Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого



Сторінка1/28
Дата конвертації22.03.2018
Розмір3.79 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28




Тож не шкодуй і не жалуй мене,

І не пом’якшуй нічого,

А розкажи все докладно,

що бачить тобі довелося.

Гомер «Одіссея»


ОФФЕНБАХ


Но Греки, як спалили Трою,

Зробили з неї скирту гною,

Він, взявши торбу, тягу дав.

І. Котляревський «Енеїда».

Залишили Герсфельд на Гессенщині погожого серпня дев’ятого, о годині пів шостої передвечора. Того самого дня в Японії на місто Нагасакі скинуто другу атомову бомбу. Кінець Другої світової війни і початок нашої плянети таборів ДіПі, тобто Displaced Persons, по нашому, позбавлених місця осіб.

Їхали автоколоною, напрямок — захід. Стокінної потуги тягач «Гономак», п’ятитоннова його причепа, трьохтонновий вантажник «Дізель», особівка ДКВ, парокінний фаетон і такої ж потужности звичайний віз. Машини йшли далеко наперед, вози кінні тягнулися десь там позаду.

Густо заселена, заліснена, загосподарована околиця, спокійні бічні дороги, романтичні, затишні закутки. Тихо, мирно. Ніхто не цікавиться нами, ніким не цікавимось ми. Навіть машина совєтських офіцерів, яку ми зустріли, без уваги проїхала мимо.

До заходу сонця ми зупинилися в селі Гальсфорд.

Нас чимала громадка, дозвольте представити… Власник автоколони Сергій Миколаєвич Куниця, його дружина зацна пані Марія, їх однорічний наслідник Ярослав і їх обслуга: Володимир і Ліна Савяки, Андрій Москаленко, Степан Панасюк, Яніна Возняк і двоє італійців, імена яких забулися. До того їх гості: подружжя Льва і Марії Биковських, Микола Лівицький, Євген Архипенко, Яків Фартушний, Андрій Мартинюк і автор цих рядків з дружиною Танею.

Лісовий інженер Куниця родом з Полтавщини, старшина армії УНР, до війни емігрант у Польщі, власник тартака в Сендзейовіцах на Лодзьщині, відходячи перед совєтами, вивіз свою машинерію і створив певну фірму з наміром працювати за фахом далі. У Гальсдорфі йому пощастило зробити контракт на вивіз лісу для тартака і винайняти чималий будинок для оселення його фірми. Дехто з його гостей подалися далі на Франкфурт, тож то ми з Танею залишились при фірмі.

Цікаве, дружнє товариство. Сергій Миколаєвич постійно в роз’їздах, пані Марія і все жіноцтво зайняті господарством, чоловіче населення з машинами й кіньми в лісі, а ми з Танею дістали автономію, незалежну територію жилплощі, де негайно застрочила моя «Орґа» (друкарська машинка), реферат з визивною назвою «Велика література» і побожним наміром виголосити його в таборах «позбавлених місця» осіб, що опісля й сталося.

Його було зачитано в таборах Новий Ульм, Авґсбург, Карлсфельд, Офенбах… Ситуація унікальна. На території Европи Заходу таборує Україна Сходу. Парадокс чи післанництво? Вигнання і кара Божа?… Але для мене це продовження мене самого і всього того, що почалося, можливо, в Орській кріпості поза Уралом і тягнеться до днів Гірошими й Нагасакі, при чому нас тут вже стільки, що говорити про кару чи втечу вже не достатньо, бо це вже світова сцена світової гри з її останнім актом «бути чи не бути…»

І ми знаємо, що на сторожі цього нашого Бути є слово. А тому й література… І наголос на Велика. Бо хочеться підкреслити, що велика сцена і велика гра вимагають відповідного слова… Змісту, тематики, філософії, стилю… І рівня.

І, між іншим, під час моєї подорожі по таборах, приходилось раз-ураз чути запити, чи не слід було б організувати організацію письменників. Особисто, я не був цим захоплений. Нас було тут споре число, із Західньої України виїхало майже все, із Східньої також чимало, але на перший погляд не було видно хто б міг цим зайнятися, а що торкається мене, то ось мій нотатник з 31-го жовтня нотує: «Влізла мені настирлива думка писати новий роман… І має він зватись «Ост»… Два дні пізніше, той самий нотатник продовжує: «Думка писати «Ост»-а жива й настирлива. Десь треба тільки знайти місце, щоб можна втілити її в дійсність».

Отже, яка там організація? Організація — це метушня, а мені треба спокою. У нас так мало часу і так його зумовлено, що дорога кожна година. Мій «Ост» трилогія, величезне полотно, складна проблема, вимагається концентрації зусиль, місця і, по можливості, бути самим із собою. Сам по собі, несамовитий задум, я знаю, але як його уникнути? Питання на яке не знайдеш відповіді.

Ми пробули в Гальсдорфі сливе три місяці. Село, осінь… Тривоги… Непевність, шукання місця. І загроза «родіни». Її агентура на кожному кроці. Людей ловлено по дорогах, по приватних домах, по таборах, звожувано за колючі дроти і американськими військовими вантажниками, мов би товар, відвожувано за «залізну куртину». Це значило Сибір, каторга, рабство. Слово «родіна» стало страшаком.

І здавалось — сліпа вулиця. Західні аліянти не мали виразної лінії поведінки, залежало від кольору їх представництва, тріюмфи їх східнього аліянта запаморочували їх глузд, система людоловства в центрі Европи процвітала бурхливо.

Але головна війна все таки скінчилася, катаклізм в Неґасакі був останнім її подвигом, загомоніло слово «мир».

І в тому, на території Західньої Німеччини, широко й далеко розкинуто сітку втікацтва під орудою особливої, з довгою назвою, організації УНРРА, — Unated Nations Relief and Reabilitation Administration, тобто, — Управління Допомоги й Регабілітації Об’єднаних Націй, в якому головні ролі були розподілені так, що обов’язки допомоги належали до «дядька Сема» з Вашінґтону, тожто регабілітація до «батька народів» Сталіна з Москви. А тому, що та ціла УНРРА і сам її головний «бос», бувший мейор Ню йорку, Ля Гвардія, досить тхнули «червоним душком», її атмосфера для людей «позбавлених місця» з волі Сталіна, не могла бути сприятливою. його людолови розгулювали там, як вдома, мариво «родіни» переслідувало невідступно, почуття страху було домінуючим кліматом. Отже, як було з такою допомогою миритися?

Але іншого виходу не було. Люди збиралися в з’єднання, зброїлись правом демократії, ставили спротив, вимагали життя і права. До цієї ж категорії «позбавлених місця», належала також і наша маленька громадка Гальсдорфу.

З бігом часу її становище ставало все більше й більше невиразним. Наближалась зима, лісові роботи кінчалися, інших не передбачалося, прожиття вимагало засобів, а де їх взяти? Навіть дуже зарадна голова Сергія Миколаєвича ставала безпорадною. Залишався Онкель Сем. Табори. УНРРА, ДіПі. І прощай незалежність. Анкети, перевірки, але де, скажете, інший вихід? Така вже наша плянета.

Сергій Миколаєвич виїхав у пошуки місця, а вернувшись, заявив, що поки що, єдиним таким місцем для нас є табори і найкращим для його фірми є табір Ульм в Баварії.

Що ж торкається нас з Танею, то ще за моїх відчитових поїздок, я облюбував Оффенбах біля Франкфурту на Гессенщині.

І от з початком листопаду ліквідація нашого Гальсдорфу почалася. Складна, не легка, але звична операція, за останні два роки, їх таких за нами десятки. І так воно сталося. Далі, за вашим дозволом, ми дамо слово моєму вірному, щоденному другові нотатникові, до якого, день за днем, вносилось головне з пережитого і якого дозволяємо собі тут поширити фактично і вдосконалити фор-мально… За порядком днів, місяців і років.




ЛИСТОПАД


7-ме число. Середа. Табір Оффенбах. Мрячне небо. Температура плюс 10. Прибули сюди ще в неділю 4-го, але щойно сьогодні зміг знайти час для нотатника. Підвезли нас сюди Куниці по дорозі до Ульму. Залишились тут з нами також Биковські. Прощання з Куницями не було легким, ми з ними близько зжилися… Оселилися ми на «покищо» в перехідній кімнатці адміністраційного бльоку з дуже невиразними виглядами на щось триваліше. Це невелика оселя, понад три сотні люда, в будинках адміністрації якоїсь фабрики, що її було розбито, з трьох двоповерхових мурованих бльоків і кількох дерев’яних барачків, під контролем УНРРА і під управою нашого доброго, з часів Рівного, приятеля, колишнього управителя газети «Волинь», якої я був редактором, Степана Івановича Скрипника, а тепер, з ласки Божої єпископа Мстислава, який це підприємство організував, спочатку, як півприватне приміщення на апровізації американської армії, для його похідної єпархії, але де знайшло також дах над головою чимало втікачів і не духовного стану, між якими бачимо й президента Української Народної Республіки в екзилю Андрія Лівицького з дружиною Мартою, дочкою Наталією, зятем Петром Холодним та внучкою Аллою. Як також бачимо знаного громадського діяча і політика Костя Панківського, не менш знаного професора Романа Смаль-Стоцького, колишнього міністра Карпатської України Юліяна Ревая, громадського діяча і лікаря Тимоша Олексіюка, мистця-маляра Петра Андрусіва, літературознавця Григорія Костюка. Цього часу перебуває тут також і колишній віце-маршалок польського сойму, визначний діяч знаної партії УНДО, Василь Мудрий, політик і журналіст Степан Баран… І чимало інших знаних імен, ген включно з їх комендантом управи колишнім послом до сойму польського від Волині, Володимиром Онуфрійчуком.

Отже, в мініятюрі це історія і це фокус Україна Іредента Петлюрівської концепції — Народня республіка, демократія, лібералізм… Останній віддих останньої демократії Европи Сходу, втиснений у цю щілину Европи Заходу.



8 листопада. Таборовий ранок, мрячна погода, насторожена тиша. Ми довго й невигідно, без ліжок на помості спали, повільно вставали, скудно снідали і починали черговий, невиразний день. Ми тут не самі. Зараз за дверима, так само, як і ми, царствують й блаженствують Григорій і Рая Костюки з їх однорічним синочком Федором, що його кличуть Тодьо. З Григорієм Костюком ми знаємось ще з Рівного, у нас з ним багато спільних зацікавлень, приємно було їх тут зустріти, а також приємно познайомитись з їх Тодьом. Наша з ним зустріч відбулася так: мама держала його, дуже маленького й делікатного, на руках, побачивши мене, він так радісно до мене розсміявся, що це одразу зробило нас добрими приятелями.

Таня готовить сніданок, маємо свою електричну плитку, продукти дістаємо від табору, переважно консерви від дядька Сема і дуже білий, для нас не звично пухкий, легкий хліб. Обід і вечерю дістаємо зі загальної таборової кухні.

Постійно ношуся з думкою «Ост»-а («Неначе цвяшком в серце вбитий»), це мене переймає, проймає, не дає спати. Сливе непосильне завдання, хочу висловити неви-словиме, дія відбувається над Дніпром, у Каневі, на тлі імперії зі запитанням хто ми і що ми.

Але я з цим не туди потрапив. Скрізь люди, повно людей, далі за вікном без перерви дзичить електрична пила.



9 листопада. Тут шумно, там шумно і нема не шумно. І що його робити? Говорив з начальством, обіцяють знайти для нас щось кращого, але ми спізнились. Все краще зайняте. Можливо прийдеться їхати далі. Як не знайдеться місце для праці — я згину.

10 листопада. Скучна, бездільна, порожня неділя, ґвалт хочеться писати, криком кричу за місцем праці, навали думок, цілісіньку ніч думав і хоч би маленький куток з маленьким столиком для себе самого. Цур тобі й пек — сатанинське навождення.

Учора звечора і сьогодні рано відбував таборову варту. На вартовні переглядав ілюстровані старі числа журналу «Monatshefte1» -— єдина моя лектура за весь цей час. Багато розмов з Костюком, у нього безліч спогадів з часів Києва й Харкова, багато літературних контактів, довголітній засланець підполярної Воркути, втілення долі української людини нашого безглуздого часу, ілюстрація до моєї теми «Ост».

Вибираючись до цього табору, ми здали наші речі на залізницю. Сьогодні їздив на двірець їх забрати. У тому була також і моя «Орґа». Знаменна машинка, купив її ще в Празі, як вживану, в Українському Педагогічному Інституті, ще десь 1933 року, тяжка і незграбна, але побувала вона зі мною в Закарпаттю часів його автономії, у Рівному часів війни і тепер ось тут у цій мандрівці пустелі Аравійської. Можемо вже скоро святкувати з нею певне річчя нашого співробітництва.

Маю запрошення на відчит до Ашаффенбургу.



15 листопада. Ашаффенбург — дві години їзди потягом. Потужний, на пару тисяч з гаком, «осмалених, як гиря» українських ланців, табір зі сильними залишками уваги американського летунства. Обдряпані будови, заложені целулоїдом вікна, латані й перелатані, як штани колгоспника, двері.

Учора вечором, у великій залі першого бльоку, мій відчит, розуміється, «Велика література». Понад триста люда публіки, бурхливі вітання, багато запитів, багато дискусії.

І чимало старих, близьких знайомих, а в тому і з часів Праги, як ось знана, цікава малярка, скульпторка і поетка Оксана Лятуринська; пластовий, громадський і політичний діяч та поет Михайло Бажанський; маляр, і поет, і вояка, і сотник Микола Битинський. А розмов, а розмов… Про Ольжича, про Олену Телігу, про Київ, про Рівне… Оксана оповіла про свій арешт большевиками в Празі, вона зовсім глуха, говорить приглушено, тепер викінчує портрет Олеся і журиться, що крім таборових приділів, не має ніяких інших прибутків, то ж то їй хотілося б видати ще одну збірку поезій. Вона має вже видані «Гусла» і «Княжа емаль» і хотіла б видати книжку новель «Материнки», яку вона почала ще в Празі і уривки з якої читала, бувало, мені. Їй хотілося написати щось на взір моєї «Волині» — хроніку дуже цікавої її родини, її батько французького походження Лятур і трьох цікавих братів, вивезених і знищених совєтами, як українських націоналістів, а їх хутір спалили. Але хроніка це епіка, а епіка не її жанр. Вона лірик у всіх своїх мистецтвах. До того, це трагедія. Дія високого напруження.

Але досить. Вертаюсь до Оффенбаху, мій потяг відходить о годині 12.15. До станції два кілометри пішки.

Того ж дня вечором — вдома. Прибув з Ашаффенбургу. Перед відходом на станцію, ще раз відвідав Лятуринську. Мені її шкода, хотілося б чимсь допомогти і не знаю чим. Дорікала мені за Марусю (мою першу дружину), а я не міг їй цього, як слід, пояснити. Це делікатна, інтимна справа і не втаємниченим, її годі зрозуміти.

А «вдома», як «вдома». Невлаштовано, прохідна кімната, ярмарок. Про якусь працю годі й думати.



17 листопада. Заходять і заходять люди, безконечні й безконечні розмови, царство безділля, клімат непевності і страху. Хвилюють нас події табору в Мангаймі, совєти намагались вивезти людей силою, зчинилась бійка, були ранені і навіть вбиті. Але «родіна» зазнала поразку, нікого не було вивезено, совєтських офіцерів винесли санітари на ношах.

19 листопада. Дожилися. Живемо серед руїн, сміття, грюкоту. Кімнати перебудовують для потреб канцелярії. Нам прийдеться їх залишити. Але не знаємо куди.

Учора я мав у таборі відчит і чималий успіх. Знов таки література з тим прикметником «велика», дошкульна тема, нею живу, її ісповідую… І намагаюсь в цих глухих умовах пробивати їй признання. Бо це, як казав Бальзак, та зброя, яка може зробити те, чого не змогла зробити зброя Наполеона.

Після відчиту, на квартирі Петра і Наталки Андрусевих, за чашкою чаю, гаряча і довга дискусія, що простягнулася ген за північ. Дієві особи: Смаль-Стоцький, Костюк, Андрусів. Діялоги й монологи: література, мистецтво взагалі і ціла, її еміненція, культура. Всі ми годимось, що основна причина наших неспроможностей у маштабах світу — наше політичне становище. Поневолений народ — ніякий народ. Поневолення забирає людині всі атути бути людиною. Інтелект, волю, гідність. Людину проймає параліч рабства, постає нація «всьо равно», замість обличчя — пляма, замість імени — Ікс. Німці назвали це трьома літерами «Ост».

Отже, що таке «Ост»?

Саме над цим мозолимо наші мозки.

22 листопада. Учора було знане свято Михайла… Того самого, що в Україні «приїжджає на білому коні» і приносить початок зими. Тут це ще одна причина для урочистого богослуження. Наш табір церковний найвищого чину, тому він переладований урочистими бого-службами. Церкву приміщено у бувшій їдальні казарми. Іконостас малювали двоє Петрів — Холодний і Андрусів, перфектні майстрі цієї штуки, особливо Холодний, для якого візантійство нашого церковного стилю — плоть і дихання, чого доказом і є ця сама таборова церква. Тожто Андрусів, це скорше баталіст, козацтво-лицарство, Богун на баському коні, тому і його святі угодники нагадують скорше Байду на гаку у Султана, аніж святого Антонія з палаючим крівавим серцем. Було б добре, коли б ці таборові ікони збереглись для майбутнього… Неоцінні документи доби.

Передучора правили всеношну — єпископ Мстислав, кількох священиків, архидиякон і хор під диригентством о. Івана Зайця. Учора зрання знов таке ж богослуження. І зовсім несподівано, під час цього, до табору в’їхало два джіпи американських вояків, які йшли від бльоку до бльоку, заходили до деяких мешкань, побували у складі харчів. Збентеження, здивовання. Ніхто не питав, чого вони шукають, нічого не казали й вони. Ходили, дивилися, шукали… На подвір’ю безлюддя, у церкві спів херувімської. По годині такого лицедіяння, вояки всілися до своїх джіпів і від’їхали. У таборі багато розмов і здогадів.

А вечором того ж дня, у великій залі, концерт пам’яті Базару. Відчит виголосив син президента Лівицького — Микола. Співав хор Олександра Колісниченка, виступала солістка Ганна Шерей, повна заля публіки. Багато оплесків, надхнення, вдоволення.

Тожто сьогодні по обіді, ми з Танею навідали Холодних. Говорили про Америку, Таня пригадала про книгу Маргарети Мічель «Проминуло з вітром», яку вона читала ще в Рівному, про американську літературу взагалі. Наталя Холодна поетка, тепер трохи затихла, але у двадцяте-тридцятих роках — активна, знана співробітниця «Літературно-Наукового Вістника», опісля «Вістника» Д. Донцова у Львові, як також журналу «Ми» у Варшаві. Належала до грона поетес, як Галя Мазуренко, Олена Теліга, Оксана Печеніг, тобто Лятуринська. Її чоловік, преславутий син преславутого батька, Петро Петрович Холодний. Повільний, мовчазний, за характеристикою пані Наталі, лінивий в малярстві, але не лінивий мистець-рибалка. Пара годин такої розмови серед наших буднів, це вітаміни для зголоднілого духа. Наталя нам дякувала, обіцяла «заходити».

Цього також дня зустрів Смаль-Стоцького. — Скажіть, пане Уласе, чи не бажали б ви переїхати до Швейцарії? — запитав він загадковим тоном. — Як сіє може статися? — здивоване контрпитання. — Знаєте… Я думаю щось таке спробувати… Через Червоний Хрест. А може… Га? — Як що вірите в чудо, — відповів на це я.

Швейцарія? Місце на землі, що не знало війни? Скільки це років коли був у нас мир? Навіть забулося, як таке виглядає. А що до мене… Я ніколи не жив за миру. Навіть народжений у час війни. Я подякував добрячому професорові за його добрі наміри, він належить до моїх друзів, має цей сантимент, можливо, від свого батька — маєстатного патріярха роду Смаль-Стоцьких, Степана, з яким ми заприязнились багато років тому і, не дивлячись на різницю нашого віку, жили в дружбі до самої його смерти року 1938-го. Вмираючи, він заповів мені перстень з гербом їх роду, що значило включення й мене до їх родини.



23 листопада. У нашому бараці Содома й Гомора і шкода, що у нас нема сенсу до універсалізації явищ, а то б ми створили ще одну Біблію. Маємо весь реквізит. Ісход. Фараона. Чермноє море. Бракує лиш Мойсея, який би розмовляв зі самим Господом Богом, бо, здається, що наші урочисті богослуження до Нього не доходять. Мої мрії писати «Ост»-а розвіваються і зникають, «ако дим от лиця огня».

25 листопада. У таборі шумить-шумом… Наїхало вельможного панства зо всіх-усюдів діпівського царства видимо-невидимо, на поклик Державного Центру Української Народної Республіки, що знайшов собі місце у центральному бльоці цього оселення. Гротеск, а чи післанництво? Залежно від точки бачення і точки опертя. Наша точка і наше опертя не рахується з умовами. З висоти й глибини історії, ці три літери УНР, де б вони не знаходились, — граничний знак нашої політичної долі. Тут кінчається Русь, тут починається Україна. Те, що було в піснях, у поезії, тепер воно у реєстрах політичних метрик плянети. Древня, поросла мохом Русь, розплилась в Московії, захлинулась в Азії, розчинилась в Інтернаціоналі. Її скасовано. Вона вийшла з ладу від Петра Першого і лише по інерції, у підробленому вигляді, проіснувала до Ільїча, щоб перейти в СССР, роздробитись на 16 «суверенних» республік, «на віки» з’єднаних чарами ҐПУ з надією, що такий гокус-покус, з ярликом «савєтський», замилить суть та змінить напис «Тюрма народів».

Ще може дехто з поетів, як ось «самотвєржений малорос» М. Волошин, жити ілюзіями, що «с пріступлєній і ізступлєній востанєт праведная Русь», але чим далі в ліс, тим більше дров. Чим більше тих «прєступлєній», тим тяжче їх гріховне конто і це було саме воно, що змусило древній Київ, «матір городів руських», урочисто й вікопомно, на площі Софії, проголосити Українську Народну Республіку і тим самим рятувати честь Русі.

УНР з Києва вигнано… Але ціна цієї операції порушила балянс норми. Ще за революції любили співати: «Петлюра в Бердичеві, Петлюра в Летичеві… Петлюра в Італії і так, і так далєє»… УНР стала фантомом. Вона у світі, вона в атмосфері, вона в думці, вона в глибині ночі. Ось вже скоро три десятиліття випікають її розпеченим залізом з живого тіла землі й народу, заповняють нею ями Вінниць, льодовні Сибіру, а вона є. Щось з мільйон її ісповідників знову вийшло у світ, а ось тут у цьому таборі її фокус. Самостійна, суверенна, соборна.…

Сьогодні у них нарада. З Мангайму прибули Володимир Доленко, Василь Дубровський, Іван Крилов. Це харківці. Кость Паньківський, Василь Мудрий, Роман Смаль-стоцький — львовяни. Юліян Ревай ужгородець. Кілька десятків їм подібних... Київ, Луцьк, Чернівці. Андрій Лівицький — президент. Залишки УНДА, ОУН, СВУ, їх завдання створити «державний центр», спільну плятформу діяння.

Завдання Тантала. Юна українська політика, це не лише Москва, Варшава, Прага, Букарешт, це також Кочубей, Махно, Оскілко. Хтось мав сказати, що нам дано багато поетів, героїв, мучеників, але не дано політиків, купців, підприємців, а тим самим, блискуча ідея віднови Тризуба Русі Києва в гербі України, лишається у вирі патетичного віршування й шаленої дискусії, які легко переходять у вир анархії. Ситуація, яку не легче збороти, ніж силу Москви.

Між іншими гостями нашого табору, бачу старого, з часів Києва, знайомого мистця-маляра Василя Васильовича Кричевського, також з Мангайму, який, здається, мав би бажання приміститися десь тут біля нас. Але тут всі кутики зайняті. І нема ради.

Вечором концерт хору Колісниченка з нагоди з’їзду політиків, виконувались знані речі («Гандзя» і т.д.), але виконувались добре. Багато ліпше, ніж наради політиків. Були присутні також люди з УНРРА.

27 листопада. Ще одна нарада. На помешканню єпископа. Культурно-освітньої секції табору. І мені таки втиснули її головство. Не помогли мої лементи. Чимало присутніх, широка програма… Мій бідний «Ост».

Загостив до нас наш старий рівенський друг, діловий, активний колись голова «Просвіти» в Рівному і трохи письменник, Неофіт Кибалюк, тепер мешканець табору Авґсбург. Він також не мав би нічого проти — переїхати сюди до нас. Те саме, що й з Кричевським. Вибачте. Зайнято. Зрештою, у таборі Авґсбург також не найгірше. Там зосереджено багато людей культури, політики, громадської діяльности.

Вперше, по багатьох роках, мав нагоду переглянути кілька наших заокеанських газет. «Свобода» з Ню Джерзі, «Новий шлях» з Вінніпегу, «Робітник» з Торонта. Українська, переважно заробітчана, еміграція все ще жива, але відчувається, що дихає вона з останніх своїх українських легенів. Вимагається посилення і, здається, воно скоро прийде. Усі ці наші «центри» скеровані у ті простори.

«Свобода» і «Новий шлях», старі мої знайомі, діставав їх в Празі постійно, там друкувався… «Свобода» передрукувала дві частини моєї «Волині» і цілу «Марію», «Новий шлях», чую, навіть без мого дозволу, перевидав «Гори говорять». Листувався з редактором Мишугою. Нас там пам’ятають, роблять старання нам помогти. Через Швайцарію, післав до «Свободи» листа… Чи не зможуть вони і мені щось порадити.

І все таки… Увага, увага! Упорядкував, хоч тимчасове, наше приміщення, знайшов місце й для «Орґи». Але лихо — Таня хворіє, у неї нарив у вусі, терпить болі, кликали лікаря…

30 листопада. Осінь і осінь… На землі і на небі. І також в душі. Винятковий, невловимий для вислову, настрій нашого приречення небувалого ще в історії народів Европи. Інколи здається, що це не реальність. Чому і чого ми тут? Незбагнуті примхи долі.

Відвідали нас у нашому кутику, де нема де, ні сісти, ні стати, Юрій Клен, який вчора прибув до табору, і Неофіт Кибалюк. Клен втомлений й заклопотаний, але завжди усміхнений доброю, теплою усмішкою. І тут же погодився зачитати нам кілька уривків зі своєї поеми «Попіл імперії», над якою він тепер працює, — монументальна, клясично віршована, педантично продумана тема, яка одного разу збагатить нашу шкільну лектуру змістом, стилем, думкою, ідеєю. Її історіософічна тенденція стане збагаченням національної думки, як промотора чиннос-ти і побудника до глибшого, філософського розуміння нашої проблематики.

На тлі нашої поезії взагалі, а особливо типу Олеся, про якого передучора мав відчит Григорій Костюк, («Олесь у світлі критики»), «Попіл імперії» є контрастом розуміння дійсности. Тужлива лірика, вмираючі айстри, скорбна печаль, плачі на ріках Вавилонських у Олеся емігрантського періоду, за Кленом — це роки сатани, трагіки, катаклізму. І Біблії.

До речі — Біблія. Вечорами її читаю. Вслухаймось у її мову: ,,І промовив Господь до мене: дивись! Я почав оддавати тобі Сигона і землю його; починай займати, щоб його земля була твоєю. І того часу підневолили ми всі городи його, та обрекли всіх людей — чоловіків, і жіноцтво, і дітей: не дали нікому втекти. Взяли для себе тільки скотину, як здобич і луп що по городах, що їх поневолили… І віддав Господь, Бог наш, у руки наші так само і Ога, царя Базанського, і весь люд його, і побивали ми його, докіль ніхто з них не зістався». Се бо рече Мойсей, виконавець волі Божої, у своїх книгах Ґенезісу і можна думати, що Гітлер нашого часу, був лиш слухняним виконавцем волі Бога Мойсея і його нащадків. Лишень Гітлер, видно, потрапив не в ті двері.

У нас весь час людно. І багато розмов. Але де його і як його писати? , ,


ГРУДЕНЬ


1 грудня. Все таки я розпаношився «Ост»-ом. Моя тернина в серці, не можу її позбутися, в уяві люди, мова, простір… Порожнява… Політична біла пляма… Приваба для загарбників. Хочеться щось сказати мовою літератури зі свобідної стопи вигнанця… Ост… Схід… Наш схід… Схід континенту Европа… Синонім Росії… Поле експеріментів марксизму.

Над таким варто подумати і варто попрацювати, тільки боюсь, що в умовах ДіПі не хватить для цього віддиху. Ні стола, ні стільця, ні паперу, ні словника, ні довідника, ні бібліотеки, ні архіву, ні редактора, ні видавця, ані навіть коректора. Повне, кругле, абсолютне Ні. Але хочеться все таки Так. Не ручаюсь за досконалість, за якість вислову, за глибину суті, але ручаюсь за знак питання у цих справах, якого у нашій мові, у такому аспекті, не було ставлено.

Чи дасть це, питаєте, відповідь? Рішення? Не відповіді і не рішення, а свідомість. Бо ж то свідомість — завдаток пізнання.

Und fragst du noch, warum dein Herz

Sich bang in deinem Busen klemmt?

Warum ein unerklärter Schmerz

Dir alle Lebensregung hemmt?2

пригадується щось з «Фавста», з часу, коли ми читали його з незабутньою пані Германіною фон Лінґельсгайм у Бреславі і коли нам і не снилося, що станеться щось подібне до цього, що тепер сталося.

На щастя, сьогодні так трапилось, що до нас ніхто не заходив… І я міг… Слава! Весь день мати для себе.

5 грудня. Нема часу для нотатника, всі дні заповнені «Ост»-ом. Сіра погода, наважувався пролетіти сніжок, але так і не наважився. Минулої неділі (сьогодні середа), з’явився у нас земляк з Кремянця Володимир Папара і запросив до себе в гості, до Оберруселю, де він живе з дружиною Оленою на приватному мешканню, як ветеринар громади. Це ген за Франкфуртом і їхали ми туди мотоциклем з причепою за несприятливої погоди, але гостилися дуже сприятливо і тому ця поїздка заноситься до цього нотатника, як радісна точка наших не радісних буднів.

Але з «Ост»-том знов те саме. Біда. Стовпотворення Вавилонське, ярмарок, каруселя, море чуток про «родіну»… Приливи і відливи настроїв. Що день то нові гості. До Державного Центру прибули з Ульму, генерал армії УНР Михайло Омелянович-Павленко і полковник тієї ж армії Андрій Долуд. З Омеляновичем ми старі, ще по Празі, знаомі, а що вже давно не бачились, то треба було «обмінятись думками», як слід погуторити. Прикметна постать нашої історії. За Центральної Ради командир Української бригади в Катеринославі, за гетьманату — командир 3-ої Стрілецької дивізії в Полтаві й кошовий отаман Запорожського коша, начальний вождь Української Галицької Армії під час боїв за Львів з поляками, згодом

Учора гостили його у Наталії і Петра Холодних. Знов рецитації, ще раз спомини… І багато доброго настрою. Ми заприятелювались з ним на перший погляд.

Минулого четверга (сьогодні неділя) святкували Андрія. І не тому, що це традиційне свято молоді, а тому, що іменини президента Лівицького. Урочисте богослуження, проповідь єпископа Мстислава, вечором академія з промовою Смаль-Стоцького й концертовими точками хору. Прибули також делегації з інших таборів, багато телеграм і листів. На сто п’ятдесят тисяч зменшена і дві тисячі кільометрів віддалена урочистість столиці УНР — Києва. Шкода, що про це не знають у Вашінґтоні та інших столицях світу. У Москві хіба чули про це певні відділи НКВД, але й то сумнівне. Вони ще там не розставили як слід меблів.

І відчит за відчитом… Ми щось, як університет. Сьогодні, наприклад, відчит євангельського пастора Володимира Боровського, мого земляка з Волині, який прибув з Марбургу. Тема, як треба розуміти сотворення світу за книгами Мойсея… Інтригуючі, софістичні розважання, що їх часто повторяють теологи, особливо протестантських церков, яким хочеться зменшити розбіжності у цих справах, між Біблією і наукою. Даючи різні пояснення мови Біблії, у якій, мовляв, не цифри, а символи висловлюють справжню суть. Публіка зацікавлена, настрій піднесений. Тема Біблії, особливо її Книги ісходу, перекликається з нашим становищем, містерія нашого виходу з батьківщини у таких розмірах, це тема значення не про-минального, чудо, що сталося в Гірошімі й Неґасакі, перевищує всі чуда ісходу Ізраїля, наше розсіяння у просторах плянети, може стати початком перебудови Европи Сходу, прибуття Америки на землю цього континенту, від-криває нові перспективи в перебудові світу. За моїм уявленням, останні війни нашої гемісфери, її революція і її технічні здобутки, цілковито видозмінять саму психіку діяння людського так, що стара Біблія ледве чи зміститься в нашій уяві і її прийдеться залишити такою, якою вона є, як документ світу минулого.

Цього також дня появився в таборі ще один промі-нетний гість — наймолодший нащадок славної родини Антоновичів — Марко, син науковця, професора і політика Дмитра і внук відомого історика, археографа, археолога і професора Володимира. Близько знана мені родина з часів Праги. Багато спільних і цікавих спогадів



23 грудня. Третій день, Першого з’їзду організації поетів і письменників, Мистецький Український Рух, в таборах українського ісходу; подія значення історичного, в історії літератур світу — нечувана, приклад для збереження народної автентичності, в найгрізніших умовах, — унікальний. На списку цього об’єднання значиться щось понад 70 імен помітного значення для розвитку літературного процесу українського слова, між якими багато таких, що займуть почесне місце в історії свобідної літератури цим словом писаної.3

Розлогий комплекс казармяних будівель, поважно по-шкоджених бомбардуванням недавньої війни, став приста-новищем двох з половиною тисяч вихідців з України і в одному з його корпусів, на самому низу, де міститься огрівальна система будови, у невеликому просторі з низькою стелею, розставлено певну кількість столів та лавиць, за якими засів Перший з’їзд українських поетів і письменників у вигнанню сущих. Брудні, білені вапном стіни, попід стелею водопроводні й паропроводні рури, затхле повітря, кволе освітлення… І понад сотня присутніх, членства й гостей, яких обличчя світяться особливим світлом надхнення, ніби вони зібралися не переводити з’їзд, а від-правляти богослуження. Відчуття причаяного ентузіязму, надхненність неофітів, напружене очікування чуда.

Ідея цієї містерії належить групі літераторів, які недавно залишили Совєтський Союз, — Юрій Шевельов, Віктор Петров, Іван Багряний, Ігор Костецький, Леонид Полтава, Іван Майстренко. І сталося це, кажуть, у Фірті — місці перебування Шевельова й Костецького і був це Полтава, що заповзявся перевести це в життя.

І ось воно сталося. П’ятниця, 21 грудня, хмарний, безсніжний, не холодний день. З різних широт плянети Ді-Пі, злітаються орли, музо-гайдамаки в Чигирин гуляти. З Фюрту — Шевельов, Петров, Костецький, Полтава… З Мюнхену Косач і Степаненко, з Авґсбургу — Шаян, Барка, Гарасевич, Чорний, з англійської зони — Ситник і Ганна Черінь, ми з Костюком нагрянули з Оффенбаху… Не відомо звідки — Багряний, Риндик, Славутич… Лятуринська й Бажанський з місцевого табору… І хто звідки — гості, між якими знайомі обличчя, як артистка Ірена Лаврівська, громадська діячка Олександра Животко, її чоловік педагог Аркадій Животко, маляр Микола Битинський. Табір прийняв цю інвазію гостинно, приділив приміщення, можливість харчування і ось, в годинах пообідних, — дійство починається.

Відкриває його Віктор Петров коротким, академічним словом про потребу такого об’єднання і він же провадить першу його сесію, якої точка номер один — моя доповідь «Велика література».

Це, мов би мотто, цілого цього починання. Велика література. Сопіга зреш зрего. Пересилити непосильне, надіятись в безнадії. «Родіна» — не родіна, табори — не табори… Скептики відмовляться таке зрозуміти, нам закидатимуть брак скромности. Байдуже. Наша доба не розуміє слова скромність, в програмах її гігантських намірів нема місця для скепсису, ніхто не питав змовників Леніна в Женеві чи зможуть вони розвалити імперію царів, ніхто не питає УНР в Оффенбасі чи подолає вона СССР в Москві, або чи група невротиків Комінтерну запанує над світом.

Це доба атому, Фау-3, Об’єднаних Націй, ґльобальних воєн, надгльобальних проектів. Де і коли, за одним махом, було до грунту знищено всі міста народу тисячелітньої культури, вкинуто до ям мільйони людей, вирвано з місця цілі народи? Є це діло титанів, пів богів, надлюдей, Геніїв? А чи звичайних, часто вбогих на думку, смертних, гнаних невмолимістю пристрасті — мусиш і можеш. Концентрація надмірних зусиль, співдія найбільшої глупоти й набільшого генія, синтеза слабости і сили.

Ми в цих таборах апокаліпси ніякий, з цього правила, виїмок. Вирвані з-під гніту НКВД недобитки в незграбних одягах, негайно на руїнах вигнання, стають титанами і проголошують МУР. Хто вони, що вони, звідки вони? Зайві питання. Вони є, вони хочуть й вони можуть. А тому «Велика література». І нема не можу. Малі спроможності переставити на великі спроможності, не «від Києва до Лубень», а від Києва до Ню Йорку і сумма суммарум, дасть Мистецький Український Рух великого, шекспіріянського, ґетевського початку. Щоб щось зробити, треба наперед його уявити.

Не цими словами, але з цим наставленням прозвучав мій відчит. Хотілося підсказати знане в незнаному, увірватися у відкриті двері і поставити точку над і. Істини можуть бути дуже ясними, але їх не видно.

Другим, після мого, був відчит Шевельова. Погодімся надалі звати його Шерехом. Це лиш переклад того самого слова самим його власником. «Стилі в сучасній українській літературі».

Велика, складна, не таборового типу, праця, її автор мусів працювати у вигідному кабінеті, обложений матеріялами на тлі багатої бібліотеки з великою кількістю добре оплаченого часу. Але, pardon. В таких умовах не живуть титани. В таких умовах живуть чесні, щоденні, буденні критики, літературознавці, професори Оксфорду, Колумбії. На руїнах Фюрту, у маленькій кімнаточці, яку треба ділити зі старенькою матір’ю, зі столиком на якому, крім писальної машинки, міститься також електрична плитка, працюють тільки мітичні людо-гіганти, яких ви знайдете хіба в Гомера та Вергілія. Ви ж знаєте, що на місто Фюрт в Баварії, не так давно, з-за океанської Америки, надлетіло кілька сотень «літаючих фортець» і в миг ока обернули його в руїни Трої. Погодіться, що це не наша вигадка, а мітологія Европи 20-го століття і ви зрозумієте, чому боги вимагають від нас літератури великого стилю… І погодитесь з автором «стилів української літератури», що «ми свідки і учасники початку нової хвилі нашого літературного процесу, — що веде до витворення своєрідного, глибоко українського літературного стилю. Чи ми будемо й свідками його вершин, його гребеня, його світового тріюмфу, — а це буде світовий тріюмф — не відомо. Але ми повинні всіх своїх зусиль докласти, щоб цей процес ніщо не затримувало, щоб ми йому сприяли, на нього працювали, йому присвятили все своє літературне життя».

Прагнення до великого у великому, до віри в чудо в чудесному ніяке диво. В цьому випадку проекція автора відчиту непроминальна. Розуміється, що не обійдеться без скептиків… Багато з нас віршують вірші, щоб бути поетом і дістати кілька стрічок в історії поезії, але бути поетом у шкільній читанці і бути поетом в просторах доби -— різні амбіції. І відчит автора «Стилів» стосується цих останніх. Це сказано в хвилині патосу, поза контролем реального, з висоти відчаю. Скептики не знають, що пророки виходять не з підручника аритметики, а з Біблії…

Два відчити на один відполудень досить. Вечором, о годині сьомій, у великій концертовій залі, перший літературний виступ з’їзду. Заля переповнена, публіка не може дочекатися початку, учасників зустрічають зривами оплесків. Відкриває дійство Ю. Шерех ще одним рефератом про історичний шлях української літератури і дає характеристику авторів програми. Блискають світла фотографа, настрій авдиторії піднесений. В. Домонтович (В. Петров), читає новелю про козацького кошового Івана Сірка. Після нього ще шматок історії про смерть кошового отамана Кальнишевського — поема Яра Славутича. На закінчення першої половини вечора, І. Костецький, читає новелю на політичну тему. ,

Коротка перерва. Настрій богослуження. На залі легкий гамір. Вечір української літератури в казармах німецького війська західньої Баварії. Як це зрозуміти? Може ми всі заснули і нам сниться несамовитий сон? А може ми потрапили на іншу плянету? Дивовижна сцена в дивовижному просторі, виходять дивовижні люди і оповідають про дивовижні діла минулого.

Але вертаймося до реального. Вечір продовжується. Чергова точка — уривок з мого роману «Юність Василя Шеремети». Після мене В. Барка в поезії, а на закінчення Іван Багряний з віршами й епіграмами з недрукованої збірки «Золотий бумеранг». Такого настрою і такого успіху годі було б сподіватися в Києві в залі, скажемо, «Купєческого собранія», (Філармонія) на площі Сталіна. Тут це жертвоприношення. Ритуал. Виходять не поети, а друїди. Вони несуть зі собою чар-зілля Слово. У цій тут залі воно горить, як сонце. І воно творить клімат серця.

На цьому, бурхливий, напружений, змістовний день кінчається. У таборі рух і дискусії і це триває до пізньої ночі.

Другий день з’їзду починається о годині 10-й рано. Головування, за чергою, припадає мені. Привітання від Центрального Представництва Української Еміграції, підписане Василем Мудрим, від єпископа Мстислава Скрипника і від професора Зенона Кузелі. Доповідь «Роздум з нагоди сторіччя Кирило-Методієвського Братства» зачитує В. Шаян; «Про завдання української поезії», говорить І. Багряний і «Криза сучасної української літератури» — проголошує Ю. Косач.

На пообідньому засіданні головує Ю. Косач. Привітання від професора Дмитра Дорошенка, а І. Костецький дає доповідь «Проблеми українського реалізму ХХ-го сторіччя». І далі обговорення прослуханого.

Слово забирає Борис Подоляк (Костюк). Дуже приємно, каже він, відзначити, що після шости років страшної війни, наші творчі люди пера зібралися для обговорення своїх творчих справ. Доповіді висловлювали думки й тенденції епохи. Вони також вказують перспективи. Але годі говорити про реалізм. Це термін, який до нічого не зобов’язує і не визначає напрямку мистецького руху. Шукання мистецьких обріїв великої літератури — ось наш шлях. Стиль активного романтизму дає змогу вільно схоплювати в синтезі життя епохи. Він може стати нашим знаменом.

В. Домонтович стверджує, що цей з’їзд є спробою письменників самоорганізуватися. В усіх доповідях чується багато спільного, хоч доповідачі про це не змовлялися. В цьому запорука можливості єдиного мистецького руху, дарма що він охоплює найрізноманітніші творчі індивідуальності. Ми не емігранти. Ми післанці українського народу у світ заходу і у світ поза нами. Ми є сторон-никами психологічної Европи. Світова література, це література великих ідей. Такі ж ідеї несе і сучасне українське письменство. Ми коло воріт світової літератури. Наша література має бути вільною, але організованою… Хоча боронити маємо не установи, а ідеї.

За чергою — слово за мною. Висловлюю гордість, що в таких обставинах робимо діло. Тон і наставлення в пошуках позитивного домінує в нашій дискусії. Питання сюжету і стилю не є приписані. Кожний мистець вибирає свій, властивий для нього сюжет і стиль, але важливо, щоб наша література була глибоко-мистецькою і ідейно-широкою змістом. Важливо, щоб наша література брала участь у розв’язці проблеми світу і спричинилася до побудови суспільства кращих, шляхотніших виявів дома. Наша література багато зробила для відродження свого народу, але перед нею ще багато дечого, що ще треба буде зробити. На цьому з’їзді найкращим виявом наших намірів є щирість. Ми різні за формою, але однакові в намірах. Так. Ми не емігранти, а народ в поході.

Після цього В. Шаян каже, що повороту назад не може бути, мистці повинні стати на шлях священнодіян-ня… Василь Барка додає, що поділи на реалізм, романтизм, клясицизм в поезії відступають перед загальним поняттям — поезія. Поезія має воскресити первісну свою єдність. Передчасно ховати Европу. Гасло конкістадорс-тва, це гуманізм грабунку… Нема меж поетичної творчости… Де межа живої душі, там і межа поезії.

У заключному слові, Ю. Шерех відкидає поставу питання — лірика чи героїка, Европа чи Україна. Треба не «Чи», а «І». Европейським письменником можна стати лишень будучи українським. Якщо будемо копіювати Европу, приречемо себе на провінціяльщину. Стверджуючи себе, як українців, здобуваємо місце й пошану Европи. Не можна диктувати жодних стилів і лише в одному ми повинні бути однозгідні і ставити до себе суворі вимоги: наше мистецтво повинно бути українським, високого рівня і не повертатися назад…

На цьому доповіді й дискусії кінчаються. Сесія третього дня починається знов зрання, головує В. Домонтович, у програмі ділові справи об’єднання, обрано комісію для вироблення резолюції, — Самчук, Домонтович, Подоляк, Костецький… Ю. Шерех дає звіт роботи Тимчасового проводу МУР-у, Домонтович пропонує проект статуту, який одразу схвалюється і стає статутом об’єднання.

На пообідньому засіданні я зачитую проект резолюції, що його виробила резолюційна комісія і що його одноголосно прийнято з’їздом, у якому, з першого слова, говорилося: «Щодо відносин всередині нашого громадянства, яке опинилося поза межами своєї батьківщини, з’їзд українських письменників стверджує таке: занепад само-охоронної моралі серед нашого громадянства, наслідком чого відбувається його дріблення на групи і групки. Стверджуємо, що ми всі тут на чужині є само в собі одне ідеологічне й національне ціле. У всіх нас одна мета, одно духове обличчя, одна народня душа. Ділячись на групи, ми прозраджуємо брак довір’я до самих себе і даємо нашим противникам нагоду вносити між нас розклад і дезорієнтацію. Визнаємо конечність політичної ак-тивности нашого громадянства, але вимагаємо високих і міцних моральних якостей у тих, що дають провід, а водночас велику єдність діяння та солідарности широких мас. Наш час вимагає від нас особливого розуміння цих чеснот»…

Говорилося про важливість вартостей нашого суспільства, стверджувалось послаблення уваги загалу до справ культури, нагадувалось значення нашого творчого слова і «нарешті з’їзд закликає весь провід народу, його політиків, його науковців, його мистців, його священиків, його військовиків, його підприємців — у своїй чинності на чужині проявити велику моральну засадничість і мужнє ставлення до своїх обов’язків. Того самого вимагається і від широких мас нашого втікацтва. Чесність, вірність і братерство — головні наші чесноти. Наша поведінка одиниць в сумі творить моральне обличчя цілости»…

І після схвалення резолюції, вибір правління МУР-у. Виборча комісія — М. Бажанський, О. Лятуринська, М. Сварожич. Запропоновано список кандидатів і таємним голосованням обрано правління: У. Самчук, В. Домонтович, Ю. Косач, І. Костецький, Ю. Шерех. Кандидати: Б. Подоляк, І. Багряний. Ревізійна комісія: В. Барка, І. Май-стренко, В. Порський і Софія Несич, як кандидат. При розподілі обов’язків правління, мені не вдалося уникнути головства. Мене розчулив настрій з’їзду і досить сильний натиск членства. Заступником голови став Ю. Шерех, скарбником І. Костецький. Секретаря покищо неустійне-но. А тому, що на цей з’їзд не всі члени об’єднання змогли прибути, схвалено постанову, влаштувати в скорому часі крайову конференцію членства в більш центральному місці нашого розселення. І на цьому фініта.

Хоча не зовсім… Таборова управа приготовила ще для нас особливе гостинне прийняття. Велика їдальна за-ля, довгі столи, за столами гості, привітальні промови. Офіційно від табору вітає Аркадій Животко, побажання успіху, бурхливі оплески. Це була неділя, настрій подвійно святочний, радість промінювала з кожного обличчя.

Але й на цьому, ще не кінець. О годині 6.30 вечора, ще один літературний вечір, на цей раз переавжно нашої молоді. Андрій Гарасевич, Микола Степаненко, Михайло Ситник, Ганна Черінь… Лише в другій половині ціла сцена належить Ю. Косачеві. Артистка Ірена Лаврівська зачитала серію його віршів, а він сам подав уривки з його драми про Бортнянського.

Заля знов вщерть виповнена. Оплески бушували, настрій переливається через вінця. На закінчення, керівник культурно-освітнього відділу табору, інженер Крас-ноніс, висловив подяку з’їздові, це було для табору велике свято, а для нашої культури історична подія. Моїм завданням, як нововибраному голові, було дати на це відповідь. Ми дякуємо управі табору, його громадянству за гостинність, за вияв зрозуміння, за дружбу і щирість. Це доказує, що ми не самі, що ми разом, що ми свідомі свого завдання і своєї історичної місії в часі і просторі.

І ще одна нота бене: за весь час цього бурхливого з’їзду, не менш бурхливо працювали таборові фотографи, які не оминули ніодного важливішого моменту цієї події. Їх імена чомусь у нашій пам’яті не збереглися, але їх діло не лишень збереглося тепер, але й залишиться пам’яткою для майбутнього.

26 грудня. Отже роз’їжджалися мурівці в понеділок 24-го. Ми з Костюком верталися до нашого Оффенбаху, але не самі. З нами їхали: Багряний, Шаян, Гарасевич… Ми займали в потязі ціле купе, багато розмов, коментарів, доброго настрою. У таборі багато нових зустрічів і нових справ.

Наступного дня, прибули до нас Шерех, Петров і Косач зі своєю дружиною Мар’яною. Відбулося перше засідання управи, паки і паки говорення і щойно в середу наші колеги від’їхали.

Потребую спокою і не знаю, де його взяти. На мене чекає «Ост», а тут рух, справи, засідання. Чи можна бути з цього вдоволеним? Відповідь — ні! Особливо з мого головства в МУР-і. Не так сталося, як гадалося. Після моєї бурхливої Одіссеї в Україні, після розчарувань і поразок… Відійти б трохи вбік, знайти б спокійніше місце і взятися за своє діло. За мною багато пережитого, багато досвіду, але замало творчої вправи. Кожне мистецтво вимагає вправи, а моє особливо. Думка і слово це матеріял — глина, камінь, барва, звук. Це синтеза засобів. А до того, це трьохвимірний простір — широта, висота, глибина… Дуже уявного, сливе невловимого сен-СУ-Ця маса компонентів вимагає вправної руки і слухняного, швидкого, гострого уявлення, що виробляється вправою, для музики — пальців, для письменника — слова.

За останні роки я був цієї можливості вправи позбавлений. Роки війни, мандрів, редакторства не могли цьому сприяти, а тепер ось виглядає, що цей стан має продовжуватись. Нема сумніву, що це не вийде на добро для моїх творчих проектів.

І треба сказати: в організаційно-бюрократичній роботі я бездарність. Не обдарований репрезентаційними прикметами, заповільний у вияві рішень, засоромливий у вияві волі. Мені не легко буде звести до гармонії складники, що цю організацію представляють. А до того… Мені здається… В національних аспектах… Я інший. За стилем, думкою, поведінкою. Скрізь чуюся осамітне-ним, до певної міри, відокремленим… З чемности признаним, з потреби шанованим.

Відчуваю, що й в цьому концерті я дисонанс. Проповідуючи національний стиль в нашому письменстві, Шерех натрапить в мені на несподіванку. Національний стиль? Абстрактивного… Чуттєвого… Романтично-ідеалістичного. В думанню й дії. Для мене це лиш один бік медалі. Другий це — реалізм, конкретність, логіка. Люблячи до втоми серця Кобзаря-Тараса, я б не відважився казати «село, де серце відпочине» і для протиставлення «церкви та палати, та пани пузаті», тобто місто. Цивілізація для мене єдність, сума здобутків, синтеза настав-лень, не супоставлень і не протиставлень. З цього при-родньо витворюється і сам стиль вияву нашого щоденного й буденного, а також творчого та будуючого.

Говорячи про Гоголя у своїй доповіді про стилі нашої літератури, Шерех лишень посилив мої міркування. Він вважає його, як взірець українського стилю в літературі. І він не помиляється. Гоголь є виразником відчуття, думання, вияву української ментальности у її природній, расовій подобі. Лірика, емоції, надмірність у вислові. Саме тому і не розуміють його у просторах реалістичного. На заході Европи. Навіть один росіянин, і навіть поет, Валерій Брюсов, викрикує: «Какой же ето Днєпр. Ето фантастіческая рєка фантастіческой землі». Мова про відомий опис Дніпра у Гоголя.

Не лишень ріка, пане Брюсов. І люди… І їх штани, і круторогі воли. І їх філософія. Це пісня. Такі ми є.

Через якусь помилку, хай буде раси, як сказано, моє відчуття явищ розминається з відчуттям моїх соплемен-ників в літературі. Шерех і це врахував. Говорячи, у своєму докладі, про мене, він вникливо зазначає: «Маштабність і глибинність охоплення дійсности виводить ці твори поза рамки літературного процесу сьогоднішнього дня»… І пояснює: «Так стояли поза літературним процесом 60-70 років минулого століття в російській літературі твори Лева Толстого»… Інакше кажучи, це не «фантастична ріка фантастичної землі». Це проза. То ж то «літературний процес сьогоднішнього дня» — поезія. Може писана прозою. Український національний стиль. Ми в дисонансі. Не лишень з Шерехом, але з цілим МУР-ом.

І якраз у стилях.

Але як пояснити ціле те настирливе моє головство?

Це тактика… Вимога… Політика… Мої колеги не мають на увазі мене, як мене. Їх мета інша. Їх захоплення по іншій лінії. Пригадую, як Костецькій і Барка накинулись на книжечку Джойса, яку вони побачили у пів-розбитій книгарні Ваймару. Джос, Тортон Валдер, Гемін-ґуей. Літературний процес сьогодні. І признаюсь: приємно таке бачити. Відмовитись від такого карнавалу поезії було б злочином, а звертати увагу на таке, хто з нас краще це розуміє, було б нижче гідности письменника. Хай живе МУР!

30 грудня. Непомітно, мигцем, ніби телеграфні стовпи, перед вікном потягу, минають дні і ось вже другий з них урочисто проводжу за машинкою і завзято вистукую «Ост»-а. Де взяти часу і настрою? Табір це залізнична зупинка, приїжджають, від’їжджають, міняються обличчя. І сперечаються за краще місце в почекальні, за право володарства, завідування справою консерв. Управа єпископа натрапляє на все більшу і більшу опозицію, назріває щось, як жовтнева, революція.

До нас заходять і заходять… Знайомі і незнайомі. Для відпочинку бавлюся з маленьким Тодьом. Дуже миле дитя.






Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28

Схожі:

Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconКозацька Покрова 14 жовтня ─ Покрова Бо-жої Матері
Тож нічого дивного, що наш народ шукав допомоги й опіки, проти якої не може встояти жодна людська сила, а тією поміччю була якраз...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconІ мене в сім'ї великій, в сім'ї вольній, новій, Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом
Мета: удосконалювати навички учнів, систематизувати свої знання за періодами творчості Шевченка, перевірити глибину знань текстів....
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconЛусі Мод Монтгомері Альпійська стежина
Отож я мушу бадьоро розповісти свою нудну історію. Якщо з цього не вийде нічого кращого, то нехай, принаймні, вона заохотить якогось...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconГерман Гессе Степовий вовк
Я спробую в ньому викласти свої спогади про Степового Вовка. Мої відомості про нього дуже скупі, а про його минуле, про його походження...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconМихайло Максимович – знаний І загадково невідомий Споминайте мене хоч мислями
«Споминайте мене хоч мислями Споминайте мене хоч устами Споминайте мене добрими словами…»
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconПоїзд у ніщо (замість передмови)
Підійшовши до вікна вона не бачить ні неба, ні птахів, ні свого відображення на склі. Їй нічого не потрібно. Вона чує биття свого...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого icon«Він світив,як сонце, до нього люди тяглись, як до сонця. Він умів гриміти, як грім, і його грому боялися усі плазуни і негідники»
М. Рильський) Село Грунь на Сумщині. Музей О. Вишні "Постріл Хвильвого, дні І тижні мало не божевілля І все пішло шкеребертть. Нічого...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого icon“Мене не можуть люди не почути…”
Я вибрала Долю собі сама. І що зі мною не станеться, у мене жодних претензій нема до Долі моєї обраниці
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconТалановита письменниця Неля Шейко-Медведєва
«У мене не було жодної іграшки, купленої в магазині. Я сама майструвала ляльки, придумувала їм казкові біографії, змушувала їх жити,...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconУ своєму ранньому дитинстві я уже чув, доходило до мене, що, окрім нашого хутора, у світі існують також
Варшава, Берлін. Потому – Київ, Москва. Як І кожна невідомість, міста манили мене заклично своєю загадковістю


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка