Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого



Сторінка6/28
Дата конвертації22.03.2018
Розмір3.79 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28

ЧЕРВЕНЬ


1 червня. З великим, несподіваним успіхом виголосив учора реферат про Франка в нашому гомінкому таборі. Чимала заля, понад чотириста авдиторії, бурхливі оплески, багато гратуляцій. Також учора і також у нашому таборі, перед меншою авдиторією, Шерех прочитав прекрасну розвідку про «Вертеп» А. Любченка. Мені імпонує його намагання тримати «рівень», чого не можна досягнути мені, а ще менше Багряному. Ми дуже близькі до «мас». І в той час, коли я тримаюся рівня освічених мас, то Багряний мас взагалі. Він трибун. Тож то Шерех академік. З великою домішкою поета.

Сьогодні рано вернувся до Льонзе, написав статтю про Ольжича і збираюся писати «Відповідь сусідам», тобто полякам, з якими у нас тепер виникла нова спроба дискусії, можливо тому, що нас і їх зрівняла нарешті доля під покровом УНРРА де нема, ні «від моря до моря», ні «навіки польського Львова», а тільки ДіПі.



4 червня. Отже, Перший З’їзд Журналістів у днях 2 й 3-го ц.м. за нами. Новий Ульм, з його «Райнгард Казерне», запишеться в аннали історії нашого скитальства, як те місце, де це сворідне дійство відбулося. Яким пером його описати, яким словом його розказати? Уявім собі арену, а на арені левів, гладіаторів, матадорів, биків і це може нагадувати цей Перший З’їзд Українських Журналістів. Присутніх понад вісімдесят прізвищ цього звання, плюс ще стільки гостей, між якими бачимо чимало знаних імен нашого політично-громадського світу. Головував Юліян Ревай і на початку здавалося, що це підприємство розвалиться з першої її години. Зарвались у смертельнім двобою «демократи» і «не демократи», тобто прихильники контрольованої преси з їх речником Зено-ном Пеленським. Ухвалено порядок денний, читалось реферати, провадилось дискусію, але по суті все це зводилось до партійних зударень тих двох антагоністів.

Справа бо в тому, що в таборах завелась вперта пошесть «опановання терену». Це значило — підпорядко-вання керівництва української спільноти одній політичній групі і перед в цьому вели, розуміється, найенергійніші, наймілітарніші молоді люди з-під стягу Степана Бандери, які наподоблювали тактику режимів мейд ін Кремль, або Палаццо де Венеція з філософією Д. Донцова і практикою Леніна. Ця філософія і ця практика їм сприяла. І ніяке диво. У наших політичних масах, не було багато віри в демократію типу Керенського, або соціялізм типу Винниченка. Вражали тріюмфи Сталіна, реторика Муссоліні, господарка Гітлера. Ідеалом було знайти вихід з нашої отаманії і єдиним проти цього рятунком мала бути «сильна рука Богом даного стерника», за словами Ольжича. В популярній мові — диктатура. Демократія Европи Заходу, або Америки Півночі, з нашим не контрольованим темпераментом, вважалась утопією.

Отже диктатура. В таборових управах, поліційних формаціях, господарських установах. Але наскільки цим людям досить легко було підпорядкувати маси, настільки не легко було з інтелегенцією… Особливо певного інтелектуального рівня. В їх організаційних рядах не було, або майже не було, науковців, письменників і також журналістів. Тактика їх вимагала — мати на чолі кожної організації «свою людину», не конче «організовану», але таку, яка б була схильна виконувати їх волю. У пресі, театрі, наукових інституціях, організаціях літератури. І їм це до певної міри щастило. Вони могли мати зі собою Блавацького, Косача, Маланюка. Вони робили особливі зусилля приєднати інтелектуалів «зі сходу», що їм також щастило. Робились натиски на МУР і тепер, з особливою вирвою, робились намагання підпорядкувати організацію журналістів.

Але як? Більшість, велика більшість, членства з цим не годилося. Від голови з’їзду Ревая, ген аж до таких стовпів журналістики, як Степан Баран чи Василь Мудрий, всі вони для такого не надавалися. Велика маса «східняків» на чолі з Багряним, були проти. Великий комбінатор таких затій, Зенон Пеленський, який мав велику практику партійного жонглювання ще зі Львова, тут не міг дати ради. Кожна його пропозиція, кожний маневр провалювались більшістю голосів. Робилось обструкції, затягання, сортування голосуючих — дарма. І в наслідку, майже розвал. Я мав формальне запрошення, як голова МУРу і особисто, як журналіст, моя доповідь стояла в програмі з’їзду, але мій виступ весь час відтягався. Виринали все нові і нові «важливі справи», ставились все нові і нові пропозиції, аж поки нарешті голова з’їзду не обірвав тих «формальних» і не формальних внесків і покликав мене до слова.

Мій реферат був своєрідною бомбою. Замість всіляких «завдань нашої преси» — враз філософія. Щось, що відводить гарячі голови вбік під освіжаючий подув вітру з дальших просторів світу.

«Кожний, хто прожив свідомо останні три десятиліття нашої епохи, кожний, що думав над прожитим, кожний, що намагався збагнути основну суть баченого й пережитого, — той кожний, безумовно, зупинявся над питанням, що властиво наш час є, чого він від нас хоче, якими законами він керується»… — почалась моя реторика. Робився аналіз минулого, розчаровання сподівань, жертви і втрати… Говорилось про закон рівноваги добра і зла, плюса й мінуса, гарячого й холодного, світла і темноти. Про захоплення крайностями. Робились порівняння нас і інших народів і нарешті перейдено до стисло нашого, конкретного: «Життьова практика каже, що в часи, коли ми були самі собою і між собою, коли треба було шукати не так компромісу, як просто змоги жити, тоді ми проявляли вийнятково багато безкомпромісовости. Можливо звідсіль і походить те чуже слово анархія. Анархія це брак волі до компромісу. Історія нашої вольности козацької багатюща прикладами розбрату, якого ми сьогодні живущі ніяк не годні збагнути… Чому не змогли знайти порозуміння Мазепа та його полковники, чому бунт Пушкаря проти Виговського. Знаємо, що були для цього певні причини, але також знаємо, що вони нас, тепер живучих, не переконують… Чому вони це робили? Щоб відповісти на це питання, мусимо наперед відповісти, чому ми робимо це тепер? Сьогодні маємо цілком подібні клопоти і чому ми їх не рішаємо розумно? Знаємо історію, знаємо її вади, чому не маємо відваги знати сучасність і бачити її вади…»

Далі аналіз большевизму, його тактика, практика і чи це нам підходить. «Наше місце не з большевиками і не з їх методами. Наше місце проти большевиків. Тут починається та межа, де необхідно бути безкомпромісовими і тут той початок, що вимагає найбільшого компромісу між нами, у нашій хаті, між нашими людьми, щоб виконати наше безкомпромісове завдання проти»… «Щоб виправдати наші наміри, вдаємося до перестарілих засобів закладання політичних партій. Може воно десь і колись мало виправдання, але як же з нами тут? У цих таборах? Тому, що не зовсім собі довіряємо, закладаємо партії, не одну, а багато, множимо їх, розриваємо себе на шматки. Все, що розірване, не здатне до вжитку. Розірване, розшматоване суспільство не виключається з цього правила. Від прадавна знана примовка — «дівіде ет ім-пера». Коли когось хочуть упокорити — ділять, множать гурти, протилежності, щоб даний об’єкт зборював сам себе власними силами..»Коли беремо нашу політику, вихід не в партіях і взагалі, ми всі вже, мабуть, вичули, що партії, як такі, з їх вивітреними мундурами, з їх переграними мотивами, з їх оклепаними гаслами, поволі переходять до музейного реквізиту...» «Ви напевно вже маєте готову думку: ну, що ж тоді, ми, як живі, темпераментні люди, вроджені для політики, маємо робити? Як не робити свої партії, то хіба йти в найми до чужих? Тих, що вже існують… Коли б ви хотіли дійсно чути нашу думку, я б з приємністю сказав — так. В крайньому випадку в найми. Але навіщо найми. Маємо на це переконливіші аргументи... Скажемо — є ще ліпший вихід з положення. Хочемо дерзнути на вислів, що нам потрібно не так партій з їх вивітреними ідеологіями, як мудрих, синтетично думаючих людей. Наш час, чи краще сказати, наша епоха, вимагає, а в майбутньому буде ще більше вимагати, людей синтези. Людей, які вмітимуть думати збірними середньо-аритметичними поняттями. Цим не хочемо ніяк вибити з рук Донцова, чи Драгоманова аргументів, що тільки велика, виключна воля здібна порвати німий загал до великого чину. Хай це буде так, але хай та велика, виключна воля буде ведена одним великим синтетичним успосібленим розумом і темпераментом… Прикладами до цього можуть бути дві дуже плястично закроєні постаті найно-віщої історії нашого світу… Це Віндстон Черчіл, з одного боку, і Адольф Гітлер, з другого… Різнить їх не їх виключність, вони бо є такими обидва, тільки перший це виключність синтетична, другий виключність сама в собі. Черчіл думав не тільки тим, що в його голові, він черпав і вивживав так само думки інших голів, навіть чужих, навіть ворожих. Він збирав думки, їх зважував, їх ділив, їх сортував і у висліді творив свою думку…

Гітлер написав одну книгу і ціле життя її тримався. Він переконав себе, що всі круг нього «нарен», дурні, не здібні думати розумно. Він сміявся зі свого Райхстаґу, президент Рузвельт — дурень, Черчіл — вбогість. Ось клясичний приклад його думання: «Коли б я мав діло з людьми певного мірила, я б приблизно знав, що маю з ними робити… Але коли я маю діло з мілітарними ідіотами, тоді я зовсім безрадний…» Цими останніми, на його думку, були ті, що стояли проти нього за межами Німеччини, як і ті, що виповняли його генеральний штаб. Яких він не вмів, не міг і не хотів бачити, синтезувати й розуміти. І тим самим мусів згинути…»

«В політиці останнього десятиліття, ми, як політичні активісти, з неймовірною марнотратністю, зловживали цим поняттям виключної волі, збираючи цим лаври геройства, але політично, програючи мало не кожний пункт наших потягнень, доплачуючи до того величезною готівкою найдорожчого, що народ має — своєю кров’ю…

Ми, чи краще наші політичні філософи, вчили нас невтомно, що якраз так є добре. Може й добре. Не будемо з ними сперечатися. Хоча по-моєму, це не добре і так не повинно бути… Коли побиваємось над зусиллями витворення нової, достосованої до нашого часу української ідеології, то чи не було б гаразд взяти на увагу, що не тільки ми тепер, а що наші українські голови, впродовж доброго століття також про це думали і щось видумали… Коли кожне покоління захоче починати свою історію тільки від себе, перекреслюючи все, що було зроблено нами в минулому, тоді годі щось тут порадити. Однак дозвольмо собі на хвилиночку допустити, що не тільки ми, ви, я, але також інші могли про це думати і щось доброго зробити, потрудімось це пізнати, збагнути, усвідомити і тоді побачимо, що ми не конче голий початок… Кажемо, що вони думали зле, можливо й зле, але не так аж зле, щоб там не було чогось доброго… Висновок з цього, — треба прочитати всі книги, писаної людьми нашої мови і кожну з них трактувати, як один розділ одної великої, збірної книги буття нашого. Потребуємо думати, як демократ, як аристократ, як революціонер, як консерватист, і як соціяліст, як націоналіст одночасно. Не лякаймось такого думання. Лякаймось думати виключностями… Наступає доба, що абсолютно вимагає думання і діяння синтезою. Це вичувають всі люди на землі, навіть найнепоправніші ексклюзивісти типу мейд ін Москау… Знаємо, що за такі слова не похвалив би нас доктор Донцов, знаємо, що не прийшли б вони до смаку Вячеславу Липинському, знаємо, що не був би зовсім контентний з цим і професор Драгоманів… Не можемо сказати, що ми також з ними у всьому годимось, але шануємо їх, як таких, що думали й шукали, що мали неспокійний розум і гаряче серце і хочемо звести їх думання та їх слова до певної синтези, навіть коли б вони самі цього не бажали… Бо вони на це заслуговують. Кожний з них ставив якусь тезу, або антитезу, а це в свою чергу, за думкою Геґеля, вимагає синтези. Покійний наш друг, доктор Юрій Липа, розумів ці справи і не раз, з переконливою речевістю, делікатно і спокійно намагався довести їх до нашої уваги. Було б варто, щоб ці намагання стали для нас, і доступнішими, і зрозумілишими, що на нашу думку, вийшло б для нас тільки на здоров’я.

Вступаємо тепер у третю, можна сказати, остаточну фазу національного формування… За нами часи народництва, часи українофільства, часи Панька Куліша. За нами і часи Винниченка, а також і Донцова. Дякуючи Богу, ми переснили всі благородні сни нашого турбулентного юнацтва, ми пролетіли на крилах шабельно-шароварної романтики період революції, ми нарешті маємо позаду і час декалогів та вождівства. Вступаємо в епоху де диктуватимуть життя інші вимоги… Минула війна внесла дуже поважні коректи до кодексу вартостей людства і цілий світ, в напруженому чеканню, задивлений у ті місця планети, де винайдено нову силу енергії з назвою атом. Було б наївним триматися переконання, що мовляв нічого не сталося по суті. Сталося, багато сталося…

Але будьмо оптимістами. Наш оптимізм поможе нам дивитися правді у вічі спокійно і одверто. У нашу справу ми віримо, хочеться тільки, щоб наша віра була вірою реальних можливостей… Себто вірою не самою в собі поза часом і простором конкретного, а також вірою, як рушійної сили буття на землі…»

Це приблизно конспект моєї мови на з’їзді журналістів. Я боявся, що її не будуть слухати, що забагато набралось в атмосфері вибухових елементів незгоди, але її слухали і вона зробила враження, атмосфера помітно розрядилася, загальний настрій помітно злагіднився і мені багато гратулювали, а в цьому був також і головний майстер напруження Зенон Пеленський.

В загальному, не вийшов з цього переможцем, ані Довгаль, ані Пеленський. Перемогли помірковані сили, очолювані Василем Мудрим і Степаном Бараном. Цього останнього вибрано також на голову Союзу Українських Журналістів… Що вдовольняло також і мене.

Завтра прийдеться їхати до Мюнхену… Маю зачитати там доповідь про І. Франка, але думаю додати до того і «Проблему синтези».

7 червня. Тількищо повернувся з Танею до себе на село. Були, розуміться, в Ульмі. Там ми приписані, там дістаємо наші харчові приділи і там всі наші таборові клопоти. Тут на селі, це дача. Відпочинок. І разом місце праці. Шкодую, що маю замало часу, щоб міг мої статті, а особливо реферати, краще оформити. Але хай… Дещо з того і так не найгірше… І його читають… І звертають увагу. «Мир чи ями?», «Криза чи занепад?…» Шматок розважань з гіркими присмаками доби…» не так давно, один з дуже знаних мужів нашого розвойованого світу, Вінстон Черчіл, зовсім виразно відважився сказати: «Світ є хворий». Що цим хотів сказати шановний містер Черчіл? Напевно лиш те, що світ дістав високу гарячку, що він мечеться в припадку особливого божевілля, що він чогось шукає, але й сам не знає чого.

Для багатьох людей, значно менших ніж Черчіл, істина, що світ хворий знана давно. Доказом цього є, наприклад, плякат, який ви можете читати на воротях храму в Ульмі: «Не вбивай!» Плякат той висить там і тепер. На ньому бачите одну з основних заповідей християнства — «Не вбивай!». Не знаю, чи була коли потреба виставляти цю заповідь побіч реклями до цирку, чи порад як перебарвлювати військові однострої? Ми, що живемо тепер, до цього часу читали ту заповідь лишень в моли-товнику.

І нічого дивного. Бо молитовники давно перестали бути молитовниками. Вже давно до війни постали зовсім нові молитовники. Вони виникли з мозків мистців, поетів, реформаторів. Ось наприклад зразок: (Сосюра) «Ми лиш тоді зідхнем і крикнемо — Свобода!!! Коли у горлі вам повернемо штики». Або ось ще зразок: «всіх панів до д’ної ями, — буржуїв за буржуями, будем, будем бить! Будем, будем бить…» (Тичина) Чуєте? Може подумаєте, що це співає різник? Помиляєтесь… Це дуже ніжний, ліричний поет. І не один, а багато… І коли спитаєте, чому вони таке писали, дістанете відповідь — вони мусіли. За це їм давали ордени, нагороди, називали геніяльними, великими. Розуміється, що поети з орденами дуже близькі по суті до фельдфеблів з орденами. Розуміється, що коли ідеалом є «яма», то до неї спочатку йдуть «пани», за ними підпанки, потім і звичайні люди, полонені офіцери, далі полонені вояки, ще далі якась раса, якесь «менш вартісне племя», і т.д., і т.д., аж поки тих ям намножиться стільки, що їх почнуть розривати, щоб трупи свідчили «правду про мир...»

Спочатку робили ями… Ні, спочатку було слово і слово стало — ями. Спочатку їх засипали, потім їх розкопували. Ще потім, не знають як їх засипати, як зіпхнути їх на чиєсь конто. Але біда. Спихати нема кому і нема на кого… Всі копали, всі засипали, всі розкопували. Мільйонами… Так, містере Черчіле! Наш світ хворий, тільки не від учора, а вже добре пів століття.

Років з п’ятдесят світ не знає дійсного миру і є народи, які за час «миру» тратили більше, ніж за війни. Наприклад, ми українці між роками 1920 і 39 стратили по різних ямах мільйони, й мільйони чоловіків, жінок, дітей… А скільки будинків, та садів, та коней, та волів, та цвинтарищ, та церков… Цікаво, скільки б треба платити за таке репарацій?

Так виглядав «мир» нашого часу. І так він виглядає на сьогодні. Таке поняття миру тепер — домінуюче… Воно увійшло в саму душу породи людської і тому слово «не вбивай» викликає тільки усмішку, особливо у тих, «що всьому людству несуть визволення від капіталізму». Перспектива цього одна: «до д’ної ями». І то всіх, і то скрізь…»

Це уривки з передовиці газети «Українські Вісті» за 9 травня цього року. Ця сама газета приносить поруч статтю «Конференція чотирьох…» В Парижі. Про цю конференцію наша передовиця каже: «Приємно чути слово Мир і вірити в нього, як вірили наші предки. Але чуємо, що в Парижі з цього приводу засідають міністри «чотирьох». Париж недалеко Версалю, а з досвіду знаємо, що це нещасливе для миру місце. Тим часом десь крутяться колеса, десь плянують п’ятирічки, десь гарячково кують зброю...»

Учора повернувся з Мюнхену. У студентській домівці на Фюріхштрассе 53, мав доповідь про Франка, а також і «Проблема синтези». Керував цією справою мій старий, добрий знайомий і земляк з Дубна на Волині, Василь Іващук. На околиці Мюнхену, у великому будинку розташувалось біля 700 студіюючих на високих школах людей, організованих в Українській Студентській Громаді. Багато з них — бувші політв’язні німецьких концтаборів. Вони студіюють на різних високих школах, щось понад 200 на університеті УНРРА, багато — на Вільному Українському Університеті, у Високій Економічній школі, Німецькому Університеті.

У домівці життя. Вечір солістів, реферати, літературні вечори, збори, засідання… Мають хор, драматичний гурток, читальню… Багато преси і в різних мовах — з Австрії, Франції, Бельгії, дещо з Америки. Раз на тиждень виходить часопис «Студентські вісті»… Студенти цікавляться спортом, відвідують кіна, співають, танцюють, а найголовніше, як мені казали «серйозно і добре вчаться…»

На моїх відчитах кілька соток слухачів, чимало старих знайомих, багато запитів і запрошення на інші відчити.

В дорозі назад, затримався в Новому Ульмі, довго розмовляв з Костецьким, обідав у Білецьких.

8 червня. Неділя, ранок, Зелені свята. Свіжий, після-дощовий день, зелено, співають пташки. Небо легко захмарене, але враження, що воно розпогодиться. Вікно на веранду відчинене, де цвіте дрібним білим і рожевим цвітом великий кущ диких рож. По стіні в’ється рослина, що також обсипана, не лишень цвітом, але й безліччю метушливих бджілок.

9 червня. Надіялось на погоду, але прийшла сльота. Ранком довго, під настрій дощику, лежимо в ліжку — блаженний подих дозвілля, що нагадує дитинство.

Свято провели спокійно, родинно… Пані Маруся, як завжди усміхнена й елегантна, навіть в домашньому одязі з фартушком. Вона зайнята кухнею і маленьким Ярославом — «Пумою», який бігає по дворі і весь час, щось зі собою говорить… Сергій Миколаєвич сьогодні також удома, одягнутий у легкий, сірий костюм, по домашньому, без краватки… Звичайно, він завжди зайнятий, його невеликий ДКВ завжди в русі, але сьогодні можна «файрам», час відпочинку. Його старша дочка, від попереднього подружжя, Людмила у сірій блюзці і білих, коротких «шортках», помагає Марусі, а син Сергій десь нагорі у своїй кімнаті, зайнятий своїми справами. Він студіює. До родини належить і наречений Людмили, пан Якоб, що вештається десь надворі, а ми з Танею, найпізніші гості, одягнуті по літньому — Таня у легкій, сірій блюзці і білій спідниці, а я весь у білому, п’ємо нашу ранню каву у себе в кімнаті, опісля робимо порядки, а там ось і обід у великій загальній їдальні з двома вікнами і широким на долину краєвидом.

Обід довгий, ситий з квітами і вином. Сергій Миколаєвич завжди майстер роздобути щось доброго, на цей раз він привіз кілька чудових пстругів, а пані Маруся, не менший майстер куховарства, їх чудово приготовила… До того чудова, макаронова зупа, солодкий пудінґ… І навіть по чарці лікеру… З фінальним завершенням кави «Мокка» у справжніх порцелянових чашечках…

I багато розмов та сміху… По обіді виглянуло навіть сонце і всі розложилися в лежаках на веранді… Фотографувалися, а під вечір, під акордіон Якоба навіть танцювали. Вечеряли і розходились ген пізно із загальним переконанням, що день був розкішний… Грайливий, легкий, мирний клімат, в якому можуть рости навіть надії.

Сьогодні дощ, і вітер, і в домі тиша, звичайний робочий день. Треба було б скочити до Ульму, але не хочеться. Передав до редакції дві статті і покищо досить. Починаю думати про «Ост»-а.

11 червня. Але все таки, вчора по обіді, замість «Ост»-а настрочив ще одну статтю, можливо останню, «Слов’янофільство made in Moscou». Мене розозлє зело веліє так званий, Всеславянський конгрес в Празі, улаштований Сталіном під керівництвом його агентів з наміром обдурити наївних слов’ян слов’янофільством за рецептою Пушкіна, що в рускому морі мають злитись всі слов’янські струмки. Відомі, старі, оклепані трюки, підогріті новими «побєдамі русскава аружія», як додаток до «визволення світового пролетаріяту», плюс скасовання Берестейської унії для «возсоєдінєнія святой православной, русской церкві..Додаймо до цього Йосипа Віссаріоновича в його фельдмаршальському мундирі з орденами від шиї до пупа і картина маєстатної імперії Романових буде завершена. Але все таки, я дозволив собі почати свою статтю такими «дерзновенними ізреченіями»: «Бути виключно росіянином — ніяка честь. Бути росіянином — тяжкий, невдячний і безперспективний обов’язок перед історією. Історія того народу ступає певними кроками і кожний з них залишає за собою не так слід, як прірву між тим, що було і тим, що має бути. Ще можна сказати, що кожний такий крок це тяжка рана, заподіяна людям того нещасного племені, а все, що виповняє простір між тими ранами, це тільки санаторійне вилежування. Нема традиції, нема тяглости, нема волі бути. Є порив і згасання…»

Далі йшло обгрунтовання цих дерзостей, яке закінчувалось ще грізнішим пророцтвом: «Чи на цей раз Росія доконає свого? Чи дійсно слов’янські народи спокусяться культурою Пушкіна аж так далеко, що перестанут існувати, як самостійні?

Можна дати відповідь: ніколи! ніколи і ні за яких умов слов’янський світ не стане світом Достоєвського. Ніколи чехи не будуть росіянами і якраз стався дуже щасливий випадок, що російські «солдати» появилися на вулицях Праги. Нема потреби іншої пропаганди антислов’янізму, як поява цих людей у тому традиційному слов’янофільському і русофільському закутку слов’янства. Може повторитись тільки історія України — безцільне, безрезультатне шарпання крок вперед, два назад, раз Валуєв, раз «українізація», раз братання, раз Сибір. І прийде час, коли Тіто збагне Пушкіна. Прийде час, що і інші збагнуть суть московського Інтернаціоналу. Не кажемо про поляків та українців, які вже ці істини сприйняли і зарубали на носі.

Росія творить новий крок, нову прірву. Неприхильникам цього слов’янофільства нічого не треба додавати, а тільки стати збоку і дивитися. Прийшов час трагічного шуканя. Сибір заповниться новими протестантами, які, замість будувати нове слов’янське співжиття, будуватимуть нові сибірські залізниці..

Така ось зловісність... Цікаво чи щось з того сповниться… Сповниться — не сповниться, а поки що це моє щире переконання.

Цього самого дня, довга розмова з Сергієм Миколаєвичем. Падав дощ, віяв вітер, ми мали час… Теми — промисловість, летунство, комунікація взагалі. Цікава індивідуальність цей самий Сергій Миколаєвич Куниця. Вимріяний мій тип з мого роману «Кулак» (Лев Бойчук), якого зустрів ось в життю. Звела нас випадковість. Будучи в Герсфельді на Гессенщині, за дуже гарячих днів ловлення «на родіну», ми з Танею жили на приватній кватирі, збиралися їхати кудись далі на захід подалі від сов-границі, сиділи на купі нашого «барахла» кошів і ва-ліз і не знали, як його зробити, щоб все це забрати зі собою. Книги, папери, газети, картини. Речі, які міг возити зі собою в такий час, хіба такий дивак, яким створено мене.

Але я бачив тоді в Герсфелді поміж нашими людьми ще більшого дивака у доброму, сірому костюмі в елегантних біло-жовтих черевиках, пристойної зовнішности типу ділової людини, який був власником не кошів та валіз, а цілого парку машин, та возів, та коней. Що це за такий ДіПі? Зовсім не подібний на більшість наших мішочників. І виявилось, що він українець, що з ним його родина, яка живе в готелі і якісь люди… І це все. У мене не було наміру з ним знайомитись ближче, як також не було для цього нагоди.

Але раз така нагода трапилась. У найкритичніший час. Випадково ми зустрінулись, я потребував допомоги, він охоче на це погодився і таким чином, ми з Танею стали членами його мандрівної фірми і навіть родини.

Прекрасні, цікаві, культурні люди. Сергій Миколаєвич здібний підприємець, родом з села Капустинець на Полтавщині, за Першої світової війни капітан артилерії російської армії, а також летун початкової її авіяції. За Української Народної Республіки, помічник шефа технічного відділу української армії, помічник шефа відділу штабу авіяції, як також командир 5-го Чернигівського Летунського Дивізіону.

Для мене вже цього досить. Він міг бути опісля власником тартака, займати різні становища, мати різні титули, але я вперше зустрів старшину авіяції української армії. Це звучить так не звично. У нас стільки шабель та шабель, та різних запорожців і враз… летунство. Це могло збити з пантелику. Може це справді не ми... Але це ми і для мене літератора це знахідка, це мій «тип», якого я «на зло врагам» проповідую в моїй літературі, замість традиційного «робочого клясу», та іншого «бідного, поневоленого народу».

Контра традиції, контра загальній моді світа, шаную творчий труд будучої, організуючої, продукуючої волі не конче канонічних стандартів солодких теорій клясової діялектики. Хотілося бачити не лишень тих, що все знають, але й тих, що щось можуть. Не можна те «біда» і «бідний» зробити ідолом і нищити все, що цьому культові протиставиться. Інакше заллє всіх біда, як це і сталося в патетичному СССР, де, пригадую, за словами такого Бориса Пільняка «ніщая, ґалодная Расія, нєсьот всєму міру аслєпітєльную правду соціалізму» і задля цього, утримує мільйонні каторги Сибіру. Скажіть, як це розуміти на здорову голову нормальної людини?

І саме з цих мотивів, мені імпонували люди типу Сергія Миколаєвича. Які могли і вміли зарадити собі і зарадити іншим біля себе. Коли треба було вивезти президента УНР з Варшави з родиною, це був Сергій Миколаєвич, що це доконав. Він жертвує на потрібні справи, він цікавиться проблемами загалу, він приятелює з поетом і доктором Ю. Липою. Це жива, многогранна, творча людина.

При цьому дозвольте частину компліментів залишити для його дружини пані Марії з роду Фрелькевич, польки з народження, але українки серцем, бо вона пізнала і зрозуміла не лишень бравого красуня Сергійка, але також його долю. Чудова русявка з веселими синіми очима, завжди усміхнена, завжди активна… У цій родині, ми з Танею, уперше за час нашого блукання почулися вдома. Свіжо, соняшно, чисто. Відчуття легкости і вдоволення.

Ми ось з Танею збираємось до Ульму. Допобачення! Допобачення! Махає нам навздогін пані Маруся на руках з Пумою.



12 червня. Повернулися з Ульму. Наше Льонзе і наша кімната бльоку «Бе» 88, це щось, як небо і земля, як що вірити, що небо — рай, а земля — пекло з чим я не дуже контентний. Були в обох таборах — Старого й Нового Ульму. В Новому Ульмі завзятюща дряпанина між «східняками» й «західняками», як це і слід гордому козацькому племені з його курячою політикою. «Бандерівці» ніби дістали приказ «ліквідувати партію Багряного», а багрянівці не були б багрянівці, щоб з цим погодилися. Мало нам бандерівці — мельниківці... Маємо Кобеляки контра Коломия. Я твердо був і є, невтральний, але не збоку. Друкуюсь покищо у кобеляківців, тому, що вони слабші і хочеться підтримати, хоча фразеологія їх провідника Багряного, типу соціялістів Києва 17-го року, мені не імпонує, але не більше імпонує тенденція Коломиї, що нагадує щось, як «всіх д’одної ями» з «Партія веде» Тичини, — маніякальство нашого брудного часу, байдуже з якого боку його висловлюють. Але що скажеш людям, які дивляться, але не бачать, слухають, але не чують. Хіба «прости їм, бо не знають, що роблять». Залишається жабо-мишо-драківка за виїдяне яйце.

Віддав «Вістям» аж три статті. Лист від Української Студентської Громади в Ерлянґені, підписаний 3. Винницьким… «Ми просимо Вас відчитати, чи радше виголосити доповідь про напрямні сучасної укр. літератури, про Ваш новий, великий роман «Ост» та про завдання МУРу.. Отаке. Коли це зробити? «Реченець Вашого можливого, але певного приїзду, просимо подати на адрес…» Звідки вони знають про «Ост», який у мене на столі лишень на третину готовий? Треба колись зібратися. , и«: я

Хмарно, холодновато, але Льонзе — «село, де серце відпочине». Боюся, що боги заздросні і це не протриває довго.

13 червня. Далі сльота, далі дрібний дощ, далі холоднувато. Голова засльочена, але пишу «Ост»-а. Почав ще вчора. Одинадцята година. Прийшов потяг — напрямок Ульм. Недавно відійшов до нього Сергій Миколаєвич. Він має свої клопоти і то чималі.

У мене на столі білі квіти, за вікном мокра веранда всипана їх пелюстками.



14 червня. Таня поїхала до Ульму, я пишу «Ост»-а, в перервах читаю «Von Rurik bis Stalin» Моллера. Бажання висловити вищість германської раси та її вплив на формування історії Росії. Прочитав також роман «Der Schuldtrager» Меєра. Не маю доброї белетристики.

Зараз я сам, Таня приїде, мабуть, завтра, цікаво, що там у світовій політиці, то ж завтра продовження мирової конференції чотирьох в Парижі. Чи дійде до якогось миру? Онкель Сем візаві Батько народів?



17 червня. Пишеться й пишеться «Ост». Сама радість. На веранду відчинене широке, вітражне вікно, кімната уряджена в старовинному німецькому, баверському стилі з різьбленими меблями і дерев’яним обшальованням… Чисте повітря, очі не бачать брудних коридорів казарми, вуха не чують їх брудного галасу.

Учорашній, недільний день провели родинно, обідали разом у великій їдальні, по обіді Таня відпочивала, тож то я ходив по садочку зайнятий думами. («Ходила я по садочку, по зелену барвіночку»). Опісля пили таку «Мокка», яка забрала мені сон цілої ночі. («Сон літньої ночі»). Дощ, хмари — хмари і дощ, на хвилинку сонце, а там знову хмари і дощ. І вітер. Учора під вечір показалось червоне сонце і ми з Танею пройшлися полем, де висипається пшениця і цвітуть маки і, здавалось, що на завтра випогодиться. Помилились. Рано дощ, зараз вітер, а там, мабуть, знов дощ. Збираюсь скочити до Ульму.



18 червня. У обід повернувся з Ульму, купа листів і в тому від М. Шлимкевича з Мюнхену, від І. Керницького з Карлсфельду, від Є. Пастернака з Франкфурту. Нагадують мені, що є МУР і що я його голова. «Кожному граду свой нрав і права, кожний імієт свой ум голова». Пастернак повідомляє, що в скорому часі можна буде висилати рукописи до ЗСА. Був у редакції. В черговому числі «Вістей» аж три мої статті. Щось несамовите, я про-тестував, скаржаться, що інше їм не підходить, але ж не буду я заповняти їм цілу газету. Сказав, що зі статтями кінець — пишу «Ост».

20 червня. Вдома, трохи краща погода. Не пишу. Читаю який російський роман. Учора писав, але в’яло. Багато згадую, багато думаю. Тиснуться й тиснуться думки, ніби тій війні не кінець, що вона має продовжуватись, що вона вже продовжується у новому, іншому вигляді. Протилежності світу занадто глибокі. Пригадується фото з конференції в Поцтдамі — Етлі, Труман, Сталін. Етлі у звичайному костюмі, звичайній краватці, з ланцюжком годинника в кишені камізельки, Труман у костюмі а ля денді з метеликовою краваткою і вложкою у верхній лівій кишенці, тож то Сталін у білому мундурі, золоті ґудзики широкі пагони зі золотою звіздою й золотим маршальським знаком і штани з червоними лямпа-сами. Етлі і Труман дивляться на нього і весело сердечно сміються, то ж то Сталін дивиться перед себе, на устах під вусом і щілинах маленьких очей затиснено хитру, іронічну посмішку, яка каже: — Сміятиметься той, хто сміятиметься останній… Етлі радується, що ось-ось збудеться імперії, Труман збувся Філіпінів, Сталін здобув Алеути, Сахалін, Европу до Гамбурга і це ще лиш початок… Коштом тих, що сміються. O tempora, o mores!

23 червня. Неділя. Починаю новий зшиток нотатника. У мене на машині «Ост». Інколи пориваюсь писати, підсідаю до машини, але не йде. Ці дні не дають настрою. Можливо, кічається мій сезон, помічається вичерпання, але той дощ і той холод… Передучора були знов в Ульмі і там ночували. Не можна знайти місця. Війна? Не війна? Що далі? Вернемось назад?… А чи не вернемось ніколи?

Учора, їдучи з Ульму, на станцію прибув величезний, санітарний потяг з напрямком схід… Пригадуються такі потяги з 39-го року іншої марки. Залізниця весь час в русі, вантажі танків, гармат, війська. Американські вагони, американське знаряддя, американські люди. Настрій тривоги, в повітрі великий знак запиту.

Але ми вчора, цілком випадково, навіть трохи побавились. Появився один знайомий майстер акордіону, зійшлися молоді і вийшов танець. Хвилинка розваги. Святкування миру. Минуло ж п’ять років від початку Гітлеро-Сталінської війни. Ті дні особливо врізались в тямку, багато піднесення, багато сподівалося і таке гостре розча-ровання.

24 червня. Ностальгія, болюча туга, фантастичні мрії. Чогось чекаємо. Здається, що ми перед бурею, щось має статися, нас кудись покличуть. І нічого нема. І реакція розпачу. Невже з нами кінець? Було трохи обнадії з Америки та і це затихло. Але ж що Америка? Це лиш втеча від себе…

Лист від Євгена Маланюка. Давно, ще від Львова 1943 року, з ним не бачились, листувалися коли ми були в Люденбургу сорок четвертого року. У нього також нерви. Ось його нота:

«Дорогий Друже! Не приїхав, я мав перерву в гімназії (він викладає математику в таборовій гімназії в Реґенсбурзі. У. С.) і мусів відпочити в лісі — дуже коротко. А тепер у мене повно зденервовань і турбот, бо, здається, має прибути родина… Але не знаю в який спосіб. І той «спосіб» мене найбільше гризе (у мене зле з серцем).

Маю до Вас прохання: подбайте для мене «запрошення» з-за океану. З родиною (Богуміла і Платон, 11 літ). Цим мене дуже зобов’яжете. Також, вітайте милого п. Ігоря (він має також зв’язки з єпископом Теодоровичем), нагадайте йому про мене і родину.

Нерви — вже на границі. Дещо працював, так що відпочинок мусить бути. Нічого не пишу півтора року — не можу. Отже суспільство (пожалься Боже), коли воно в теорії існує, мусить мені раз в житті прийти з поміччю. Коли б Ви могли заскочити коли-будь, то не забудьте пошукати мене. (Гімназія). Туди і пишіть. Вітайте дружину п. Олега і попросіть її вибачення, що не писав. Міцно стискаю руку, Є. Маланюк.»

Так. «Нерви вже на границі»… Чекати на поміч суспільства — чекати у моря погоди. «Ой, нема, нема ні вітру, ні хвилі із нашої України…»

У «Вістях» за 20-те ц.м. повно моїх статтей. Передовиця «22 червня 1941», підписана П. Б., сторінка третя — «До розважання польського» — Улас Самчук і сторінка четверта — «Людина скам’янілих днів» про Ольжича — У. С.

Про 22-й червень говориться так: «Підпорядковуючись літочисленню, наближається день, якого ми втретє згадуємо… Час, коли ми перейшли кордони на схід, а тим самим ми вступили в землю нічию — землю нашого майбутнього». Мені ці слова, з німецької преси, підписані досить знаним німецьким журналістом Бертом Неґелє, врізались в пам’ять. Це було дійсно під час «повороту» до виходу, на третьому році німецько-російських змагань за «землю нічию», в перекладі на людську мову — за нашу землю, землю наших предків. Німецькі армії стояли тоді там, звідки вони вийшли перед трьома роками і військовий кореспондент вважає за потрібне сказати: «З безконечних східньо-фронтових років, зачерпнули ті вояки науку, що це цілком від них залежить, чи втрачене ними одного разу здобудеться наново і тим саме тривання нації буде забезпечене».

Міркування ці не позбавлені інтриги… Тим більше, що були вони висловом не фізичного в тих людях, а скорше висловом їх віри та їх духа. Ми чули їх не тільки з уст фізичних людей німецької національности, ми чули і зараз чуємо їх, як співзвучність усієї природи, з якої виходить поняття «німецькість».

Україна, земля наших предків, земля злита кров’ю наших людей, називається — «земля нічия»… Трактується її, як порожній терен, де два хижаки мають право та місце постійно зводити невирішальні бої за її посідання.

Чому, за якими законами, Божими й людськими, ці поняття мають на цій землі місце? Чому в Европі, навіть і сьогодні, десь там в глибинах людського думання, стирчить сакраментальне твердження, що Україна, як така, як земля, як місце, як духовість і культура, має бути трактована поза часом і простором, як також, поза звичайними нормами, що стосуються до кожного живого і діючого на нашій плянеті народу? Хто і кому дав на це право і чому декому здається, що цими справами можна легковажити?

Щоб на ці питання відповісти, згадаємо деякі з дуже нефортунних дат нашої історії, дату 22 червня 1941 року, коли було зроблено практичну спробу переступити через встановлені на землі природою закони. Тоді, без нашої згоди і нашого відома, пущено в рух велетенську мілітарну силу, яка мала з України зробити «райхскомісаріят» і тим самим забезпечити «тривання німецької нації». З другого боку, без нашої згоди і нашого відома, під проводом Жукових та Козлових, створено з башкирців, таджиків та інших чужинців чотири «українські» армії, які український народ «визволили» та створили на його землі форпост «тривання російської нації».

Наслідком цього, що російська, чи пак, совєтська, нація сягає сьогодні майже по Рейн, а німці у своїх думах і душах чекають моменту, щоб справдилось пророцтво Ґеббельса його останніх днів, коли то «німецький народ вкриє себе лаврами найбільшої перемоги в його історії». Наслідком того також є, що цілий світ з чисельними конференціями і до цього часу не знає, що саме зробити з цими двома хижаками, — одним, що тимчасово за гратами і другим, що безкарно й беззастережно ґрасує по Европі.

І коли дивитись на справу в її фактичному стані, — порятунку нема. Росія проломила грати своєї клітки, з сатанською вирвою вона кинулась на зненавиджену свою конкурентну Европу… Але це не значить, що Німеччина, з її сімдесят чи вісімдесят мільйонами населення назавжди погодиться зі своїми гратами, що вона забуде свої походи, що перестане рахувати свої жертви, що зречеться свого наставлення «на схід», що відмовиться шукати там пригод простору. Ніколи цього не станеться, як довго там на сході, між Росією та Німеччиною, буде існувати «порожнє» політичне місце, якщо та «земля нічия» не стане землею того народу, який з правіків її заселяє; поки той народ не одержить повних, суверенних прав під виглядом держави всіма признаної, всіма гарантованої, всіма респектованої.

Війни за Україну велися протягом століть, війни, що в минулому стосувалися лишень того простору, сьогодні постійно і тривало загрожують спокій не тільки українських селян з-під Львова чи Харкова, але й американських селян з-під Ню Йорку чи Сан Франціско. Українська проблема перестала бути проблемою Росії та України, — Петра Великого і Мазепи. Та проблема виросла до розмірів, коли нею повинні цікавитись люди цілого світу, як що вони не хочуть опинитись в такому ж становищі за сто років, в якому опинилися в наш час. Бо тієї проблеми не пощастить вирішити, ані засобами Петра Великого, ані засобами Гітлера. Це проблема життя й не-життя великого народу, який ніколи, під ніяким виглядом, не дасть себе вложити в формулу СССР, чи формулу «Райхскомісаріяту», залишаючись на ласку НКВД чи Ґештапо. Як народ живий, молодий, повний сили, повний переконання в свою правду, цей народ ніколи, за ніяких умов не зречеться того, що дано йому природою. Навіть, коли б це паки і паки зводилось до засобів рішення газових камер чи ям Вінниці.

Єдиним речевим, конкретним і людсько-виправданим рішенням є рішення, що його передбачає Атлянтійська Хартія Народів Об’єднаних Націй. Державна незалежність всіх народів на землі. Повна і безоглядна відповідальність за долю й недолю кожного народу в його природних межах. Співжиття і співробітництво народів однаково вільних і однаково упривільованих… Ми українці, без застереження за таке рішення. І згадуючи день 22-го червня 1941 року, цим хочемо сказати, що примара цього фатального дня не перестане переслідувати сумління світу так довго, поки слова Атлянтійської Хартії з паперу не перейдуть в конкретний чин. Тоді також зникне поняття «земля нічия» і тим самим відпадуть аспірації тих, що через них, протягом кожного покоління, втягається світ до все нових і нових катастроф».

Таке ось, вибачте, дозволили ми собі виректи. І надрукувати. Шкода, що цього не зможуть чути в Об’єднаних Націях, але це документ доби. Його прочитають тисячі людей вигнання і кілька агентів НКВД, яким доручено слідкувати за нами і які запишуть це до своїх «діл» у відділі «буржуазного націоналізму» московських штаб-квартир.

25 червня. Їздили з Сергієм Миколаєвичем, на цей раз автом, до Ульму. У таборі рух, всілякі перевірки, люди хвилюються. Леонид Лиман, від імени Маланюка, повідомляє, що той збирається відвідати мене 30 червня, щоб «обговорити деякі літературні справи». Знаю, що саме його турбує. МУР. Йому в тому щось не подобається, не розумію, що саме і йому хотілося б відмовити мене від участи в тому. Ми старі, давні друзі, шаную його як гостру й виразну індивідуальність, але не вірю в його «політичні» маневри. Цікаво довідатись, що він має тепер «на мислі».

Розмовляв з Костюком, Веретенченком. Нічого нового, нічого особливого.



26 червня. Завтра рано, о годині 4.30, збираюсь в дорогу до Ерлянґену і далі. Маю намір зустрітись в Ерлянґені зі студентами, у Фюрті відвідати Шереха, а опісля до Мюнхену на з’їзд Ліги Українських Політичних В’язнів, від яких маю запрошення.

Сергій Миколаєвич і пані Маруся від’їхали до Ульму, там має бути перевірка людей, що працюють у них на ка-міноломні.



27 червня. Не так сталося, як гадалося, поїздку до Ерлянґену на день відложено, спішимо до Ульму, бо дістали вістку, що наш табір мають кудись перевозити. Отже, кінець нашого Льонзе. Чекаємо на одинадцятогодинний потяг…

ЛИПЕНЬ


2 липня. Ось вам і липень. Сонце і спека. За мною довга подорож до Ерлянґену, Фюрту, Нюренберґу, Мюнхену. У Ерлянґені цікава, приємна, корисна зустріч зі студентами, говорили про наші літературні справи, ночував у Винницького, у Фюрті Шереха не застав удома, не мав також щастя зустрічі з Костецьким в Нюренберзі, а в Мюнхені-Рамерсдорфі, на відомій Фюріхшуле 53, побував на з’їзді політичних в’язнів, склав привітання від МУРу і вислухав чимало доповідей, розмов, дискусій… І перед учора повернувся назад до Льонзе.

Учора знов побував у таборі. Чутки про переїзд підтверджуються, ще не відомо куди і коли, але пакувати манаття прийдеться. Дістав знов листа від Гайдака з Америки. Там за мене стараються і побачимо, що з того вийде. Покищо — чекати на виклик з консуляту ЗСА.

Багато всілякого листування, за час нашого Ульму, біля пів сотні листів, на які завжди давав відповідь.

Зібралися пані Рая з Тодьом і ми з Танею на Дунай купатися. «Тихо, тихо Дунай воду несе, а ще тихше дівка косу чеше». У нашому просторі, Дунай не такий аж тихий, досить швидка течія, але вода чиста і навіть синя, чи краще зеленкава. Приємно провели час, а вечором ми з Танею від’їхали до Льонзе.

І ось у нашій «бауернціммер» пишу і пишу… листи. Спека. Сподіваємось по обіді бурі. Відчуваю знов неспокій, час від часу мене навідує депресія. Світ стає чорним, все довкруги бентежить. До того ще й відповідна лектура. Старий, ще з Празьких часів, друг Михайло Бажанський, прислав свою книгу спогадів про концентраційний табір Саксенгавзен «Мозаїка в’язничних квадрів», де він свого часу перебував і де загинув мій прекрасний побратим Олег Ольжич. Жорстокі ремінісценції переслідують нас де б ми не були і це піде з нами до кінця нашого життя.

Ось, наприклад, чуємо сильні вибухи. Це робітники Куниці рвуть камінь, але ті звуки так гостро нагадують минулі роки життя нашого. Але час йде невмолимо вперед і поволі затирає сліди за нами. Тільки не болі.



З липня. Що вони везуть? Вугілля чи танки? З нашого будинку чути гуркіт потягів, що часто, без зупинки, проїжджають долиною. Везуть переважно на схід вугілля, але вчора, наприклад, прогримів туди ж довжелезний потяг, навантажений танками. Ми сиділи в їдальні при вечері, у нашому товаристві був один естонець і це явище було темою наших розмов. Невже там щось броїться? Естонцям, як і нам, дуже хотілося б деяких змін політики сходу. Вони втратили більше, ніж ми. Вони мали маленьку, але добре упорядковану, самостійну державу, яку росіяни брутально від них одібрали і обернули її в руїну. Така маса їх людей вийшла в еміграцію і не менша маса пішла в Сибір. Для народу їх розміру, це трагічна катастрофа. Але на конференції «чотирьох» в Парижі цього напевно не бачать.

Вечором навідала Куниць одна польська пара, він акордіоніст, вона співачка. На веранді довгий час було чути музику, трохи співу і навіть танець.

А одночасно — лектура «в’язничних квадрів». «З журбою радість обнялась» — деклямували ми за часів юначих, лишень тепер ми перейшли від лірики Олеся до трагіки Шекспіра.

Читаю також «Amerikanische Rundschau» про контролю атомової зброї і проблему великих висот летунства.

Другий день вдома, на місці. Це рідко трапляється. Душно. Написав тільки серію листів і це вся моя діяльність. Для більшого нема настрою. Своєрідна втома з нахилом до лінивства й безділля. Але відпочити також рекомендується. «Коли б там сталося, щоб ми могли свобідно вернутися додому» — щоденна молитва всіх наших намірів, яка, мабуть, не доходить Божого вуха.

4 липня. Тільки що ми з Танею вернулися з лісу. Зелено, свіжо, захоплено. Ми часто там буваємо, учора, наприклад, пройшлися лісом, полем, травами, пшеницями, збирали дикий аґрест, малини, суниці. Багато сонця, багато повітря.

Сьогодні весь день удома і весь день гості. Під вечір пані Маруся виїхала до Мюнхену. Ми завтра, дуже неохоче, збираємось до Ульму. Спека, місто, руїни, казарми, люди з їх турботами. Наше Льонзе, це курорт, це Божа ласка, це… Вибачте. Я трохи захоплююсь.



6 липня. Все таки вчора до Ульму їздили і побували в обох таборах. В Новому Ульмі бандерівці побили полковника Кирила Дацька. Розуміється, мотиви партійні. Я сердитий. Годі таке збагнути. Роблять «політику». Вигнання, табори, безнадія і… націоналісти, соціялісти, східняки, західняки. Коли бачиш таке — опадають руки і починаєш розуміти, чому ми тут. Люди з таким розумом не заслуговують на щось краще. Хочеться цей феномен збагнути, але це невловиме. Це патологія, себто хоробли-ві процеси організму і саме це мене стримує від партій. Коли так вони поводяться в таборах, щоб це було удома і вони мали владу. Деякі партії сердяться, коли ви «не з ними». Краще хай сердяться, ніж ділити відповідальність з дурнями.

Були у Романа Бжеського, який мешкає з родиною у польському таборі. Чому? Шукав безпечнішого місця перед вивозом «на родіну» і потрапив в халепу. Якраз цей табір зробив постанову добровільно вернутися до Польщі. Бжеський в паніці. Просить мене помогти йому приписатися до нашого табору, але наш вже «закритий» і нікого більше не приймає. Бжеський намагається переїхати до Мюнхену і вступити на університет УНРРА, щоб мати право залишитися в Німеччині. Він завжди хитрує і завжди має з цього лишень прикрощі.

Дістав купу листів і написав купу листів. Хмарно. Читаю голляндську авторку Yo van Ammers-Kauler «Tanz um die Guillotine», Французька революція. Я сам. Таня з п. Марусею поїхали на якусь естонську вечірку, Сергій Миколаєвич десь в Ульмі… Мав приїхати Маланюк, я спеціяльно лишився задля нього вдома, але він не приїхав.

Вже пізній вечір, падає дощ. Наших жінок все ще немає, думаю, що вони порядно змокнуть.



7 липня. Бувають дні, від яких чекаєш чогось надзвичайного і таким днем, на мою думку, мав бути сьогоднішній. Неділя. Нічого не сталося. Цілу ніч і цілий день дощ. Ми довго спали, після їли, щось грали, нічого цікавого, ні вдома, ні в природі, ні в цілому світі. Поболює навіть голова, ніякого настрою писати, ані навіть читати. Таня з пані Марусею щось роблять у кухні, Таня приносить шматок моркви. — Хоч моркви? — Добре. Я весь час занятий думами. Минулі роки, початок війни. Все згадую, все згадую. І мучить тяжка депресія. Таня це бачить і слідкує за моїм настроєм. У мене сильно розвинуте почуття інстинкту. Знаю, що наші сподівання не будуть справждені, що нас чекає лишень відступ далі і це відчуття мучить. І хочеться сподіватися проти сподівань.

10 липня. Вечором, перед дощем… Сонце заходить весело, але з північного заходу виступає з грюкотом мальовнича, літня, характерна хмара з великим, білим фронтом. Прекрасний об’єкт для маляра.

Був Леонид Лиман молодий, цікавий, талановитий поет, який пише також прозу «Повість про Харків». Він живе в Реґенсбурзі з Маланюком, якого він адорує і виконує всі його примхи. Маланюк великого росту, Лиман малого, Маланюк потребує багато їсти, Лиман не багато, Маланюк агресивний, Лиман скромний. Але вони нероздільні. Майстер і челядник.

Маланюк мав сам приїхати, не приїхав, а післав Ли-мана. Бідачисько, не може відважитись в дорогу, він не говорить по-німецьки… Каже, що має до мене якісь справи, але думаю, що це просто бажання побути з кимось, що може йому помогти морально, його мучать також депресії, це перехід на інші моральні висоти, це повільна зміна грунту буття.

Ми з Танею змагаємось по нашому. Буваємо в лісі, впиваємось природою, вправляємо фізику, обгоряємо на сонці. Це боротьба з невидимою силою депресії. Ми молоді і сильні, і нас двоє… Маланюк старший і він сам.



12 липня. Учора був в таборі, їздили з Сергієм Миколаєвичем його ДКВ, не мав при собі особистих документів і, як на зло, по дорозі нас зупинила німецька поліція. Тепер багато різних перевірок, по дорогах маса дикої публіки і це треба мати на увазі. Але все було гаразд. Сергій Миколаєвич мав папери в порядку, а я виправдав себе посвідкою клюбу письменників ще зі Львова, яка була у двох мовах. Хай хоч раз мені та посвідка пригодилася.

У таборі нічого особливого, справа переїзду все ще невиразна і дехто думає, що може це була лиш якась качка. Вечором вернулися до Льонзе.

Цієї ночі в нашому будинку були злодії, забралися до пивниці, але скористали з того не багато, бо там нічого не було. Про нас шириться слава, що ми маємо вивезені з дому якісь багатства… І люди були, мабуть, неприємно розчаровані.

Сьогодні дуже прикметне свято Петра й Павла.



13 липня. Субота. Їдемо до Ульму… Ясно, соняшно… Читав статтю «Ґете про Німеччину»… Розмови з Фрідрі-хом Вільгельмом Рімером.

(Пізніше). Отже, були в Ульмі. Застали там багатьох наших друзів —-Шерех, Полтава, Підгайний, Манило, Костюк, Веретенченко, Нитченко. Я мав зі собою мого «Цайс-Ікона» і наробив фотознімок. Під вечір ми збиралися додому, але вийшло інакше. Олекса і Надя Веретенченки рішили охрестити свою маленьку дочку і попросили за куму Таню, а за кума Шереха, тому й вийшло свято. Спочатку зі священником церемонія хрещення тут же вдома зо всіма атрибутами православного обряду, надали дівчині ім’я Марина, а опісля в товаристві за столом при гостині. Було навіть весело, не обійшлося без нашої пісні «Вдови…» І це простягнулось до пізньої ночі.



14 липня. Неділя. Ночували в таборі і пробули там пів дня, о дванадцятій годині, потягом, поїхали до Льонзе. Було душно, а по обіді злива з громами. Удома застали товариство, до Куниць приїхав інженер Лебедєв з дружиною, пили каву і багато розмовляли. Лебедєви нові емігранти і вони розповідали про їх життя за большевизму. — А! Сматрітє! Лєбєдєва носіт крестік! — пригадувала вона тепер, як їй витягали з-під одягу ланцюжок хрестика і показували перед публікою, як страшний corpus delicti. Прокурором була комсомолка. Людині не легко привести ці явища до певної логіки, але це в них таїться той фатум, що зумовлює буття однаково, як тієї Лебедєвої з хрестиком так і комсомолки з серпом і молотом. Лишень не Лєбєдєва, а комсомолка буде відповідальною за це на суді майбутнього, бо вона тут «казус белі», а Лєбєдєва лишень її жертва. Однаково, як у справі хрестика, так і в справі серпа і молота.

17 липня. Ніколи не відчував так гостро течії часу, як тепер. Можливо тому, що це шпиль мого буття на цій плянеті, водорозділ віку людини. Питання, мир чи війна, невідступне питання… Щоденне й щогодинне і під його знаком вкладаються, приходять і відходять наші дні і наші надії. Наше з Танею життя проходить між табором і селом… І в цьому наше маленьке, тимчасове щастя. Це розряджує і відтяжує тягар місця, особливо такого, як табір, де кожний день турботи. В Новому Ульмі знов має бути перевірка осіб за статусом ДіПі. Люди хвилюються при найменшому дотику такої вістки. Позбутися того статусу, значить позбутися і того маленького права на життя, що його цим людям признано сильними світа цього. У таборі Авґсбург така перевірка відбулася, певна кількість людей від цього постраждала, але табір зробив проти цього маніфестацію і «вичищених» повернули назад на лоно ДіПі.

Але це коштувало багато нервів, енергії, серця. Цілий тиждень табір шумів, як збурений рій бджіл. Всевладно гуляла агентура совєтів, клямцяли зуби вовків і вої гієн, але їх жертви видержали натиск і перемогли. Тут діє все таки не СССР, а ЗСА. Між цими літерами існує велика різниця змісту. Наш табір покищо лишається в спокою, побачимо, що буде далі.

19 липня. Зовсім пізно, учора вечором, ми повернулися автом до нашого Льонзе. У таборі я мав відчит на тему «Проблема синтези». Понад чотириста слухачів і багато повзбудження.

Також учора, дістав листа з Канади, з Вінніпегу, від редакції газети «Новий шлях». Кличуть нас туди, обіцяють прислати «афідавіт», запевняють місце в редакції. Я вислав туди свій нотатник «Записки не політика», вони це дістали. Це вже друге місце за океаном, що його нам пропонують наші земляки. Дякую! Дуже дякую!

І ще вчора були у нас в Льонзе Іван і Галя Багряні, але на жаль не застали нас вдома. Це справді шкода, бо ми хотіли у нас їх бачити. І не тільки ми, а й Куниці…

Що ж до нашого табору — його доля рішена. Десь на другому тижні нас мають перевезти кудись інше. Зі сходу прибуло багато, щось, кажуть, тридцятть тисяч, жидівських вихідців і багато з них має прибути до Ульму. Вони дуже агресивні, німці їх бояться, а ми стали першою жертвою їх агресії. Кажуть, що вони нас також не дуже то милують у своїх молитвах. Мусимо звільнити для них місце. І ще не знаємо, де знайдемо інше.



22 липня. Учора, в неділю, були у нас Багряні, мали спільний з Куницями обід, як звичайно, багато говорилося і, як звичайно, про те саме. Наші теми не міняються... Я весь в депресії, весь світ не милий, все «дурне і безнадійне»… Часто вживається фраза «куля в лоб»…

Опісля прибув до нас також Роман Бжеський. Як сказано, він має клопоти з табором, вплутався між поляків і не може звідти вирватись, тим часом їх табір добровільно виїжджає до Польщі.

Тож то з нашим табором все ще вагання, його переїзд все ще — знак питання.

25 липня. Стрімголов тікає це дивне літо, пшениця вже доспіває, вчора і сьогодні гарячі дні, ми вдома, тобто на селі. Читаю якогось Смородіна «Красная каторга» — вельми прикметна тема епохи нашої. Ми тут знаємо про ту «каторгу», більше ніж вони там у себе, бо про неї створено цілу бібліотеку літератури, на всіх мовах світу…

У таборах повно всіляких ревізій, але не минуло це і нашого Льонзе. Учора нагло наїхала німецька поліція з американським МП, яка перевела ревізію у робітників, що працюють на каміноломні, як також у Куниць. Шукали ніби за американськими військовими речами, яких тепер безліч потрапило у невластиві руки. Американці такі багаті, що можуть одягнути і накормити люксусово не лишень свою армію по цілому світі, але й біля армії ціле населення даної країни. У нас не знайдено нічого забороненого, а до нас з Танею навіть не заходили. Спекуляція американськими товарами, особливо такими, як цигарки та кава, буяє по цілій Німеччині і хто це добро тепер має, може вважатися багатим. Наші робітники, а при тому і ми, дістають порціон тяжкопрацюючих, то значить подвійну кількість цигарок, ніж у таборах і це їх основний капітал. Бо німецькі марки нічого тепер не варті, а головне, що за них нічого нема купити. Навіть тяжко знайти паперу для писання, але за цигарки і каву, можна дістати в селян свіжі продукти, а інколи і деякі речі з одягів… Тому, що я не курю, ми маємо кожного тижня кілька пачок цигарок, які ми обертаємо на харчові продукти, як додаток до того, що дістаємо в таборі. На витрати в марках, я дістаю вистарчально з редакції «Українських Вістей». Матеріяльно газета почуває себе не найгірше. Гірше стоїть справа з папером, але і з цим дають собі раду. Підмазавши трохи цигарками й кавою, деякі фірми все ще можуть доставити вам все, що потрібно.



26 липня. Ще один безвислідний, зайвий, лінивий день. Рано туман і роса, обіцяє бути гарячий день. Йду до лісу, де я дуже добре себе почуваю. Учора звечора були там з Танею, збирали малини, любувалися спокоєм, спостерігали червоного слимака, як він смаковито об’їдав сироїжку. Ми залишили його при його вечері, а коли сьогодні рано я прийшов на те місце, слимака вже не було, а з сироїжки залишився тільки шматок корінця. Я залишив було йому суницю на закуску, але він не прийняв моєї ласки і суниця залишилась неторкнутою. Цього літа багато дощів, тому все свіже й зелене.

28 липня. Вечоріє. Цілий день, від учорашнього передвечора, падає дощ. Інколи просто лило з вітром і громами. Зараз розпогодилось — приємний, літній, подощовий настрій.

Був у таборі, бачився з Григорієм Олександровичем, він прочитав мені свою передмову до збірки поезій Багряного. У таборі нічого нового, у світі також затишшя. Знов були з Танею в лісі, згадували наших спільних знайомих, дивно, що з них так мало залишилося живими, біля нас тут лишень Варварови і Бжеські.



СЕРПЕНЬ


1 серпня. Ну от… Чотири дні провели в таборі. Були у нас Шерех, Костецький, Осьмачка і всі наші таборові літератори. Ми влаштували на горищі таборової стайні свій літературний клюб, де я прочитав уривки з «Ост»-а, де ми обговорювали черговий з’їзд МУРу, який хочемо влаштувати разом з деякими нашими сусідами — литовцями, білорусами, поляками. Думаємо зробити це десь на осінь.

Дістали від професора Гайдака зі Сан-Павлю в Міннесоті, чотири пачки харчових продуктів — кава, какао, цигарки, смалець. Ми багачі. Таня намовляє мене лишитися в таборі, вона переживає, що ми живемо з ласки чужих людей і це її турбує. Мені дуже не хочеться зрікатися нашої кімнати і «нашого» лісу, але для її спокою я готов на ці жертви. Поговоримо завтра з Куницями на цю тему, хоча я не знаю, як це і чим це виправдати. Вони напевно будуть цим неприємно вражені. Наша у них присутність надає їм багато свіжости почуттів і небуденних переживань.



2 серпня. Панство Куниці ніяк не годяться з нашим бажанням їх залишити. Чому, для чого, навіщо? Нам усім тут дуже добре. Мали довгу з цього приводу розмову. Намагаємось доказати, що ми не можемо бути для них тягарем, що вони зробили для нас і так забагато, за що ми не зможемо їм віддячитись чимсь рівновартним. Пані Маруся запевняє, що ми зробили їм ще більше, ніж вони нам і в результаті нашої мови, ми лишаємось на місці. Тані це не дуже подобаться, вона переконана, що тут щось не в порядку, нема слів, щоб її переконати в противному, вона переживає це хоровито і це каламутить наш настрій.

Щоб це розвіяти, пані Маруся була весь час дуже до нас уважна, ми всі мали чудовий обід — смажений пструг зі зеленим горошком і молодою картоплею, пили чудову каву і весело гомоніли. По обіді, я зробив кілька знімок малого Пуми. І хочеться піти до лісу... Читаю Джека Лондона «Мала господиня великого будинку», що я вже читав колись давніше, а тепер повторюю. Лондон був і є для мене прекрасною лектурою. Пружність, ясність, розмах і думка.



3 серпня. Довго розглядав фотознимки з минулих років. Особливо вражає знимка нашої трійці — Маланюк, Чирський і я з Варшави у травні 1941 року. Скільки уроєних надій, фантазій, сподівань. Гостра протилежність того, що ми переживаємо тепер у цьому чудовому Льонзе. Але, як тоді, так і тепер наше наставлення мильне. Так само, як тоді не було реальних причин до захоплення, так і тепер нема їх до розчаровання. Наша справа зали-шилась незмінною. Програли не ми, а решта світу. Европа, Німеччина, Польща, Чехословаччина, балтійські народи, Англія, Франція… І навіть Америка… І навіть СССР. У цій війні нема переможців. Це лиш зрушення певних історичних, стабілізованих функцій з певних історичних місць у непевні стратосферичні простори. Велику Британію вигнано з клюбу імперій і записано до другорядних держав, об’єднаний від Балкану до Ля Маншу Ґрос Дойчес Райх посічено на капусту і зареґльовано до бочки квашення, Росією з її сапагами й матом випхано на форум Парижа, а все разом це Вавилон, де будується стомовна вежа спасіння народів во граді Ню Йорку, але що станеться, коли десь, скажемо, в глибинах «чорного континенту» появиться новий Чінгіз Хан, на Ню Йорк впаде пара атомових бомб, а на площі мавзолею Леніна стане Контра-Ленін з фурією Сибірських каторг, Вінницьких та Катинських ям? «По Европі бродить мара — мара комунізму» — так починається скрижаль однієї віри, яка зруйнувала імперію Романових і встановила імперію Джуґашвілі, а тепер та мара бродить не лишень по Европі, а по цілому світі і хто може сказати, де знайде вона інших Романових і чим скінчиться її епізод на Червоній площі Москви?

Але тим часом ми тут. Це наша точка буття і точка бачення, ми зневірені і сердиті, і наша мова віддзеркалює тільки наше думання, до якого ми нікого не зобов’язуємо.

І сьогодні чудова погода, я міг одягнути свій улюблений білий одяг і ціле дополудня перебути в лісі. На полях, не дивлячись на свято, трудяться трудолюбиві німецькі люди, для яких згасли всі надії на якесь свято. Такий незбагнутий епізод історії Европи, що про нього навіть страшно думати.

Сьогодні також ми гостили у нас наших друзів Олекси і Надії Веретенченків. Розуміється, що говорилося переважно про поезію.



6 серпня. Учора ми дістали повідомлення з Америки, що для нас через міжнародний допомоговий комітет, вислані афідевіти і також гроші на переїзд до ЗСА. Повідомляє нас про це наш незнаний друг професор Гайдак з Міннесоти, а нашим «спонзором» добродієм-поручителем є також незнаний наш друг фармер з Міннесоти Антін Кирилюк, до якого ми, приїхавши туди, можемо заїхати, як додому. Яка чудова вість! Невже вона справдиться на ділі? Будемо бачити.

Під враженням цієї вістки, ми з Танею пішли на Дунай (ми були в таборі), після обідали у Бжеських з Кремянця, а вечеряли у Варварових з Рівного. Оце повернулися на село, скоро перша година ночі, на станції в Ульмі стояв величезний військовий потяг.



8 серпня. Нічого нового, написав лишень передмову до збірника про Аркадія Любченка. Їду до Ульму. Учора весь день провели з Танею вдома у Льонзе.

9 серпня. Понеділок. Знов Ульм… Минулої суботи тут також, ходили з Костюками на Дунай. Дістав і читав журнальчик — орган новоутвореної Української Революційно-Демократичної Партії переважно наших «східняків» під проводом мого друга Багряного, «Наша боротьба». Читав і сердився. Дуже пахне сімнадцять-вісімнадцятим роками часів Винниченка. «Сили прогресу», «революція чи реставрація», «революційно-робітничий рух», «інтернаціональний капіталізм». Тріскотня непотрібних фраз в не-потрібному місці, з непотрібною метою. Мушу написати відповідь.

14 серпня. Оце вернулися вчора з Ульму й відпочиваємо. Святкували там день народження мого хрещеника Тодя, були Шерех, Веретенченки, Нитченки, Багряні, Степаненки, за вийнятком Шереха, всі з дружинами. Гарно гостилися, гарно минав час, я багато дискутував з Багряним з приводу їх «Наша боротьба». Єдине в цьому приємне, що Багряний не сердиться, дарма що я не жалував аргументів, щоб ту їх «боротьбу» по можливості краще розчистити й спацифікувати.

А тепер ось весь день удома в Льонзе, писав статтю у відповідь «Нашій боротьбі» — «Невільники фрази». З моттом Шевченка «Несли, несли з чужого поля і в Україну принесли великих слів, велику силу».

«Читаємо страшні слова: «сили прогресу, «революція чи реставрація», «революційно-робітничий рух», «інтернаціональний капіталізм». У одній маленькій статті Р. Б. 1946, терпеливий і невибагливий читач знайде стільки страшних фраз, повних революційної тріскотні, що заплющивши очі, можна дуже плястично уявити собі 1917 рік зо всіма його пренаївними соціялістичними аксесуарами.

Було б усе гаразд. Нема потреби людям, що милуються антикварними об’єктами, перешкоджати жити і тішитись життям за їх вподобою, однак, що маємо робити, коли ті вилинялі, вивітрені слова і гасла, які в дійсності так трагічно заважили на терезах долі нашого нещасного народу, бо, не дивлячись на цілу вбогість їх морального змісту, принесли з собою і колективізм, і знищення традицій, і 1933 рік, і безконечні черги за всім, що потребує людина, і нарешті макабричну ненависть між людьми наслідком якої і є ця наша мільйонна еміграція, не дивлячись на це все, ті дивні слова, переховавшись у певних мозках, вилазять і тут між нами в таборах на вигнанню і то не для чого іншого, як з наміром ще більше затрою-вати і так густо затроєну атмосферу наших взаємин…»

— так та стаття починалася, а знов так ось кінчалася: «І взагалі, ви напевно, коли будете мати шматок здорового глузду, забудете всі ті дикі слова, якими легковажно засмічуєте нашу жалюгідну дійсність. Бо стосується це не тільки вас «революційних», а також інших «контрреволюційних» і навіть таких, що захочуть ломати з вами списи за «реакцію», доказуючи, що не ви, а вони мають рацію. Ще гірше, коли ті люди, озброївшись куснями каблів, захочуть доказувати на ваших плечах свої «переконання…» Тоді вже буде ефект повний, бо «визвольна боротьба», переходить з ваших блискучих теорій до блискучої практики, але, на жаль, в рямцях вашого табору.

Думаю, що вам з такими «братніми тенденціями» не буде легко стати в одну лаву проти справжнього вашого ворога, яким є в цей момент, ані американський капіталізм, ані режим Франка, а ви самі добре знаєте хто.

«Великих слів — велика сила і більш нічого». Знаємо і без зайвих слів, що ми тут і хто ми тут, вчора і завтра і яке наше «ідеологічне» кредо. Всі ми однаково вигнані, однаково поневолені. Ніяких тут «капіталістів» (чого дуже шкодуємо), а, на превеликий жаль, самі пролетарі, що мають хіба торбу і те, що в торбі. І без зайвих слів, всі ми розуміємо, що нам потрібно тільки і тільки, справжньої, великої, всеобіймаючої солідарности однаково в теорії, так і практиці. Все ми творимо тільки тоді якусь силу, коли вона буде зосереджена в чомусь одному проти чогось одного. Але коли, задля якихось там безглуздих теорій, ми завалимо себе партіями, то це буде солідарність лебедя, щупака і рака, що взялись були витягати воза з болота.

Можете, коли вам це спричиняє особливу органічну радість і життьову конечність, займатися вдома такими мудрощами. Можете ділитись на схід, на захід, можете навіть при нагоді відгризати за це собі носи (без носа людина може бути все ще потрібною), але будьте готові дружньо і однодушно, з одною думкою і одним серцем, стати до спільної лави там, куди вас покличе батьківщина.

Все ж решта — фраза. Все решта — зайвий баляст».

Це було моє переконання, але воно не збігалося з переконанням моїх друзів з обох воюючих таборів — багрянівців-бандерівців. Моя логіка на них не діяла. Для них більше промовляв шматок кабля (казали, що такою зброєю воювали бандерівці проти Дацька), ніж моя філософія. Розбити комусь носа (казали, що так постраждав котрийсь з бандерівців), вважалося більшим національним подвигом, ніж національна солідарність… Приказка «лихо з розуму» з’явилася не безпідставно, особливо, коли ці поняття переплутано.

Не переконаний, що мою статтю «Українські Вісті» помістять.

Крім «Невільників фрази», почав писати, чи краще переробляти написане, «Сонце з заходу» — роман на тему боротьби в Закарпаттю. А як же з «Оост»-ом? Іноді треба міняти теми… На певний час. Для вісвіження думки.

Були з Танею в лісі, читав новопоявлену німецьку газету «Neue Zeitung». Починає поволі оживати нова німецька преса з дуже непевним виявом настроїв. Стільки років маршерувалося під певну команду і враз «вільний крок». Нечуване. Можна стратити крок взагалі.

Тікає швидко, безповоротно, порожній, зайвий час. Нічого нового, нічого цікавого…





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28

Схожі:

Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconКозацька Покрова 14 жовтня ─ Покрова Бо-жої Матері
Тож нічого дивного, що наш народ шукав допомоги й опіки, проти якої не може встояти жодна людська сила, а тією поміччю була якраз...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconІ мене в сім'ї великій, в сім'ї вольній, новій, Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом
Мета: удосконалювати навички учнів, систематизувати свої знання за періодами творчості Шевченка, перевірити глибину знань текстів....
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconЛусі Мод Монтгомері Альпійська стежина
Отож я мушу бадьоро розповісти свою нудну історію. Якщо з цього не вийде нічого кращого, то нехай, принаймні, вона заохотить якогось...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconГерман Гессе Степовий вовк
Я спробую в ньому викласти свої спогади про Степового Вовка. Мої відомості про нього дуже скупі, а про його минуле, про його походження...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconМихайло Максимович – знаний І загадково невідомий Споминайте мене хоч мислями
«Споминайте мене хоч мислями Споминайте мене хоч устами Споминайте мене добрими словами…»
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconПоїзд у ніщо (замість передмови)
Підійшовши до вікна вона не бачить ні неба, ні птахів, ні свого відображення на склі. Їй нічого не потрібно. Вона чує биття свого...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого icon«Він світив,як сонце, до нього люди тяглись, як до сонця. Він умів гриміти, як грім, і його грому боялися усі плазуни і негідники»
М. Рильський) Село Грунь на Сумщині. Музей О. Вишні "Постріл Хвильвого, дні І тижні мало не божевілля І все пішло шкеребертть. Нічого...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого icon“Мене не можуть люди не почути…”
Я вибрала Долю собі сама. І що зі мною не станеться, у мене жодних претензій нема до Долі моєї обраниці
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconТалановита письменниця Неля Шейко-Медведєва
«У мене не було жодної іграшки, купленої в магазині. Я сама майструвала ляльки, придумувала їм казкові біографії, змушувала їх жити,...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconУ своєму ранньому дитинстві я уже чув, доходило до мене, що, окрім нашого хутора, у світі існують також
Варшава, Берлін. Потому – Київ, Москва. Як І кожна невідомість, міста манили мене заклично своєю загадковістю


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка