Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого



Сторінка25/28
Дата конвертації22.03.2018
Розмір3.79 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   28

ЧЕРВЕНЬ


5 червня. Аж сьогодні точка. Вислав Зерову останні розділи «Ост»-а до сторінки 560. І кінець. З цим днем звільняюсь від тиранії цього деспота, що мучив мене три роки. Чи я вдоволений? Свідомість того, що цей машинопис вимагає ще однієї переписки не дає мені спокою. Книга вийде не визрілою, дитина особливих умов, документ доби... Але поту пролито багато… Інколи до отупіння. Виходжу було на подвір’я табору і дивуюся, де я і що я. Довкруги люди — ходять, стоять гуртами, гомонять… То ж то я весь в Україні, над Дніпром, на хуторі Морозів… Зударення уявлення й дійсности.

Але годі… Вертаймось до дійсности, мій уявний світ зібрано у фокус 560 сторінок машинопису і передано в майбутнє. Хай там колись, десь, хтось, у тому далекому, забороненому світі читає і розуміє. А чи зрозуміє? Байдуже. Порушено справу, а зрозуміння її знайде. Воно може запізнитися, це перша книга в нашій літературі, писана з не звичного форума і зі становища імперського бачення справи нашої «окраїни». Одного таки разу, воно знайде своє місце у свідомості цього делікатного комплексу.

За запевненнями Борецького, набір книги мав би скінчитися до 20 цього місяця, але боюся, що це продовжиться ген-ген далі. Цур йому, й пек! Я вільний. І завтра збираємось на прогулянку… До Гайдельбергу.

8 червня. Учора повернулися з Танею з Гайдельбергу. Ich hab’ mein Hertz in Heidelberg vertoren . Місто студій й знання, місто романтики й пісень, місто — символ німецької культурницької традиції від часів прадавніх, одиноке місто Райху, на яке не було скинуто ні одної розривної бомби, а тому його краєвиди розложені по обох гористих берегах річки Некару збережено цілковито.

У неділю шостого числа, о годині 12.05 — виїхали зі Штуттґарту, біля години четвертої були в Гайдельбергу, заїхали до Василя і Катерини Кричевських, які там живуть і від них почали Sturm und Drang на фортеці історії й краси міста. Побували у Костя Варварова, який там студіює на університеті, а в понеділок обідали у Марини і Ярослава Рудницьких. А всі разом оглядали знаменніші місця — славетний університет, який надає Гайдельберґові тон і світову репутацію, старовинну церкву Святого Духа, середньовічний замок, побували на відомому Кеніґштулі — щось понад 560 метрів високому взгір’ю з пречудовим краєвидом, до якого треба добратися линвовим витягом, при чому прийшлося звести боротьбу з Танею, бо вона боїться висот і не зносить линвових доріг, тому нам прийшлося вжити підступу, запевнивши її, що ті вагони піднімаються ось лиш до найближчої зупинки; але коли ми всілися, то машина потягнула нас на самий шпиль гори. Таня це переживала, але вона помстилася тим, що змусила ціле наше товариство вертатися назад пішки. Щастя, що це вже було вниз і така прогулянка вийшла нам також на здоров’я.

Взагалі ж, пережили шматок мирного часу у мирному середовищі, без руїн, без джіпів, без таборів. Це тривало два дні і одну ніч.

9 червня. Знов «удома», знов табір, знов каруселя. Ходимо на Некар купатися, вчора пробули там пів дня, сьогодні збираємось знов.

Минулу ніч погано спав, звечора почав сердитись на деякі наші порядки і просердився до години другої ночі. Рано скоро розбудили, бо поверхом над нами умивальня і там безупинно шумить вода.

Надворі спека. Минув рік, як ми залишили Корнталь. Дуже боявся табору, але «все йде, все минає і краю не має». І, здається, тут я позбавився хвороби шлунку (як на довго?), ось вже деякий час він не обзивається і це було тут, де мені пощастило, з охами й ахами, закінчити першу книгу «Ост»-а, якого почав восени 1945 року у Гальсдорфі біля Марбургу. Тепер лиш чекати виїзду в світ.

Ось, наприклад, в пресі появилася вістка, що Американський Конгрес ухвалив дозвіл на виїзд до ЗСА 200,000 ДіПі. Хто зна чи і нас не загорнуть до цієї суми живого товару.



12 червня. Їздимо й їздимо. Учора повернулися з Уль-му, були на «Антіґона» за Ануї в постановці театру Блавацького. Це йде тепер також у Парижі, але навіщо Париж, коли маємо Райнгард-Казерне в Новому Ульмі. Можна сумніватися чи багато є таких в наших таборах, включаючи до того і мене самого, що знають, хто це була така Антіґона, легендарна постать з трагедії Софокля, а ще менше — хто є автором цієї «Антіґони» з назвою Ануї, але треба віддати справедливість діячам нашої культури тут у цих таборах, однаково, як в літературі, так і в театрі та мистецтві взагалі, що вони намагаються переселити непосильне і пробувати ступати крок у крок з так званим сучасним культурним світом. Тому не лишень «Наталка Полтавка», але й «Антіґона», не лишень театр в Парижі, але й Сомме-Казернен Авґсбургу. З особливою увагою наші артисти передають дієві особи п’єс Дж. Форцано, з неменшою увагою приглядаються до постановки Мюнхенського Камерного Театру «Шовкового черевичка» Поля Кльоделя, імена Т. С. Еліота, Франсуа Моріяка, Ґрегем Ґріна, Патріс Ля-Тур дю Пєна, Сартра розсипано по сторінках таборових видань, ми хочемо, ми намагаємось, ми шукаємо. Ми не хочемо загубитися, не хочемо розчи-нитися в порожнечі, не хочемо здатися умовам.

Ні, я не Байрон. Я не той

Вигнанець славою повитий.

Я — невпокорений ізгой,

Що все б хотів віддати світу

Дарма, що зустрічає хам, —

Усе віддам і все покину.

Я тільки віри не віддам,

Святої віри у людину.

І не за слави збитий дзвін,

І не пашпорт перетертий —

Я за людину, як і він,

Хотів би в Греції умерти.

Це такий, ще мало знаний, зовсім молодий поет Леонид Полтава, в останньому (5-му) числі «Арки», з приводу смерти Байрона (1824), готов «умерти за людину», серед дуже універсального безвір’я в людину, коли цю двоногу тварину розцінюють ціною щурів і мільйонами видушують в таборах від Камчатки і ген до цього нашого, де ще недавно бушували «людолови», які вивозили свої жертви «на родіну», залишивши по собі довкруги табору вали десятиметрової висоти колючих дротів і могили самогубців, які втікали краще в смерть, ніж до їх царства. Вірити в людину в таких умовах, це вірити в життя байдуже на його норми.

До речі, та сама «Арка». Появилось ось її останнє, цього року 5-те, взагалі ж одинадцяте число. Місячник. Журнал літератури, мистецтва і критики. Виходить у співпраці з видавничою комісією МУРу. Рік І. Липень 1947. Число 1. Редагує колегія, в складі: В. Домонтович, Юрій Косач, Богдан Нижанківський, Зенон Тарнавський, Юрій Шерех. Мистецьке оформлення: Яків Гніздовський. Адреса редакції: Мюнхен, Дахауерштрассе 9/ІІ. Адреса адмі-ністрації: Мюнхен, Фюріхштрассе 53/ІІ. Друкарня Р. Оль-денбурґ. Зміст: Улас Самчук — Наше слово. Віктор Бер — Сучасний образ світу. Юрій Косач — Театр екзистенці-ялізму. Оксана Лятуринська — ***. Олекса Веретенченко — Епілог до поеми. Петро Карпенко-Криниця — Будні. Гр. Шевчук — Без металевих слів і без зідхань даремних. Остап Тарнавський — Молитва за поляглих. П. К-ий —-Трипільська культура на Україні. Яків Гніздовський — Іван Мештровіч. Іван Керницький — Сіль землі. Інна Ро-говська — Японські й китайські мініятюри-пастелі. Жан Жак Бурвіль — Зустріч з Перпіньяні. Вадим Лесич — Цег-ли. Олександер Смотрич — «Сволочовській дом». Василь Барка — Скорбна мати. Богдан Нижанківський — *** Но-вини світової літератури (Гр. Ш., В. Оленченко). Театральна хроніка — Гр. III. і З.Т. Кіно — Юні Гор.

Великий формат, дрібний шрифт, 32 сторінки. Ціна 6 НМ. Ілюстрації: Кераміка «Трипільської культури», портрет П. Полуботка (вугілля) Оксани Лятуринської, сцена з «Мертвяки без похорон» Ж. П. Сартра, автопортрет Івана Мештровіча, Відовданський храм (проект) Івана Мештровіча, «Індієць» (бронза), «Мойсей» (мармур) і «Історі хорватів» Івана Мештровіча, Йоан і Петро Альбрехта Дюрера, «Володимир Великий» О. Лятуринської (вугілля), Декоративний мотив Анрі Матіса, «В каварні» Едуара Мане, фото-портрет Еріха Кестнера, сцена Мюн-хенського Камерного Театру постановки «Троянська війна не відбудеться» Жан Жірардо, сцена того самого театру «Наше містечко» Торнтона Вайлдера, фотографії кіно-акторів Джоржа Рафта, Марґарет Мішель, Тайрона Поверха, Лінди Дарнелл, Анни Бакстер, Еріха фон Штрогайма…

З бігом часу «Арка» робила деякі зміни. З першим числом 48-го року, окладинка Гніздовського дещо зміни-лася зі знаком брами Заборовського на передній окладинці і зі знаком МУРу на задній. Зі зникненням редколегії, щоб на її місці оселився Юрій Шерех — головний редактор і Яр Славутич — секретар. Бо в суті речі ніяка тут ред-колегія, а лишень Шерех був і є редактором, селектором, оформлювачем всього того матеріялу, що ним заповнено всі ті одинадцять чисел журналу, який збільшився з 32 сторінок на 72 сторінки. Що в нормальних умовах вимагало б цілого штату фахових працівників, а в цьому випадку виконувалось дослівно одною людиною з додатком секретаря для біжучих справ. На першій сторінці задньої окладинки подано 59 імен авторів, що друкувалися в чергових числах, а взагалі там знайдете сотні імен знаменного звучання, наших і не наших, що ними заповнено зміст цього видання.

Досліднику літератури української в майбутньому! Коли ти не заглянеш до сторінок цього наснажливого ентузіяста, яким був цей діпівсько-таборовий збірник «Арка», ти не зрозумієш місійної сили нашого гнаного слова в його акції. Прийде час, коли кожне число цього феномену в його оригіналі, буде важитись на вагу золота.

Будучи в Ульмі, ми отаборились у Білецьких. У них дві кімнати й кухонька і їх там четверо, але примістити нанніч ще двоє людей не робить їм особливих труднощів. Зрештою, на нашій славній «родінє», така «жіл-площа» доступна лишень вибраним, а це ж всього-навсього табір ДіПі. Мене особливо зворушує господиня цього дому пані Надія. Полтавка, малярка, русявка з бурхливим волоссям. Їй не легко переносити табір, вона любить інтимність, вимагає самоти. Оповідає, як то вона, було, вдома ховалася від людей у коноплях. Тут їй, замість конопель, служить схованкою шафа на одяги. Інколи її «нема вдома», а це значить шукай її в шафі… Непорушно, зі запертим диханням, вона вичікує поки знов «очиститься повітря» і вона може появитися «на світ Божий». Стіни її мешкання завішені картинами її творчости, між якими, якось особливо виділяється портрет Ольжича напружено-динамічного вияву.

Розуміється, зустрічався з Багряним, який є тут майже символом громадської активности з його чисельними при-хильниками. Тут редакція «Українських вістей», тут цен-траля його УРДП, тут найближчі його друзі і тут, сливе постійно, повно його партійних товаришів, які з’їжджа-лися сюди зо всіх таборів ДіПі. І жив він з своєю Галею не дуже по «вождівськи». Невелика кімната на першому поверсі заднього бльоку не дуже впорядкованого, виразно богемського, вигляду. Книжки, та газети, та папери, та двоє залізних ліжок, та кілька випадкових меблів. І на стінах деякі, його власного креслення рисунки, бо треба сказати, що він не лишень складав вірші, писав повісті, організував партію, але й малював. Людина динамічного, вибухового темпераменту з обличчям, на якому домінантною його частиною було чоло з величезною купою каштанового волосся. У своєму шкіряному пальті, він виглядав міцно, масивно, вольово.

І що ми враз чуємо? Що Багряний захворів… І то на туберкульозу. Годі повірити... Він багато курить... За старою звичкою — махорку і газетний папір. Від такого може й кінь захворіти. І страшенно любить оселедці, що є також алярмуючою ознакою. Тепер йому приходить-ся негайно взятися за лікування. Менше «горіти», менше переживати, менше партії… А більше рівноваги і нормального життя.

Бачився і довго говорив з Дивничем. Справа з ЛНВ не вигоріла. Тепер він весь у «Вістях», які він редагує. І просить статтей. То ж то я тепер на статті ані руш. Чекаю «Ост»-а.

А ось передучора дістали ми з Танею покликання до канадійського емігрантського представництва в Людвіґсбургу. І, здається, це вже не жарт. Ой, тай же не хочеться лишати Европи. Вона в моїй крові і кості з предковіку. Америка? Країна втікацтва… І opportunity... Але чи для письменника української мови? «Думи мої, думи мої… Лихо мені з вами».

16 червня. Поїхали з Танею до Людвіґсбургу… Настрій піднесений. Відчуття вирішальності… Виповнили купу формулярів, а завтра маємо появитися там знов для допиту і лікарської комісії. З тим допитом ще не відомо… За мною водиться гріх українського письменника, а той світ потребує від нас лиш чорних, робочих рук. Тим часом нас, аж два рази, на обидві руки щіпили від тифу. Там потребують здорових рук.

Учора, на всі боки світу, писав листи, а в тому до ЦПУЕ і Українсько-Американського Комітету в справі Баг-ряного. Він мусить негайно виїхати до санаторії. І це зна-чить, що з Америкою для нього кінець, хоча існують всі шанси йому вилікуватись. Туберкульоза, при певному ре-жимі життя, тепер не значить стан безнадійности. Мій пре-красний друзяка Іван Павлович… З його чудовою дру-жиною Галиною. Я полюбив їх з першого нашого зна-йомства, дарма що ми стільки сперечалися за всілякі ізми, хай їм грець.

З нетерпінням чекаю на коректу «Ост»-а… І боюсь, щоб Канада не забрала мене до його закінчення. Це ж була основа мого діяння протягом всіх тих років діпів-ського благоденствія.

17 червня. Бух-тарах, на ґвалт, коміть головою кваплюся на пів дев’яту годину до Людвіґсбургу, щоб зайняти чергу в комісії перевірки, що відбуваються у приміщенню «Фляк-казармів». Таня не могла встигнути і приїде пізніше. Але я встиг, зайняв чергу, приготовив формуляри… Багато всілякого люду, між ними знайомі, всі насторожені, обличчя заклопотані, час тягнеться довго, процедура перевірки повільна.

Прибула також Таня. Віддали наші формуляри і до обіда протовклися в почекальнях лікарів, але перейти перевірку не встигли. Прийдеться вернутися по обіді. На обід подалися до моїх старих, ще з Праги, знайомих Коваленків, які живуть в цих казармах. Всі розмови тепер лишень про виїзд. І куди, і як, і що там чекає. В цьому масовому русі людей відчувається судьбоносне приречен-ня, щось справді, як невидима рука Божа, яка направляє і керує цим рухом.

По обіді мали більше щастя. Нам пощастило перейти рентгенівське просвітлення, віддати для аналізу кров і навіть поліційний «скрінінґ» (перевірка). Нас перевіряв канадійський урядовець на прізвище Бровн, уродженець України, послідовник німецької секти менонітів, який говорив з нами українською мовою, завдав лиш кілька питань, хто ми, звідки ми і куди хочемо їхати. Ніяких по-літичних, ніяких особистих колопотів не порушувалось… Дуже приязним і дуже чемним тоном. Канада — країна свободи й толеранції… Цікаво, як це виглядає на практиці.

Втомлені, під вечір, біля години п’ятої, повернулись ми до себе. Вечеряли, а опісля я вийшов за казарми пройтися. Городи, трохи далі сади, до ліва поле військових вправ. Казарми обнесені не лишень звичайною огорожею, але й високим валом колючого дроту, — свідчення, що тут господарили представники «родіни», а тому їм потрібні були ті дроти. Вони збирали за ними своїх громадян і висилали їх «добровільно» додому. Багато з тих «добровольців» воліли смерть, ніж повернення, а тому їх могили все ще видніються попід мурами, призначені на загладу й забуття.

Коли цей табір перейшов під управу американців, всі ті дроти стали зайвими, але їх залишено, як свідчення про тих, що «визволяють» людину з лабет капіталістичного поневолення. Жертви, що їх вимагає від людства таке визволення сягають такого розміру, що одного разу вони порушать рівнавагу міри добра і зла і заохочуть вирівняти свої конта заборговання перед справедливістю, «що таїтся у вєках», як казав один поет.

Мені не віриться, я здивований... Хто я і де я? Це сон, це містика, це надреальність. Тут ще недавно перебувало військо Гітлера… Що сталося? Де ділось те військо? Чому з’явились тут ми? У тих он будовах тисячі моїх земляків. Чоловіки, жінки, діти… З різних країн моєї батьківщини. Чужі і свої, далекі і близькі... Рідні і друзі. Чого вони тут? Які причини змусили їх до цього? Питання виринають і виринають і заносять відповідь все глибше і глибше в глибину минулого і зупиняються в таємничих закутинах душі людської. Там вона та відповідь… Забльокована безліччю незбагнутих причин, недоступна для розуму і логіки.

І, здається, основна відповідь на це — Свідомість. Дійти до свідомости — дійти до рішення. Тисячеліттями діяла людина на подобу мурашника, чуттям і відрухом. До часу Конфуція і древньо-грецьких філософів, людина прислухалася до голосу неба — оракулів, пророків і са-мого Єгови, які зумовлювали її діяння. Добрих 100,000 років існує мова, але в свідомості буття вона з’являється не скорше, як 10,000 років тому. До того часу не було інтроспекції, незалежної волі, сили уяви, потреби обмір-ковування минулого й майбутнього.

Наша доба проходить смугу світання свідомости. З болями, корчами, боротьбою народжується почуття міри. Темне середньовіччя породжує Ренесанс, Французька революція — Освітлення, Енциклопедисти — Розум, але й до цього часу ще не легко сказати чи це Свідомість. Чи переважає тут Біблія, чи конституція ЗСА, Ватикан чи Вашінгтон. Поява Маркса й марксизму приносить нове затемнення свідомости, бо хоча він каже.,буття визначає свідомість», але ту свідомість зводиться до свідомости лишень одної кляси людства і вживається не як засіб рі-шення основних проблем життя, а як знаряддя поневолен-ня одної кляси другою («диктатура пролетаріяту), що в суті визначає не свідомість, а жадобу наживи… Засобами не гідними свідомої людини.

В наслідку цього появилися ці маси українських людей у цих казармах, а в тому також і я. Дарунок варварства й несвідомости віків минулого, гугеноти й пільгріми нашого сторіччя. Причини, що зумовили наше вигнання не були, не є і не можуть бути невирішальними свідомого суспільства, але вони є такими там, де панує сила варварства й дух темноти..

Такі ось «думи мої, думи мої»…



19 червня. Ледве живі повернулися ми вчора з лікарських оглядин в Людвіґсбургу. Пробули там весь день. Оглядали нас докладно, довго, обережно. Втомилися, боліла голова і ноги, погано обідали… Відпочивали аж удома… Сьогодні вже трохи відійшли. І, здається, наші блукання по муках скінчилися… Залишається чекати тільки на висліди цього.

Хмарно. Уночі лило, як з відра. Завтра має відбутися в таборі виміна грошей. Західня Німеччина буде мати нову валюту. У таборі тиша. Хвилюються тільки спекулянти, які мають міхи старих марок і не знають, що з ними зробити. Міняють за десять марок старих, одну нову в розмірі 40-ка нових на особу. Нам з Танею це може пошкодити також. Наш гонорар за «Ост»-а знаходиться на кон-ті ЦПУЕ і я цікавий, чи пощастить нам заміняти його повністю.



20 червня. Виміна грошей. Ми дістали 80 марок. Прийдеться бути ощадними, якщо ЦПУЕ не вирятує. Не легко буде подоружувати… Ціни їзди залишились ті самі, то ж то засоби зменшились до одної десятої.

Переглянув новий журнал «Сучасник», що його реда-гує Дивнич. Здається, це цікава публікація, невідомо лишень, як надовго вистачить у неї пороху для існування. Політика й публіцистика.






Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   28

Схожі:

Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconКозацька Покрова 14 жовтня ─ Покрова Бо-жої Матері
Тож нічого дивного, що наш народ шукав допомоги й опіки, проти якої не може встояти жодна людська сила, а тією поміччю була якраз...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconІ мене в сім'ї великій, в сім'ї вольній, новій, Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом
Мета: удосконалювати навички учнів, систематизувати свої знання за періодами творчості Шевченка, перевірити глибину знань текстів....
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconЛусі Мод Монтгомері Альпійська стежина
Отож я мушу бадьоро розповісти свою нудну історію. Якщо з цього не вийде нічого кращого, то нехай, принаймні, вона заохотить якогось...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconГерман Гессе Степовий вовк
Я спробую в ньому викласти свої спогади про Степового Вовка. Мої відомості про нього дуже скупі, а про його минуле, про його походження...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconМихайло Максимович – знаний І загадково невідомий Споминайте мене хоч мислями
«Споминайте мене хоч мислями Споминайте мене хоч устами Споминайте мене добрими словами…»
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconПоїзд у ніщо (замість передмови)
Підійшовши до вікна вона не бачить ні неба, ні птахів, ні свого відображення на склі. Їй нічого не потрібно. Вона чує биття свого...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого icon«Він світив,як сонце, до нього люди тяглись, як до сонця. Він умів гриміти, як грім, і його грому боялися усі плазуни і негідники»
М. Рильський) Село Грунь на Сумщині. Музей О. Вишні "Постріл Хвильвого, дні І тижні мало не божевілля І все пішло шкеребертть. Нічого...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого icon“Мене не можуть люди не почути…”
Я вибрала Долю собі сама. І що зі мною не станеться, у мене жодних претензій нема до Долі моєї обраниці
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconТалановита письменниця Неля Шейко-Медведєва
«У мене не було жодної іграшки, купленої в магазині. Я сама майструвала ляльки, придумувала їм казкові біографії, змушувала їх жити,...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconУ своєму ранньому дитинстві я уже чув, доходило до мене, що, окрім нашого хутора, у світі існують також
Варшава, Берлін. Потому – Київ, Москва. Як І кожна невідомість, міста манили мене заклично своєю загадковістю


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка