Тисячолітній миколай



Сторінка60/62
Дата конвертації17.04.2017
Розмір9.82 Mb.
1   ...   54   55   56   57   58   59   60   61   62

— Ну, мала, тримайся! Півгодини — і ми сколошкаємо всю районну медицину!

Оксана мовчала. і тільки коли ми виїхали за скіфські терни і поминули те місце, де поховали колись професора Черкаса, вона покликала: «Мико...». Я стишив машину, перегнувся до неї: «Що, Оксанонько?» — «Щоки мені дерев’яніють»,— тихо сказала вона. Я зупинив машину, перегнувся через своє сидіння, приклав долоні до її щік. «Я нічого не відчуваю, мала, гарячі щоки, тобі, мабуть, здалося...» «Не здалося, вони вже мертві. Все тіло у вогні, а щоки — як крига...». Я вискочив з машини, відчинив задні дверцята, втулився поряд з Оксаною, став обціловувати її щоки, вона затихла і не скаржилася більше, мабуть, можна було їхати далі, треба було їхати, я скочив до керма, натиснув на педаль газу, помчав у чорний мороз, але знов тихе й болісне: «О, мої щоки!..». Вже й не знаю, скільки разів зупиняв я машину і обціловував Оксані щоки, і плакав од власного безсилля, а тоді знову рвався крізь чорний мороз, поки нарешті опинився перед будинком райлікарні.

Довга глиняна споруда, поставлена невідь коли і не знати навіщо, а вже за радянської влади пристосована під лікарню,— сталінське піклування про здоров’я трудящих, торжество переваг безкоштовного лікування. Чергова лікарка не впустила мене далі тісних темних сіней, злякано замахала руками: куди, куди, мороз, сніг, антисанітарія! Радянська лікарня ще неприступніша за радянську тюрму, краще й не потикатися ні туди, ні туди.

— У мене в машині вмирає дружина,— сказав я,— треба гінеколога.

— Ви що? Серед ночі — гінеколога? Ви хоч знаєте, що вона — дружина товариша Стуконога?

— Хай дружина хоч чорта з рогами!

— До того ж у нас немає місць. Люди лежать у коридорі.

Вона ніби не чула, що я їй сказав. Справді: не лікарня, а ніби тюрма, і лікарка — ніби наглядачка.

— Я зараз занесу дружину, а тоді поїду за головним лікарем,— заявив я,— де він живе?

— За ним не треба їхати, він живе через дорогу, а тільки я б вам не радила... Ви звідки?

— З агростанції,— кинув я через плече, відчиняючи двері. Здається, то були мої останні слова тої ночі. А може, й ще були слова, але я вже не пам’ятав нічого і згадати нічого теж не міг, єдине, що затрималося в свідомості, це як сидів я на холодних дерев’яних східцях лікарні, як пройшла повз мене якась жінка і сказала: «Мужчина, чого ви тут сидите» і як чорний мороз поволі сковував моє тіло і мою душу. Можна було б сісти в машину, запустити двигун, ввімкнути пічку, грітися й ждати, але за шумом двигуна я б не почув ні стогону Оксаниного, ні її поклику, а це було тої ночі найстрашніше. Машина холодною темною купою залізяччя гибїла на морозі, а я замерзав, скоцюбившись на східцях до радянського безкоштовного лікування...

...Знов усе було, як у медсанбатівській непам’яті, коли мовби виринаєш з мертвого моря, і різуче світло в очах, гострий запах ліків, білі добрі тіні сестричок, і твій чи й не твій здивований і стривожений крик: «Сестра, де я? Сестра!»

Я й тепер мало не вигукнув: «Сестра!», але вчасно спам’ятався, пошепки покликав:

— Окса... Оксано! Що це зі мною?

Біла тінь наполохано метнулася вбік, ніби хотіла сховатися або втікати, але здолала свій страх, повернулася і пішла до мене, попливла, напливла, заповнюючи весь простір, і я, ще нічого не знаючи, не розуміючи, але вже пройнятий якимсь невидимим жахом, хоч ще й крізь потьмарення, але вже виразно побачив, що це не Оксана, а Ольга Филофіївна... Сон, марення, наслання?

— Олько, ти? Де це я? — спробував я поспитати, але голос мені пересікся, крізь пошерхлі губи не видобулося жодного звуку.

Жінка вткнулася мені в груди лицем і мовчки заплакала. Я заплющив очі, щоб знову впасти в рятівну непам’ять, але свідомість працювала чітко, я відчув запах цієї несподіваної жінки і впізнав той запах...

— Олько, я тебе впізнав. Що зі мною? Де Оксана?

Вона вхопила мої руки, притиснулася до них обличчям.

— Ой, Миколо-Миколонько! О, боже, ожив, яке щастя! І яке ж у нас нещастя, о бо!.. Ти ж тоді так закоцюб, що не могли розігнути, вже ніхто й не вірив, що оживеш з того морозу... Цілу ж ніч на морозі, казали, градусів сорок, а мо’ й більше...

— Де Оксана? — вперто повторив я.

Вона трохи відійшла від мене, помовчала, тоді ледь чутно прошепотіла:

— Поховали... Ти ж отак — цілий тиждень...

Я нічого не розумів.

— Похова?.. Що ти кажеш, Олько, про що? Я питаю тебе про Оксану, а ти...

— Вона вмерла,— сказала Олька і знов заплакала.

— Оксана? Вмерла? Але ж я її — до лікарні! І сам сидів, стеріг...

— Не встеріг, Миколо, бо від смерті не встережеш і не вбережеш...

— А як же лікарі? Що ж вони?

— Нічого не змогли...

— А дитина? Де дитина?

— Мертве було в ній... Воно її й труїло... Вмирало само і матір свою...

Що вона говорить і про що? І коли я справді був мертвий, то невже ожив тільки для того, щоб почути весь цей жах?

Я знов заплющив очі і вже не бачив Ольки. Може, її тут і не було? І, може, нічого не було?

— Ти йди,— сказав я Ольці,— мені треба подумати...

— Нікуди я не піду! — твердо заявила вона.— Не зоставлю тебе й на хвилину! Ти ж слабіший малої дитини. Оксана веліла мені...

— Оксана?

— Атож.


— Як же вона могла тобі веліти, коли вона?.. Ти ж сказала...

— Прикликала мене і веліла...

— Прикликала? Як?

— Написала мені листа...

Я нічого не розумів. Оксана писала листи тоді вночі, вмираючи в коридорі районної лікарні? Коли я сидів на східцях і... Не покликала мене, а писала лист Ольці? Я нічого не розумів...

А чи я розумів коли-небудь Оксану, пробував це зробити?

— Олько, ти тут? — спитав я, не розплющуючи очей.

— Та тут же, тут, біля тебе, хіба ж я тебе можу покинути такого безпомічного? — простогнала вона і заплакала.

— Не плач, я вже скоро встану. Ти мені тільки скажи: де я?

— Та де ж? У себе вдома! Головний лікар велів тебе перевезти сюди, бо там у лікарні хто вже й умер, то вмре ще раз — таке там лихо! І уколи тут тобі робили, а тоді вже я сама...

Лікарня, уколи, головний лікар, цей нещасний переполовинений чоловік — яка марнота! Я повинен був думати про Оксану! Повинен... пови... по...

— Олько, а поглянь у спальні там у великій рамці висять фотографії наших батьків, а над ними — рушник з півнями... Чи є той рушник?

— Та ондечки ж ті півні! Чи тобі до півнів оце, як ти й голосу не відведеш!..

Що вона могла знати? Коли то було: торік, позаторік? Прийшов номер «Літературної України», і вся газета — з оповідань якихось невідомих авторів. Чомусь впала мені в око невеличка новела Симоненка «Кукурікали півні на рушниках», може, тому, що й у нас був рушник з півнями, вишитий ще Оксаниною бабусею: два червоні півні, з розкішними хвостами, гордо виставили один насупроти другого гребенясті голови, а між ними пишна, як панікадило, червона квітка! Я читав новелу, здавалося, нічого не було в ній занадто сумного, та Оксана, слухаючи, несподівано заплакала, я кинув газету, став заспокоювати Оксану, втішав її, питав, чого плаче, але вона не могла відповісти і вже й не плакала, а ридала, і я тільки й здатен був, що обійняти її, гладити їй голову, бурмотіти безладні слова.

Щоб утримати біля себе жіночу душу, треба її знати і розуміти, а я міг тепер згадати тільки свої нікчемні безладні слова. Який жах!

Та хіба ж то й усе? Хіба прогонисте дівча не зиркало довгооко з-за плеча свого брата чи то на шахівницю, чи то на мене з безмежної далечі років? І хіба не було ночі на Рейні, і чорної груші серед снігів, і залізної каюти на дніпровському буксирі «Матіас Ракоші», і рипливих дощок у підвалі тьоті Тоні, і віднайдення в Каховці, і райських дніпровських пісків біля Прорізі, і наших ночей на агростанцїі? А сльози Оксанині того ранку, коли прийшла вість про смерть Сталіна, а тоді лихоманкове палання її довгих очей над мертвим професором Черкасом і настирливе, майже відчаєне допитування: «А де ж ти поховаєш мене, Миколо? Тут ще й кладовища свого немає. Де ж ти поховаєш мене?» Я тоді нагримав на неї і, мабуть, відштовхнув, відторгнув од себе її душу назавжди, не перейнявся її тривогою, не вловив передчуття, що жило в ній і подавало далекий голос перестороги.

О, прокляття нашій одвічній глухоті!

В кімнаті було тепло. Десь у підвалі стугонів жовтим мазутним полум’ям міцний чавунний котел, гнав гарячу воду по трубах до батарей, встановлених мною в усіх кімнатах. Професор Черкас заповів мені свою бібліотеку і все майно, ми з Оксаною перебралися сюди, прибудували спальню, ще дві кімнати, влаштували на горищі мансарду-книгосховище, обладнали дім для життя довгого, щасливого, може, вічного, а вийшло... Я обережно посунув руку на сусіднє ліжко, Оксанине, в спальні було тепло, може, й жарко, а постіль Оксанина була холодна, як лід, і порожня, порожня! Я мимоволі відсмикнув руку, радіючи, що в кімнаті темно, світло пробивається тільки крізь ледь відхилені двері до кабінету і Олька нічого не побачила. Зате я побачив, що вона моститься на підлозі біля дверей до ванної кімнати, побачив і вжахнувся: невже вона всі ночі спала отам під дверима!

— Олько, ти — спала отам? — не повірив я.

— А де ж мені спати?

— Ну...— я не знав, що казати.— В кабінеті є диван, ти могла б там... У вітальні теж диван...

— Так би я тебе й покинула одного! — сказала вона.— Ти б менше думав про когось, а подумав про себе... Бачив би ти себе: як з хреста знятий!

Я знятий, а Оксана розіп’ята!.. За що ж? Я був глухий і не вчув грізного голосу перестороги. Загроза чаїлася вже в самому імені — Оксана. Жахливий стиск двох безнадійних літер «к» і «о, крізь який незмога прорватися на вільний простір, а а початковому «О» — облудна порожнеча, яка поглинула вже багатьох, як вогонь поглинає барвисті душі ніжних метеликів.

Таке трагічне ім’я, а сама — ніби спустилася з неба. Ступила на землю, Оксана — осанна, а замість хвали і слави, сліпа жостокість визирає з усіх нір, звивається гаддям, хапає тебе і тягне в чорні безодні, і коли з надією здіймаєш погляд до неба, то бачиш над собою безодню ще чорнішу. Де порятунок, де опертя? Чи позаду в мене тисяча літ наповнених, чи тільки безжальний простір, якого не охопиш ні поглядом, ні думкою, ні тугою?

Я лежав напівмертвий, а пам’ять у мені жила гостра і болісна, а може й не в мені, а десь ніби збоку, як наша агростанція в стороні від доріг. Я пробував утекти кудись убік, як Гоголь, і не втік, і згубив Оксану. «И грозно объемлет меня могучее пространство...». Гоголь утікав од зла, Чичиков утікав з города NN і — «...зеленые, желтые и свежеразрытые черные полосы мелькавшие по степям...». Ось де весь жах: «свежеразрытые черные полосы». Чорнозем розверзається — і могила, гробовище... Хтось сказав, що славетна шкатулка Чичикова — це замінник жони, недаремно ж так детально описані її нутрощі. Але можна зазирнути до шкатулки, а в душу не зазирнеш. Парадокс Лейбніца: душа не має вікон...

Ніч була страшна і не мала кінця. Я не бачив Ольки, не знав, де вона, чи послухалася мене і пішла на диван, чи кулиться на підлозі біля дверей, спить чи не спить, не знав, де кінець ночі і чи буде їй кінець коли-небудь, мені треба було мати біля себе живу душу, і я прошепотів у темряву:

— Олько, ти спиш?

Вона зродилася біля мене миттю, так ніби стояла ось тут — раз ступнути.

— Тобі щось дати? — стурбовано спитала.— Хочеш пити? Я тебе липовим цвітом відпоювала всі дні...

— Не треба нічого, спасибі. Ти мені скажи, знаєш що? Скажи, скільки бог відпустив Ноєві дощок на його ковчег?

— На ковчег? О, боже ж мій, Миколо! Ти, мабуть, повредився розумом!

Я зовсім не схожий був на шаленця, коли спокійно повідомив:

— Сто двадцять чотири тисячі. Чотирьох дощок не вистачило...

— Що тобі ці дошки посеред ночі? — ще дужче стривожилася вона.

— Для плавби, Олько, для вічної плавби. Ной і досі плаває в своєму ковчезі, а ми підпливаємо до нього... У що ви поклали Оксану?

— Оксану? Ой, боженьку милий! Та в труну ж, у труну! Директор ваш, такий же добрий чоловік, аж у город їздив і привіз, казав, там з такого тобі дерева...

— Де її поховали? — жорстко спитав я.

— Тут і поховали, в садку під грушами— Це вже я вибрала, а головний лікар поміг, бо тут у вас є такий, наче наолієний, так той все рвався заснувати кладовище, Оксаною йому, бач, захотілося заснувати...

— Щириця.

— А головний лікар Трохименко йому й каже... Та я ж дурна зовсім, розпатякалася! Тобі ж не можна... Бог мене покарає, як я тобі навредю...

Безсилість була, мов сп’яніння. Знов, як тисячу літ тому, плив я по теплому морю за чужим богом, супротивна хвиля била в ніс ладьї, і вибризки моря були гіркі, як його правічне лоно, що з нього, мабуть, зроджувалися всі ті понурі полчища, які знай наповзали на мою землю. А тоді непомітно, не знати як опинився я вже в степу, і степ був, як море, він переходив у море непомітно, природно, закономірно і, сказати б, по принуці. Йому набридло твердо лежати під вітрами і закортіло, бодай на короткий час порушивши рівновагу сущого, погойдатися на хвилях, разом з хвилями, стаючи ними. Степ був морем, і море було степом. Хіба ж то не воно гриміло ударами своїх валів, коли ми з Оксаною сиділи в садку під грушами, посадженими нею з привезених Паталашкою мліївських саджанців, а на столі перед нами вареники з вишнями і з медом, а перед тим — борщ з голуб’ятами і молода картопля в сметані з смаженими коропами, і знов на ній було синє плаття без рукавів, легеньке, все у вирізах, її улюблений синій колір, барва богородиці, і очі в Оксани були, немов у богородиці — безмежні й бездонні, і її голі руки — мов сама ніжність, і кожен її порух, кожен жест, кожне скинення брови, і тисячі подробиць її тіла, і того вечора, і всього життя, якого не розіб’ють ніколи ніякі гримлячі вали... Толстой казав: «Нельзя жить подробно». А Пастернак: «Не знаю, решена ль загадка зги загробной, но жизнь, как тишина осенняя — подробна». Ціле, хоч яке велике, можна звалити. Упав навіть колос Родоський, що був одним з чудес світу. Але подробиці завжди лишаються цілими. І мені від Оксани тепер лишаться тільки подробиці. Який жах!

Вранці приїхав Трохименко.

Я знав його вже давно. Щоосені приїздив він на агростанцію, і вони йшли з Паталашкою полювати на куріпок. Щириця плентався за ними, мов ледачий мисливський пес, але не підбирав здобичі, а ретельно занотовував у своєму гросбусі, хто, коли, скільки і яких пташок убив і куди подів: чи забрав собі, чи здав для громадського харчування. «Пиши! — кричав йому Трохименко.— Пиши свою відомість, а тоді напиши донос! На мене можеш хоч товаришу Сталіну накатати — однаково ж сам вождь не збагне, на яку мою половину ти доносиш: чи на ту, що лежить під Тернополем, чи на ту, якою керує Стуконіг...»

Трохименко був безумний і безстрашний.

З четвертого курсу медінституту він пішов на фронт, різав руки й ноги, пошматовані фашистськими осколками, під Корсунь-Шевченківським, оперував у селянських хатах, в медсанбатівських наметах при світлі звичайних ґасових ламп або зроблених із снарядних гільз «катюш», тоді з диких завірюх Корсуня, мов бог на хмарі, переплив у бездонну багнюку під Тернополем, де потопали люди, коні, гармати, машини, танки, здавалося, потопає у вселенській грязюці сама війна і де тільки смерть не потопала і косила людей, як перед кінцем світу, і Трохименко стояв за саморобними хірургічними столами до оніміння рук, і спини, і всього тіла, а тоді в медсанбатівський намет, де стогнали й кричали на хірургічних столах поранені, влучила п’ятдесятикілограмова німецька бомба, і Трохименка врятував стіл, який злетів у повітря і накрив хірурга, щоправда, не всього, а тільки його ліву половину, а права половина... Трохименку відірвало праву руку, вибило праве око, відрізало ступню правої ноги, але він зостався живий, ще й рвався після госпіталя на фронт, хоч книжки Бориса Полєвого про Маресьєва тоді ще й не було.

Жити доводилося й не по книжках...

З хірурга Трохименко перекваліфікувався на терапевта, і за великі фронтові заслуги був загнаний у глухий степовий район, де став головним лікарем районної лікарні.

Він сам водив свого спеціально переобладнаного «Москвича» — це викликало подив і захоплення, але полювати, маючи тільки ліву руку і ліве око, та ще з такою несамовитістю, як це робив Трохименко,— цього я не міг ні зрозуміти, ні пояснити. Якось я спитав його:

— Невже вам подобається вбивати? Уявляю, яке нелюдське терпіння було потрібне, щоб навчитися володіти рушницею так, я б сказав, артистично, і навіщо ж? Щоб убивати невинні створіння?

— Помста,— сказав Трохименко.— Помста за все!

— Не птахи ж вам заподіяли зло.

— А може, й не помста,— роздумливо промовив він,— може, це щось інше. Мабуть, ми створені так, що в нас урівноважується людське й звіряче, принаймні під дією виховання, освіченості, оточення, іноді одне з цих начал набирає переваги — і тоді або щастя, або лихо. Могло таке статися, що бомба відірвала в мені половину людського, а звіряче вціліло і тепер час од часу заволодіває мною, і що я можу вдіяти? Кожен з нас годує в собі звіра, а в мене, виходить, звір подвійний, дві сили на одну.

Я зітхнув.

— Ви мене не переконали. Агрономія не знає пролиття крові і не може цього виправдати.

— А ваш Лисенко? — вигукнув лікар.— Він же агроном, а скількох своїх колег — як оце я куріпок! Без крові на землі нічого не відбувається! Повірте колишньому хірургу.

Олька ввела Трохименка, йшла поперед нього, мовби відгороджуючи від мене своїм теплом морозяний дух, принесений лікарем з степу.

— Ну,— невесело мовив Трохименко, проводячи ребром долоні по своїй шиї,— приніс голову на усікновення!

Я мовчав. Звинувачення марні, але й прощення вже не буде довіку. Тільки кому? Може, мені найперше?

— Дозволите послухати себе моїм єдиним вухом? — видобув з кишені білого халата дерев’яну трубочку Трохименко.— Хоч, казати правду, за ці дні наслухався я у ваших грудях такого, що й у два вуха не вміститься. Замерзнути, вмерти, а тоді ожити — це вже щось з сфери ірреального.

— А я й не оживав,— сказав я втомлено,— я зостався там, з Оксаною. Перед вами — тільки моя тисячолітня оболонка.

— Історична зустріч в українських степах! — гмикнув Трохименко.— Тисячолітня оболонка у футлярі людини з відірваною кришкою. Футляр — це я. Що в футлярі — скрипка чи тільки смичок? Гадаю все ж, якась струна ще бринить. І повірте: це звук жалоби і провини. З дружиною вашою — звичайно ж наша вина. Нехлюйство, неуцтво, неувага... Я особисто нічого не знав, а гінеколог у мене — звичайна ступа! Чому ви не сказали мені про те, в якому стані ваша дружина?

— А чому ви тримаєте таку лікарку? Тому, що вона дружина секретаря райкому партії?

Трохименко саме примощувався своїм єдиним вухом до стетоскопа, притуленого мені до грудей.

— Попрошу вас не дихати. Так. А тепер подихайте. Не дихайте. Тепер можна дихати. Отак. Ми з вами повинні мати повну картину. А що мадам гінеколог дружина самого товариша Стуконога, то це б навіть було простіше для її зняття, зважаючи на те, що затискування критики переслідується статутом партії. Я б витурив її в шию, а товариш Стуконіг і не писнув! Але вона — секретар лікарняної парторганізації. Розумієте, що це таке? Однаково, що ваш Щириця. Ви ж його не виганяєте? І не можете вигнати, поки він секретар, а секретар він — вічний.

— Щириця для агростанції — як виставлені в магазинних вітринах товари для приваблювання покупців. Заповнюють вітрини, але не продаються. Бутафорія.

— Бутафорія? Заздрю вашій добродушності. Я особисто сприймаю цих людей інакше. Вони всі — параноїки, тяжкі, безнадійні, коли хочете, злочинні. Найбільший параноїк був Сталін, він і наплодив їх цілі легіони. Від не контрольованої влади й вседозволеності в тупих головах неминуче мають народжуватися абсолютно ідіотські ідеї, які не піддаються виправленню ні досвідом, ні переконаннями, і зрештою трансформуються в справжнє шаленство сутяжництва, засідань, вигадування провин, смакування проробками, критикою й самокритикою, просто кажучи, гризнею. Хіба не вседержавна паранойя всі оті збори, засідання, резолюції, рішення, мільярди паперів, які пишуться щодня мільйонами щириць і стуконожок? Коли я проходив перекваліфікацію, райком послав мене своїм представником на звітно-виборні партійні збори в товариство глухонімих. Ви могли б собі уявити таке блюзнірство: збори глухонімих! Президія, стіл, застелений червоним, доповідач, оратори. І всі спілкуються на митах. А мене прислали представником райкому, бо я теж каліка. Каліку — до калік! Я тоді прийшов до райкому і спитав: «А в товаристві сліпих ви теж проводите партійні збори?» Знаєте, що вони мені відповіли?

— Вони дали вам призначення в наш район — сказав я.— Щоб показати, що партзбори для сліпих не така вже й біда! А от ти спробуй пожити одноруко, одноного, однооко без електрики, без водопроводу, без центрального опалення і взагалі без усього — отоді ти й знатимеш, як критикувати генеральну лінію!

— Приблизно так воно все й сталося. А ви колись питали, чому я звірствую з рушницею. Іноді хочеться стріляти вже й не з рушниці, а з тисяч артилерійських стволів! Але хто почує? Вуха у всіх заліплено воском. А може, взагалі відмер слуховий нерв. Знаєте, хто в мене ляринголог? Ніколи не вгадаєте! Ветеринар. Синок районного ветлікаря. Батько влаштував його до ветеринарного інституту в Харкові, синок довчився вже до четвертого курсу, а тоді на танцях студентка-медичка поцікавилася, де він учиться, почула про ветеринарію, стала сміятися, він до батька: переводьте до медінституту! Ну, в нас же все мечты сбываются. Заколов ветеринар кабанчика, зібрав медку, сальця, того та сього — і вже за два роки готовий народний цілитель! Радянським людям вухо, горло, ніс не дуже й потрібні, їм аби очі, щоб бути пильними... Щастя хоч, що цей мій спец доволі добродушний чоловік і слухняно їздить щороку на курси підвищення кваліфікації, на які я його посилаю. Пробачте, що морочу вам голову своїми клопотами. Давайте про ваше здоров’я. Домовимося так: ще полежати трохи, бо справи були зовсім невеселі. Ваше щастя, що біля вас Ольга Филофіївна. Золота душа, золоті руки. Я вже допитувався: фронтова медсестра, знайомство з війни? Але тайна велика єсть!

— Я не Ольга, а Олька,— подала голос Олька.

— І не фронтове у нас знайомство, а тисячолітнє,— додав я,— у нас усе тисячолітнє, правда ж, Олько!

Вона подивилася на мене такими вдячними очима, ніби то були і не її, а Оксанчині очі. Ой, Олько, Олько!

Моя недуга була, мов спокута за Оксанину смерть,— тяжка, тривала, може, й до кінця життя. Минула зима, весна йшла в степи, а тільки й міг, що сновигати по кімнатах та трохи посидіти за столом, на більше бракувало сил. З спальні я перебрався до кабінету, Олька спала на дивані у вітальні, спальня була тепер Оксаниною, і червоні півні кукурікали на рушнику над Оксаниними сльозами, а мене ті сльози душили ночами, я прокидався, відчував поряд з собою теплу тінь, але нікого не було, тільки сльози на моїх щоках і туга в серці така, що краще б умерти або збожеволіти.

Коли вперше зміг піти до лабораторії, Олька сказала увечері:

— Тепер я вже можу поїхати.

— Куди ж ти поїдеш?

— Звідки приїхала, туди й поїду.

— А що тобі веліла Оксана? Ти ж сама мені казала...

— Ти, мабуть, не повірив? То я тобі покажу...

Вона пішла до своєї кімнати, повернулася з конвертом у руці.

— Ось.


Оксанин почерк. І конверт, і лист, квапливі, перестрибливі літери, обмаль слів, як тоді, в сорок восьмому, коли вона зникла, щоб рятувати мене. Тепер теж зникала і вже навіки? Чому ж, навіщо?

«Олько,— писала Оксана за тиждень до своєї смерті,— прошу тебе приїдь, бо Микола сам пропаде, а я вже не можу. Не відмов мені, бо він же — як мала дитина...»

Невже вона знала про свою смерть?

— Ти не дивуйся, що вона так,— сказала Олька,— жінки знають про свою смерть зарані...

— А чому вона покликала саме тебе? Могла б написати матері...

— Хіба я знаю? Може, ти казав їй про оте наше... Або ще комусь казав... Бо я ж ні одній живій душі, ось тобі хрест!

Я взяв її за руку, посадив поруч.

— Казав — не казав... Не в тому річ. Ось ти, вродлива, неймовірна жінка, ти любила, любили тебе, ти пам’ятаєш чоловіків, з якими?..



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   54   55   56   57   58   59   60   61   62

Схожі:

Тисячолітній миколай iconМиколай Коперник



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка