Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого



Сторінка23/28
Дата конвертації22.03.2018
Розмір3.79 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   28

КВІТЕНЬ


9 квітня. Оформив до друку далі частину «Оста» й передаю М. Зерову для редагування. Від сторінки 243 до стор. 346. Моцно зайнятий. Наближається з’їзд. В «Укра-їнських Вістях» за 27 березня, більша моя стаття «До Третього З’їзду МУРу». Відомі, загальні постуляти нашої мурівської. незалежної, суверенної «політики». «Наше об’єднання письменників проіснувало три тяжкі вигнанські роки. Колись нащадки з величезним зацікавленням ходитимуть по слідах, де ступали ноги нашого вигнання. Це час, коли важиться і відважується на страшному суді історії кожному по заслузі. Було б великим нещастям, коли б під час такого суду ми забулись настільки, щоб втратили почуття реального.

За ці три роки ми не дармували. Кожний з наших колег, як нам відомо, був обложений книгами й папером. Кожний від ранку до вечора був прикований, без огляду на місце, до свого робочого стола. Ще не всі мають нагоду бачити висліди нашої праці, але ми певні, що така нагода буде і всі навіть ті найбільші скептики, переконаються, що ми з вами тут не дармували.

І коли брати МУР, його провід і його членство, ми з почуттям повної відповідальности твердимо, що його праця буде дуже і дуже великим вкладом в історію роз-витку рідної культури. Знаю, що скептики будуть перечити, але я б не сповнив свого обов’язку до кінця, коли б не мав відваги ствердити цього факту»...

Отакі мої погляди на цю справу, але як виглядає вона в теперішній дійсності? Про це розповість нам черговий лист Юрія Володимировича.

«Мюнхен, 16.3.48. Дорогий Уласе Олексійовичу! Висилаю Вам запрошення на з’їзд. На жаль, через мій недогляд, забули подати на них, що це в Цуффенгаузені, отже, доведеться додавати це запрошення усно, або писано. Славутич вишле всім членам і кандидатам, я розішлю нашим екс-членам: Є. М., Осм., Чапл., Косачеві тощо. Чи розіслати газетам? Як будете комусь посилати не членам, не забудьте відрізати долішню частину «з правом голосу». Шкода, що треба запрошувати на з’їзд поляків і литовців: я боюся, що цей з’їзд виглядатиме бідно. Не кажучи вже про те, що можна чекати чергового скандалу від наших інтриганів, чи то пак ідеалістів, майже ніхто не зголосився на доповіді: влас-. не, тільки Костецький і Бойко. Костецький, боюся, буде переважно полемізувати з тими, що хто його знає, чи варті полеміки. Бойко говоритиме про підсовєтську літературу. Моя доповідь виходить довга і мало цікава.

Очевидно, на день перед з’їздом, себто на суботу, десь на 4-ту годину дня, треба буде призначити засідання правління спільно з ревізійною комісією. Якщо Ви теж уважаєте, що це потрібно, то пишіть, будь ласка, Славутичеві, щоб він розіслав запрошення. Він тепер у мене секретарем і я йому даю так багато доручень, що він у них плутається, тому краще, щоб написали йому Ви.

Сподіюся, що Ви дістали і «Арку», і гонорар за неї. Напишіть мені Ваші враження від того і другого. Друге могло б бути більше, це я знаю, але ніяк мені цього разу не вийшло. Сподіваюся, що з дальшими числами буде більше можливостей викомбінувати гонорари. Альманах друкувати вони згодні і гонорари згодні платити тепер же (Це тепер загальна манія — збувати гроші, бо бояться грошової реформи). Я їм сказав, щоб Вам вислали тепер, бо Ви так хотіли. Не знаю, чи вони вже вислали. Щодо видання, то вони кажуть, що тепер не можуть видрукувати (до з’їзду), а зроблять це в травні, з тим, що книжка буде до червня.

З Дивничом я не сварився. Тільки він мені заявив, що я продався (про це він говорив і на засіданні: Я, мовляв, розумію Юрія Вол., що в Мюнхені треба багато грошей, щоб прожити, але якби він міг пождати два-три місяці… ), а потім прислав листа, де пише про різні свої погляди. Я відповів йому, що не може бути дискусії з продажною людиною, бо щоб сперечатися, треба шанувати, якщо не погляди, то хоч особу того, з ким сперечаєшся, а які ж можуть бути погляди в продажної особи. Поза тим написав йому, що на нього ані трохи не серджуся, тільки чекаю, поки він перегляне свій погляд бодай на цю справу. Якщо ж іде між нами, то я вважаю його діяльність тепер зовсім не корисною: це та сама хвороба закладання партії, на яку рік тому захворів Гр. Ол. і яка, очевидно, в еміграційних умовах поражає майже всіх. Принаймні я, крім Вас (не кажучи про себе), не знаю жадної людини, що на неї не хворіла б. І мені шкода, дуже шкода, що чесна й розумна людина зайнялася цією партієтворною хлестаковщиною до повного самозабуття. Питання про східняків — це окреме питання і я не надаю йому аж такого великого значення, тим більше, що він сам уже по суті свої первісні позиції цілком заперечив. Отак справа з Ю. Д. Повірте, що це мені коштувало не однієї безсонної ночі, але оглядаючися я не бачу зерна неправди за собою. І маю надію, що він це зрозуміє і повернеться до своїх старих позицій і поглядів.

Наприкінці просьба до Вас така: чи не можна мене під час перебування у Вашому таборі, примістити в яку-небудь приватну нелітературну хату, щоб я міг уночі спокійно відпочивати від літературних справ і розмов. Бо я боюся, щоб я Вам не викинув якогонебудь коника. Ага ще одно: Славутич мені сказав, ніби мене висунули ліцензіятом мурівського журналу. Думаю, що він поплутав. А коли ні, то прошу негайно зняти, бо це зовсім не моя справа і не було б корисно і для МУРу. Привіт Т. Ф. Щиро Ваш Ю. Шерех»…

Ото ж так, приблизно, виглядають наші внутрішні гаразди. А як виглядають не наші і не внутрішні, а загальні і в світі? Приблизно, така ж метушня, тільки велика розміром. Америка застосовує до Европи «Плян Марша-ла», що значить її відбудову, совєти в Чехословаччині роблять державний переворот, що значить кінець її неза-незалежности, в Об’єднаних Націях ухвалено поділити Палестину на жидівську й арабську частини, що значить постання біблійного Ізраїлю, у Китаї наступ Мао Дзе Тун-ґа, що значить комунізацію Азії. А взагалі напруження до відмови і загроза зриву.

15 квітня. Нарешті… 11 і 12 квітня — неділя й понеділок, у залі нашого табору Третій З’їзд МУРу. Прибуло понад п’ятдесят учасників з’їзду, але з того лиш половина членів об’єднання. З чужинців прибули лиш литовці — поети Стасис Сантварас і прозаїк Пульґіс Андріусіс.

Відкриття З’їзду о десятій годині ранку короткою мо-єю промовою, далі доповідь Шереха «Року Божого 1947»… Ствердження, що всупереч тяжким умовам таборового життя і всупереч не дуже сприятливого ставлення до МУРу різних особистостей і груп нашого громадянства, під знаком МУРу «Золота брама» появилось ряд літ. творів непромильного значення, як «Тигролови» Багряного, «Доктор Серафікус» Домонтовича, «Еней і життя інших» Косача, «Старший боярин» Осьмачки, «Юність Василя Шеремети» Самчука — в прозі, «Домаха» Л. Коваленко, «Ордер» Косача і «Шумлять жорна» Самчука — в драмі, «Поет» Осьмачки і «Білий світ» Барки в поезії. Доповідач констатує спад імпресіонізму і настроєвости в їх твор-чости та шукання твердої, кристалізованої форми, часто й сюжетности, що значить скріплення і удосконалення творчих талантів. Типово також, що головною проблемою цієї творчости — стосунки української людини з добою, з сучасним світом та її самоствердження.

Велика доповідь Юрія Бойка присвячена оглядові української літератури під совєтською окупацією, у якій доповідач стверджує, що, не зважаючи на нестерпні на-ціональні умови під гнітом чужого й ворожого режиму та на засилля низькоякісної продукції, у своїх кращих творчих зусиллях, український письменник і там намагається висловити хоч щось з його справжніх думок і потреб народніх…

Доповненням цієї доповіді, була невелика, але ядерна сильветка Є. М. (Євгена Маланюка, який не є членом МУРу і «прикривається» ініціялами) про М. Зощенка і А. Ахматову. Є. М. думає, що ліквідація Зощенка й Ахматової, як учасників російського літературного процесу, спричинена їх українським походженням і знаменує перехід тієї літератури з позицій імперських на чисто московські.

І продовженням доповідей, — доповідь Ф. Дудка — питання зв’язку письменника з читачем та його критикою, при чому тут порядно дісталось критиці, особливо формалістичній, яка, мовляв, стоїть на перешкоді між письменником і читачем.

Після цього, розуміється, почалось обговорення доповідей… Говорили Багряний, Бажанський, Блавацький, Людмила Коваленко, Дивнич, Кравців, Є. М., Подоляк, Чапленко, зі мною включно, і тут то широко розгорнулось наше Гуляй-Поле з настроями махновщини і атмосферою блискавок і громів, що обіцяли зливу і повінь.

Хоча з великої хмари рідко буває великий дощ. Нічого не сталося й з нашої великої «дискусії». Другого дня була черга за моєю ідеологічною доповіддю і настрої злагіднились. Моїм намаганням було показати традиційні концепції нашого, не лишень літературного, але й політичного процесу відродження, які базувались на гуртківстві, сектанстві й егоцентризмі і що наш час вимагає суво-рого перегляду цієї ідеологічної спадщини, якщо ми маємо амбіцію проявити себе в майбутньому, як одну масивну цілість у світових процесах формування дійсности.

Мені не легко було пояснити моїм колегам, чому я раз-у-раз настирливо виступаю з цією реторикою, коли вони воліють щось, що не вимагає абстрактного думання і не виходить за межі льокальних проблем. Для них питання Зощенка і Ахматової куди важливіше, ніж питання наших історичних аномалій раси, духовости, інтелекту, а питання, скажемо, особистих поглядів на певні явища було чи не вершком їх філософських амбіцій за які зводились смертельні двобої не конче лицарських правил.

З цього постала безперспективність і порожнеча наставлень і тому вимагалось узагальнень, підсумків, збалянсовання дії та вказання мети, яку треба не тільки відчувати, а й знати по імені. В поєднанні з їх конкретними, суперечними проблемами кожного дня, мої узагальнення давали завершену цілість і тим самим сенс закінченого діла.

Але я ніколи не почував себе яким будь організатором, провідником, політиком... Ані навіть звичайним редактором. Мої амбіції далі — «бути письменником» не сягали. Роля, яку мені прийшлося відограти в Україні за ні-мецької окупації не була для мене властивою, ані не була вона такою і тут в таборах ДіПі з цим самим МУРом. І тоді і тепер це було чистим випадком і накинуто мені об-ставинами. Я мав досить роботи з моїм письменством, яке я вважав важливішим за всі інші мої справи і якому я присвятив усе своє життя, щоб могти ще займатися таким невдячним ділом, як головство організації такого ви-нятково неврастенічного складу у таких винятково неврастенічних умовах. Тут приходилось займатися такими справами, які були дуже далекі від моїх інтересів, дрібнички і щоденщина, як бур’ян, забивали мою енергію і не маючи ніяких секретарських сил, це переходило межі всіх людських спроможностей. Це був не кабінет письменника, а уряд і де інде такий уряд вимагав би кількох технічних співробітників, то ж в цьому випадку я мусів полагоджувати все це сам особисто.

Маючи це на увазі, я кожного разу ставав на прю, коли вибирали мене «на голову», але на цей раз, по трьох роках ходження по муках всіляких наших інферно, я вирішив сказати досить. Рішуче й остаточно. Без ніяких сентиментів. І коли дійшло до точки перевибору правління МУРу, я зголосив абсолютну мою в цій справі недиспози-цію, довівши це аргументами, цифрами, лікарськими свідоцтвами.

І тільки тепер, і тут стало абсолютно видно і зрозуміло, що ця моя спроба є жалюгідно безнадійною. Весь наш МУР, став муром, включаючи і Є. М.-а, який свого часу заклинав мене залишити МУР, щоб до цього не допустити. А пані Коваленко, зі своєю прямолінійною щирістю, заявила просто, що це з мого боку ніщо інше, як саботаж, спрямований на розвал МУРу. Суперечка наша тривала з добру годину, створився сталемат, безвихіддя і в остаточному я програв. Прийшлося здатися. Не хотілося, щоб ця організація якось була пошкоджена. Забагато кошту-вала вона нам поту і нервів, щоб це злегковажити. І на перший знак згоди відчулось враз відпруження і навіть не було голосовання, а секретар заніс до протоколу лишень малу нотатку.

Це також показало ясно, якою дорогою й незаміни-мою організацією для її членства став цей МУР. Здавалось, що без неї наше існування не мислиме. Це зворушувало і підносило на дусі.

Не менше труднощів було з вибором заступника голови. Шерех, не менше від мене, мав причини з цим не годитися. Але й тут МУР став муром, а до того заговорив і мій егоїзм. Без Шереха годі було цю справу уявити. Він належав до її ініціяторів взагалі, він ініціював мало не всі її ділові справи, він редагував всі наші видання, а до того — був добрим, характерним, послідовним співробітником і другом… І в решті-решт він мусів погодитися також. І тому ми далі мусіли творити випробувану запряжку голови й заступника, до якої додано М. Бажанського, Ю. Дивнича, Людмилу Коваленко, Б. Кравціва та Яра Славутича, як членів правління з І. Коровицьким і В. Міяковським, як кандидатів з ревізійною комісією —-Ф. Дудка, І. Багряного, В. Барки та О. Несича.

І хай живе МУР!

А на закінчення і тому, що мали трохи часу, Ігор Костецький зачитав свою доповідь «Про деякі прикрі питання». Полеміка з Шерехом на тему неможливості переходу письменників від стилів взагалі до стилю національно-органічного. Такий перехід, на його думку, значив би не стиль, а стилізацію і це порушило б органічність самої творчости. Він також боронив важливість інтелектуалістичної поезії, надаючи їй багато ваги і не жалував тих критиків, які намагалися перешкодити її розвиткові. Це було контра думці Дудка і це підлило оливи до згасаючого жертівника суперечок, які треба було обірвати на пів слові о годині сьомій, бо десь там, в залі таборового касіна, чекав нас бенкет, на якому ми всі мусіли бути.

А на самому бенкеті, за довгими столами, вкритими білими скатертинами і заставленими обильно яствієм і питієм, ми бурхливо вітали наших литовських гостей, вислухали зливу промов таборової управи, наговорили собі купи компліментів і все це простягнулося ген мало не за північ.

І нарешті — другий день! Слава! Гості роз’їхались… Залишивши нам лишень засідання, протоколи, рахунки. Цікаво, наприклад, з прохарчуванням нашого з’їзду. Розуміється, прохарчування взагалі, брав на себе табір ген включно з приділом «шнапсу», що його нам вдалося дістати, але у німців деякі додатки на бенкет прийшлося роздобувати нам самим на чорному ринку по цінах ринкових і чорних. Так, наприклад, кілограм смальцю коштував нам 400 марок, шість кілограмів риби — 150 м., 5 штук яєць — 50 м., одна скринька яблук — 100 м., 2 кіл. м’яса — 100 м., З кіл. огірків — 30 м., 2 кіл. цибулі — 46 м., мука — 4 м. Разом це виносить 880 марок… І гарно вказує на ціни нашого чорного, таборового, «паскарського» ринку… Ха-ха!

І як сказано — гості роз’їхались. І навіть Маланюк, не дивлячись на весь свій гнів, прийшов до мене попрощатися. А знаний «камбрунбрист» (вислів вжитий в одному з його творів), Костецький залишився у нас гостити, той самий, якого Косач, у гумористичному памфлеті «Буря в МУРІ» характеризував: «Я є екзистенціоналіст, дадаїст, експресіоніст, футурист, ірраціоналіст, кубіст, панфуто-кубіст, бракабумбрист, бубадиніст», але й справді, він мав течку повну «бумбадиністичного» мистецтва, в роді картин Гофмана, які представляли суцільне безладдя плям, без якого будь сенсу… І залишившись у нас, він намагався і мене — сірого, сирого, традиційного мужика, запричастити жертвенним духом з царства віяння вільних мистецтв абстрактного сенсу, до яких моє серце і мій Уегзіапсі, не можуть знайти доступу.

Тим часом Костецький водить мене по театрах, у Штуттгарті є їх кілька, але нас цікавлять ті найабстрактніші. Передучора ми були у Kammertheater на «Wir sind nochmal davongekommen» Тортона Увалдера, учора за дня, на фільмі «Цезар і Клеопатра» Бернарда Шова (разом з Танею), а вечором, вже самі, у Neues Theater на «Die Dreigroshenoper» Брехта з музикою Курта Ваілля і диригентом Рольфом Ункельом, у якій виступають 22-х учасників з такими іменами, як Полли, Молли, Долли, Нелли, Бетті, Люці і мушу признатися, що мені ті речі, за вийнятком фільму, нічого не сказали, бо вони і не збиралися щось сказати, а лишень показати, а коли це в театрі, то це мусіла бути найабсурдніша театральщина з ру-хами, жестами, вигуками, вихилясами, кривляннями, що в суммі-суммарум мало бути трагедією мистецтва нашого розбитого часу, що стає на котурни, вище самого себе, пихтить, надривається і нічого не осягає. Абсолютне безсилля, повна імпотенція, бо переступило Рубіконіс в країну Нігіль, де нема, ні обріїв, ні часу, ні простору, а універсальна порожнеча. Відрікшись логіки слова, воно потрапило в мовчанку, або в німоту з бурмотанням безглуздих звуків, ніби вони виходять з уст паралітика.

Щось подібне я було намагався сказати Костецькому, але він тепер знаходиться у такій стадії медіюма, коли людська мова до нього не доходить і ми навіть збираємось затратити ще трохи часу на «Ундіна» Жіроду — французького автора, який ще до війни дивував мене своїми чудернацькими «камбрумами».

Я переконаний, що цей стиль мистецтва не переживе нашого покоління, бо він вже в сліпій вуличці, де нема більше куди… І ми говорили про це з Костецьким. Взагалі, говорили й говорили. Про музику, композиторів, театр, акторів… І про наші ближчі справи… І про мого «Оста»…



20 квітня. Тепло і сухо, сади в повному розквіті, дерева зелені. Я все ще працюю над «Остом», хоча мій настрій значно притупився. Викінчую останню частину, і, властиво кажучи, вона потребує бодай ще одної повної перерібки, але вже немає часу. Дістали ось повідомлення, що нам вже вислані з Канади афідавіти і надходить час, коли треба буде покидати Европу. А що буде там далі — тяжко сказати. Чи зможу я там займатися таким люксусовим заняттям, як література, та ще й українська.

І взагалі все під знаком питання, весь світ напружено чекає якогось рішення, між совєтами і рештою плянети напруження, внутрішня війна, а багато й таких, що проро-кують війну одверту, лишень та атомова штучка, що розірвалась над Японією, такі пророкування нівелює.

Не можу похвалитися добрим настроєм. Дістав від Шульгина знов листа з повідомленням, що Стефуранчин затягає справу видання «Марії» через брак засобів і тому пані Лідія Шульгинова шукає видавництва на власну руку... Боюсь, що з цим тепер не так просто, як їм здавалося, українському авторові ще нема доступу до престолів світових висот, а з «Марією» це ще окрема проблема. Я почав її писати в роках макабричного голоду в Україні часів колективізації з наміром зареагувати на той жаський голокост, що його та колективізація спричинила. Першим видавцем її був Тиктор у Львові 1934 року в дуже дешевому, кишеньковому виданню з дуже драстичними, без мого відома, скороченнями, які ту річ майже спотворили. Я був обурений, але не було ради. Наша видавнича справа тих часів була в такому жалюгідному стані, що не було вибору. Книжечка пішла в люди і знайшла признан-ня. Її читали і відчували. Вона робила враження.

І приблизно в тому ж часі, я вичитав в пресі, що в Парижі, одно видавництво оголосило світовий конкурс на антисовєтський роман і я дозволив собі ризикнути й зголоситися до того конкурсу. Через знаного тоді публіциста Івана Гончаренка, який жив у Парижі і мав там певні знайомства з французами, я нав’язав контакти з тим конкурсовим комітетом… Але в жюрі того комітету було двох росіян. І коли вони довідались, що в конкурсі мав би брати участь українець, вони обидва зголосили резигнацію, без них жюрі не могло обійтися і тому участь в тому конкурсі, мені, як українцеві, була апріорно відмовлена.

Але в нашому маленькому українському просторі «Марія» робила далі своє діло. Її читали масово і знаходились ентузіясти в роді панства Шульгинів, які протегували мою «Марію» де тільки могли. 1941 року, коли я був у Рівному, до мене зголосився відомий німецький перекладчик зі слов’янських мов Пауль Куцнер з Бреслава, який захотів перекласти і переклав «Марію»… І знайшов для неї видавництво тут же в Штуттґарті — (Гогенштавфен Ферляґ), але й тут «Марія» не мала щастя. Її було віддано до видавництва вже тоді, коли над цим містом бушували американські літаки і саме коли «Марія» була в друку, видавництво було розгромлено дощенту і в його руїнах загинув і німецький переклад цієї книжки. Кюц-нер намагався було знайти інше видавництво, але в той час було вже не до видання книжок взагалі, а до «Марії» й поготів…

1942 року, «Марію» було перевидано вдруге у видавництві «Волинь» в значно досконалішій формі, її 15,000 тодішнього видання розійшлося вмить ока і певній кількості її примірників пощастило продертися також і в Україну східню. За моїх поїздок в Україну 1942 року, я мав відчити про неї в Кременчуці, в Харкові, її уривок поміщено в журналі, що вийшов у Харкові того року («Засів»), а ще в тридцятих роках, її в цілості було передруковано в газеті «Свобода» в Джерзі Ситі в Америці…

Як ми вже чули з листа Шульгина, її переклад французький, до цього часу, не мав і покищо, не має щастя. Що буде далі — побачимо.

І з цього випливає довга, марудна, знана, банальна філософія: українській літературі місце на трибуні літератури світової, покищо, воспрєщено. Verboten. Interdit. Prohibitet;. З цих також заложень, не відповів мені «Председатель Союза Русских Писателей на Змиграции» Павло Зайцев, якому я писав листа ще в липні минулого року.

Чи варто розмовляти великим з малими та ще й ворожими? Питання значення кардинального, а для мене феноменального. З яких саме причин і якими силами, створено для нас саме таке status quo в історії людських взаємин? Бо ж тут розходиться не тільки про нашу літературу. Культуру взагалі. Політику. Саму субстанцію справи.

І нам хочеться вловити, збагнути і зрозуміти справжню причину цієї проблеми. Є вона в нас, у наших ґенах, у наших мозках, а чи поза нами? В геополітиці, географії, стратегії. І мені завжди здавалося, що тут не слід легковажити обох цих чинників. Розуміється, що зі зруйнованням Київської Русі монголами сім століть тому, було зруйновано також норму альтитудного думання властивого нормальним державним комплексам… Не багато помогли тут століття литовсько-польського періоду в цьому просторі, а вже зовсім фатальним і нівелюючим було панування царства Московського з його спрямованням до цілковитого знищення інтелекту нашої людини.

Але геній людини південно-східнього прошару Европи не здавав позицій. Судячи по вислову людської мови то Московія до самого Пушкіна переживала період примітивного відчуття мистецької правди дуже далекій й неспівмірній з відчуттям автора «Слова о Полку», уродженець глибокої провінції Полтави, Гоголь, дає початок імперської прози Петербургу, а коли зрівняти школення Пушкіна в імператорських ліцеях столиці, до школення Шевченка у п’яного дяка якоїсь там Кирилівки, то треба тільки сказати, що за ідеями і глибиною вислову, Шевченко це щирий Дух Божий в порівнянню до Пушкіна, як духа людського. А в соціяльному сенсі за Божим велінням, це пан і слуга, не дивлячись, що перший — кріпак, а другий кріпосник.

Нам інколи вказують на Толстого та його досягнення. Хай би спробував Толстой, рабовласник кількох тисяч душ і посідач палацу повного гувернанток і слуг, писати «Війну і Мир» на мансарді голодного студента чужого міста, ніколи не чуючи рідного слова, або в казармі ДіПі, де крім нього, мешкає кілька сотень різноманітного люду на становищі вигнанців засуджених на розсіяння по всіх континентах світу. -

Отже, наш ґеній живий, діючий, непереможний і коли ми, його іменем, дерзновенно робимо виклик «Велика література», це не поза. Це наболілий зов крови, атавізм крилатого минулого, визов безкрилій сучасності. Нам нагадують «триматись пропорцій». Коли відбуваються наші таборові з’їзди МУРу й коли бачимо в тому людей, які вирвались з лабет Колимських каторг, які «творили» в до-менах вічної мерзлоти і глибинах шахт невільників, де гівно і людина розцінюються одинакими вартостями, і які виношували свої «збірки поезій» у власній пам’яті (Баг-ряний), не маючи навіть такої «захаляви», як мав Шевченко, то хай буде нам вільно сказати, що ніякі ПЕН-Клюби не можуть з цим морально зрівнятися, дарма що їх твори автоматично друкуються й читаються на всіх мовах світу, а наші тільки у межах ДіПі.

А все таки не сміємо переочити і другий бік цієї медалі. Не сміємо не бачити наших об’єктивних слабостей. Провінція, в яку запроторено нас віками, невідступно, як тінь, переслідує нас, куди б ми не йшли. Замало сили, замало динаміки, розбито незалежність власної уяви, змушено вдаватись до чужих джерел форми, нашу мову за-тиснуто в лещата кастрації, нашій думці забрано обрії плянети і втиснуто її в межі губернії й воєвідства. Ці «пропорції» мусимо пам’ятати завжди… І не тільки, щоб «зрівнятися» зі світом, але й виправдати самих себе, перед своїм сумлінням, як гідну вартість світу.



30 квітня. Великодня п’ятниця, дрібний дощ, дерева в зелені, сади відцвіли. Наші люди, як можуть, намагаються гідно, за старою традицією, зустріти це древнє свято. Учора, ми з Танею були на Страстях в таборовій церкві. Читались традиційні «12 Євангелій». Богослужив наш близький земляк о. Василь Варварів і тут також владика Платон Артемюк, недавно єпископ Рівенський. Близькі і рідні люди — мікрокозм минулого у просторі чужини, де ще недавно вишколювалось «ґренадирів» армії Третього Райху. Несамовита іронія долі.

З нашого вікна видно, як дорогою до міста відходять валками навантажені наплечниками й валізами люди, які спішать до транспорту, що має їх відвезти на друге пів-кулля землі до Австралії. Щаслива вам путь, дорогі! Зем-ляки з Уманя, Ходорова, Коломиї. Самі ми відмовились від виїзду до Австралії й Аргентини. Правдоподібно, нашим приреченням буде Канада. І тим часом, все підчищаю «Ост»-а та нетерпеливо чекаю його появи друком. Таня старанно готовиться до свят, пече паски і кличе мене красити крашанки. На неділю маємо запрошення до Куниць в Льонзе, «без нас їм свято не свято» і, здається, поїдемо, щоб побути поза табором і в понеділок, разом з Багряними, вернутися до нас.






Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   28

Схожі:

Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconКозацька Покрова 14 жовтня ─ Покрова Бо-жої Матері
Тож нічого дивного, що наш народ шукав допомоги й опіки, проти якої не може встояти жодна людська сила, а тією поміччю була якраз...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconІ мене в сім'ї великій, в сім'ї вольній, новій, Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом
Мета: удосконалювати навички учнів, систематизувати свої знання за періодами творчості Шевченка, перевірити глибину знань текстів....
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconЛусі Мод Монтгомері Альпійська стежина
Отож я мушу бадьоро розповісти свою нудну історію. Якщо з цього не вийде нічого кращого, то нехай, принаймні, вона заохотить якогось...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconГерман Гессе Степовий вовк
Я спробую в ньому викласти свої спогади про Степового Вовка. Мої відомості про нього дуже скупі, а про його минуле, про його походження...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconМихайло Максимович – знаний І загадково невідомий Споминайте мене хоч мислями
«Споминайте мене хоч мислями Споминайте мене хоч устами Споминайте мене добрими словами…»
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconПоїзд у ніщо (замість передмови)
Підійшовши до вікна вона не бачить ні неба, ні птахів, ні свого відображення на склі. Їй нічого не потрібно. Вона чує биття свого...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого icon«Він світив,як сонце, до нього люди тяглись, як до сонця. Він умів гриміти, як грім, і його грому боялися усі плазуни і негідники»
М. Рильський) Село Грунь на Сумщині. Музей О. Вишні "Постріл Хвильвого, дні І тижні мало не божевілля І все пішло шкеребертть. Нічого...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого icon“Мене не можуть люди не почути…”
Я вибрала Долю собі сама. І що зі мною не станеться, у мене жодних претензій нема до Долі моєї обраниці
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconТалановита письменниця Неля Шейко-Медведєва
«У мене не було жодної іграшки, купленої в магазині. Я сама майструвала ляльки, придумувала їм казкові біографії, змушувала їх жити,...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconУ своєму ранньому дитинстві я уже чув, доходило до мене, що, окрім нашого хутора, у світі існують також
Варшава, Берлін. Потому – Київ, Москва. Як І кожна невідомість, міста манили мене заклично своєю загадковістю


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка