Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого



Сторінка22/28
Дата конвертації22.03.2018
Розмір3.79 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   28

БЕРЕЗЕНЬ


7 березня. Неділя. Вечір. 2-го березня скінчив, здається, остаточно «Морозів хутір». Працював сильно без огогляду на шлунок та печінку. Працювалось дуже добре. Велике напруження, багато творчої насолоди. Перша половина праці вислана на редакцію і горе, що не можна знайти редактора. Костецький від цього відмовився, я просив Михайла Зерова, він погодився, але ось вже довший час не маю від нього ніякої відповіді на мої листи. Стримуюсь з висилкою другої частини, доки не буде певности з першою. За умовою, книжка мала б бути вже в друкарні.

Минулого тижня підписав умову зі Стефуранчином на видання «Марії» в французькій мові. Цікаво, що з того вийде. Недавно дістав цікавого листа від Олександра Шульгина з Парижу у цій справі. Лист писаний ще 27 грудня минулого року, але він довго блукав по поштових урядах, поки дістався до мене.

«А. А. Chaulguine 16 Avenue Victor Hugo, Vanves (Seine). До ВП Уласа Самчука, голови МУР. Вельмишановний та дорогий Пане Голово! Дуже жалую, що в час мого короткого побуту у Німеччині в минулому році, мені не довелося з Вами зустрітися. Пишу Вам зараз у справі «Марії». Не знаю чи дійшла до Вас моя стаття за підписом Baurdau в «Revue de Promette» за 1938 р. Стаття звалась «Une tragedie paysanus» і в свій час звернула на себе велику увагу. Там я дав коротку критичну замітку про Вас і Вашу творчість і по своєму передав зміст «Марії». Тоді про цю статтю і Вашу «Марію» заговорили дуже прихильно в «Revue de Monddes», навіть висловлено було побажання, щоб роман був перекладений. Остаточно мені дали тоді надію, що «Марію» надрукують в цім журналі. Одначе, коли моя дружина на спілку з фрац. письменницею переклала твір і я віддав текст, редактор сказав, що річ надзвичайно цікава, переклад дуже добрий, але… в книжці є моменти, які часом нагадують Золя і для їх публікації надто «щепетельна».

Це не підходить, але порадив звернутись до «Nauvelle Revue de Francaise», більш передової в літературному відношенні… А тут прийшла війна і справу було відкладено, а під німцями перекладів не хотілося друкувати. Рік чи більше тому, я звернувся до дружини п. Стефуранчин з пропозицією видати твір. Дружина, а потім і Ви самі, дали Ст. згоду. В той час дійсно було трудно видрукувати «Марію», але тепер я б міг пристроїти може й значно ліпше...

Тепер обізвався п. Стефуранчин і надіслав дружині Ваше друге видання «Марії» і різні доповнення. Про це Лідія Васильовна сама Вам писатиме, але я хочу Вам сказати свою думку: може 2-ге вид. в деяких відношеннях і ліпше, але для франц. публіки краще було б лишити «Марію» такою, якою її вже перекладено. Дружина і її компаньйонка прагнули як можна ближче стояти до тексту, поважаючи Вашу творчість, але в деяких місцях відступлення і пропуски уявлялися необхідними, бо французам дещо неможливо пояснити в двох словах. Часто етнографічні подробиці зовсім не зрозумілі, часом говориться про деякі факти з революції, як загально відомі, натяками і це прекрасно для своїх, але неможливе для чужинців. Кожного разу, як передкладчиці мали намір щось пропустити, чи перекладалось інакше, вона радилась зі мною і я, або обстоював Ваш текст, або ж давав їм рацію. Дві-три сторінки про революцію вони не переклали, бо, або треба було сказати про це значно довше і тоді б перекладчиці заступили б автора, або треба було випустити, бо все це китайська грамота для французів. Ви знаєте, що зо всіх українців я найбільше писав для останніх. Знаю добре їх «менталіте» особливо, як редактор «Ревю де Франсез» і я можу по совісті сказати, що переклад дуже добрий, дуже влучний, художній і я боюсь що зміни і доповнення все зіпсують. Я люблю дуже Вашу «Марію» і піклуюся за неї як за свій власний твір. Одно з найкращих місць там, це Ваш кінець: своєю наратийністю, недоговореністю він надзвичайно мені подобався і в моєму перекладі в згаданій статті зробив колосальне враження. Боюся, що те, що Ви його розтягнули, принаймні на французів, які мають певну стриманість і цю недоговореність, це зробить зле враження.

І Стефуранчин і перекладчиці звичайно коряться волі автора, але коли автор послухає свого критика і великого прихильника «Марії», то скаже їм не зміняти нічого: і про стан селянства і про революцію і про совєтський режим, бо там є все, що треба, а особисту трагедію Марії передано знаменито. Я чекаю з нетерпінням виходу книжки і вірю в її великий успіх. Буду вважати його не тільки Вашим, але трохи й своїм, бо все то я лансував в свій час. Може потім і другі твори можна б перекласти. Всю «Волинь» не можливо, але перший том, або навіть частину першого тому, я б дуже вітав на французькій мові.

На жаль, я далеко не всі Ваші речі читав, не маю можливости слідкувати за новою укр. літературою, мало знаю совєтську укр. белетристику.

Буду дуже радий, коли напишете мені за себе і за Ваше т-во. Я тут теж займаюся і культурними справами: стою на чолі Укр. Академічного Допомогового Т-ва, яке має наукову секцію, студ. (кодус) ,шкільну, а тепер думаємо і про літ-артистичну.

Щиро Вас вітаю, Ваш — О. Шульгин.

P.S. 3 приємністю згадую, як ми колись їхали з Праги до Парижу і цілу ніч проговорили! Лідія Васильовна прочитала цього листа з яким цілковито згодна. Від себе нічого не має сказати і просить тільки Вас вітати. Сподіваюся на дуже скору відповідь. О.III.»…

Милі, чудові, дорогі друзі! Стільки щирости і стільки уваги. І що вони подумають, що ця «дуже скора відповідь» прийде до них аж по кількох місяцях. З перекладом виходить баламута. Стефуранчин вимагав свого, а ці знов протиставляться тому. Хай друкують, як можуть.

Учора ми з Танею були на весіллю у наших добрих приятелів і близьких сусідів, доктора Юрія Стефанівського з панною абсольвенткою медицини Любов’ю Хомівною, дочкою пані Августини Хомової. При чому я мав особливу ролю «посадженого батька». Було багато гостей, довгий стіл таборового касина застелений білим настільником, заставлений кришталами й порцеляною з добрими стравами і пишними тортами. Тільки я мусів бути обережним з огляду на свій примхливий шлунок і, наприклад, горілки не пив зовсім. А шкода.

І ще один лист, що проситься на увагу:

«24.2.48. Дорогий Пане Уласе! Пробачте, що зразу не відповів Вам на Вашого такого доброго, людяного й мені надзвичайно приємного листа. Він був для мене справжнім подарунком і відкрив мені Вас з тієї сторони, яка для мене була завжди замкнена. Зрештою, може й я не надто заслуговував на те, щоб тішитись нею. Дійсно, прикро мені було, що ми, яких все ж таки і як не як єднає оце вже скоро 20 літ того невдячного літературного «поприща», завжди в якомусь стані не то війни, не то замирення, як же не тривкого й крухкого! Велика вина в тому моя, я це знаю. Я є назагал людина несимпатична й несоціяльна. Але все ж велике моє нещастя, що люди знають мене здебільша тільки з злих моїх сторін, а не з кращих.

Політично — тому, що я мимоволі був усе життя не тим, чим я є й до чого мав завдатки. Як дивно, що багато людей приходить до того сьогодні, що мені закидали колись. Але я пристосувався, не маючи смілости пристосувати до себе. Втім, я давно вже не «політик». Літературно — я не маю органічної свіжості, а несу весь інтелектуальний вантаж моїх попередників з мого «літ-роду». Й багато людей цього не розуміють. Цієї роковитості. Біографічно — я теж відірваний від грунту, що зробите: 15 літ еміграції робить своє. Але я маю свою Україну в серці, може не таку, як треба, але все ж — Україну. Але є люди, що вважають потрібним і мене. І це мене завжди підтримувало. А навіть зобов’язувало.

В суті речі я маю в собі більше нахилу до доброго, ніж до злого. Але від злощасних «Нових шляхів», я йду через життя і поміж українськими людьми, як вовк з пі-догнутим хвостом і тільки дивлюся, хто мене гризне за ногу. Це становище є дуже трагічне, але воно може дати колись імпульси до справжньої, великої твор-чости, або хоч би до одного вартісного твору. Й на це я чекаю.

Але ці wynurzenia» можуть бути нудні. Життя йде своєю чергою й впрост не встигаєш зробити всього, що треба. А ще й треба думати про інших людей. Вам 1 добре — Ви та Дружина, а я маю вже Косачів цілу громаду. Треба вже помаленьку збіратись і в дальшу дорогу, бо хто знає, що тут нас чекає. А мені в житті взагалі якось важче приходилось, ніж всім іншим. Треба подвійно працювати.

Дуже дякую Вам, Пане Уласе, за Вашого справді хорошого листа. Він мені багато прояснив і якось освітив — приємніше стало на душі від цього. Час від часу буду озиватись. А як що зле — пишіть. Щиро тисну Вашу руку і привіт для Вашої Пані. Ю. Косач»…

Хіба повірите, що це той самий Косач, який не так давно писав мені довгого листа, в якому обвинувачував мене, що я його «принижую, ігнорую, погорджую і сміюсь» над ним. Що сталося? Один невеличкий лист... Яким я хотів сказати, що він в цьому помиляється. І, здається, він зрозумів. Цікаво лиш, як на довго. Але ця його сповідь поможе йому багато. Він потребує когось, щоб його вислухав… І відчував. Це мімоза, яка відзивається на кожний дотик іззовні.

Почав писати другий том «Оста», але покищо не зберуся з настроєм. Після закінчення першого тому дістав розрядження і не можу знов увійти в ролю. Зрештою, надходить весна, а це значить кінець мого сезону… Аж ген до осени, хоча минулий серпень видався мені плідним. Дав драму і порядний шмат «Оста» — 505 сторінок ма-шинового друку... Майже все переписав, а деякі розділи переробляв по кілька разів. Довго не міг знайти закінчення — переписував разів з десять, але, здається, таки знайшов. До того стоси листів. Передучора, наприклад, написав вісім довжелезних листів.

Зараз ми з Танею підхворюємо, я мав своє (трохи покращало), Таня своє. Зараз Таня лежить з грипою, у таборі цього добра повно.

Дуже гарна погода, але можна сподіватися такої ж посухи, як минулої осени. Ясні дні і ночі, морозні ранки. Днями тепло і соняшно.

Нудно. Страшенна туга за батьківщиною. Всі нидіють. Поволеньки розїжджаються, але все це, як мокре горить. Чекають і на щось надіються. Совєти в наступі, решта світу в слабій обороні.

28 березня. Католицький Великдень. Минулу ніч і весь цей день просердився. Коли б я не був православним, можна б сказати, що нечистий навмисне поплутав мої мишления. Ревів, як ранений бик, рано писав сердиті листи, рвав їх, писав знов. Наприклад таке: «Шановний Пане Паладійчук! Ми з Вами, здається, досить себе знаємо, щоб далі бавитись речами, які не підходять, ні до нашого віку, ні стану й положення. Ми, здається, робили різні умови, писали копу листів, давали сто обіцянок і, як Вам відомо, людина вже на те роджена, щоб якось могти за себе відповідати. Коли ж ні — тоді з нею щось не впорядку.

Ви прекрасно розумієте, що Ви повинні були вже давним давно розрахуватися зі мною за мою працю і Ви цього ніяк не робите. Не моє діло, що Ви для цього маєте робити. Ви не клопочетесь, що я, будучи хворий, зараз їм, що роблю і як працюю. Коли я з кимось роблю зобо-в’язання і їх не виконую, я беру револьвер і вганяю в лоб кулю… Ви не маєте права не виплачувати авторам. Коли не маєте грошей — не видавайте, коли видаєте — майте гроші. Це істина... Пропоную Вам рішуче негайно зо мною розрахуватись»… і т.д.

Нерви. Все нерви. Щастя лишень, що Паладійчук цього листа не одержить. Я не вишлю його, а лишу у себе на згадку. Взагалі все сердить. Драму також не видають... праця, втома, готуємось до з’їзду.

З весною знов запахло війною, в повітрі зграями шугають машини.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   28

Схожі:

Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconКозацька Покрова 14 жовтня ─ Покрова Бо-жої Матері
Тож нічого дивного, що наш народ шукав допомоги й опіки, проти якої не може встояти жодна людська сила, а тією поміччю була якраз...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconІ мене в сім'ї великій, в сім'ї вольній, новій, Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом
Мета: удосконалювати навички учнів, систематизувати свої знання за періодами творчості Шевченка, перевірити глибину знань текстів....
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconЛусі Мод Монтгомері Альпійська стежина
Отож я мушу бадьоро розповісти свою нудну історію. Якщо з цього не вийде нічого кращого, то нехай, принаймні, вона заохотить якогось...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconГерман Гессе Степовий вовк
Я спробую в ньому викласти свої спогади про Степового Вовка. Мої відомості про нього дуже скупі, а про його минуле, про його походження...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconМихайло Максимович – знаний І загадково невідомий Споминайте мене хоч мислями
«Споминайте мене хоч мислями Споминайте мене хоч устами Споминайте мене добрими словами…»
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconПоїзд у ніщо (замість передмови)
Підійшовши до вікна вона не бачить ні неба, ні птахів, ні свого відображення на склі. Їй нічого не потрібно. Вона чує биття свого...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого icon«Він світив,як сонце, до нього люди тяглись, як до сонця. Він умів гриміти, як грім, і його грому боялися усі плазуни і негідники»
М. Рильський) Село Грунь на Сумщині. Музей О. Вишні "Постріл Хвильвого, дні І тижні мало не божевілля І все пішло шкеребертть. Нічого...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого icon“Мене не можуть люди не почути…”
Я вибрала Долю собі сама. І що зі мною не станеться, у мене жодних претензій нема до Долі моєї обраниці
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconТалановита письменниця Неля Шейко-Медведєва
«У мене не було жодної іграшки, купленої в магазині. Я сама майструвала ляльки, придумувала їм казкові біографії, змушувала їх жити,...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconУ своєму ранньому дитинстві я уже чув, доходило до мене, що, окрім нашого хутора, у світі існують також
Варшава, Берлін. Потому – Київ, Москва. Як І кожна невідомість, міста манили мене заклично своєю загадковістю


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка