Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого



Сторінка7/28
Дата конвертації22.03.2018
Розмір3.79 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   28

КОРНТАЛЬ БІЛЯ ШТУТТҐАРТУ


Но зла Юнона, суча дочка,

Розкудкудакалась, як квогка…

І. Котляревський



19 серпня. Бух, тарах і враз нове… Минуло ось п’ять днів і за цей час безліч іншого. Ціла подія. Довго це збиралося і враз є. Наш Старий Ульм розбито на дев’ять груп і розсипано по селах біля Штуттґарту по приватних квартирах. Ми залишили Ульм в суботу 17 липня, о годині першій, тягаровими автами УНРРИ. Слізне прощання з Льонзе, з Куницями, пакування, вантаження… Того ж дня, біля години п’ятої, прибули до містечка Корнталю біля Штуттґарту… Гарна місцевість, прекрасні родинні будиночки, нас 150 люда, розмістились по приватних мешканнях, у яких перед нами були поляки, що їх забрали і примістили в якихось казармах.

Кажуть, ми виграли. Спочатку звідсіль виселено власників німців і оселено поляків, тепер виселено поляків і оселено нас. Кажуть, ніби на бажання самих німців. Поляки не були дуже чемні з їх гарними будиночками і вони надіються, що ми будемо чемніші. Спробуємо виправдати їх довір’я.

Було з цим чимало непорозумінь, нас чомусь приписали до третьої групи переселенців, а ми хотіли до другої. Коли ж ми обстояли наші вимоги, виринула інша справа. Нам приділили мешкання, що видалось нам не відповідним. Нарешті і це полагоджено і ми маємо простору, з двома широкими вікнами кімнату першого поверху елегантного будинку зі збираними, але все таки меблями… З ґазовою кухнею і прекрасною ванною, яку маємо ділити з доктором Юрієм Стефанівським, який житиме на другій половині цього ж поверху, де матиме також свою лікарську амбуляторію. Верхній поверх цього особняка, займають, нам незнайомі, але інтелігентні і приємні люди, здається, зі Львова.

Це вже щось, далебі, як вдома, ціла оселя наші люди, багато нових, давніх і дуже давніх друзів, тут також наші куми Костюки з Тодьом, тут Варварови, тут Нитченки, тут Степаненки. Затишно, тихо, спокійно. Сідай і працюй.

Минулі дні багато чищення, розпаковування речей, вішання картин, розбираня пошти, якої не мав часу переглянути в Ульмі… І між тим, мій старий, давній, ще з Берліна двадцятих років, кореспондент Микола Селешко з Гановера, повідомляє, що: «Новий шлях» має зв’зки з інж. Д. Андрієвським… Я вже через нього дістав був завдання зв’язатись з Вами. Бойкові також напишу, що зв’язок з Вами маю. Там, здається, перевидали «Волинь», або мають перекладати її на англійську мову. Точно не написали. Поза тим, «Волинь» перекладається на французьку мову і може бути видана в Бельгії. Ви обдумайте собі свої умови і передайте їх через мене. Рівночасно, пе-редайте повновласти в тій справі інж. Андрієвському, (Ing. D. Andrrievsky, Bruxelles, 58 rue de l’Aquedlc), щоб заступав там Ваші інтереси. «Новий шлях» домагається другої частини Вашого «щоденника», щоб його видати окремою книжкою. З тими справами поспішайте і пишіть мені порученою поштою»…

Також лист від Романа Смаль-Стоцького. Повідомляє, що нас можуть скоро викликати до американського консуляту в Франкфурті…

Отаке. Це вже щось, як успіх…

Тим часом втома, ми гарно покупалися у ванні і йдемо до ліжка. Минулі ночі не багато і не міцно спалося.



20 серпня. На стінах «нашої» кімнати фотознімки мого рідного Дерманя, маємо також і картини з Києва, але не маємо до них рамок, тому вони спочивають у пакунках. Не знаємо, як довго протриває ця наша ідилія, поки що це либонь вперше, що ми потрапили в таборі в такі люксусові умови. Люди вселяються, розглядаються, порядкують, деякі щось шукають, деякі кудись їдуть, на вулиці скрізь наша мова, маємо також групу музикантів і там чути хтось вправляється на клярнеті. Ми з Танею думаємо завтра їхати до Льонзе і забрати решту наших речей, які там залишилися.

27 серпня. Не беру до рук нотатника, пишу «Щоденника» для «Нового шляху» в Канаді. Життєві умови першорядні, кімната розкішна… Мав деяку сутичку з начальством за Веретенченків, яких чомусь не хотіли вписати до нашої групи… Перед учора, в неділю, їздили з Танею до Штуттґарту, це всього двадцять хвилин їзди потягом, місто було, видно, гарне, але дощенту розбите. Кілька разів ходили на прохідку до лісу, тут також є гарний, трохи далі на околиці ліс… Але настрій недобрий. Неспокій, депресія. Все видається в чорних барвах… До Льонзе не їхали…


ВЕРЕСЕНЬ


5 вересня. Пишу і пишу, але не сюди… Та й не має чого писати. Сидимо спокійно, почуваємось добре, працюємо гаразд і, здається, все добре. Має бути перевірка статусу ДіПі наших таборян, але нам і це не страшне. Не признають нашого ДіПі то не признають, хоча маємо дані, що нам признають. Приїжджав Юрій Володимирович Шерех і нагадав мені, що існує також МУР. Багато, багато мови і вийшло також 2-ге число збірника МУРу, зі змістом: Віктор Петров «Історіософічні етюди», Володимир Державин «Проблема клясицизму та систематика літературних стилів», Леонид Білецький «Камінний господар», драма Лесі Українки», Юрій Косач «Вільна українська література», Олександер Кульчицький «Казка у світовідчуванні дитини», Василь Витвицький «Наші завдання», С. Г. «Паноптикум нової французької літератури», І. К-ий «Чи проза в нашій прозі?», Улас Самчук «Відкритий лист до Д-ра Остапа Грицая», Ігор Костецький «Відкритий лист до доктора філософії та визначного майстра поезії Олеся Бабія». І поезії: Юрій Клен «Міста», Юрій Косач «Que sacrificio», Олекса Веретенченко «Пісня пококолінь», Степан Риндик «Пророк», Леонид Лиман «Т. О.» І хроніка.

Коли починалась остання велика війна, то польське радіо, таємничим голосом, подавало сигнали про налети німецького летунства: «Ля-Пу! Надходзі!..» Щось подібне можна сказати про цей наш збірник «МУРу». Надходзі. Надходить велика війна. І почав її пресловутий наш Гуляй-Пільський Батько, зі славного шляхетського герба родини Косачів, своєю грізною армадою з гремучими зміями, шипучими газами, тріскучими фразами з назвою «Вільна українська література».

Ой, та й дісталося там усім нам малим, недотепним, нешляхетним та грішним! Ой, та й дісталось! Розчесав вздовж і впоперек та розніс на шматочки добу нашого ґросмайстра Д. Донцова і саме за те, що той не робив так, як робив великий, мудрий, всезнаючий і всеобіймаючий, вездесущий і непомильний цей наш Катон.

Це не було для нас несподіванкою, ми чули цю ревеляцію на нашому з’їзді, але тоді це було в нашій тіснішій родині, в середовищі, яке проголосило, що «це мусить бути трибуна літературно-мистецької праці й дискусії, трибуна для всіх вільна й не обмежена апріорними доктринами», тож то тепер, це визивно виступає на форум де «вільну дискусію» розуміють аргументи «каблів» і традицією «Нашої боротьби» (Ульм), до яких, зрештою, належить і сам автор «вільної літератури», який, нещо так давно, зчинив нам цілу аварію тільки тому, що хтось там сказав про нього кілька не таких, як йому подобалось, слів.

На цьому також форумі десь там знаходиться і сам атакований творець «вісниківства», пресловутий наш Д. Донцов з цілою плеядою його «квадриг» на чолі з моїм «дорогим і незамінимим другом» (дедикація на його фотокартці), Є. Маланюком, який, тобто Донцов, не належить, ані до безборонних, ані, тим більше, толерантних. І розуміючи його логіку, він не буде зважати на наші «вільні трибуни і вільні дискусії», ані на склад редакції збірника «МУРу», а перенесе всю відповідальність на голову того самого МУРу, вважаючи його своєрідним зрадником ідеалів «вісниківства», до яких він був також причетним. ,

Отже, моя альтернатива ясна: боротьба не на життя, а на смерть, з Донцовим і його середовищем. Із-за Косача.

Що таке Косач і чи вартий він такої нашої жертви?

Пізнав це прізвище з ім’ям Юрій, зі сторінок «Літературно-Наукового Вісника» з року 1928-го, що виходив тоді у Львові і редагувався таки Донцовим. Трохи згодом, це прізвище звідти зникло, бо воно перемандрувало до таких «Нових шляхів», що виходили також там саме, але редагувалися Антоном Крушельницьким. Це був стрибок з націоналізму дірект в комунізм без пересідки, що мало намір скористатися з добрих гонорарів совєтського консуля, але потрапило у велику халепу, бо редактор «шляхів» Крушельницький, виїхав в Україну, а там одразу на Соловки, тож то співробітник «шляхів» Косач, дістався всього лиш до польської в’язниці в Луцьку (чи Ковлі?), і був обвинувачений за націоналізм і комунізм одночасно.

Трохи згодом, здається року 1932, цей лицар гарячого серця, зі своєю жінкою Тамарою, прибув до Праги і дуже намагався вернутися назад до Донцова і, пригадую, ми з Ольжичом, також намагалися, робити йому в тому протекцію, але наскільки один наш приятель був абсолютно безпринциповий, настільки другий був занадто принциповий, то з нашої інтервенції нічого не вийшло, Косач лишається деякий час «безпартійним», але згодом переїжджає до Парижу, стає націоналістом ОУН з маркою 100%, працює в газеті «Українське слово», де друкує ряд ура-націоналістичних, кучеряво-гомінких еляборатів, щоб ще кілька років пізніше, перемандрувати до табору гетьманців на всі сто процентів, переселитися до Берліну, редагувати їх газету «Наша батьківщина» і друкувати там серію ура-гетьманських, кучеряво-гомінких, знов таки, еляборатів найвищого реторичного рівня. Війна застає нашого лицаря в Берліні на пості спікера німецької пропаганди радіовисильні українською мовою… Далі він у Львові, арештований німцями за… Краще про це замовчимо, бо до політики це не має ніякого відношення…

І нарешті ось табори УНРРА. Під цю пору, Косач знов партійний. Бандерівець. І комендант одного їх табору.

Феноменальна, гідна пера Сервантеса, кар’єра. Дон Кіхот навиворіт. Але чи варто ж за нього, наприклад, вам чи мені, входити в тяжкий конфлікт з Донцовим чи Маланюком? Свят, свят, свят! Це треба хіба зовсім з’їхати з глузду. Тим більше, що з Донцовим ми мали стільки спільного, я був його учнем, його протеже, почав у нього свою літ-кар’єру, залишився з ним до самого кінця «Вісника», ще не так давно, на Волині, написав про нього довгу статтю, яка друкувалась по всій Україні… Багато з його думок і ідей були мені завжди близькі і такими зісталися… І лишень недавно я почав з ним дискусію з приводу виходу його книжки «Дух нашої давнини», де мені не подобались його міркування з приводу так званих каст, на які він би хотів поділити українське суспільство. Цього я, розуміється, не міг перетравити, почав з ним, з цього приводу, листування, при зустрічі в Берліні сорок третього року, мав довшу з ним усну дискусію, але це не значило, що я був проти нього взагалі.

Лише я знаю Донцова. З такими поглядами на явища він не погодиться. Для нього нема поняття дискусія. Він дивиться і бачить явища лишень і виключно зі своєї точки бачення й інших ніяких точок бачити не хоче і не може. Таким його створено і такий він є. І іншим не може бути.

І я готовий сприймати його таким… Лишень він не готовий на це погодитися. Щоб зарадити справі, я мусів би тепер нагло, раптом, демонстративно зріктися головства МУРу, вийти з його членства, міцно брязнувши за собою дверима, написати гостру статтю проти Косача і тоді, можливо, мене було б помилувано. Але із застере-женням… З певною, затяжною карантиною… Це так нагадує ментальність Сталіна, що на саму згадку про це, мені робиться тошно.

І тому конфлікт… Щоб уникнути конфлікту із самим собою — конфлікт з Донцовим. Зайвий, безглуздий, але конфлікт. Наша ідея МУРу «вільної дискусії» мені імпонує. Ми можемо бути разом, бо ми мусимо бути разом, не дивлячись на всі наші «ідеології». Навіть з таким Косачем… Бо не дивлячись на всю його хамелеонщину, за ним водиться і щось інше. Він автор цілого ряду літературних писань, які без сумніву знайдуть місце в історії літератури нашої мови, за сто років, його біограф буде писати про його теперішні походеньки з поблажливою посмішкою, як це пишеться тепер про такі справи Байрона чи Бальзака, його стаття «Вільна література», це лиш перелицьовання інших його писань, де він розносив те, що сьогодні звеличує і якщо знайдеться колись дослідник цього явища, він буде бачити, яка страшна са-ламаха думання містилася в голові цієї людини. І коли б ми брали це поважно, це значило б, що ми не вміємо шанувати самих себе.

Чекаю, що скаже на все це Маланюк.

15 вересня. Скінчив давно свій «Щоденник» і тільки тому, що був у нас Шерех, не вдалося мені оформити його остаточно і вислати. Маю бажання продовжувати «Записки неполітика», а головне хочу далі працювати над «Ост»-ом. Нічого нового. Живемо спокійно. З Америкою прийдеться чекати, не дивлячись на всі ті «афідевіти», я не певен чи з того чекання щось вийде взагалі.

Були гарні дні, але осінь вже відчуваться. Ми часто з Танею згадуємо минуле, перечитуємо її совєтське листування, бачимо, яке було їх життя, що з цього нашого втікацького далека видається, багато гіршим, ніж наше тут тепер.

Сьогодні неділя, учора мали в нашій оселі вечірню богослужбу, а сьогодні ранішню. Служив наш добрий о. Василь Варварів у одній з більших кімнат наших будинків.

Чекаємо обіду, чути вправи нашої таборової оркестри на саксофонах. Перед будинком нашого старости Клима Писанчина зібралися наші політики. Обговорюють біжучі вісті, а в тому напевно вирок Нюренбергського суду над німецькими злочинцями війни, що саме тепер кінчається.

Небо покрите хмарами, але ось обережно проривається й сонце. Збираємось зробити мандрівку до замочку Solitude, яких двадцять кілометрів від нас, що належав королям Вюртембурським, де свого часу перебував на військовій службі, як військовий лікар, Фрідріх Шіллер, і де він писав своїх «Розбійників», звідки він дезертував до Франкфурту, щоб там поставити їх у театрі…

Моя депресія триває… Хочу зректися головства МУРу. Дістали запрошення на нараду Українського Центрального Допомогового Комітету до Франкфурту. Післали туди Миколу Степаненка.

Я писав листа до Центрального Представництва Української Еміграції у справі матеріяльної допомоги для МУРу і з приводу цього дістав листа від професора Дмитра Дорошенка, що є головою Культурно-Освітнього відділу цієї установи:

«Високоповажаний Уласе Олексієвичу! Вчора 7/ІХ прийшов до нас Ваш лист з дня 23.VIII. Поки Ви дістанете офіційне підтвердження, що наш Відділ Освіти і Культури одержав Ваш лист, дозвольте мені звернутися до Вас неофіційно, щоб висловити Вам щиру подяку за лист, що так коротко, але майстерно окреслив ста-новище, позицію і працю МУРу. Прочитавши цей лист, кожен, хто й нічого раніше не знав про МУР, відразу дістане собі повну уяву про його завдання і особливо про умови праці… Чи це дійсно таке загальне у нас явище, що люди абсолютно не дооцінюють і малова-жать працю письменника? Бо те, що Ви пишете про відношення до праці письменників і науковців, до слова можна повторити, маючи на увазі відносини в таборах в Авґсбургу. Це сумний доказ нашої, скажу, культурної недозрілости, як можна говорити про якісь політично-національні стремління, коли люди так недостойно став-ляться до виразників нашої духової культури, до творців на полі письменства і науки!

За нашу Централю скажу, що вона щиро йде на зустріч потребам письменників, але що вона може вдіяти, коли громадянство так слабо підтримує її матеріяльно? Адже всі прибутки Ц. Представництва складаються з добровільних датків, а ці датки напливають надзвичайно слабо. В усякому разі централя буде робити все, що в її силах, аби допомогти МУР-ові. Чи Ви піддержуєте контакт з пані Л. Івченковою (Мюнхен), яка є референтною літературних справ у нашім відділі Культури і Освіти? Це дуже енергійна і віддана справі людина, сама — письменниця (драматург).

Технічні можливості (скажу за себе) і у нас дуже маленькі. От зараз секретар Відділу пішов на відпустку, то нікому й тепер до Вас написати на машині. Добре, що хоч недавно здобув я енергійного заступника собі, але він іще тільки почав працю і мусить попереду обзнайомитися з нею. Завдання Відділу дуже широкі — тут і церква, і школа, і театр і т.д… Працювати ж до-водиться в дуже примітивній обстанові і серед гнітючого настрою через вічний неспокій.

Про наші видавничі можливості й пляни напишемо до Вас, як тільки справа виясниться, — саме тепер її обмірковуємо й хочемо поставити на практичний грунт. Щиро Вас поважаючий і відданий Вам, Д. Дорошенко. Ausburg, Judenber, 8 (мені) 8.ІХ.1946. Це — адреса Ц. Представництва»…
Такі то ось справи…

30 вересня. Багато шуму з приводу виїденого яйця. В таборі Авґсбург наші люди старанно демонструють приклад, якою мала б бути, за їх вподобою, українська держава. Жабо-мишодраківка в склянці води на повному ходу. Те, що я передбачав, пишучи статтю на появу «Нашої боротьби», у якій заповідалось фіктивну боротьбу за фіктивні справи «робітничого клясу», але яка могла спровокувати і спровокувала непотрібні заколоти у наших таборах, все те тепер справдилось. На жаль, тієї моєї статті, «Українські вісті» помістити відмовились, не дивлячись на всі їх деклярації свободи преси, думки, дискусії.

Натомість, з приводу тієї статті, яку я рекомендував, як передову на правах автора передових, я дістав від мого шановного друга І. Багряного знаменного листа, якого варто зберігти для майбутнього, як зразок нашого думання цього часу. (Подаємо без яких будь змін):

«В/поважний п. УЛАС ОЛЕКСІЙОВИЧ. З величезним здивованням прочитав Вашу статтю «НЕВІЛЬНИКИ ФРАЗИ», що Ви її надіслали як передову до У. В.

І здивувала мене не стаття, а те, що ви надіслали її до друку в легальнім органі, та ще в такім як У.В., цеб то популярнім і багатотиражнім. Та ще й як передовицю.

Що Ви робите це свідомо, для мене не підлягає ніякому сумніву.

Отже, Ви хочте, щоб ми солідаризувалися з усім, що там у тій статті є (доречи, дивовижного своїм значінням і тими наслідками, які такий виступ може потягти за собою в нашій ідіотській і підлій дійсности), — і підписали собі смертний вирок. І смертний вирок не в переносному, а в прямому розумінні слова, -— цебто від «шматків кабеля» та від сі-ай-сі, — до чого має прислужитись Ваша стаття, незалежно від того хочете Ви цього чи не хочете.

Але не подумайте, що я пишу цього листа з переляку. Ні, друже Уласе, покищо зі мною це не траплялося, навіть під кількома смертними вироками. А щоб переконати Вас в цьому, так ми статтю Вашу таки видрукуємо, тільки не в У.В., а пересилаємо її до іншої, першої ліпшої бандерівської газети, щоб дати їй як найбільший ход згідно з її тенденцію. Лиш приготовтесь до таких вивісекцій, як їх Ваша стаття ця нам готує.

Але перш, ніж вона буде видрукована і Ви матимете сатисфакцію (очевидно за незрозумілий і незвичний для Вас стиль «Наш Бор.» («Нашої боротьби» У.С.), що до речі, більшовиків злостить ще в більшій мірі ніж роз-. злостила Вас), раніш ніж ми матимемо до діла з «каб-лями», на які Ви цілком слушно натякаєте і які стимулюєте й виправдуєте своєю статтею, та з Сі-ай-Сі, яке матиме в перший же день Вашу статтю в тисячі примірників як авторитетний матеріял проти «совєтчиків», «комуністів» і т.д., — раніше ніж все це станеться, я хочу дозволити собі, звернути Вашу увагу на слідуюче:

1) Як що Ви вважаєте за нормальне з етичного погляду виступати в легальній пресі проти нелегального видання, то наводьте повністю матеріял, проти якого стали на прю, щоб читач мав змогу сам переконатись і перевірити, чи Ви маєте рацію. Інакше бо все те виглядить на провокацію. Тим більше, що з кожної сотні читачів У.В. 99 напевно не читали того, проти чого Ви так переконливо і з таким мобілізуючим запалом виступаєте. Я от перечитавши з позиції читача і приймаючи все Вами написане на віру (бо не вірити Самчукові не можно), бачу, що Самчук б’є алярм у всі дзвони перед страшною небезпекою — перед ворогами України, тими що поморили голодом укр. нарід, словом перед ен-каведе, перед комуністами і т. д. І хоч Ви ніби не називаєте прямо про кого йде мова, але ті, хто дислокуватиме вашим «Документом» не потрібуватимуть Ваших уточнень. Благо, боротьба проти всього східного нині по всіх таборах, певною групою, йде саме по лінії боротьби з «комунізмом». За Ваш матеріял, чи Ваш авторитет, що приходить цим людцям на допомогу, вони Вам заплатять готівкою.

2) Чому Ви зумисне спрощуєте і шаржуте, говорите про «буржуїв», «про людоненависництво», про «братні симпатії» і т.д.? Де там все це вичитали? Навіщо це? Або Ваша небезпечна, але нам накидувана, трактовка про «американського робітника поневоленого інтернаціональним капіталізмом. Що це є і для чого? І для кого?

Я знаю, друже Уласе, що це Вами зроблено без спе-ціяльного бажання нацькувати на нас Сі-Ай-Сі, але від того суть справи не міняється, і я Вам скажу для ч о-го ідля кого це зроблено. Об’єктивно це зроблено для того, щоб урухомити проти нашого, без сумніву, чесного і без сумніву, більш патріотичного аніж деякі інші, руху щось більше аніж папір. Вдаючись для того до легальної преси.

3) Ви так розсипаєтесь епітетами і авторитетним шельмуванням і виставляєте певну політичну групу небезпечними дурачками і замаскованими большевиками, постає питання, — невже Ви справді так думаєте : про людей, яких знаєте з близька?

Як що Ви думаєте так, — тоді вам і карти в руки і всі ваші шаржування, як і тенденція цілої статті, цілком правдиві. Але я не вірю, що Ви про нас так думаєте, не хочу вірити, бо поважаю Вас і вважав і вважаю за людину розумну і передову. Тоді для чого цей Ваш гріх?

4) Незаперечним є, що політична течія, проти якої Ви з таким запалом виступаєте, є течію найбільше непримиримою і найбільше небезпечною для большевизму. Це так же небезпечно, як і те, що більшість з нас висиділи довгі-довгі роки в тюрмах і застінках большевії, вівши боротьбу з тим боль-шевизмом активно і набагато раніше, аніж навчилися надягати штанці ті, кого Ви мобілізуєте з «каблями» на боротьбу… Проти кого п. Уласе?

5) І нарешті:

Вам дивовижний і дикий наш спосіб мислення (так само, як нам спосіб мислення людей вихованих на інших світоглядах), але Ви мусите пам’ятати, що ми не є люди випадкові, що ми лише частка тих сотень і сотень тисяч людей, передової мислячої інтелігенції цілої України, що так само мислять і з якими Ви мусите числитися, як з реальним фактом. І то українським фактом. Чи Ви піддаєте нас остракізмові? Вивішаєте?

Це вже пробували робити і то українці, вкупі з гештапо. Але які з того будуть жнива — покаже час.

Історія вимірються не годинами, а надія і її історична боротьба вимірюються не нашими емігрантськими маштабами, і буде визначати не нашою емігрантською ментальністю та дрібними груповими амбіціями й інтересами.

Ось ті кілька зауваг, що я їх мав на думці, крім всього іншого, про що мені прикро і сумно писати.

Поза тим, бажаю Вам успіхів і доброго гумору. З правдивою пошаною, І. Багряний…»

І до того дописка олівцем (лист писаний машиною): Слово чести п. Уласе! Прочитав я Вашу статтю і взяв мене жаль, ні — розпука. І це Ви найпередовіша людина нашого суспільства. А що ж можно сподіватися від пересічного обивателя, який вимірює інтереси нації інтересами своєї емігрантської шкури і українські голови розцінює на плитки чеколяди одержаної в Сі Ай-Сі»…

Грізне, дуже грізне посланіє. Справді «розпучливе».

На яке, моя відповідь звучить:

«15.8.46. Милий Іване Павловичу! Тон і зміст Вашого листа змушує мене Вас запевнити, що всі Ваші турботи в напрямку Вами зазначеному, є для мене новиною і я охоче здіймаю їх з Вашого сумління. Боюсь тільки, що це зробить за мене хтось інший і не моїми методами.

Прошу отже передати мою статтю через Гр. Ол. назад. Я збережу її, як доказ, що поможе Вам колись, переконатися у чомусь, у чому Ви не можете (з чисто психологічних моментів) зробити зараз.

Я ніколи не був, ані донощиком, ані провокатором. Речі, про які пишу, чи говорю, переважно глибоко передумав, переболів, перечув. Не вірю, що вас там так думаючих, як ви, дуже багато. Зо всіх людей «звідти» де Ви, я покищо знаю тільки кількох, що так, як Ви, думають. Всі решта думають інакше. Я з ними часто погоджуюсь. Зрештою, навіть не перечусь з думками напр. Мітрінги, цитованими у одній статті. Але Ви мусите мені признати, що є там безліч дійсно фраз, які іншого сенсу, як тільки перестарілі і нічого незначучі фрази, не мають.

Щодо газети, як Ви кажете, що Ви зробите зо мною те чи інше, то дозволяю собі зазначити: Я думаю, що напр. Ви, як людина стороння, не маєте нічого там говорити. Я покищо там числюся, як редактор, і маю там виконувати свій обов’язок. Почекайте аж Ви мене заступите, що в скорому часі станеться, і тоді будете розпоряджатись, як Вам буде любо. Я уважаю, що в демократичній пресі можна писати багато більше, ніж в якій іншій. Ви ж уважаєте, що так бути не сміє. Робіть, як Вам краще. Я ж зо всім тим, що стоїть і що робиться поза У.В., ніяк не солідаризуюся і подбаю довести це до публічного відома. Я ще не так далеко «збанкротував». З правдивою пошаною…» ,

На цьому, розуміється, не кінець, а тільки початок… Мої остереження перед бурею в склянці води, залишилися зігноровані. «Наша боротьба» розгортала крила. У таборі Авґсбург, появилася ще одна «ліва» газета, не конче тотожна з «У-вістями», «Наша мета», редагована старим моїм, ще з празьких часів, знайомим, за політичними переконаннями, соціял-демократом, П. Котовичем. Ця, також партія, на чолі з нашим відомим політичним діячем, істориком і професором Опанасом Феденком, проявила вже деяку також «боротьбу» (щоб це була за партія без боротьби?), на терені хоч би нашого МУРу, на його другому зібранні в Авгсбурзі, на що гостро реагував Ю. Шерех і навіть погрожував, з приводу цього, залишити саме наше об’єднання.

Отже, буря в склянці води і що його робити? Писати. Не «Ост»-а, а листи. До «партії» Феденка, до редакції «Нашого життя». «Дорогий Приятелю!, — писав мені у відповідь редактор «Нашого життя». — Мені було дуже приємно одержати від Вас листа, особливо тому, що Ви, з властивим Вам тактом, ліквідуєте деяке непорозуміння, яке на Конференції МУРу сталось між окремими членами й нечленами МУРу. Для мене, як мешканця Авґсбургу, такий конфлікт особливо був неприємний. Одначе думаю, що він вже ліквідований. Листа Вашого передав п. проф. Феденкові і, як зачуваю, він Вам вже відповів…» Далі той лист казав, що «Наше життя» намагалося зробити все, щоб конференція випала, як найкраще, що там сподівалися мого приїзду і були розчаровані, що цього не сталося, що вони задумують видавати «Бібліотеку МУРу» і як перше видання, йде новеля Косача, а також надіються дістати щось від мене.

Отже, здавалось, бурю зтишено, все добре, гарно світить сонце і співають пташечки…

Коли враз, почали надходити алярмуючі вістки: «На редакцію газети «Наше життя», зроблено напад!». «Редакцію «Нашого життя» перебрали бандерівці!» «Шаян оголосив голодівку!». «Група письменників протестує!» Новий «Відкритий лист до Управи Спілки Письменників МУР», писаний сторчовим письмом В. Державина і підписаний Багряним, Державиним, Чапленком, Шаяном, Перським, Лиманом, Яр Славутичом, Орестом, Чорним, Білець-ким.

Його ж, тобто «відкритого листа», опубліковано в «Українських вістях» ч. 37… Увага, увага! «За останніх часів відбулись усім відомі випадки брутального порушення свободи слова управами певних таборів, а саме:

1) заборона продажу часопису «Наше життя» в таборі Вальгайм та інших,

2) заборона продажу часопису «Українські вісті» в таборі Зомме-Казерне (Авґсбург) та інших;

3) протизаконне, бо суперечне демократичному вирокові українського суду і пропозиції ЦПУЕ — захоплення редакції часопису «Наше життя» поліцією табору Зомме-Казерне (Авґсбург), за наказом тамтешньої таборової управи.

Оскільки статус Спілки Письменників МУР виголошує принцип свободи слова, вважаємо за конче потрібне, щоб Управа Спілки Письменників МУР, або недвозначно виявила своє ставлення до зазначених вище подій, або ж негайно скликала термінову конференцію (пленум) членів МУРу для ухвалення відповідних рішень.

Невідкладність тих рішень є тим більшою через те, що незаперечний факт активної участи в зазначених вище протизаконних і імморальних діях тяжко компромітує почесного члена МУРу п. В. Блавацького. Ульм, 15.9.1946».

Крім цього, наспіли інші листи протестів просто до мене в тоні, ніби напад на «Наше життя» робив я. Вимагали протестів від мене. Але як його і куди його ті протести скеровувати, знаючи, що в цій «нашій боротьбі», всі за свободою слова, але тільки такою, яку потребуємо Ми, але не Вони. Це демократія, розумію… Але чи розу-міє це й вона сама?

І що його робити, наприклад, з Авґсбургом? Це табір, де головствує і царствує з ласки ОУНб, сам наш славний корифей театрального мистецтва Володимир Блавацький, а його комендантом є не менше славний полковник УНР Олександер Черкасенко. Ми мали нагоду не раз переконатися, що, ані корифей, ані полковник в тому таборі остаточного слова не мають і що вони лиш слухняно виконують волю «пославшого мя», в даному випадку, якогось члена, якогось «політбюра», який може жити тут непомітно, не займати ніякого становища, але який все має бачити, все чути, все знати, все рішати і якому годі перечити — інакше, це буде «Наше життя».

Такі порядки не імпонують мені ніде, а в таборах поготів. Це дрібне видання системи управління «батька народів», що сидить в Кремлі, але воно таке є і з ним треба нам так само рахуватися, як і з «демократію» «Нашої боротьби» Багряного, або з катаром мого шлунка. Найкраще б «відійти вон і сотворити благо» та стати «бла-женним мужом, що не йде на совіт нечестивих», але з другого боку «людина творення соціяльне» і мусить, як каже Гоголь, лізти в кожну калюжу, аби тільки «зберегти своє достоїнство…»

Від мого достоїнства вимагають акції… Протестувати проти поведінки шановного корифея нашої сцени Блавацького. Добре. Пишу йому ось таке посланіє до авґсбурців: «18.9.46. ВПан Голова Таборової Ради — Авґсбург. В. Блавацький, в Авґсбурзі. ВШановний Пане голово! До Правління нашої організації письменників, як також до мене особисто, вплинули листи з насвітленням подій, що відбулися у Вашому таборі, у зв’язку з газетою «Наше життя».

Маючи до Вас особисто повне довір’я, як мистця, громадянина і члена нашої організації і шануючи Ваші заслуги в розбудові національної культури, ми дозволяємо собі просити Вас подати нам вияснення в тій справі так, як це розумієте її Ви, бо ми маємо насвітлення її з іншого боку. Ми переконані, що у всіх справах Ви будете триматися так, як цього вимагає цілість нашої справи… Ми зі свого становища хотіли б, щоб між нашим громадянством домінуючими моментами були справедливість, толеран-дія та взаємне порозуміння без огляду на те, до кого це має відноситися. Прийміть, Пане Голово, вислів глибокої до Вас пошани, за правління МУРу, — Улас Самчук — голова..

Не це дістаю таку ось, мость пане, резолюцію:

«Високоповажаний Пане Голово! Сердечно дякую Вам за Вашого ласкавого листа і висловлене в ньому довір’я до мої особи.

Мушу заявити Вам, що в справі «Нашого життя» я діяв — як голова Таборової Ради — зовсім легально і законно. На протязі трьох місяців неоднократно на засіданнях Таборової Ради поодинокі її члени звертали увагу Редакції (Пп Которович і Орел), що газета є , вузькопартійна і поміщує статті, які викликують хвилювання і розєднують а не консолідують громадську думку. В умовах нашого Табору, коли існує одинока Таборова газета, не слід їй займати вузькопартійного, тільки загальноукраїнське становище. Ті заклики одначе не мали впливу на Редакцію. До цього долучився ще спір між Президією Таборової Ради і секцією журналістів Супіжу, хто є власником газети? Чи газета є таборовою, чи ні?

Цей спір вирішив той чинник, який дав ліцензію на газету, а саме УНРРА. Компетентний представник цієї к. Установи заявив, що ліцензія видана Таборові, а не секції журналістів і що Таборова Рада має повне право змінити редакцію, коли вважає, що теперішня не відповідає свойому завданню. Таборова Рада подавляючою більшістю ухвалила зміну редакції і доручила Президії, перевести це в життя.

Ніякого ломання замків і поліції в редакції не було, я старався перевести справу як можна найбільш тактовно і спокійно.

Заявляю рівнож, що я не видавав ніякої заборони продавати в таборі «Українські Вісті». Це доказано свідками і панове підписані під «Відкритим листом» знають про це.

На всі наклепи і очевидні брехні, поміщувані відносно моєї особи секцією журналістів у Авґсбурзі, п. Бараном і в «Українських Вістях», і «Неділі», не думаю реагувати і залишаю ведення такої шкідливої для нашої спільноти, акції одній стороні.

Загальні збори мешканців табору, на яких було 1200 осіб, схвалили рівнож дії Таборової Ради. (Тільки 12 осіб демонстративно вийшло, 3 голосувало проти, 1 стримався).

Після зміни редакції з ініціятиви п. В. Мудрого, голови ЦПУЕ, дійшло до компромісу в тій формі: начальним редактором мав бути ставленик секції журналістів п. Липовецький, ще один член редколегії теж з рамени секції, два дальші члени редколегії з рамени Таборової Ради. Таборова Рада прийняла цей компроміс (застері-гаючися тільки відносно особи п. Котовича, як члена редколегії), але секція журналістів відкинула компроміс.

Я думав і думаю далі, що вузько-партійна політика в газеті не повинна мати місця і що газета, яка стояла б на загальнонаціональних позиціях — не перечить розумінню справжнього демократизму і свободи слова. Не слід тільки, щоб цю свободу слова мала виключно маленька група людей, заперечуючи її іншим.

Тепер про МУР і «відкритий лист». Я ніколи не думав, що почесне членство МУРу, яким я так тішився і гордився, принесе мені такі неприємності. Не вважаю можливим і, здається, не личить «воювати» за вдержання його, коли хтонебудь із членів МУРу протестує проти нього. Особливо вразило мене, що під відкритим листом підписаний професор Білецький, якого я дуже шаную. Хоч я глибоко і щиро пересвідчений в правоті моєї поведінки, не бажаючи своєю особою викликати в МУРі роз’єднання — прошу прийняти мою резигнацію з почесного членства МУРу.

Прошу прийняти вислови моєї глибокої пошани, В. Блавацький. Авґсбург, 28.ІХ.946...»

Отже, що його тепер? Признатися, логіка Блавацького до мене більше промовляє, ніж тих під «відкритим листом», бо справді годі зрозуміти таких «демократів» з такою «свободою слова», які резервують її лиш для себе, провокуючи велику більшість свого ж таки громадянства непотрібними фразами для нікого непотрібної і в таборах, невиправданої «нашої боротьби», про що я, свого часу, говорив при різних нагодах. Можливо, тактика тієї більшости не відповідала для кожного з нас, але демократія це більшість і боротьба з нею можлива тільки правом більшости, а не тактикою Леніна в боротьбі з «Учре-дітєльним собранієм».

Тому остаточне рішення відкладаю до першого засідання правління МУРу, де цю справу треба обговорити зо всіх боків і щойно тоді виносити якийсь присуд.

До речі, двох наших членів, підписаних під «відкритим листом» — Білецький і Порський (Міяковський), прислали заяву, що їх підписи там є вислідом непорозуміння і вони їх знімають. Це справу трохи облегчує.

Гірше, одначе, справитись мені з моїм «любим другом» Маланюком також по лінії МУРу, лишень з інших мотивів:

«27.9.46. Любий Друже! Спасибі за листа, що впав краплею роси в степу моєї самотности (прошу вибачити стиль, але: або я перейду до стилю ще висирійнішо-го, або удавлюсь мовчанням). Чекаю на сина й дружину. Чекаю й молюсь, день і ніч, годину й хвилину й терцію. Кожну. І тому — сили мої вже на дні. Решта — дрібниці, їх метушня, керована ниточками ззаду (ляльковий театр ), їх глибокодумні реферати, до п’яну дурні і глупі, як ніч, їх партрозбрунькованість, навіть їх науковість, навіть МУР, що зробився, що робиться му-р’Ом і стане ще одним огнищем мікробів (до речі: випечіть геть звідтіль моє імя).

Спасибі за застрик певности, що віє від Вашого листа. Так, я теж «оптиміст», лише — «в кінці кінців».

Ви там, м.ін., також не забувайте в своїх афідевітних справах і на мене грішного. І то — чим скорше, тим ліпше.

Маю надію (коли ніщо не перешкодить) побачити Вас на МУРІ. Міцно тисну руку — Є. Маланюк»… Дописка збоку: «Яка, все таки, гнила креатура — племінник нашої великої поетеси!» І ще дописка на звороті: «Я чую, що у Ваших околицях багато овочів — привезіть мені побільше!…»

Дуже й дуже поет, дуже й дуже Маланюк. До того наша загальна, на грані гістерії, депресія. Тисячі вирваних з корінем дерев, що їх штучно підтримують для пересадки на інший грунт. Вони боліють, їх соки вичерпуються, їх листя в’яне, вони задихаються. Мене це також, як день так ніч, тортурує, лишень нема кому скаржитись. Всі наші люди цим перейняті, а в тому і моя Таня, лишень у неї це виливається в іншому напрямку. Не війна Донцов-Косач, східняки-західняки, бандерівці-багрянівці (листів моїх вона не читає), а легіони інших Тань, які десь тільки й чигають на наше щасливе подружжя, щоб його розвалити.

Сумма-суммарум, це загальний тонус нашого пів життя найкращий «вихід з положення» політичної України, розгромленої арміями Московії під керівництвом грузинського ренегата з наміром зберегти цілість імперії міжна-роднього комунізму. І в цій ситуації, ці наші табори, під УНРРа-ю, це ще ласкавість долі в порівнанню з тими мільйонами, що «вернулись на родіну», або лишились в запіллю ворога на його ласку і неласку. З цієї точки бачення дуже цікаво було б знати, які наслідки в майбутньому спричинить для імперії ця така грізна розправа з її національними складниками. Росія, інакше Московія, бере на себе завелику моральну відповідальність перед історією і своїм сумлінням. Лишень в таких випадках, як цей тепер, ніхто про наслідки не думає...

30 вересня. Вечір. Отже і вересень кінчається. Це був для мене бурхливий місяць і не багато мав часу для літератури. Але все таки «Юність Василя Шеремети» пішла в друк. Видає її видавництво «Прометей» Романа Пала-дійчука, за редакцією Григорія Костюка (Б. Подоляк), друкується в друкарні С. Слюсарчука в Мюнхені. Передав це до друку ще в березні і щойно тепер почали друкуватися. З цим тепер не так просто і не так легко… За цей час не зробив багато і ось знов справи. Готуємось до конференції в Байройті — безліч колопотів, купи непорозумінь. Дістав ось листи, а між ними від Маланюка, Смаль-Стоцького і Кибалюка. Взагалі з листами: їх більше і більше. З різних боків і з різними, переважно, вимаганнями. Наприклад, дуже ревними кореспондентами є такі антиподи, як Світозар Драгоманів, син славного Михайла, і Михайло Мухин, найбільший їх прокурор і інквізитор. Перший доносить всі свої жалі з приводу кожної появи в пресі нападів на «драгоманівщину», тож то другий вишукує в пресі найменші ознаки «драгоманівщини» і вимагає боротьби з нею. Завзятим листописцем є мій кум Роман Бжеський з його вічними трактатами про справжній націоналізм, а одночасно Панас Феденко з його контра в цій справі, а зразковим, клясичним шматком цього епістолярного мистецтва, може бути ось такий екземпляр:

«Авґсбург, Зоммерказерне, Бльок І. цімм. 96. 27.9.1946. Високошановний і дорогий Пане Редакторе! Коли берусь за перо, щоб написати Вам кілька слів, приходить мені на думку вислів Шевченка, мабуть тому, що він був колись темою Вашого реферату: «не нарікаю я на Бога». І я не нарікаю. Та й за що маю нарікати? За всі наші провини Він покарав нас покищо тільки «помішан-ням язиків», хоч провини наші превеликі й мабуть багато більші, ніж у давніх вавилонян, що хотіли задовольнити свою цілком зрозумілу цікавість і глянути ближче на «твердь» чи там «видимоє небо».

Зрештою, тяжко сказати з певністю, чи це спеціяльно дана нам кара Божа, чи може «досконалість», яку ми осягнули, йдучи своїми дивовижними історичними й ідеологічними шляхами. Був же Ніцше духовим батьком сучасного Чінгіз Хана? Чому ж маємо відмовити най більшому поетові «країни гохштаплєрів», що казав: «кожен думай, що на тобі мільйонів стан стоїть», відмовити права бути генеологічним початком тих, що сьогодні фанатично переконані в правильності цих слів і тому, замість бути подібними до всіх інших культурних народів і скромно працювати кожен у своїх рамках, чуються відповідальними спасителями, «Мойсеями» й «месіями», покликаними рятувати тих, хто їх про це не просить, хоч у дійсності є вони не більш не менш, як дуже часто католицькими сектантами й польсько-австрійськими держимордами. Але все це більш бридке, ніж страшне, бо що й кому шкодить, коли ллться кров «героїв» на сторінках «Часу», або «Трибуни»?

Однак же неприємне те, що дух Держиморди носиться над нашим життям, мусимо його гонити, з ним боротись, витрачати непотрібно енергію, ту дорогоцінну силу, що повинна б промінювати на цілий світ та робити велике діло, не виключаючи, очевидно, й любої Вам великої літератури та великого мистецтва.

Ви спішите може сказати, що мистецтво й література на щастя вільні ще від духа Держиморди. Але я думаю, що на нещастя ні. Так Блавацький — це мистецтво, Шерех — це літературна критика, Костецький -— теж якесь мистецьке «покушеніє с ніґоднимі срєдствамі», а може й з «ґоднимі» — не знаю. Так це один з мурівців шляхетно обурюється на сторінках преси — чому, мовляв, неможна вилаяти поважного діяча? Таж це мурівець і ще дуже поважний впроваджує до МУРу літературного блазня, а потім йому кричить «осади назад!» бо блазень не видрукував у першу чергу його літ-критичної збірки. А яким, як не держмордівським духом пройнята відповідь Шереха на мою статтю? Так, дух Держиморди розпаношується і в літературно-мистецькому світі. Може я не маю формального права про це писати, бо ж до МУРу не належу, хоч часто й допомагаю мало-досвідченим, кажучи делікатно, мурівцям, коли до мене звертаються, але за те маю, на мою думку, на це право моральне, обосноване, власне, неприналежністю до МУРу.

У Вас, мабуть, виникає питання — чому стільки жовчі вилляв я на сторінки свого листа? Щиро Вам і відповідаю. По перше: з висоти не все видно, або, як і видно, то все видається дрібним і незначним. Мені внизу видно добре і в натуральних розмірах. Думаю, що за це на мене не сердитесь. Я ж не шушукаюсь поза кулісами, а говорю просто голові організації, хоч може в чомусь і помиляюсь, бо людина завжди може помилитись. Уважаю себе не позбавленим права забирати голос у цій справі не тільки з огляду на наші незмінно добрі взаємини і давне знайомство, а й тому, що нікому не можна відмовити права боліти душею за наші загальні недомагання, особливо коли те право засвідчене чесною працею довгих літ. А от друге. Зближається з’їзд МУРу. Не може він мене не цікавити. Вірю, що той сьогоднішній конгломерат завтра набере суцільніших організаційних форм та відограє свою ролю, хоч і не всі у це вірять. Про те, щоб бути запрошеним на з’їзд, я, розуміється, не мріяв, хоч і бачив запрошення в руках таких осіб, щодо яких абсолютно не знаю, що їх могло б цікавити на тому з’їзді. Тому я звернувся до одного з членів МУРу, бо читав я, що можна просити про запрошення. Але й тим способом запрошення не дістав. Прикрість, яку мені це справило, заставила мене написати цих кілька слів. Не гнівайтесь на мене за цього листа, бувайте здорові та сердечно привітайте від мене Вашу ВШ Пані. Неофіт Кибалюк»…

Отакі ось проблеми... Старий добрий знайомий, дуже порядний громадянин, чесний просвітянин, літературний аматор… Розуміться, він мав право бути на нашому з’їзді так само, як чимало інших йому подібних, але він зарвався з моїми колегами і вже є конфлікт. Подібне пишуть Орест, Одарченко вже з інших мотивів. Чую, що група Державина — Шаян, Чорний, Орест, готовлять для з’їзду обструкцію. Маланюк, здається, хоча і обіцяв зустрітися «на МУРІ», на цей раз його бойкотує. «Кожному граду свой нрав і права, кожний імієт свой ум голова». Так.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   28

Схожі:

Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconКозацька Покрова 14 жовтня ─ Покрова Бо-жої Матері
Тож нічого дивного, що наш народ шукав допомоги й опіки, проти якої не може встояти жодна людська сила, а тією поміччю була якраз...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconІ мене в сім'ї великій, в сім'ї вольній, новій, Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом
Мета: удосконалювати навички учнів, систематизувати свої знання за періодами творчості Шевченка, перевірити глибину знань текстів....
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconЛусі Мод Монтгомері Альпійська стежина
Отож я мушу бадьоро розповісти свою нудну історію. Якщо з цього не вийде нічого кращого, то нехай, принаймні, вона заохотить якогось...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconГерман Гессе Степовий вовк
Я спробую в ньому викласти свої спогади про Степового Вовка. Мої відомості про нього дуже скупі, а про його минуле, про його походження...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconМихайло Максимович – знаний І загадково невідомий Споминайте мене хоч мислями
«Споминайте мене хоч мислями Споминайте мене хоч устами Споминайте мене добрими словами…»
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconПоїзд у ніщо (замість передмови)
Підійшовши до вікна вона не бачить ні неба, ні птахів, ні свого відображення на склі. Їй нічого не потрібно. Вона чує биття свого...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого icon«Він світив,як сонце, до нього люди тяглись, як до сонця. Він умів гриміти, як грім, і його грому боялися усі плазуни і негідники»
М. Рильський) Село Грунь на Сумщині. Музей О. Вишні "Постріл Хвильвого, дні І тижні мало не божевілля І все пішло шкеребертть. Нічого...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого icon“Мене не можуть люди не почути…”
Я вибрала Долю собі сама. І що зі мною не станеться, у мене жодних претензій нема до Долі моєї обраниці
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconТалановита письменниця Неля Шейко-Медведєва
«У мене не було жодної іграшки, купленої в магазині. Я сама майструвала ляльки, придумувала їм казкові біографії, змушувала їх жити,...
Тож не шкодуй І не жалуй мене, І не пом’якшуй нічого iconУ своєму ранньому дитинстві я уже чув, доходило до мене, що, окрім нашого хутора, у світі існують також
Варшава, Берлін. Потому – Київ, Москва. Як І кожна невідомість, міста манили мене заклично своєю загадковістю


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка