Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого



Сторінка27/28
Дата конвертації22.03.2018
Розмір3.79 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   28

СЕРПЕНЬ


2 серпня. Душно, учора випав м’ягкий, теплий дощ. Чудові десь жнива, десь проходить трудове життя, десь гояться воєнні рани, але тут біля нас штиль безділля і кри-ваві стигми чекання. Сидимо на станції і чекаємо нашого потягу. Настрої світу вибухові, але чи вибухнуть вони сказати годі. В Берліні ховали тільки п’ятьох летунів, що згинули недавно в катастрофі.

Запросив мене до себе Кіршак, який живе в цьому ж таборі з жінкою і двома дітьми… Цікавий поет, якого я мало знаю, бо друкувався він під різними псевдонімами (Драганич, Ярий), а тепер у «Арці» Вадим Лесич. Поезія не моя ділянка і в нас її стільки, що інколи тратиш можливість за нею встежити. Але Лесич вартий уваги. Поет думки, часто трагічної, як ось в «Напередодні», насиченої знаками апокаліпсису доби атому.



І глобус — бовдур репаний, розхитаний, холодний,

крутнеться шкереберть, впаде на дно безодні,

розсиплеться, мов грудка висохолої глини,

у рокоті розриву — стогоном застигне,

і лиш вітри гудітимуть в кипучій порожнечі,

аж гряне хмурий мряковинний вечір.

Дуже не легко знайти слова, щоб висловити таку катастрофу і мені здається, що чим вони страшніші, тим менше страшно. Але чи справді атом аж така моторошна альтернатива? Кажуть, що вибух вулкану Кракатау рівняється кільком сотням бомб скинутих на Герошіму й Нагасакі. Але Земля все таки витримала таку операцію. І до-сить непомітно. Є підстави думати, що цей глобус поставлений у просторі на досить міцній підставці… І як довго тримає його в своїх обіймах сонце, так довго він буде крутитись своїм несамовитим крутіжем

Але катастрофи буття людини можливі. Ходимо по руїнах великих культур минулого, ніби по смітниках задвір’я. Буваючи в Римі, бачимо Рим, але не лишень Ватикану, а й Палатину, Форуму, Колізею. В руїнах термів Каракалі дають оперу «Аіду» в Пантеані вилігуються зграї бездомних котів, на вівтарях Венери, фотографуються туристи.

Що сталося? Де раптом, знічев’я, безоглядно подівся той світ зо всіми його імператорами й богами? Інший поет з «Арки», Михайло Орест, брат відомого Миколи Зерова, хоче дати на це відповідь. «Могутність» (3 книги «Держава слова»):



Править за вмістище час, і байдужа для вмісту є форма;

Але геєнни вири як не спалили її?

Правду жахливу збагнім: не потоп, не комета зловісна

Злочин людини несе нашій землі катаклізм.



Скептик на кпини могутність божественну брав у людині:

Тяжко потугу свою в злому вона доведе.

Отже центр центрів, добра і зла — Людина. І її «зло-чин» несе землі катаклізм. Свідченням цього — коти в Пантеоні і «Аіда» в термах Каракалі. І ями Вінниці і Катина. І ми в цих таборах. І ті там в льодах Сибіру… На думку Лесича, після катастроф атома:

І знов маячітимуть в тучах

хрести і розп’яття —

і ось знов вийде до трепетних учнів,

мов з’ява безсмертя — Христос.

Інакше — «люби ближнього». Приваблива візія. Пригадується «в белом вєнчікє із роз, впєрєді ідьот Хрістос» — Блока. До цього часу, ось вже чверть століття, не Христос, а Держинський. Менжинський, Ягода, Берія. І Сталін, як апотеоз… Ватикан в облаві Сталіна, а Муссоліні, що робив з ним конкордат, повішено за ноги. Перспектива Христа дуже невиразна. А з нею й цивілізація його доби.

Вибачте. Це аналіз останніх двадцяти п’яти років знаряддям прози і з перспективи таборів ДіПі. Не сприймаймо цього, ані сердито, ані поважно. Хай буде вільно кожному помилятися без «хрестів і розп’ять», бо це значитиме початок Свідомости, а з тим і, можливо, порятунок. Хочеться думати, що Атом у владі свідомих, принесе людині багато полегші в її боротьбі за існування, так само, як це сталося з богом Перуном, який сьогодні, не лишень перестав людину карати, а покірно, як раб, тягає по вулицях її трамваї.

А поза тим? Настирливі чутки про можливість нової війни… І настирливо згадуються серпневі дні 1941 року… Тоді пощастило мені повернутися і деякий час побувати на землі моїх предків.

То ж то тут, під чекання виїзду за океан, дочитав на дозвіллю «Weder Kaiser noch Keaning» Брема і зараз читаю «Amerikas Schicksalstunde» Колін Росса.



7 серпня… І сьома річниця вийняткового дня мого життя 1941 року, коли то, в товаристві кінооператора Шеккера, я виїхав з Рівного до Кремянця, щоб після чотирнадцяти років відсутности, відвідати в селі Тилявці братів і сестер. Бог дарував мені той день, як особливий дарунок серед безлічі інших днів скитання, боротьби і туги. З Кремянця до Тилявки їхалось бричкою — спокійно, радісно знаною, старою дорогою, де проходило юнацтво шкільних років. Світлий момент в не дуже світлому житті.

І ще одна сьома річниця… Першої зустрічі з Танею в Рівному… Це було вчора. Я приїхав «Зізкою» отамана Бульби зі Львова, а Таня з групою кіно-режисера Кавалерідзе, прибула з Дубна по дорозі до Києва. І ось та зустріч простягнулася на сім років нашого спільного життя і обіцяє простягнутися далі в далеке невідоме за океан…

До табору завітав зі своєю театральною школою Йо-сип Гірняк. Учора ми дивилися «Пошились в дурні» в сти-лізованій постановці, яка з побутової малоросійщини, обернулася в Гротеск сучасного «модерн». Цікавий експе-римент… І, можливо, з майбутнім.

16 серпня. Бував у нас Гірняк, ходили з ним на прохідку, фотографувалися і багато говорили… П’ятдесят три роки життя, але багатюща біографія діяння театру, від аматорських вистав Українських Січових Стрільців 1914 року починаючи... Львів, Харків, Київ... Заслання в Чіб’ю на Печорі… Актор і режисер, виконавець і учитель… І приємна, цікава, товариська людина.

Знов чутка, що десь біля 21-го цього місяця маємо рушити в дорогу. Але це лиш чутка. Нічого офіційного. А тут все ще нема «Ост»-а… І не певен, чи появиться він до нашого виїзду.

Ходили з Тодиком до міста на каруселю. Скільки захоплення… А крутіжу, а реготу… Минулої суботи по-бував знов у Ремме. Читаю Йогана Фалькбердена «Під знаком молота» і «Певпа Катрі» фінської авторки Анні Ноольварра. Прочитав також пару збірок оповідань Джека Лондона і спомини Д. Дорошенка… І лист від Григорія Скегара з Каліфорнії.

18 серпня. Фальшивий сполох. Один зі земляків приніс вістку, що сьогодні в Людвіґсбургу підписують наші пашпорти до Канади. Юрбою, сторч головою, женемось до Людвіґсбургу і великий конфуз. Ніякі пашпорти, ніяке підписування. Нема чого квапитись. Вернулися діставши облизня, але це зрушило нашу статику і хандру.

У Москві розмови про долю Німеччини. Війна чи мир? Ми за війну. На думці 1941 рік.



20 серпня. Міжнародня політична ситуація скомпліко-вана вийнятково, в газетах повно про війну, радіо мобілізує опінію, у Москві відчаяні спроби альянтів добитися компромісів, у Америці багато гамору з приводу Косенкіної, яка вискочила «на волю» з вікна совєтського консуляту в Ню Йорку.

Учора повідомлення від Борецького, що друк «Ост»-а має закінчитись 25 ц.м., в німецькій газеті Mittelbayererische Zeitung ч. 67 вже появилось про це повідомлення. Наш виїзд до Канади не заповідається скорше, як на вересень, пашпорти вже готові і маємо чимало часу.

Мої клопоти з МУРом відходять поволі на задній плян і боюся, що з виїздом за океан, вони зникнуть зовсім. Тим часом на моєму столі 56 листів — відповіді на нашу літературну анкету, яку ми проголосили в пресі у квітні цього року. Нам цікаво, як наш загал ставиться до своєї літератури. Клясичної, сучасної, рід творчости… Пункт 3. «Чи любите українську літературу взагалі? Які по вашому її додатні властивості і які хиби. Назвіть п’ять українських авторів взагалі — клясиків і сучасних, з усіх просторів і часів України, що вам найбільше імпонують. Назвіть одного з них, що вам особливо подобається і чому. Назвіть трьох авторів сучасних, що діють на еміграції, які вам найбільше подобаються. Назвіть одного з них, до якого маєте особливе зацікавлення і чому. Назвіть книгу, яку ви прочитали і яка вам найбільше подобалась». І т.д., і т.д. Просили подати стать, вік, освіту, фах, місце перебування, старий чи новий емігрант, політичні погляди… І їх відношення до нашої організації МУР.

І виявилось: на 56 відповідей, з клясиків і взагалі авторів, найбільш почитним, розуміється, Шевченко. 37 го-лосів. Франко 34. Леся Українка 27. Коцюбинський 15. Хвильовий 12. Стефаник 11. Винниченко 9. Багряний 7. Рильський 6. Взагалі названо 56 авторів, що дістали по одному чи два голоси.

Зі сучасних емігрантських авторів названо 26 імен. З них дістали голосів: Багряний 25. Самчук 25. Осьмач-ка 16. Косач 12. Домонтович 8. Дудко 7. Решта — 3, 2 і по одному… З найцікавіших авторів — Багряний 9, Самчук 5, Осьмачка 3, решта по одному чи два.

Відповіді звучать приблизно так (беремо з пачки листів першого ліпшого): «1) Так. Маю. Читання дає насолоду і забуття. Також я свідомий того, що воно сприяє удосконаленню та збагачує лексикон. 2) Читаю усе, що дістається до рук, з найбільшим бажанням — поезію та прозу. Політичною літературою цікавлюся, але укр. міжпарт. дискусійні статті псують кров. Жанрів теж усіх. Перевагу даю побутовому, історичному і пригодницькому. На останньому місці ставлю кримінальні, фантастичні, психологічні. Криміналів маємо по уші, фантазія вдруге загнала за дроти (нам треба творів, що учать тверезими очима дивитися на життя), а психологічні людині, яку тверда дійсність трохи не заставила грати ролю героїв Достоєвського, негативно діють на нерви й мозок. Люблю поважні речі і легкі. Стилі — реалізм та романтизм. 3) Так. Люблю, (укр. літературу. У. С.) її додатні сторони: вона близька до серця, своя. Хиби: не маємо епохальних прозових творів типу Л. Толстого, Бальзака, Гюґо.

Найбільше імпонують такі п’ять авторів: Т. Шевченко, М. Коцюбинський, Ів. Франко, ранній П. Тичина та М. Хвильовий. Особливо подобається Шевченко, (чому — відомо всім).

З емігрантських сучасних письменників мені найбіль-ше подобаються твори У. Самчука, Ів. Багряного. З поезій Б. Олександрів. Особливе зацікавлення маю до творів У. Самчука, бо вони напоєні пахощами рідної землі… «Юність Василя Шеремети»… Статі чоловічої, вік 30, освіта незакінчена вища, учитель, наддніпрянець, новий емігрант. Большовизм так остогид, що волів би стояти найправіще. Прихильник гетьманців ще й тому, що вбачаю в Я. В. Панові Гетьманичеві єдину особу, навколо якої зміг би об’єднатися розсварений наш загал. (Ставлення до МУРу?) Позитивне. У невідрадних умовах вигнання, МУР багато цінного зробив. А.Т.В. — полонений український вояк. В. Британія, 17.4.48».

Взагалі ж нашими акнкетниками — 46 чоловіків і тільки 5 жінок, за віком 22 до 64 роки, вища освіта 23, середня 22, нижчої решта. За областями — 29 східняків, 15 західніх, інші походження не подали… Старих емігрантів 7, нових 35, політичні переконання переважно де-мократичні, кількох тоталітаристів і кількох монархістів, позитивне ставлення до МУРу — 45, негативне 3. Найбільше читають прозу — 30, поезію — 15, політичну літературу — 19, наукову — 18, публіцистичну 14, поважних читачів — 31, легких — 6, українську літературу люблять — 48, не люблять — 0, решта утрималось...

З цього бачимо, що наше діло організації літератури знайшло відгук, байдуже, що не всі автори могли побачити себе в дзеркалі опінії на весь ріст, бо наші опініоністи в більшості люди зі східніх областей, до яких творчість західніх авторів була недоступною… Сам я також, на цьому форумі, був заступлений лишень «Юністю Шеремети» та газетними статтями, бо ніяких інших моїх видань, з передвоєнного часу, на книжковому ринку не існувало… Але все таки горі серця! Нас помічено і наші читачі, як це видно з тих листів, могли в цьому літературному процесі зорієнтуватися.

І, здається, що той процес мав всі ознаки його повноти. Це мініятюра нашої літератури в цілому виявлена з дуже невигідних позицій, але в дуже свобідних умовах. В ній заступлені всі складники літературного явища, як такого і чимало з них увійдуть до складу нашої літератури в цілому зі заслуженим стажем, щоб хоч частинно заповнити прогалину свобідного вислову в дуже несвобідній літературі printed in the USSR.

Вражає відданість, жадоба вислову, пристрасне на-ставлення до свого діла. Хотілося сказати все за одним віддихом… На ходу, на бігу, в задишці, в лихоманці. В перегонах з часом, у змаганню з драконами доби.

Розуміється, при тому ми мали певну дозу побутових невигод і особистих непорозумінь, але все це на такому драматично-зобов’язуючому тлі, в перспективі часу, не матиме суттєвого значення. Ми люди і ніщо людське для нас неоминальне і в тому, досить часто, людина людині намагається бути вовком, особливо в наш час, коли сві-домість і розум перебувають в інфляції і приходиться жити «на нервах».

А що є з ославленою нашою «великою літературою», яку ми так вперто проголошували на початку нашої дії? Смійтеся, кпітеся, а я буду твердити, що ми цю літературу не лишень проголосили, а й почали її реалізувати. Передусім, ми зломали диспропорцію наставлення, ми перемогли почуття маленькости, бідности, неспроможности — прикмети, якими сильно грішимо в літературі. Малі речі можуть бути великими, але ставка тільки на малі — облуда. Бідність, явище гідне співчуття і уваги, але робити з цього культ добра в противагу багатства-зла, свідчить, що нам в голові не хватає якоїсь клепки. Неспроможність. Страх не тільки робити «велику літературу», але навіть про таку думати. Бо ми не Толстой. Не Бальзак. Не Гюґо. Диспропорція. Коли б Толстой писав свою «Війну і мир» не в Ясній Поляні, а Ґренадір-Казерне Цуффенгавзену, тоді лиш ми могли б говорити про диспропорцію. Знаємо, що таланти міряють досягненнями, але чи міг би океанський корабель виказати такі самі досягнення, скажемо, в склянці води? Бальзак колоніяльної Франції з всесвітнім центром Парижа не те саме, що Бальзак в Ґренадір-Казерне. Явища можна бачити, але й можна не бачити. Один добродій в байці Крилова «Кунсткамера» міг бачити «козявки, мушки, таракаші» не «мєнєє булавочной ґаловкі», а слона, який тут же стояв збоку, не помітив. Ся сліпота прикметна людям зі сильними окулярами, але слабим інтелектом.

Але… Розуміється… Такі розважання навіть дуже об’єктивні не дають рішення, ані виходу з положення. Суб’єктивно ми є ми. Не більше, не менше. Ми є в світі, але нас нема в світі, ми величні в малому, але малі у величному. Зміряти глибину нашої трагіки нам ще покищо не дано. Ми ще все знаходимось у кліматі «Наталки Полтавки», а не «Леді Макбет». Єдиний наш здобуток, що ми вже це знаємо.

А щодо самого МУРу… Бачимо виразно, що діло організації емігрантської літератури в стратосфері таборів, явище позитивне, формуюче, розумне і його ініціяторам — честь і слава. Без нього ми уявляли б собою, не більш не менш — блукаючих комет в блукаючому розсіянню. Ми не лишень були, ми були разом. Почуття єдності, навіть без «згоди в семействі», стабілізуюче почуття. Це вже система з центром… Це порядок і дисципліна. А для мене особисто? Це забирало багато часу і змушувало займатися не завжди потрібними справами, але разом — приємно бути зайнятим, потрібним, мати обов’язки і клопоти. Час був заповнений до відмови і на по-зіхання не збувало місця. Три роки багатого емоціями брутально-незвичного життя. І воно ось доходить до краю, в уяві подих океану і простягаються дороги «у вирій» до нових берегів нового континенту.

Хоч тим часом ми все ще на місці. Учора відсвятковано сентиментальне свято Спаса, ми з Тодиком ходили до церкви і навіть святили овочі. По обіді линула злива з блискавками і громами… Наскільки минуле літо визначилось гостротою посухи, настільки теперішнє — зливами. Небо не хоче бути боржником мокрого і віддає його за два літа з процентами.

Але де ділась моя творча динаміка? Після закінчення «Ост»-а все, ніби втяв. Ледве знаходжу силу вписати кілька речень до цього зшитка, з намагою спорудив листа Борецькому, а купа решти листування мелянхолійно, з благальним виглядом, чекає уваги. Не почуваюся гаразд, коли затримуюсь з відповідями, але часто перемагає втома, або просто звичайне хахлацьке лінивство.



22 серпня. Сентиментальна неділя з сентиментальним, спокійним, теплим дощиком, що шелестить по листю волоського горіха внизу за вікнами. Тількищо вернувся з церкви… Також сентимент. Саме земляцтво… Переважно з Рівного… І єпископ Платон зі своїми гарненькими, милими дочками пластункою Ганнусею й Лесею, і отець Варварів з чисельною родиною, що виповняє сливе весь хор церковний, яким керує темпераментний Юрій Филипів, і отець Ананій Теодорович, і родина отця Йосипа Василіва — паніматка, сестра пані Галини Варварової — Єлисавета з дочками Любою й Катрусею… Євген, Костянтин і Соня Варварови… І сестри Галя й Ліля Козарі… І ген з «притчем церковним» на чолі з Артемом Мевшою, який віддано виконує посвятну ролю церковного титаря. І інші, і інші… Свої і свої… Інтимно близькі, кровно споріднені. Яких вирвано жужмом з рідного ґрунту і перекинуто ось сюди.

Нема тут величної будови собору міста Рівного на головній вулиці і вони змушені зміститися у викладовій залі казарми, де ще недавно школили певних людей, як їм краще вбивати інших, але слухаючи дуже близькі мотиви старовинного «пісно-пінія», про це якось забувається і їх серця і думки відлітають і ширяють там, де залишилось їх безконечне минуле.

Поза тим ніяких змін лиш чекання. І мелянхолія. Серпневі дні завжди просякнуті цим чуттям, літо відходить і відносить шарм безпеки й надії, осінь повільно зближа-ється, ніби кіт, що намагається зловити пташку. Зривайся і тікай.

25 серпня. Коли вірити Борецькому, то сьогодні мав би закінчити друк «Ост»-а. В кожному разі, цими днями, це має статися. До потоку мільйонів книг, сотворених люд-ською думкою протягом віків, ввільється ще одна назва… Для мене важливо, щоб я міг повезти її зі собою за океан, бо тільки цією дорогою вона зможе повернутися назад до країни її перводжерела.

На щастя, наш від’їзд віддалено і, як сповіщає наша «пантофляна агенція» («хтось казав»), ми не від’їдемо скорше, ніж десь в половині вересня. До того часу ще може статися землетрус, всесвітній потоп, ґльобальна війна і навіть страшний суд з ангелами й архангелами, які сповістять пришествіє Месії, що судитиме грішних й пра-ведних.

Відколи забрали наші пливкі гроші і дали «стабільні», я ще не виїжджав поза межі табору. Сидимо сидьма, як квочка на яйцях. І знов обзивається шлунок. Нервовість. Ціле літо мав з ним спокій і думалось, що я вже позбувся цього тирана, як кажуть англійці… (Увага, увага! Починаємо висловлюватись майбутньою «рідною мовою»), for sure. Помилився. Ми в зеніті чекання, а чекання — нерви, а нерви — можуть бути шакалами нашого організму, в якому шлунок займає командну позицію, щось, як господар, якого обов’язком прохарчувати зграю тілесного членства з нервами включно. Інколи вони вимагають забагато і тоді пан шлунок виправдано страйкує.

А щодо «рідної мови»… Я вже віддавна намагаюсь щось з того освоїти, але мені здається, що загнуздати дикого коня багато легше, ніж англійську мову, особливо писану. Зжалься Боже! Ніяк не можу зрозуміти чому пишеться, як і треба писати осеаn, а вимовляється «овшен». Шекспіре і Байроне — вибачте. Відчуваю, що нам прийдеться за вашу мову чимало сперечатися. Мій друг Веретенченко великий байроніст і, здається, перекладає навіть «Мазепу» Байрона, а тому я дістав було «Чайльд-Гарольда», того поета з різними коментарями, багато пролив над ним поту, але сатисфакціями похвалитися не можу. Англійці так старанно окували свою мову путами неприступности, що добратися до неї чужинцеві, не багато легше, ніж було Гітлерові, добратися до самого їх острова. Але воленс-ноленс — прийдеться її штурмувати.



30 серпня. Знаменний день, знаменна дата, знаменна подія. Рання пошта і пакунок… Не від Скегара з Каліфорії, а від Борецького з Реґенсбургу. І не кава, какао і смалець, а два примірники: «Улас Самчук — OST»… Зі знаком Гордієвого вузла на сірій, зеленкавого відтінку, окладинці, 584 сторінки дрібного, тринадцять і пів на сім і пів сентиметрів, друку. «Роман у 3-х томах. Видання Михайла Борецького, Реґенсбурґ 1948. «Морозів хутір», том І. Видано в співпраці з Видавничою Комісією Мистецького Українського Руху. Літературний ред. проф. Михайло Орест. Мистецьке оформлення Я. Гніздовського. Авторські права застережено. Кінець першого тому»... Зі зазначенням: «Том другий — «Темнота». Том третій — «ОСТ»… Що мали б появитися у невизначеному майбутньому.

Кому повім мою радість?… І разом — мою печаль. Моє підприємство незакінчене, перспективи закінчення дуже невиразні, і, боюсь, що воно не знайде відповідного зрозуміння в крузі нашого думання, бо література нашої мови ще не ставила проблем геополітичного сенсу, чим порушено традицію споглядально-зобразливого відображення справи, започату вже у «Волині» і поглиблену у «Морозовому хуторі». Це «Волинь» перенесена до центру географії і збагачена у вимірах діяння. Але «Волинь», все ще компроміс з минулим, тож то «Ост» — нова просторовість з незнайомими ще питаннями.

А тому:

Thout pleasure fires the meddening soul,

The heart — the heart is lonely still!6

мав сказати Байрон, після появи його «Чайльд-Гарольда». Мотиви нашого застереження, різні, але відчування то-тожні.

Але сталося, але є… Незаперечна данність. На сірому газетному папері з безліччю недоглядів й помилок, де поет Мандельштам зміг обернутися на Мандельшмата і скалічено не лишень слова, але й цілі речення. Одначе, це видання не лишень найзнаменніше, але й найлюксусовіше в часі і просторі. Видати його у країні, де все лежить у руїнах, в умовах ДіПі, це подвиг. Це героїзм! І воно символізує всі наші роки тут проведені, особливим символом призначення. Був МУР, видано «Юність Василя Шеремети», написано багато всячини, але центром центрів усіх цих зусиль є «Ост». Ми ще заблизько, щоб бачити і зміряти ці зусилля, але скажемо: прийде час! На все прийде час! І ми побачимо, що є в дійсності.

Втиснені в рямці спростаченої Малоросії з ідеалами Карася «за Дунаєм», наше око перестало бачити дійсність. Століття йшли на вітер, ніби дим люльки... Але брутальна, дика й хижа революція зробила цьому край. Наші табори її спадщина. Вони порушили концепцію п’яного задунайства. Не Мала Росія Санктпетербургу, а Велика Русь Києва — матері городів руських… З наставленням первопрестольности і амбіцією самодержавности… У епосі, коли кожна людська істота — біла, чорна, жовта, намагається ствердити себе в оригіналі. Підробки не знаходять більше попиту.

Крутий зворот історії, пущено в рух свідомість… Мільйони свідомих воль, мільйони протестуючих, мільйони свідків, які стануть на суді справедливости. Це наші табори.

Там удома, їх захочуть витерти з пам’яти, але тут вони ростуть, зростають і вростають у пам’ять вічного і, як бумеранг кинутий у простір, повернуться назад. Це дру-гий, зовнішній фронт тієї самої війни.

А «Ост» буде його виразником… Сотворений між Одрою і Рейном, він говорить про справи над Дніпром і Дністром. «Морозів хутір», це перший хутір того виміру, де люди вміли не лишень гарно жити, але й гарно думати… Для мене найідеальніше завершення мого таборового циклю.

Сьогодні вже пізно, але завтра пишу листи на всі боки, а в першу чергу видавцеві. По моєму, він утяв героїчну штуку і за це йому салют.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   28

Схожі:

Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconКозацька Покрова 14 жовтня ─ Покрова Бо-жої Матері
Тож нічого дивного, що наш народ шукав допомоги й опіки, проти якої не може встояти жодна людська сила, а тією поміччю була якраз...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconІ мене в сім'ї великій, в сім'ї вольній, новій, Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом
Мета: удосконалювати навички учнів, систематизувати свої знання за періодами творчості Шевченка, перевірити глибину знань текстів....
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconЛусі Мод Монтгомері Альпійська стежина
Отож я мушу бадьоро розповісти свою нудну історію. Якщо з цього не вийде нічого кращого, то нехай, принаймні, вона заохотить якогось...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconГерман Гессе Степовий вовк
Я спробую в ньому викласти свої спогади про Степового Вовка. Мої відомості про нього дуже скупі, а про його минуле, про його походження...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconМихайло Максимович – знаний І загадково невідомий Споминайте мене хоч мислями
«Споминайте мене хоч мислями Споминайте мене хоч устами Споминайте мене добрими словами…»
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconПоїзд у ніщо (замість передмови)
Підійшовши до вікна вона не бачить ні неба, ні птахів, ні свого відображення на склі. Їй нічого не потрібно. Вона чує биття свого...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого icon«Він світив,як сонце, до нього люди тяглись, як до сонця. Він умів гриміти, як грім, і його грому боялися усі плазуни і негідники»
М. Рильський) Село Грунь на Сумщині. Музей О. Вишні "Постріл Хвильвого, дні І тижні мало не божевілля І все пішло шкеребертть. Нічого...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого icon“Мене не можуть люди не почути…”
Я вибрала Долю собі сама. І що зі мною не станеться, у мене жодних претензій нема до Долі моєї обраниці
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconТалановита письменниця Неля Шейко-Медведєва
«У мене не було жодної іграшки, купленої в магазині. Я сама майструвала ляльки, придумувала їм казкові біографії, змушувала їх жити,...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconУ своєму ранньому дитинстві я уже чув, доходило до мене, що, окрім нашого хутора, у світі існують також
Варшава, Берлін. Потому – Київ, Москва. Як І кожна невідомість, міста манили мене заклично своєю загадковістю


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка