Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого



Сторінка2/28
Дата конвертації22.03.2018
Розмір3.79 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28

1946

СІЧЕНЬ


4 січня. Ось вже четвертий день нового, «мирного» року, а я все не знайду часу відмітити це у моєму нотатнику. Наш новий рік почався старими клопотами. Нас з Костюками виселено з нашого паршивого приміщення до ще паршивішого, наші кімнати забрано під канцелярію табору. Радуйся і веселися! Дерев’яний барачок, ца-леві стінки, десять родин. Сидиш і чуєш весь барак.

З цього приводу, я виповів війну таборовому начальству, написав довгого і відповідно розпачливого листа до єпископа, але це, розуміється, горох об стіну, а мені залишається тільки відомий «жаль до нашого громадянства» і настирливе питання, який злобний дідько, напу-тив мене влізти до цього «бізнесу» і наробити собі стільки халепи. А це значить — «ізиді вон і сотвори благо». Здається, воно так і станеться.

6 січня. Перед роком, з ночі шостого на сьоме цього місяця, ми з Танею виконали епічну подорож з Люндебур-гу біля Відня до Берліну, яку не легко забути. Берлін весь в руїнах, притрушений злегка порошею і моторошно безрадний. І потрапили ми одразу, спочатку на спільний Свят-Вечір, де було чимало наших видатних громадян, а опісля під зливу сирен, які загнали нас до бункеру, де ми дві години прислухалися до вибухів бомб англійських..шнельмоскіто». Такі то спогади.

Але все таки, це вже лиш спогади. Минули довгі роки довгої війни і минув той останній, аґоністичний, що звершив цю грізну дію. Історія народів і епох напевно занесе його до своїх аналів червоними літерами на видному місці, а тому й ми, що це пережили, позначені печаттю духа цього хворого времені і залишимось у списках свідків для нащадків, що прийдуть по нас. Тільки більшість з нас, ніякі свідки, а лиш жертви, що потрапили до цього, як те листя осени, зірване вітрами і занесене, куди їм лиш заманулося.

Тож то ті, що це усвідомлюють, мають право на відзначення особливим орденом «За витривалість», а по смерті, бути вписаними до особливих грамоток у віках грядущих.

Повітря, яким ці люди дихали, було насичене озоном виняткової експльозії в космосі буття і можна сподіватися, що від цієї дати візьме початок нова епоха діяння фізики й духа всесвітніх засягів, людина змінилася не лишень психологічно, але й тілесно. Із земної, вона стала земно-повітряною із спрямованням до космічности.

Але тим часом, наші таборяни, збираються святкувати традиційну українську кутю і свято народження Того, що започаткував християнську еру. Хоча воно не легко уявити це свято — святом. Наприклад, ми з Танею, що живемо на смітнику, ніяк не можемо вдавати святкуючих, а тому ми самі зі собою, без куті й калачів, сидимо в кутику нашої постелі і переглядаємо фотографії нашого пережитого. І цього нам досить.

Розуміється, в таборі буде всеношна, урочисте, у блискучих ризах, богослуження, але сумніваюсь, чи всі будуть урочисто почуватися. І не думаю, що по християнськи. Саме тепер табір поділено глибокою межею ворожнечі за справи далеко не тотожні з ідеалами «люби ближнього», або «прости провини наші, яко і ми прощаємо винуватцям нашим». Забудьмо ближніх, забудьмо прощання. На складі он американські консерви й цигарки і істина в тому, хто має цим відати.

Розуміється, що людину сотворено «по образу і по-добію Божому», дуже спокусливо вдатися у філософські міркування на цю тему, на тлі таких оголених настроїв часу, коли головним завданням людини є боротьба за її голе існування. І найкраще виходить з цього той у кого «образ і подобіє Боже» гармонійно зливається з образом і подобієм кожної Божої тварі, що заселює землю. Homo homini lupus est. Не виключаючи з того й нашого табору.

11 січня. Дні біжать і біжать… І горе, що вони, особливо для мене, пустоцвіт. Перед тижнем у таборі відбулися демократичні вибори його представництва. До змагу стало дві партії — єпископа Мстислава і полковника Олександра Шандрушкевича. Єпископ переміг 95 до 85… Але за полковником була УНРРА і зроблено «компроміс». Єпископа, з його церквою, визнано за провід духовний, а полковника адміністраційний. Партія перших обурена, а це значить нові турніри. І не виглядає, щоб вони були дуже лицарські.

Ми з Танею великодушно виконуємо ролю глядачів... З дуже вигідної позиції. Нас з Костюками, вже втретє, переселено і все до гіршого приміщення. Кімнатка 3 на 5 метрів, ледве втиснули ліжко, столика і наші валізи, віконце з матового скла, коли падає дощ, то просто на мою «Орґу». Це зумовлює наше ставлення до виборів.

У Костюків, зараз за стіною, ще ефектніше. Той самий розмір, але ж у них ще й Тодьо. Його постільку ледве втиснуто, але його возика виставлено в коридор, як школяра, що в чомусь прошпетився. Пані-матка Рая, дуже зарадна і практична, ледве дає з цим раду і єдине її «щастя», що за нею роки «сталінської закалки», де питання «жил-площі» завжди було злобно акутним, а тому техніку її вивжитку доведено до віртуозності. Разом з вічно заклопотаним Грицем («О, жах!»), вони доконують дива. Площа, підплоща, надплоща використовується до відмови і залишається ще пара кроків вільного, у якому, при певній звинності, можна навіть розминутися. І треба віддати справедливість Тодьові, його мораль заслуговує відзначення, його настрій завжди зразок оптимізму і лише зрідка ночами, він дозволяє собі подати про себе голос.

З приводу цього машканевого прецеденту, я зложив у Шандрушкевича, як нової влади, гострий протест, мене запевняють, що це лиш тимчасово, що знайдеться щось кращого, але, поляки кажуть — обєцанка цацанка, а ґлупєму радость. Цей табір побудовано за принципом родинности й корисности, — отці духовні, співаки церковні, малярі іконні, обслуга кухонна і для престижу — уряд республіки. Таких, що «пишуть твори», тут не потребується і потрапили вони сюди через недогляд. Все зайнято, комплект повний. Можна б зробити деякі переміщення, багато таких, що їх зайняттям є лиш «пулька» та тари-бари за чаркою віски, але за нашими, добрими демократичними засадами, це їх особисте право і іншим до того зась. На ніякі жертви вони не намірені. І з цим ми годимось. Єдине, що нам лишається — чекати нагоди, щоб цього побожного середовища по можливості скорше позбутися. Горі серця!

І не так воно вже зле, через стіни розмовляємо з сусідами, в коридорі променада таборян, Таня варить чай, я намагаюсь «створити настрій», приймаю візити.

Ось навідав нас Смаль-Стоцький, він все оптиміст, мешкання для нас знайдеться… Зайшов, ще з Берліна знайомий, бувший редактор газети «Український вісник», Володимир Маруняк, зайшла погуторити землячка часів Праги Галина Лащенко, а в перервах переписую на машинці поезії Багряного з наміром знайти настрій для «Ост»-а.



14 січня. Учора святковано Щедрий вечір, о десятій годині всеношна, о дванадцятій ночі молебень. Кожну відправу єпископ закінчує словами: «Недопусти, Господи, померти нам на чужині». Невідомо, яку реакцію викличе це у небесних інстанціях, але тут ці наші слова не завжди покриваються відповідними ділами, а тому, здається, що Той там:

Покинув нас на сміх людям,

в наругу сусідам… ,

І всякий день перед нами —

Стид наш перед нами.

Зайшов Олег Лащенко, давній знайомий, трохи журналіст, діяч ОУН Мельника, або краще, один з празької групи Ольжича. Говорить уривними фразами, поводиться важно, дає зрозуміти, що він в організації персона ґрата, має до мене, і жаль, і претенсії, що я не вистачально ангажуюсь в їх справах, маючи на увазі їх герці між Бе і Ме. Для пояснення цього я нагадав йому пригоду двох козлів, які зустрілися на вузькій кладці і не хотіли один одному вступитися. «Вдарились лобами, зчепились рогами і полетіли обидва у воду». — Ой, будемо бити, будемо бити, — погрозливо, з поважним виглядом, казав мій гість. — У нас казали — за одного битого дають двох небитих, та й то не беруть, — відповів на це я.

Він збирає матеріяли для статті про Олену Телігу й Ольжича до американської преси, я передав йому дещо — виписки, фотографії, не будучи переконаним, що вони щось з того зроблять, а як і зроблять, то це буде щось мініятюрне, не варте більшої уваги. До мене у них ставлення погрозливе, інквізиторське, вони ображені і гніваються вельми. Вони переконані, що я повинен їх слухати і нічого їх не питати. У своїх публікаціях, вони старанно уникають мого прізвища… Страшать… Але мені не страшно. І навіть не смішно, бо це скорше розпачливе. Інфантильне. Плід недозрілого інтелекту.

Пропагую поезію Багряного, Її динаміка розбавлює молебно-панахидні настрої табору, Бог помагає тим, які хочуть самі собі помогти і така поезія може цьому сприяти.

І поволі пишу… Вечорами, ночами, ранками. Перед сном і у сні перебуваю з Морозами на їх хуторі, десь там над Дніпром… Виступають з простору постаті, розгортаються дії, події. Для посилення творчої енергії, потребую доброї, мистецької лектури, а такої немає. Потрапили ось до рук «Вальдшнепи» Хвильового, — майстер «духманного» стилю, який може вражати і думок, які можуть запліднювати, — справді не буденне явище на тлі совєтської буденщини. Клімат до якого він потрапив, не був його кліматом і тільки куля і тільки з його власного револьвера, могла цьому зарадити.

У нашому бараці тупотня, грюкіт. Наслали майстрів, які мають завдання з цього курника зробити мешкання для людей. Чистять, латають, а один усач, що зветься Микола Лепеха і що займає крайню кімнату лівого крила, заповзявся здивувати всіх тим, що цілу свою комірку, гень зі стелею, вималював на криваво-червоно, додав до цього ще й червону лямпочку і вийшло пекло, у якому той художник виглядає, як Мефісто Миргородського крою… Колишній полтавський поміщик, якому пощастило пролізти крізь вухо голки сталінських вівісекцій, пройти всі митарства імперії Совдепів, від Дніпра до Камчатки і всі інстанції пекла від ЧеКа до НКВД, дійти аж сюди і ось щось таке вигадати. Мені це подобається, до нашої холодної сірости внесено гарячої барви. І є він для мене невичерпальним джерелом матеріялів про всі ті сатанізми і мій «Ост» буде йому напевно вдячний. Розмашний стиль, барвна мова, кривава кімната і виходить майстерня, де ті кольори огню і крови, виливаються у вислів доби на спомин нащадкам.

Погано діє огрівання, надворі похолодніло, передучора лив дощ, учора над ранок повіяло північчю і замерзло.

20 січня. Пишу, пишу і пишу. Машинка цокотить і цокотить. Гармідер, каруселя, депресія, погані зі світу вісті, все переплуталось, а вона цокотить.

Про революцію… Про родину Морозів, їх, над Дніпром, хутір. До України з півночі зближаються большевики, їх тут не хочуть, їх бояться, але нема сили їх зупинити. Україна до цього не готова. За Шевченком «в огні пробуджена». Проти неї «Железньїй поток» за думкою Островського, «Грядущий хам» за Мережковським, «Власть тьмы» за Толстим, «самая обыкновенная, самая, простодушная, самая коротенькая глупость» за Достоєвським. Моїм завданням — шукати в цьому глузд. І причину. Чому? Для кого? Пощо?

Для мене, що пройшов усі стадії соціяльного процесу низових мас моєї країни, який вийшов з найглибших глибин найупослідженішого стану її населення, який знає подобу біди з найдоскульнішої її безпосередності та який бачив, вичув і збагнув найтаємніші причини цього феномену, для мене, рішення цих проблем засобами чинників, які не мали ніякого уявлення про мій народ і мою країну, е фактом величезного, фатального, безглуздого непорозуміння і могло це статися тільки тому, що цей народ знаходиться у стані інтелектуальної невинносте і первинної несвідомости свого положення. Питання, що нас терзають, у більшості випадків вражаюче ясні і азбучно елементарні, але людина, що їх спричинює, не мала ані знання, ані думки, ані сили рішати їх самостійно. Хапалося за чужі розуми і натраплено сліпо не те найкраще, а найгірше. Не досвід народів великого господарського й політичного діяння, а вигадки і утопії бунтарів та циніків.

І в наслідку — тиранія, нужда, голод. І гекатомби жертв.

Я ходив, аж до лісу, за місто, над потоком, на прохідку і весь час про це думав. У таборі нема для цього місця. Учора там святили воду і знов молилися, а сьогодні молилися ще раз. У бараці безперервний рух. Таня, щоб хоч на хвилю цього позбутися, їздила до Оберру-селю відвідати Олену і Володимира Папарів, тожто я знайшов собі ліс.

І ось третій вже лист від Шереха. А це значить МУР.

Той справді МУР… Я вже, було, й забув за нього. Але Шерех чудовий і невблаганний. Він заповзявся за всяку ціну мене з ним одружити. Його листи такі безпосередні, такі щирі, такі багаті правдою про нашу дійсність, що було б гріхом, коли б вони стратились для майбутнього.

Ось, наприклад, посланіе з-перед минулого тижня (5. І. 46):

«Дорогий і високоповажаний Уласе Олексієвичу! Передусім хочу скласти Вам, хоч із запізненням, свої щирі новорічні побажання й привітання. Запізнення сталося тому, що саме в час новоріччя я мандрував (знову!) по Баварії. От власне в зв’язку з цією подоріжжю я й хочу дати маленький звіт про стан, сказати б, на місцях.

Мета моєї подорожі була потрійна. Встановити, чи котрийсь з таборів не погодився б прийняти й створити людські умови для безпритульних письменників, умовитися про місце умовленої конференції і нарешті, виявити можливість видання Малої Бібліотеки МУРу. Останнє тому, що німець в Нюренбергу, який дав був згоду з 1-го січня друкувати її фотографічним способом, раптом, 3-го грудня, заявив, що не може друкувати, бо не має матеріялу.

Я відвідав Ульм, Авґсбург і Мюнхен. Ульм погодився прийняти Петрова й Гуменну. Конференцію договорився я провести 28-29 січня в Соммерказернен в Авґсбурзі. Обіцяв др. Шлимкевич, що він прочитає на конференції ту доповідь, якої не міг прочитати в Ашаффенбурзі. Таким чином ця конференція не тільки повторить ма-теріяли з’їзду, а ще й доповнить їх. Зате, замість звіту Тимчасового проводу й доповіді про статут я думаю тепер можна дати просто інформацію про ухвали з’їзду в організаційній ділянці. Цю доповідь могли б зробити Ви, або Віктор Платонович. Чекаю на Ваше рішення.

Тепер про становище на місцях. В Ульмі, Білецький, влаштований до речі, дуже добре, проти моїх сподівань поводиться досить енергійно і навіть агресивно проти всяких кололітературних халтурників, яких там є чимало. Дацько має дозвіл від УНРРА на видавництво, яке має право видавати шкільну бібліотеку, підручники, журнал-місячник і газету. Черенки частково прибули, частково прибувають у січні. Малу Бібліотеку МУРу Дацько береться друкувати охоче. Умови: тексти й редакція наша, вся видавнича сторона їхня. В наше розпорядження йде одна третина вартости накладу, себто при накладі 3000 примірників по 1.50 марки — 1500 марок. З них сплачуємо авторський гонорар і невеличкий відсоток (як що треба) для МУРу. Одначе загальний склад співробітників видавництва, зокрема участь у ньому деяких скомпромітованих осіб, примушує замислитися, чи йти на ці умови. Матеріяли про з’їзд у своїй газетці Дацько обіцяв надрукувати.

В Авґсбурзі я зустрів загальне незадоволення, що ми відмовилися формувати централю загальної спілки письменників і журналістів (поруч МУРу). Так висловлюва-і лися Барка, Орест, Шаян і Міяковський. Старався переконати, що в такій централі потреби нема. На певний час вдалося це. Проте активних заходів щодо формування такої централі, здається, можна сподіватися тільки від Шаяна, який почувається ображеним тому, що це ж відкинуто його ідею, про яку він подав свого часу листа до Мудрого. З редакцією «Нашого життя» я говорив про те, чи взялися б вони видавати МБ МУРу, як додаток до газети — фотографічним способом. Умови я їм пропонував ті самі, що на них пристав Дацько. Вони виявили більше гандлярського духа, бо зажадали лишити собі не дві третини, 70%, а крім того ми мали б оплачувати вартість перекладу на англійську мову для цензури. От і тут ми в принципі не розходимося в комерції, я певен, вони підуть на поступки. Остаточне укладення договорів провадитиме вже Петров, який має вирушити в подорож коло 15 січня. Бажано було б до того мати Ваші зауваження в цій справі.

У Мюнхені заварилася ціла каша. При певній пасивності старих мурівців особливо гаряче взялися за справу новоявлені молоді — Степаненко й Гарасевич. Вони зробили революцію в Карлсфельді. Щоб відірватися від керівництва Курпіти, вони проголосили автономію Карлсфельду. На понаддванадцятигодинних зборах гаряче обговорювалося, що таке МУР і як до нього поставитися. На жаль, ці молоді люди не мають достатнього авторитету, і тому маю враження, що питання лишиться нерозв’язаним. У Карлсфельді вибрали нове правління, куди ввійшли Степаненко, Німчук, Штикало і ще хтось. У Мюнхені з Курпітою я не говорив. Знаю тільки, що він друкує на цикльостилі великий журнал.

Володимир Дорошенко й Шлимкевич погодилися в кураторії Літературно-наукового фонду, про що я пишу офіційного листа до централі. Міяковський відмовився від цього, мотивуючи переобтяженістю.

Крім того, я зробив зміну в кваліфікаційній комісії, а саме: вивів з неї Домонтовича, бо за статутом не має права працювати в КК член видавничої комісії. Натомість до КК я запросив Костецького й Ореста. Думаю, що Ви не будете заперечувати.

Бачив Косача. Він був у Реґенсбурзі й говорив з Дов-галем. Довгаль почувається особисто ображеним бо і, на думку Косача, охоче пішов би на компроміс. Я, правда, вважаю себе не менше ображеним, бо він поводився підло й по-хамському. Але, якби Ви вважали компроміс доцільним, то я міг би поїхати до Реґенсбургу й спробувати з ним поговорити — не зважаючи на самолюбство, але не хочу цього робити, поки не знаю думки Вашої і всього правління.

Загальний висновок такий: МУР розворушив літературне й кололітературне болото. Саме тепер треба раз на завжди поставити МУР на відповідну висоту. Для цього треба насамперед установити контакт з місцевими спілками і то не через молодиків, а через людей з ім’ям і шанованих. Я розіслав листи всім газетам про перебіг нашого з’їзду і другого листа місцевим спілкам про порядок прийняття до МУРу. Але обидва листи, звичайно, можуть при бажанні бути поховані в архівах. Тому особливого значення має конференція в Авґсбур-зі. І тому я дуже запотрібне вважаю, щоб Ви, а по змозі й Гр. Ол. на неї приїхали. Вона матиме в складі учасників уже не тільки ентузіястів МУРу, як це було в Ашаффенбурзі, а й його ворогів, і саме на цій підставі треба буде ствердити МУР всією силою Вашого авторитету й слова. Знаю, що це Вам неприємне й тяжке (хоч тепер і далеко легше, ніж під час з’їзду), але думаю, що це єдиний раз, коли доведеться Вас просити зрушити з місця на якихсь два-три дні.

З інших новин. Чув я, що в Інґсбурзі відбувся з’їзд австро-українських письменників. Чи це правда, в якому обсязі і з якими наслідками він відбувся, я не знаю. З англійської зони зголосився нарешті Петренко. Це перший мурівець з тих країн.

Посилаю Вам проект правильника для КК. Якщо у Вас не буде заперечень, то будемо за ним працювати. Статут ми доповнили й я це передрукував. Посилаю Вам теж примірник.

Оце і всі справи. Щоб не писати про них удруге, прошу Вас показати цього листа Гр. Ол. Я посилаю йому запрошення на конференцію, щоб він їх розподілив між людьми.

Привіт і святкові привітання Вашій П. Дружині.

Чекаємо на відповідь до 15 січня. Ваш, Ю. Шерех.»

Лист писаний машинкою і дописка рукою: «Р.S. В. Пл. нагадує, що ще одна дуже важлива справа — в зв’язку, особливо, з відомостями про вивіз до Америки в «Ноє Цайтунґ», — організація викликів письменників до Америки. Чи що є у Вас щодо цього нового? І взагалі, що є у Вас нового?»

Отже так: вони там в організаційній гарячці, я тут у творчій гарячці. Як це поєднати? Яка з цих гарячок важливіша? Здається, що та і друга і мені прийдеться поділитися. Заходи Шереха просто зворушують і я не можу відмомити йому сприяння, хоча багато з того, в перспективі майбутнього, виявиться зайвою метушнею. Написав йому одразу листа з моїми зауваженнями на різні запити, але на конференцію МУР-у до Авґсбургу їхати відмовляюся. На днях прийшов знов лист, і такий же довгий з з докладним виясненням, чому мені треба там бути, що мене все таки не переконує. Сьогодні ось лист третій — ряд вимог, запитів і повна інформація про перебіг організації членства МУР-у і видавничої справи.

Моїм завданням є, по можливості менше втягатися у ті щоденні клопоти, яких у мене й до того є досить.



26 січня. Субота. Вечір. Кепський настрій… Зайшли люди і просили «сказати щось» з приводу свята держав-ности 22 січня, що має відбутися вже завтра. Неохоче, але погодився. Заходять і заходять, ті і інші — заби-рають час. Мав би їхати на конференцію МУР-у до Авґс-бургу, але не їду. За мене іде Костюк. Єдиний, хто мене тут розуміє і наглядно бачить мої неспроможності… Невтомно відданий національній справі… йому щойно 44 роки, але всі вони наповнені болями. Селянський син з Поділля, абсольвент Київського університету, літературний критик, член харківського Політфронту, в’язень НКВД, шахтяр Воркути і тепер ось наш близький сусід і друг. Разом зі своєю енергійною дружиною Раєю і завжди оптимістичним синочком Тодьом.

31 січня. Учора вернувся з Авґсбургу Григорій Олександрович, себто Костюк. Отже, конференція МУР-у там відбулася і відкривав її Леонид Білецький і першу доповідь про «світоглядові шукання» виголосив Микола Шлим-кевич. Дмитро Дорошенко привітав конференцію від Центрального Представництва Української Еміграції.

На пообідній сесії головував Остап Грицай, а Ю. Шерех повторив свою доповідь про стилі в сучасній українській літературі на еміграції.

Наступного дня, на ранній сесії, головував Олесь Бабій, а Остап Грицай зачитав доповідь «Мала чи велика література?» Далі говорив В. Шаян про всесвітню місію України і індоєвропейський ренесанс, а ще далі — дискусія над доповіддю Шереха. Виступали Людмила Ковален-ко, О. Грицай. Редактор Штикало склав привітання від організації українських письменників і журналістів табору Мюнхен-Карлсфельд.

Пообіднім засіданням керував Іван Багряний. Дискусія над рефератом Шереха продовжується, забирали слово Олекса Степовий, Павло Маляр, Василь Витвицький, Іван Майстренко, Володимир Блавацький.

Вечірню сесію відкриває В. Міяковський. Дискусія триває далі, виступи дискутантів і в тому забирає слово голова ЦПУЕ В. Мудрий, який підкреслює вагу і значення культурного об’єднання українців еміграції. На закінчення, Шерех дає відповідь на заторкнуті питання з приводу його доповіді. Після того, розуміється, відбувся літературний вечір для широкої публіки. Виступали — І. Костецький, О. Бабій, С. Несич (Парфанович), Л. Лиман, Л. Полтава, М. Ситник, Ю. Буряківець, І. Манило, Г. Черінь і білоруський поет Майсєй Сядньов.

На конференції був також Тодось Осьмачка, який раз-у-раз зголошувався до слова, гостро засуджував ваплітянські тенденції в МУР-і, три рази зголошувався до членства в МУР-і і три рази його відкликав. Загальне враження, на думку Костюка, — хаотичности, несприяння, безладдя.

А біля мене тут також не конче все в порядку, не можу похвалитися творчим настроєм, минулі дні писав з перебоями, а минулої неділі промовляв на святі державносте, на якому був весь табір на чолі з президентом Лівиць-, ким за винятком єпископа Мстислава, який все гнівається за висліди минулих виборів до керівних органів табору.

Сьогодні мали цікавий доклад про міжнародне положення Василя Дубровського і також сьогодні скликано громадян для вибору нової культурно-освітньої комісії. Від головства мені пощастило врятуватися, зате мені нав’язали титул голови почесного, що значить сливе те саме, бо прийдеться й далі утримувати контакт зі справами табору, на які я не маю часу. Діловим головою став Данило Ковпаненко.

Читаю Біблію, читаю історію Гетьманату 1918 року Д. Дорошенка… Дуже потребував би доброї белетристики.


ЛЮТИЙ


7 лютого. Зайнятий вельми… Хвилюючий настрій. На якійсь там конференції альянтів в Лондоні, совєти вельми домагалися видачі нас в їхні руки. Гостро дітклива справа. Один тільки натяк про це наводить на нас паніку. Твориться враження, що совєти там домінують, нічого їм не відмовляється і єдиний, здається, Черчіл наважується ще щось проти сказати, але в загальному наставленню і це губиться сливе безслідно.

І при цьому, раз-у-раз, приходить на думку, чи воно й справді не здійснюється віщування чорних круків, що «гнилому заходові» приходить кінець. Невже цивілізація християнської ери доходить до меж вичерпання і невже, це мають бути росіяни, читай московіти, що її зруйнують?

А може ніякі тут московіти, а за їх широкими лаштунками Карло Маркс? Містики завжди схильні бачити містерійну появу Маркса в ролі Антихриста з рушійною силою Христа і так само, як християнство зруйнувало цивілізацію антики, марксизм зруйнує християнство Европи. І тими ж засобами… Проповіддю визволення бідних, слабих, немічних, що їх Христос називає «вбогих духом» і обіцяє «царство небесне», тож то Маркс «поневоленою клясою» і обіцяє царство земне.

Так воно чи не так, а спекуляція на бідних та вбогих — велика сила. І зловживання нею ніколи не припиниться. «Дух Господень на мені, якого ради мене помазано; благовістити вбогим післав мене, сціляти розбитих серцем, проповідувати полоненим визволення і сліпим прозріння, замучених випустити на волю» (від Луки, гл. 4).

Як це добре діло перевести в життя? Послухаймо ще раз євангелиста Луку: «День же почав хилитися; приступивши ж дванадцять (учеників), сказали йому: відішли народ, щоб пішовши довкруги по селах та хуторах, відпочив та роздобув харчів, бо ми тут в пустинному місці. Рече до них (Христос): дайте ви їм їсти. Вони ж сказали: нема у нас більше, ніж п’ять хлібин і дві риби; хіба що, пішовши, купити їжу для всього народу. Було ж бо до п’яти тисяч люда. Рече ж до учеників своїх: посадіть їх по п’ятдесятеро. І зробили так… Узявши п’ять хлібин і дві риби й поглянувши на небо, благословив їх, і ломав, і давав ученикам роздати народові. І їли, і наситились усі; і назбирали після них залишків кошів дванадцять».

В загальному —-«не турбуйтеся, що вам їсти і що пити… Подивіться на птахів небесних»… Інакше — чудо. Віра, мовляв, зрушує гори.

На таке ж чудо сполягає Маркс, проповідуючи «диктатуру пролетаріяту». Гокус-покус і бідний стає багатим, вбогий духом — генієм, кухарка стає міністром, свинопас директором фабрики. І всі б’ють ура. Голод не голод, Сибір не Сибір. Виконано й перевиконано. Докажіть, що це не чудо.

Чи така ж доля чекає і «країну вечора» (Шпенґлер). Переконайте християнську Францію, ватиканську Італію, що марксизація України коштувала їх лиш 20 мільйонів жертв голоду, ліквідації, заслань, вигнань… А бідні стали ще біднішими. Але ж віра… Вона зрушує гори. Европа на грані такого зрушення.

А ми в цих таборах її буревісники. Нас вже зрушено. УНРРА, агентура «родіни». Навіть директор нашого табору Г. Стрелінґер, жид зі Словаччини, до них належить. Спитайте, яку він має з того втіху і дістанете відповідь: Маркс. А тому, яке диво, що ми такі вражливі на конференції в Лондоні. Де вирішальне слово мають Стрелінґери…

Минулої неділі ми з Танею ще раз побували в Оберруселі у наших земляків Папарів, де ми не тільки гостилися, але й покумалися. Мені довелось стати хресним батьком їх маленької дочки Мирослави. Зміна настрою, декорації, а також пригадка, що й поза ДіПі існує життя. Ми так погрузлі у наші таборові будні і так просякнуті їх атмосферою, що й не помічаємо, що там діється поза нами. Дарма, що живемо в гущі німецької маси, яка у ці дні переживає чи не найтрагічніші дії своєї історії. Спокійно, мовчазно, зрезигновано. Папари живуть приватно, мають нормальне мешкання, звичайні німецькі картки харчування і, здається, дають собі раду. Ми так у них і заночували…

. А в таборі новина. Появився мій давній, ще з часів львівських, приятель, і літератор, і редактор Юрій Стефаник, як завжди наладований силою динамічного оптимізму, який запросив кількох нас до свого приміщення, де ми, як годиться нащадкам козацького роду, спорожнили на здоров’я певну кількість чарок, потрапили у бурхливий настрій і пустили кантом гарячий вечір в завзятющих розмовах на актуальні, переважно літературні, теми.

Також у таборі робляться старання організувати театр. Не більше й не менше… З наміром і мене втягнути до того. Дякую. Це їм не вигорить. Для мене досить «Ост»-а і МУР-у.

Але ось, здається, що воно все таки не досить. Повернувся з Авґсбургу Григорій Олександрович і привіз вістку, що в Ульмі організується видавництво з огнено-ною назвою «Прометей», під керівництвом Пладійчука та Іваницького, яке хотіло б видати мою повість «Юність Василя Шеремети», написану ще в Городку біля Львова, після нашої евакуації з Рівного.

Чому б не видати. Але це значить відкладай «Ост»-а і берись за «юність», прощайся з братами Морозами з-над Дніпра і займись гімназистами української гімназії у Крем’янці на Волині, з часів небіжки Польщі. В загальному ця річ готова, але так вже водиться, що поки воно ще не в друку, то для автора воно ніколи не готове. Необхідно це ще раз перетрясти, щось змінити, щось підчистити, інколи переписати наново. А це значить сідай за машинку і строчи.

Але те мешкання… Воно вбиває мене секунда за секундою. Шандрушкевич запевняє, що дістанемо щось ліпшого, але це відомі «обєцанкі-цацанкі».

9 лютого. Скоро перша година ночі, а я за машинкою. Пробую перейти на ніч, коли барак вляжеться, але це також не вихід з положення, бо перешкоджаю спати іншим. Машинка цокотить уночі, як скажена, тож то рукою писати вже не виходить. І не можу виспатись… Бо ранок це значить барак в русі… І, здається, він ось-ось провалиться і полетить в безодню до самого чорта в гості.

Тому встаю рано… І першим вітає мене мій приятель Тодьо, з яким ми одразу сідаємо за науку і робимо

— «А — У, А — У», тобто читаємо з його книжечки розмальованої звірятами, які він вже напам’ять знає, де корова, що каже «мууу», а де вівця, що «бе-бе». І пильнуємо, щоб до нас, борони Боже, не втручався малий ведмедик, що стоїть на шафці, якого ми звемо «Апа»

— Ну, ну, Апа! — Тобі, мовляв, до нас зась. Читати можуть тільки Тодьо й дядьо. Апа для цього задурний.

Тим часом Таня готує на електричній плитці чай, а Рая, крім того має і інші справи, щось, як наприклад, прання пелюшок, або шиття на ручній машинці… На щастя наше харчування не робить для нас проблеми, воно гарантоване добрим дядьком Семом і ми можемо не журитися хлібом насушним, він у нас білий, як сніг і в достатній кількости, а чого нам не хватає, то хіба цибулі і взагалі чогось «свіжого, вітамінного», що ми інколи міняємо у німецьких баверів за каву й цигарки.

Що стосується до Григорія Олександровича, то він також «розривається», весь заклопотаний; то він щось пише, то кудись їде, то бігає по начальству. І дуже рідко нам трапляється погуторити на дозвіллю.

А мені ось, як я не боронився, накинули реферат до свята Шевченка. Мовляв, це для мене забавка. Вийшов на сцену і сказав. Але ця тема така вже збита, що з нею, особливо для письменника, тяжче впоратись, ніж з теорією релятивности Айнштайна, коли ви хочете «щось нового» сказати. Інакше це трафарет, з яким найкраще дасть собі раду звичайний учитель звичайної народної школи. Але це свято, у нашому кліматі, є справді свято. Воно зміцнює, наснажує, обнадіює. І од нього гріх відмовитись. За нами і перед нами стільки драконів. З Москви ось, раз-у-раз, чуємо, що вони знайдуть нас на дні моря і повернуть живими чи мертвими, а решта світу це лиш невідоме з плюсом. І єдиним проти цього закляттям є Шевченко. «Борітеся — поборете! Вам Бог помагає!»

Ось чуємо в Об’єднаних Націях, патентований «так таки так» Москви, Мануільський, що заступає там Україну, вимагає самостійності для… Індонезії… Але Україні — Сибір. Знов таки, — єдина рада Шевченко. «Настане суд! Заговорить і Дніпро і гори!».



14 лютого. Ще раз став кумом... На цей раз Тодьо. Хрестили його урочисто, за куму — співачка Ганна Шерей. Похресник вже трохи переріс, йому ось півтора року, «на руках» держати не випадає, тому він стояв на дзиґлику весь розгублений, не розуміючи чого від нього властиво хочуть… Але витримував скільки міг. Та коли дійшло до «помазання святим миром» і вимагалось скидати навіть черевики, він став дибки. — Не дам! — вибухнув він і залився сльозами, будучи переконаним, що його грабують і то серед білого дня. І нема поліції. Приходилось вжити насильства, щоб цього буйного протестанта возвести до стану православного християнина, але я думаю, що нам це буде прощено Вищою силою неба, бо робилось це в її ж інтенціях.

Самі ж христини відбулися цього самого дня, на приміщенню Ганни й Василя Шереїв, що як на наші умови, визначалося можливою кубатурою простору. Батькам хрещеного прийшлося попогріти лоба, щоб на столах виглядало по христинному і по християнському з яствиєм, питієм, справжньою кавою і не менш справжніми тортами.

З гостями «не багато, але чесно», сам наш князь духовний і володар табору Мстислав, двох Петрів і двоє Наталок — Холодних та Андрусевих, ну і ми з Танею. А кума у мене справжня кума. Синьоока, та русокоса, та вимовна… Родом з Ромен на самій Полтавщині і не далеко Конотопу, де, як відомо, родяться найкращі куми у світі… Колишня солістка відомої «Думки» Городовенка, зі соковитим, як вишня, і пишним, як свіжий ранок, меццосопраном та багатющим репертуаром нашої славної пісенности, з якого мені особливо припало до ґусту «Ой, там на току, на базарі, жінки чоловіків продавали», що у виконанню моєї куми виходило вельми переконливо. А коли ми додали до цього ще й мою улюблену «Вдову», що ото «іди, смерте, іди проч, голови ти не мороч, нема часу вмирати, треба гостей приймати», то воно у нас вийшло, далебі, як опера з тим «запорожцем за Дунаєм», що ото «випив чарочку не більш», але якого «ледве вже на возі» привезли до Одарки. В загальному — шматок поезії у нашій крутій прозі.

Передучора, вислав нарешті передмову для збірника МУР-у, що її вимагав вельми Шерех, і листа Костецькому з приводу виходу його «Хорса».

І ще одна сенсація: телефон з Франкфурту, що приїхала туди вдова по президентові Рузвельтові, пані Елеонора Рузвельт, яка відвідує табори ДіПі і в тому також і нас. У таборі прибирання, чищення, всі насторожені.

І чути в напрямку Франкфурту гарматну стрілянину, а над містом пролетіло з’єднання бойових літаків. Що сіє має значити? На пошану вдови президента? А чи маневри. Стрілянина тривала і тривала. Чи демонстрація війни? Поговорюють про якісь там скреготи між аліянта-ми… Особливо з тим східнім.



19 лютого. Пані Рузвельт не приїхала, натомість до табору в’їхало два джіпи військової ЕмПі (поліції), які пройшли всіма бльоками, за винятком наших курників, цікавились усім, особливо складом консерв, багато всячини розкидали, у декого забрали запаси їстивного й курильного, а найгірше — забрали нашого поважного, достойного, всіми шанованого громадянина і доктора Костя Паньківського.

Напевно донос і напевно з нашого табору. Йде, так звана, чистка коляборантів, відома рука совєтів. Не пощастило їм дістати нас руками власними, то намагаються зробити це руками американців. Недавно забрали нашого доброго приятеля Федора Онуфрійчука і єпископового зятя Яровенка, питалися за В. Маруняком… У таборі пригнічення, дощ, «під псом» настрій і розгубленість. Але у мене — паки і паки, те саме: переписую «Юність Шеремети» і розсилаю посланія на всі вітри світу.



20 лютого. День мого народження… Таня дежурить на кухні… її куховарські здібності не аби аж які, але черга за обідами збільшилась, повторників помножилось, компліменти сиплються. А причина: вона вимагає, щоб усі продукти, призначені до котла, йшли до котла і нічого «набік». Кухаркам це не до смаку, але народ —-ура, ура! Начальство пропонує Тані становище кухньо-контрольора на постійно, але ми не годимось. Це значить до другої години ночі на кухні, о сьомій рано барак вже ходить-ходором, а де відпочинок? Її здоров’я й так не буяє.

Після вчорашніх віськових навал, у таборі тиша. Зате не тихо в природі. Вітер і дощ. Дні й вечорі просиджую сам за машинкою, минулої ночі до двох годин, а опісля, на сон грядущий в постелі, читаю Книги Мойсея. Кривава історія Ізраїля, де все діється з наказу Бога. Бог, видно, мав з цим народом більше клопоту, ніж з усім всесвітом.

Шкода, що й ми не маємо такого протектора, дарма, що молимось, навіть ось тут, йому безконечно. Може тому, що це «Бог Ізраїля» і ми апріорно позбавлені його ласки, але й може тому, що ми вирвані зі загальних Божих правил люди, ось тут у таборах, разом з нашим урядом — розбиті, розкидані, розсварені, переслідувані, гнані… Нікому не потрібні, всіми залишені.

Прикладом цього може бути наш МУР, якого ми недавно, всього два місяці тому, з болями й охами закладали. І ось, не встигли ми роз’їхатись, як він вже почав валитися. І досить загрозливо. Шерех бомбардує мене листами, що їх слід зберегти для споглядання потомства:

«Фюрт, 17.3.46. ;

Дорогий Уласе Олексієвичу! Нарешті вчора дісталася до мене «Велика література». Дуже дякую. Ще бракує мені деяких матеріялів до першого числа. (Збірника МУР-у У.С.). Треба ходити до людей і вимагати в кожного не відступаючися. А на віддалі збирати матеріяли дуже тяжко. Пишу, а наслідків мало. Їхати ж знов — не маю сили. Почуваю себе безмежно втомленим, напівхворим. Не знаю, що причиною: чи перевтома, чи німецьке харчування, чи загальний стан цькованого звіря. Але факт є фактом.

Я цілком згодний, що стаття виграла у Вашому стилістичному оформленні, і даю Ваш варіянт з дуже незначними змінами, а саме: замість Сіям я поставив Іран, поперше, бо я дуже люблю іранську літературу, а подруге, тому, що Сіям звучить надто прозорою насмішкою над однією відомою Вам особою. Замість написаного у Вас «ми будемо помилятися», я поставив щось обережніше, щось на зразом, що ми можемо помилятися. Єдина істотна зміна, яку я дозволив, думаю, не викличе у Вас заперечень, бо вона сама собою зрозуміла саме тому Ви її й забули. А саме: перед формулюванням завдань українського мистецтва в зовнішньому світі я вставив фразу про його завдання у середині українського народу. Це самозрозуміло, але коли це оминути, то може витворитись враження, що ми на наше мистецтво покладаємо тільки завдання зовнішнього представництва. А справді ж ці завдання є похідне з унутрішньої ролі мистецтва4.

Дуже шкода, що у Вашій редакції статті випали деякі актуальні питання, а саме: створення літературного оточення (має значення для організації праці мурівських осередків на місцях, що посувається вперед з великим скрипом. Як приїде хтось з Фюрту, життя починає почуватися; поїде — і знов мертва тиша); використання літератури як засобу кар’єри, збагачення, самореклями — випадок Славутича і почасти Косача; стосунки з місцевими спілками — має велике значення саме для збереження миру, про потребу якого Ви цілком правильно пишете (і зокрема в зв’язку з позицією авсбуржців щодо творення централі); увага до здібної літературної молоді — випадок Осмачки, який демонстративно виходить з кімнати, коли починає читати хтось з молодих; питання, хто такий член і хто такий кандидат МУРу. Це останнє питання особливо важливе в зв’язку з тим же збереженням миру. Річ у тому, що тут серед мурівців панує цілковите непорозуміння. Одні вважають, що членом може бути тільки бездоганно завершений майстер і вимагають чистки МУРу (Маланюк, Шлимкевич, Барка та ін.). З другого боку дехто вважає, що МУР мусить узяти до себе всіх, хто тільки має друковану продукцію. Марку МУРу на свої видання просять Манило, Буряківець, Бабій і т.п. До речі, які коли й можна маркувати нашою маркою, то в усякому випадку не першими, а тільки тоді, коли ця марка набуде заслуженої репутації на справді першорядних творах. Обидві тенденції —і поширювальна і звужувальна — дуже войовничі і грозять мало не виходом з МУРу. От тому то мало б велике значення дати виразно для всіх і ясно, які ж вимоги ми ставимо для члена і які для кандидата МУРу.

Але я не хочу висвітлювати всіх цих питань без Вашої санкції й згоди, а тому даю статтю в це число без усіх цих питань. Якщо буде Ваша згода, то їм, або частині їх можна буде присвятити передову в дальшому числі збірника.

Тепер найголовніше: про конференцію в Авґсбурзі, Феденка, Кибалюка тощо. Виступ Феденка був тільки першою блискавкою. Друга є стаття Кибалюка. Можна сподіватися продовження. Якщо пригадуєте, я це передбачав, коли просив Вас приїхати. Якби Ви були на конференції, то може б це все набрало м’якших форм. Суть його, правда, все одно була неминуча. Уласе Олексієвичу, я теж за мир, але миру більше не може бути. І це природно. Тільки казенне і мертвонароджене не мають ворогів. Що МУР має ворогів, — се само доводить, що він живий і потрібний. Що такою мала бути і дійсно була конференція в Авґсбурзі? Це була конференція МУРу і півінтелегента, що паразитує коло літератури. Нічого доброго з цієї конфронтації не могло вийти. Компроміс не можливий — інакше й МУР ні до чого. Питанням невтралізації Феденка ми займалися ще давно, задовго ще до ашаффенбурзького з’їзду. Тоді ми вирішили запросити його бути головою Літературного фонду. На цю тему говорила з ним Коваленко і, за її словами, дістала надзвичайно зневажливу й само-впевнену відповідь. На самій конференції я говорив з ним приватно і дістав тільки грубості. Про те ж, щоб запросити Феденка до МУРу не може бути й мови, бо де ж у нього художні твори, де у нього ті мистецькі шукання, якими ми визначаємо членство МУРу. Ні, якщо пустити Феденка в члени МУРу, то це означає творити МУР на спілку письменників взагалі, втратити всякий екслюзивний характер і розгубити провідних людей. Ми вже маємо компроміси: з Чапленком, з Бабієм, з Варавою… І, приміром, Бабій примусив нас гостро червоніти на з’їзді, а ще гірше буде, коли цими днями вийде його книжка, що тепер друкується в Авґсбурзі.

Отже, конфронтація в Авґсбурзі сталася, і в наслідок цього літературний світ розколовся «на так і ні, на біле і червоне» (не політично червоне, звичайно). Тут уже нічого не вдієш. Іде тепер про те, щоб зберегти мир з літературними організаціями й органами на місцях, і добре буде, коли ми доможемося цього. Все це дуже тяжко пояснити на письмі, це є не тільки слова, скільки загальна атмосфера, яку треба відчути і яка в Авґсбурзі відчувалася дуже. Я думаю, що Гр. Ол. Вам усе це перекаже, але бачу з Ваших листів, що Ви все ще під враженням з’їзду в Ашаффенбурзі. Але це зовсім різні речі і різні етапи нашої праці.

Як мені видаються тепер наші завдання. Поперше, старання підтримати мир і дружбу з літературними організаціями на місцях і з газетами та журналами, що вже виходять. Подруге, літературна дискусія в нашому «МУРІ» і потрете й головне — видавнича праця. Ми повинні всю продукцію нашу все краще видавати з маркою МУРу. Не резолюціями й не з’їздами твориться література і літературні авторитети. Організаційний етап закінчився. Тепер потрібна літературна творчість. Тому моя просьба була до Гр. Ол. як до редактора і тепер до Вас — дозволити на всі репрезентативні видання творів членів МУРу і передовсім на Ваші, ставити марку МУРу.

Спеціяльно про мою особу. Кибалюкові я буду відповідати і досить різко. Але поскільки там поставлено питання мало не тотожности мене і МУРу, то можливо Ви вважатимете за доцільне, щоб я відійшов від праці. Я зроблю це з великою охотою і без всякого внутрішнього незадоволення, якщо це треба для користи справи. Ви знаєте, я думаю, що жадних амбіційно-кар’єрнихі міркувань у мене нема, а матеріяльно праця в МУРІ не дає мені нічого. І я можу спокійно перейти собі на працю викладання в Університеті нашому, який до речі відновлює вже свої виклади. Напишіть мені про це з усією одвертістю, Уласе Олексієвичу. Коли Вам буде потрібна моя допомога непомітна, я її охоче робитиму, а для людей хай я як член Правління вмру.

З цього погляду я мушу відзначити, що мені було надзвичайно приємно, що Ви наново написали мою статтю. Це показало мені, що Ви при всій захопленості «Остом» (якому бажаю якнайкращого просування), все таки живете і болієте справами МУРу. Отже, я можу справді сказати «нині отпущаєши раба твого».

На закінчення кілька дрібниць. Косач з біди вже вийшов, отже, Ви можете йому написати. Ваше «ще щось» для журналу звучить дуже заманливо, і прошу про це не забувати. Якби воно прибуло для другого числа вже, то це було б знаменито. Останнє: який порядок витрачання грошей МУРу: чи тільки з Вашої санкції, чи ще з санкції якої небудь особи. От, скажімо, тепер треба було б передрукувати дещо для МБ МУРу, але я не наважуюся сам схвалити цю витрату. Деякі подробиці у видавничих справах Вам передасть Гр. Ол., якому одночасно пишу в цих справах. Додаю Вам написаний В. Пл. проект листа до Вояківського й Бучка. Посилаю Вам також звіт про конференцію, як його подано в нашому «Час»-і.

Бажаю Вам від щирого серця всього доброго, а головне сил і рівноваги душевної для «Ост»-а. Щиро Ваш — Ю. Шерех.

Р.8. Додаю адреси Бучка (Cellegio Rutheno Roma Della Sedia) і Вояківського: (Мunchen Oberburgermeister Wunderstr. 22), але я не знаю, як їх титулувати і тому прошу Вас не тільки підписати, а й вписати титули й відіслати»…

Погоджуюсь з Юрієм Володимировичем сливе зі всім, лишень мені здається, що «наші» непорозуміння, а тим самим різні ті розвали партій, організацій, фронтів базуються не так на відмінності поглядів сторін, як на бажанню сперечатися для суперечки, боротися для боротьби, розбиватися для розбивання. Це не засада, це пасія. І саме це мене бентежить. І хотілося б знайти можливість сперечатися з цим бодай у цій організації. Тому я за «мир», за «згоду», за «порозуміння», за «компроміс»… Знаю, що ці слова у нас не модні, всім нам здається, що будучи за боротьбу, за безкомпромісовість, за правосильність лінії, ми цим самим виявляємо силу і принциповість. Неправда. Практика показує, що це лиш безсилля, параліч волі, хаос думання. А в результаті розвал. Міжусобиця.

Що маю робити? Для мене весь той МУР зовсім зайвий клопіт. Маю й так досить роботи.

Але все таки ми вдячні Юрію Володимировичу, що він той МУР мурує. І підтримує. І боронить. В історичному аспекті ця організація матиме особливу вартість, а тепер це все таки якесь середовище, де можна танцювати літературного гопака, кому тільки заманеться і почуватися, ніби вдома, ніби ми в Києві чи у Львові разом з мовою, ідеями, будучи в таборах УНРРА. А тому я також за МУР. І буду ступати в ногу з тими, що захочуть зі мною бути. .

2 лютого. Нова бомба Юрія Володимировича:

«Фюрт, 20. 3. 46.

Дорогий Уласе Олексієвичу! Недавно послав Вам докладного листа, а тепер уже є нові факти наступу на МУР, і то далеко серйозніші, бо не ззовні, а вибивають камінці зсередини, і то поважні камінці. Ігор Вяч. (Костецький УС.) повернувся з Авґсбургу, сповістив, що там Осьмачка, або написав, або збирається написати лист до «Нашого життя», про свій вихід з МУРу. Причина — нібито те, що МУР продовжує традиції ВАПЛІТЕ. Хоч йому привселюдно на конференції заявлено, що цього нема і що кожний член МУРу може дотримуватися тих поглядів, які він уважає за доцільне. Отже, це тільки привід, причина в іншому.

А вчора пані Косачева привезла мені листа від Косача. Його копію й копію моєї йому відповіді додаю. Ті факти, на які натякає в листі Косач, для мене справді абсолютно неправдоподібні, і я можу припустити тут тільки наклепницький вплив Довгаля, у якого тепер Косач щотижня гостює в Реґенсбурзі.

На вплив мого листа до Косача я не сподіваюся, бо, звичайно, тут справа не в чиїхось інтригах проти Косача в МУРІ, а в тому, що його, Косача, зуміли відповідно настроїти.

Отже, мусимо вирішити, що робити: капітулювати й припинити працю, чи продовжувати її, сподіваючися, що коли вона розгорнеться, то блудні вівці повернуться. Рішення в Ваших руках. Я був би за другий варіянт, але як Ви скажете, так і зробимо.

Поза тим нічого нового. Досі ще не маю всього матеріялу до «МУРу», а тому не здав ще в друк першого числа. З пошаною і щирим привітом — Ю. Шерех.»

Лист Косача до Юрія Володимировича суцільний плач, риданіє, розпач. «Деякі керівні мурівці й то люди, яких я вважав найбільш об’єктивними в оцінці моєї праці, намагаються потаємними і трусливими атаками з-за рогу здискваліфікувати мене, як письменника»… «розпочали основнішу кампанію проти мене»… «це тільки ланка укритої, трусливо-негідної акції проти мене, яка велась в МУРі від початків його існування»... «потайки й в організовано-підлий спосіб ставлять під знак питання мої «кваліфікації, як письменника» й то в зносинах із людьми поза МУРу»… «Я не на те вступив до МУРу, щоб бути об’єктом трусливої й негідної письменника-громадянина інтриги й нагінки»… І т.д., і т.д.

І до того заява: «До Правління Хвального Т-ва МУР у Фюрті (Бав.). Отсим прошу про скреслення мене з числа членів Правління МУРу. З черги заявляю про моє виступлення з членства Об’єднання МУР взагалі з причин особистого характеру. Юрій Косач. Мюнхен, 13.2.46.»

І дописка Шереха:

«До цього можу додати, що лист мені доручено дружиною Косача вчора і що те, чому взято кілька виразів листа в лапки, мені цілком не зрозуміло. Як що це цитати, то звідки? Чекаю на Вашого листа. Ю. Ш.»

Але мені зрозуміло і це ніякі цитати, а вигадка месьє де ля Косач, який не довіряє сам собі і якого легко «взяти» кожному агентові кожної інтриги.

Одначе, я настрочив йому, тобто Косачеві, досить довгого листа, в якому зазначив, що «лист Ваш стилізований майже розпачливо. Я його прочитав уважно, але нічого фактичного з нього не довідався. Хто, з ким, за що… Я лиш при тому подумав, що не гаразд аж так мало довіряти, як не своїм товаришам, то бодай собі самому. Ви так мало вірите в себе, що Вас можуть вивести (і так безнадійно) з рівноваги двоє-троє кимсь десь висловлених слів. Вибачте мені, але така постановка справи видається мені крайнє неповажною»… «ніхто, ніде Вас, тим більше з правління МУРу, не «декваліфікував, як письменника», а це тому, що ніхто цього зробити не може. Ви письменник, який говорить сам за себе, а коли хтось там десь висловлює свої про Вас думки, то за це організація, як організація, не мусить нести відповідальности. Тим більше, що Ви є також членом правління тієї організації і Ви також несете відповідальність за її гаразди. Найбільше, Ви можете мати претенсію до тієї особи, яка Вас «декваліфікує», але ніяк до організації»… «Хочу на заключення сказати: думаю, пане Юрію, що Ви свою заяву візьмете назад, перепросите нашого доброго і замученого Юрія Володимировича за турботу і на будуче не будете з такими заявами морочити нам голову. Волію, щоб Ви розрахувались зі своїми противниками, як Джек Лондон (в морду!), аніж оте українське скиглення та ображання, та оті вічні «виступи». Я більше ніж переконаний, що Ваш виступ принесе Вам самим багато прикрощів. Не від нас, а від тих якраз, що, можливо, на Вас в такому напрямку впливають. Будьмо краще добрими друзями, товаришами, колегами. Гаразд? Вас шануючий…»

Отаке то я йому настрочив. Чи матиме воно вплив? Будемо бачити.

Тим часом у нашому таборі також повно новин. Учора, на зарядження унрівського керівника табору Г. Стрелінґера, вивезено невідомо куди єпископа Мстислава, його шваґра Юрія Вітковицького, бувшого коменданта табору Володимира Онуфрійчука та його брата Федора. Тобто цілу бувшу таборову управу. Наслідки довгих, неприємних інтриг з приводу чисельних, неприємних справ.

У нашому МУР-і забагато клопоту з приводу «поглядів» і гонору, тут з приводу керування табором. Найбільше постраждала з того таборова церква. Кінець урочистих архиєрейських богослужб, чисельних молебнів, надхненних херувімських. Але можна допускати, що це не вплине на кружляння плянет, сходу і заходу сонця і та сила, що цим керує, не буде до нас в претенсії, бо це вона саме такими нас створила. «

Минулу ніч не спалося, все думав… Ось два дні майже не працюю над «Шереметою», але до закінчення його не лишилось багато.

25 лютого. Зі щирим жалем і смутком згадували ми учора річницю смерти мого доброго київського друга Аркадія Любченка, що помер минулого року в Бад Кіссінґер і там же похований. У церкві відправлено панахиду, вечером відбулась академія, я мав вступне слово, Григорій Костюк прочитав реферат про покійного, артист Проценко подав одне з його оповідань, хор Колесниченка виконав кілька пісень. Стільки з ним пережитого, так багато спогадів.

Черговий лист від Ю. Шереха. Ті самі клопоти. Написав листа Степанові Баранові в справі збірника з приводу тридцятлітньої річниці смерти Івана Франка. Просили і мене щось туди написати, але тема Франко складна, вимагає часу, якого у мене так мало. І не почуваюся добре, ночами безсонниця, мабуть перевтома, потрібно відпочинку, сьогодні весь день боліла голова, був гарний день і тому я провів чимало часу на повітрі, бавився з Тодьом і ходили з Танею до лісу.

Зустрівся з В. Доленком та В. Дубровським, знайомими з часів Ваймару. Їх справи — політика. Постійні наради у президента, намагаються знайти можливість координації політичної роботи з іншими політичними середовищами, що на мою думку є справою безнадійною, бо «наші» політики не мають для цього нерва. Просто, взято не ту нуту. Політика зводиться, до гри в сліпу бабу. Це повторяється й повторяється без яких будь виглядів зміни.

Прибув також з англійської зони, мій прадавній знайомий, невідмінний секретар різних українських організацій колишнього Берліну, мій щирий кореспондент Микола Селешко. Знаємося з ним з років двадцятих. Він, разом з Олегом Лащенком, намагаються заполонити мене грішного до активнішої діяльности в організації українських націоналістів мельниківського відламу, звичайно, в ролі слухняного виконавця постанов їх проводу… І було б, можливо, все це гаразд, коли б мене не обдарована певними завданнями, які не завжди ототожнюються з «нашою» політикою, чого мої добрі старі друзі не хочуть, або не можуть, розуміти.



28 лютого. Кінчається лютий, а з ним формально й зима. Завтра березень і натяк на весну, але в дійсності це дощ, це сніг, учора, наприклад, випало снігу за цілу зиму і деякий час виглядало по зимовому, але сьогодні знов халепа, вогко, холодно. Мусів накинути на плечі Таніного кріличого кожушка, що його дістала вона тут в таборі, бо у нас в бараку досить таки холодно. Огрівання знов штрайкує, всі ходять одягнуті в тепле.

Велика сенсація! Учора прибув до нас з далекої, заокеанської Канади офіційний представник організованого українства тії країни о. Василь Кушнір з наміром обзнайомитись з нашими умовами та обговорення можливостей переселення нас за океан. У президента Лівицького відбулись наради представників еміграції, приготовано спіль-ний громадський обід, а вечором, на честь гостя концерт з моєю привітальною мовою, виступом хору Колесниченка і промовою гостя.

Отже, починаються перші пробні контакти з конти-нетом другої півкулі землі за Атлянтиком, куди, правдоподібно, будуть скеровані наші стопи. І приємно, що там вже є певна кількість поселенців нашого племени і тим самим ми вже не будемо там аж надто незнаними. Моя привітальна промова хотіла також це сказати, що відповідало також настроєві цілої нашої громади.

Маю запрошення на відчит до Герсфельду на Гессенщині, де то ми вперше зустрілися з УНРР-ою минулого літа. Також запрошення від І. Багряного до співробітництва в газеті «Українські вісті», що почала виходити в Новому Ульмі. Роботи прибуває й прибуває, а тут зіпсулась моя «Орґа», мусів віддати її до майстерні і ось сиджу, як без рук. Зовсім розучився писати пером.

Учора також повернулись назад до табору всі наші арештовані, які, за вийнятком єпископа, будуть і далі тут жити. Їх, а особливо Паньківського, гарно вітали, всі вдоволені, що все так добре скінчилося, ніякого обвинувачення, американці розуміють, що це лиш інтрига совєтської агентури, якій тепер починають не вірити на слово.

БЕРЕЗЕНЬ


5 березня. За вікном дощ, багато дощів, сливе кожної ночі ллє, але весну чути. Особливо в лісі, де я учора мав можливість побути пару годин. Почуваюсь втомленим і мушу відпочивати… Минулу ніч знов не спалося, весь час чомусь квилив Тодьо, я сердився, але не на Тодя, а на тих, що нас сюди дали. Рано з пересердя, знов написав комендантові гострого листа і обіцяли вже завтра нас кудись переселити… Побачимо, побачимо.

Машинка знов на моєму столі, багато працював, кінчаю нарешті «Юність Шеремети»… Прибув до табору Ісаак Мазепа, видатний політичний діяч, свого часу міністр внутрішніх справ УНР, лектор Української Господарської Академії в Подєбрадах в Чехо-Словаччині, автор «Большевизм і окупація України», «Підстави нашої політики», «Україна в огні і бурі революції». Ми з ним знайомі ще з Праги, приємна зустріч, багато розмовляли, переважно політика, але також і література і справи МУР-у. його партійний товариш (вони є знані діячі нашої со-ціял-демократії) Феденко, подає заяву до МУР-у і, здається, що і Мазепа не мав би нічого проти, бути його членом. Тожто ми тримаємось засади лишень літературного членства, а тут вже втручається політика… Чого ми не маємо наміру торкатися.

Шандрушкевич, тобто комендант табору, скаржиться, що на нього знов донос, ніби він переховує в таборі воєнних злочинців. Агентура не спить.

6 березня. Учора Черчіл з-за Ля Маншу вирік на весь світ виразну, як завжди сильну і логічну мову, акцентовану на теперішнє політичне положення, в якому совєтська політика загарбництва вільних народів відограє ролю першорядну і рішаючу, не рахуючись з ніякими хартіями, проголошеними у Сан Франціско. Від Чорного до Північного моря, між вільним заходом і невільним сходом нашого континенту, запала залізна куртина. Це звучало, як Увага-увага! Чи маємо це розуміти, як мобілізацію до нової війни? Як не гарячої то бодай холодної? А чи тільки, як голос вопіющого в пустині?

8 березня. З табору Майнц-Кастель прийшла вістка, що там порядно потовкли совєтських офіцерів, які агітували за «родіну». Таке ж трапилось і з їх відпоручником для табору у Вісбадені. Промова Черчіла піддала відваги, розмови про «нову війну» невгавають, совєтів нема потреби боятися, вони розбиті, господарсько безрадні… Але таборяни цьому не вірять. Сподіваються нового натиску «родіни» і нових страхів.

Сьогодні ми з Танею двічі побували в місті. Оффен-бах досить зруйнований, але взагалі це гарне місто. Я відвідав окуліста і вперше набув окуляри для читання, як також міняли бісквіти і каву на цибулю й кислу капусту. Наші консервні харчі не багаті вітамінами, у Тані хитаються зуби. Хай живе цибуля й кисла капуста!

І також вперше відвідали кіно. Стара, американська картина в англійській мові, не багато з того зрозуміли, але все таки ще якась цибуля й кисла капуста для зміни буднів.

Закінчив редакцію «Юності Шеремети», але до «Ост»-а все ще не готовий. Дрібні справи, депресія, час до часу «страх і трепет»…



9 березня. Війна, але тільки нервів. Совєти в агресії, їх преса й радіо б’ють тривогу, в повітрі тріскотня звуків. До того додається гарматна стрілянина, американці збільшують контингенти війська, спішно будують нові летовища. Але президент Труман зве Сталіна Джовом і надіється, що мир переможе. Враження, що щось назріває, якась криза, лишень годі сказати яка. З Москви Черчіля звуть гітлерівцем, Айзенговера фашистом… Гай, гай! Невже? О! Краще не радіти передчасно.

1 березня. Наш з Танею об’єднаний протест у Шандрушкевича з приводу мешкання. Обіцяне «завтра» не сповнилось. Я зложив заяву на письмі, що не братиму ніякої участи в таборовому житті, поки не дістанемо можливого приміщення. Генеральний штрайк.

Зрання відповів на два листи Шереху. Не раджу робити «особливої квестії» з виступів Осьмачки, а полагодити це питання «принагідно». На інформацію Шереха, що газета «Час» у Фюрті наміряється проголосити літ-конкурс з нагородами — трьох, двох і одної тисячі марок, з тим, щоб МУР прийняв в тому близьку участь, моя думка така: «Нам необхідно затримати строгу й консеквентну позагрупову політику. «Час» є органом однієї політичної і ексклюзивної групи. Конкурс фінансово замалий, запізно проголошений, замало часу для його реалізації. Я вважаю, що перша премія повинна виносити не менше 15,000 марок… З цих міркувань ухиляю думку про конкурс категорично»… «Як що Косач рішуче відмовиться від МУР-у, до правління проведемо Багряного»… «Шаяністи нічого нам не зроблять, стаття Державина не має в собі нічого небезпечного… Взагалі «гострих тонів» поки що не слід вживати, а краще залишити їх для скрайніших потреб. Мусимо розуміти, що ми тільки що налагоджуємо скрипки, щоб грати і було б не гаразд коли б при першому порусі смичка струни потріскали. Так говорив Заратустра»…

Прибуло чимало представників «Державного центру» і в тому мій приятель і земляк Н. Кибалюк, тепер завзятий поборник Шереха, мабуть, з причин, що його не запрошено до МУР-у. Мушу з ним говорити. Шерех тут не при чому. Це справа кваліфікаційної комісії і до неї треба звертатися.

У президента Лівицького поважні наради… Все та справа всеукраїнського політичного представництва.

З Москви, по радіо, громи й блискавки на Черчіла, «Правда» лається особливо вишуканими букетами, іранський Арзебейжан, з благословенства Сталіна, оголосив автономію і загорнув до неї чималу порцію й самого Ірану.

15 березня. Цікаво, цікаво. Заноситься на нову війноньку. У Персії совєти маршерують до границь Туреччини, у Трумана в Білому Домі наради начальників штабів, Черчіл прилетів до Ню йорку, польський генерал Андерс, до Лондону.

Тож то я знов засів за «Ост»-а. Машинка цокотить і цокотить… Ще раз побували з Танею в кіно… Далі читаю Біблію. Весна, але холодно, вітер зі сходу і це зрозуміло.



18 березня. Покращала погода, але не покращали наші умови. Нас ніби хочуть перенести до кращого приміщення, але якось Бог не дає їм спору. Це вже триває ось три місяці. Мої нерви напружені до відмови.

Переглянули з Григорієм Олександровичем зредаговану «Юність», він має бути її видавничим редактором. Видавати має новозасноване видавництво Романа Паладійчука «Прометей» в Ульмі. Твір має на собі ознаки часу, писаний на ходу, на коліні, без потрібного напруження і без справжнього творчого настрою, що його в моїх умовах, неможливо осягнути. Але хай буде, як документ доби. Ціла моя творчість, це документ доби. Це унікальна ситуація в історії творчого слова і так її треба розуміти.

Черговий лист від Шереха… Перед тим, я дістав від нього два листи. В останньому листі він повідомляє, що переслав мої міркування в справі дитячої літератури Гошовському… (я писав, що це важлива справа, але вона вимагає спеціяльної уваги письменників цього жанру і МУР може цьому сприяти своїм співробітництвом з ними). «Справа Косача, пише Шерех, розв’язана позитивно (чи надовго?). Виявилось, що «підлими інтригантами були Міяковський і… я. Міяковський написав листа Довгалеві, де між іншим писав, що, на його думку, «Чудесна балка» Косача — твір слабий і не варт було його видавати. Моя ж вина була в тому, що Міяковський процитував мої слова з доповіді про те, що «Косач не знає України», вирвавши їх з контексту. Довгаль поспішив показати це Косачеві з відповідними коментарями — і звідси всі наслідки. Тепер Косач узяв свою заяву назад, і все начебто в порядку. Боюся тільки, що при такій системі МУР може перетворитися в товариство взаємної адорації»… «Адреса Осьмачки — Фюссен (Баварія), Табір УНРРА, Укр. Абтайлюнґ. Але мені здається, що писати йому — даремна річ, бо жадні логічні докази на нього не впливають.

У останньому листі, Шерех пише: «Обидва питання (конкурсу і Осьмачки) по моєму, Ви розв’язали правильно. Випадок з Осьмачкою справді заслуговує тільки на принагідне висвітлення. Осьмаччиній поведінці ніхто не надає серьозного значення. А особливо добре з конкурсом»... Він цілком годиться з моєю думкою, і пояснює, як це сталося, що це питання виринуло в такій формі. Спочатку малось на увазі, що конкурс має бути проголошений ЦПУЕ, але згодом це перетворилося у конкурс газети «Час», що є органом однієї з наших політичних груп. Тож то ми вважаємо себе організацією понад груповою і незалежною. Амінь…»

З Москви подали вість про так зване уневажнення Берестейської Унії з 1596 року. Греко-католицька церква зливається назад з православною і зробив це хто? Сталін. Йосип Вісаріонович. Сонце Кремля, батько народів, геній людства… Воз’єднання за воз’єднанням…Рим, кажуть, протестує, але... тихо. Скільки дивізій має папа: — запитав Сталін Чорчіла, коли той покликався на опінін папи в справі Сходу Европи.

21 березня. Ой, не легко, дуже не легко, жити в таборі… Мучились, мучились ми в тому курнику і сьогодні — бац!… Прийшов приказ, що до понеділка, двадцять третього, наш табір має бути ліквідований, бо сюди прийде військо. Ха, ха! Значить, пакуй манатки і в путь дорогу. Не знаємо ще, куди повезуть, але всі пакуються… В суботу й неділю почнуть нас вивозити.

Таким чином вирішуються старі наші лементи з приміщенням тут, а почнуться нові десь інде. Я зрезигнова-ний. Все одно куди повезуть. Працювати і так годі… Сьогодні згадується особливий мій 21-ий березня 1942 року в Рівному. Тоді мене арештовано німцями з дуже невиразними перспективами на майбутнє. Мало-мало не опинився я, раб Божий, у якомусь концентраку… Тепер ось також «концентрак», але без варти, йди, куди хоч. Перед нами дві дороги… Назад, це Сибір, вперед — Америка. А третьої нема.



22 березня. П’ятниця. Вже дістали розпорядження вивозу. Завтра, о годині 10-ій, приїдуть військові авта і повезуть нас до Майнц-Кастелю на річці Майн, де вона впадає до Рейну; старовинне місто з часів римських, батьківщина перводрукаря Ґутенберга, трохи далі на захід від Франкфурту. Табір пакується. У нас великий кіш, чотири валізи і кілька міхів. Книги, архіви, картини, одяги, білизна, постіль. Тягнемо це за собою від самого Рівного різними засобами комунікації, через Львів, Краків, Відень, Люнденбурґ, Берлін, Ваймар, Герсфельд, Гальсдорф… Протягом ось скоро трьох років. І куди далі?

Дуже хвилюючі вісті зі світу політики. Здається, що ось-ось має вибухнуть нова війна, в американській пресі про це повно… Большевики загрожують окупувати Тегеран і вони мають бути вже в марші.

Приємний, теплий, вітряний день, небо злегка крите хмарами, в повітрі вогкість і повно весни…

Ми весь день на ногах, весь час на дворі, розмови з людьми… Востаннє побував разом з Тодьом у «нашому» лісі, куди ми не раз заходили. І пакування… Страшенно обридло те пакування… Весь день чути гарматну стрілянину, це вправи і це збільшує воєнний настрій… Над вечір раптово зчинилася буря з дощем… Було б це цікаво, коли б і завтра це продовжувалось.

Остання ніч в Оффенбасі, Lager DP, Pionerpark.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28

Схожі:

Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconКозацька Покрова 14 жовтня ─ Покрова Бо-жої Матері
Тож нічого дивного, що наш народ шукав допомоги й опіки, проти якої не може встояти жодна людська сила, а тією поміччю була якраз...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconІ мене в сім'ї великій, в сім'ї вольній, новій, Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом
Мета: удосконалювати навички учнів, систематизувати свої знання за періодами творчості Шевченка, перевірити глибину знань текстів....
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconЛусі Мод Монтгомері Альпійська стежина
Отож я мушу бадьоро розповісти свою нудну історію. Якщо з цього не вийде нічого кращого, то нехай, принаймні, вона заохотить якогось...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconГерман Гессе Степовий вовк
Я спробую в ньому викласти свої спогади про Степового Вовка. Мої відомості про нього дуже скупі, а про його минуле, про його походження...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconМихайло Максимович – знаний І загадково невідомий Споминайте мене хоч мислями
«Споминайте мене хоч мислями Споминайте мене хоч устами Споминайте мене добрими словами…»
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconПоїзд у ніщо (замість передмови)
Підійшовши до вікна вона не бачить ні неба, ні птахів, ні свого відображення на склі. Їй нічого не потрібно. Вона чує биття свого...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого icon«Він світив,як сонце, до нього люди тяглись, як до сонця. Він умів гриміти, як грім, і його грому боялися усі плазуни і негідники»
М. Рильський) Село Грунь на Сумщині. Музей О. Вишні "Постріл Хвильвого, дні І тижні мало не божевілля І все пішло шкеребертть. Нічого...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого icon“Мене не можуть люди не почути…”
Я вибрала Долю собі сама. І що зі мною не станеться, у мене жодних претензій нема до Долі моєї обраниці
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconТалановита письменниця Неля Шейко-Медведєва
«У мене не було жодної іграшки, купленої в магазині. Я сама майструвала ляльки, придумувала їм казкові біографії, змушувала їх жити,...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconУ своєму ранньому дитинстві я уже чув, доходило до мене, що, окрім нашого хутора, у світі існують також
Варшава, Берлін. Потому – Київ, Москва. Як І кожна невідомість, міста манили мене заклично своєю загадковістю


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка