Тисячолітній миколай



Сторінка59/62
Дата конвертації17.04.2017
Розмір9.82 Mb.
1   ...   54   55   56   57   58   59   60   61   62

Злі карлики керують велетенською країною, ненавидять усіх, хто на них не схожий, впускають до своєї номенклатури тільки таких, як вони,— може, оце і є та кадрова політика?

Брат, мовби прочитавшії мої гнівливі думки, заявив:

— У нас на посадах завжди були кращі з кращих!

— Гай-гай! — гірко засміявся я.— Аби ж то кращі, Марку. Може, Климушняк кращий? А може. Сирота, який продав професора Черкаса, а заодно й твого брата?

— Сирота — відповідальний працівник обкому партії.

— Зайве свідчення того, що до посад ведуть тисячі доріг, і не завжди прямі й праведні ті дороги. Багато покручених, звивистих, або вже й не дороги, а нори, підземні лабіринти. Добереться отакий сирота до посади, а що він уміє, що знає? Мабуть, тільки й знає, що в нас праця — самовіддана, патріотизм — полум’яний, труднощі — тимчасові, схвалення — одностайні, єдність — монолітна, ентузіазм — всенародний, успіхи — небувалі, аплодисменти — бурхливі. Хто продав душу дияволові безликості, сам повинен стати безликістю і докладатиме всіх зусиль, щоб зробити безликим і весь народ. Сковорода казав: «Человек, мир сердечний погубивший, погубил свою главу и свой корень».

— Ти анархіст, як усі селяни,— зітхнув Марко.

— Ніби ти не селянин!

— Я скинув з себе цю зашкарублу оболонку! Інакше й мене б поглинула дрібнобуржуазна стихія!

— А яка стихія, цікаво, годує тебе хлібом?.. Втім, пробач: кожен годує себе сам.

— Отак воно краще,— похвалив мене Марко,— бо це ж, пробач мені, звичайнісінька демагогія.

— Демагогія йде завжди згори, а я живу внизу, на самих глибинах...

...І прірва в цілих тридцять років, і ніби один з нас так і зоставався сидіти на самому дні тої прірви, а інший підіймався, возносився над нею, щоб потім низринутися в глибини вже без надії, без сліду, без спомину.

Коли ж зламалася братова душа? Як я прогледів? В сорок шостому, коли Сталін почав зрікатися Перемоги, Маркові одинадцять, він ще дитина, але хто знає, що найперше вловлює дитяча душа — добро чи зло, благородство чи підступи, святощі чи сатанинство? В п’ятдесят шостому Хрущов став зрікатися Сталіна, Маркові двадцять один — небезпечний вік вибору, душа рветься на розпуття і не знає, куди кинутися, куди вдатися. Шістдесят п’ятий рік — Брежнєв відрікається від Хрущова, Маркові вже тридцять один, душа викристалізувалася, світ переверне — з дороги не зверне. Сімдесят шостий рік, Брежнєв, піштовхуваннй під лікоть Сусловим, зрікається самого Брежнєва, туман і пітьма наповзають навіть на ті нечисленні дні, що були в нашому житті, після бадьорих маршів починається безладне блукання, сліпе тицяння по кутках і тупиках, а пітьма стає суцільною, і боротися з нею несила, більшість скоряється й ламається, але Маркові сорок один, розквіт сил, хапати якомога більше і тримати, не випускаючи з рук, мерщій надягнути нову маску, не приміряючи, бо так званий розвинутий соціалізм — це суспільство суцільних масок і всезагального лицедійства, вимріяне царство свободи для званих і обраних, соціалізм для своїх. І ось вісімдесят шостий рік, Горбачов, сповідуючи успадкований від своїх «генеральних» попередників принцип: «Ти мене породив, я тебе і вб’ю»,— вже не просто зрікається застою, волюнтаризму, культу, а рвучко й відважно розчиняє брами для свіжих вітрів і вільних душ, але всі вітри давно вже отруєні, а душі понищені, зламані, приспані, і в широкі брами великих сподівань вповзають міазми і потвори. Потвор народжує маячня, а в нас вийшло навпаки: вони плодилися посеред білого дня, в нас перед очима та ще й під наші захоплені вигуки й бурхливі овації. Орда принесла нам колись крик «Ура!», Візантія подарувала аплодисменти, і ми охоче прийняли ці підступні дари для скаламучення розуму і жили з ними цілу тисячу років.

Невже й брат мій — серед потвор? Він уцілів при всіх зреченнях і відступництвах, як Суслов у Кремлі, і хоч до Кремля не добрався, зате в Києві закорінився так міцно, що не здули його ніякі політичні бурі. Був на побігеньках у Підгорного, в Шелеста вигулькував з-за спини, до Щербицького перемандрував під пахву і гордо промовляв звідти: «Ми!.. Ми!.. Ми!.. Я не буду гарькати...»

Існувала досить зла легенда про те, як Марко перескочив з Нижньодніпровська до Києва. Зла і принизлива легенда, але я ніколи не питав Марка, не домагався коли й не спростування, то хоч простого пояснення.

Та подія пов’язувалася з іменем Кириченка. Кириченко тоді вже був у Москві, Хрущов забрав його з Києва і зробив другим секретарем ЦК, тобто повелителем всіх переляканих, запобігливих і догідливих. Було ще далеко до страшних Новочеркаський подій, коли Кириченко, який «залишився на господарстві» (Хрущов поплив на теплоході «Балтика» до Америки, щоб стукати по столу ботинком в ООН), віддав військам наказ розстріляти демонстрацію робітників, які протестували проти нелюдських умов життя, отож Кириченко ще не загримів з високих постів «на заслужений відпочинок», розкошував владою, купався в славі, коли з грюкотом і сиренним виттям котив у величезнім урядовім автомобілі, то здавалося, ніби своєю безмежно-широкою фізіономією заповнює все переднє скло,— вже й не відлякуюча маска східних деспотів, а щось ніби звіряча велич. А може, це отой пресловутий соціалізм з людським лицем? Того літа Кириченко ощасливив своїм «перебуванням» рідну Україну, відвідав красуню-Одесу, де колись здійснював керівництво, і на згадку про таку визначну подію посадив біля обкому партії каштанчик. На деревце одразу почепили пластинку з нержавіючої сталі з написом: «Это дерево посажено членом Политбюро...» Майже як у гоголівських Івана Івановича та Івана Никифоровича: «Сія диня з’їдена...» Але з насіння з’їдених гоголівськими героями динь виростали нові дині, а як росли дубки, каштанчики, берези, посаджені великим Мао, маршалом Тіто, Фіделем Кастро, нашим дорогим Микитою Сергійовичем, а також багатьма членами Політбюро? Гай-гай! Недосить видалося пронумерованих і прописаних людей — кортіло добратися ще й до кожної деревини!

Після Одеси визначний керівник ощасливив Київ, але не саму столицю, а лиш столичні мисливські угіддя, перейняті народними слугами мало не від київських князів. Тисячі гектарів древніх пущ на Лівобережжі обгороджено високою дротяною сіткою — звідти не вискочить звір, звідси не вскочить чоловік. Концтабір для звірів. А в надзирателях — мало не полковники, які дослужилися до своїх чинів при диких кабанах, тому й зватися повинні були відповідно: кабанячі полковники.

Було літо, полювання на звіра й птицю заборонене, але ж не для високих осіб. Начальство керує і полює перманентно, тобто безперервно, щоб не давати спокою й розслаблення ні людям, ні звірям. В давнину на лови з князем вирушала дружина, зганяли туди довколишніх смердів; поміщик, їдучи травити зайців, брав з собою псарів, дворових і кріпаків мужської статі; наше начальство теж не полює самотою, а неодмінно у належному супроводі відповідних чинів. Хто окреслює коло тих ощасливлених і як мій брат, який тоді був ще комсомольським секретариком далеко від Києва, міг потрапити на кириченківське полювання,— все це для мене так і лишається таємницею назавжди. Але сталося саме так.

Кириченко вмостився в бетонній бочці, поставленій на бетонних стовпах біля кормушок, кабанячі полковники нажахкали кабанів до тих кормушок, вельможний мисливець з одного пострілу вклав найбільшого вепря — ґуля наш батюшка, ґуля!.. Після цього належало причаститися всього, що послав бог і трудовий народ. Двері розчинено, високий гість перший ступив до трапезної кімнати, орлиним зором окинув стіл, столи і столики, все побачив, усе зауважив, помітив і відмітив, але ж соціалізм з людським лицем мав не тільки гострий зір, а й тонкий нюх, товариш Кириченко розкрилив ніздрі свого неабиякого носа, нюхнув наїдки й напитки, нюхнув ще раз і загримів: «А де діжкові огірки!»

Літо ще тільки починалося, огірочки могли бути малосольні, але діжкових не було.

— Без діжкових огірків і за стіл не сяду! — заявив вельможний гість.

І тут перед соціалізмом, який втратив людське лице, проштовхавшись крізь частокіл наближених, відважно і, сказати б, відчайдушно став мій непоказний братик і заявив:

— Дайте мені вертольот, і через три години діжкові огірки будуть на столі!

— Дайте йому вертольот, а ми зганяємо в більярд,— звелів можновладець, навіть не поцікавившись, хто це і що це перед ним.

Та коли Марко злітав до Нижньодніпровська і таки привіз маленьку діжечку з малесенькими, як мізинчик, солоними огірочками і Кириченко розхрумкав корнішон і пустив його за щоку, то муркнув Підгорному: «Такого хлопця треба держати під рукою. А він у тебе де?»

А здавалося б: що таке діжечка з солоними огірками? І як може звичайний предмет, мертва річ вирішити долю людини?

Я не розпитував брата про цей випадок.

* * *


І вже зовсім інша мертва річ, і не визначення людської долі, а лиш свідчення, спомин і біль.

Одразу по смерті Сталіна ми з професором Черкасом стали писати до військової прокуратури, до КДБ, до Міністерства оборони, питаючи про долю майора Михна. Відповіді не було нізвідки. Почалася хрущовська весна, мільйони людей вийшли з концтаборів, реабілітували загиблих,— про Гаврила Панасовича не було ніякої чутки. Тоді прийшов Брежнєв, лакизи зробили його маршалом, маршалові захотілося спогадів про бойові подвиги, а подвиги здійснюються тільки під мудрим командуванням,— так над країною знову стала виростати похмура тінь Генералісимуса, про невинно переслідуваних вже не було мови, збудовано нові концтабори, знайдено й поселенців для них — дисидентів, так знову вмерла воля і вмер народ, тепер уже, здавалося, навіки.

І тут Горбачов, і перестройка, і всі брами навстіж, і...

Ми ніколи не знаємо кінця, але початок був прекрасний, і саме той початок приніс мені несподіваного пакета в цупкій синій обгортці, з суворими грифами і п’ятьма сургучевими печатями, про існування яких я вже й забув.

Я зламав печаті, розрізав білі шнурки, зазирнув у таємничий пакет. Кілька аркушиків і обтріпаний блокнотнк з пожовклими сторіночками з півдолоні завбільшки.

В одному з листів писалося: «На ваш запрос сообщаем...» Довго писали, а читати, власне, нічого. Справу майора Михна Г. П. переглянуто і «за отсутствием состава преступления» його визнано невинним. Про що й повідомляється. Прекрасно! Ми тебе вбили, але тепер вирішили визнати живим.

Ще один папірець був випискою з постанови про реабілітацію Гаврила Панасовича, нарешті третій звався: «Опись вещей, изьятых при аресте гражданина Михно Г. А. и возвращаемнх родственникам покойного».

В «Описи» під номером один значилося: «Блокнот самодельный из бланков иностранного происхождения с надписями на иностранных языках».

Номера два не було, не було нічого більше: ні речей, ні повідомлення про те, де перебував Гаврило Панасович, де загинув, коли, від чого.

Ах, яка ж у нас робітнича та ще й селянська держава!

Я взяв той блокнотик, мов послання від усіх невинно убієнних, мов голос Гаврила Панасовича, мов його втомлену душу. Блокнотик вільно вміщався в моїх долонях, я міг зробити з долонь сховок для нього, пригріти, приголубити. Пожовклий папір можна з допомогою хімічних реактивів знов зробити білим, можна прочитати на ньому вицвілі літери і втрачені слова, а людини не воскресиш, не вернеш, не відновиш.

Блокнотик без палітурок, зшитий дивною шпагатиною з... картону. Гаврило Панасович розповідав мені про цей картонний шпагат, з якого зіткані були «матраци» для в’язнів концтабору. Набиті «матраци» були паперовими клаптями, настриженими з особових справ тих, кого вже немає на світі. В кожному матраці — тисячі таких папірців, на них — тисячі імен мертвих, і ти теж приречений на смерть і лежиш на цьому страшному матраці, мов у братській могилі. Та доки людина жива, вона не здається, концтабірники знайшли спосіб користатися навіть тими понурими письменами, матраци стали своєрідною «бібліотекою» для приречених, їх «читали й перечитували», шукали прізвищ знайомих, однополчан, земляків, матрацами обмінювалися, навіть «торгували», сам Гаврило Панасович знай робив з тих матрацних папірців невеличкі блокнотнки і вів у них найпростіші записи про погоду, дні тижня, настрій, щоб не збожеволіти остаточно, щоб нагадати собі, що ти ще людина, що ти мислиш, маєш пам’ять. Щомісяця на їхній барак налітала гестапівська команда, робила обшук, відбирала все заборонене, і щоразу в Гаврила Панасовича знаходили саморобні блокнотики, його кидали до штрафного бараку, звідки він уже не виходив, а його виносили, та знов він насмикував з матраца папірців, знов зшивав їх у блокнотик, вимінював за півпайки (тобто 60 грамів) кістяного хліба огризок олівчика і вперто вів свої передсмертні записи.

Він сказав мені, що останнього зробленого ним блокнотика гестапівці відібрати не встигли, бо прийшли американці і звільнили концтабірників, не казав тоді в Кельні й про те, що використовує цей блокнотик для словничка, хоч міг би скористатися для цього розкішними американськими записниками, яких повно було в штабі підполковника Сейса.

Хто може збагнути психологію людини, яка пробула три роки в фашистському концтаборі?

А хто пояснить мені психологію тих смершівців, які арештовували майора Михна і вилучили цей блокнотик як «вещественное доказательство», а тоді зберігали його в своїх похмурих архівах понад чотири десятиліття?

Мовби в передчутті своєї долі, Гаврило Панасович, записуючи в блокнотик англійські слова, надавав перевагу словам «невеселим»: темний — дарк, фаскенс, твердий — хард, знищувати — краш.

Сімдесят шість аркушиків, сорок сім англійських і двісті вісімдесят одно німецьке слово в словничках, і зовсім несподівана фраза англійською мовою з оповідання Хемінгуея «Сніги Кіліманджаро»: «...і найстрашніше було те, що по краю цієї порожнечі нечутно прослизнула гієна».

Яку гієну мав на увазі Гаврило Панасович? І чи не за цей натяк поплатився він, зрештою, життям?

Аби ж то гієни тільки прослизали по краю нашого життя. Ми приречені жити серед гієн і здригатися щомиті від їхнього мерзотного виття.

А на звороті кожного з тих сімдесяти шести аркушиків то шматки якогось концтабірного листування, де йдеться про переміщення ув’язнених, про транспортування, переведення до штрафних команд або й до «Гіммельсфарткомандо», тобто до господа бога, а також кілька обрізків з особових справ радянських військовополонених, останні свідчення про тих, хто стояв на вогненних рубежах літа сорок першого року і, безвісті пропавши, занесений був до чорних сталінських списків.

Вдома над їхніми іменами десятиліття цілі висітиме хула і анафема, а тут і після мученицької смерті їх знов четвертували, і байдужий німецький різак шматував їхні особові справи, методично й акуратно відрізаючи рік народження кожного, лишаючи тільки день і місяць, мовби для того, щоб були вони для нас вічною загадкою.

Особові справи були з двох шталагів. Шталаг ІХА (в ньому був Гаврило Панасович, особистий номер 30196) і шталаг 319. З шталага ІХА я прочитав тільки два уривки з службового листування. В одному йшлося про відправку в штрафну команду в’язня під номером 36090, в іншому, від 15 листопада 1941 року, кострубатим готичним почерком виписано імена французьких полонених: «№ 35539 Вандаше Жюль, № 35474 Лагайє Рожер, № 48982 Лакресоньєр Жак».

З шталага 319 залишки записів про тих, хто знайшов там свою смерть.

Особистий номер 1766. Бодров Михайло. Народився 16.V. (рік відрізано). Родом з села Тяшино, жив у Бронниці Московської області, електрик, зріст 174 см, блондин.

Особистий номер 1866. Феньов Василь П., народився 29.XII., родом з Архангельська, кресляр, 154 см, шатен.

Особистий номер 1864. Євс... (чи Євсєєв, чи Євстратов, чи Євстигнєєв?) з Куйбишева, зріст 173 см, брюнет.

Особистий номер 1862. Єфіменко Іван. Народився 18.І., Вороньків, Київської області, селянин, 160 см, білявий.

Особистий номер 1770. Бондарєв Андрій, народився 25.IV., з Могилівської області, білорус, жив у Бихові, шофер, зріст 170 см, чорнявий.

Особистий номер 1810. Деянов Іван, народився 10.VII., 162 см.

Особистий номер 1765. Бородін Іван, народився 6.ІІ в Тамбовській області. Селянин. 163 см, шатен.27

Я читав і перечитував блокнотик Гаврила Панасовича Михна, і жах поймав мене від думки про жертви, якими позначено нашу хресну путь в історії. «Но мы мелем, и месим, и крошим тот ни в чем не замешанньй прах».28

Навіть у чорній сутіні середньовіччя тонким промінчиком проблиснуло слово «гуманізм», що походило від humus — ґрунт, земля, і, розганяючи морок обскурантизму, засяяли імена Джордано Бруно, Еразма Роттердамського, Томаса Мора, Кампанелли, Піко Делла Мірандолли. Ми знаємо навіть першого гуманіста. Ним був поет Петрарка, який у листі до друга 26 квітня 1335 року висловив своє захоплення від споглядання хмар з висоти гори поблизу Авіньйону: «Вражений грандіозним видовищем, яке відкрилося переді мною і зачарований якоюсь незвичайною легкістю повітря, я зупинився на вершині. Я озирнувся і побачив тучі в себе під ногами. І менш неймовірною здалася мені тоді слава Ата і Олімпу, коли я власними очима з гори менш славної побачив те, що чув про ті гори».

Здавалося б: що тут особливого? Але вперше в людських діях Петрарка свідомо споглядає безкрайні горизонти створюваної при його безпосередній участі нової системи мислення, системи, заснованої на небаченому давніше інтересі до людської особистості і до нерозривно пов’язаної з нею природи.

Людина вознеслася над природою, над світом, вона мовби зрівнювалася в силі, красі й гідності з самим богом, і віднині людину вже ніщо не могло принизити й перемогти, а хіба що знищити. Гуманізм став всесвітньою релігією, перед якою безсилими були найжорстокіші тирани, але Сталін з його азіатською підступністю знайшов спосіб подолати навіть гуманізм, висунувши на противагу йому облудний термін «соціалістичний гуманізм».

І хай собі якийсь там закоханий у свою Лауру монах Петрарка розглядає пейзажі Авіньйону, а ми, керуючись принципами соціалістичного гуманізму («Если враг не сдается, его уничтожают!»), примусимо споглядати пейзажі Колими і Воркути всіх тих, хто замахується на безсмертні ідеї, пильновані товаришем Сталіном, хто хотів висадити в повітря Свердловську фабрику балалайок, спалити Тульський завод самоварів, отруїти коня маршала Будьонного, хто пив молоко від корови, яка була на окупованій території, хто їв хліб із звичайної пшениці, а не з гіллястої пшениці академіка Лисенка.

Ми жили і не знали, на якому світі перебуваємо.

Український поет писав у 1930 році:
В подвір’ях перекликаються нові слова:

Колективізація, засівкампанія.,.

...І встає стихією з хуторів

Іржання коней і стогін корів.
Збирайтесь, корови,— а ви, коні,

Працюйте в одній великій колоні,

Глибше борозну — глибше воріть у світ

Генеральний план великих робіт.29

Все було принесено в жертву: люди, коні, корови. Жертви слів, жертви планів, жертви ідей. І той український поет, як безліч його товаришів, став жертвою і півтора десятки років умирав у сталінських концтаборах. Жорстокий вік, проклятий вік!

* * *

А якій сліпій мстивій силі принесено в жертву мою Оксану? Жінки не можуть бути винні. На сім світі винними слід вважати тільки чоловіків. Може, й моє тисячолітнє життя — то спокута за всі наші провини?



А Оксана? Я не закрив їй очей, і вона тепер вічно дивитиметься на мене з болем і ніжністю, мов мертвий ангел. Не родись красивою, а родись щасливою. Покоління, народжене для мук і страждань. Все було проти нас: держава і залізо, слово і труд, бог і природа. Мені й досі здається, що коли б не той страшний мороз зими шістдесят третього, Оксана була б жива. Бо хіба ми не жертви стихій, і всі наші наміри здолати їх — лиш немічне борюкання? Коли хрестоносці брали штурмом Константинополь, лив такий дощ, що згодом літописці писатимуть не так про падіння столиці Візантії, як про той дощ. А вже інший дощ через п’ятсот років завадив Богданові Хмельницькому взяти Збараж, і довелося підписувати несприятливу для козаків угоду з королем Яном Казимиром. Небачений в наших степах мороз сорокового року поміг мені виграти лижний крос імені маршала Тимошенка, я прийшов до фінішу перший з усього нашого училища, не обморозив ні щік, ні носа, ні рук, як багато хто з курсантів і командирів, лютий мороз мовби розігрівав мене, додавав снаги й завзяття, а може, моя гайдамацька кров кипіла ще й від того, що на фініші ждала закохана в мене генеральська донька, від самої думки про яку вже мені не мороз в обличчя, а весняний легіт, і не жорсткий сніг під лижвами, а шовковисті трави і барвисті квіти.

А мороз шістдесят третього забрав у мене Оксану.

Після багатьох років безнадії зненацька заяскріла нам сліпуча зоря щастя. Оксана ждала дитину! Я ходив довкола неї навшпиньках, боявся дихнути на неї, злагіднив би всі вітри, вгамував дощі, затулив навіть сонце, щоб не так пекло. Прихилити б ще всі дерева, щоб був затишок, простелити під ноги Оксані всі трави, щоб м’яко ступати, здіймати з неба зірки, які вона захоче,— то й того було б недосить, щоб виказати все моє дбання, турботу мою і любов до Оксани.

Все марно і все безнадійно.

Осінь була страшна, а зима надходила іде страшніша. В цьому прекрасному, здавалося, ідеальному жіночому тілі зламався якийсь таємничий механізм, і воно наливалося водою в кожній його клітині, загрозливо, майже катастрофічно важчало, нерухоміло, ставало мовби мертвим. Гінеколог з районної лікарні, маленька пустоока жіночка, оглянувши Оксану, заявила:

— Треба більше рухатися. Це від сидячого способу життя. В нас тут усі жінки працюють, тому таких випадків не спостерігається.

— Вона працює все життя мало не відтоді, як стала на ноги! — сказав я.— Ви ж лікар, ми ждемо від вас кваліфікованої допомоги, а не біографічних досліджень!

— Медицина теж не всесильна,— заявила лікарка.— В таких випадках доводиться всі сподівання покладати на організм. Він повинен сам перебороти.

— Ви ж сказали, що таких випадків у вас не було?

— Не було таких, то були інші, може, й тяжчі. Там, де безсилою виявляється медицина, вступає в дію природа.

Я краще за неї знав, що сказав Мічурін про милості, які треба брати в природи, і повіз Оксану до київських світил. До них приїздила навіть шахиня Сорейя, якій загрожувало розлучення з шахом, коли вона не народить йому спадкоємця трону. Сорейї світила не помогли, не помогли вони й Оксані. Обстеження не дали ніяких наслідків. Всі органи здорові й неушкодженї, але організм отруюється, очевидно, десь порушено імунну систему. Медицина тут, на жаль, безсила. Треба всі сподівання покласти на самий організм, на його природні сили, на стійкість і опір. Треба створити всі умови, забезпечити спокій, стежити за...

Тоді я подумав: чому я доктор наук по ріллі, корінцях і колосках, а не доктор медичних наук? Хвилина розпачу. Більше вже не доводилося так думати ніколи.

Той січневий мороз був чорний, бо все сталося вночі. Оксана покликала мене, ледь прошепотівши з сусідньої кімнати: «Мико...», але я почув той шепіт, схопився з-за столу, за яким сидів над якоюсь ученою книжкою, метнувся до неї: «Що тобі, моя мила?». Вона лежала на високо підбитих подушках, дивилася своїми довгими очима на мене й не на мене, а кудись у незнані мені простори, не стогнала, не виказувала жодною рисочкою обличчя своїх страждань, тихо промовила: «Миколо, я, мабуть, умираю...». Я впав біля постелі на коліна, мовчки вхопив її руки, обціловував їх, притискав собі до горла, так ніби сам умирав, а вона знов сказала спокійно і просто: «Я вмираю, Миколо».

— Що тобі? Якісь болі? Може, почалися пологи?

— Пологи — рано. Ще ж сім місяців. І не болить нічого, а все — ніби вмерло. Ти цілуєш мені руки, а я й не чую. Нічого вже не чую, як нежива.

— Я повезу тебе в лікарню!

— Навіщо? Нічого не поможе...

— Дурниці! Я зараз же повезу тебе! Я підніму весь район!

Тримайся, Оксанонько! Я не віддам тебе! Ні, ні!..

Я побіг у двір, де стояла наша недавно придбана «Волга». Нічні завірюхи загортали її снігом, я щоранку відкопував машину, так ніби сподівався, що доведеться отак раптово виїздити. Запустивши двигун і нагрівши салон, я вимостив заднє сидіння матрацами, загорнув Оксану в кожуха, переніс до машини, позамикав двері, сів за кермо.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   54   55   56   57   58   59   60   61   62

Схожі:

Тисячолітній миколай iconМиколай Коперник



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка