля подарувала мені неповторну нагоду бути п’ять, десять і не знати скільки ще років біля цього мудрого чоловіка, якого не зможуть замінити ніякі університети, ніякі академії, ніякі уряди і цілі релігії. Бо його релігією була земля, а вище за неї не може бути нічого, навіть космос з усіма його безмежними світами.

Як же я не звернув уваги на слова Олексія Григоровича, які він проронив після тої нашої «цілинної епопеї» з Паталашкою: «Цією своєю цілиною Хрущов переорав мені душу!»? Ну, так, ми тоді відсвяткували свою маленьку перемогу, ніяких переможних рапортів про підняття своєї цілини агростанція не посилала, але ж ми лишалися єдині в безмежному океані виконань-перевиконань, в царстві підскакувачів і переплигнигопченків, в світі безхребетних істот, де внаслідок незбагненних радянських еволюційних процесів на всіх просторах України, здавалось би, навіки втрачені в людському організмі хрящі знов відродилися і замінили негнучкі козацькі хребти. Згинання і перегинання, звисання і перевисання, виконання і перевиконання, скакання «гопки» поперед усіх — цим жила тоді вся чиновна Україна, як жила й до того, як житиме ще довгі роки й опісля. Хоч що б там було на світі,— Україна, знай, випереджатиме всіх, Україна битиме гопака.

У восьмому томі БСЭ значиться: «Гопак — украинский народний танец. Название происходит, вероятно, от названия «гоп», произносимого в момент исполнения танца. Музыкальный размер 2/4. Некогда мужской танец, гопак в настоящее время исполняется мужчинами и женщинами совместно. В танце мужчин характерны высокие прыжки, разнообразные присядки». В Дозволеній Українській Радянській енциклопедії під редакцією Бажана згодом прочитаємо про гопак: «Назва походить від дієслова гопати (плигати, скакати). Темп швидкий, муз. розмір 2/4. Жінки виконують танцювальні рухи — дрібушки, вихилясики, кружіння, чоловіки — стрибки, присядки, дрібушки».

Завжди корисно зупинитися, щоб подумати. Але темп гопака не дає такої можливості нікому, він охоплює всіх, примусово затягає в свій рух, в своє кружляння, дрібушки й скоки-підскоки, він завжди крутиться на тому самому місці, мов дзиґа, але нікого не випускає з своєї орбіти, і хай там світ розвивається, чогось прагне, кудись іде, божеволіє й конає, а нам своє робить, ми танцюємо гопака, ми знай танцюємо гопака! І, може, найстрашнішим був цей гопакізм того літа, коли Україна, мовби заповзявшись перестрибнути навіть Казахстан з його безмежними цілинними просторами, рапортувала про підняття своєї цілини, розорювала луги, толоки, береги річок, озер, ставків, схили ярів, лісові галявини, пасовиська і навіть незайманий, збережений колись мудрими німцями Фальц-Фейнами Асканійський степ.

Отоді професор Черкас і промовив: «Своєю цілиною Хрущов переорав мені душу». Як же я не зрозумів, що та борозна проляже не тільки через душу цього мудрого старого вченого, а й через долю всього нашого народу?

І знов найшло на мене якесь запаморочення, коли теплого серпневого ранку професор, який мав звичку непомітно зникати в степу (шукай його хто хоче і де хоче!), прийшов до мене і попросив: «Проведіть мене, Миколо, до скіфських тернів».

Скіфські терни довгим темним валом підпирали степові горби, якими кінчалися землі агростанції. Повесні туди зліталося безліч дрібного птаства, в жнива вітри несли до тернів солому й полову від комбайнів, і тоді сизо-зелені кущі визолочувалися вузенькими стьожечками і цяточками, понастромлюваними на кожну колючку, зимові хуртовини набивали в терни стільки снігу, що над заметами розпачливо стирчало тільки якесь цурпалля, зате ці, може, й тисячолітні суворі чагарі відмолоджувалися щовесни від талих вод і від дощових струмків, що стікали з горбів, найлютіші спеки не лякали цю чіпку, як український селянин, рослину, і завжди на ній рясно родили терпкі ягоди, фантастично сизі, мовби задимлені вогнищами наших далеких предків. Ми з професором рідко добиралися до тернів, бо далеко, та не дуже й затишно біля тих суворих чагарів, але в розмовах Олексій Григорович, коли заходила мова про його життя, іноді прохоплювався не властивим йому вигуком: «Я — мов оті наші скіфські терни!» Літній одяг професорів був незмінний, здається, ще з дореволюційних часів: сірий капелюшок-панамка, світлий парусиновий костюм з безліччю кишень і кишеньок (тисячокишеньковий спецодяг!), брезентові чоботи. Того ранку Олексій Григорович, як завжди, мав на собі панамку, брезентові чоботи, парусинові штани, перевішену через плече на вузькому ремінці містку баклагу з чаєм, гунадзувату дубову патерицю в руці, от тільки замість тисячо кишенькової довгої куртки — ніколи не бачена мною простора блуза тернового кольору, щось ніби вже забута нами толстовка, щось художницько-розкуте, та водночас і старомодне, одяг з минулого, ностальгічне облачення далеких спогадувань.

Я зиркнув на ту тернову толстовку, але не сказав нічого. Не станеш же вигукувати: «Олексію Григоровичу, шо це ви надягли?»

Професор був незвично тихий, сумирний, навіть лагідний. І знов я не зауважив цієї зміни, пересторога заснула в мені, не подала голосу, і не зміг я збагнути, що то моя остання мандрівка з Учителем.

Щоразу, коли ми з професором вирушали в степ, то я насилу встигав за Черкасом, він метався непередбачувано й нерозгадувано, вривався в простір, мов вогняний болід, розприскував довкола себе могутні заряди енергії, ніби кульова блискавка.

А того ранку тихо йшов за мною і коли я пробував випустити його наперед, професор лагідно наставляв на мене долоню і говорив:

— Ні, ні, Миколо, прошу вас — ведіть... Ви ж краще знаєте найкоротшу дорогу... Прошу вас...

Ми йшли повільно й довго. Над золотими стернями велетенським шатром нависало пронизливо-блакитне до болю в очах небо, яке мовби підпирали з трьох країв високі білі хмари — «діди». Коли ми вирушали з агростанци, хмари ще тільки з’являлися на небокраї, а тоді, що ближче підходили ми до скіфських тернів, то вищими й вищими ставали «діди», то більше розпросторювалися в небесах, так ніби прагнули зблизитися, з’єднатися, злитись у якусь небачено прекрасну силу.

Професор зупинився, обвів рукою виднокрай, показав майже урочисто на кожного з «дідів»:

— Вам це нічого не нагадує? А для мене — ніби все моє життя. Безмежні небеса, безмежнеє поле — і ці три великі постаті... Запам’ятайте їх, Миколо. Тімірязев, Докучаєв, Вернадський... І діамантові сув’язі їхніх думок між ними... Наша думка коли й вознесеться на коротку мить, то буде лиш скляною ниттю, проблисне і щезне, зариється в пісок пустелі, як ті скляні стріли, що утворюються від дії сконцентрованих космічних енергій... Але навіть для тонюсінької скляної ниті в просторі варто жити, Миколо, повірте мені!

Я стояв, як останній бевзь, неспроможний збагнути цієї дивної мови про діамантові сув’язі і скляні ниті. Розімліла після нічного сну, нагріта ранковим сонцем земля дихала силою, врожаєм, підносила до небес могутній голос своїх надр, і годі було розчути в тому торжествуючому гримінні природи тонке дзвеніння невидимих нитей, про які мені казав професор Черкас.

Терни стояли розцяцьковані золотистою соломою, мов новорічні ялинки в казкових прикрасах. Олексій Григорович, хоч як давно там був, одразу знайшов між тернами не знати й ким протоптану стежку, стежка вивела нас на невисокий плаский горб позаду тернів, тепер уже йшов попереду професор, він вивів мене на самий верх горба, показав мені на степ:

— Погляньте, Миколо. Ви щось подібне бачили?

Перлисті отари апостольських овець котилися між землею і небом, далека агростанція ледь мріла червоними покрівлями, за золотими стернями ніжно зеленіло марево полів кукурудзи, спадиста частина степу палахкотіла жовтогарячим вогнем соняшників, а по самому краю цього всеблагого царства розкішної рослинності грубим дисонансом пролягала залізниця, що ніде не починалася й ніде не кінчалася...

— Я знав, що дійду сюди,— несподівано промовив професор. Власне, не промовив, а прошепотів. І так само пошепки додав: — Отут мене поховайте...

— Олексію Григоровичу! — кинувся я до нього, так ніби можна було затримати те, чого вже незмога затримати, помогти там, де не поможуть ніякі сили — ні земні, ні небесні.

Він глянув на мене дитячими зболеними очима, безсило приклав руки до горла, скрикнув, заточився і впав, як підтятий невидимим серпом, і земля під ним заплакала.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   52   53   54   55   56   57   58   59   ...   62

Схожі:

Тисячолітній миколай iconМиколай Коперник



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка