Тисячолітній миколай



Сторінка62/62
Дата конвертації17.04.2017
Розмір9.82 Mb.
1   ...   54   55   56   57   58   59   60   61   62

— Ти перебільшуєш,— поблажливо усміхнувся Марко,— як завжди, ти перебільшуєш.

Власне, він і не чув того, що я говорив, бо вже давно втратив здатність слухати.

Вони там, угорі, нікого не слухають, а всі їхні слова про народ—суцільна облуда. Як казав Сковорода, головне для чинів «угли панські терти, брехать при аршині, плести панегірик со лжей».

Я не міг збагнути, як вони впустили до свого царства масок Федора Трохименка.

Він з’явився у нас на агростанції завдяки головлікарю районної лікарні Іванові Мефодійовичу Трохименку. Після зняття Хрущова Щириця нарешті з’їв Паталашку. Не маючи сил далі боротися з цим партійним короїдом, Паталашка з стогонами і прокляттями попросився на пенсію, виконання обов’язків директора «Половецького степу» Академія поклала на мене, Щириця негайно став проточувати нори під моїми ногами, але тут його ждало гірке розчарування. Директорствувати я не мав ніякого наміру, а тут саме головлікар Трохименко, довідавшись про мій клопіт, сказав про свого брата Федора. Трохименко-молодший був агроном, добровольцем поїхав з Полтавщини на цілину, там став директором великого радгоспу, відзначився, його забрали до Москви в апарат ЦК партії, дали квартиру, машину, дачу, але він рветься звідти в степи, і агростанція була б для нього щастям.

Згори вниз котитися завжди простіше, ніж навпаки. Трохименко приїхав до нас весною. Невисокий, натоптуватий, ходив, як піхотинець під повною бойовою викладкою: тяжким перевальцем, міцно ставлячи ноги, так ніби пробував щокроку землю, чи не провалиться. Від «Половецького степу» був у захваті.

— Я народився в чорноземах, а мене в Москву! — сміявся він.— Ну, хто міг таке вигадати? Поїхав на дачу, берізки, глина, ткнеш пальцем — вода. Хіба може там жити степовий чоловік? У мене за плечима десять років цілини, а до того — тридцять років полтавського степу. Самі назви які: Кобеляки, Глобино, Козельщина, Галещина, а далі — Гельм’язів, Іркліїв, Чорнобай... Полтавщина й Черкащина, козацькі землі, колиска нашої української цивілізації, недаремно ж Богдан Хмельницький саме звідти... А мене — в глину і в чиновники! Я й на цілину їхав не чиновником, а простим агрономом. Це вже там довелося стати директором. І не став би, так бардак же був у перші роки — несусвітній! А хіба ж українське серце може стерпіти непорядок? Крикнув, тупнув, перевернув. А тоді вже довелося директорствувати. Про «Половецький степ» почув од академіка Бараєва. Ми з ним там були в супрязі. Наука і практика. Професора Черкаса він ставив вище за себе. Шкодував, що його тут у нас затоптали. А кого в нас не затоптували?

Він вжахнувся, побачивши, з яким саморобним знаряддям мені доводиться мати справу в дослідах по обробітку землі.

— А райком партії вам що, не помагає? — не повірив Трохименко. Я не став його просвіщати. Функції райкому — поза моєю компетенцією. Моя справа — це земля, ґрунти, ніжна шкіра планети. Недарма ж міжнародний журнал з проблем ґрунтознавства зветься: «Геодермо» — шкіра землі. А райком! Що йому до тієї вразливої шкіри? Райком усе зробив, щоб я в п’ятдесят сьомому році не поїхав на перший всесоюзний з’їзд ґрунтознавців. Щириця «просигналізував», а Стуконіг прореагував. Що їм Гекуба, що вони Гекубі?

Я не скаржився, але Трохименко вмів уловлювати й скарги не висловлені. Через рік він звалив Стуконога, якого відправили на «заслужений», вмовив мене стати науковим керівником «Половецького степу», бо в справжньому науковому центрі потрібен саме науковий керівник, а не директор, сам їздив по сільгоспінститутах і привозив мені молодих помічників, добираючи їх не тільки за знаннями й характерами, але навіть за прізвищами, якимись і не українськими, а ніби половецькими: Шикула, Сапсай, Коноба.

З Казахстану транспортним літаком Трохименко привіз для агростанції справжній фабричний плоскоріз, дві дискові борони і розпушувач. Взявши в мене креслення професора Черкаса, він подався до Одеси і там якось зумів умовити дирекцію «Жовтневої революції» виготовити за тими кресленнями культиватор і стійку для безвідвального обробітку землі.

Перевернути скибу простіше, ніж перевернути душі. Поле без плуга — де таке бачено? Хіба й сама земля наша не зветься чорноземом? Чорнозем, а не сірозем. Чорна естетика хліборобства. Рахманні чорноземи... Чорна рілля ізорана... і стане лан, як стан золотопоясний...

Скільки років бився Трохименко, щоб перевести район на безплужний обробіток землі? Район звали сірим, сусіди орали свої поля ще глибше, ще затятіше, вивертали скиби ще могутніші, ніж завжди,— ось ми тобі покажемо, ось виставимо тебе на глум з твоїми осіромашеними полями. Трохименко не здавався. Заздрісники казали: «Це його вчений Сміян тримає, а в того брат у Києві, всі ж знають...»

Ох, брате, мій брате!

В Іпатіївському літописі значиться: «В лето 6570 (1193) Ростислав Рюрикович, улюбив речь их, сдумав с ними и еха с ловом от Чернобыля к Торцький вборзе».

А хто з новітніх київських князів «еха с ловом» понад Десною, Дніпром і Прип’яттю до Димера і до Чорнобиля в ніч з п’ятниці 28 на суботу 29 квітня 1986 року? Може, й брат мій був на полюванні тої ночі, коли розверзлося бетонне нутровище четвертого реактора Чорнобильської атомної електростанції, і народжений нею криваво-чорний апокаліптичний плід закружляв довкола планети, розсіваючи тисячолітню радіоактивну смерть на поля й ліси України, Білорусії й Росії, на приполярну тундру Швеції й Норвегії, на льоди Арктики, на загублені в океанах безіменні острови, з’єднуючи радіоактивний попіл Чорнобиля з попелом Бікіні, Еніветока і Мурароу. Де був тої ночі мій брат і хто з наших можновладців гнав тоді звірів в лісах, що тягнуться від Києва до Чорнобиля? Вони ж усі так вподобали криваві розваги з беззахисними тваринами. Не встигли постріляти на війні, надолужували прогаяне тепер. Звірі не відстрілюються і мовчать, нікого не видадуть: де, коли, хто.

Брат не озивався, всі вони там у Києві були страшенно заклопотані ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, хоч, коли б мали порядність, повинні були вже наступного дня після вибуху реактора подати у відставку, а не зганяти киян на першо-травневу демонстрацію і стояти на трибуні, надимаючи морди і по-вождівськи здіймаючи правиці.

Та де ж тепер знайдеш порядність? Її навіки приспали сини робітників і селян, доскочивши до влади, дорвавшись до громадського пирога і розставивши лікті на весь стіл, щоб не підпустити нікого більше.

Може, подали у відставку після Двадцятого з’їзду партії ті, хто підписував смертні вироки мільйонам невинних людей? Де там! Тим самим чорнилом вони підписували тепер постанови про реабілітацію.

Може, відмовився від своєї посади голова Київської міськради після трагедії на Куренівці? Ні, йому дали спокійно померти «на бойовому посту» і на його могилі спорудили мармуровий пам’ятник.

Може, заявив про невідповідність посаді Президент Академії Наук України після пожежі в академічній бібліотеці, коли загинуло сотні тисяч унікальних книжок — багатовіковий інтелектуальний набуток українського народу? А що цінніше для країни зрілого соціалізму — президент чи якісь там книжки? Президента зберегли і присвоїли йому звання Героя Соціалістичної Праці.

Я ждав Маркової відставки, і наївність моя не мала меж. Восени брат подав про себе звістку, та тільки зовсім не таку, якої я сподівався.

Газети опублікували постанову про призначення... Сироти першим Марковим заступником!

У Марка вже було два перших заступники — сміх і гріх. Здавалось би: дитина зрозуміє, що перший може бути тільки один, далі йдуть — другий, третій і так далі. Але царство масок не визнавало здорового глузду, і ось тепер вершина безглуздя: третій перший заступник. Мені це нагадувало квартет з кінотеатру «Перемога» в Нижньодніпровську, який ми з Оксаною часто слухали перед кіносеансами. В квартеті було три Леви. Перша скрипка — Лев Лев, друга — Лев Абрам, альт — Лев Талісман і віолончель — Зіновій Веселий. Тоді ми сміялися з такої концентрації Левів, тепер можна було б посміятися з необмежених кількостей перших заступників, але часи настали не для сміху, до того ж прізвище нового першого Маркового заступника було надто знане мені, знане й ненависне.

А хіба ж не знав цього чоловіка мій брат?

Сирота вже давно переповз до столиці і вперто мелькав там, вистрибував, мов чортик з пляшки, в комітетах, у правліннях, колегіях, фондах, очолював делегації, давав інтерв’ю, виступав по радіо й телебаченню. Він виростав за одну ніч, як бамбук, утримувався на обріях при всіх генсеках, з однаковим завзяттям вихваляв «Малу землю» Брежнєва, андроповські круті порядки, черненківські загравання з апаратниками і горбачовське нове мислення, і все це публічно, відверто й нахабно.

— Хто його там у вас тримає? — питав я Марка.

— Ет, не зважай,— недбало відмахнувся він.

— Хто тримає біля себе негідників, рано чи пізно сам стає негідником.

— Ти перебільшуєш, Миколо. Ти, як завжди, просто кошмарно перебільшуєш!

А тепер сам зробив Сироту своїм першим заступником! В жовтні мені треба було поїхати до Академії, я подзвонив Маркові на роботу.

— Ти ще там живий? А то вже й не знаєш, кому готують саркофаг — нечистій силі чи керівництву.

— Вгадав! Замучений такий, хоч справді лягай у саркофаг. Ти в Києві? Побачимося? Жду тебе увечері.

Ще до кінця дня розшукав мене в Академії Трохименко. Він дзвонив з «Інстанцій», сидів десь під високими дверима, хоч, здавалося б, перші секретарі обкомів і не повинні сидіти під ними, та то вже їхня справа.

— Покликали на закланіє,— повідомив Трохименко.

— Хто?


— Новоспечений вождь і учитель — товариш Сирота.

— А що він тобі?

— Та він не навпростець, а за принципом: на вгороді бузина, а в Києві дядько. Скликає ніби нараду про заходи по ліквідації Чорнобильської аварії в сільському господарстві, а мені тут по секрету сказали, що громитиме тільки мене. За те, що замінив плоскорізами всю землеобробну техніку, а їм тепер потрібні плуги, щоб перевертати пласт, пускати радіацію в глибину. Ти таке чув?

— Де буде ця нарада?

— В залі засідань Президії.

— Прийти на виручку?

— Тебе туди не пропустять. Це сьомий поверх, три пости з архангелами.

— Попрошу Самотугу, він мене проведе.

Марсель затримувалася на своєму черговому партактиві, ми з Марком могли побути самі.

Брат напівлежав на коротенькому диванчику, розстебнувши сорочку, знеможено дихав, був вичерпаний до краю.

— Колективізм гарна штука,— сказав він,— але іноді хочеться сховатися не тільки від усіх колективів і власної дружини, а й від самого себе,— так виснажує робота. Я відпустив повара і покоївку, побудемо самі, ніхто не заважатиме.

— У тебе повар і покоївка?

— А що? Ми їх не перевантажуємо, вони працюють позмінно через день. День одні, день інші.

— Отже, четверо. А на дачі? Там теж є помічники?

— Ну, садівник, кіномеханік, городня бригада — чи я там знаю?

— Водії, охорона, слюсарі, електрики?

— Ну, як положено, так і ведеться.

— А як же з принципами?

— Ти про що?

— Головний принцип соціалізму: заборона експлуатації людини людиною.

— Хіба я кого експлуатую? Вони ж не в мене на службі, а в держави. І обслуговують не мене конкретно, а мою посаду. Знімуть мене, поставлять іншого,— вони так само обслуговуватимуть і його. В персональній машині возять не мене, а посаду, депутатом і членом ЦК обирають не мене, а посаду, ікрою годують не мене, а посаду.

— І Сироту в заступники дають не тобі, а твоїй посаді?

— І Сироту. Яка різниця: повар, водій, Сирота?

— Ти ж знаєш, який це інтриган і падлюка. Як же ти міг погодитися на його призначення?

— Москва. Все Москва. Він знайшов там якісь ходи, підліз до самого Генерального, ми тут усі безсилі.

— Ти ж колись розхвалював, яка Україна суверенна!

— Ну, в Конституції справді записано, але хто ж на це зважає? У нас колись Грушецький очолював Президію Верховної Ради. Чув ти про Грушецького? Ну, не має значення. Так от він ляпав де треба й не треба: суверенна держава, суверенна держава. Набрид так, що Суслов не стерпів, сказав Щербицькому: приберіть отого суверенного дурня, бо Леонід Ілліч чути вже його не може! А ти хочеш, щоб ми тут виказували характер, коли нам хоч і про того ж Сироту.

— Він там завтра якусь нараду проводить. Хоче розпинати Трохименка. Ти чув про це?

— Не чув.

— Хоч і чув, не скажеш. Не можете простити Трохименкові безвідвалки. Скажи Самотузі, щоб провів мене на ту нараду. Скажеш?

— Вважай, домовились. А щодо Сироти... Ну, що він тобі? Головне те, що ти мій брат.

— Треба щоб взаємно.

— Тобто?

— Щоб я був твоїм братом, а ти — братом моїм.

— Родова діалектика?

— Та ні, мабуть, метафізика.

...Столики в залі, де Сирота проводив засідання, були поставлені «зигзагом», так що всі присутні сиділи боком один до одного і вільно могли б спілкуватися не тільки з допомогою слів, а й жестами: впівока всі бачитимуть жестикуляцію навіть тих, хто сидить позаду. Чиновницький винахід для всіх категорій громадян, включаючи глухонімих.

Ми з Трохименком розташувалися посередині залу, зайнявши два сусідні столики. Сирота з’явився з потайних дверей за столом президії, в супроводі двох підскакувачів поважно наблизився до керівного крісла, обвів поглядом зал, наштрикнувся очима на мене, мерщій ляпнувся на місце головуючого. Я не бачив його тридцять років, хіба що по телевізору, але за цей час нічого в Сироті не змінилося. Та сама інтригантська фізіономія, те саме пошморгування носиком, те саме шарудіння словами. Мабуть, і ширінька в нього була так само пом’ята, як в студентські часи,

— Високоповажне зібрання,— прошарудів Сирота,— події значення справді глобального вимагають нашої змобілізованості, коли ми не можемо відсиджуватися в глухій обороні, а повинні завше бути готові до того, щоб дати належну відсіч, покіль ворог...

Далі можна було не слухати, та його ніхто й не слухав. Чиновний люд знав своє.

— Як наші завтра зіграють? — чулося збоку.

— Аз ким вони?

— Та з «Спартаком» же! Відстаєш од життя!..

— Коли на рибку? — чувся інший голос.

— Куди в відпустку?

— Як з полюваннячком?

На трибуні вже стирчав так званий «відомий вчений», як назвав його Сирота, і безвиразно бурмотів:

— Після Чорнобильської аварії на поверхню випала деяка кількість радіонуклідів, зокрема ізотопи цезію, плутонію і стронцію. Ґрунт, і відповідно рослинність, у таких місцях «забруднені». Відповідно — м’ясо і молоко. Мабуть, злаки — теж. Який же вихід? Московські вчені, зокрема академік Ільїн, дають рекомендації ретельно переорювати всі ці землі. При перевертанні пласта забруднені поверхневі шари опиняються внизу, тому врожай буде вдесятеро «чистішим». Виникає потреба глибокого переорювання всіх площ, зокрема ґрунтів, а також пасовиськ і сінних угідь... Питання ускладнюється тим, що в республіці останнім часом значно зменшилася кількість потрібної тепер землеобробної техніки. Дався взнаки безплужний обробіток землі, з такою настирливістю насаджуваний товаришем Трохименком...

— А ось ми сьогодні й спитаємо товариша Трохименка,— подав голос Сирота,— спитаємо його, про що він думав, нищачи перевірену віками землеробну техніку, а тепер стоїть голий перед лицем аварії...

Він був, як ті Бурбони: нічого не забув і нічого не навчився. Може, завдяки цьому й протримався на поверхні при всіх владах — від Сталіна до Горбачова? Я не став ждати, поки Сирота довершить свою «спіраль» звинувачень, натяків, обмов і загроз,— тяжко підвівся і пішов на штурм трибуни.

— Коли вже хочете питати, то додайте до Трохименка також мене, Миколу Сміяна, а ще: професора Черкаса, академіка Бараєва, курганського польовода Мальцева, наших дідів і прадідів з їхніми сохами і скорідками,— ось тоді й можна буде вести розмову...

Я сказав їм усе. Чи жити людині у вічному передчутті й очікуванні аварій, чи бути господарем на своїй землі? Чи за прогрес і далі треба платити жертвами, як це робили наші предки, злагіднюючи злі сили природи, чи вважати прогресом тільки те, що несе користь і радість без будь-яких передумов?

Ще я сказав їм, що судити треба не нас, вічних хліборобів, які не зготувалися закопувати радіоактивний бруд, а тих, хто допустив Чорнобиль і запаскудив, знищив нашу землю на тисячоліття...

Багато дечого я сказав їм, але в дискусію зі мною ніхто не став встрявати, Сирота мерщій оголосив перерву, всі зірвалися з місць і кинулися до буфетів і, наче вони прибігли з голодного краю, запихалися сосисками, знищували бутерброди з ікрою, балики і ковбаси, випорожнювали горнятка з ряжанкою...

Не люди — ходячі стравоходи.

* * *


Я знов побачив їх, але вже тепер у братовій квартирі, коли вони з’являлися перед Марсель, щоб висловити їй співчуття з нагоди передчасної трагічної смерті її чоловіка, а їхнього керівника, видатного діяча, вірного сина, плоть од плоті, кров од крові...

Марсель, хоч і не змінила гніву на милість, вимушена була заговорити зі мною, попросивши бути з нею при тих відвідинах.

— Ти хоч постав карафку з горілкою та якісь там бутерброди,— порадив я.

— Обійдуться! — жорстко мовила вона.— Тепер за чарку горілки з партії виключають! Маркерій лежить мертвий, а я їх ікрою годуватиму!

— Слов’янський звичай.

— Всі ваші звичаї — типова відсталість!

Довелося змовчати і дивитися, як надзвичайно передова жінка приймає так само передових відвідувачів. Соратники, співробітники, підлеглі, але не рядові. Рядові сюди проникнути не могли. Чоловіки й жінки, всі сановні, надуті, всі під знаком трьох «і»; ікра, імпорт, інтриги. Жінки мовчки витріщають очі, манірно бгають губи, виблискують золотом, самоцвітами і перлами. Чоловіки демонструють перли глибокодумності:

— Який був працівник!

— Питання вирішував без зволікань.

— Ріщуче й безоговорочно!

— Але завжди збалансовано...

— Виважений підхід... Тільки виважений підхід...

— Любив заявляти: ви мені дайте консенсус...

— Консолідація для нього була на першому плані...

— Поважав плюралізм...

— Але з деструктивними елементами був безпощадний!

— Екстермізму не допускав, ні, ні!

— А як він з усіма отими корумпованими групами? Рицар, справжній рицар!

Марсель зітхала, кивала головою: так, так, справді, він був такий; вони підходили й до мене, тиснули руку, бурмотіли свої нікчемні, безглузді слова, ніхто не думав, що я Марків брат,— надто вже несхожий зовні, не знали, що перед ними вже й не людина, а тисячоліття, які жахаються видовища оцих пустих душ, заламують руки від сорому й розпуки.

Мовне отупіння вже не окремих людей, а цілих народів. Живе слово витісняється смисловими знаками, приблизними замінниками, мертвими ієрогліфами. Словесна дієта, пережована і виплюнута всесвітньою м’ясорубкою слів. Фарш. Вийняли душу з мови. Структуралізм. Математизація. Комп’ютеризація. Все ніби й так: лаконізм, точність, функціональність. А враження, ніби тебе посипали дустом, як шкідливу комаху. Де гра поезії, де донебесні барви, де гучне гриміння життя? Сучасна мова нагадує примітивного олдовайського предка поряд з мадонною Рафаеля. Слова облітають планету, як грип «Гонконг». Ескалація, моніторинг, спонсор...

І цілі народи стають мов німі: є сила, немає слова.

І мій народ теж. Невже знов і знов відлунюватимуться гіркі й несправедливі слова, що народилися колись у притемненій душі Пантелеймона Куліша, засліпленого хутірськими недогарками:


Народе без пуття, без честі і поваги,

Без правди у завітах предків

диких,

Ти, що постав з безумної

відваги

Гірких п’яниць і розбишак

великих...
Брат досить зневажливо відгукувався про предків. Соціалістична революція могла утвердитися, тільки перекресливши всі минулі епохи, знищивши пам’ять про них, як знищила собори, церкви, палаци, пам’ятники царям і їхнім слугам, відкинувши священні книги і навіть священні імена.

Я казав братові: «Мовчи про предків! Могили здригаються від вашої так званої діяльності «на благо»! Що ти зробив на цій землі? Чим похвалишся? Роллю Леніна в п’єсі Корнійчука! Що зоставиш по собі? Сахару!»

* * *

Тепер брат мій лежить непохований, і люди тупо вибурмочують над ним нестямні слова, а ми знов, як тисячу років тому, пливемо кудись по темному морю за чужими богами для свого зневіреного народу і не відаємо, яких же богів привеземо цього разу, яких пресвітерів, які ікони, які молитви.


Конча–Озерна, 25 січня 1988–25 лютого 1991 року.

1 Сельний (церк.-слов.) —польовий (Книга Іова, 5, 25, Псал. 102, 15).— Тут і далі примітки автора.


2 Слова Лазаря Барановича

3 Тепер Спаські. В XVI! ст. там стояла церква Фрола і Лавра, і ворота звалися Фролівськими.

4 Соловйов, т. V, с. 626

5 Так звали тоді селян-одноосібників, які надавали перевагу індивідуальному способу господарювання перед колективним.

6 Певг — сандалове дерево.

7 Сталінський лозунг 1932 року.

8 ДР — скорочення від англійського Displaced person — переміщена особа.

9 МР— Military Police — військова поліція американської армії

10 Так звали на фронті орден Леніна.

11 Цей «твір» без жодних змін передруковано в збірнику «Диктанты по русскому языку для 5—9 классов».— Київ : «Рад. школа», 1990, с. 178. Укладачі: Л. Попова, Н. Сніжко, О. Стоянова.

12 Вірш Є. Маланюка

13 3 некролога Урицькому.— «Красная газета». 1918.— 31 серп.

14 3 вірша О. Безим'янського

15 3 вірша Д. Бєдного.

16 Форрестол — міністр оборони в кабінеті президента Трумена. Переслідуваний маніакальною ідеєю про ракетно-космічну загрозу з боку Радянського Союзу, покінчив з собою, викинувшись з вікна.

17 Мов кулі, котимося, крутимось, як дзиґа.

О, жах! У сонних втечах од денної суєти

Нас лихоманка б'є, мов бич Архистратига,

Що сліпо хльоскає, шматуючи світи...



18 Восьмой еьезд ВКП(б). Протоколи.— М.: Политиздат.-— 1959.— С. 393.

19 Там же. — С. 428—429.

20 Вірш О. Мандельштама.

21 Є. Маланюк.

22 Л. Українка.

23 їмо й п'ємо.

24 Слова французького поета Сен-Жон Перса.

25 «Капітал», с. 765.

26 М. Зерова.

27 Всі ці імена справжні. Автор шкодує, що з таким запізненням має змогу опублікувати ці страшні документи.

28 Анна Ахматова. Родная земля. 1961.

29 В. Мисик


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   54   55   56   57   58   59   60   61   62

Схожі:

Тисячолітній миколай iconМиколай Коперник



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка