Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого



Сторінка19/28
Дата конвертації22.03.2018
Розмір3.79 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   28

ЛИСТОПАД


10 листопада. Як це висловити? Дні несамовитого гону. В суботу 1-го нагла телеграма з Авґсбургу: «30 жовтня помер Юрій Клен». Підписаний Яр Славутич… Грім серед ясного неба. Ще ж 23-го вересня, він так радісно, повний здоров’я й настрою, увірвався до нашої кімнати, ніби хотів всіх обійняти дружніми обіймами, вертаючись з купання у Боденському озері. І враз отаке. Несамовите, жаське, болюче! Я зірвався було одразу їхати до Авґсбургу, але мене повідомили телефонічно, що похорон має відбутися в неділю 2-го лист… Тим самим я ще зміг в суботу виголосити промову на святі Листопада в нашому таборі, щоб у неділю, ще на світанку, о годині четвертій, вже від’їжджав до Авґсбургу, о десятій годині вже там був і довідався, що мій поспіх не був конечний, бо похорон відложено на понеділок з огляду на те, що родина покійного, яка живе на французькій зоні, не змогла ще приїхати.

Отже, треба лишатися до понеділка, тож то у вівторок я вже мусів бути у Майнц-Кастелі на конференції МУРу. Тим часом, я мав нагоду взяти участь в підготовці похорону, що плянувався на велику скалю, а коли в понеділок прибула родина покійного — дружина пані Зиновія, дочка Ірена і син Вольф, я весь час перебував з ними.

Похорон відбувся дуже урочисто, покійний належав до протестантського обряду, але в цьому приймали участь священики обох українських обрядів, співав великий церковний хор, за домовиною йшло багато народу, дівчата в пластових і народніх строях несли багато вінків, над домовиною промовляли від Академії Наук проф. Петро Курінний, від МУРу я, крім того були прощальні промови від журналістів, пластунів та інших організацій.

Після похорону, в таборовій їдальні, для вужчого кола друзів покійного, поминальний обід, а далі я попрощався з родиною і квапився на двірець з наміром виїхати до Штуттґарту.

Що мені, одначе, не пощастило, бо мій потяг вже відійшов, а я зміг дістати лишень льокальний потяг до Ульму підночував у Багряних і у вівторок раненько, о годині п’ятій, в товаристві Багряного та Білецького, ми від’їхали до Штуттґарту, звідки мої колеги їхали далі, тож то я мусів ще заїхати додому, переодягнутися і квапитися до потягу, який о годині 12.55 відходив на Франкфурт.……..

У потязі я вже зустрів Дивнича, Гірняка, Барку, Славутича… Настрій все ще похоронний. Всі переживали втрату нашого великого поета і друга. Цим же потягом їхав також Державин, під вечір ми прибули до Франкфурту, зачекали на потяг до Майнц-Кастелю і о годині 8-й були на місці.

Там вже були Шерех, Петров і сливе все наше мурівство. Нас розмістили по приватних кватирах і мені припало бути гостем родини Лівицьких, які мешкають разом у двох кімнатах — президент Андрій Миколаєвич з дружиною і їх дочка Наталя зі своїм чоловіком Петром Холодним. Шереха примістили на помешкання коменданта таборової поліції і таким чином, ми опинилися під опікою найвищої влади таборової республіки ДіПі.

У середу, о годині 10-й розпочато короткою вступною мовою, працю конференції, у якій, як звичайно і як завжди, робились узагальнюючі підсумки нашого діяння, як організації і як мистців слова зі ствердженням нашої філософської тенденції і організаційної доктрини, які вимагали єдности, дружби, співробітництва.

Після цього — виступи авторів і дискусії. Першою зачитала свою драму «Домаха» Людмила Коваленко… Зацікавлення помітне, дискусія цікава, час проминув непомітно, обідня перерва прийшла несподівано. Ми були гостями табору і обідали у великій, загальній таборовій їдальні…

По обіді — моя черга. Я прочитав «Шумлять жорна»... І мені здавалося, що зацікавлення й дискусія помітно зісилились. Говорив Дивнич, Державин, Костюк, Шерех, Косач… І це продовжувалось до самої вечері.

По вечері — приємна несподіванка… У театральній залі привітальний концерт. Панна Крилова заграла на піяніно кілька речей Шопена, а пані Ганна Шорей виконала серію народних пісень. Багато оплесків, багато доброго настрою і багато розмов.

Спати лягали ген досить пізно, ми з Шерехом і Дивничом зарядили безконечну дискусію над новим журналом, що постав на місці збанкротованих «Гранів» з назвою «Арка». Мені не дуже імпонували їх назви, хотілось менше пози й менше претенсійности, а більше простоти й солідности, але відповідальні наші колеги наполегливо гоняться за оригінальністю, їх мета виправдана і приходиться з цим миритися. Нам хотілося також оминути опіки партійництва, але й тут вимагалося компромісів, бо нам бракує того, що мають деякі партії — власних фінансових аргументів, а тому приходиться в них позичати з процентами.

У четвер зрання зачитав своє, «Морітурі» (що йдуть на смерть) Багряний, яке він назвав «драматична повість», із загостреною революційно-соціялістичною проблематикою, в перспективі емоційна річ для постановки доброго театру. Дискусія не могла дати з цим ради, говорилося поверхово й загально, одне таке читання не дає ще змоги розуміти суть справи, особливо для мене, бо я не можу щось слухати довго й уважно одночасно.

І зовсім під вечір, цього самого дня, нарешті дочекався свого часу наш патентований модерніст І. Костецький. Війнуло щось від Джойса, Вайлдера, Сартра, «духа доби» з назвою «Близнята ще зустрінуться» і з підзаголовком «Вистава в масках», з такими дієвими особами, як: Пролог (розпорядник балю), Святослав Тогобочний, Святослав Тутешній, Петро Тогобочний, Петро Тутешній, Полковник, Тереса. І «Пари на балю». І знов таки, як його вловити суть справи 25-ти сторінок дрібного машинопису, зачитаного за одним присядом без перерви? Дискусія скорше насторожена, що його і як його висловитись, нема певности на яку ступити. А для мене — джунглі. Слів, речень, діялогів, монологів, місцями дуже довгих… Ні. Не годжуся я далебі для модернізму. Пропало. Але не сперечаюся. Не думаю хапатись за слова. Зачекаю, що скажуть компетентніші.

Але загально, ця наша зустріч — успіх. Публіка весь час заповняла залю наших засідань, відчувалось зацікавлення, панувала своєрідна єдність наставлення, прощання з колегами дружнє і найгірше, що ми мусіли зробити, це обірвати конференцію на пів тоні і тим самим обмежити читання лишень до чотирьох авторів (всіх було девять), з огляду на те, що чимало наших передових учасників конференції, мусіли від’їхати ще на одну подібну конференцію УВАН, що мала відбутися в Ашаффенбурзі. Вибачте, пошкоджені. Нема ради.

Вечером у Лівицьких застаю товариство. Тарас Бульба-Боровець, генерал Татаренко, С. Куниця, кількох незнайомих. Також розмови і також довгі, але теми й проблеми інші. Розійшлися десь по першій ночі.

А додому верталося аж з ночі 7-го на 8-ме. Марудна дорога в переповнених, сливе темних вагонах… Тож то вдома, ніби для відміни настрою, що починався з похорону дорогого колеги, зовсім несподівано, стаю кумом однієї незнайомої таборянки, у якої я тримав до хресту її маленьку донечку Марійку. Проблема мого кумівства та, що воно трапляється зачасто, а тим самим позбавляє мене бути уважнішим «хресним батьком». За останні роки я набув три хрещеники і три хрещениці і став кумом Бжеських, Любченків, Костецьких, Папарів і навіть зовсім мені невідомих інших. Життя хитре. Воно хоче задобрити наші болі смерти, радощами народження… Хай буде так.

А до того ось, нас з Танею, запрошено на іменини, а разом на заручення двох наших близьких і добрих молодих друзів Костя Варварова і його нареченої Олени Козарівни. Чимале товариство, гарний родинний настрій і незвичайний епільог моєї бурхливої десятиденної ман-дрівки в країні нашого приречення.



27 листопада. Працюю над «Ост»-ом. Міцно, соковито, запоєм. Ледве відповідаю на листи і вчора тільки відірвався від стола, бо мусів поїхати до Авґсбургу за так званим «кер-пакет»-ом, що прийшов для нас з Америки від друзів за стараннями професора Гайдака. Добрий шматок хліба насущного і навіть з маслом. Thank you very much…

29 листопада. Субота. Вечір. Втомлений. Працював дванадцять годин. Очі відмовляються бачити. Голова до відказу забита братами Морозами та їх хутором. Сягаю до 400 сторінок… І боюсь, що щось перешкодить і не скінчу. Хотілося б мати це бодай в чернетці. І розсилаю на всі кінці світа алярми, шукаючи зрозуміння й помочі. Перейнявся так, що втратив почуття міри, гадаючи що це вийде шедевр і що всі це мусять розуміти. Як курка, яка знесе яйце і кудкудаче на ціле подвір’я. Але це підтримує її на дусі.

Минулого тижня один раз виїжджали з Танею до Штуттґарту до кіна.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   28

Схожі:

Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconКозацька Покрова 14 жовтня ─ Покрова Бо-жої Матері
Тож нічого дивного, що наш народ шукав допомоги й опіки, проти якої не може встояти жодна людська сила, а тією поміччю була якраз...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconІ мене в сім'ї великій, в сім'ї вольній, новій, Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом
Мета: удосконалювати навички учнів, систематизувати свої знання за періодами творчості Шевченка, перевірити глибину знань текстів....
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconЛусі Мод Монтгомері Альпійська стежина
Отож я мушу бадьоро розповісти свою нудну історію. Якщо з цього не вийде нічого кращого, то нехай, принаймні, вона заохотить якогось...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconГерман Гессе Степовий вовк
Я спробую в ньому викласти свої спогади про Степового Вовка. Мої відомості про нього дуже скупі, а про його минуле, про його походження...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconМихайло Максимович – знаний І загадково невідомий Споминайте мене хоч мислями
«Споминайте мене хоч мислями Споминайте мене хоч устами Споминайте мене добрими словами…»
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconПоїзд у ніщо (замість передмови)
Підійшовши до вікна вона не бачить ні неба, ні птахів, ні свого відображення на склі. Їй нічого не потрібно. Вона чує биття свого...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого icon«Він світив,як сонце, до нього люди тяглись, як до сонця. Він умів гриміти, як грім, і його грому боялися усі плазуни і негідники»
М. Рильський) Село Грунь на Сумщині. Музей О. Вишні "Постріл Хвильвого, дні І тижні мало не божевілля І все пішло шкеребертть. Нічого...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого icon“Мене не можуть люди не почути…”
Я вибрала Долю собі сама. І що зі мною не станеться, у мене жодних претензій нема до Долі моєї обраниці
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconТалановита письменниця Неля Шейко-Медведєва
«У мене не було жодної іграшки, купленої в магазині. Я сама майструвала ляльки, придумувала їм казкові біографії, змушувала їх жити,...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconУ своєму ранньому дитинстві я уже чув, доходило до мене, що, окрім нашого хутора, у світі існують також
Варшава, Берлін. Потому – Київ, Москва. Як І кожна невідомість, міста манили мене заклично своєю загадковістю


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка