Тисячолітній миколай



Сторінка58/62
Дата конвертації17.04.2017
Розмір9.82 Mb.
1   ...   54   55   56   57   58   59   60   61   62

Думка в безголов’ї, вибір у пригніченості, воля в кам’яній несвободі...

О, чорнокнижники і фарисеї!

* * *

Паталашка їздив до Києва за реактивами для лабораторії, а привіз зовсім несподівані дві путівки до Швеції. Він старався не так для мене, як для Оксани. Вперше за всі роки радянської влади група вільних громадян здійснює подорож до Фінляндії, а тоді до Швеції. Україні випала велика честь розпочати цю велику прощу до святинь капіталізму. На Київ прийшла рознарядка, шість чоловік інтелігенції, червень-липень, двісті двадцять карбованців з кожного, затвердити кандидатури, вчасно повідомити Москві, щоб...



Паталашка ходив по київських коридорах влади, розпускав своє черево, постогнуючи, хвалився дружбою з самим Микитою Сергійовичем і видер дві путівки до Швеції просто з горла столичних чиновників не для власної користі, а задля престижу. Хай вони знають Паталашку!

Оксана була розгублена і злякана.

— Директор оце приніс і дав і каже: їдьте! А тобі не казав нічого? Може, не треба? Ніхто ж ще не знає, що воно, ніхто туди не їздив...

Я пригорнув її до себе, цілував обличчя, очі, уста.

— Оксаночко! Що ти ото кажеш: ніхто й нікуди! А хіба тебе не гнали колись аж на Рейн? І чи я не переміряв пів-Європи, щоб знайти тебе у чорта в зубах і врятувати?.. Колись цар Петро прорубав вікно в Європу, тоді Сталін замурував його мовби й навіки, тепер Микита трохи відтулив... Треба користатися нагодою! За двісті карбованців побачити Фінляндію і Швецію — таке буває раз у житті. Та й цікаво мені: як ті люди можуть і виживати й благоденствувати серед каміння, коли ми знай вмираємо з голоду на своїх найтовщих у світі чорноземах...

Група була — шість чоловік. Ми з Оксаною, бородатий мовчазний археолог, майстер соціалістичного реалізму — столичний художник, що писав портрети вождів, як Веласкес — іспанських королів, молода єврейка, яка всю дорогу повторювала: «Ми — руські», і маленький журналіст, з надутими щоками, що мав прізвище Півненко, але я охрестив його Кукуріченком.

Від Москви до Хельсінкі ми їхали поїздом, що, звісно, не означає, ніби цілий пасажирський поїзд відправлявся з Москви до Фінляндії. Просто до ленінградського поїзда дочепили кілька вагонів, які вже в Ленінграді перечепили до локомотива, який мав перетягти їх через кордон. Нам з Оксаною, як подружній парі, дали квитки до вагона СВ з двомісними купе, решта їхала в звичайному м’якому вагоні, і молода єврейка знай повторювала: «Ми, руські, звикли до колективізму, тому чотиримісне купе для нас вигідніше, ніж двомісне». Одне слово, пропаганда всіх видимих і невидимих переваг радянського способу життя почалася в нашій дружній групі вже з Ленінградського вокзалу в Москві і з неабияким успіхом тривала впродовж усієї подорожі.

З фінської мови я знав тільки одну фразу: «Тупакойта, тюлі!» «Артилерія, вогонь!» Щойно ми перетнули кордон, мої мовні запаси одразу збагатилися. Судячи з написів, які можна було прочитати з вагонного вікна, у фінських словах було багато голосних звуків і просто неймовірна кількість таких літер, як «к» і «н», так що слово «Оксана» з цілковитим правом можна було вважати запозиченим з фінської, бо запозичили ж ми колись ще в часи Юрія Долгорукого коноплю, корж, лемішку, хміль і навіть таке «націоналістичне» слово, як «хата»!

На першій фінській станції, де зупинився наш коротенький поїзд, на пероні, мов у чеховській п’єсі, грав військовий духовий оркестр і прогулювалася сила-силенна людей, зодягнених так, ніби сюди висадилися десантом всі найпрославленіші паризькі будинки моделей для демонстрування останнього крику моди затурканим радянським громадянам, яким першим вдалося вирватися з-за непробивної залізної завіси.

Показувати нещасним жертвам жорстокого капіталізму свої широкі радянські штани мені щось не дуже кортіло, Оксана, злякано тулячись у куточку біля вікна, теж не виявляла бажання прогулюватися, ми сиділи тихо, як миші, приголомшені побаченим, забувши навіть слова Маяковського, які нам втовкмачували в голову мало не з першого класу: «У советских собственная гордость, на буржуев смотрим свысока».

В Хельсінкі представник фірми, яка нами опікувалася, повіз нас до готелю з тою самою назвою: «Хельсінкі». Гігантський номер, циклопічні меблі, на письмовому столі біблія фінською і англійською мовами і товстелезна телефонна книга. Оксана боязко, мало не навшпиньках переходила з кімнати до кімнати. Ліжко в спальні — міг би вільно качатися табун слонів, від дотику до вимикача спалахувала прихованими світильниками ціла стіна, з ледь відкритого крана у ванній кімнаті гриміли цілі ніагари води. Щоб хоч трохи підбадьорити Оксану, я взявсяза телефонну книгу.

— А ну гляньмо на номери. В тебе тут немає знайомих, мала?

— Таке й вигадаєш! Звідки ж тут у мене знайомі?

— А в мене є. Не віриш? Президент Фінляндії Паасіківі, прем’єр-міністр Кекконен. Хіба цього мало?

— Ну, Миколо, хіба ж можна? Такі жарти...

— Ніякі не жарти. Ось розгортаємо на літеру «к», шукаємо, дивимось... Кекконен Урхо Калева, номер... Ну, що? Дзвонимо? Чи, може, спершу до президента? Подивимось на «п», так... Паасіківі...

Оксана недовірливо зазирнула мені через плече.

— Справді,— прошепотіла вона.— Як же це? Хіба таке може бути?

Я й сам ще хвилину тому не вірив, що таке може бути. В нас засекречені телефони навіть Тарапуньки й Штепселя — «у советских собственная гордость».

До Стокгольма ми пливли шведським корабликом «Біргер Ярл» — ім’я легендарного ватажка вікінгів, засновника шведської держави. Колись вікінги пливли до нас, тепер, через тисячу років, процес ставав зворотнім.

Треба сказати, що він не набув ще масового характеру, коли взяти до уваги мізерну кількість київських посланців до батьківщини рюриків, інгігерд і гаральдів. Холодне море без особливої привітності зустрічало нас, «Біргер Ярл» колотило так, що мало кому з нас довелося спробувати принад шведського столу під час вечері, вранці ми повиповзали на палубу зеленолиці, мов утопленики, але наш суперпильний Півненко-Кукуріченко, якого наші рідні інстанції наставили старостою групи, все ж знайшов достатньо сил, щоб зібрати всіх і оголосити свій «геніальний» план:

— Перекладач, якого нам підсуне фірма, поза всякими сумнівами, агент спецслужб, тому розмовлятимемо між собою тільки українською мовою, щоб він нічого не зрозумів!

Але торжеству українських національних принципів на берегах Балтики не судилося збутися, бо з строкатої юрби, яка зустрічала «Бігер Ярл» в стокгольмській гавані, виокремилася по-циганському мальовнича постать і привітала нас голосним, веселим і таким знайомим:

— Здоровенькі були!



Мішель— наш перекладач. Народився в Криму. Батько єврей, мати українка. Школа — російська. Торгівля на їхній вуличці була така: хліб у грека, м’ясо в татарина, городина й садовина у вірменина. В таких умовах усі діти виростають поліглотами. Цілком закономірно Мішель опинився в Лазаревському інституті східних мов, де до арабської, фарсі й тюркських мов легко долучив основні європейські, завдяки чому й був прикомандирований перекладачем до англійських спеців на будівництві Турксибу. Перескочити звідти до Ірану було вже справою техніки. Так Мішель обрав свободу. Наш Кукуріченко одразу вчув у цій розповіді провокацію. «Агітує, щоб і ми ставали зрадниками батьківщини і втікали за кордон! — попередив він нас— Будьте пильні й не піддавайтеся на провокацію!» І, щоб остаточно викрити підступність Мішеля, став сікатися до нього, чому той не показує стокгольмських трущоб. «А що це таке?» — простодушно поцікавився Мішель. Тоді Півненко на автомобільному заводі «Вольво» став допитувати директора, чи випускається в заводських цехах стінгазета. В шведській мові слова «стінгазета» не виявилося, і Мішелю довелося з поліглота перекваліфіковуватися на мигоглота, тобто пояснювати директорові на мигах, чого від нього хоче ушнипливий радянський гість. Було багато сміху, і взагалі наша подорож була веселою завдяки цьому дурневі. Нас возили по всій Швеції, показували королівські замки й собори, пам’ятники королям і розбійникам, в Упсальському соборі ми з Оксаною поклали пучечок квітів на могилу великого ботаніка Карла Ліннея, а коли на півдні їхали з Мальме до Лунда, і обабіч шосе зазеленіли бурякові плантації і зазолотилися лани пшениці, я спитав Мішеля, чи не могли б ми побувати на якій-небудь селянській фермі. «Не передбачено програмою!» — закричав Кукуріченко, але наш гід і перекладач за багато років перебування у вільному світі відвик від суворого дотримання програм і знав тільки одне: не платити зайвого. «Це нам нічого не коштуватиме,— заявив Мішель,— можемо заїхати на годинку. Вибирайте ферму до вподоби».— «Та хочби ось цю!» — показав я на гарні будівлі під тополями, схожими на українські. Будівлі, щоправда, як для селянської ферми були занадто розкішні, і Півненко негайно запротестував: «Тільки не сюди! Ніяка то не ферма, то санаторій або ще щось!» — «А ми подивимось, що воно таке»,— заспокоїв його Мішель, і наш автобус уже котився неширокою асфальтовою дорогою до будівель під тополями. Зблизька переконалися: ферма. Силосні вежі, корівник, свинарник, трактори на обійсті, інвентар. Те, що видалося Півненкові санаторієм, насправді було фермерським будинком, дванадцять кімнат, набитих дорогими меблями, коштовною порцеляною, бронзою, картинами. Фермер пояснив, що вони з дружиною вкладають значну частину заробітків у свій дім, щоб бодай якоюсь мірою компенсувати тяжку, власне, рабську працю на землі. Їх було троє: фермер, дружина і 16-літній син. Помагали їм вести господарство два наймані робітники. Кожен мав окремий котедж, біля котеджа — машина. П’ятеро цих людей обробляли чотириста гектарів землі, вигодовували двісті корів і чотириста свиней. «Пропаганда! — процідив крізь зуби Півненко.— Все це підлаштовано для довірливих туристів. А спитайте їх про врожаї!»

Господар поскаржився на ґрунти. Це не те, що в казковій Україні, про яку він багато чув. Доводиться багато витрачати на добрива. Вони самі готують компост (весь гній бродить в бетонованому резервуарі, і газ, який утворюється при цьому, йде на опалення приміщень і для кормокухні), хімічні добрива доводиться купувати. Урожай? Облік тут вівся на бушелі, ми довго перераховували на центнери, в нас виходила якась фантастична цифра: 120 центнерів пшениці з гектара! На оцих суглинках — по сто двадцять центнерів! «Я ж казав: пропаганда!» — торжествував Півненко. Ми знову загинали пальці, рахували й перераховували, фермер повів нас до зерносховища, показав кілька лантухів ще торішньої пшениці. Зерно мовби таке, як і в нас, але чому ж навіть нашим чорноземам ще далеко до цих неймовірних урожаїв, уже не кажучи про суглинки! Півненко ще спробував покукурікати мені над вухом, вік би не чути й не бачити цього гавкуна, а тим часом хтось невидимий турчав мені на вухо з другого боку на мотив «Трьох танкістів»: «У советских собственная гордость, на буржуев смотрим свысока!..»

О, ці сталінські псалми, вірші і віршики, пісні й пісеньки, які не зоставили в наших головах жодної вільної клітини!

Додому ми поверталися так само, як їхали сюди. Морем до Хельсінкі, далі коротеньким поїздом до Ленінграда, а вже до Москви поїздом, сказати б, повнометражним. Коли ми з Оксаною сідали до свого купе, вагон видався мені порожнім. Двері всіх купе зачинені, жодного звуку, жодного шереху. Поїзд рушив, зелена Фінляндія, прощаючись, побігла за вікнами, щоб дати змогу Оксані влаштуватися як слід, я вийшов до коридору, двері сусіднього купе виявилися відчиненими, навпроти них біля коридорного вікна метлявся маленький чоловічок з жовтою сухою лисиною, сам теж такий сухий і невагомий, що йому доводилося широко розставляти ноги, щоб утриматися на місці. Чоловічок глянув на мене знизу вгору, щось сказав, здається, по-англійськи, я попросив:

— Коли можете, то по-російськи.

— Співвітчизник? — збадьорів чоловічок.

— Виходить.

— Повинен вам сказати — ви справжній гренадер! Апетит, мабуть, у вас — грандіозний?

— Не скаржусь.

— Снідаєте як? Котлети з кашею, яєчня з салом, хліб з маслом...

— Буває й пиріжки з сметаною...

— Так я й знав! Це нас губить! Ми все проїдаємо! А хочете бути як оце я? Жодного грама зайвої ваги, завжди в формі... Але для цього треба забути про кашу й пироги! Знаєте, як я снідаю? Чашечка чорної кави, а тоді половинка холодного курчати — і отак тонко-тонко чорною ікрою. Ледь-ледь чорної ікри і ніякого хліба!

— Цікаво,— сказав я,— над цим можна подумати. Якою, ви сказали, ікрою? Кабачковою?

— Та ви жартівник! — сплеснув ручками чоловічок.— Кабачкова ікра! Грандіозний жарт! Я мав на увазі те, що мав на увазі: справжню ікру, чорну, зернисту, кав’яр.

— Я з України,— пояснив я чоловічкові,— слово «кав’яр» є в нашій мові. Слово є — ікри нема, але якось живемо. А ви відколи отак снідаєте?

— Тобто?


— Ну, холодне курчатко й ікра.

— Ви знаєте, не можу сказати. Скільки себе пам’ятаю...

— І під час війни?

— Під час війни я був в апараті міністерства. Звичайно, життя не зарубіжне. Іноді доводилося замість чорної червону, кетову... Але це було недовго... До війни я був у Швейцарії, тоді в Швеції... В Швеції ми, здається, з сорок сьомого. Адель, з якого року ми в Швеції?

З купе вигулькнула гарненька чорнява жіночка, стрельнула на мене підмальованими очима, надула губки на свого чоловіка:

— Ти ж прекрасно знаєш, що з сорок сьомого!

Ага, на Україні саме був черговий голод, а цей поїхав їсти холодні курчата з кав’яром. З Швейцарії майже одразу до Швеції. Все на «ше». Я подумав: які ще країни є на «ше»? Нічого не згадав, крім Шотландії. Але Шотландія не самостійна держава. Щось ніби Україна. Україну проковтнула колись Російська імперія, Шотландію — Англія.

— Ми з Адель вже втомилися,— пояснив чоловічок,— повертаємося на батьківщину. А ви — з Фінляндії?

— Як вам сказати? Більше, мабуть, з Швеції.

— Ви були в Швеції? Чому ж я вас там не бачив?

— Всього три тижні...

— Тоді ясно. Ми з Адель саме готувалися до від’їзду, в посольстві я практично вже не бував... Ви, звичайно, по розвідці?

— Та ні, я не геолог, я агроном...

— Геолог! Ах, жартівник! Адель, ти чула? Не геолог, а всього-навсього агроном! Грандіозно! Ну, звичайно, у вас повинна бути своя легенда. За легендою ви агроном. Але ж ви з органів?

— Ми з дружиною звичайні туристи. Наша група в сусідньому вагоні, а ми тут тому, що подружжя.

Дипломат підійшов до мене впритул, дістав якусь книжечку, став тицяти мені межи очі:

— Гляньте. Ось моє посвідчення. Радник посольства. Ви повинні мені вірити. Не треба ніяких байок про туристську групу. Радянські туристи? Це ж смішно! Що таке — радянські туристи? Де ви їх бачили?

— Уявіть собі — вони є. Ось перед вами один з них.

— І ви хочете переконати мене, що ви не з органів, а справді агроном з України?

— Справді.

— Хто ж вас випустив за кордон?

— Тепер усіх випускають.

— Усіх?

— Усіх.


Дипломат опасливо позадкував од мене, вже здалеку посварився сухеньким пальчиком:

— Та ви ж хитрий, як усі українці! Мені треба було одразу здогадатися. Це ж так елементарно! У вас — рука! І не пробуйте заперечувати.

Тоді я ще не знав, який близький до істини був цей ікроїд.

* * *


На агростанції мене ждав лист од матері. «Дорогий синку Миколо і наша невісточка Оксанка! — писала мама.— Що ж воно на світі діється, господи, твоя воля! Прислав мені Маркусь письмо і пише, ніби оженився, а мені й не сказав нічого і не покликав на свайбу, бо було в них якесь комсомольське весілля, сама молодь, і жінка його теж молода й комсомолка, а зветься Мурсель, татарка воно чи хто? А чи Маркусь хоч вам повідомив і чи ви там були на тій комсомольській свайбі і що воно і як, хоч напишіть же мені старій та дурній...»

Я поцікавився в Оксани, що це за ім’я — Мурсель?

— Може, Муся? — висловила вона здогад.

— А що таке Муся?

— Може бути Маруся, а може й Тамара. Дівчатам подобається переінакшувати...

Не вгадали ми з Оксаною. В інституті вже були канікули, Марко з своєю Мурсель замість весільної подорожі, мабуть, рвонув знову на цілинні землі, жди тепер до осені. Я написав матері заспокійливого листа, але відправити його не встиг, бо на агростанції несподівано з’явилися молодожони.

Привіз їх з Веселих Хуторів мій знайомий, відставний майор Зозуля. Він підкотив своїм «сіро-голубим», як миша, «Москвичем» до нашого будиночка, виліз з машини і зробив заяву про те, що нікого б він сюди не повіз, але взнав, що це мій брат, тому порушив свій звичай, ну і так далі. Після чого майор випустив на волю своїх пасажирів і покотив назад, до станції.

Марко був, як Марко, тільки ще мовби дрібніший і худіший, а його жона — нівроку собі дівчина, все на місці, щоки, губи, очі, груди, ноги, пофарбоване модною хною руде волосся викладене високою баштою на голові, завдяки чому Марсель видається вищою за Марка, а може, вона й справді вища на зріст, може, це тепер теж модно, як хна, як оце чудернацьке ім’я... Хоча з іменем наша мама, здається, щось наплутала.

— Знайомтесь,— весело загукав Марко,— моя дружина Марсель. Я не буду гарькати, насправді вона Марія, але її артистичний псевдонім — Марсель Рижій.

Я процитував: «Зацвів сподіваний рижій».

— Що це? — не зрозумів Марко.

— Вірш поета, вбитого Сталіном26.

— Я не про те. Рижій.

— Сільськогосподарська олійна культура. А ви думали: щось французьке, як і Марсель? Ти як — теж узяв псевдонім?

— Я — Сміян. Правда, ім’я трохи поміняв. Маркерій. Тепер: Маркерій Сміян. Звучить?

— Звучить. Це вже щось древньоримське? Маркерій, Тіберій, Дезидерій... А твоя... Марсель що — актриса?

— Ну, Миколо, невже не розумієш? Вона студентка, як і я. А її рідна тітка — народна артистка. Виконує головні ролі у всіх п’єсах Корнійчука.

— Марсель теж цілиться на Корнійчука?

— У неї, як і в мене,— смак до громадської роботи,— поважно сказав Марко.— Знаєш, я приїхав до тебе порадитися...

— Ти б до мами поїхав, а не до мене. Образив ти її.

— Заїдемо ще. Ми оце були в Києві, у Марсельчиної тітки, ну, до тебе зручніше з транспортом... До того ж, у моєму житті намічаються зміни... Я й хотів з тобою... Мама не зрозуміє. Вона далека від цих проблем.

Жінки клопоталися з вечерею, ми з Марком вийшли під зорі. Я повів його до будиночка професора Черкаса, показав бібліотеку, яку заповів мені вчитель.

— Добудуємо ще дві кімнати, влаштую мансарду і переберемося з Оксаною сюди,— пояснив я братові.

— Ти остаточно вирішив заритися тут у землю, а тепер ще й у ці книжки? — спитав він.

— А хіба що?

— Я б так не зміг. Мені потрібний простір.

— Як відомо, сцена — досить обмежений простір,— зауважив я.

— Ет, що там сцена! Від сцени я відійшов!

— Відійшов, не дійшовши? Ти ж переконував мене, що хочеш стати актором, що відчуваєш у собі щось особливе. Я тоді подумав: а чому б Сміянам не подолати земне тяжіння? Чи ж ми тільки хлібороби, гречкосії чи й ще хтось! А тепер же як?

Марко сміявся довго й заливисто на мої слова. Не чув я такого сміху в нього ніколи. Навчився в інституті культури? Артистичний сміх?

— Я не буду гарькати, але тебе, Миколо, засмоктала твоя агростанція. Це вже не земне, а чорноземне тяжіння. А я вирвався на оперативний простір! «Молодим везде у нас дорога...». Попервах, як і ти оце, я недооцінював. Коли мене вже на першім курсі обрали секретарем факультетського бюро комсомолу, я подумав: зайва халепа. А виявилося: це тільки початок. Трамплін! Я ж єдиний на весь інститут виконавець ролі Леніна в п’єсах Корнійчука й Погодіна. Вже я й не беру участі в спектаклях, та однаково: єдиний виконавець! Климушняк, ти ж його пам’ятаєш, секретар обкому, той так і заявив: «Щоб мені на всіх зборах і активах був Сміян!» і скрізь мені — слово. Тільки оголосять мене — все мертве. Ждуть, що скажу. Раз виконавець ролі Леніна, значить довірений-перевірений і скаже, вважай, те, що сказав би сам Ленін. Ну, а коли мене обрали вже й секретарем інститутського комітету комсомолу... Кабінет, телефон... Дзвоню директорові інституту: хотів би з вами зустрітися. А він: не турбуйтеся, Маркерію Федоровичу, я сам до вас забіжу після другої пари... Ну! А тепер така історія. Восени буде обласна комсомольська конференція, і мене рекомендують секретарем обкому комсомолу по пропаганді. Оце я й хотів з тобою порадитися. Марсель в одну душу: згоджуйся! Її тітка теж радить... Я б і не проти, але все-таки боязко...

— Ти ж ще вчишся. Хіба студентів обирають?

— Мене оберуть! Головне, щоб рекомендував обком партії. А Климушняк заявив: «Сміян — це наша надія...» Скажу тобі по секрету: оце обрання — тимчасове, всього на рік, поки я одержу диплом.

— Тебе ж ще не обрали.

— Оберуть! Партія накаже — оберуть! Я не буду гарькати, але тут стовідсоткова гарантія. А там Климушняк обіцяє вже мені першого секретаря, бо нинішній перший іде до Києва. Для мене відкривається така сама перспектива. Область — це тільки перший етап, трамплін. А далі: Київ, Москва. Комсомол — це кузня партійних кадрів.

— Значить, не в актори, а в кадри?

— Ну, Миколо, ну справді! Як ти не розумієш? Що таке актори — це ж нещасні люди, вічні злидні, жалюгідні попихачі. У нас акторську майстерність читає заслужений артист. Як розійдеться, розмахається, скидає з себе піджак, вішас на спинку стільця, а в піджаці половини підкладки немає, пообтріпувалася, він її ножицями повідрізав. Штани купував, коли був ще худий і стрункий, тепер наросло черево, штани в поясі не сходяться, він їх ззаду розпоров і в той клинець вшив жіночу гумову підв’язку, знаєш, таку ще довоєнну — різнокольорова, вся в брижиках. І це ж заслужений артист республіки! Може, ти й мені хотів такої судьби?

— Хотів не я, це ти сам хотів, Марку. А я тоді подумав: актор, артист, художник — це ж прекрасно! Це ж вознесіння нашого селянського роду.

— Ти перебільшуєш, Миколо. Актор — ніякий не художник. Простий лицедій.

— Може, й так. Але люди його люблять саме за це. Бо лицедійствувати на сцені — це благородство, а лицедійствувати в житті — негідно й підло.

Образа бриніла в Марковому голосі, коли він сказав:

— Мене висувають не лицедійствувати, а керувати.

— Керувати?

Було в батька три сини. Два розумні, один дурень. У нашого батька — двоє синів. Хто з нас розумний, хто дурний? Я перепитав:

— Тебе висувають — керувати? А ти хоч знаєш, що це таке? І взагалі — знаєш ти хоч що-небудь?

— Чому ти вважаєш, ніби я нічого не знаю? Мені двадцять один рік. Згадай себе. Ти в такому віці вже командував батальйоном, якимись особливими мінометами. Чому ж я, твій брат, не можу хоча б наслідувати тебе, повторити твій приклад?

— Про війну не треба, Марку. Командувати на війні — про це знають тільки ті, хто там був. Там смерть зрівнює всіх: і командирів і підлеглих. А тут, ти ж сам хвалишся: сиди в кабінеті, морду надимай та видзвонюй по телефону.

І все тримається, як і за Сталіна,— на страхові й брехні, а не на знаннях і вмінні. На війні командирів відбирає сама смерть, вона вибирає найвищу мужність, найвищу гідність, найвище благородство. В звичайному житті прості люди добираються за здібностями, за вмінням, а керівники? Ну, ситуація, ну, випадок, ну, слухняність і запобігливість перед вищим начальством, але на цьому ж не може триматися велике справжнє життя. Ось чому серед наших керівників, скільки я їх бачив, так багато людей обмежених, затурканих, тупих, егоїстичних, а найстрашніше: вони абсолютно нічого не вміють робити і зовсім не переймаються цим. Як кажуть в народі: дурний та й не журиться! Не хотілося б мені бачити тебе, Марку, серед таких людей.

Він, мабуть, і не слухав мене зовсім, бо його запитання, що несподівано пролунало з темряви, було для мене, мов ляпас:

— Ти не віриш у кадрову політику нашої партії?

Кадрова політика? Про що це він? Отой маленький Сталін, в нечутних кавказьких чобітках, а за ним табунець соратників-прихвоснів, і всі теж маленькі, дрібненькі, хто хоч на вершок вищий за вождя, пригинається, вганяє голову в плечі — оце кадрова політика? Сталін вмер, тепер бігає поперед усіх наш дорогий Микита Сергійович, а за ним знов табунець і знов ті, хто вищий першого, готовий провалитися крізь землю. І це кадрова політика?



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   54   55   56   57   58   59   60   61   62

Схожі:

Тисячолітній миколай iconМиколай Коперник



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка