Тисячолітній миколай



Сторінка9/62
Дата конвертації17.04.2017
Розмір9.82 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   62

Вік XX ВВЕДЕННЯ ТРЕТЄ

ГАЙДАМАКА



На Введення з острахом ждали, хто перший вранці увійде в хату, буде першим полазником.

(Народний звичай)


Чорна масна земля нависала над Зашматківськими плавнями, на тім боці Дніпра вона так само масно темніла, бгаючись позад прибережних кам’яних стін в могутні небесні вали, які десь там розложисто котяться степами до самого Чорного моря. А тут горбиста рівнина від краю плавнів тягнеться на північ без меж і без кінця, і тільки Північний Льодовитий океан стає їй перепоною. З «Географії» Баранського ми знали, що живемо на Східно-Європейській рівнині, найбільшій і найрозлогішій на всій земній кулі, що лежить ця рівнина відкрита й не захищена від океанських вод, які щохвилини можуть ринути на неї і затопити навіки. Ми ніяк не могли збагнути: як же досі не залило? Дніпро щороку заливає плавні, в тридцятому році затопив і всю Зашматківку, та однаково ж вода спадає, бо то вода не Дніпрова, а з зимових снігів, сплила до моря, і нема її. Чорне море надто мале, щоб залити таку велетенську рівнину. А коли Льодовитий океан? Ми допитувалися в учителя географії, колишнього моряка Сергія Олександровича, він пояснював:

— Океан зветься Льодовитий, отож там уже й не вода, а лід.

— А як розтане?

— Тоді поллється на рівнину. Але такого ще не бувало. Навпаки — був льодовиковий період, коли дуже знизилася температура, наш материк замерз, льоди з океану поповзли на рівнину стіною, і так льодовик, нищачи все живе, доповз до самої Африки. Можливо, що саме на місці його розтавання утворилося Середземне море.

— А зараз воно не може все замерзнути? — спитав Васько, який дуже любив допитуватися і, мабуть, саме через надмірну цікавість сидів у кожному класі по два роки.

— Такої загрози немає,— відповів Сергій Олександрович.

— А як перестануть скрізь топити? — не відставав Васько.— Он Миколин батько не випише соломи, нічим буде топити, льодовик і попре на нас!

Сергій Олександрович був не простий моряк, а революційний і знав, як відповісти такому несвідомому елементу, як другорічник Васько.

— Радянським людям не страшні ніякі загрози! — сказав він.

А я згадував ту повінь тридцятого року. Все тоді залило, хати стояли в воді по вікна, тільки до Тринчикової та Ребринівської вода не дістала, бо вони були на високому бугрі. Там і рятувався весь наш куток, і ми з мамою Тетяною. Батько на плоскодонній галярі плавав сюди й туди, рятуючи колгоспне майно, іноді його не було й уночі, мама не спала, зітхала, потихеньку молилася і ще тихіше кляла: «А щоб він тобі весь під воду пішов і крізь землю провалився, твій соз! Та й який там соз? Вже ж, мабуть, верлюжишся з тою Кирилівною!»

Колгоспу, або созу, який організовував у Зашматківці мій батько, Федір Сміян, ніхто з селян не любив, усі сміялися з нього, я ж не знав, кому вірити,— батькові чи матері, бо був ще малий і не відав, що краще: індуси5 чи созівці, надто що вже складено було кимсь дошкульну сороміцьку пісеньку: «А індуси пасуть гуси, а созівці бугая, а індуси їдять гуси, а созівці — ні...» Що ж до Кирилівни, то хто ж її не знав у нашому селі? В зеленому платті, чорнокоса, з кошачими очима, вдень блукає з хижим усміхом, байдужа до всього, якась неприсутня, жде ночі, жде свого царства і гріха, бо вся вона гріх. Хлопці кубляться довкола неї, звиваються вервечкою, жонаті дядьки спльовують заздрісно: «У-у, суче вим’я!», жінки вистукують кулак об кулак, шлють Кирилівні найтяжчі прокльони вслід і назустріч: «А щоб ти світу божого не побачила після тих ночей своїх!». Батька мого мама теж ревнує до Кирилівни, а він тільки розводить руками і дивується: «Тю, дурна, та чи в мене в голові ця лахудра! На мені он ціле колективне господарство, а ти з своїми бабськими підозрами!».

— Ти йому не вір, Миколко,— шепотіла мені мама,— не вір, дитино! Думаєш, йому той соз нужен? То він вислужується перед владами, аби не згадали йому, як він був у бандитах! Ніхто ж не знає, а я все знаю! Боїться — ото й колотиться з тим гаспидським созом та пропадає там весь день і ніч, щоб він уже позауманню пішов, ганяє та ганяє людей на збори, а там — хто кого перегавкає. Оце ж дожилися! А хто призвів? Батько ж твій рідний!

Я мовчав. Жив, як маленька нейтральна країна між двома великими озброєними до зубів сусідами: з обома згоджується, але ні на чий бік не стає. Збори, які так проклинала мама, малечі були цікаві неймовірно, шкода, що нас звідти проганяли. Що батько ніби був колись у банді (я тоді щойно народився), знала не тільки мама, а й баба Бородавчиха, а коли та щось знає, то знатиме й уся Зашматківка. Баба Бородавчиха вже давно просвітила мене. «Ото ж, Миколко, ти тоді в колисці лежав, нічого й не знаєш, а тут же таке було, таке творилося! Одні набігають, тоді ще одні, а тоді ще й треті, і всі ж б’ються, всі требують, всі з ножем до горла! Отак наскочили комісари, забрали весь хліб, погрузили на підводи — і через плавні на Кременчук. А тут банда Марусі з степу, нагнали комісарів біля Олійнички, хліб весь забрали, спасибі їм, вернули людям, так взялися за коней! У вас тоді не оця сіра кобила була, а гнідий кінь з лисиною, бере банда коня, а дідусь твій Микола: не дам, хоч і вмру! Вже на його сашкою замірилися, а тут батько твій Федір де взявся: тату, відступіться, я сам з конем піду! Та. чого ж ти, сину, йтимеш, у тебе он жінка молода, дитина в пелюшках, вже я сам піду! Ні, я! А бандити регочуть, сама Маруся прибасувала на жеребці, сидить руки в боки, цицьками трусить, як побачила твого батька, так їй очі полудою й укрило. Пустіть їх обох,— крикнула,— беру їх у свій штаб. А який там штаб, коли воно обнаковенна банда та ще й з дівкою в отаманах! Батько твій і дідусь ночі діждалися й утекли від тої Марусі, а з собою ж і коня взяли, бо заради ж нього все оте було. Кінь гнідий, вночі не видко, так і втекли. Ще тиждень в шелюгах ховалися, поки все втихло. А ми пішли до Олійнички, а комісари всі лежать порубані на смерть, а в одного в ранах на животі сала на три пальці. Не дай бог ще таке побачити й пережити...»

Коли я спробував розпитати батька, він тільки побурчав про бабські язики і нічого мені не сказав, а дід Микола погладив мене по голові, зітхнув: «Хто ж його, дитино моя, знає, де воно власть, а де банда?»

— А кінь гнідий у нас був? — не відставав я.

— Гнідий — був.

— А банда Марусі?

— Може, й була... іди, Миколко, позбирай отам грушок за колодязем. Там такі спілі...

Баба Бородавчиха жила через дорогу від нас, вона помагала мамі, коли треба було побілити в хаті і «попідводити», тобто щіточкою з свинячої щетини зробити внизу гарний темний поясочок. Разом з мамою вони шаткували капусту восени, начиняли ковбаси, коли на Різдво ми кололи кабана, пряли й перемотували з шпульки на мотовило пряжу, білили полотно, вишивали рушники й сорочки. Баба була вісником і провісником, вона знала все, що було, і все, що буде, молитов пам’ятала, мабуть, більше, як піп Самосвят, та все ж і плакала найдужче, коли отця Самосвята войовничі безвірники виселяли з Зашматківки як класово ворожий елемент і закривали церкву.

Вона розбудила нас з мамою і того досвітку, коли з церкви скидали дзвони.

Ще було темно, батько спросоння бурчав і лаявся на несамовиту бабу, мама мовчки шамоталася, зодягаючись, тоді стала одягати мене, шепотіла: «Проснись, дитино, підеш зо мною, вдень доспиш, давай рученьку, отак, отак...» «Не чіпай хоч малого!» — спробував не пустити мене батько, але мама вже впоралася, мовчки вхопила мене на руки, понесла до дверей, там поставила на долівку, ласкаво підштовхнула в плечі.

Біля церкви вже було повно людей. Натовп гудів, темно гойдався в ограді, загрозливий шелест ішов між людьми, однак ніхто не зважувався виступити наперед і коли й не перешкодити, то бодай запитати, що ж це діється?

А тим часом угорі на дзвіниці метушилися з товстим дрюччям і вірьовками якісь чужі люди і з ними зашматківські комсомольці: Стрижаків Сашко, Микита Бенів, Максярка і Хведька, внизу під дзвіницею стояло ще двоє прибульців і подавали команди тим, що вгорі. За метушнявою коло дзвонів ніхто й не зауважив миршавого чоловічка, який вовтузився на церковній покрівлі між дзвіницею і головною банею. Сам, без нічиєї помочі він тягав там довгі драбини, примуцьовував їх одну до одної, обплутував вірьовками, пробував на міцність.

А поки він там щось собі метикував, комсомольці з щасливим реготом стали кидати вниз дзвони. Спершу полетіли дзвони маленькі, оті, що й не дзвонять, а теленькають і підтеленькують, і зітхання натовпу, яким супроводжувалося їхнє падіння, теж було ледь чутне; за ними полетіли дзвони, які бовкають і бемкають, падали на землю глухо і тяжко, земля здригалася від їхнього падіння, і серця в людей здригалися. Найбільший, стопудовий дзвін ніяк не піддавався, комсомольцям довелося проламувати отвір дзвіниці, щоб пропхнути міднотілого велетня, один з тих, що командували знизу, аж нестямився від гніву за таку неприпустиму затримку, коли ж дзвін зовсім неждано шелеснув униз, той злосливий чоловік не встиг відскочити вбік, земля ввігнулася і запалася під страшним мідним тягарем і затягнула в западину ноги того чоловіка, придавлені краєм дзвона. Чоловік дико закричав від нестерпного болю, а може, знов од ще більшого гніву на своїх незграбних помічників, тому ніхто внизу не зворухнувся, щоб йому помогти, а на виправдання хтось із чоловіків промовив: «Хіба ж тут з голими руками даси ради!». Ті, згори, сторчма головою скотилися донизу, підважили дрюччям дзвона, вивільнили свого начальника, він стогнав і лаявся, не своїм криком кричав, коли спробували його віднести убік до сторожки, натовп мовчки відсунувся ще далі назад, баба Бородавчиха дрібно хрестилася, шепотіла: «За гріхи наші без покаянія... За гріхи...».

Тим часом той іржавий чоловік, якого ніхто й не запримітив, наставив свої позв’язувані драбини до головної бані, аж до самого хреста, вправно подерся по них, вмостився на верхніх щаблях, довго метикував щось з вірьовками, чи то при’язуючи драбину, чи й прив’язуючись сам, тоді не знати й звідки видобув пилку-ножівку і став... підпилювати хрест знизу.

Зойк вирвався з людських грудей такий пронизливий, що злякано закружляла галич над своїми гніздами на осокорах у церковній ограді, здавалося, ніби й оті криві драбини хитнулися під іржавим чоловічком, і все порушиться зараз під ним, та він не зважав ні на що, тупо й уперто пиляв і пиляв хреста без перепочинку, без страху, без совісті й сорому.

— А я ж чула про отого песиголовця! — шепотіла баба Бородавчиха.— Вже ж про нього весь мир гомонить. То на нього наслання і кара небесна — пиляти і не перепиляти! Вже він своїй жінці руки й ноги повідпилював, вже й дітям, а це пішов по церквах і хрести божі пиляє, і вже й не зостановиться, аж поки й кінець йому стане.

Величезний золотий хрест здригнувся всіма своїми трьома перекладинами і всім своїм золотим тілом, похитнувся, застогнав, мов перед кінцем світу, і з дерев’яним стуком, перекидя, б’ючись об покрівлю і стіни церкви, низвергнувся з бані і ліг у зеленій мураві неторканій під вівтарною стіною.

— Ма! — подивувався я.— А хіба хрест не золотий, що той дядько спиляв його?

— Золотий увесь зверху, дитино моя,— схилилася наді мною баба Бородавчиха,— а всередині з дерева дорогого, трисоставний хрест, восьмиконечний, складений по образу хреста, на якому був розп’ятий Ісус і який був зроблений ще премудрим Соломоном з трьох порід дерева — кипариса, певга6 і кедра, а стояк — з дуба васанського, а три перехрестя — то триденні муки Ісуса на хресті і непостижима трійця свята, і хто підніме руку на такий хрест, то не буде йому прощення ні на сім світі, ні на тім, ні йому, ні роду його, ні начальникам та сповірникам!.. Оце ж діждалися ми пришестя антихристового. Вчора прийшли по віру, а сьогодні по душу. Сьогодні прийшли по бога, а завтра прийдуть і по людей!

— Свят, свят, свят, кумасю,— злякано наставила на неї руку мама.— Що ви ото таке кажете?

— О, горе, горе, хіба ж то я кажу? Отці святі, пророк Осія глаголить: «А вигублений буде нарід мій, скараю його після доріг його і заплачу йому після вчинків його» (4, 6—9).

* * *

Були темні шепоти, кволе шарудіння, ледь чутно відчинялися двері — хатні й надвірні,— і тоді з сіней било таким холодом, що залітав аж за комин на піч, де я грів свій геть охлялий від дикого голодування хлоп’ячий живіт. Їсти хотілося вдень і вночі, вдома і в школі, на холоді і на гарячій печі, голод був такий страшний і невідступний, що я вже й не пам’ятав, чи було коли таке, щоб не хотілося їсти, а спитати дорослих про це соромився. Ніхто не просив їсти, навіть діти-дошкільнята, бо просити було ні в кого й нічого. Хіба що чужі, які повільними вервечками чорно вигойдувалися з степів і стогнали по-підвіконню: «Хлібця! Їстоньки!» Вони йшли вдень і вночі. Денні, мовби отримуючи силу від небесного світла, хилиталися далі у безвісті, а нічні вмирали коло церкви, біля паламаря, перед зборнею, в глинищах, і сніг до ранку загортав їх невисокими заметами, так що витикалася з них то зсудомлена рука, то розтоптаний опорок, облізла смушева шапка або й частина теплої жіночої хустки. Дідова сусідка баба Бородавчиха, яка знала все на світі, але хотіла знати ще більше, щоранку, взявши ціпочок, обходила всі оті холодні снігові могили і поверталася завжди з тою самою звісткою: «Так я й знала: всі ж, як один, лежать лицем до землі. Як чоловік замерзає, то тільки до землі лицем. А як згоряє, то — до неба. Скільки я тих погорільців бачила — і все ж до неба та до неба. А тут, бач, до землі...»



Сама баба Бородавчиха жила ніби між землею і небом і не знати, за що трималася. Хата нетоплена, порожня, подохли навіть миші, баба не їла нічого вже місяць або й більше — і жила! Моя бабуся Явдоха могла почастувати сусідку хіба що «чаєм», який ми варили з вишневих гіллячок і від якого кишки ще дужче грали марша, але й того, видати, бабі Бородавчисі було досить, щоб якось жити далі та ще й постачати нас новинами і всілякими відомостями.

Ми з мамою Тетяною перебралися від батька до діда Миколи ще пізньої осені, коли чорний Хабло з своєю буксирною бригадою повикачував у селян не тільки хліб, але й пшоно (на кашу для диктатури пролетаріату), горох і квасолю (для зміцнення Червоної Армії), картоплю (для всіх пригноблених і бідних), буряки й гарбузи (для зміцнення колгоспного тваринництва), звичайно ж, соняшники і навіть насіння кавунів, динь, огірків. Батько мій Федір Сміян, голова першого в Зашматківцї колгоспу «Хвиля революції», щоб подати приклад усім односельцям, а також як безпартійний більшовик, здав державі все, що було в нашому господарстві, хата наша стала гола, як бубон, навіть мамині ікони Спасителя, Матері Божої і Миколая-чудотворця батько грозився порубати, і їх ледве врятувала бабуся Явдоха. Там, де була божниця, батько повісив портрет всеукраїнського старости Григорія Івановича Петровського, а мене примусив поприліплювати внизу на стінах обкладинки шкільних зошитів з портретами Станіслава Вікентійовича Косіора і Власа Яковича Чубаря. Після цього мама Тетяна сказала, що не стане жити в хаті з шамашедшим, вхопила мене за руку і повела до діда Миколи. Дід Микола був індус, до синового колгоспу не вступав і, хоч його трусили з особливою жорстокістю, все ж зумів уберегти від Хабла цілу яму з цукровими буряками, яку він підкопав збоку під купою гною, і тепер бабуся з мамою ночами терли по кілька бурячків на тертушку, варили буряковий мед, а тоді «жом» домішували в млинці з кукурудзяних качанів — щоб воно трималося купи і не було гірке.

Обдертими кукурудзяними качанами завжди топили лежанку, тому їх з осені висушували і берегли до самої весни. Тепер качани стали нашим порятунком. Ми з дідом Миколою, по черзі витанцьовуючи на товкачі, товкли качани в ступі, і «крупа» наша була така, ніби вона з сухого паліччя. Та все ж це було краще, ніж курай, лобода, кора з дуба (жолуді поїли ще восени), стрючки з акації або коріння глоду.

Пекла бабуся й на батькову долю, і мама пізно ввечері, щоб застати «активіста» вдома, несла той буряково-качаняний виріб як останній рятунок.

Хліб почали викачувати ще торік, з старого врожаю, для довиконання плану хлібозаготівель. Голова сільради Холодний так і не зумів довиконати, і його забрали від нас, оголосивши «ворогом народу». Коли Холодного ще тільки прислали до нас головою сільради, він вечеряв у нас і дуже налякав мене гучним голосом, насупленими бровами і величезним чорним портфелем. Я хотів мерщій утекти від такого грізного дядька, але Холодний довгоруко перепинив мені путь, поставив перед собою, спитав:

— Піонер?

— Піонер.

— До будівництва комунізму в окремо взятій країні будь напоготові!

— Завжди готовий!

— Молодець, ось тобі пряник!

І дістав зі свого страшного портфеля великий сірий пряник, вкритий зверху, мов святкова паска, застиглою солодкою кіркою.

На місце Холодного прислали Табурянку, від якого годі було ждати не те, що пряників, а й доброго слова. Табурянка був дрібненький і гологоловий, як вождь українських більшовиків Косіор, намальований на шкільному зошиті в клітинку. Слідом за Табурянкою з’явився в Зашматківці Хабло з буксирною бригадою. Хабло був чорний, худий, весь у рипучій шкірі, навіть картуз у нього був шкіряний, буксирна бригада — троє комсомольців з району чи й з самої області, одягнені в нагольні пальтечка, в кепочках, тонкошиї, з ненажерливо роззявленими, мов у зозулиних дітей, ротами, з завидющими очима і загребущими руками. «Буксири» металися по дворах і в хатах визирювали, винюхували, винишпорювали, а Хабло знай штрикав довгим залізним щупом, щоб не сховалася й зернина ні під землею, ні під водою.

Тупаючи сільською вулицею і вицілюючи ще не сплюндрований двір, «буксири» горлали:
Сонце в небі котиться,

Краще жить нам хочеться!

Гей, гей, горе — не біда,

Краще жить нам хочеться!
Баба Бородавчиха прибігла вночі, шепотіла до мами Тетяни біля темного мисника: «Чуєш, кумасю, як ото радіють анциболоти! Пообвішувалися нашими злиднями, як май грушами, та й телесуються! Злидні ж сидять нишком під припічком, куди й сонце не дістає, а ці як почнуть штрикати своїми щупами, як почнуть, то злидні й посипляться і з-під припічка, і з хати. Колись було виганяли їх ошуком, а тепер, бач, обшуком. Заберуть наші злидні, самі злиднями стануть, а нас обсядуть злидні ще дрібніші, от вам хрест святий, кумасю!»

Нарешті «буксири» ввірвалися за злиднями й до нашої хати, і Хабло своїм зміїним оком одразу побачив свіжопомазану долівку під припічком і мерщій увігнав туди щупа. Батько вбіг слідом за «буксирами», вхопив Хабла за лікоть, вискочив наперед нього, закричав:

— Це безобразія! Я голова колгоспу, а ви мене дискредитуєте! Я перший здав державі все, що було.

Хабло ще глибше загнав щупа під причіпок, прохрипів цо батька:

— Голова, то не розводь тут опортунізму! Одступи й не заважай виконувати вказівку вищестоящих органів!

Лемент, зойки, прокльони стояли над селом, не було такої сили, що примусила б людей вмовкнути і не проклинати радянської влади, вождів світового пролетаріату, войовничих безвірників і планів індустріалізації. Не помагали організовувані Табурянкою хлібні валки, прикрашені передовими лозунгами, не помагали червоні прапори, якими розмахувала буксирна бригада Хабла. Дні були короткі, рано темніло, і червоні прапори здавалися чорними, і від того ще тяжча туга огортала людей і ще пронизливіше лунали над селом плачі, зойки, прокльони. Тоді в голій Табурянчиній голові зродився ще один план. На вимогу голови сільради до Зашматківки прислано духовий оркестр — три труби, барабан і мідні тарелі,— і тепер музиканти супроводжували бригаду Хабла, ставали на вулиці біля двору, до якого ввергалися «буксири», і безкінечно повторювали одне коліно з революційної пісні «Смело мы в бой пойдем!» Дитячий плач, розпачливі крики жінок, тут і чоловічі голоси,— все безнадійно тонуло в гунявих звуках товстошиїх труб, в гупанні барабана і дзвяканні мідних тарелей. «Смело мы в бой пойдем» — бух-бух! «За власть Советов!» — дзвяк-дзвяк!

— Христопродавці! — шепотіла баба Бородавчиха.— Пілат умив руки, віддаючи Спасителя на смерть, а ці над усім людом трусять долонями, умивають руки, а руки ж їхні мідні!

А той, з мідними тарелями, не зважаючи на бабські шепоти, пхався поперед усього оркестрика і знай дзвякав: «Дзвяк-брунь! Брунь-дзвяк!»

Обдерши село до нитки, Хабло перекочував кудись далі, зник і оркестр. Разом з людьми й усі звуки — ні пісні, ні сміху, ні поклику. Не ходили колядники, не щедрували маленькі дітки під Новий рік, не декламував я перед маминими батьками — дідусем Кирилом і бабусею Килиною:
Я маленький хлопчик,

Зліз на стовпчик.

В дудочку граю,

Бога прославляю.
В голодного не було вже в мене сили добратися аж на той край села, де жили дідусь Кирило і бабуся Килина, та вони вже й умерли посеред зими в холоді й самотині. Люди вмирали мовчки, без стогонів, без скарг, без криків незгоди. Ледь сновигали, мов обплутані сірою сіттю, тоді покірливо лягали у своїх хатах і вмирали — старі й малі, дівчата, які ще недавно цвіли такими рум’янцями, хоч солому підпалюй, хлопці, що вчора ще могли бугаєві шию звернути. Вмерли майже всі наші сусіди: Яків Нагнійний з дружиною і п’ятьма дітьми, тітка Лукія, всі Раденькі, Вихтір, Микола Проскура, голова добровільної пожежної дружини Марк Степанович, брати Матвієнки, Марина-полячка, німий Альоша з сестрою Марусею.

Колгоспний конюх Іван Раденький запрягав хуру, складав померлих і вивозив у плавні від шелюги, куди він вивозив і колгоспних коней, які дохли від голоду і від якоїсь пошесті. Вовки обгризали людські й кінські трупи, і під темним зимовим небом шкірилися з-під червоних шелюгів людські й кінські кістки впереміш, мов сама смерть показувала свої хижі ікла. Якось Іван Раденький, повізши в плавні свій страшний вантаж, не повернувся більше, вмер там під шелюгами. Тепер мертві зоставалися у своїх хатах, там де їх постигла смерть, і собачі тічки влаштовували над ними страшні бенкети, супроводжувані хижим карканням велетенських сірих ворон і голодним нявчанням котів, які тільки здалеку світили очима на криваві собачі учти, не наважуючись наблизитися, щоб урвати шматок і собі.

Баба Бородавчиха приносила звістки про те, хто вмер, кого, ще живого, загризли пси, над ким уже занесла косу Смерть, а рятунку ж немає нізвідки. Я прислухався до бабиного бубоніння і дивувався безмежності її знань. Невже вона знає й слова найбільшої революційної пісні про те, що «нема рятунку ні від кого, ні від царів, ні від богів?»

— Отож, кумасю,— бубоніла баба Бородавчиха,— кажуть, ніби є такі народи, що їдять котів, собак, мишву, все повзуче, летюче, стрибуче, всяку нечисть, як оті гоги й магоги, про яких пишеться в святім письмі. А ми гидуємо, нам бог не велів. Рибину б упіймати, так ослабли ж люди — від вітру хиляться, ополонки в льоду ніхто вже не прорубає. Он про Зота кажуть, ніби в дубині під листям знаходить їжаків, що позалягали в сплячку, і витоплює з них вишкварки, як із свиней. Так Зотові й бог простить, бо в нього ж дев’ятеро дітей та недужа Ольга, та баба Мар’яна, та старий дід Саліченко. А в світі ж тьма й пустота, і нема рятунку. Ох, оце б узварчику з грушок хоч кухлик, так би від душі й одлягло. Та де ж ще ті грушки в бога!

Все вже було з’їдене, а зима тільки входила в силу. Прикмети вказували, що сніг лежатиме ще й на теплого Олексія, не було надій ні на солодкі спичаки з очерету, ні на березовий сік, ні на калачики і борщ з молодої кропиви. Кінчалися й наші качани та втаєні від Хабла бурячки, а що далі?

Отоді й почалися в дідовій хаті шепоти і метушнява. Баба Бородавчиха до чогось палко намовляла діда Миколу і бабу Явдоху, закликала в свідки маму Тетяну, і що більше вони вагалися, то дужче вона наполягала.

— Ось послухайте ж, кумо! Ви кажете: голод, мабуть, і в Таврії.

Та хіба ж там може бути голод? Вже ж я знаю, бо все своє дівування продівувала в німців-колоністіа у таврійських степах і вже набачилася там таких пшениць, що й на тім світі не побачу більше! А що вже тих овець, а дрохви по всіх межах та такі ж тобі, як телята! Побий мене лиха година, як там оце хліба немає так, як і в нас! А за вашу машинку, то дадуть стільки, що Микола й на санках не дотягне! Бо такої ж машинки тепер не знайдеш нігде ні за які гроші!

Так з темних шепотів, невиразних натяків і, здавалося б, пустих розбалакувань баби Бородавчихи про Таврію поволі вималювався переді мною зухвалий намір нашої добровільної радниці-порадниці: взяти бабину швейну машинку «Зінгер», спорядити з нею діда Миколу до Таврії, там він виміняє за машинку мішок хліба, принесе його додому, і ми доживемо до нового врожаю.

Машинку «Зінгер» баба Явдоха купила ще в непмана, коли всього було повно в крамницях і на ярмарках, коли й мене возили на великий ярмарок, катали на каруселі, купували довгі цукерки з барвистими китицями і соловейків з полив’яної глини, які так гарно витьохкували, коли налити в них води й подути в гузнечко. Машинка була нова, привезена ледь не з самої Америки, лисніла чорним лаком і сяяла великими золотими літерами на своїй вигнутій, як у вродливої жінки, шиї: «Зінгер». На нікельованому маховичку була ловкень-ка рукояточка, щоб можна було користатися машинкою як ручною, а можна було перетворювати її й на ножну, для цього був спеціальний столик з влаштованим під ним хитромудрим приводом.

Баба Явдоха обшивала жіноцтво з доброї половини Зашматківки, шила спідниці, кохти, жакети. А дід Микола взимку, коли не було роботи в полі й городі, сідав шити чоловікам смушеві шапки. Він так прославився своїми сивими й чорними козацькими шапками, що, кажуть, ніби пошив шапку для самого Нестора Махна, коли той з своєю бандою пролітав по наших краях. Згодом на діда донесли, і його брали в район на допит, але відпустили, бо виявилося, що Махно через Зашматківку перебігав улітку, а хто ж улітку стане шити собі шапку? Коли ми питали діда Миколу про ту шапку для Махна, він тільки покахикував у сиву бороду, прямо не відповідав, тільки зронював наздогад буряків: мовляв, сам батько Махно був чоловік дрібненький, але голову мав простору.

Тепер цю машинку, яка ще недавно годувала і дідову сім’ю та й нашу, цього ще, власне, нового і загадково-прекрасного «Зінгера» треба було засунути в грубий борошняний мішок, мічений великими червоними літерами СМФ — Сміян Микола Федорович, пришити до мішка циганською голкою і суровими нитками міцні поворози, завдати дідові Миколі на спину, зачепивши поворозами за плечі, упевнитися ще раз, що тримається міцно й надійно,— і благословити діда в незнану путь, з сльозами, зітханнями, але й з надіями.

Щоб перейти через Дніпро, дідові треба було б узяти плішню — промацувати лід, але могутній колись мій дід Микола ледь тримався на ногах, залізна ноша за спиною гнула його до землі — де вже тут взяти сил ще й для залізної плішні! Вирішили обмежитися сучкуватою дубовою палицею, бо без неї в дорогу ніяк не можна, до того ж, пояснювала баба Бородавчиха, в Таврії собаки завбільшки з ведмедів і люті, як дияволи. Люди в Таврії добрі, а собаки злі, як ото в нас Табурянка або Хабло.

Я пішов проводжати діда Миколу. Сам був Микола і теж ніби дід, а дід був ніби мною, на краю села ми обнялися й заплакали, бо вже добре знали, що не побачимо один одного більше ніколи, дід сказав мені: «Не треба вже тобі, дитино моя, йти далі, я піду сам»,— і пішов у плавні через замерзлий Брідок, побіля Діжиної ковбані, на Забору, а тоді й через Дніпро, цілячись на той берег так, щоб потрапити на пологе місце поміж крутими тогобічними горами, сивими і, мабуть, так само мертвими, як наше село.

І ми стали ждати дідового повернення, лічити замерзлі дні, здригатися від чорних вісток, які приносила баба Бородавчиха. Вмирали вже не сім’ї, а цілі кутки: Бульшівка, Ребринівка, Рогачики, Махтеївка. Мій рідний батько Федір Сміян жив, мабуть, тільки завдяки полум’ю революції, яке горіло в його жилавому тілі і надавало снаги ніби й нелюдської вже. В колгоспній коморі зберігалося зерно на посів. Люди вмирали, але ніхто й у гадці не мав узяти бодай зернину з того нерушимого фонду. Не брали свої, але могли взяти чужі. Комору стерегли колгоспні активісти, батько щоночі бігав перевіряти, чи не заснули сторожі. На всіх була одна стара берданка з двома патронами, але батько вірив, що й такою зброєю вони вбережуть зерно і повесні кинуть його в землю, і воно проросте, зазеленіє, заколоситься.

І тут прийшла вказівка самого товариша Сталіна — забрати в колгоспах також і все посівне зерно, без винятку і в найкоротший строк. Отоді всі ті, хто ще був живий, зрозуміли, що вони вже мертві — коли не сьогодні, то завтра, тільки мій батько зрадів мудрій вказівці вождя, бо тепер не треба було дрижати над тим зерном, держава збереже його набагато надійніше, а коли настане пора весняної сівби, тоді з державних запасів по справедливості виділять для кожного колгоспу стільки, скільки треба посівного матеріалу.

— У нас воно як? — розмахував руками батько.— У нас не люди розтягнуть, так миші потрублять, а в державних засіках зерно буде в цілості й сохранності!..

— О боже, який же дурний мій Федір! — зітхала мама.— і заміж за нього виходила, то знала, що дурний, а тепер виходить — ще дурніший!..

Зима лютувала ще дужче. Замети понаносило такі, що баба Бородавчиха вже тиждень не могла перебратися до нас через дорогу, може, й умерла — хто ж то знав. Поночіло рано. Ми брали двері на всі защіпки, затуляли вікна ряднами, баба Явдоха вибудовувала перед порогом цілі барикади з казанів і рогачів — не так від лихих людей, як для власного заспокоєння.

Коли ж якось пізно ввечері щось торгнуло в надвірні двері, баба, забувши про всі свої страхи, мерщій взялася розбирати барикаду та так хутко, що мама тільки руками сплеснула:

— Що ж ви ото таке робите? Ще станете відчиняти двері.

— Коли ж це Микола?

— Та вони б у вікно постукали, а це в двері вдарилося. Хоч спитайте його, хто воно.

Баба вийшла в сіни і крізь двері кілька разів спитала «Хто там?», але знадвору не долинуло ніякої відповіді, тільки знов ніби зворухнулося щось і затихло.

— Треба відчинити,—сказала баба Явдоха.

— А коли то якийсь зловмисник?

— Людська душа загибає, гріх, як не поможемо. Іди, Тетяно, присвіти мені. Колюню, сховайся за коминок, дитино.

Я сховався, а тоді вигулькнув, щоб мерщій скочити з печі і кинутися на допомогу бабусі й мамі. Бо коли вони відхилили надвірні двері, в сіни з мертвим стукотом упало щось велике, неоковирне, і вони не могли дати йому ради. Втрьох ми насилу втягнули до хати забитого снігом, обмерзлого чоловіка, він був довгий, худий і якийсь ніби горбатий, борода, брови, волосся з-під шапки в крижаному панцирі, губи почорнілі, очі заплющені. Живий чи мертвий? Баба Явдоха налила в кухлик нашого «чаю», підсолодила трохи буряковим медом, піднесла чоловікові до уст, спробувала влити йому бодай ковток. Тепла рідина потекла по крижаній бороді, потрапила в ніздрі, але, мабуть, якась краплина проникла крізь стиснуті губи і зціплені зуби, ледь здригнули в самому куточку чорні губи, ще кілька теплих солодких крапель упало на язик, покотилося далі в горло, в умираюче тіло, а їм назустріч видобувся ледь чутний стогін, а може зітхання, а може щось таке, для чого ще не існує навіть назви, чоловік не ожив, не розклепив очей, не зворухнувся, тільки отой дивний звук, немов звістка з не відомих нам світів, і більше нічого.

— Хто ти, чоловіче? Звідки? — питала бабуся, схиляючись над чоловіком і намагаючись влити в нього хоч трохи теплого трунку.— Тетяно, там у нас коржик лишився? Може, дати йому хоч крихту.

— Не можна, вмре,— застерегла мама.— Давайте йому пити — ото й усе. Більше ніяк не можна.

Чоловік ніби почув жіночі перемовляння, застогнав голосніше, мабуть, хотів ковтнути теплого напою, але мертве горло не могло поворухнути жодним м’язом і не прийняло рідини, вмираючий захлинувся і несподівано промовив зовсім виразно:

— З Таврії... Там смерть...

— і в Таврії... А як же Микола? — баба Явдоха випустила кухлик з рук, вхопилася за серце.— Тетяно, дочко, ти чуєш? Ой, горенько ж наше — і в Таврії!

Мати мовчки підібрала кухлик, налила в нього питва, підійшла до чоловіка — і відсахнулася від нього.

Чоловік був мертвий. Сніг на ньому танув, натікаючи на долівку чорною калюжею, дивний обмерзлий горб теж став танути і з-під криги проступали якісь ніби знайомі обриси. Я скочив поперед мами, тернув долонею по «горбу», відсмикнув руку, як од нещастя.

Мама стежила за кожним моїм рухом, мовчки взяла з мисника залізну тертушку, на якій ми терли буряки, провела по «горбу» раз, вдруге, втретє, очищаючи його від крижаної кірки, так само мовчки поклала тертушку на місце, глянула на мене: чи я все побачив? Я кивнув. «Горб» на вмерлому був незграбною великою торбою, пошитою з цупкого борошняного мішка, на якому великими червоними літерами було написано: СМФ — Сміян Микола Федорович,

— «Зінгер» там? — кивнув я на торбу.

— А де ж йому бути? — відповіла мама.

Ми перемовлялися, зовсім забувши про бабу Явдоху, яка нічого не чула, не бачила, не знала. Вона стояла біля столу, тримаючись за його край, мабуть, щоб не впасти, і невідривно дивилася на причілкове вікно, завішене грубим рядном. Хата стояла причілком до плавень, куди пішов дід Микола з машинкою «Зінгер» і звідки вже не повернеться ніколи — який жах, надто ж для мене, бо мій дід Микола Федорович Сміян і я, його онук, теж Микола Федорович Сміян, і коли пішов у безвість дід, то, може, пішов і я, а коли він десь помер, то чи ж можу вважатися живим я?

Але баба Явдоха була далека від моїх дитячих жахів, вона, мабуть, вірила, що ось у завиванні хуртовини почується тяжке дідове човгання і знайома рука легенько постукає в шибку і пролунає голос, од якого розтопляться всі сніги на світі. Та нічого не приносила немилосердна завірюха з крижаних порожніх просторів, тільки голодне вовче виття, темний стогін і якийсь моторошний шерех, ніби понурі вибрязки мідних кимвалів Табурянчиного оркестру над умираючим селом.

* * *

Брата тоді ще не було. Він народився через два роки для нового голоду років війни, окупації, а тоді — 1947 року. Всі діти на Україні завжди народжуються для голоду, і ніхто не може збагнути, чому це відбувається на такій всеплодющій землі. А в тридцять третьому і в тридцять четвертому на Україні діти не народжувалися зовсім. і в нашій Зашматківці теж не народилося жодної дитини, бо матері вмирали, а від мертвих — немає життя нового. В Зашматківці вмерло стільки люду, що з чотирьох колгоспів насилу зліпили один. Були: «Хвиля революції», «Червоний борець», «Схід», «Імені Петровського», а новий колгосп назвали «Імені Челюскінців». З якої речі саме челюскінці перескочили з далекого Льодовитого океану на вимерлі з голоду береги Дніпра, ніхто б не сказав, не знав і мій батько Федір, який став головою колгоспу після злиття.



Вмерли тоді обидва мої діди, обидві бабусі, вмерла баба Бородавчиха, стояли пусткою хати майже всіх сусідів, повідчинювані двері, повибивані вікна, з нетоплених печей тягне мертвим духом холодної сажі, ні кішки, ні собаки на обійсті, не співають пташки, бо ті, що лишалися зимувати, всі погинули, а з вирію чомусь барилися повертатись, так ніби й крізь безмежні простори долетіла до них пташина вість про горе в землі їхніх народжень. Люди вмирали мовчки, покірливо і якось непомітно, а хати їхні ще довго стояли, мов розпачливі пам’ятники над вмерлими, самі вмираючи повільно й тяжко. Не було тут ні каменю, ні заліза, ні золота й самоцвітів,— усе нетривке, податливе, ламливе й крихке, як і сама людина: глина, дерево, череп’яний посуд. і коли все це зникає, то навіки й безслідно. Від людини лишаються хоч кістки, а від хати — нічого. Глину розмиють дощі, солома й дерево погниють, все проросте травою і вкриється забуттям. Зашматківка вмирала не тільки людьми, а й їхніми оселями, обійстями, село вкорочувалося, мізерніло, вже не було того роздолля, що колись, тих буйнощів природи, які супроводжували тебе від народження, тих простих радощів життя, що для селянської душі починаються з хліба пречистого, пресвітлого і святого, як сонце.

І саме тоді, як Хабло з «буксирами» витрушував у зашматківців останні зернинки, гриміло над вмираючими селянами, над нашими школярськими голівками залізне гасло далекого вождя, що сидів у своєму кремлі мовби ще вище од бога: зробимо всі колгоспи більшовицькими, а колгоспників заможними!7 Замож... замож... замож...

Щоб не вимерла вся Зашматківка і для успішного проведення весняної посівкампанії, для нашого колгоспу імені Челюскінців у районі виділено кілька мішків небаченого суданського проса, батько сам привіз ту суданку, сам на колгоспному дворі варив у великому чавунному казані кандьор і сам роздавав кожному по мисці: чоловікам, жінкам, старим і малим,— чим порушував сувору інструкцію давати суданку «тільки трудовим одиницям», тим, хто, мабуть, і повинен був зробити колгоспи більшовицькими, а колгоспників заможними.

Батько знехтував розпорядження начальства, він рятував тих, кого ще можна було врятувати, кожен одержував миску кандьору на день, і так ми повзли по тому кандьору до нового хліба, до остаточного порятунку, пливли по ньому ніби по вузенькій червоній річечці, бо кандьор той був... червоний, як кров.

Ні до того, ні після не доводилося мені бачити такого наїдку. Нудотно-солодке пусте вариво мало колір кривавотемний — не тільки їсти, а й дивитися страшно. Але ми їли ту суданку, бо були не просто голодні, а вмираючі.

Селянська дитина бачить кров, як тільки ступає по землі, Приходько Петро поганяв коней у приводі, заснув, сидячи на стільчику, упав між трибки, залізо пережувало йому ногу, Петро кричав не своїм голосом, темна кров хлюпотіла під ним, голосили безпорадно жінки, ми, малеча, збіглися туди, стояли, дивилися на ту першу в нашому маленькому житті кров. Тоді бачив, як цебеніла кров з пальців Микити Скляра, відрізаних Максимовою січкарнею. і бігав дивитися на мертвого Василя Ребринча, який лежав біля церкви весь у крові, порізаний уночі парубками, що приревнували його до зеленоокої Кирилівни.

Колір крові жахав мене. Я не міг без здригання дивитися на приліплену над ослоном у хаті Антона Раденького кольорову картинку, на якій жорстокий мисливець величезним ножакою пропорював груди волохатому чорному ведмедеві. Ведмідь уже весь у крові, а мисливець б’є його ножакою, і від того ставало так страшно, що я затуляв очі рукою і, плачучи, вибігав з хати Раденького.

Не міг я без плачу дивитися на кольоровий плакат в хаті у Феньки Біловусихи: маленький цар, з нагайкою в руках, витанцьовує на складених штабелями чорних трупах, які плавають у крові. Навіть червоний півень з безкінечним вогненним хвостом на протипожежному плакаті в голови добровільної пожежної дружини Набоки лякав мене безмірно, так ніби не народжувався я в майорінні червоних знамен і не чув уже над колискою, замість материних тихих пісень, гриміння революційних закликів: «Вперед, народе, йди на бій кривавий! Червоні лави! Червоні лави!.,»

І все закінчилося червоною кашею з суданки, щастя, що ми хоч вижили.

Коли заколосилися хліби, я бігав поночі в степ, настригав покрадьки повну торбину колосків, ми з мамою виминали з них зелене, ще недостигле зерно, товкли його в ступі, і мама пекла з того розплющеного зерна тоненькі перепічки, зелені, як трава, солодкуваті і смачні, як паска. Ніколи в житті я не їстиму нічого смачнішого за той зелений хліб тридцять третього року.

І коли вже здавалося, що тепер життя буде безкінечне, зненацька спіткало нас з мамою страшне горе.

В грудні тридцять четвертого року якийсь троцькістсько-зінов’ївський агент Ніколаєв убив Сергія Мироновича Кірова. По всій країні розпочалася боротьба з класово ворожими елементами, треба було знайти і знищити їх як клас і в нашій Зашматківці, а ніхто не знав, де їх тут шукати.

Все принишкло, завмерло, не було ні сили, ні влади, довкола панував страх, наповзав на людей понурими словами: «гепеу», «енкаведе». Дівчата виспівували насмішкувато-сумну частівку:
Я не хочу чаю пити,

З голубого чайника,

А я хочу полюбити

Гепеу начальника...
Людей забирали вночі й удень, з постелі й з роботи, вони щезали так само тихо, страшно й навіки, як під час голодомору, і ні в кого було шукати захисту й рятунку.

В сусідніх селах, навіть у найзлиденніших степових, класових ворогів знаходили швидко й охоче, а в нас чомусь ніяк не могли виконати вказівок з району. Батько посилався на те, що колгосп імені Челюскінців найпередовіший у районі, в усіх зведеннях займає тільки перше місце, всі поставки виконує справно: і по хлібу, і по м’ясу й молоку, і по сінові,— які ж тут шкідники і класові вороги? Та вже й у самій Зашматківці всю зиму йшли між людьми невиразні мовиперемови, загрозливо нависали темні натяки, пахтіло ласими до тридцяти срібляників. «Еге ж,— гуділи ті, хто нездатен здолати сверблячку продати будь-кого, хочби й рідного батька,— наші «Челюскінці» таки передові! А спитали: чого? Бо всіх глитаїв у Зашматківці порозкуркулювали, а Сміян своїх вберіг, вмовив вступити в «Червоний борець» і усуспільнити тяглову силу й реманент — ось тобі й передовик! Га? Що? Вимерли в голоді усі однаково — що куркуль, що підкуркульник, що бідняк? А копитал Сміянові остався? Остався. Та й самого Сміяна як пошкребти, то й він, може, з елементів. Був же колись там, де люди кажуть?..»

Звісно ж, я, малий, нічого не чув і не знав, а мама коли й здогадувалася, то не казала мені. Вона була в надії, ждала дитину, я сподівався, що матиму братика, помагав мамі по господарству — напоїти й підкласти сіна корові, дати їсти свині, повичищати гній, наносити до хати води й соломи топити піч і лежанку. З школи, хоч як кортіло побавитися з хлопцями, я мерщій біг додому, щоб довідатися, як там мама, бо на батька надій було мало: він день і ніч пропадав у колгоспі.

Того березневого дня я все ж не побіг після школи додому. Хтось приніс звістку, що в Тринчиковому ставку плаває утопленик. Всі зірвалися до ставка, бо коли ще таке побачиш! День той був темний і тяжкий. Перед цим цілий тиждень ішов безперервний холодний дощ, з’їдаючи рештки брудного снігу і ніздрюватої криги на Тринчиковому ставку і Дейнежиному озері, сьогодні вночі дощ перестав, але з самого досвіта між землею і небом зависала свинцево-сіра запона туману, і здавалося, ніби накрили тебе товстою брудною подушкою, і ти осліп, оглух, онімів, задихаєшся, гинеш, та нічого не можеш вдіяти.

Ми з хлопцями наосліп бігли в тому тумані навпростець через розбагнене бурячище, попід високими Тринчиковими грушами, тоді пологим берегом ставка до греблі через ручай, яким вливалися в ставок весняні води, там уже темніло кілька чоловічих постатей, між ними трохи малечі з усіляко зневажуваних нами дошкільнят, одні стояли, інші безпорадно вешталися коло самої води, розгублені й мовби налякані.

— Де утопленик? Де? — зашепотіли ми до малих. — Ще не витягли?

— Та он же,— сказав хтось з дядьків. — і не втопленик, а дитина. Немовля. Ще й світу божого не бачило, а вже...

В сірій стоячій воді серед трісок, старої кори, напівзогнилого гілля плавало щось округле, мов зеленкуватий гарбуз, власне, й не плавало, а лежало непорушно на воді, і та мертва непорушність була така страшна, що хотілося кричати.

— Чого ж ніхто не витягає його? — закричали ми.— Може, воно ще живе?

— Еге, живе! Воно вже, мабуть, тиждень отак плаває.

— З берегів принесло водою...

— Мо’, з самого Дейнежиного озера...

— А витягти — як ти його витягнеш?

І тут з’явився мій батько. Не сам, а з помічниками, і принесли з собою багри, рибальську хватку з довжелезним держалном і навіть ряднину, щоб підстелити під порятованого, хоч тому вже однаково. Батько став на греблі, йому подали багор, все робилося мовчки, швидко, вміло, всі виявляли хіба ж такий сприт, і дивно було, що згаяли стільки часу в безпорадності й розгубленості. Чи вже так звикли все робити тільки за вказівками голови колгоспу?

Коли нещасного утопленика на ряднинці виносили під груші, до греблі з того боку під’їхав парокінний віз сільської кооперації, повний ящиків з горілкою. Голова споживкооперації Асон Іванович готувався до зустрічі Міжнародного жіночого дня — 8 березня. Гребля була розмита водою, вся в ямах і бакаях, від розповзання не рятувало її ні безладно повтикуване з боків пакілля, ні шелюжиння, заплетене між ним. Асон Іванович, знаючи, як то трудно перехопитися тут з тяжкою поклажею, сам взявся за віжки, біг поряд з возом, плутаючись у негнучих полах цупкого плаща, підбадьорював своїх конячок:

— А ну, дорогенькі! Цок, цок, і на тім боці!

Конячки, мовби й самі розуміли всю відповідальність і небезпечність цього гиблого місця, рвонули щосили, хотіли перехопитися через греблю одним духом, але на самій середині заднє колесо зачепилося за товстий кілок, віз зупинився, смикнув коней назад, Асон перелякано закричав, засмикав віжками, заляскав ними по кістлявих кінських крупах, коні теж спробували відчаєно смикнутися, але це не помогло, віз загрозливо перехнябився і став повільно сповзати в ставок, в ньому щось торохнуло, задзвеніло розбите скло, ящики з горілкою не падали в воду тільки завдяки тому, що Асон Іванович вміло і надійно позв’язував їх вірьовками, і тепер треба було думати тільки про те, як врятувати всю поклажу.

Я не встиг помітити, чи батько вже був на березі, чи ще зоставався на греблі, побачив його тільки тоді, як він опинився біля воза, підважив його за оте злощасне колесо, гукнув Асонові: «Давай!». Асон знов крикнув не своїм голосом, смикнув віжками, конячки, мало не падаючи з ніг, рвонули тяжкого воза, але він чомусь не поїхав уперед, а посунувся набік, просто на мого батька Федора, звалив його з ніг, пригнітив усім своїм тягарем батькові груди, а тоді так само незбагненно скотився з них, коні тепер уже легко вихопилися на сухе, але батько мій так і лишився лежати на краю греблі ніби переламаний навпіл, і короткий гострий кілок простромлювався йому крізь ребра. Асон Іванович, хоч обернутий спиною до греблі, перший відчув, що позаду сталося щось страшне, облишив своїх коней і, падаючи, побіг до батька. За ним кинулися дядьки, незграбно штовхаючи один одного, не знаючи до пуття, як зарадити лихові, як зняти батька з того проклятого пакола.

Я ще й досі не міг спам’ятатися, стояв закам’яніло, ніби зовсім сторонній, ніби мимовільний свідок цих туго сплетених у нерозривний ланцюг жахливих подій, неначе подивований спостерігач, який не йме віри тому, що відбувається в нього перед очима. Я не встиг ні закричати від розпачу, ні подивуватися, як з глухого туману майже нечутно виринула і стала біля мене чорна легкова машина, шофер, у військовому кашкеті з червоною зірочкою, майже впритул спокійно дивився на мене, слинив у губах недокурену цигарку з «городським» запахом, а з машини вискочило двоє високих, теж у військових кашкетах, один, гладкий, у шкіряному коричневому пальті й начищених чоботях, Інший — прогонистий, як хорт, у шинелі, з наганом на широкому ремені.

— Сміян Федір Миколайович тут? — гукнув гадкий.

— Осьдечки ж він,— сказав хтось із тих, що виносили з греблі спливаючого кров’ю батька.

— Що це з ним?

— Хіба ж не бачите? Повредився чоловік, може, й на смерть.

— Давай його в машину! — скомандував гладкий.

— Перев’язати треба! — підбіг Асон Іванович.— Кров же! Рана! Такий чоловік!

— Перев’яжуть де треба! — гримнув прогонистий.— Давай! Давай!

Дядьки мовчки понесли пораненого до машини, і тільки тоді я збагнув усе, що сталося, зрозумів, що ось зараз ця машина забере мого батька, завезе не знати й куди, а я навіть не почую його голосу і не знатиму, що ж сказати мамі, я зірвався з місця, стрибнув до задніх дверцят машини, куди вже всували закривавленого батька, невміло перегинаючи і втулюючи в тісному просторі його ще кілька хвилин тому таке могутнє й зграбне, а тепер майже мертве тіло, я продирався крізь чужі руки й ноги, хотів зазирнути батькові в обличчя, покликати його, сказати, що я тут.

— Та-ату! — заплакав я без сліз.— Татоньку!

Сполотніле його лице на мить відкрилося моїм очам, лице мовби мертве (адже й стогонів батькових я не чув!), але щось ніби промайнуло по ньому, ніби якийсь знак мені, заохочення, я проринув крізь плетиво дужих тіл, відгорнув грубе смердюче сукно чужої шинелі, вчепився руками за дверцята машини, закричав:

— Пустіть мене з татом! Я поїду з татом!

Гладкий, у шкірянці, вже вмощувався поряд з водієм, прогонистий грубо штовхнув мене, прибираючи з дороги, але я міцно тримався за дверцята і не піддавався.

— Стукни його як слід! — ліниво порадив прогонистому гладкий.— Колодочкою нагана по кумполу!

Прогонистий мовчки вхопив мене за руки, мов клешнями, здавив з такою безжальністю, що я зойкнув од болю і, приноровившись, загнав зуби в чужий ненависний п’ястук.

— О-о! — заревів прогонистий.— Ах, сволоч, махновець! Гайдамака вонючий!

І слідом за тим ревінням голова моя мовби розкололася від страшного удару, пальці мої розчепилися, я впав і не чув, як гаркнула мотором машина і щезла в брудному тумані.

Дядьки привели мене до тями, але я був такий кволий, що не міг сам іти додому і мене понесли, робили те невміло, несли якось надто повільно й довго, а мені хотілося, щоб несли ще повільніше, бо я з жахом думав, що ж скажу мамі, що їй казатиму?

А вийшло зовсім не так. Хтось уже сказав мамі, що батько поранений і що його забрало енкаведе, у неї почалися передчасні пологи, так що вона вже не бачила ні мене, ні мертвого батька, якого за годину привезли енкаведисти, і прогонистий, хряпнувши дверцятами машини, гукнув з вулиці:

— Ей, хазяйка! Забирай свого чоловіка! Всю машину нам запацьорив!

Вони доїхали тільки до Мазепиного Яру в кінці села, і коли машина стала дертися по крутому схилу, батько вмер. Приїхали взяти його за те, що був у банді, що пригрів куркулів, що зімкнувся з класовим ворогом, але всі ці звинувачення стосувалися живого Федора Сміяна,— смерть робила його вільним. Енкаведисти поїхали до району, доповіли про все, що сталося, і звідти прийшла команда поховати голову колгоспу імені Челюскінців як героя, що загинув, захищаючи соціалістичну власність, бо горілка, яку везла споживкооперація на свято восьмого березня, теж належить до священної і недоторканої соціалістичної власності.

Над батьковою могилою присланий з району духовий оркестр грав «Смело мы в бой пойдем за власть советов и как один умрем в борьбе за зто», а я стояв, плакав і заприсягався в душі піти після школи до військового училища, стати командиром, сильним, відважним, озброєним, щоб показати всім негідникам, який я гайдамака...

І коли в травні 1941-го, щойно начепивши на петлиці «кубики» молодшого лейтенанта, я на тиждень приїхав у відпустку додому, то взяв на руки шестилітнього брата свого Марка, надто дрібненького, як для роду Сміянів, спитав його напівжартома:

— Хочеш вирости таким, як я, і стати червоним командиром?

— Хоцу,— відповів засопливлений Марко і гордовито випнув груди.

Ніхто з нас тоді не думав — не гадав, що через місяць почнеться найстрашніша в історії війна.






Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   62

Схожі:

Тисячолітній миколай iconМиколай Коперник



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка