Тисячолітній миколай



Сторінка6/62
Дата конвертації17.04.2017
Розмір9.82 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   62

Вік XVII ВВЕДЕННЯ ДРУГЕ

КОЗАК


Після цього дня не можна було ані землю зрушувати, ані білизну бити праником, ані прядиво бити на бительні або на терниці, щоб не придушити душу.

(Народний звичай)


Я живу між братами, як між віками. Старші, молодші, знов старші, вищі сили з мудрою передбачливістю тасують черговість наших народжень, але імена залишаються завжди ті самі: я — Миколай, кожен з моїх братів — Марко,— в цьому впертому повторюванні запорука вічності, та водночас і загроза незгоди. Бо незгода виникає найчастіше тоді, коли люди набридають одне одному, набридати ж вони можуть навіть іменами своїми.

Марко набридав мені не своїм іменем, а маскою бундючності, яку виставляв не тільки перед усіма людьми, які не могли знати, що ховається за тою маскою, але й перед рідним братом.

Цього разу він приїхав до мене розгублений і покірливий, як у дитинстві. Мене здивувала ця покірливість, а ще більше те, що він приїхав, порушивши мою заборону. Марко щойно повернувся з літнього відпочинку, який він цього разу проводив в Угорщині на озері Балатон на урядових дачах, як було заведено в нашого начальства. Перед цим він побував уже в Карлових Варах в номенклатурному санаторії «Бристоль», на Золотих пісках у Болгарії, в польських Татрах і в німецькій Швейцарії коло Дрездена, він міг поїхати на відпочинок і до Кореї Кім їр Сена, до В’єтнаму, Лаосу й Кампучії, але Марсель заявила, що до азіатів вона не поїде ніколи, тому наступним пунктом для своїх вакацій вони обрали Кубу і після Куби, радісні й піднесені, з тропічним засмагом, прикотили до нас на агростанцію, привезли кубинського рому, небачених тропічних фруктів, рожеві океанські мушлі, дикі захвати і безмежне самовдоволення.

Маруся-Марсель просто нестямилася.

— Ви не можете цього уявити! — гукала вона.— Ви сидите в цьому своєму степу, обросли чорноземом і навіть не уявляєте...

Оксана прикусила губу, щоб не засміятися, я ж не став церемонитися зі своєю номенклатурною невісткою.

— Дозволь поцікавитися, чому це ти так про нас думаєш? Ви побували аж на Кубі? Тебе поцілував Фідель і полоскотав своєю бородою твою розгодовану українськими паляницями апетитну шию? і ми нічого не можемо уявити? Можу пояснити. Вже кілька разів мене запрошували на Кубу для ознайомлення з їхніми ґрунтами і для можливих рекомендацій. Ми могли б з Оксаною прожити там хоч і цілий рік. Але я подякував, бо не почуваюся фахівцем з тропічного ґрунтознавства. У нас тут материк з кілометровими товщами ґрунтів, а там — якийсь метр червонозему, а далі — гранітна брила.

— Це ти вже з своїх учених висот занадто,— втрутився в нашу розмову Марко,— я, звичайно, розумію, що таке український степ, але ж не можна так зневажливо про інші країни. Хто тобі сказав, що на Кубі всього метровий шар ґрунту?

— А ти б узяв з собою складаний метр і поміряв!

— Ми ж їздили на відпочинок,— поблажливо усміхнулася Марсель.— Тільки уявити: Марко повзає по червоній глині і міряє товщину ґрунту! Миколо, це ж смішно! Нас зустрічав у аеропорту Хосе Марті сам Рауль Кастро, тоді в «Мерседесі» з кондиціонером ми промчали понад морем до Варадеро, абсолютно райського місця, де передбачено все для відпочинку: прекрасний будинок, фантастичне море, унікальна культурна програма з відвідинами неповторної «Тропікани». Марко ж так працює, так працює, хіба він не заслужив належного відпочинку?

— А хіба тільки він так працює, як ти кажеш? — поцікавився я.— Весь наш народ трудиться, мов каторжний, а в тропічних морях купаються тільки його керівники?

— Ти, як і в усьому, екстреміст, Миколо,— знов кинувся виручати свою дружину Марко.— Ну, так. Ти не знаєш, що таке відпустка, що таке відпочинок. Скільки я тебе знаю, ти не скористався жодною путівкою, не знаєш, що таке санаторій. Але ж це ненормально!

— А наша мати знала, що таке відпочинок, путівки, санаторій?

— Наша мати — це унікальне явище.

— Вона не унікальне явище, а саме той народ, іменем якого ви спекулюєте!

Марко миттю надяг свою непробивну маску, тьмаво проронив з-за неї:

— Навіщо такі узагальнення? Я можу навести цифри. Скільки щороку профспілки тільки на Україні надають безкоштовних путівок трудящим, скільки збудовано в нас санаторіїв, будинків відпочинку, пансіонатів...

— Ти ще наведи мені цифри про хліб, м’ясо, городину, садовину, штани й черевики. Ніде в світі люди нічого не знають про ці ідіотські цифри, зате їдять хліб і м’ясо і мають чим прикрити сором, а ми їмо ваші цифри, щоб бути голодними й голими!

— Я вже багато разів казав тобі, що це тимчасові труднощі, зумовлені ворожим оточенням. Ти ж пам’ятаєш Маяковського: «Ми йдем сквозь револьверний лай!» Ти пройшов війну, то не мені ж тобі пояснювати. А щодо поїздок нашого керівництва на відпочинок до соцкраїн, то що ж тут незаконного? Ти ж не станеш заперечувати того факту, що мільйони наших трудящих щороку відвідують усі соцкраїни: поїзди дружби, морські й річкові круїзи, колективні й індивідуальні поїздки. Навзамін до нас їдуть наші друзі — на Чорноморські курорти, в подорожі по Волзі, Єнісею, в Сибір, на Байкал, до Москви й Ленінграда. Хіба це не прекрасно? Я відслонив з його обличчя маску, зазирнув йому в очі, спокійно спитав:

— А ти коли-небудь їздив у якомусь з так званих поїздів дружби? Ти взагалі уявляєш, що це таке? Триста чоловік, десять груп по тридцять чоловік кожна, валюти по п’ятдесят копійок на день, зате в кожній групі староста і парторг, плюс загальне керівництво, представлене своїми власними чиновниками і московськими бонзами з «Інтуристу» й КДБ. Може, ти розкажеш мені про поїзди, якими комсомольці-добровольці їхали піднімати цілину? На вагон тридцять хлопців і дві дівчини — ти чув про таке? Ах, я забув, ти з великим успіхом учився тоді в інституті культури і грав роль Володимира Ілліча Леніна в п’єсі Погодіна «Человек с ружьем»!

— До чого тут п’єса Погодіна! — вигукнув Марко.— Ми говоримо зовсім про інше.

— Саме про те й говоримо, що немає на вас человека с ружьем, щоб нагнав вам холодцю в одне місце. Вам уже не досить найласіших шматків у себе вдома — закортіло хапужництва в міжнародному масштабі.

— Ти безнадійно наївний, Миколо,— зітхнув Марко.— Хіба ти не читав у газетах, скільки разів приїздив до Києва маршал Тіто і скільки разів він полював у наших лісах? Президент Франції Жискар д’Естен щороку їздить бити слонів у Центрально-Африканській імперії. Як особистий гість імператора Бокасси. Щоліта в Крим до Леоніда Ілліча Брежнєва приїздять на відпочинок всі керівники соцкраїн і ряду зарубіжних партій. Це міжнародний етикет.

— Для перших державних осіб. Хай Щербицький їде до Чехословаччини стріляти зайців — це ще якось можна виправдати. Але ж їде не Щербицький — їдеш ти.

— Перші особи мають урядові дачі в Криму. Так заведено. А ми з нашими друзями знайшли іншу форму. Це можна б назвати інтернаціональною солідарністю керівництва соцкраїн.

— Це слід назвати змовою жалюгідних узурпаторів, які паразитують на тілі своїх народів!

— Миколо, це вже занадто! Хоч ти й брат мій, але навіть од брата я такого не потерплю!

— і не треба! А щоб я не терзав твоїх номенклатурних нервів, то давай домовимося раз і назавжди: після цих своїх інтернаціонально-обмінних вояжів не треба до нас приїздити...

А він узяв і приїхав після Балатона. Порушив конвенцію, як відомий Паніковський. Паніковський, здається, крав гусей. Угорщина теж славиться гусьми. Там вивели спеціальну породу з гігантською печінкою на два чи три кілограми вагою. Гусячу печінку продають французам для страсбурзького паштету, без якого французи — не французи, так само, як без своїх вин, сирів і парфумів.

Може, це хотів мені розповісти брат, побувавши в Угорщині на рівні, не досяжному для простого смертного? Але все це я знав і без нього.

Марко був як шовковий.

— Ти пробач, Миколо,— без звичного апломбу почав він,— я знаю твою нехіть до... І, повір, я б оце й не їхав до тебе, але... Уяви собі: на Балатон до мене приїхав сам Кадар!

— То й що? Угорщина католицька країна, туди міг би приїхати й сам папа римський!

— Ти все жартуєш, а тут справа серйозна. Кадар — надзвичайно демократичний чоловік. Мені розповіли, що він в ЦК грає в шахи з рядовими працівниками. В Будапешті є його однофамілець — хазяїн великого ресторану (бо в них це дозволено!). Так от: Кадар щомісяця їздить до нього вечеряти, щоб створити йому рекламу. Ну, та не в цьому справа. Кадар довідався, що з України прибув на відпочинок один з керівників республіки, і захотів зі мною зустрітися. У нас би це належно підготували, а в них там все пущено на самоплив, Кадар нагрянув неждано-негадано, застав нас з Марсель у озері, щоправда, плавати з нами не став, через свою перекладачку попросив пробачення за вторгнення, а тоді запропонував поїхати з ним пообідати в ресторанчику «Куманський двір», тобто «Половецький двір», бо кумани — це частина половецької орди, яка втекла від Батия і там змішалася з угорцями. Ну, сам розумієш, що я одразу згадав про твій «Половецький степ» і сказав про це Кадару, а йому цього тільки й треба було, бо він і їхав, виявляється, до мене тільки для того, щоб поговорити про історію. Ну, ми як виховані? Великий народ — велика історія, малий народ — мала історія. Виявляється ж: угорців якась жменька порівняно з українцями, а минуле в них — не менш багате, ніж у нас.

— Заради такого відкриття справді корисно було з’їздити на Балатон,— зауважив я не без іронії.

— Слухай далі, Миколо! — забувши про свою стопудову маску поважності, майже з хлоп’ячою безпосередністю вигукнув Марко.— Кадар напівжартома почав щось про те, як мадьяри в дев’ятому — чи я там знаю? — столітті йшли з степів у пошуках гарної землі для свого племені і по дорозі натрапили на Київ. і київський князь Олег (чи якийсь інший, я ж не знаю!) дозволив їм переправитися через Дніпро біля своєї столиці, ще й поміг це зробити, а тоді відвів їм ціле урочище для перепочинку, і вони там стояли, дикі войовничі степовики, і не зробили навіть спроби пограбувати Київ! Кадар жартома сказав, що відтоді й почалася наша дружба. А тоді спитав, чи правда, ніби те древнє київське урочище зветься й досі Угорським? А що я міг йому відповісти?

— Ти б сказав йому, що тепер в тому древньому урочищі горить Вічний вогонь і стоїть обеліск на честь загиблих за свободу.

— Звідки ж я міг знати, як воно колись називалося?

— Ти ж керівник. Зобов’язаний знати все. Це ось я — агроном, для мене, здавалося б, історія необов’язкова. А для тебе це — як повітря.

— Яке повітря, Миколо, яке повітря! Я не буду гарькати, а скажу тобі прямо: всі нам заздрять, а ніхто ніколи й не подумає, в якій атмосфері ми живемо. Ось я працював при Хрущові, ну, то на відстані, зате вже близько, а то й зовсім поряд з Кириченком, Підгорним, Шелестом, Щербицьким, і що ж ти думаєш: історія, великі сини народу, князі, гетьмани, філософи, поети? Тільки пройдений етап і впевнена хода до сяйливих вершин, а для цих — хліб і м’ясо, молоко, яйце і вовна, плани й завдання, поставки й зобов’язання, виконання й перевиконання. Всі наші університети — засідання і наради, головне знаряддя праці телефон, спосіб мовлення: вгору шипиш, як селезень, а вниз вергаєш погрози, образи, матюки і якийсь звірячий рик.

— Виходить, ще не все в тобі вмерло, коли звичайна розмова з угорським лідером викликала таке каяття,— зауважив я.

— Ти вважаєш: звичайна розмова? Та це ж справжня катастрофа! Він мені про якісь далекі віки і древні урочища, а тоді ще про наших князів і про своїх королів, а я сиджу, як пень! Перелічити на пальцях членів Політбюро — це будь ласка! А більше нічого. Я вже моргав непомітно своїй Марсель: ти ж відаєш культурою, виручай, рятуй! А вона торохтить: як ми зустрічалися з Леонідом Іллічем, та як з Фіделем, та з Живковим, та з Хонекером, та з Гусаком... Про Гомулку ще забула сказати! Я їй заявив потім, що знати її не хочу, раз вона такою ступою себе показала перед Кадаром! Ну, хай мене засмоктало виконання-перевиконання, а ти ж двадцять років сидиш на культурі у своїх райкомах і міськкомах — і теж ні чорта? Ну, вернувся я з відпустки, покликав свого помічника, даю завдання негайно добути мені історію України. Можу похвалитися бодай тим, що всі мої доручення виконуються справді негайно. Притарабанює він мені цілу гору книжок, томів двадцять чи тридцять, завалює весь стіл для засідань, я питаю його: «Що це таке?» Він розводить руками: підручника з історії України не знайшов, а в нашій бібліотеці — тільки оце: «Історія міст і сіл Української РСР». Я йому кажу: «Гаразд. Хай ці книжки полежать тут, я подивлюся. А ти зв’яжися з директором інституту історії і попитай ще його». Ну, взяв я том про нашу з тобою область. Починається ніби як у людей: про археологічні знахідки, ґрунти, корисні копалини, але це так, для годиться, а далі на цілі сотні сторінок якась січка: перелічено всі наради, всі засідання, комітети й комісії, ланкові й доярки, центнери й гектари. Я книжок не читаю, заїдають ділові папери, і навіть у гадці не мав, що в нас таке пишеться та ще й друкується.

— А тоді ще й відзначається Державною премією,— додав я.

— Не може бути!

— Не може, а от же ж сталося.

— Ну, я за ідеологію не відповідаю. Кадрів там теж не знаю зовсім. З’являється до мене директор Інституту історії. Дуже пристойний мужчина, просто я тобі скажу — хоч до Парижа його вези або в ООН посилай.

— Його кандидатська дисертація називалася: «Битва за хліб — битва за соціалізм»,— пояснив я,— а докторська: «Битва за хліб — битва за комунізм».

— Та ти звідки таке знаєш? — здивувався Марко.

— Це мій обов’язок: знати все, що пишеться про сільське господарство.

— і за таке ото дають докторів наук?

— Як бачиш. Ще й академіків.

— Ну, я не знаю. Але чоловік — я не буду гарькати! Тигра з клітки на нього випусти — він і тигрові вуха затуркає. Як почав мені розказувати, скільки вже зроблено дружним колективом їхнього інституту, як почав! А тоді й викладає мені на стіл: і однотомна тобі історія Української РСР, і в п’яти чи в шести томах — вибирай, яку хочеш. Що ти будеш казати? Справді працюють люди. Подякував я директорові, зачарував він мене — хоч ти його обіймай, як рідного брата.

— А ти не здогадався його спитати про одну річ?

— Про яку?

— Як воно так виходить, що колись багатотомні історії писав один учений, і ми й досі читаємо ті праці, а тепер над однією книжечкою проливають піт сотні так званих наукових працівників, і ніхто й до рук не бере тих «трудів». В інституті історії знаєш скільки наукових працівників? Триста чи й більше чоловік.

— Не може бути! А втім... Я тих томів, що директор приніс, звісно, читати не збирався, бо не маю вільного часу, а однотомничок взявся гортати вже при директорові. Так що ж ти думаєш? Та сама пісня, що й у «містах і селах»: жменька сторіночок на всі тисячу дореволюційних років, а тоді все — про пожовтневий період. Хоч читай, хоч не читай — нічого не знатимеш ні про яку історію. Питаю директора: «Що це за чудасія? Називається «Історія Української РСР», а хіба ж князі й гетьмани — це Українська РСР? Це просто Україна». і що ж він мені? «По-перше,— каже він,— назва від працівників інституту не залежить, бо тут діють вказівки директивних органів. Скажімо, в «Історії СРСР» розповідається про Івана Грозного і Гришку Распутіна, а хіба це радянські діячі? По-друге, щодо князів і гетьманів, то все тут зведено до мінімуму. З князів Святослав, Володимир та Ярослав Мудрий, а з гетьманів Богдан Хмельницький і Мазепа та ще, здається, Дорошенко і Сагайдачний, та й то тільки тому, що про них співається в народній пісні. А щодо принципу укладання матеріалу, то всі радянські історики ще й досі керуються вказівками Сталіна, Кірова і Жданова про періодизацію історичного процесу, бо цих вказівок ніхто не відміняв.

А періодизація йде не по князівських чи там козацьких часах, а по соціально-політичних формаціях: доісторична доба, період феодалізму, період капіталізму, епоха соціалізму. Раз періоди — писати якомога стисліше і лаконічніше, а коли епоха — то це вже і є сама історія!»

Що ти скажеш на такі пояснення? Відпустив я директора, дзвоню до головного ідеолога: що ж це в нас робиться? А він каже: в мене кращих істориків немає. Ти чуєш? Кращих у нього немає!

— А звідки їм узятися?

— Як то? Хіба наша наука не найпередовіша в світі?

— Коли шукати перед позаду, то, може, й так. Та ти ж не для цього приїхав?

Марко мовчки дивився на мене, ждав, що я казатиму далі.

— В тобі заворушилася совість, і ти зрозумів, що повинен зробити для свого народу хоча б маленьку корисну справу. Наприклад, ознайомитися з його історією.

— Я не буду гарькати,— пробурмотів Марко.— Але ти вже занадто... Що ж у мене, по-твоєму, зовсім порожня голова?

— Вся, може, й ні, а деякі відділення таки порожні. Сам же сказав, як тобі було соромно за своє невігластво. Та навіть не це найстрашніше. Кожен з нас був дурнем, у кожного голова була порожня. Весь жах у тім, що ти не маєш чим заповнити порожнечу, утворену найпередовішою наукою. Ось ти смикнувся туди й сюди, а що вийшло? Навіть маючи практично необмежену владу, ти безпорадний. Тебе тицяють носом то в одну нездарну писанину, то в ще одну таку саму. Нічого іншого ти пошукати не можеш, бо тобі страшно: там далі, за тією неприступністю, якою ви всі оточені, починається так звана буржуазна наука, а в нас на Україні — ще й з відповідним додатком: націоналістична. Коли б ти спитав Кадара, які були угорські історики, він назвав би тобі імена — я в цьому переконаний. і росіяни з гордістю називають імена Татіщева, Карамзіна, Соловйова, Ключевського, і не тільки називають, а й видають їхні твори. А ми? Хто в нас знає імена Грушевського, Яворницького, Аркаса, Дорошенка, Крип’якевича? Ти про них хоч чув коли-небудь? Коли й чув, то негайно викидав з голови, бо це ж так звані українські буржуазні націоналісти. Тепер переконався сам, до чого це призводить. Щастя, що не до кінця ти втратив совість. Кажу це тобі, як брат. І, як брат, повинен подбати про тебе. Звичайно ж, у мене є книжки, про які директори інститутів перед тобою й не заїкнуться.

Я пішов до нашої «Книжкової палати», де, завдяки Оксаниним дбанням, панував ідеальний порядок, легко знайшов у відділі «Історія» книжки Грушевського й Аркаса, приніс їх, поклав перед Марком. Він дивився на них, не наважуючись доторкнутися.

— Що це?

— Візьми потримай у руках. Ось «Історія України-Русі», яку написав Микола Аркас. Надрукована, як бачиш, року божого 1908 в Петербурзі, у друкарні товариства «Общественная польза». Тоді ще люди розуміли, що таке «общественная польза». Малюнки до книжки теж зробив Микола Аркас, хоч не був він ні художником, ні істориком, ні письменником, а був царським адміралом і українським поміщиком з Миколаївщини. В Київській опері вже по війні йшла опера «Катерина», лібретто якої написано за однойменною поемою Тараса Шевченка. і лібрето, і музику до опери написав Аркас, про що, звісно, керівництво Української Радянської Соціалістичної республіки ні сном, ні духом...

— Ти все іронізуєш.

— А над дурнями тільки й зосталося що іронізувати. Тепер дивися на цю книжку. Тобі корисніше прочитати саме її. «Історія України-Руси». Написав Михайло Грушевський, наш великий історик, перший президент Української Народної Республіки, яка виникла після Лютневої революції ще до Жовтня, зверни увагу. Згодом — український академік, похований у Києві на Байковому кладовищі в 1934 році з усіма належними почестями і лише згодом проголошений найзапеклішим українським буржуазним націоналістом, заборонений, забутий, викинутий з пам’яті, потоптаний і затоптаний. Але книжки не вмирають. «Слово о полку Ігоревім» збереглося в одному-єдиному списку, «Повчання Володимира Мономаха» — в трьох чи чотирьох, але ж не загубилися в віках! Мали б це собі затямити асі оті наші недолугі керівнички, що й досі знай забороняють книжки, кидають їхніх авторів до таборів, оголошують божевільними...

— Які табори! Це при культі особи...

— Мовчи! Я все знаю! Дивися на цю книжку. Надрукована вона 1918 року в Києві, в друкарні акціонерного товариства «Петро Барський», на Хрещатику. Передмова датована вісімнадцятим липня 1917 року, тобто книжка писалася до Жовтневої революції. Як же можна називати антирадянською працю, яка створена ще до появи радянської влади?

— Де ти взяв ці книжки? — зляканим голосом спитав Марко.

— Спадок від професора Черкаса. Коли б не він, я так і зостався б з голою душею, як оце ти. Він навчив мене жити в своїх часах і не зважати ні на що. Ці книжки він ховав і від Сталіна, і від Гітлера, вірні йому люди закопували їх у просмолених мішках і в тридцять восьмому, і в сорок першому, і в сорок восьмому роках, закопували, викопували, переносили на нове місце, знов закопували. Мені пощастило побачити декого з них. Це були прості люди, з незграбними, привченими до тяжкої роботи на землі руками, їхні ноги навіки вгрузли в землю, зате душі линули до неба і вище неба, і кожен з них, хоч як упосліджений колгоспами, їхніми головами, державною зневагою і вічно триваючою продрозверсткою, пам’ятав про своє походження, про своїх славних предків, про славних лицарів незрадливих і знав, що в найтяжчому приниженні він все ж зостанеться тим, ким заповідано йому історією,— нащадком великих прадідів, козаком і назавжди козаком, хочби довкола кублилися самі пігмеї, нікчеми й запроданці.

Поки я це говорив, Марко хапливо міняв маски, не знаючи, яку саме вибрати: гнів, погорду, обурення, нехіть? Вибрав керівну зверхність, трохи помовчав, мовби ждучи, коли вмре відлуння моїх запальних слів, тоді зовсім несподівано спитав:

— Ти ж знаєш наш ансамбль Вірського?

— Ну?

— Він часто, виїздить на гастролі за рубіж. Париж, Лондон, Америка. Власне, всі континенти. і знаєш, що там пишуть на афішах?



— Ніколи не цікавився.

— Даремно. Пишуть так: «Козаки на Сені», «Козаки на Темзі», «Козаки в Нью-Йорку». Відчуваєш, скільки тут зневаги? Ніби про якихось негрів або татаро-монголів!

— Не бачу тут ніякої зневаги.

— Не бачиш? Нас же відкидають на триста років назад! Які ми козаки? Хіба ми не розвивалися весь цей час так само, як французи, англійці, американці? Ми — радянські люди, а не козаки!

— Тоді чому ж ви наряджаєте ансамбль Вірського в козацькі шаровари й жупани? Зодягніть танцюристів у сталінські кирзяки, кухвайки й шапки-вушанки і посилайте дивувати світ.

Брат від наступу одразу перейшов до капітуляції.

— Я ж приїхав до тебе не для того, щоб сперечатися, а за допомогою.

— Помогти можна тільки тому, хто цього хоче. А ти ніяк не можеш одцуратися свого номенклатурного крутійства! Хочеш щось знати про минуле народу, яким узявся керувати,— ось тобі історія Грушевського, бери, їдь додому, читай...

— Ні, ні,— злякано замахав руками Марко,— брати з собою я не буду. Коли нічого не маєш проти, то я вискакуватиму у вихідні і тут, у тебе, спробую проштудіювати...

— Додому брати боїшся? Невже й на тебе можуть донести? Я вважав, що всі оті спецфонди і спецхрани в бібліотеках і архівах, де ви силосуєте тисячі книжок, призначені бодай для вашого користування, а виходить, що й на керівників поширюється ота стаття кодексу, яка обіцяє кожному радянському громадянину сім років таборів і п’ять років заслання?

— Не в цьому справа, не в цьому зовсім справа,— забурмотів Марко.

Я засміявся:

— Та вже гаразд. Шевченко ще коли сказав: «Ще як були ми козаками...» Були й перебули?

* * *


Тоді я теж не був козаком, а тільки триокаянним Миколаєм Несміяновським, ієромонахом Братського монастиря і даскалом Києво-Могилянської колегії, а козаком був мій старший брат Марко Сміян, сотник Черкаського полку у війську Богдана Хмельницького. Душа моя рвалася до козацтва, але брат сказав: «Не смій!» Він сплачував увесь кошт сього довгого навчання в Києві: і шість грошів вступного внеску, і по півгроша щомісяця до братської кружки, утримував мене, допоки я став на власні ноги, отож я звик жити в послушенстві до нього і, попри всі мої набуті знання у всіляких науках, і далі вважав Марка мудрішим за себе, досвідченішим і обачливішим, та, може, так воно й було насправді.

Колегіум Київський і навіть монастирі зазнали на той час значних втрат і спустошилися мало не наполовину. Спудеї з старших класів філософських і богословських, іноки, ієреї, протопопи, ієромонахи вже з початком славної війни Хмельницького, а надто ж після Зборівської угоди і побуту великого гетьмана в Києві, один поперед одного стали домагатися нобілітації, занесення до козацького компуту, без вагань змінювали чорну рясу на білу свитку козацьку, а хрест на мушкет і йшли виборювати вольності свого народу, вже не самою душею, а й рукою. Праведно сказав наш ієрей: «Козак — сущая буря і вітер в полі. Ми раби божії серед сего вітру подібні билинам божіїм, гнемося, та не ломимося, ділаємо своє діло, господу благоугодне, щоб ми були, як рожі між тим терновиком, інакше без тої колючки не було б нічого доброго»2. Хто пішов на поля битовні, то чи жив чи вмирав — однаково ж знав волю, хвалу і славу, а ми, позосталі в Києві, трудилися для народу свого і для возвеличення імені божого в нестачах, утисках і незгодах, щедрі привілеї, даровані гетьманом Хмельницьким, розвіялися в димах од пожеж, запалених у святому граді ворожими полками князя Радзівілла, сиротами сиділи ми і плакали на руїнах, і нігде було шукати помочі, бо Хмельницький після Берестечка сам потребував запомоги, вселенські патріархи, опинившись в турецькій і сарацинській неволі, зубожіли до краю і мали спромогу хіба що прислати своє архіпастирське благословення, надія зоставалася тільки на православного царя московського Олексія Михайловича, і вихованці Київської Академії, покликані до Москви для перекладу і виправлення богослужебних книг, били чолом царю про дозвіл приїздити до Росії інокам Києво-Богоявленського училищного братства для збору подаянь через кожні три роки, а не кожні шість років, як було визначено перед тим у жалуваній грамоті ректорові Академії Інокентію Гізелю. Благочестивий цар дарував нову грамоту, в якій визначено безперешкодний проїзд жебруючих інокїв од Києва до Москви і назад, велено давати підводи, а при підводах — приставів і з ними до Москви посилати дітей боярських, на дорожні витрати велено ігумену давати по восьми дєнєг, а попам та ієромонахам по п’яти дєнєг на кожного, остальним по чотири дєньги, а слугам по три дєньги на день. І, як визначено в кінці, того монастиря ігумен або старці підуть до нас у Москву чи з Москви і по городах митним головам і цілувальникам, і по митницях митчикам, і по ріках перевізникам і мостовщикам, і губним старостам і цілувальникам, і всяким пошлинникам з тих старців, і з їхніх слуг і з рухляді їхньої мита, і перевозу, і мостовщини, і тамги, і іних декотрих пошлин не імати, а пропускати їх безо всякої зачіпки. А хто на них і на їхніх слугах що візьме або чим зобидить, і тим від нас бути в опалі, а взяте велимо віддати подвійно.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   62

Схожі:

Тисячолітній миколай iconМиколай Коперник



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка