Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого



Сторінка14/28
Дата конвертації22.03.2018
Розмір3.79 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   28

КВІТЕНЬ


1 квітня. День, коли можна людей легально обдурювати, але мені нема кого дурити, а хіба самого себе. Багато, багато праці. За ці дні написав три статті і купу листів. Статті вислав до «Трибуни», до «Вістей», до «Грані». Завтра, здається, їду до Авґсбургу. Шерех повідомив, що треба поїхати туди у справі дозволу на видання МУРу. Отже треба поїхати… Хоч мені дуже не хотілося б.

3 квітня. Повернувся з Авґсбургу. Їздив даремно, бо справу з дозволом на видання МУРу вже полагоджено без мене Білецьким. Зустрівся з чисельними нашими «дигнитарами» та літераторами. Державин дорозгромлює українську літературу, Осьмачка рве і мече, Барка сміється і боїться, Кибалюк лається. Говорив з академічним Міяковським, який також «невдоволений»… Мені вручено посланіє Державина такого змісту:

«Одвертий лист до Івана Багряного. Високоповажаний Іване Павловичу! Не вважаючи за доцільне -— і не припускаючи, щоб Ви вважали за доцільне — множити принципові розходження, дозволю собі звернути Вашу увагу на таке: двічі висловлений Вами на засіданні З’їзду МУР від 16.3.1947 здогад, буцім то вжита мною в огляді нашої літературної прози словосполука «літературний плебс» скерована на читачів і означає певні (або й усі) читацькі кола наші — жадною мірою не відповідає і не може відповідати до справжнього сенсу моїх слів. Щоправда, я не заперечую і не дисимулюю існування та великої негативної ваги інтелектуально-культурного плебсу серед нашого читацтва (зараховуючи до того плебсу тих, приміром, хто тужачи за — Богові дяка! — неіснуючим українським Єсеніном, розкуповує Єсеніна російського). Проте, не визнаючи за читацтвом жадної конструктивної ролі в літературному процесі, і ніколи не міг би назвати читацький плебс «літературним» плебсом, а хіба що плебсом, засадничо ворожим літературному мистецтву. Отже, під літературним плебсом я розумію аж ніяк не читацтво або будь-яку частину цього останнього, тільки певний — низького інтелектуально-культурного рівня — прошарок наших літераторів, а насамперед те поширене явище, яке я ще рік тому визначив, як плужанство чи неоплужанство (див. мій артикль «Проблема стилів і плужанство за кордоном», Науково-літературний збірник «Світання» ч. 1, 1946), і супроти якого моє становище лишається незмінним, бо, як цілком слушно зазначив Улас Самчук, «у нас забагато плебсу», а одним з основних обов’язків критики є — боронити мистецтво, те мистецтво, ІЦО воно «родиться серед аристократії і вмирає серед плебсу» (Збірник МУР, 2. 99). З правдивою пошаною, Володимир Державин» (30.3.1947).

Отаке. Дивуюся, чого цей лист скеровано до мене.

Ночував я в «університеті». Бувша конюшня обернулася в «університет», на його горищі «готель». Там живе один з Шаянових «перуністів» т. зв. Орлигора. Ну ж і засмерділось те повітря графоманією…



6 квітня. Погода зіпсулась — холод, сиро, осінно. Бридкий, ледачий настрій. Рятує лектура — спомини Ґроссер-Рільке. Дістав пару листів і між ними Є. М. Він намагається затерти погане враження, викликане ним попереднім листуванням. Дарма. У мене відпало бажання аж так надто «возитись» з Маланюком. Мені також хотілося б перед кимось поскиглити та немає перед ким. І так краще.

А тут ось ще один «шляґ». Сторчове письмо того ж Державина… Дуже прикметне, а тому нотую:

«4.4.1947. До Правління Об’єднання письменників МУР. Група членів Об’єднання письмеників МУР, зосереджена навколо незалежного літературного альманаху «Світання», вважає за свій обов’язок рішуче протестувати проти зімпровізованої на засіданні з’їзду МУР (від 16 березня 1947) публічної заохоти п. Тодося Осьмачку до поворотного вступу до Об’єднання письменників МУР: обминаючи непристойність неодноразових попередніх виступів п. Т. Осьмачки, скерованих на зниження авторитету Об’єднання письменників МУР і добре відомих його Правлінню, а також залишаючи осторонь питання про мистецький рівень літературної продукції п. Т. Осьмачки (яке ми згодні розглядати, як дискусійне) — вважаємо ту публічну спробу за демонстрацію солідарносте певних членів МУР з дифамаційним нарисом п. Т. Осьмачки, надрукованим у 2-му числі «Літературного зошита» (під заголовком «Мудрець», новеля) і скерованим проти пам’яті одного з найвизначніших світил української філології, до того ж — репресованого нашим національним ворогом і, найправдоподібніше, закатованого на засланні. Публікація того роду нарису становить ганебну пляму на нашій емігрантській пресі і внеможливлює для нас співробітництво з «Літературним зошитом», аж доки редакція цього останнього виявить належним чином своє негативне ставлення до тієї прикрої події. С. Гординський, Мих. Орест, В. Державин, В. Шаян, А. Гарасевич, Чорний Юрій…»

Зрозуміло. Це вже п’ятий протест цього сузір’я на мою адресу. Бідний «Літературний зошит», нікого він не вдовольнив. Але те найгірше ще прийде. Проти нього поважно зброяться «партії». Увага, увага!

Своєрідний, поражений неврастенією, ми народ. Багато думаю про ці комплекси… І про МУР, як їх концентрацію. Настрій — фу! Не видно кінця цим бридням.

Вже пізно. Місячно. Таня читає рукопис Докії Гуменної «Діти чумацького шляху». Тихо, холодно… Треба йти до ліжка і не можу зрушитись з місця.



11 квітня. Сонце. Воно падає просто на мій стіл. Великодна п’ятниця. Побував в бібліотеці і випозичив Ґустава Шроєра. Маю, порівнюючи, добрий настрій, хоча минулу ніч все борюкався з різними драконами. Думка про безперспективність нашої справи не дає спокою. І таке ось непорозуміння: назовні тримаюсь і підтримую інших, але сам по собі «слаб і смірітся ґатов», як каже Блок.

15 квітня. Під соняшною благодаттю, за ясних теплих днів та зоряних свіжих ночей, відсвяткували ми наш Великдень. Прибула до нас з Діллінґену Докія Гуменна, були також Галя й Іван Багряні з Ульму, до них долучились Нитченко й Веретенченко і ми всі разом гостились, гостились і гостились «від хати до хати». А скільки розмов, дискусій, «поученій Мономаха». Я доказував всім і вся, а особливо героїчному Багряному, що ми мусимо знаходити між нами контакти. Не можемо дертися за ніщо. Всі ті наші розходження кругле ніщо, дірка з бублика, виїдине яйце… Ми договорились навіть до того, що Багряний погодився співпрацювати в «Грані»… Я був на верху блаженства… Може… А може… Може ми все таки маємо шпетку якогось глузду…

Гарні пара днів. Але вже минулися. Настали знов будні… Стратив ритм діяння, але треба знов розгойдуватись. Вчора вже бачився з Т. Бульбою, сьогодні написав купу листів і вислав аркуш коректи з другої половини «Юність Василя Шеремети».



20 квітня. Бух-тарах! Блискавки і громи, землетруси й вулькани. Настрій самогубця. Купа листів, а між ними спішний Багряного, спішний Костецького, не спішний Шереха і зовсім нормальний Гуменної.

Перш за все, спішний Багряного:

«Дорогий Уласе Олексієвичу! Отже, — слава «хоробрим». Сьогодні вночі мені і п. Малярові зроблено таку обструкцію, що перекреслює всі мої зроблені уступки в позавчорашній нашій розмові в питанні участи українського письменника, що будь-як зв’язана з тими «хоробрими». А саме — сьогодні опівночі побито вікна мені й Малярові. Це було супроводжене ще й відповідним акомпаніяментом. Причім — бито вікна двохкілограмовими шматками чавуна.

Зроблено це знаними «хоробрими» фахівцями від громадської війни з-під прапору Вовчуків і інших милих друзів. З нашого боку не було подано до того ніяких причин — ми собі спали, тобто до початку погрому.

Отже слава «хоробрим»… І взагалі — слава!

Дуже мені прикро і боляче, дорогий Уласе Олексійовичу, було відчути, що Ваша моральна підтримка цієї банди дала враз себе знати, цебто маю на увазі ту статтю. Ось так добрі наміри обертаються на зле. В кожнім разі, коли п’яні хами поносили моє ім’я, то підпиралися Вашим.

Такі то справи.

А тепер мені абсолютно байдуже, чи хтось з авторитетних людей, забере тут слово і чи стане в обороні мого імени і моєї голови, чи ні. Я звик, що всі чемно чи трусливо мовчать і не реагують на хамство. І я вже переконався, що цивільна мужність — то дуже рідке явище серед нашого громадянства, а особливо серед нашої т. зв. еліти. Можу тільки крикнути: «Слава «хоробрим»!»

Отже — мені не ходить чи хтось забере голос. Я не потрібую.

Хочу тільки сказати — вицофую все, що було сказано 13/ІV і вертаюсь до того, що було мною сказано 12/ІV увечорі. Категорично і безповоротно.

Ніякі «Грані», ніякі «Трибуни»

Ніякі мотиви, і ніякі міркування не виправдають співпрацю там. Пишіть всі «славу» хоробрим», а я кричатиму поки й живий «ганьба» і боротимусь з тим усім національним хамством, моральним і фізичним бандитизмом.

І в мені говорить не особистий мотив, повірте, Уласе Олексійовичу, що ні. Коли б Ви знали, що тут творило-ся.

А сьогодні однодумці і співучасники тієї «хороброї» банди намагаються все замазати… Ні, я не годен того спокійно писати, знаючи, що ідейними натхненниками того є таки наші з Вами колеги і соратники — члени МУРу — Клени, Косачі, Петрови та Державини.

Так.

І я обрубаю собі руку, коли вона напише хоч один рядок для друку поруч з ними.



Ось це і все, що я хотів сказати тут.

Коротше — на свою участь в проектованім журналі («Грань» У. С.) згоди не даю.

Якщо ж хтось використає моє ім’я без моєї волі — то поставлю питання про моє перебування в МУРІ, але як то кажуть, «хряпнувши дверима скільки буде моєї сили». Позатим вітаю. Тисну руку. З пошаною до Вас — І. Багряний… 16 квітня 1947»...

Що маю сказати? Коментар! Отже наслідки, що їх ми передбачили з появою «Наша боротьба» партії мого друга Багряного і яких мій друг не хотів визнати, «на ліцо». Слава «хоробрим»? Так. Це він кпиться з мене. Це моя стаття «Розмова з хоробрими» — великодне — «Христос Воскрес!» — число за 13те квітня «Української Трибуни», за яку ми недавно домовились з Вовчуком і яка мала бути жестом примирення наших політичних жабо-мишодраківок.

Послухаймо, що та «Розмова з хоробрими» хотіла сказати:… «Маємо партії, групи, організації. Не завжди розумію, чому вони існують. Дехто скаже: щоб сваритись. Не хочемо вульгаризувати дійсности, але дозвольте також можливість бачити її шляхетнішим поглядом. Інколи дійсно не можна додуматись, чому у нас є ті організації. Знаю всі наші За і наші Проти. Не буду їх розбирати по літерах, скажу тільки: всі вони не варті доброго слова, щоб можна дійсно виправдати існування двох «сужів», двох «політв’язнів», двох студентських формацій. Чому? Для чого? До мене звертались ті і другі за співробітництвом. Мені соромно співпрацювати там, де я почувався б керин-ником. Вибачте, але що я можу подіяти з таким своїм на-ставленням.

У ділянці культури, а зокрема — літератури, ми держимось відмінного діяння. Ми хочемо бути пліч-о-пліч навіть тоді, коли, пробачте, хтось із нас належить до якихось там партій. Чому це можливо? Тому, що маємо цінніші, більші вартості, ніж самі партії. Тому, що є життя. Тому, що маємо голови і маємо думку. Тому... Ах, є дуже багато тому і власне «тому» ми разом…

... «Нікого так люблю, як тих, що борються! Коли бачу надхненних юнаків, що горять бажанням собі помогти, коли вони йдуть, падають, вмирають… Я віддаю їм свою любов, своє благословення. Я бачив їх за свого життя стільки… Я був завжди з ними пліч-о-пліч. Чи то в Хусті, чи це було по тюрмах різних часів, чи було це недавно на Волині. Я бачив їх у найбільших боях, бачив їх кров, чув їх дихання.

Але я не завжди погоджуюсь з ними»…

Ціла та стаття, це апеляції до розуму, до єдности, до діла… «Всім «правим», всім «лівим», усім «помильним» і всім «непомильним»: спробуймо жити, діяти, творити, дискутувати і чинити так, як це роблять здорові, розумні та великодушні люди. Спробуймо! Зробімо тільки експеримент. Ми, люди сходу, постійно квасимось в експери-ментах, чому б, наприклад, не зробити експерименту -— замкнути на замок непотрібного язика, що часто виконує ролю базарної сидухи? Або спробувати в людині «іншої партії» побачити себе самого…

… Не переконані, що ми непомильні. Помиляємось і то часто, і якраз тому, що помиляємось, стаємо відважнішими. Кажемо собі у вічі свою думку і слухаємо її без страху.

Мужність, щирість, відвага, — це риси хоробрих…

… Слухайте, що вам скажу і не беріть це, як готову думку. Відкидайте її, коли вона не узгіднюється з вашим єством. Я не агітую вас, я з вами розмовляю. Зараз ось переживаємо на чужині свято Воскресіння нашого найбільшого вчителя Христа. Христос воскрес! Чую ваше Воістину Воскрес! Думка летить до своїх, до рідної землі, до предків. Душа молиться і просить силу Бога стати і бути з нами… Кличу вас завжди до того самого! Настирливо роблю це і не втомлюся ніколи це робити. Я не тому письменник українського народу, що вмію писати. Я тому письменник бо відчуваю обов’язок перед народом. Бог вложив в мої руки перо. Хай буде дозволено мені використати його для доброго, для потрібного.

Хочу бути узгідненим зі своїм сумлінням»...

Таке ось відважилась проковтнути «Українська Трибуна», але відповідь на це: Багряному і Маляреві, в самий день Воскресіння Христового, вибито опівночі вікна… Гидке, брудне, тваринне діло. Не сумніваємось, що це в якійсь мірі діло тих самих «хоробрих», до яких ми дуже щиро намагались говорити. «Зроблено це знаним «хоробрими» фахівцями від громадської війни з-під прапору Вовчуків і інших милих друзів», — каже Багряний.

Ми йому віримо, але ми його не розуміємо. Ми розуміємо тих самих «милих друзів», бо це юрба. Та, що Христос визначив, «не знають, що роблять». Але як можна розуміти ось таку сентенцію: «Дуже мені прикро і боляче, дорогий Уласе Олексійовичу, було відчути, що ваша моральна підтримка цієї банди дала враз себе знати, цебто маю на увазі ту статтю».

Невже це справді так тяжко розуміти «мою моральну підтримку» навіть письменникові? В такому випад ку, наша позиція безнадійна!

І ще один лист Durch Ellboten. Невтомний редактор, промотор і одержимий журналом «Хорс» І. Костецький, який саме тепер працює у самій «Трибуні», як мовоправець.

«Дорогий і високошанований Уласе Олексійовичу! Я ще раз дозволю собі турбувати Вас просьбою прислати мені Вашу промову на вшанованні Є. М. Якщо не хочете цілу, то не відмовте прислати найбільш ударний з неї абзац. Я обов’язково хочу вставити його в хронікальну замітку про цей вечір у ХОРС 2, без цього замітка буде якась порожня.

Друга просьба: якщо Ви вже використали текст статті Заславського про екзистенціоналізм, що її Вам переслав Ю. В., то будьте так ласкаві також і її мені переслати. Я хотів би її зреферерувати теж у ХОРСі 2 там, де вміщую різні відгуки про цей напрям, а відгук 3., наскільки я знаю, дуже характеристичний.

Щодо всіх інших справ, то воно все покищо невираз-… но. Але є певні показники того, що «співпраця», здається, так і лишиться в знаках наведення. Сидячи там щодня, я маю нагоду бачити інколи такий стан, коли права рука зовсім не те робить, що обіцяє ліва. Оголошення про «Зошит» пущено крізь зуби, без жадного виділення, як, напр., дано оголошення про збірку Нижанківського. Статтю про Об’єднані Мистецтва, в якій зачіпаються ненормальні стосунки між письменством і деякими шарами суспільства, — відсунули. Статтю Вашу про ХОРС не містять уже протягом семи чисел, хоча обіцяли ще три тижні тому. Мою статтю про Позичинюка теж не вмістили, бо там, бачте, багато говориться про людство, а мало про партію.

Звичайно, ці дрібні факти ще жадна підстава для «вицофання» зі співпраці і Ви, людина мудра, повинні мати перед собою їх більше, щоб зважитися на рішучі дії, скеровані на відкликання того, на що зважились були після багатьох міркувань за і проти. Я це знаю і в да-ному разі не беру на себе сміливости щось радити, щоб згаряча не наробити дурниць, що їх робити я взагалі схильний. Знаю, що становище МУРу здобувається тяжкими дипльоматично організаційними зусиллями, і ще дуже далеко до того часу, коли об’єднання наших інтелектуалів так зможе диктувати свою волю партійцям, як це робиться в цілому світі.

В кожному разі, я дуже розчарований тепер у різних партійних можливостях і запевняю Вас, що усякому Вашому кроці, скерованому на вивищення стану письменника, я Вас підтримаю наскільки буде сил.

Прошу привітати пані Таню, а Григ. Ол. нагадайте, що всі терміни його статті мені — минули. З пошаною до Вас, І. Костецький, Фюрт, 18.4.1947»…

Ясно, що мені було завжди ясним. Я знав, що домовлення з Вовчуком пустослів’я, але чому не спробувати ще раз нагоду. Ті люди щойно розігралися, увійшли в моду, знайшли нагоду показати свої здібності і враз якась там з кимось там «співпраця», якої вони зовсім не потребують, бо можуть і самі дати собі раду. О, когось «підпорядкувати» — так, але «співпрацювати? Для чого? Це було б проти ідеологічних засад усіх їх діянь, відколи вони вийшли на цю політичну арену... Ми говоримо на різних мовах і ніякі «Розмови з хоробрими» тут не поможуть.

До цих також справ стосується і лист Шереха (8.4.47), подаю його в уривках:

«Фартушок Ваш добрий (передова до «Грані» — У.С). «Грань тепер затрималася, бо друкарня завантажена великодньою торбиною («Трибуною» У.С.), а після свят обіцяють пустити її в рух. Оголошення про «ЛЗ» (Літ. обіцють пустити її в рух. Оголошення про «ЛЗ» Літ. Зош. — У. С.) я дав, але щось не видно. Як не буде в святковому числі, буду сваритися і ставити ультиматум.

Чи ж вийшло що з Вашої подорожі до Авґсб.? Чи зможемо ми стати на власні ноги і обходитися без усіх-усіх? Тарнович прислав мені листа, де кається, що мало зробив для МУРу і обіцяє зробити більше.

Говорив зі мною Лащенко — думаю, що напівофіційно. Він (вони?) обурений Вашою з’їздовою промовою, вбачає в ній занедбання держави заради літератури, дефетизм і ще деякі страшні речі. Я старався його заспокоїти, але, здається, даремно. Під кінець я запропонував йому викласти його думки для збірника МУРу, — бо краще мати дискусію в МУРІ, ніж на МУР…»

Ще коментар: я переконаний, що «Грань» затримано і то назавжди і саме за той «фартушок». Про оголошення «ЛЗ» згадував вже Костецький, а щодо Лащенка, то це ще один комівояжер, з іншого табору, який має до мене претенсії, як на свою власність, з дуже наївними «державними» аспіраціями і «дефетизмом» по відношенню, очевидно, до «бандерівців», з якими він намірений воювати «по гроб жизні».

Отакі то наші, пане Уласе, справи, «виступають зо всіх боків вороги на нас», як то у тій пісні. Бандерівці, плюс мельниківці, плюс Маланюк, плюс Донцов, плюс Багряний, плюс Косач, плюс «Світання», плюс… Досить, Коло замкнене. Залишається тільки чекати, що скажуть до того мої приятелі з московських володінь, уявляю, яку зграю гончих пустили вони по наших слідах… Сняться мені сни недобрі… Дуже недобрі.

До того знов ось захворіла Таня… її здоров’я тепер постійно важиться між можливо і зле. Все нерви. Приємно лишень, що пощастило мені нав’язати контакти з моїм давнім, дорогим, прекрасним другом Павлом Кроненбергом, з яким я зустрівся і зприятелювався в Бойтені на Горішньому Шлезку, куди я прибув 1927 року в ролі дезертера з польської армії. Тепер їх вигнали з їх дому і вони знаходяться десь у Вестфалені, стративши все, що вони мали. До того часу він був директором реальної гімназії міста Байтену і визначним культурним діячем Обершлезії. Не можу втриматись, щоб не подати його листа, в перекладі з німецького, до цього нотатника:

«Steinhelm in Westfaldien, Hospitalstr. 30. Мій милий Уласе! Ти не можеш собі явити, як я втішився, діставши від Тебе вістку, тож було часто я про Тебе думав і не міг позбавитись думки, що, можливо, Ти не живеш, або Тебе кудись вивезено. Але ось Ти живий, з Тобою є також Твоя люба дружина, ти можеш навіть зайнятися творчою працею і почувати під собою твердіший грунт… І я також вірю, що ті глибинні переживання, які Ти пережив, могтимуть спричинитися до піднесення рівня Твоєї творчости так, що Ти зможеш сягнути понад звичайність і визначеність рангу. А в Америці, або в Англії, Ти зможеш дати ряд статтей з правдивим насвітленням дійсного стану на сході…

А ми, не дивлячись на загальне нещастя і не дивлячись на те, що ми все стратили, ми все таки живемо і чуємось при здоров’ю. Життєві умови тяжкі і я до того безробітний, большевицький револьвер біля моїх грудей я мав нагоду також відчути, як також пережив можливість висилки до Сибіру, але досить помогло мені моє знання російської мови. За поляків, я був навіть паном професором у одній гімназії, викладаючи англійське, латину і математику. Це є чудо, що мені пощастило все це перейти, а тому, можливо, пощастить нам східнякам, дістати працю і хліб також і тут.

Чому я не разом з моєю родиною — розповім колись інше. Христина з прекрасним успіхом здала матуру і чекає на можливість студій медицини, а Роберт сидить ще у школі. Від нашого дорого Ґерофке не маю ніяких відомостей, як також нічого не чув про його дружину і маленького синочка. Вони обоє виїхали до Марк Бранденбургу ще перед приходом Червоної армії. Тим часом будь здоров, вітаю Твою дружину — Твій, П. Кроненберг»…

І ще одна листівка. Докія Гуменна:

«Дорогі п. Таню і п. Уласе! Роззява — замість II книжки взяла І, тепер у Вас 2 других, а в мене 2 перших. Чи вважаєте Ви безпечним пересилати 2-гу поштою? Чи до Ульму передати, а звідти я б забрала? Від Багряного? Доїхала я дуже добре, майже ніде не чекала, тільки пересідала три рази з поїзду в поїзд. О 1-ій була вдома.

Гірняки пишуть, що вони святкують в Майнц Кастелі, а по святах гастролюватимуть в околицях Штуттґарту. Я ще й досі полемізую з п. Уласом на різні теми, а Ви , напевно вже і забули про ту балаканину. Підкреслюйте олівцем мої нудоти, хочу, щоб він вилетів з мого кокону, з моєї бабки-личинки… Щиро — докія. Dillingen/D, Luitpold-Kaserne, В1. 2, zim. 55».

Це стосується її машинопису «Діти Чумацького шляху», що його ми з Танею читаємо.

Дуже гарна весна. Все цвіте. Інколи випадає дощик. Навіть було загриміло, але це вже не перший грім. Ми чули його разів три перед цим.

22 квітня. Весна в розгарі, все, що може цвісти, цвіте, а сьогодні вийнятково весняно. Вигляд з нашого вікна залитий весь білим цвітом.

Рано дістали від Миколи Гайдака з Америки пакунок. Вживані речі для Тані і одяг для мене. Дістали вчора від нього ж листа. Нас там все чекають, але чи дочекаються... Написав кілька листів і мав довшу розмову з Гр. Олександровичем з приводу випадку з Багряним. Перечитав матеріяли до «Літ. Зошиту», як звичайно багато поезії і, як звичайно, не дуже доброї.



29 квітня. Учора написав листа до литовських письменників на ім’я їх поета Пульґіса Андріушіса, який є секретарем Спілки Литовських Письменників з пропозицією нав’язання з ними товариського контакту і, можливо, також співробітництва.

Справді досить вітряно, яблуні цвітуть бурхливо, тож-то груші вже навіть відцвіли. У присадибних садочках наших квартир багато овочевих дерев. Їх власники живуть десь інде і вони навіть тут не показуються. Ця частина Німеччини, за всю свою історію, не переживала такого дивного часу, як це сталося тепер. До нас йшли їх армії війська, щоб зайняти наші садиби, то ж то до них прийшли армії жінок і дітей, щоб зайняти їх садиби. Цікаво, хто це там в небі робить з бідних людей блазнів?

Лист єпископа Паладія Відибіди з приводу моєї великодньої статті в «Укр. Вістях», «І друг друга обимем». Це, здається, чи не перший лист, що не містить до мене ніяких претенсій, а тільки дякує за добре слово.

З травня. Субота. Довгий лист з Парижа від Петра Стефуранчина з приводу видання «Марії» по французьки. Переклад її зладила пані Лідія Шульгин. Стефуранчин пише:

«Переклад пані Шульгин є добрий: стиль Ваш відданий вірно, мова літературна, книжка читається з великим зацікавленням і легко. Щоб мати деяку уяву про те, як зустрінуть «Марію» французькі читачі, дав я був минулого року манускрипт до лектури кільком моїм французьким приятелям, письменникам і критикам. Усі поставились до Вашого твору з великою увагою, запевняючи мене, що книжка матиме позитивний успіх. Бажання тільки є, щоб до твору додати обширну передову, представляючи чужому читачеві сучасну українську літературу, Ваші письменницькі заслуги й літературну оцінку самого твору. Коли б це Вам не забрало багато часу, то буду Вам дуже вдячний, якщо зможете приготовити відповідні матеріяли»…

Пише, що при певних умовах «книжка може появитися на початку 1948 року». Подає і пояснює умови гоноровання та радить назвати «Марію» іншою назвою, як також думає, що Андрієвський занедбав трохи справу французького видання «Волині» і додає, «що така ділянка, як література, вимагає більше дбайливости й пошани і що трактувати її легковажно не можна. Тим більше, що ім’я Ваше на заході Европи відоме (напр. у «Порівняльній літературі», яку викладають на Сорбоні, ім’я Ваше є цитоване, як великого українського письменника)»…

Просить висилати йому наші мурівські видання та подає плян свого в-ва, у якому має вийти «Камінна душа» Хоткевича і «Захар Беркут» Франка, його В-во має назву Editions «Aux Trois Compagnons» — 62 Rue Meslay Paris 3. Directeur: Pierre Stefuransyn»...

Написав йому таку ж довгу відповідь з різними моїми міркуваннями. Відписав також Петрову і Шерехові з приводу нашого засідання тут в Корнталі на 9-го травня.

10 травня. Вчора й сьогодні засідання правління МУРу, на якому був також присутній наш «вічний революціонер» В. Державин. Прибули також Шерех, Косач, Славутич, плюс ми з Костюком і вийшов верховний совєт Ц. К. партії, на якому ухвалено багато справ, а в тому маніфест з приводу плянованого конгресу Об’єднаних… Не Націй, а Мистецтв… І комунікат в справі Багряного… І зреферовано лист литовського поета, секретаря Спілки Литовських Письменників на еміграції Пульґіса Андріушіса, який запрошує нас на з’їзд їх Спілки, що відбудеться 13 й 14 червня в Кірхгаймі… Комунікат в справі Багряного і справу литовців, доручено мені… Після цього Державин залишився в Корнталі нашим гостем.

14 травня. Щойно учора від’їхав Державин. Був нашим з Танею гостем. Вперше ми мали нагоду ближче з ним познайомитись. Залишилось враження академічного схоляста типу Сковороди, деталістичного ерудита типу латиністів високих шкіл і клясичного інтелегента, пораженого богемством і дивацтвами залізного холостяка.

І одночасно творчий інтелект, за професією єгиптолог з великим залюбленням до літератури консервативного типу, в нашому випадку, прихильник неоклясицизму групи Зерова і антагоніст теорій національного стилю Шереха.

Час з ним проведений виповнений розмовами й дискусіями на ту саму тему — література. Для мене це велике джерело пізнання академічного життя Харкова, де він переважно діяв, як професор університету перед війною сорокового року. Цікаві також його погляди на життя. Він вважає, що йому непотрібні прохідки, що він добре почуває себе в своєму робочому кабінеті при штучному світлі, не цікавиться природою взагалі, а тому коли все таки ми вийшли на прохідку за околицю міста і проходили біля поля, засіяного вівсом, який щойно почав зеленіти, я запитав Державина й Таню, що це за збіжжя, на що Таня відповіла, що це мусить бути жито, або пшениця, а Державин, який нахилившись, довго придивлявся через свої старомодні окуляри до цього феномену і остаточно вирік: — В кожному разі, це не є, ані овес, ані ячмінь…

Він від’їхав від нас з почуттям дружби і ми запрошували його приїхати до нас ще колись іншим разом. Мені здавалося, що в нашому товаристві він почував себе добре і це облегчувало трохи його дуже особисто самітнє життя.

Перед-учора дістав листа від Станіслава Стронського — голови правління Спілки Польських Письменників на чужині, що має осідок в Лондоні. Одночасно з цим дістав відповідь на мого листа, якого я послав вже пару місяців тому, від польського поета Антонія Богуславського, який перебуває тепер також в Лондоні.

«2.ІІ.47. Lt. Colonel Antoni Boglslawski. (Передаю в перекладі з польського): Шановний Колего, Ваш лист йшов до нас довго і дійшов в паруразово відкриваному і цензурованому конверті. І тому саме забарилася наша відповідь і також тому тепер користаємось не поштою, а іншою можливістю, щоби Вам відповісти.

Як це виходить з долученого тут листа Спілки Польських Письменників, то ця відповідь є цілковито позитивна. Від себе додам, що схвалено її на засіданні Спілки одноголосно, що є виразним доказом, що висловлені Вами думки і погляди є тотожні з нашими.

Залишається мені лишень Вам подякувати за те, що я був вибраним за посередника в цій справі. Це відповідає цілковито до мого наставлення до справи українсько-польської, про що я вже не раз висловлювався в пресі. Не можу відзвичаїтись від того, що всіх колишніх громадян земель Речі Посполитої Польщі до часу її розбору вважаю братами. Хоча я є вроджений у Варшаві, але маю кревних у різних околицях, а свій шлюб брав під Чигирином. Мову Вашу хоч і не вистарчально, щоб могти писати, але вистачально, щоб розуміти, навіть читати, а від біди, навіть порозумітися. Знання російського є мені частинно в цьому допомогою, а частинно перешкодою. Думка українська має для мене також свійський ритм, як і мазурок, а архитвори польські т. зв. української школи, мають для мене особливий присмак. Зрештою, знаю більше-менше всі мови слов’янські; зо всіх них робив переклади поезій. Перед теперішньою війною був чинним соколом, через що поглибив знання країн і народів слов’янських. Всюди, за вийнятком Совєтської Росії, маю приятелів.

Пишу це, щоб пообіцяти в дальшнішому розвитку мою особисту допомогу в справі нашого, дай Боже, як найближчого порозуміння. Суджу, далебі, як і Ви, що це є нашим святим обов’язком народнім і конечністю письменників. Буду робити старання, щоб до Вас приїхати, хоча це не так легко; майже так само трудно нам, як і Вам… У цьому часі я є не тільки членом правління СПП і часовим членом Англійського ПЕН-Клюбу, але також головою Союзу Журналістів Р. П. Маю, отже, можливість справжнього діяння.

Тим часом можете одверто розмовляти з доручителем наших листів. А коли б Ви особисто, міняли своє місце перебування, хотів би знати, де Вас шукати.

Писати можете однаково, як на мою власну адресу, так і на адресу вказану в листі Спілки Письменників. Найкраще передати відповідь через нашого посланця, бо це буде найскорша дорога.

На інші питання відповідає Спілка Письменників. Можу додати, що в наших спілках маємо коло 50 письменників і коло 300 журналістів, таких, які під цю пору не можуть вертатися до Польщі. З більш знаних імен письменницьких назву таких: Вацлав Ґрубінський, Марія Кунцевічова, Гермінія Наґлерова, Станіслав Балінський, Тимон Терлецький, ред. Мєчислав Ґрудзєвський, Зиґмунт Новаковський, ред. Станіслав Мацкевіч, Мелхіор Ваньковіч, багато є також добре заповідальної молоді. В Америці перебуває Ян Лехонь і Казімєж Вєжинський, а також Віттлін. Називаю тих, що тепер до Польщі не вибираються. З політичних письменників — Станіслав Стронський.

Дуже сердечно стискаю Вашу руку з додатком колежанського поздоровлення. Прошу привітати всіх колег, які так, як і ми, думають і відчувають. Можливо дасть Бог, що «знову іменем Христовим, обновим наш тихий рай». Щиро вам жичливий, А. Боґуславський».

Разом з цим листом, що його передав Генрик Карповіч, що перебуває тепер недалеко від нас в Цуффенгавзені, дістали ми лист Спілки Польських Письменників.

«26 січня 1947. Я-В. Пан Улас Самчук, Korntal bel Stuttgart 12, USA Zone Germany. (Подаю в перекладі). Вельми Шановний Пане, П. Антон Боґуславський, член Правління Спілки Письменників Польських на чужині, передав до відома Спілки Ваш лист з 24.12.46.

Правління Спілки Письменників Польських на чужині вітає з радістю звернення Вельми Шановного Пана, як голови МУРу, до з’єднання польських письменників, поділяючи цілковито погляд, що приязні стосунки між письменниками польськими і українськими, завжди є бажаною, особливо потрібні тепер і може мати тільки добрі наслідки для прокладення доріг до добрих польсько-українських стосунків.

Може бути, що зможемо повірити когось з наших на місці Вашого перебування, щоб він був там нашим представником. Наразі засилаємо наш статут і список осіб, які входять до правління нашого Об’єднання. Залучаємо також збірку книжок виданих тут на чужині за останній час..

Просимо, щоб Вельми Шановний Пан, прийняв для себе і для грона письменницького МУР дуже сердечні вислови пошани і поздоровлення. — Станіслав Стронський — голова. Склад Правління: Ст. Стронський — гол., Ст. Балінський — заст. гол., Степан Ґацкий — секр., Ант. Боґуславський, Йозеф Кірілевський, Гермінія Наґлерова, Александер Піхор, Тимон Терлецький, Стефанія Загорська, Казімєж Вєжинський (члени).

На ці два листи я написав таку відповідь: «14.5.47. ВШановний Пан Станіслав Стронський, Лондон. Вельмишановний Пане! З великою приємністю стверджую одержання Вашого цінного листа з 26.11. ц.р. Негайно по його одержанню маю шану відповісти на нього.

Правління нашого об’єднання письмеників у своїй діяльності має на увазі нав’язання ближчого, приязного і ділового котакту з відповідними організаціями тих наших сусідських народів, що в одинаковій, як і ми, мірі позбавлені права беззастережно і суверенно керувати життям і долею на своїй рідній землі. В першу чергу це має відноситися до братнього слов’янського народу, нашого західнього сусіда, поляків.

Політичні стосунки між нашими народами від століть носять дуже нерівний та нездоровий характер. Ми, письменники, не робимо собі ілюзій, що нам якраз дасться їх направити і довести до ідеалу, однак ми переконані, що зачати це діло треба, бо цього вимагає від нас рація нашого існування взагалі, як також час і простір, в якому знаходимось.

Нав’язання тіснішого творчого контакту між творцями духовости обох цих народів є невідкличною потребою, При першій нагоді постараємося відвідати Вас на місці Вашого осідку, можливо нам вдасться обмінятися кількома відповідними рефератами, а покищо при допомозі листування, як також обміну преси і видань, будемо утриму-вати таку лучність. Ділову програму я накреслив Вашому шановному колезі п. Богуславському і просив його довести її до Вашого ласкавого відома. 

При цій нагоді, глибоко чуюся зобов’язаним, Вельмишановному Панові Президентові, за надіслану літературу і зі свого боку надсилаємо Вам, що маємо на поготові. Пізніше дішлемо більше. Ваші збірки поезій і всього, що ми дістали, подбаємо зреферувати нашим читачам у нашій пресі.

Іменем правління нашого об’єднання, як також своїм іменем, дякую за недіслані Ваші привітання і рівнож прошу, Вельмишановного Пана Президента, прийняти від нас для Вас і всіх Ваших колег, наше найсердечніше привітання і пошану. Щиро Вам відданий, — Улас Самчук, Голова Правління МУР.

До цього був доданий також спис членів правління МУРу...

Так само, як і ми, поляки, у своїх літературних організаціях, в більшості заступлені поетами, між якими чимало талановитих і видатних. Ми дістали кілька їх публікацій. Альманах «Swiety plomien», де друкуються Казімєж Вєжинські, Маріян Гемар, Марія Данілевічова, Стефанія Загорска, Станіслав Стронські, Анджей Поміян і інші знані імена. Ми дістали збірки поезій Антона Богуславського «Kurant», Яна Ростворовського «Lata Londynskie» (Літа Лондонські) З рядом інших публікацій, що уможливило нам мати уявлення про настрої й гаразди їх емігрантського Парнасу, до речі подібного, в моральному відношенню, до нас самих, з побажанням:

Ach, nie musi byc Polska od morza do morza,

Musi byc sprawiedliwa a musi byc Boza.

Як це думає Гемар у своєму вірші «Wola Polski».

18 травня. Цього мені ще не хватало. Знов обізвався мій норовистий шлунок, якого Я пару тижнів намагався замовчувати, але, здається, що далі прийдеться не лише говорити, але й кричати. Повертається мій давній непроханий гість пан катар, який жирує на моїх нервах.

Пишу промову до конгресу Об’єднаних Мистецтв і не розумію, чому Костецький, який мав повідомити мене про час і місце цієї події, не обзивається. «20 травня буде конгрес ОМ. Ваша доповідь стоїть першою. Будуть спеціяльні запрошення», писав він ще 5-го травня. Де ті запрошення?



22 травня. Купа листів, а в тому і від Костецького, але не запрошення ОМ, а метелиця нарікань зі заявою, що він… виходить з МУРу. Як вам таке подобається? Найвірніший його апостол, первородний син, комівояжер і трубадур цих трьох літер і... виходить. І з приводу чого? «Хоч як мені це прикро, але мушу Вас сповістити про те, що я наважився на категоричний крок: вихід з МУРу. Причиною — ухвала Правління про Феденка»… «справа прийняття Феденка до МУРу була для мене абсолютним ударом. Для мене це страшна катастрофа… після якої участь у праці цієї організації для мене втрачає всякий глузд. З огляду на те, що рішення перейшло абсолютною більшістю голосів і його відкликати вже не можна, я наважився на вихід з МУРу. Додаю тут заяву»… — пише він у своєму посланії.

Не беру цього поважно, але що станеться з ОМ, якого Костецький є організатором? Про це він вже не згадує.

Учора їздили з Григорієм Олександровичем до Ульму на побачення з єпископом Української Євангельської Церкви в Канаді Василем Кузівим. Дуже можливо, що я зверну свої шляхи на виїзд в напрямку Канади…

31 травня. Хворію. Поважно хворію. Учора ходив на пересвітлення до лічниці, не знаю ще вислідів, маю з’явитися там ще раз і, здається, мені трохи покращало. Пече «під ложечкою», дуже мені знана справа, яка заважає працювати, а тут того все більше і більше набирається. Ось працюю над «Марією» з приводу її перекладу… Я, грішним ділом, побоююсь того мого шлунку, щоб було часом не перекинулось це у щось гірше. Дістав серію листів і стримуюсь відповідати. Заборонено мені хвилюватись, а як тут не хвилюватись? Тількищо віддав Гр. Олександровичу матеріял для «Л.З.»... Дістав телеграму, що до нас знов приїжджає Державин. Завтра наші Зелені свята. Спека.

ЧЕРВЕНЬ


2 червня. От і улюблений мій місяць червень. І спека. Дуже потрібно дощу. Поволі хворію. Учора довші розмови, переважно легкі суперечки з Державиним. Минули, чи краще минають, Зелені свята. Були у нас люди і ми були в людей. Сьогодні, ніби мені покращало, рано ходив до лісу, а опісля лежав. Лист від Мухина.

3 червня. Зі шлунком трохи направду покращало, не знаю, як на довго. Спека триває… Дуже потрібно дощу. Від’їхав Державин.

7 червня. Знов побував в лічниці. Висліди пересвітлення і досліди виявили гострий, хронічний катар, але улькусу не знайшли і бодай це добре. Потрібно відповідної харчової дієти і спокою. Того і другого в просторі мого діяння не існує.

Таня поїхала до Ульму, тому я весь день сам. М. Селешко переслав мені відпис листа Олекси Бойкова з Парижа, в якому мені присвячено кілька рядків: «Тому і прошу Вас негайно зв’язатися з п. Самчуком й порадити йому від мене, щира й дружня моя порада, щоб негайно подав мою адресу (поштової скриньки, яку прошу подати йому докладну адресу), пишучи на картці, бо так швидше доходить, себто щоб подав дані свої (день, місяць, рік, місцевість уродження й те саме своєї дружини), а також свою теперішню адресу.

Цього мені доконче треба і то якнайшвидше, бо роблю старання, щоб його забрали наші в Канаду, де він матиме велику змогу працювати літературно й буде матеріяльно забезпечений, йому треба закинути думку, що він зможе легко переїхати до Америки і там знайти можливості для літературної праці. Можливості для його праці є в Канаді, це я ліпше знаю, ніж він (хай за це не ображається) й тому треба спішити»…

Дякую. Мій старий друг, ще з Парижа тридцятих років, Бойків, можливо має рацію. Канада. Це моя мета. Домінія його Королівської Величности короля Великої Британії і імператора Індії та всіх заморських володінь. Тому «треба спішити». Люблю багато простору і багато озер. Ще в Празі, читав про Канаду прекрасну повість в багатьох частинах авторки Мацо де ля Рош під заголовком «Ялна», яке вони вимовляють «Джална». Це десь там діється біля Торонта в провінції Онтаріо. Нічого не мав би проти й собі туди потрапити.

Тим часом я вийнятково знесилений, зневірений, затроєний песимізмом, дарма що всім довкруги розкидаюся зовсім безплатно і щедро всілякими дарами оптимізму.

Таня намагається тримати в шорах мій шлунок, вишукує всілякі дієтні харчі, але тут з цим не дуже надійно з нашими американськими консервами… До того, диви, рознеслася чутка, що нас мають кудись перевезти, до якихось, мабуть, огидних казарм, а це мене вб’є остаточно. З цих самих причин не зможу поїхати на з’їзд литовських письменників, що має оце невдовзі відбутися. Лишень написав їм привітального листа.



10 червня. За два тижні маємо залишити цю оселю і пересипатись до табору в Цуффенгавзені. Не можу працювати без перерви, довше сидіння спричиняє болі, час до часу мушу прилягати, але як тут влежати? Оформлюю для перекладу «Марію», роблю хроніку для «ЛЗ» і пишу листи. О, ті листи. Вони заприсягнулися мене вбити.

14 червня. Літо біжить, і біжить, і біжить. Мов шалене біжить. Мій дорогий червень. Місяць соковитої зелені, запашного квітіння, фіялкових днів, оксамітових ночей. Нічого, поза цим, не варте уваги, хворію, бурчливо готуємось до виїзду… Зрештою, власники цих гарних будиночків, що ми їх так безоглядно окупували, мають також якесь право на мирне життя. Війна ж скінчилася.

17 червня. І разом повінь розмов про війну, хоча в дійсності, це вже тільки розмови. Війна слів, ораторій, нервів, її генеральні штаби — Москва-Вашінгтон, Схід і Захід, Комунізм-Капіталізм. Бідна, розторощена Европа потрапила пробі в перехресний вогонь цих пристрастей і не знає, до якої діри їй сховатися. І сама винна. Це вона, разом з потрібними речами, як хоч би порошок для прання, нафабрикувала тих різних ізмів, які до мозку костей отруїли життя людське.

А ми все лиш чекаємо. Тепер на переїзд до казарм. У нашій пресі багато розмов про українсько-польське злагіднення і, здається, навіть наші власні партійні коломийки набирають лагіднішого тону. Побачимо.

Учора знов написав купу листів. Маю листи від Олекси Ізарського, Олекси Сацюка, Святозара Драгоманова, Василя Дубровського, Олега Штуля, Богдана Гошовського, Арсена Шумовського, Олекси Смотрича, Василя Софронова-Левицького і багатьох, багатьох знайомих і незнайомих земляків.

Познайомився з німецьким письменником Вільгельмом Шльоцом. який живе недалеко від нас у Вайлім Дорф-і, до якого інколи заходжу порозмовляти і який дарував мені новелю «Spatspmmer» — Eine Novelle in Briefen. (Пізнє літо — Новеля в листах), філософська поезія в прозі, дуже прикметна форма вислову німецьких письменників. Автор десяти інших книг — поезії й прози, з моїм іменем познайомився зі статті Освальда Бурґгарта (Юрія Клена), вміщеній у збірнику «Ост-Европеїше Літератур», якого він знайшов у одного свого знайомого.

Учора також навідали нас Ебергард Гартманн з дружиною Гільдегард і Ґеорґ Ремме з дружиною Едіт зі Штуттґарту… Старі знайомі часів Рівного — Гартман по праці в Німецькій Пресовій Агенції, а Ремме, тоді офіцер зі штабу головного командування для України на становищі керівника культурно-освітнього відділу, який бував у нас гостем. Багато розмов, багато згадок. Вони проходять тепер певну «очищувальну» комісію аліянтів, але їм нічого злого не загрожує, бо обидва вони не належали до органів з якими будь злочинними завданнями… Приємні, високого рівня культури люди, з якими варто і корисно розмовляти на теми наших днів Апокаліпси європейської… Це відводить також мене від наших щоденних справ таборів і мурівських коломийок.

21 червня. Ось-ось і прощай Корнтал. Не можу звикнути до цієї думки. І не можу збагнути, що тепер діється у світі. Американський конгрес схвалює величезні суми долярів для злагіднення нужди й комунізму. У Вашінгтоні все ще вірять, що комунізм, як і воші, наслідок нужди господарської і, можливо, частинно воно й так, але справа одного такого Lend-Lease-у, або одної такої Ялти, додала йому більше потужности, ніж пролетаріят всього світу і її не загоїти тепер ніякими мільярдами ніякого «Пляну Маршала». Світовий комунізм в поході на всіх фронтах, його «генералісімус» в зеніті могутносте, його зухвалість в зеніті нахабности і Вашінгтонові це буде коштувати, як не повною капітуляцією з його первостепенних світових позицій, то в кожному разі величезних жертв життя і майна протягом довгих майбутніх років.

24 червня. Учора ми з Танею гостились у Реммів, які живуть з їх матір’ю і малою дочкою у великому, дуже пошкодженому бомбами будинку. За професією Ремме журналіст і з ним цікаво говорити на теми історіософії наших днів. Він песиміст. Він думає, що коли англо-сакси і германи випустять з рук керівництво справ Европи, її культурі прийде кінець. Франції вже ніколи не прийти до слова в рішеннях цих проблем, а Росія це Сибір. А щодо Лондону — його імперіяльні дні почислені, він стане другим Римом часів занепаду, то ж то Вашінґтон стане засиллям ірляндців, жидів, слов’ян, африканців, а це значить перехід стейтів на становище «бананових республік» з вічними револьтами, або диктатурою якого небудь Аль Капоне. Латинці, слов’яни й жиди — цікавий людський тип, але в його природі переважає не раціо, а кредо.

Цікаво, чому ті самі англо-сакси і германи так легко і так скоро здають свої позиції? На це, казав Ремме, нема відповіді. Це раси не провідництва, а шукання, винахідництва, будівництва. Маленька горстка людей юдео-ізраїльська, яка не може похвалитися винаходом хоч би звичайної голки, дала людству більше провідників, ніж велика раса Ґете й Шекспіра взяті разом. Ми дали світові друкарський станок, швейну машину, телефон, авто, Ф-2, а вони Христа, апостола Павла, Маркса, Троцького, Біблію. На цьому ґрунті і постав наш кінфлікт з ними. Ми збунтувалися проти їх засилля і були звержені до преісподньої. Як можна бунтуватися проти книги, на яку присягають президенти ЗСА, або книги, яка гарантує спасіння людства майбутнього. Біблія й «Капітал», не те саме, що «Майн камф»… Нам не хватає універсальности… І, можливо, звичайної наївности. , , ;,

А щодо слов’ян… Евентуально московітів… Це шахматисти. І лобно-віруючі. Для них завжди світитиме якесь «сонце Кремля». Бачили, як вони зашахматали Рузвельта? Перемогли Японію? Або встановили свій прапор на руїнах райстаґу. Англо-сакси розгромили, а московіти побідили.

В такому, приблизно, сенсі велися наші розмови. Бувало в Рівному, коли Ремме носив уніформу гавптмана і керував справами культури генерального штабу, його розмови звучали інакше і було повчально збагнути цю метаморфозу. Мені здається, що справжній Ремме був не тоді, а тепер, бо це, здається, Ґете мав сказати про «віддану німецьку націю, яка почуває себе лиш тоді величною, коли програє все, що її звеличує».

Навідала нас славна громадська діячка і голова Союзу Українок, Ірена Павликовська. Мені доводилось багато про неї чути й читати, але не довелось познайомитись з нею особисто. Високого росту, постава матрони, приємна усмішка і враження ділової, раціональної, характерної людини міністеріяльного розміру, яку б я охоче бачив на становищі політичного проводу. Мені інколи здається, що наші жінки потраплять характерніше і систематичніше думати, ніж ми чоловіки, якщо не в їх масі, то в окремих їх представницях. Може це й правда, що передісторичні наші роди управлялися матріярхами, як це дехто думає. Ми дуже добре і цікаво розмовляли — МУР, партії, жіноцтво. Мені, між іншим, припало чимало з приводу цього, компліментів, але я відплатився своїй гості тією ж валютою. Від неї ми також довідались, що управління над нашими таборами переймає нова допомогова організація з назвою ІРО. International Refugee Organization.

І добре. Наполовину просякнута совєтською агентурою УНРРА відходить.

У нашій оселі спокій, у робітні, де виробляють гуцульську різьбу, співають хлопці, по садочках сидять гуртами жінки і діти.

27 червня. Спека триває. В оселі рух. У понеділок 30-го червня кінець нашої ідилії на приватних мешканнях. «Гайда в казарми, гайда в неволю», як казав Шевченко. Люди пакують своє вбоге майно.

28 червня. Рух, спека, пакуємось. На мені весь день мокра від поту сорочка. Зрання відвіз до знайомих німців дещо з речей. Листи від Мухина, Шереха і з Ню йорку від «Свободи». Мухин пише мало не що-дня, а сьогодні турбується деякою літ. хронікою, яку я не зміг використати в «Літ. Зошиті» і подає мені адресу російського письменника Бориса Зайцева, який є головою Союза Русских Писателей на еміграції і якому я хочу написати також листа з пропозицією взаємних контактів.

Від Шереха не лист, а ціла папка листів, з такою передмовою:

«Мюнхен, 26.6.47. Дорогий Уласе Олексійовичу! Тут прийшла чутка, що Корнталь ліквідують. Тому я не писав Вам. Але від Вас нічого не чути, а вже багато всіляких подій поставалося, тому й ризикую писати. Отже, спершу новини.

Від Дивнича прийшов лист, де він пише, що сам не знає, що з ним у Німеччині робилося, що він поводився супроти мене по свинськи і що він в усьому кається. «Арка» перше число, вже готова і цими днями вилізе в світ. Перше число дуже невдале, сподіваюся, що від третього буде краще. Покищо посилаю Вам відбитку Вашої передмови. А це для того, щоб нагадати, що нема ще від Вас передової статті для четвертого збірника. Тим часом він уже весь готовий, бракує тільки Вашої статті і кусочка хроніки. Тому благаю прислати статтю якнайскорше.

Мій приятель Д. (Державин) заслуговує на окремий абзац. Черговий коник його посилаю Вам. Я спершу страшно розізлився і написав йому відповідь, яку теж надсилаю і Вам. Потім прохолов і написав другу відповідь, яку теж надсилаю Вам. Потім прохолов ще більше і рішив, що взагалі не варт витрачати марку й коверту і нема чого відповідати. Таким чином посланіє сіє лишилося без відповіді. Зустрів його на науковій сесії в Міттенвальді, але не був удостоєний ні розмовою, ні навіть вітанням, а щоб одержати гонорар, до мене делеговано Оксаненка. Не пригадую чи писав я Вам, що під час їхніх ґастролів у мюнхенському комітеті прилюдно заявлено, що Шерех — просто шарлатан.

Абзац інший. Косач просить хоч півтораста-двісті марок. Моя хата з краю, я про це тільки повідомляю. У «Торбині» Глобенко (той що його стаття Вам сподобалась) робить чуда: Пеленського й Нижанківського вже вигнав, тримає всіх у страху і рішуче кладе кінець лінії на блискуче відокремлення. Він таки в протилежність своїм попередникам порядна й культурна людина.

Мурівську дитячу секцію я пропонував Гошовському ще торік, але він плачеться, що у них власне нема письменників мурівського рівня, а треба б, або всіх узяти ін корпоре, або всіх відкинути. Чи були на литовцях і які з того наслідки? Я 2-3 липня, імовірно, буду на з’їзді науковців в Ульмі. Може й Ви будете? До речі, чому нічого не чути про «Літ. Зошит»? Чи він буде систематично виходити подвійними числами? Купчин-ського я бачив. Він «розчарований» в українцях і заявив, що писатиме хібащо по-англійськи.

Від Костецького посилаю оповідання до «ЛЗ», хоч воно мені й не надто. Жуйка сартризму. Кінчаю писати велику статтю про Косачевого «Енея», за яку Ви будете на мене сердитися. А як там наші твори: Ваша друга частина «Шеремети» і мої візитівки? Від темпів нашого друку можна збожеволіти.

Конференцію, мабуть, доведеться робити аж у вересні, то може Ви свою драму встигнете зробити? Бо тут ціла біда виходить: читати драми зголосилися самі представники нашого «болота», а з генералів — ніхто. І буде скандал. Рятуйте, Уласе Олексійовичу!

Печатки вийшли знамениті, але з квитком Дмитренко зволікає. Риндик дуже просить тим часом прислати йому посвідку з печаткою про те, що він — письменник і не підлягає через те обов’язкові праці при таборі, бувши вже зайнятий належною кількістю робочих годин. Я обіцяв йому попросити Вас надіслати йому таку посвідку. Пришліть її мені, або йому прямо на адресу: Міттенвальд, Гебірґс-йеґерказерне, Адм. бл. 123.

Отже кінчаючи: чекаю дуже на статтю (чув до речі, що конгрес ОМ має бути 7 чи 9 липня, але не певний. Місцем називали Берхтесґаден). Крім того, прошу підштовхнути Гр. Ол., щоб уже здавали друге число альманаху в друк, бо при Прометейських темпах друкування (Це видавництво треба було б назвати не «Прометей», а «Сізіф») справа і так розтягається до зими. Чи покінчили Ви вже з Вашим гастритом? Привіт Т. Ф., щиро Ваш — Ю. Шерех»… -

Як його покінчити з гастритом, коли ось більше і більше отруї на його рани. Коли б я писав день і ніч без перерви, той і тоді я не зміг би виконати всієї писанини, що мені підсувають. «Марія», «ЛЗ», Передовиці до збірників, драма, листи. Отже, як треба було сподіватися, з журналу «Грань» вийшов «пшик», а на її місце появляється «Арка». Глобенко писав, що в «Трибуні» він нама-гається зробити якийсь лад, там тепер працюють і Костецький, і Петров, кличуть і мене. Свого часу редакція звернулася до мене за фото-знімкою для газети, але я не хотів і так роззлобленого Багряного, ще більше роззлоб-лювати, а тому відмовився дати їм таку знімку.

А щодо Державина плюс Ко — відома справа, новий протест, якого я не думаю навіть читати і дивуюся, що Шерех відписав їм з приводу цього аж дві відповіді.

А від «Свободи» з Джерзей Ситі в Ню Джерзі, лист підписаний Л. Мишугою в справі поміщення у їх газеті якоїсь більшої моєї речі. Пишуть, що мали на увазі зробити, бо одержали на це від якогось там «бізнесмена» суму 500 долярів, але не одержали від мене відповіді (я їм писав, але лист, мабуть, застряг у Мацькова), тепер ця справа не актуальна, бо їх фінансова ситуація змінилася. Але просять писати до них далі, робити їм певні конкретні пропозиції…



29 червня. Тим часом ось завтра виїжджаємо і прощай Корнталь! І як тут щось думати і щось писати. Залишаємо місце, де жилось нам більш-менш по людськи. 17-го липня м.р. ми прибули сюди, прожили тут понад десять місяців і далі…

Востаннє покупався в порядній ванні, вже все спаковане, досить напрацювався… Спека не попускає, час до часу зривається вітер, інколи з-за обрію появляються хмари, але дуже скоро вони знов зникають. В оселі тихо й сонно, мабуть всі вже спаковані і чекають завтрого.

Кінчається також мій улюблений червень… Ми далі на бездоріжжю, десь там в Парижі таємне засідання Бевіна-Бідо-Молотова, кажуть — дуже важливе…

.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   28

Схожі:

Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconКозацька Покрова 14 жовтня ─ Покрова Бо-жої Матері
Тож нічого дивного, що наш народ шукав допомоги й опіки, проти якої не може встояти жодна людська сила, а тією поміччю була якраз...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconІ мене в сім'ї великій, в сім'ї вольній, новій, Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом
Мета: удосконалювати навички учнів, систематизувати свої знання за періодами творчості Шевченка, перевірити глибину знань текстів....
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconЛусі Мод Монтгомері Альпійська стежина
Отож я мушу бадьоро розповісти свою нудну історію. Якщо з цього не вийде нічого кращого, то нехай, принаймні, вона заохотить якогось...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconГерман Гессе Степовий вовк
Я спробую в ньому викласти свої спогади про Степового Вовка. Мої відомості про нього дуже скупі, а про його минуле, про його походження...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconМихайло Максимович – знаний І загадково невідомий Споминайте мене хоч мислями
«Споминайте мене хоч мислями Споминайте мене хоч устами Споминайте мене добрими словами…»
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconПоїзд у ніщо (замість передмови)
Підійшовши до вікна вона не бачить ні неба, ні птахів, ні свого відображення на склі. Їй нічого не потрібно. Вона чує биття свого...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого icon«Він світив,як сонце, до нього люди тяглись, як до сонця. Він умів гриміти, як грім, і його грому боялися усі плазуни і негідники»
М. Рильський) Село Грунь на Сумщині. Музей О. Вишні "Постріл Хвильвого, дні І тижні мало не божевілля І все пішло шкеребертть. Нічого...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого icon“Мене не можуть люди не почути…”
Я вибрала Долю собі сама. І що зі мною не станеться, у мене жодних претензій нема до Долі моєї обраниці
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconТалановита письменниця Неля Шейко-Медведєва
«У мене не було жодної іграшки, купленої в магазині. Я сама майструвала ляльки, придумувала їм казкові біографії, змушувала їх жити,...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconУ своєму ранньому дитинстві я уже чув, доходило до мене, що, окрім нашого хутора, у світі існують також
Варшава, Берлін. Потому – Київ, Москва. Як І кожна невідомість, міста манили мене заклично своєю загадковістю


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка