Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого



Сторінка13/28
Дата конвертації22.03.2018
Розмір3.79 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   28

БЕРЕЗЕНЬ


1 березня. Вітер, сніг, холод, тож то минулого року цього дня у Ваймарі, де ми тоді перебували, було зовсім весняно.

Таня лежить у постелі і чується не зовсім добре. Нічого не роблю, лиш читаю Кіплінґа. Учора написав бодай статтю для «Вістей» на тему Шевченка.

Нічого нового. Навіть не було пошти. Ходив з Тодиком на прохідку і з приємністю перечитував своє «Сонце з заходу».

З березня. Рано несподівана візита до оселі совєтського майора-енкаведе. Питав, чи не хочемо «на родіну». В канцелярії побачив портрет Петлюри, який, очевидно, дав йому одразу відповідь. Запитав, чи тут всі прихильники Петлюри і дістав велике Так.

Був у нас також Сергій Миколаєвич Куниця, все запрошує до Льонзе і як буде тільки можливість, скориста-ємо з його запрошення. Від Костецького лист: У середу, після завтра, ювілей Є. Маланюка. Завтра їдемо туди з Григорієм Олександровичем.



8 березня. Вечір. О годині 3-ій з полудня, повернувся з Реґенсбургу. Пробув в дорозі п’ять днів. Святкували 50-ліття Є. Маланюка. Імпрезу провела студія драми й. Гірняка, я мав вступне слово. Багато рецитацій, багато публіки, багато овацій. Вечором, у вужчому колі прийняття. Були Гірняк з дружиною, Борис Андрієвський, Костецький, Лавріненко, Костюк, кількох артистів студії. Маланюк, мені здавалось, не був цілковито вдоволений. Він сподівався більшого і він заслуговує більшого. В цьому повинна була взяти участь і наша політична верхівка, в кожному разі з УНР. Тим більше, що я їх просив…

Наступного дня ми були на інсценізації «Гайдамаків» студією Гірняка, гостив у моїх празьких знайомих Татяни і Петра Приходьків, а в п’ятницю рано виїхав до Мюнхену.

Тут зупинився у Бжеських… Відвідав Карла Аріо, мого шефа з Дойчес Нахріхтен-Бюро часів Рівного, багато розмовляли, він тепер без роботи і шукає зайняття. Заходив до ЦПУЕ. Вийшла перша половина мого «Юність Василя Шеремети». Видавництво не змогло справитись з цією справою нараз, тому розбило її на дві половини. Коли появиться друга половина, годі сказати.

Листівка від Смаль-Стоцького (4.3.47): «Дорогий Пане Уласе і славна Уласихо! Зненацька бух — і їду! Щоби незадовго Вас зустрічати. Цілую руку милій Пані, а Вам, дорогий Пане Уласе, на прощання щиро руку стискаю. Вам щиро відданий, Р. С-С». Отже пан Роман — бух і нема. Щаслива путь-дорога!

Довгий лист від Шереха, що він в Ульмі домовився про наш з’їзд, що передає матеріяли до «Літ. зошиту», що кінчає читати «Сонце з заходу», що стаття Державина про Маланюка скандальна. І т.д. Дістав знов телеграму з’явитися у американського консуля в Штуттґарті в справі виїзду за океан.

12 березня. Повно тривожних чуток з приводу шуму Москви на тему нашого втікацтва. Рвуть і мечуть. Не даємо ми їм спокою навіть в ролі ДіПі. А люди хвилюються, бо все ще не вірять в УНРРУ.

Були ми в консуляті. Далі жадають доказів з Праги, що ми О-Кей, яких я не можу їм дати. Тимошенкова протекція не має сили. Думаю, що з цього мелева не буде муки.

«8. III. 47. Любий Друже! Тільки що прочитав Ваш Літ. Зошит і не можу стримати обурення з приводу оголошення про альманах МУР. Хто дав право редакції цього альманаху вмістити моє прізвище серед членів колегії???. Чи хтось мене запитав про це? І на-що ж це? Який це має сенс, коли я фактично нічого там не редагував?

Знову ця штука виглядає на ординарну і, навіть, не дуже зграбну провокацію… І, головне, я безрадний на неї реагувати.

Я змушений автоматично припинити всякі стосунки з МУРом. І прошу це прийняти до відома Вашого, як голови цієї організації.

Як мого приятеля ж, я Вас дуже прошу зараз же спростувати провокацію. Коли ж це не буде зроблене (в формі спростування, «помилка» чи що), то, як мені не боляче, я змушений буду перестати Вас уважати за свого приятеля.

Хто-хто. а В и чудово знаєте, що такі речі — це є злочин у відношенні не лише до мене, а й до моєї бідної родини. Як же Ви могли підписати до друку те число «Зошиту»? Чи може Ви того оголошення не читали? Чекаю. Є. Маланюк»…
І головне, що я не розумію, чому цей крик і ця гістерія… Яка і кого це провокація? Що за пекельне боягузство? Чому я маю відповідати за оголошення в газеті, у якому я не міг бачити нічого злочинного? І чому він сам не може цього спростувати у любій газеті?

Це Маланюк.

До речі, той альманах не має ніякого відношення до мене, моє ім’я внесено до редакційної колегії так само, як і Маланюкове, головним редактором його є Борис Подоляк (Григорій Костюк) і чому б йому не звернутися просто до адресі?

А перед місяцем він ще писав мені таке:

«11.2.47. Любий, «старий» Друже Спасибі за Вашого гарячого (але не незаслуженого) листа, як рівнож за лист МУРу. Моя глибока вдячність!

Передайте подяку сусідам, — а то Куликовському, Чубові та Степаненкам, взагалі, всім, що потурбувались привітами з невеселою датою, яка ставить різкий хрест на рештках молодости.

Цілую Вас і ручку Вашої Дружини, обіймаю Подоляків. Не забудьте про «карточки», що ми на них знялися. Ваш, Є. Маланюк.»

Це Маланюк. Не думаю писати йому одразу. Мушу подумати.

Наближається наш з’їзд. (15-16 березня в Новому Ульмі, табір Райнгардтказерне). Побоююсь за його перебіг, набралось чимало гіркої цикути, гострять на мене зуби зо всіх боків і якось все це мені порядком надокучило..

Учора в нашій оселі я мав невеликий реферат про Шевченка. Так звані бандерівці не прийшли. Бойкотують за «статтю про Шевченка в «Укр. Вістях». І не тому, що стаття була не добра, а тому, що у «Вістях». До того появився «Літ. Зошит» з моїми протипартійними тенденціями і чаша переповнена. Кожна, вибачте, партія силоміць накидає тобі свої симпатії і намагається затягнути тебе до себе. Коли ж їй не щастить, тоді, брате, тримайсь. Не буде добра тобі на цьому світі. Моя вартість, для них, не в письменстві, а партійництві. І тільки в «нашому»… Такі ми люди… І якось не шкода, ані себе, ані тих людей. Всі ми до краю здуріли і що тут поможе.



18 березня. Учора, перед четвертою годиною по обіді, повернувся з Ульму, 14-го рано квапився туди на засідання правління МУРу, на яке прибуло лишень я та Шерех і ще двох колег.

15-го, в суботу, о годині 10-ій, з’їзд розпочався. Моє коротке вступне слово, привітання від ВУАН, від чисельних інших організацій і приватних осіб. Далі реферат В. Державина «Про прозу за 1946 рік», звіт В. Шереха про творчий минулий рік і виступ Косача, що говорив про драму.

Після того дискусія, що не завжди вкладалася в рямці дискусії, а розливалася в бурхливу повінь пристрасті. Людмила Коваленко вбачає в критиці Державина елементи нігілізму, Порський (Міяковський) пропонує спільне об’єднання всіх мистецьких ділянок, Ю. Дивнич думає, що завданням літератури є оформити світосприймання її сучасників, Багряний хоче сказати, що завданням літератури є не шукання формально-стилевих виявів, а ставлення проблем світогляду. Маємо кризу не літератури, а кризу критики, яка «борсається над формою». В. Чапленко переконаний, що мітотворення, як і містика взагалі, що їх підносить Косач, не переконують. Людська творчість керована інтелектом, тож то Б. Подоляк (Костюк) думає, що ми не вискочили поза коло проблем 20-их років… Тоді було дано їх абетку, але ми боїмося визнати, що ми ростемо з того грунту.

Обідня перерва і самий обід у великій їдальні табору, злагіднює розбурхані темпераменти, з-за хмар гніву вийшло сонце приязні і затьмарені обличчя прояснилися. Учасники з’їзду, яких набралося спорої пів копи (щось, як 35), між якими бачимо зовсім мирного Осьмачку, непомітного Стефановича, далі почесного (хоча він і зголосив свій виступ), В. Блавацького, невтомну, малого росту, але великого духа, сенаторку Олену Кисілевську в її тяжкому, довгому, старомодньому футрі… І багато інших видатних і заслужених, і шанованих громадян нашої творчої мандрівної когорти.

Після обіду дискусії продовжуються до години шостої, далі дві години вечерової перерви і о годині 8-ій літературний вечір в залі театру, на якому змусили і мене виступити з якимось уривком останніх писань…

Вечір у Білецьких, там був Стефанович і ми провели час в атмосфері спогадів Праги. Бувало в Празі, Стефанович був постійним гостем Білецьких, він любив бавитись з їх малими дочками Килинкою й Ялинкою, які тепер вже повиростали і усамостійнились… Пані Надія малювала портрет Стефановича, а він віддячувався їй своєю лірикою… І, можливо навіть, невинними залицянками. Тепер ми тут, у цій казармі війська німецького, могли тільки згадувати про те, що було, що відійшло, що не вернеться... Еміграція наша йшла в глибину, вона відходила в простори плянети, вона універсалізувалася.

Пішов спати ген пізно до таборового готелю, де нас мурівства спочивало щось зо двадцять хлопа.

16-го це неділя, похмурий день. Рано о 9-ій продовження з’їзду. Дискусія, мій і нашого правління, звіт.

Властиво, це не лише звіт, це промова, ораторія. До звольте подати з того уривки: «Рік практики дав право нам думати, що люди, які покликали нашу організацію МУР до життя, ніяк не зробили помилки, а вони усвідомили дуже велику істину, що ми, як люди, потребуємо не тільки звичайного механічного контакту, а що ми потребуємо органічної єдности — тієї самої, якої ми. в силу дуже переконливих фактів, були позбавлені протягом довгого часу.

Ця єдність — не та трафаретна, заялозена фраза, якою щодня зловживається… Потрібна інша єдність. Не претендуємо і навіть свідомо відкидаємо згляйшалтовання думки, чи мистецького наставлення. Свідомо хочемо творити різноманітність, але все таки, нам потрібна єдність. Велике космічно-всеобіймаюче почуття згармонізованости. Потрібне з’єднання того вищого порядку, що його мають люди з розвинутим в собі почуттям людського. Потрібно збагнути і усвідомити основне почуття міри, почуття форми, почуття тривалої, узасадненої моральної дисципліни.

При цьому завжди настирливо напрошується на думку поняття, що ми підходимо до третього і остаточного оформлення свого національного лиця. Ми йшли до українства, йшли до політичного вислову, тепер наближаємось до людини. Маю на увазі трохи відмінне поняття людини, ніж те, що його свого часу, висловлювали гуманісти. У зміст людини вкладається більше, ніж сама гуманність. Передовсім, це певний стиль життя — стиль того рівня, коли людина у своїй етиці і моралі, творить засадничу дистанцію між собою і рештою світу, що її оточує, залишаючись незалежним і повновартним складником цілости.

І до цього етапу розвитку, ми, як національна спільнота, наближаємось. Народ, що постає, що виростає із свого зародку, що цілком свідомо означає своє постання, як воскресіння з мертвих, такий народ потребує і постійно вимагає, духових провідників такого порядку, що обіймали б суть справи в її цілому, а не обмежились на якій одній ділянці. Коли маємо на увазі політичний провід і коли бачимо при тому яловість думки, це тільки доказ, що такого роду людина не в стані дати раду з цілим комплексом понять і визначень і на допомогу їй має прийти людина творчого заложення. І такою людиною є мис тець. Поет, письменник, художник, артист, філософ.

Мистець і мистецтво, в яких би формах воно не виявлялося — це думка запропонована нашій увазі конкретним висловом чогось нового. Сума мистецтва, це сума почувань. Сума почувань, це сума думки. Сума думки, це сума діла. Яловість, обмеженість, куцозорість це брак уяви, фантазії і розуміння «чогось нового». Всі великі політики це дуже добре розуміли… Ми є також люди і ми також не всі можемо бачити явища тим самим оком. Може бути й таке, що те, що мені видається чорним, моєму колезі буде видаватися білим, але найвищою мудрістю, в такому випадку, є та мудрість, яка підкаже нам відчути дійсність. І тому я прошу, шановних колег, вже наперед виключити в собі протиріччя задля голого протиріччя і наставити себе на позитивне, навіть не конче позитивне За, але й позитивне Проти…

… Бо коли ми, мистці, маємо спрямовання творити форми нашої духовости, ми повинні в першу чергу знайти їх в самих собі. Коли тисячі і тисячі примірників друку розносять щодня наші думки між наше громадянство, тим самим ми беремо на себе велетенську відповідальність, бо кожна та думка, одного разу, вимагатиме звіту. Не політичні організації відповідатимуть за сьогодні, їх в майбутньому не буде і за них забудуть. За сьогодні відповідатимемо ми, бо наші праці цих днів перейдуть у майбутнє і ніхто, як ми, їх автори, будемо нести за них відповідальність. І тому, не все одно, що сьогодні вийде з-під нашого пера. Особливо, кажу, сьогодні, бо стоїмо сьогодні дійсно «плечима-до-плечей», а перед нами світ неймовірних ускладнень, серед яких має пройти наша національна спільнота. І коли ми сьогодні маємо такі завдання та коли маємо почуття міри наших духових вартостей, то будучи справедливими, мусимо признатися, що поодинці, з таким завданням ми не зможемо справитись… Для того творимо нашу збірну, нашу організовану силу. Сьогодні підсумовуємо рік праці цієї організації. Підсумки в цифрах будуть подані нашими колегами відповідних ресортів, то ж то я обмежуюсь до цього загального, морального, як хочете, ідеологічного підсумку, що його ось висловлюю.

Нарешті, ще ті «напрямки» і ті «політичні впливи». Я, панове, з цього приводу, вже говорив. Хочу ще тільки додати, що мені годі розуміти, чому саме ми, не можемо бути в одній організації, навіть коли хтось з нас має свій відмінний стиль, форму чи якісь там переконання. Мені сказали: ваша організація є чисто професійна. Ні. Не чисто професійна, але й ідеологічна. Ми скуті прокляттям доби, в якій живемо, а це вже не професія. Служимо одному Богові. Переслідуємо одну мету. Виконуємо одно завдання. Це і є те, що нас єднає. Це наша ідеологія. Альманах МУРу і альманах колеги Костецького «Хорс» різняться наставленням, але не різняться в бажанню піднести рівень рідної культури. Наша різноманітність — не мінус, а плюс. І було б дійсно трагічно, коли б всі писали, як я, як Костецький, як кожний інший, одначе є це дійсним благословенням долі, що кожний з нас є сам собою, а одночасно всі ми є цілість.

Те саме з нашими політичними нетерпеливцями. Я цілком переконаний, що наша література нічого не стратить, коли наші колеги будуть мати відмінні політичні погляди, особливо коли це стосується поглядів цього дня, яких не можна вважати явищем на довгу мету тривалим.

Світ перед нами для того, щоб знайтися в ньому і не тільки в низах, у масах… Мусимо думати про передні місця, бути не тільки спостерігачами, а й співтворцями… Це дійсність і ми в ній»…

Отже я бив і бив у одну точку, не переконаний, чи мене хотіли і могли розуміти належно мої колеги, більшість з них не розуміють узагальнень філософського звучання, але у мене було враження, що моя ораторія таки вплинула. Змінено настрій з’їзду, повернуто його на ділові рейки, пригашено вибухові пристрасті… В дискусіях ще деякий час домінують контраверсії Шерех-Державин, але їх наставлення поважніє. Поле бою влягається, атаки відтрублено.

Нарешті, припиняємо дискусії і починаємо вибір нової управи, чи як ми кажемо, правління МУРу. Я знов намагався дуже щиро і дуже наполегливо перечити, але дарма. Мусів погодитися на продовження головства, яке накинуто мені «через аклямацію» без єдиного спротиву. Членами правління стали: Ю. Шерех, Б. Подоляк, Ю. Дивнич, С. Гординський, Ю. Косач. Кандидатами — В. Державин, Яр Славутич. Ревізійна комісія — Ф. Дудко, В. Домонто-вич, Д. Гуменна… Кандидати — Ю. Клен і В. Чапленко.

На закінчення ще одна моя, вже імпровізована ораторія, буря оплесків і о годині третій, з’їзд закрито. З дуже піднятим, великим, приємним настроєм. Мої острахи, що з’їзд зійде на манівці, не виправдались. Це був дуже ефектний і дуже дружній збір людей, колег, товаришів. І навіть друзів. Шкода, що цього не міг бачити мій «любий друг» Маланюк… який, розуміється, «випік» себе з цього «гарячим залізом», передавши все це анатемі.

Далі спільна вечеря, по вечері гурткові гостини. Я, з певною групою, потрапив до мого видавця Романа Паладійчука на добру «ковбасу та чарку». І хоч наші предки звикли думати, що «де ковбаса та чарка там же минеться і сварка», але на цей раз це не справдилось. Я потрапив тут у порядну халепу… І з дуже несподіваного боку. Я надіявся чогось такого від «Державин і С-ка», міг надіятись дечого від «політиків», але враз, трохи підпивши, розійшовся Косач. Тоном скарги і плачу нарікав на всіх, що його «переслідують» і накинувся на мене, що я його не захищаю. При цьому стратив терпець і наговорив мені таку купу нісенітниць, що робилось ніяково… Єдине щастя, що корчі Косача на мене не діють.

Біля дев’ятої години наше товариство завітало до Білецьких. Здавалось, тут буде краще, перейшли на поезію, Стефанович зачитав кілька своїх поезій, але згодом Косач знов осідлав свого коника і почав гарцювати зі скаргами. Я щось відповів і Косач «розругався»… Всім це не дуже подобалось і може навіть і самому Косачеві, бо при відході, він вдався до Білецького, щоб той на мене «вплинув»…

То ж то, що тут було «впливати». Єдине, що я грішний до цього часу робив, це захищався від різних, через нього, нападів, переконував його не виходити з організації, мало не посварився з Маланюком і чекаю грізного зударення з Донцовим. Тому не можу зрозуміти, що його саме, в цьому випадку, болить. Зрештою, від давна-прадавна, Косач не почувався зі мною добре. Тримався насторожено, говорив заїкувато… А тепер ось дійшло до чистісенької лайки. Чим це пояснити? Невже заздрість? Він це заперечує, але що інше?

Цієї самої ночі, в готелі, продовження наших любезностей. Трапилось так, що наші ліжка — Косача, моє і Костецького були разом. Косач не міг втихомиритись і Костецький почав йому доказувати, що він не має рації. Ніхто йому в цьому не винен. Це ж бо він сам розпочав ту коломийку з тією «вільною літературою» і не дивлячись на це — далі «благоденствує в бандерівцях», а Маланюк з Донцовим, замість проти Косача, ведуть атаку проти Самчука. В одному фронті з Косачем. Отже, чого йому плакати і смаркатись? Ця розмова протягнулась далеко за північ.

В понеділок, 17-го засідання правління, моє інтерв’ю для «Укр. Вістей», де я старанно повторив свої тези з промови з’їзду, полагодження деяких редакційних справ і о годині 12.19 «шнельцуґ»-ом, в товаристві Дудка, Веретенченка, Степаненка і Юрія Вовка, від’їзд до Штуттґарту.

До цього з’їзду вийшло кілька видань мурівської «Золотої брами». Крім мого «Шеремети», «Тигролови» Багряного, третій збірник МУРу і ще кілька менших появ. Повертались втомлені, досить зденервовані, але вдоволені.



25 березня. Середа. Їду до Мюнхену. Минулу ніч погано спалось, турбували мурівські справи. Причиною до цього є таке ось посланіє Шереха:

«Мюнхен, 19.3.47. Дорогий Уласе Олексійовичу! Висилаю Вам обіцяну статтю проф. Ольхівського про Казеллу. Для «Зошитів», його примірник і гонорар прошу вислати на мою адресу. Він хотів написати цикль статтей про сучасну нашу музику, зокрема вказати в них на негативні прояви в капелі бандуристів (що, на мою думку, вже давно пора зробити). Чи замовити?

Сьогодні я з Косачем робили демарш у Вовчука. Домонтович, як і слід було чекати, не з’явився на наше запрошення і уникнув висловити свою думку. Вовчук вельми охоче пристав на всі наші вимоги. Він не заперечує проти проголошення надпартійности в першому числі журналу, згодний, щоб журнал виходив з зазначенням співпраці з МУРом і щоб Домонтович і я мали право абсолютного вета. Він навіть запропонував нам усунути з редакції Т. і Н., на що ми відповіли, що це не конечне. Єдина його вимога, — щоб в журналі не міщено творів, які проповідували б ідеї українського чи будь-якого комунізму. З приводу фінансової сторони він сказав, що тут потрібна опінія їхніх фінансистів, а як тільки вони її матимуть, вони відрядять когось до Вас на остаточне затвердження. На мій протест у справі «Зошитів», він просив про всі конкретні висновки доводити до його відома і обіцяв уживати заходів. З усієї розмови я виніс враження, що він дуже добре зрозумів, про що йде, але це справді не викликає в нього жадного невдоволення, навпаки, що він був би радий, якби журнал виходив під фірмою нашою. У цьому випадку було б цілком можливо, щоб «Грань» просто радила своїм читачам «Зошити» — з умовою, звичайно, такої ж рекомендації «Грані» в «Зошитах». Аби тільки не робив капостей Домонтович.

Мені спало на думку організувати чергову нашу конференцію інакше, ніж досі: присвятити її обговоренню не доповідей, а художніх творів. Найкраще було б взяти драми, бо їх багато хто пише і багато хто з них дебютує. Автори прочитували б свої твори і зразу відбувалося б обговорення. Тим самим ми і вийшли б з того глухого кута критичної дискусії, куди почасти зайшли. Читати б могли Ви, Багряний, Косач, Полтава, може ще хтось. Звичайно, це було б уже десь улітку. Якої Ви про це думки?

Ми говорили про мою рецензію на Петрова, але не договорилися. Я прошу вислати її мені назад, бо для «Зошиту» вона зовсім не підходить. Також, коли ще є, прошу вислати мені трохи мурівських коверт. Щире вітання Т. Ф. Ваш Ю. Шерех. Чи відповів Вам щонебудь Є. М.? Чи читали Ви вже статтю Крупницького? Якщо вона не надається до «Зошитів», то пришліть її мені назад. Щодо членських квитків, то може б Ви доручили Славутичеві опрацювати їх форму, Чорний міг би дати англійський переклад, а тоді можна було б пустити їх у друк. Чи можна у Корнталі замовити печатку — німецьку з англійським?»…

У цьому листі головне «Грань», — журнал, що його хоче видавати Шерех. Благородна думка, нам потрібен добрий літературний журнал, «Зошит» це лиш газета, тільки як це узгіднити з нашими «надпартійними» позиціями, коли справу фінансуватимуть люди «блискучого відокремлення» (визначення 3. Пеленського)? їх генеральний комісар для справ зовнішніх Іван Вовчук, може навіть дещо обіцяти, але рішатиме не він, а ті що рішатимуть мають свої на нас пляни не конче узгіднені з нашими. Це може статися так, як сталося з журналістами. Не пощастило їм підпорядкувати СУЖ, тоді вони заснували своє НДОУЖ. Може, побіч МУРу, постати НДМУР і до того «Грань».

Але Юрій Володимирович квапиться мені справу пояснити:

«Мюнхен, 21.3.47. Дорогий Уласе Олексієвичу! Позавчора вислав Вам листа, а сьогодні пишу знову. Я двічі бачився з Домонтовичем і говорив з ним. Жадних муроломних настроїв у нього нема. Він тільки розсміявся, коли я сказав йому, що Ви мали підозру, що «Грань» покликана, щоб розколоти МУР. Проти муризації «Грані» він нічого не має, тільки вважає, що ми можемо претендувати на ідейну сторону видання, але не повинні забиратися в частину фінансову. Ми говорили про те, як задеклярувати надпартійність «Грані». Спочатку була думка просто передрукувати Вашу статтю з «Зошита». Потім вирішили, що передруковувати не доцільно, бо читачі і так уже читали це. Тоді мені доручили написати відповідну статтю. Одначе тепер, прийшовши додому, я подумав, що і мені не варт щось спеціяльне писати, а досить дати ту частину моєї доповіді, де я говорю про дві концепції організації літературного процесу: партійну і — в противагу їй — мурівську. Думаю, що вміщення такої речі в журналі, на якому буде зазначено, що він виходить у співпраці з МУРом, буде цілком достатнє.

Далі Домонт. висунув проект, який мені здається доцільним: влити в «Грань» наші збірники. Ви знаєте, що наші збірники — дефіцитні, і інакше бути не може. «Грань» має виходити двічі на місяць 32 сторінками великого формату (розмір «Штандпункту»). При такій умові навіть більші статті можна давати петитом не більше, як у двох числах. А в супроводі ілюстрацій, оповідань тощо ці речі, гадаю, будуть розходитися і, хоч «Грань» не має давати великих прибутків (я знайомився з її пляновим бюджетом), але не повинна бути й дефіцитною. А чи нам видаватиме «Українське слово», чи «Українська трибуна», чи «Українські вісті», — від цього ніщо не міняється. Отже, чекаємо Вашої думки…»

Далі йдуть побіжні дрібні справи, якими Шерех старанно турбувався.

Гаразд. Добре. Для мене також нема різниці, з ким видавати «Грань», але я мушу сам бачити це зблизька. Тому їду до Мюнхену…

Сьогодні рано, ще лист з Равенсбурґу від Михайла Мухина. Я просив його подавати мені літературну хроніку з мов французької і англійської... Він годиться це робити, а разом додає ряд своїх коментарів на біжучі справи, за його дивними звичками. Драгоманів у нього виходить Мрякоманів, Грушевський — Рушевський, Винниченко — Гвинниченко. Це ніби відголоски часів львівського «Вісника», але тепер він мало чим у світі вдоволений взагалі, а «особливо ж я лютий на Доктора». Серіч Донцова. Що сіє має значити?



28 березня. Повернувся з Мюнхену. Ночував у Шереха і його чудової мами пані Варвари (Огіпіізігаззе 15/1). Говорилося багато. Бачився з Костецьким і з І. Вовчуком у редакції «Трибуни». Домовилися, що вони дадуть рекля-му для «Зошита», що видаватимуть «Грань», що я напишу статтю для «Трибуни» і передовицю для «Грані». Словом, завішення зброї, культ-альянс… Уважаю це за свій дипломатичний успіх, бо це якраз відповідає моїм тенденціям «надпартійности».

Побував також і в ЦПУЕ, говорив з Яковом Мако-вецьким та Костем Мельником, а це вже по лінії «мельниківців», з якими у мене також псуються стосунки і вимагають реставрації.

Обідав у земляка з Кремянця Аркадія Трачука.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   28

Схожі:

Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconКозацька Покрова 14 жовтня ─ Покрова Бо-жої Матері
Тож нічого дивного, що наш народ шукав допомоги й опіки, проти якої не може встояти жодна людська сила, а тією поміччю була якраз...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconІ мене в сім'ї великій, в сім'ї вольній, новій, Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом
Мета: удосконалювати навички учнів, систематизувати свої знання за періодами творчості Шевченка, перевірити глибину знань текстів....
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconЛусі Мод Монтгомері Альпійська стежина
Отож я мушу бадьоро розповісти свою нудну історію. Якщо з цього не вийде нічого кращого, то нехай, принаймні, вона заохотить якогось...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconГерман Гессе Степовий вовк
Я спробую в ньому викласти свої спогади про Степового Вовка. Мої відомості про нього дуже скупі, а про його минуле, про його походження...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconМихайло Максимович – знаний І загадково невідомий Споминайте мене хоч мислями
«Споминайте мене хоч мислями Споминайте мене хоч устами Споминайте мене добрими словами…»
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconПоїзд у ніщо (замість передмови)
Підійшовши до вікна вона не бачить ні неба, ні птахів, ні свого відображення на склі. Їй нічого не потрібно. Вона чує биття свого...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого icon«Він світив,як сонце, до нього люди тяглись, як до сонця. Він умів гриміти, як грім, і його грому боялися усі плазуни і негідники»
М. Рильський) Село Грунь на Сумщині. Музей О. Вишні "Постріл Хвильвого, дні І тижні мало не божевілля І все пішло шкеребертть. Нічого...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого icon“Мене не можуть люди не почути…”
Я вибрала Долю собі сама. І що зі мною не станеться, у мене жодних претензій нема до Долі моєї обраниці
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconТалановита письменниця Неля Шейко-Медведєва
«У мене не було жодної іграшки, купленої в магазині. Я сама майструвала ляльки, придумувала їм казкові біографії, змушувала їх жити,...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconУ своєму ранньому дитинстві я уже чув, доходило до мене, що, окрім нашого хутора, у світі існують також
Варшава, Берлін. Потому – Київ, Москва. Як І кожна невідомість, міста манили мене заклично своєю загадковістю


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка