Том Гуманітарні науки Бердянськ 2011 (06) ббк 74я5



Сторінка3/28
Дата конвертації09.04.2017
Розмір5.96 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28

Оксана Воротилина,


3 курс отделения культурологии.

Научн. руковод.: к.ист.н. Ф. А. Дорофеев

(Нижегородский государственный

университет им. Н. И. Лобачевского)


ПРОБЛЕМЫ ОСВЕЩЕНИЯ РЕЛИГИОЗНОЙ ТЕМАТИКИ

В СРЕДСТВАХ МАССОВОЙ ИНФОРМАЦИИ


Неотъемлемым и основным свойством СМИ является распространение информации, а так же в значительной степени формирование и отражение общественного мнения. Согласно данным социологического исследования, проведенного Всероссийским центром изучения общественного мнения (ВЦИОМ) в 2008 году, степень доверия населения России к информации, получаемой ими посредством СМИ, остается существенной. Так, согласно данным опроса, наибольшим доверием населения пользуется информация центрального и регионального телевидения – им доверяют 70% и 63% опрошенных соответственно. Следующими в рейтингах доверия фигурируют центральная (50%) и региональная пресса (50%). Интернету доверяют 23% россиян. Так же ВЦИОМ отмечен тот факт, что россияне доверяют информации, получаемой посредством СМИ больше, нежели информации, полученной от родных и друзей. Таким образом, мы можем заключить, что СМИ играет огромную роль в общественной жизни и формировании настроений внутри общества. И потому чрезвычайно важно, чтобы информация, распространяемая через СМИ, была грамотна и адекватна реальной ситуации.

Особенно важно соблюдать эти требования, когда речь идет о таких аспектах духовной жизни общества, как религия. Большое влияние религии на общественную и политическую жизнь на современном этапе очевидно. При этом сфера религиозных отношений очень сложна и представляет собой сочетание многих элементов (отношения государство – церковь, внутри- и межконфессиональные отношения, и т.д.), которые тесно взаимосвязаны, и во многом влияют друг на друга. Поэтому непрофессионализм, и отсутствие необходимых знаний при освещении религиозных вопросов зачастую приводит к неожиданным, или неприятным результатам: от комичных “ляпов” в текстах, до провокаций, ведущих к напряжению межрелигиозных отношений. В ходе нашей трехлетней работы над интернет-проектом “Религиозная свобода в Нижегородском регионе” мы неоднократно сталкивались с подобными примерами, и на основании их анализа можем выделить некоторые распространенные ошибки, допускаемые в СМИ при освещении религиозной тематики.

Во-первых, зачастую в СМИ под определение “секта” попадают религиозные организации, которые, с точки зрения объективных факторов, таковыми не являются. Прежде всего, секта – это автономная, строго централизованная организация, не имеющая профессиональных священнослужителей, не имеющая иерархического принципа управления, и детально разработанных и фиксированных вероучения и культа, имеет сознательное вступление и закрытое членство. Таким образом, это определение, зачастую использующееся в отношении таких христианских конфессий, как Адвентисты Седьмого Дня, Евангельские Христиане-Баптисты, и мн. др. в корне неверно, и более того, оскорбляет верующих и ущемляет их права. Во-вторых, не редкость статьи, где информация излагается не полностью. Либо, в погоне за сенсационным сюжетом, искажаются некоторые факты, в результате чего формируется неверная картина событий, или превратное отношение к той или иной конфессии.

Так, 1 сентября 2010 года на сайте Religare.ru была размещена статья под названием “Минюст добивается прекращения деятельности саентологов в Нижегородской области”, однако, по словам нижегородских саентологов, речь шла о прекращении деятельности Хабард-колледжа по управлению, которая является светской (не религиозной) организацией, которая специализируется на административной технологии. Таким образом, мы видим существенное различие между тем, в каком виде преподносится общественности некое событие и тем, чем оно является по своей сути. Разумеется, к тому же, что подобные провокации со стороны СМИ не способствуют созданию положительного имиджа религиозной организации в глазах общественности.

На наш взгляд, требования, выдвигаемые к освещению религиозной информации, должны прямо и неукоснительно определяться в соответствии с принятым в сентябре 1997 г. Федеральным законом “О свободе совести и религиозных объединениях”. Особую значимость для прессы должен иметь 6 пункт 3 статьи данного закона, согласно которому любого рода воспрепятствование осуществлению принципа свободы совести, “в том числе сопряженное <…> с умышленным оскорблением чувств граждан в связи с их отношением к религии, с пропагандой религиозного превосходства” запрещается.

Світлана В’юн,

4 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: к.політ.н., ст.викл. Н. С. Гармаш
Місце жінки в українській політиці

Останнім часом питання про місце жінки в політиці є дуже актуальним для більшості розвинених країн світу, принцип широкого залучення жінок до політичного життя країни став незмінним атрибутом демократичних перетворень в країнах Європи, Південної та Північної Америки. Саме тому постає необхідність пошуку відповіді на питання: яке місце жінки в українській політиці? Мета даної роботи полягає у дослідженні ролі та місця жінки в українському політичному житті. Цій проблемі присвячені праці І. Грабовської [1], Д. Видріної, Я. Свердлюк, С. Оксамитової [2] в своїх дослідженнях вони намагалися окреслити специфіку та місце української жінки в українській політиці.

Світова практика свідчить, що зі збільшенням кількості жінок в політиці спостерігаються якісні зміни в сфері внутрішньої та зовнішньої політики держави. Через це багато країн ввели квоту (не менше 40%) на присутність жінок в законодавчих та виконавчих органах, здебільшого це гуманітарні й соціальні галузі, оскільки жінок вважають більш поміркованими та ґрунтовними за чоловіків в питаннях материнства й захисту інтересів пільгових категорій населення, в питаннях освіти, науки та культури [1, с. 54–55]. Гендерне питання в контексті української політики досить суперечливе. На сьогодні не існує єдиної думки щодо цієї проблеми. Однак, незважаючи на це, особливості розвитку світової політики свідчать, що жінки в політиці є необхідною вимогою часу.

Доказом визнання проблеми нерівності жінок в українській політиці став Закон України “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків”, у якому зазначено, що завданням державної політики є “забезпечення проведення єдиної державної політики спрямованої на досягнення рівних прав та рівних можливостей жінок і чоловіків у всіх сферах життя суспільства” [3]. На міжнародному рівні існує ряд документів, що підтверджують міжнародне визнання цієї проблеми та визначають шляхиїї вирішення. Зокрема, Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок і цілі розвитку тисячоліття ООН (ЦРТ). Декларація про ЦРТ, у свою чергу, закликає уряди забезпечити гендерне співвідношення на рівні від 30 до 70% для будь-якої статі у виборних органах і вищих органах виконавчої влади до 2015 року [4]. Україна, ратифікувавши всі ці документи, визнала існування проблеми гендерної рівності та зобов’язалась вирішувати їх в українському суспільстві. Проте, сучасні реалії вказують на номінальність цих заяв та пасивність вирішення цих питань, що, в свою чергу, свідчить про незацікавленість українського політикуму в подібних трансформаціях [2, с. 188]. На сьогодні кількість жінок у Верховній Раді складає лише 8,7%. На державній службі в нашій країні працюють 75% жінок, але тільки 4 % з них – на керівних посадах. Чоловіки займають у держслужбі 25%, але 95% з них – це керівники. Жінок неохоче приймають до лав влади [4].

Проблема гендерної рівності в політичному середовищі не актуалізується. Абсолютна більшість політичних діячів не бачать необхідності гендерних перетворень в політичній площині. Принцип гендерної рівності загалом не сприймається і не практикується. Жінки, які потрапляють до партійних списків, знаходяться, як правило, на “непрохідних” місцях. Жодна з партій досі не запропонувала концепцію та стратегію гендерного розвитку і план дій загальнонаціонального масштабу.[1, c. 56] Деякі дослідники причину ситуації яка склалася, вбачають у стереотипах, що закарбовані в суспільній свідомості, прийнято, що основною сферою компетенції жінки здавна визначається сім'я, побут. Це свідчить про те, що суспільство не здатне сприймати жінку в політиці як повноправного учасника [2, с. 201]. Отже, всі тенденції місця жінки в українській політиці свідчать про низький рівень реалізації принципів гендерної рівності в сфері політики. Однак, дані питання є дуже важливими для українського суспільства і ніяк не повинні ігноруватися, тим паче, що Україна знаходиться на шляху інтеграції до Європейського співробітництва, яке активно підтримує залучення жіноцтва до політичних процесів.
ЛІТЕРАТУРА

1. Грабовська І. Проблеми та перспективи жінки в сучасній український політиці / І. Грабовська // Слово і час. – 2010. – № 11. – С. 54–59.

2. Жінки в політиці : міжнародний досвід для України / за заг. ред. Я. Свердлюк та С. Оксамитової. – К. : Атіка, 2006. – 272 с.

3. Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. Закон України від 08.09.2005 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 52. – Ст. 561.

4. Як забезпечити гендерну рівність у політиці [Електронний ресурс] // Інформаційний бюлетень Міжнародного центру перспективних досліджень. – 2010. – № 364. – Режим доступу : http://www.pasos.org/content/download.

Євген Гнибіда,

5 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: к.іст.н., доцент Т. П. Макаренко
ОХОРОНА ЗДОРОВ’Я В УКРАЇНІ: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

Життя і здоров’я людини – це найвищі соціальні цінності держави і суспільства, які мають вагомий вплив на їх розвиток. Здоров’я населення є одним з найважливіших показників рівня соціально-економічного та екологічного благополуччя суспільства, його демографічного, духовно-культурного, політичного, наукового, морального, біологічного та етичного потенціалу. Тому актуальність даної теми зумовлена сучасними умовами розвитку суспільства і держави, в якому охорона здоров’я має винятково велике соціальне значення. Дослідження правового регулювання охорони здоров’я привертали увагу багатьох сучасних науковців. В Україні проблема правового забезпечення права людини на охорону здоров’я, зокрема надання медичної допомоги, недостатньо вивчена, хоча зацікавленість нею науковців і практиків як правників, так і медиків, невпинно зростає. Окремі аспекти права людини на охорону здоров’я вивчалися вченими у галузі охорони здоров’я і медицини – В. Журавель, С. Козуліна, В. Москаленко, В. Якубов’як, І. Сенюта. Мета дослідження полягає в системному аналізі стану дотримання права людини на охорону здоров’я в Україні. У процесі дослідження були використані методи узагальнення, систематизації, класифікації та ін.

Стаття 3 Конституції України проголошує здоров’я людини як одну з найвищих соціальних цінностей держави, а стаття 49 Конституції присвячена охороні здоров'я і медичній допомозі, у якій закріплено право кожного на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування [3]. Тому, Основний Закон є головним джерелом, що регулюює суспільні відносини у сфері охорони здоров'я і створюює правову основу статусу особи у сфері охорони здоров'я. Право на охорону здоров’я детально прописане в Основах законодавства України про охорону здоров’я (Закон України від 19.11.1992 р.). Цей закон є своєрідною підвалиною для всього законодавства про охорону здоров’я. У ст. 6 Основ фактично визначено окремі правомочності досліджуваного права, тобто його зміст [2, с. 10]. Серед законів особливе місце займає Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року, що вперше на такому рівні закріплює низку важливих прав людини у сфері охорони здоров'я, зокрема, право на охорону здоров’я (ст. 283), медичну допомогу (ст. 284), медичну інформацію (ст. 285), медичну таємницю (ст. 286). Право на охорону здоров'я закріплюється та регулюється також окремими нормами адмінстративного, цивільного, трудового та кримінального права.

Однак не зважаючи на досить широку нормативно-правову базу з охорони здоров’я, в Україні існує безліч проблем пов’язаних з даною галуззю. Реальний стан охорони здоров’я в Україні незадовільний. Аналіз усіх показників у цій галузі приводить фахівців до висновку, що в Україні на сьогодні немає ефективної системи охорони здоров’я та якісного надання медичної допомоги. Українська медицина перебуває у стані перманентної кризи, що триває вже понад десять років. За роки незалежності зроблені спроби домогтися змін на краще в системі охорони здоров’я України, проте ці заходи були здебільшого спрямовані на зміну міністрів охорони здоров’я, структурні зміни у самому міністерстві, але оминалось найважливіше – здоров’я окремої людини і якість медичної допомоги. Недоліком правової системи у галузі медичної допомоги є те, що немає відповідного систематизованого законодавчого акта. Прийняття Медичного кодексу сприяло б регламентації відносин між медиками і пацієнтами, професійних відносин медиків між собою, з адміністрацією закладу охорони здоров’я і державними органами, а також морально-етичних відносин у сфері охорони здоров’я. Окрім запровадження єдиного систематизованого законодавчого акта, необхідно ввести загальнообов’язкове державне медичне страхування. Впровадження в Україні страхової медицини дозволить усім працювати в однакових умовах через гарантовані медичні послуги, стимулюватиме здорову конкуренцію у сфері охорони здоров’я. А головне те, що, врешті-решт, сформується новий характер відносин між лікарем і хворим: у центрі опиниться пацієнт і його здоров’я. Однак, і в питанні страхування на сьогоднішній день існує багато проблемних питань: економічна незацікавленість суб’єктів охорони здоров’я у розвитку медичного страхування, нерозвиненість інфраструктури страхового ринку, відсутність попиту на послуги страхових компаній і, найголовніше, механізм існування медичного страхування без відповідних фінансово-економічних передумов [1].

Таким чином, діяльність галузі охорони здоров'я в Україні, на нашу думку, має зосереджується на: здійсненні заходів щодо оптимізації закладів охорони здоров′я з пріоритетним розвитком первинної медико-санітарної допомоги на принципах сімейної медицини, подальшому впровадженні стаціонарозамінних форм медичної допомоги; поліпшенні кадрової ситуації в закладах охорони здоров'я, в першу чергу, в сільській місцевості; виконанні національних, державних і галузевих програм з охорони здоров'я; удосконаленні спеціалізованих видів медичної допомоги, впровадженні сучасних досягнень медичної науки і практики. Проаналізувавши нормативно-правову базу охорони здоров’я в Україні констатуємо доволі високий рівень нормативного регламентування змісту даної галузі права. Реалізація широкого спектру правомочностей, а також введення загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування може забезпечити ефективність та реальність функціонування права на охорону здоров’я в Україні. Тому справа за належною організацією та фінансуванням вітчизняної системи охорони здоров’я.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бачинський В. В. Проблеми реформування системи охорони здоров’я в Україні [Електронний ресурс] / В. В. Бачинський, О. О. Трофименко. – Режим доступу : http://www.rusnauka.com/9_DN_2010/Medecine/59974.doc.htm

2. Гладун З. Законодавство України про охорону здоров’я: поняття, зміст, проблеми і перспективи / З. Гладун // Законодавство України про охорону здоров’я : збірник нормативних актів. – К. : Юрінком Інтер, 2000. – С. 8–16.

3. Конституція України. – К., 2010. – 80 с.



Євген Гнибіда,

5 курс соціально-гуманітарного факультету

Наук. керівник: к.філос.н., доц. І. І. Ліпич
РОЛЬ ЗМІ У ВИБОРЧИХ ПРОЦЕСАХ

Вибори – один із провідних інститутів легітимації демократичної політичної системи і тому є значною подією у житті держави. Значущість їх для населення як для джерела народного суверенітету підтверджується як масовістю виборчої кампанії, так і надзвичайною увагою до неї з боку засобів масової комунікації. Тому основна боротьба передвиборчих перегонів фактично переноситься на віртуальний простір, через що значно актуалізується роль засобів масової інформації як одного з інструментів впливу на громадську свідомість і формування громадської думки. Вагомий вплив на визначення теоретико-методологічних підходів дослідження даної проблематики справили праці західних та вітчизняних учених, присвячених як загальним питанням політики, так і проблемам впливу мас-медіа на громадську свідомість у період організації та проведення виборчих кампаній. Серед них: Дж. Брайнт, К. Крос, Р. Міллс, Е. Ноель-Нойман, Т. Уайт, Р. Харріс, П. Шампань, Г. Шиллер, Ю. Калиновськоий, О. Куць, С. Назаренко, С. Наумкіна, Т. Панченко, М. Сазонов, О. Фісун та ін.

Журналістам важко, але слід зрозуміти, що вибори – це особливий період у житті демократичного суспільства. Учасники виборчого процесу мають право обиратися і бути обраними, а виборці мають своє право максимально дізнатися про кандидатів, аби зробити усвідомлений вибір. Подання інформації про учасників виборчої кампанії та їх програми має ґрунтуватися на принципах редакційної незалежності ЗМІ, достовірності, виваженості та неупередженості, а також з урахуванням істотної різниці, яка існує між друкованими й не друкованими ЗМІ. У цьому контексті слід зауважити, що громадське телерадіомовлення несе особливу відповідальність за правдиве й повне відображення виборів, у т. ч. це може стосуватись надання ефірного часу політичним партіям і кандидатам [1, с. 12]. Треба визнати існування певних специфічних особливостей висвітлення всіх типів політичних виборчих кампаній – президентських, виборів до законодавчих органів, регіональних, місцевих органів влади і політичних референдумів – щодо поширення результатів опитування громадської думки, платна політична реклама, право на відповідь, дні роздумів і надання передвиборного часу.

Отже, кожна держава може регулювати ті чи інші питання з урахуванням її історичних традицій, але нормативні рамки висвітлення виборів мають відповідати основному принципу свободи вираження поглядів, гарантованому статтею 10 Європейської конвенції з прав людини в інтерпретації Європейського суду з прав людини [2, с. 145]. Законодавство повинно виробити низку принципів щодо заходів стосовно засобів масової інформації під час висвітлення ними виборчих кампаній, зокрема: 1. Нормативні межі висвітлення виборів ЗМІ не повинні суперечити ні редакційній незалежності газет або журналів, ні їхньому праву висловлювати будь-які політичні симпатії. 2. Висвітлення виборчих кампаній друкованими виданнями, що належать органам державної влади, має ґрунтуватися на засадах правдивості, зваженості і об'єктивності, без дискримінації або підтримки конкретної політичної партії чи кандидата. Українське законодавство крім декларативних положень в забезпечення цього містить конкретну норму про заборону впродовж 20 хвилин до і після теле-, радіотрансляції передвиборної агітаційної теле-, радіопрограми партії (блоку) на тому ж каналі мовлення в будь-якій формі коментувати чи оцінювати зміст передвиборної агітаційної програми [3, с. 34]. 3. Державні й приватні мовники під час виборчих кампаній повинні бути особливо правдивими, зваженими й неупередженими в програмах новин і поточних подій, зокрема в дискусійних програмах, таких як інтерв'ю або дебати.



ЛІТЕРАТУРА

1. Петрова Н. Медіа у виборах. Українські реалії / Наталія Петрова. – К., 2007. – 137 с.

2. Європейський суд з прав людини : базові матеріали. – Український центр правничих студій, 2007. – 351 с.

3. Закон України “Про засоби масової інформації”. – К., 2005.



Пикрия Гогиашвили,

бакалавр первого года обучения факультета социальных наук, бизнеса и правоведения.

Научн. руковод.: проф. Клара Элчибегашвили

(Горийский учебный университет)


СОКРАТ – ФИЛОСОФ

Цель исследования – осмысление любви и добра как вечной ценности. В ходе исследования нами был использован метод анализа трудов Платона и Ксенофонта. Вечные ценности добра и любви, волновавшие античную философию, оказались также жизненно важными для грузинского философа ХХ века М. Мамардашвили. В итоге исследования нами установлено, что философия Сократа – споры, дискуссии, поиск ответов на вечные вопросы, волнующие человечество, требующие ответов. Это вопросы о жизни и смерти, плоти и духе, любви и справедливости, назначении человека, о пути, которым он должен идти по жизни. Поиски ответов на эти вопросы и определили актуальность исследования. Сократ являлся весьма сложным, можно сказать, до сих пор непостижимым явлением античного мира. Именно поэтому судит о нем можно на основании опосредованных сведений. Философские воззрения Сократа, излагаемые им в беседах устно, донесли до нас его ученики Платон и Ксенофонт. В нашем труде мы акцентируем внимание на образе оригинального мышления Сократа. Образ мышления Сократа оказался не чужд родившемуся в городе Гори философу ХХ века Мерабу Мамардашвили, которого окрестили “Сократом ХХ века”.



Веста Голубева,

5 курс социолого-психологического факультета.

Научн. руковод.: ст. препон. И. Н. Кодина

(Ивановский государственный университет)


СОЦИОЛОГИЧЕСКИЙ ПОДХОД К ИЗУЧЕНИЮ ОБРАЗА ЖИЗНИ ГОРОДСКОГО НАСЕЛЕНИЯ

В настоящее время в социологии происходит возвращение научного интереса к понятию “образ жизни”, которое активно применялось в советской науке. В связи с новыми особенностями российской действительности оно приобретает особый практический и теоретический смысл. С одной стороны, актуальными остаются проблемы научной дефиниции термина, который по-прежнему выступает объектом изучения различных социогуманитарных наук, что характеризует его как междисциплинарное понятие. Вместе с тем, термин имеет и внутренние противоречия. Среди них: трудности соотношения в прикладной и теоретической социологии, различие трактовок в западной и отечественной традиции, сложности интерпретации понятия в контексте смежных с ним терминов, многообразие авторских интерпретаций и др. С другой стороны, исследования образа жизни какой-либо социальной общности представляют сегодня большой практический интерес для социологии. Они позволяют описать целостную картину жизни индивидов в определенных конкретно-исторических и пространственно-временных условиях и отражают влияние происходящих процессов на повседневную жизнедеятельность людей. Исследования показывают, что к настоящему времени образ жизни населения России еще не приобрел черты устойчивой, целостной системы поведения [2, с. 33]. Возникает необходимость не просто комплексно изучать образ жизни, но и учитывать те социальные условия, в которых он формируется. В связи с этим актуальным представляется изучение особенностей жизнедеятельности населения и его образа жизни в условиях города.

В зарубежной и отечественной науке накоплен богатый теоретический и эмпирический материал по проблемам изучения образа жизни. В философии “образ жизни” трактуется в качестве интегративной характеристики всех ипостасей бытия человека, в психологии – как результат взаимодействия человека с окружающим его миром, в социальной психологии – как соответствующая система устойчивых способов организации людьми совей жизнедеятельности. Специфика социологического подхода к “образу жизни” определяется, прежде всего, его социокультурной обусловленностью [1, с. 57]. С одной стороны, “образ жизни” обозначает организованную совокупность процессов и явлений жизнедеятельности людей в обществе, реализацию их повседневных практик. С дугой стороны – “образ жизни” находит свое отражение в культуре: в традициях, обычаях, ценностных ориентациях и нормах. С целью изучения особенностей образа жизни городского населения планируется опросить жителей российских городов разного типа и размера. Основной метод исследования – анкетный опрос населения. Тип выборки – стратифицированная непропорциональная.

Изучение образа жизни городского населения предполагает анализ следующих сфер жизнедеятельности горожан: 1) профессионально-трудовой сферы, которая включает в себя особенности занятости населения (первичная и вторичная занятость, уровень и характер занятости), способность к труду различных профессиональных групп, степень удовлетворенности профессией и занимаемой должностью, возможности карьерного роста, удовлетворенность заработной платой, удовлетворенность образовательными возможностями и пр.; 2) семейно-бытовой сферы, которая отражает особенности бытовых условий жизни, состав домохозяйства, бюджет времени, наличие детей и их количество, основные проблемы, осложняющие жизнь семьи и др.; 3) общественно-политической сферы, которая включает степень участия в общественной жизни города (благоустройство города, участие в акциях протеста, инициативность), степень участия в политической жизни (участие в выборах, интерес к политике) и др.; 4) культурно-досуговой сферы, которая проявляется через способы и формы проведения досуга, места и агенты. При этом особая роль отводится чтению местной прессы и просмотру местного ТВ.

Исследование предполагает также анализ объективных условий жизни в городе: доступность или необходимость для населения тех / иных видов жизнедеятельности и социальных услуг (например, обучение в ВУЗе, возможность устроиться на работу по специальности, содержание личного подсобного хозяйства и т.п.). Для этого необходимо проанализировать статистические показатели. Субъективные условия связаны с изменением значимости для индивида того или иного вида деятельности, с отказом принимать участие в каком-либо из доступных ему видов деятельности и пр. Итак, образ жизни для социолога – это динамический социокультурный “портрет” членов общества, представленный через процессы их жизнедеятельности в определенных условиях, целостность, обладающая культурным смыслом и обусловленная способностью человека к результативной деятельности.

ЛИТЕРАТУРА

1. Возмитель А. А. Образ жизни: теоретико-методологические основы анализа / А. А. Возмитель, Г. И. Осадчая // Социологические исследования. – 2009. – № 8. – С. 58–65.

2. Рывкина Р. В. Образ жизни населения России : социальные последствия реформ 90-х годов / Р. В. Рывкина // Социологические исследования. – 2001. – № 4. – С. 32–39.

Ірина Григор’ян,

4 курс Інституту освітніх інженерно-педагогічних технологій.

Наук. керівник: к.філос.н., доц. І. І. Ліпич
РЕЛІГІЙНІ ІНСТИТУЦІЇ В КОНТЕКСТІ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ

Особливості еволюції українського суспільства, відразу після унезалежнення країни, як і в подальшому, значною мірою актуалізували проблему інтеграції регіональних, етнічних, релігійних та інших пострадянських ідентичностей країни в єдину ідентифікаційну матрицю української політичної нації, зумовили пріорітетність цієї проблеми з-поміж інших проблем внутрішньої політики української держави. Великою мірою зусиллями українських дослідників відбувалося прирощення історичного знання про реалії цієї політики щодо церков і віруючих в Україні. Видається необхідним назвати імена дослідників, чиї праці спричинили розв'язання різних проблем в обраному для цього дослідження предметному полі. Це В. Алексеєв, Ю. Вільховий, І. Одінцов, Д. Пауелл, В. Пащенко, С. Плохій, С. Рамет, Г. Рар, Л. Регельсон, І. Решетар, М. Рибачук, Й. Ротенберг, Г. Сімон, Р. Солчаник, М. Спинка, Т. Ставроу, Н. Стоколос, М. Струве, Н. Теодорович, Ф. Турченко, В. Флетчер, І. Химка, Є. игиринський.

Дослідження політичного впливу держави, яка переслідує власні і, як правило, багаторівневі цілі щодо релігійних інституцій, котрі, у свою чергу, надихаються своїми внутрішніми настановами й ціннісними системами, становить самостійну міждисциплінарну проблему, що знаходиться на перетині низки соціальних і гуманітарних наук. Релігія старша і за право, і за державу. “...Вдивляючись у минувшину, ми бачимо там народи, які не знали вогню або колеса, але не знаходимо там народів, які б не знали релігії” [3, с. 276], – писав з цього приводу англійський філософ Дж. Мур. Водночас, говорити про державну політику щодо релігії й релігійних інституцій в суспільствах, де “все є релігія і все є право”, було б, очевидно, передчасним. Згідно з Г. Зіммелем, ранні форми розвитку культури взагалі позначені відсутністю більш або менш міцних і тривких органічних спільнот, які б водночас не були б культовими організаціями [2, с. 171]. Ми вважаємо, що найбільш адекватною класифікацією політики щодо релігії, релігійних організацій, віруючих для новочасних суспільств може бути така, яка враховує: комплекс історико-культурних, політичних та, з іншого боку, релігійних і церковних факторів [1, с. 171].

Це дозволяє нам говорити про типи політики щодо релігії, релігійних організацій та віруючих. Перший – це теократична політика, де обов'язкова державна ідеологія є обов'язковою релігійною ідеологією, а певна релігійна доктрина є центральною складовою політичного життя (найбільш яскравим прикладом тут є політика, що її здійснювало керівництво Ірану після ісламської революції 1979 р.) [2, с. 178]. Другий тип, “пом'якшена” редакція теократичної політики – це політика релігійного ототожнення, тобто політика, яка здійснюється державами, що ототожнюють себе лише з однією релігією [2, с. 179]. Водночас, ми вважаємо за необхідне відрізняти таку політичну модель від третього типу політики, який передбачає існування державної церкви. Четвертий тип політики передбачає виокремлення з усієї плюралістичності релігійної сцени групи релігійних організацій, які отримують політичне та юридичне визнання і, відповідно, захист з боку держави. П'ятий тип політичної практики може бути визначений як коопераційний – політика держави спрямована на співпрацю з релігійними організаціями. К. Дюрем відносить до країн, чиї уряди здійснюють подібну політику в релігійній сфері, сучасні Іспанію, Італію та Польщу. Шостий тип ми умовно визначаємо як сепараціоністський, але при цьому вважаємо за необхідне наголосити: типи політики, за яких держава відокремлює від себе церкву.

Цікаву класифікацію політичних моделей для цих країн подає український дослідник В. Єленський. Він пропонує розрізняти тут секуляристський абсолютизм, жорстке й антагоністичне відокрем­лення церкви від держави ліберальна (умовно) модель, коли режими погоджуються зі значущістю ролі церкви у справі піднесення соціальної моралі й дають їй у цьому відтинку відносну свободу дій; польську модель, яка описує постійну й надзвичайно активну взаємодію Католицької церкви, котра спирається на колосальну підтримку поляків, і, з іншого боку, держави в режимі ситуативної та вимушеної співпраці і – набагато частіше – в режимі конкуренції [3, с. 8]. Таким чином, кожна з пропонованих моделей мала свою динаміку історичного розвитку й поставала внаслідок складної взаємодії таких принципових змінних, як рівень політичної культури суспільства та його здатність відвойовувати для себе відносно вільні від втручання тоталітарної держави сфери; характер релігійної культури, яка формувалася впродовж сторіч; внутрішня еволюція тоталітарної держави з її (держави) прагненням до стабільності й зміцнення, шляхом розширення власної соціальної бази, у тому числі серед віруючих громадян; зовнішньополітичний чинник та інші.

ЛІТЕРАТУРА

1. Войналович В. Партійно державна політика щодо релігій та релігійних інституцій в Україні 1940–1960-х років / В. Войналович. – К., 2005. – 221 c.

2. Зиммель Г. Социально-психологический этюд / Г. Зиммель // Религиоведение. Хрестоматия. – Минск, 2000. – С. 171.

3. Єланський В. Є. Релігія після комунізму / В. Є. Єланський. – К., 2002.



Марина Гурбич,

4 курс соціально-гуманітарного факультету.

Науковий керівник: к.політ.н., доц. Н. С. Гармаш
ПОЛІТИЧНІ КОНФЛІКТИ ТА ОСНОВНІ ШЛЯХИ ЇХ ВРЕГУЛЮВАННЯ

Людство знайоме з конфліктами з моменту свого виникнення. Суперечки та війни спалахували протягом всього розвитку суспільства між племенами, містами, країнами, блоками країн. Війни ведуться з різних причин: територій та ресурсів, їх породжували релігійні, культурні, ідеологічні, етнічні та інші протиріччя. Результатами збройних конфліктів є чисельні жертви, вони призводять до розрухи та голоду. Технологія мирного врегулювання конфліктів набуває особливого значення у сучасних умовах, оскільки стає головним фактором збереження і подальшого розвитку людської цивілізації. Загроза військових конфліктів на початку ХХІ ст. примушує дослідників та практиків активно шукати і використовувати мирні засоби для їх врегулювання. Серед зарубіжних та вітчизняних політологів, які займалися пошуками таких шляхів є: І. Галтунг, К. Боулдінг, Л. Косер, Д. Хелд, К. Гаджиєв, А. Здравомислов, М. Лєбєдєва та інші. Метою роботи є визначення поняття “політичний конфлікт” та з’ясування основних шляхів його врегулювання.

Політичний конфлікт – форма вияву суперечностей сторін, що пов'язана з відмінностями поведінки учасників суспільних процесів [1, с. 126]. Конфлікти на міжнародному рівні виникають, коли не вдається врегулювати несумісні інтереси декількох держав. Вони можуть виражатися через денонсацію договорів, розрив дипломатичних стосунків, економічну блокаду, провокування внутрішньої дестабілізації шляхом інформаційних диверсій, терористичних актів, військових переворотів, громадянської і світової воєн. Вибір суспільством конкретних способів розв'язання конфліктів залежить від рівня політичної культури, орієнтацій різних політичних сил і характеру політико-ідеологічної боротьби. У конфліктній ситуації існує два варіанти поведінки: або спробувати вирішити конфлікт за допомогою односторонніх дій, або завдяки спільним діям з партнером, тобто шляхом переговорів і посередницьких дій [3, с. 20].

При односторонніх кроках учасники не узгоджують своїх дій, а приймають рішення і ведуть себе незалежно один від одного. Інтереси і цілі однієї із сторін, у разі перемоги іншої, виявляються нереалізованими. Це залишає проблему невирішеною, призводить до незадоволення переможеної сторони, що починає шукати основу для нового розвитку конфлікту і є загрозою тривалому та міцному миру [2, с. 296]. Інший шлях – це суспільний компроміс, тобто порозуміння суб'єктів політики на основі взаємних поступок, яке є характеристикою рівня розвитку суспільства, його політичної цивілізованості. Він може бути досягнутий лише тоді, коли всі політичні сили, які беруть участь у конфлікті, “грають за однаковими правилами” і досягають угод щодо спірних питань через взаємні поступки. В іншому разі – конфлікт не можна розв'язати мирним шляхом, як наслідок – конфронтація та ворожнеча. Мирні способи виходу з конфліктних ситуацій можна знайти навіть у ситуації, коли вже почалося військове протистояння. У такому випадку, учасники, як правило, вдаються до переговорів лише тоді, коли переконуються, що можливості силових дій вичерпуються, а ціна продовження конфлікту стає занадто високою. Під час виникнення протиріч і конфліктних ситуацій сторони з самого початку повинні розуміти те, що спільний пошук шляхів їх вирішення буде для них більш вигідним, ніж будь-які односторонні дії. Цей шлях потребує високого рівня взаємної довіри. Досягнення політичного консенсусу з тих чи інших питань є надзвичайно важливою проблемою для будь-якого суспільства. Необхідно лише знайти такі механізми його досягнення, які б запобігали гострій конфліктній стадії політичного процесу.



ЛІТЕРАТУРА

1. Бебик В. М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика : монографія / В. М. Бебик. – К. : МАУП, 2000. – 384 с.

2. Газін В. П. Актуальні проблеми сучасності: історія, світова політика : монографія / В. П. Газін. – К. : Видавничий Дім “Слово”, 2009. – 424 с.

3. Лебедева М. М. Политическое урегулирование конфликтов : учеб. пособие / М. М. Лебедева. – М. : Аспект Пресс, 1999. – 271 с.



Ольга Єрьоменко,

5 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: к.іст.н., доц. Т. П. Макаренко
ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗАХИСТУ ПРАВ ДИТИНИ

Важливою складовою частиною прав людини виступають права дитини: вони посідають особливе місце у загальному контексті прав людини. Права дитини – це “права росту”, зумовлені її фізичною, розумовою, духовною незрілістю. Прийняття законів, інших нормативно-правових актів, що визначають і регламентують державну політику щодо дитинства, засвідчує цілеспрямованість у створенні умов для зміцнення та забезпечення прав і свобод юних громадян незалежно від місця їхнього проживання. Водночас, незважаючи на широке правове поле, все ще існує проблема з удосконалення чинного законодавства щодо захисту дітей, що саме і складає актуальність теми дослідження. Ця проблема досліджується Н. Агарковою, О. Вінгловською, В. Землянською, І. Іванюк, З. Колісниченко, Н. Кусайкіною, І. Лисенко, Л. Савченко О. Марцеляк та ін. Але не зважаючи на велику кількість наукових, соціологічних праць тема захисту прав дитини з кожним роком стає більш дискусійною та популярнішою через невідповідність наявного законодавчого забеспечення прав дітей реаліям їх втілення на практиці в нашому суспільстві. Мета дослідження полягає у виявленні та систематизації законодавчих актів, які забеспечують правових захист дітей. При написанні роботи використовувалися такі методи теоретичного дослідження: класифікація, історіографічний синтез і аналіз, описовий, порівняння та узагальнення.



У листопаді 1989 р. Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй затвердила Конвенцію про права дитини. Конвенція охоплює всі аспекти правової сфери – цивільний, економічний, соціальний та культурний, а також враховує потреби дітей – жертв війни, дітей-інвалідів, дітей, до яких ставляться жорстоко їхні батьки або опікуни, підлітків, яких звинувачують у злочинах і позбавляють волі. Завдяки цьому додержання умов Конвенції є запорукою захисту дітей від соціальних негараздів. За цих умов важливого значення набуває “правова охорона дитинства”, зокрема додержання нашою державою міжнародних стандартів у цій галузі. Україна ратифікувала Конвенцію про права дитини 1989 р., брала участь у Всесвітній зустрічі на найвищому рівні в інтересах дітей 1990 р. і підписала прийняту на ній Декларацію. Однак у нас не створено механізму для втілення в життя міжнародно-правових зобов'язань, передбачених Конвенцією 1989 р. У 1995 р. була розроблена Національна програма “Діти України”

Усе наведене, на мій погляд, свідчить про необхідність наукового аналізу міждержавного співробітництва у галузі забезпечення прав дитини і виявлення відповідних міжнародних стандартів, які є обов'язковими для України. Зрозуміло, що такий аналіз має велике значення для розробки національного законодавства і приведення у відповідність з міжнародно-правовими зобов'язаннями нашої країни її політичної, економічної, адміністративної та судової практики. Адже згідно з Законом про дію міжнародних договорів на території України, прийнятим у 1991 р., укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невод’ємну частину її національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм останнього. Для докорінної зміни становища дітей в Україні, насамперед необхідно привести українське законодавство у відповідність з міжнародними стандартами. Таким чином, суспільство має гарантувати своєму підростаючому поколінню, своїй зміні, своєму майбутньому надійний захист від негативного впливу всіх суспільних негараздів і створити умови, за яких дитячі особистості розвивалися б вільно, всебічно і творчо.



ЛІТЕРАТУРА

1. Конвенція про права дитини : прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 27.02.1991 р. // Дошкільне виховання. – 1993. – № 7. – С. 4–7.

2. Агаркова Н. Законодавче забеспечення соціально-правового захисту дітей / Наталя Агаркова // Рідна школа. – 2007. – № 2. – С. 9–12.

3. Вінгловська О. Діти України потребують захисту / О. Вінгловська // Право України. – 1996. – № 4. – С. 31–33.



Анастасія Іванова,

5 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: к.пед.н., доц. Г. В. Кашкарьов
ОСОБЛИВОСТІ ОХОРОНИ ПРАЦІ НЕПОВНОЛІТНІХ ТА МОЛОДІ

Важливою умовою життєдіяльності людей є праця, тобто діяльність, спрямована на створення матеріальних цінностей. Праця становить єдність двох функцій: засобу до життя і сферу ствердження особи. Перехід до ринкових відносин в сфері праці та зайнятості в умовах структурної перебудови економіки призвів до виникнення принципово нової ситуації в соціально-трудових відносинах. Особливо важкою дана ситуація виявилася для молоді, яку в силу специфіки соціально-психологічних характеристик виявилася недостатньо підготовленою до сучасних реалій ринку праці. Це потребує від держави розробки та реалізації особливої системи заходів, що забезпечуватимуть не тільки надання тих чи інших гарантій зайнятості для молоді, але і здійснення підтримки в адаптації даної групи населення до сучасної економічної системи суспільства. Так, існуюче трудове законодавство є морально застарілим і потребує реформації: необхідно, насамперед, створити зацікавленість роботодавця у прийнятті до себе на роботу неповнолітнього працівника, а не примушувати його це зробити [4, с. 105].

Охорона праці – це діюча на підставі відповідних законодавчих та інших нормативних актів система соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних та лікувально-профілактичних заходів та засобів, що забезпечують збереження здоров’я і працездатність людини в процесі праці [1, с. 80]. Виходячи з того, що молодь – це майбутнє держави, життєво важлива складова успішного економічного розвитку суспільства в майбутньому, охорона праці неповнолітніх потребує значної уваги з боку влади. Актуальність даної теми в тому, що на ринку праці молодь – категорія багаточисельна. Її готовність до виробничої праці є життєво важливою складовою успішного економічного розвитку суспільства в майбутньому. І тому важливо дослідити які ж пільги та гарантії мають неповнолітні та молодь за діючим Кодексом законів про працю України. Мета дослідження: аналіз стану виконання державної політики щодо охороні праці неповнолітніх. Методи дослідження: теоретичний аналіз, порівняльний, формальні та цілісні методи.

Усі неповнолітні мають право на певні пільги щодо робочого часу, заробітної плати та надання відпусток. Зокрема для всіх працівників, які ще не досягли вісімнадцяти років, чинним законодавством встановлено скорочену тривалість робочого часу. Так, якщо для дорослих працівників нормальна тривалість робочого часу відповідно до ч. 1 ст. 50 КЗпП України становить 40 годин на тиждень, то підлітки у віці до шістнадцяти років не повинні працювати понад 24 годин на тиждень, а працівники віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років – понад 36 годин на тиждень (п. 1 ч. 1 ст. 51 КЗпП України). Тривалість же робочого часу учнів, які працюють протягом навчального року у вільний від навчання час, не може перевищувати половини вказаної максимальної тривалості робочого часу, передбаченої для осіб відповідного віку (оскільки учні, які працюють, можуть мати різний вік, то і половина максимальної тривалості їхнього робочого часу дорівнюватиме або 12 годинам – для осіб у віці до шістнадцяти років, або 18 годинам – для осіб від шістнадцяти до вісімнадцяти років на тиждень). Щодо щорічних відпусток, то відповідно до ч. 1 ст. 195 КЗпП України вони надаються неповнолітнім працівникам у зручний для них час (щоправда, це не означає, що працівник-підліток має право у будь-який час вимагати від роботодавця надання відпустки – просто при складанні графіка відпусток роботодавець і профспілковий орган зобов’язані враховувати побажання неповнолітнього працівника щодо часу надання йому відпустки) [5].

Тривалість же щорічної відпустки згідно з ч. 2 ст. 75 КЗпП України та ч. 8 ст. 6 Закону України “Про відпустки” становить для неповнолітніх працівників тридцять один календарний день (зрозуміло, що відпустка такої тривалості надаватиметься працівникові лише за той період роботи, поки йому не виповниться вісімнадцяти років – після досягнення цього віку щорічна основна відпустка обчислюватиметься вже з розрахунку встановленої законодавством тривалості). Крім того, за перший рік роботи працівникам, молодшим вісімнадцяти років, мають бути надані за їхньою заявою до настання шестимісячного терміну безперервної роботи на цьому підприємстві щорічні відпустки повної тривалості [2]. При погодинній формі оплати праці зарплата неповнолітнім працівникам, для яких установлена скорочена тривалість робочого часу, виплачується в тому самому розмірі, що і дорослим, для яких установлена звичайна тривалість робочого дня. При відрядній оплаті праця тих працівників, що молодше 18 років, оплачується за відрядними розцінками, встановленими для дорослих працівників, з доплатою відповідно до тарифної ставки за час, на який тривалість їхньої щоденної роботи скорочується порівняно з тривалістю щоденної роботи дорослих працівників. Оплата праці учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів, що працюють у вільний від навчання час, здійснюється пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку [3].

Держава та суспільство не повинні пасивно очікувати самостійного налагодження ринку праці молоді: потрібна науково обґрунтована політика регулювання зайнятості молоді та досягнення її ефективного рівня.



ЛІТЕРАТУРА

1. Бойко М. Д. Трудове право України. Курс лекцій : навч. посіб. / М. Д. Бойко. – К. : Олан, 2002. – 340 с.

2. Закон України “Про відпустки” від 21 грудня 2010 р. // [Електронний ресурс]. − Режим доступу : http://search.ligazakon.ua

3. Закон України “Про оплату праці” від 23 вересня 2010 року // [Електронний ресурс]. − Режим доступу : http://search.ligazakon.ua

4. Карпенко Д. О. Трудове право : програма учбової дисципліни / Д. О. Карпенко. – К. : МАУП, 1998. – 260 с.

5. Кодекс законів про працю України від 20.05.2010 [Електронний ресурс]. − Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua

6. Конституція України : з внесенням змін від 30.09.2010 [Електронний ресурс]. − Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main

Ганна Іорганська,

2 курс Інституту початкової освіти

та практичної психології.

Наук. керівник: к.філос.н., доц. В. І. Дуденок


З. ФРЕЙД – ВИДАТНИЙ ДОСЛІДНИК ПСИХІЧНОГО ЖИТТЯ ЛЮДИНИ

Серед психологів ХХ століття австрійському докторові Зігмунду Фрейду належить особливе місце. Його головна праця “Тлумачення сновидінь” побачила світ в 1900 р. З тих пір в психології з’являлися, змінюючи один одного, різні наукові авторитети. Але жоден з них не викликав до сьогодні такої цікавості, як Фрейд та його вчення. Пояснюється це тим, що його роботи змінили вигляд психології ХХ століття та освітили корінні питання устрою внутрішнього світу особи, її спонукань і переживань, конфліктів між її бажаннями та почуттями обов'язку, причин душевних надломів, ілюзорних уявлень людини про саму себе та її оточення. Відомо, що головним регулятором людської поведінки служить свідомість. Фрейд відкрив, що за покривалом свідомості прихований глибинний, “киплячий” пласт неусвідомлюваних особою могутніх прагнень, потягів, бажань. Будучи лікарем, він зіткнувся з тим, що ці неусвідомлювані переживання і мотиви можуть серйозно обтяжувати життя та, навіть, ставати причиною нервово-психічних захворювань. Не обмежившись вивченням і лікуванням невропатів, наполегливою роботою по відновленню їх психічного здоров'я, Фрейд створив теорію, що пояснювала переживання та поведінку не лише хворого, але й здорового. Ця теорія отримала в країнах Заходу таку велику популярність, що багато хто там і в наші дні переконаний, що “психологія – це й є Фрейд”. Фрейдівська теорія в багатьох зарубіжних країнах міцно увійшла до підручників з психології, психотерапії, психіатрії. Вона істотно вплинула на інші науки про людину – соціологію, педагогіку, антропологію, етнографію, а також на мистецтво та літературу.

Російською мовою перші переклади книг цього вченого з'явилися ще до революції. Вони продовжували виходити й у перші післяреволюційні роки, користуючись успіхом не лише у фахівців-психологів, а також й у лікарів, учителів, діячів культури. Фрейд визнавав, що є проблеми, до яких не “можна долетіти, але можна дійти шкутильгаючи, і в цих випадках не гріх шкутильгати”. Немало таких проблем він побачив уперше, викликавши до них загострений інтерес ученого світу. Щодня по 8–10 годин упродовж багатьох десятиліть Фрейд займався лікарською практикою. На фактах, здобутих у клінічній практиці, він прослідкував складність і багатоплановість структури особистості, значення в її житті внутрішніх конфліктів і криз, наслідки незадоволених бажань. Вивчення Фрейдом ролі сексуальних переживань і зв'язаних з ними душевних травм дало поштовх розвитку нових областей знання, зокрема сексології.

Про фрейдизм опубліковано сотні книг, складена величезна бібліотека, яка росте й до сьогоднішнього часу. Видано безліч матеріалів, що освітлюють діяльність Фрейда та його школи. У цей же час очевидна сильна опозиція цьому вченню з боку багатьох наукових і філософських шкіл, але якій би гострій критиці та навіть злісним нападкам не піддавалося вчення Фрейда, воно знову й знову стає предметом дискусій, породжує нові напрями, оскільки в ньому відбилася реальність психічного життя.

Наука про людину покликана розповісти їй більше, ніж вона сама про себе знає. Спершу вона розкрила Фрейду механізми його сприйняття навколишнього світу, роботу свідомості. Її наступним кроком було проникнення в глибини неусвідомлюваного душевного життя. Фрейд першим зважився на цей крок, і в цьому історичне значення психоаналізу. Ми бачили, наскільки звивисті були його шляхи, з усіма його прозріннями і прорахунками. Десятиліття, занурюючись в щоденне вивчення психічних недуг, він в роботі по їх зціленню збагатив знання про людську особистість широким спектром різної цінності підходів, проблем і понять. Не приймаючи умоглядні міфологічні концепції Фрейда, сучасна наукова психологія та психотерапія засвоїли його уроки, відбираючи в них усе, що розбурхує творчу думку.

ЛИТЕРАТУРА

1. Фрейд З. Психология бессознательного : сб. произведений / З. Фрейд ; сост., науч. ред., авт. вступ. ст. – М. Г. Ярошевский. – М. : Просвещение, 1990.



Крістіна Картамишева,

3 курс Інституту освітніх інженерно-педагогічних технологій.

Наук. керівник: ст.викл. В. О. Григорєв
НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР ФІЛОСОФІЇ І. ФРАНКА

Праця – єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди [1, с. 15]. За І. Франком, у таку духовну силу може обертатися лише така праця, в якій живе громадянська свідомість, яка не тільки виправдовує, а й визначає мету й сенс людського покликання на землі. Але жити лише для праці неможливо, вважає І. Франко. Крім праці існує внутрішнє благо людини, її творче натхнення, її пісня, здатна, бодай на певний час, відривати душу від земного, колючого, брудного і переносити її до надії та віри у завтрашній день. У Франковій творчості постійно виступають дві взаємозалежні сили, які володіють істотою людини і природою суспільства. Це пісня і праця, дух і матерія, книжка і хліб.

Найбільшою цінністю на землі є не просто людина, а “правдивий живий чоловік, бо така людина – носій духу, а той дух є “вічний революціонер” [2, с. 53]. Отже, духовний світ людини – її найдорожче надбання. Філософія І. Франка замішана на почуттях і розумінні благородності матерії людського духу. “Дух, що тіло рве до бою”, дух любові й справедливості, знання й громадянської самопожертви, віри в щасливу майбутність – це дух істинно франківський, каменярський, молодий і переможний. В одному з найкращих філософських віршів (“Веснянки”), звертаючись до матері природи, поет звинувачує її в тому, що вона найдосконаліше своє творіння – людську душу – кидає “свиням під ноги”. Франко говорить, що, на жаль, людина цілком природно підламує собі “крила духовності”, втрачає потяг до ідеалу, стає жертвою громадського песимізму й збайдужіння. Франківська філософія породжує досить важливу і актуальну ідею: людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, у муках свого сумління, а тому у сфері духу панує, власно, найдорожча різнорідність, яка робить людей несхожими, цікавими і цим дає людям основу для їхньої єдності, для братерства і любові.

Необхідність держави зумовлена об’єднанням окремих частин для загальної цілі, уряди підтримують суспільну солідарність, заважаючи окремим силам розірвати суспільне ціле [3, с. 22]. Значне місце приділяє Іван Франко концепції держави, намагається аналізувати і саме виникнення і розвиток держави, прослідковує ступені її становлення від створення общин, общинних утворень до утворення самої держави. Розкриваючи зміст “народної держави”, Іван Франко відмічає, що за такою програмою свідомі і організовані робітники парламентським шляхом зможуть вдосконалити і покращити сучасну державу, що існувало на пануванні одних і гнобленні інших. Однак пройшов якийсь час, і Іван Франко критичніше почав ставитися до ідеї “народної держави”. Пізніше він писав: “Поперед усього та все можна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка. Власна воля i власна думка кожного чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою духовною муштрою, казенною. Люди виростали б i жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютнiших полiцiйних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою. А хто держав би в руках керму цiєї держави ?.. у всякiм разi цi люди мали б у своїх руках таку величезну владу над життям i долею мiльйонiв, якої нiколи не мали найбiльшi деспоти”.

Філософські погляди Івана Франка щодо національної ідеї були суперечливими і своєрідними. Навіть сьогодні багато ідей Івана Яковича звучать свіжо і потребують поглибленого вивчення і аналізу. Філософія Франка – це також заповідь любові до Батьківщини й до людства., В цілому ж, його філософія – це яскраве втілення філософії українського духу початку XX ст. витоки, якої йдуть від Г. Сковороди і Т. Шевченка.

ЛІТЕРАТУРА

1. Безбородний Є. Великий українець : [до 40-річчя І. Франка] / Є. Безбородний // Освіта. – 1996. – 21 серп. (№ 43–44). – С. 15.

2. “... гріє всю Україну, а світить далеко дальше” : Іван Франко і світова література // Всесвітня література. – 1996. – № 8. – С. 53.

3. Терлецький О. Спомини і матеріали д-ра І. Франка // ЗНТШ. – Львів, 1902. – Т. 50. – Кн. 4. – С. 22.



Любов Кім,

5 курс Інституту освітніх

інженерно-педагогічних технологій.

Наук. керівник: ст. викл. Н. В. Криворучко


Теорія Фрейда та її застосування в public relations

Сучасна реклама намагається спочатку створити умови для свідомого та обдуманого сприйняття покупцем рекламного звернення, а відтак і для автоматичного здійснення покупки, забезпечення не одноразового, а сталого процесу купівлі. Тому реклама – це єдиний елемент маркетингу, який починається з намагання зрозуміти споживача, його запити й потреби. Через те рекламні дослідження ведуться в багатьох галузях: аналіз товару, вивчення ринку, аналіз можливих засобів масової інформації та носіїв комунікації. Однак основою основ є дослідження характеристик споживачів, вивчення можливих мотивів їхньої поведінки. Сучасна реклама має у своєму розпорядженні широку наукову базу. Вона озброєна засобами досліджень, що розроблялись протягом століть видатними соціологами. За кордоном рекламу розглядають як основну складову та інформативну силу маркетингових комунікацій. Підвищений інтерес до психологічних факторів впливу реклами пояснюється, головними, проблемами зі створенням нового продукту, оскільки значно зросли вимоги до якості через високий рівень життя, який дає змогу покупцям звертати більшу увагу на якість, ніж на ціну; ринки товарів як повсякденного попиту, так і промислового призначення близькі до насичення, а можливості екстенсивного економічного розвитку майже вичерпані. Саме тому обрана тема є дуже актуальною.

При написанні роботи, автором були використані деякі положення З. Фрейда, а також його послідовників: Карен Хорні, Еріха Фромма. Взагалі, було опрацьовано багато публікацій, що свідчить про широке використання даної теорії в багатьох аспектах сучасного життя. Метою дослідження є розгляд теорії Фрейда та її застосування в public relations, а саме в маркетингу. При дослідженні матеріалу використовувалися загальні та спеціальні методи. Так, до загального методу відносимо метод діалектичного матеріалізму, а до спеціальних – методи синтезу та аналізу матеріалу. Для пояснення поведінки споживача застосовується психоаналітична теорія мислення Зігмунда Фрейда.

Фрейд проголосив ідею про роль сексуального як головного рушія поведінки людей, їх історії та культури. Тобто теорія психоаналізу 3. Фрейда розглядає мотивацію людської діяльності як функцію так званих первинних позивів або інстинктів сексу і агресії, дія яких проявляється у формі неподоланних захоплень. Філософська доктрина психоаналізу виникла на ґрунті ірраціоналізму, згідно з яким поведінкою людини керують несвідомі ірраціональні сили. Свідомість і інтелект лише маскують ці сили людини перед суспільством, у результаті чого індивід і соціальне середовище знаходяться у стані постійної протидії, яка ніколи не припиняється. З. Фрейд уважав, що люди переважно не усвідомлюють тих реальних психологічних сил, які формують їхню поведінку. Починаючи з юних літ, людина росте, подавляючи в собі безліч бажань. Ці бажання ніколи повністю не зникають і ніколи не стають повністю контрольованими. Вони виявляються в сновидіннях, обмовках, невротичній поведінці, нав'язливих станах і врешті-решт у психозах, коли людське “Его” невзмозі збалансувати міцні імпульси власного “Ід” із подавленим “Супер-Его”.

Цікаво, що послідовники 3. Фрейда зробили такі, наприклад, висновки щодо деяких проблем реклами: споживачі не дуже охоче купують чорнослив, тому що він зморшкуватий і нагадує про старість; куріння цигарок — це доросла альтернатива ссання дітьми пальця; чоловікам подобається одеколон із сильним «чоловічим» запахом і крутим словом-назвою; товари для жінок повинні мати в дизайні й формі натяк на фалічний символ. Рекламодавцям необхідно мати ґрунтовне уявлення про мотиви потенційних покупців, щоб знати не тільки які товари та які умови, але й яка реклама приведе до купівлі, оскільки купівлі передує сприйняття, діяльне осмислення об'єктивних даних, коли людина ніби заново винаходить, вигадує предмет, щоб включити його в набір повсякденних потреб або в набір заповітних бажань, або в набір непотрібних речей. Отже, мотиви виконують роль рушія вчинків і виявляються у вигляді напружень чи збуджень, які психіка людини намагається відкинути або принаймні зменшити, хоч той, хто випробовує на собі цей механізм, навряд чи усвідомлює його сенс і значення. Усе це відбувається на рівні підсвідомості. У реальному житті всі ці процеси тісно переплітаються один з одним. Відтак найголовнішим завданням реклами є створення й закріплення своєрідного умовного рефлексу, коли сама тільки назва товару породжує бажання його придбати.

Людмила Кіянець,

3 курс Інституту освітніх

інженерно-педагогічних технологій.

Наук. керівник: ст. викл. Н. В. Криворучко


візуальний мерчандайзинг

Покупку якого-небудь товару Ви можете планувати, а можете здійснювати імпульсивно. Частка імпульсних покупок складає 2/3 від загальної кількості покупок. І навіть якщо покупка певного товару заздалегідь запланована (а таких відповідно біля третини) 7 з 10-ти покупців ухвалюють рішення про вибір на користь тієї або іншої торгової марки знову ж таки в торговому залі! Таким чином, виходить, що 9 з 10-ти (!) покупців, що прийшли в магазин за покупками, немають остаточного сформованого вирішення відносного того, товар якої торгової марки вони придбають. Саме тому актуальним є дослідження зазначеної теми. Покупець орієнтується на візуальне сприйняття торгівельної марки, а, отже, необхідним є правильне позиціонування образу в його свідомості за допомогою засобів візуального мерчандайзингу.

Досліджувана проблема є доволі актуальною, а, отже, за нею виходить багато публікацій. На жаль, окремих видань за зазначеною темою немає, але багато теоретичного матеріалу можна знайти в підручниках з маркетингу. В своєму дослідженні автор використовував підручники А. Войчака, Ф. Котлера, Д. Черваньова та інших. Метою дослідження є розгляд такого нового виду маркетингової діяльності як мерчандайзинг. При дослідженні матеріалу використовувалися загальні та спеціальні методи. Так, до загального методу відносимо метод діалектичного матеріалізму, а до спеціальних – методи синтезу та аналізу матеріалу. У загальній маркетинговій концепції товару найважливіше місце займають такі інструменти мерчандайзингу: стандарти розміщення в торговельному просторі, використання P.O.S.-матеріалів, розробка нових форм фірмового обладнання (наприклад, пластиковий трей під маленькі соки “Сандорик” ТМ “Sandora”). Маркетингові служби підприємств повинні взяти до уваги, мабуть, головне правило мерчандайзингу: “Ефективно працює те, що працює в своєму місці, в свій час та має оптимальний розмір”. Якщо акцентувати увагу покупця на товари певних марок, то можна істотно збільшити їх об'єм продажів. Цей факт був закладений в основу щодо нового напряму торгового маркетингу, що отримав назву “мерчандайзинг”. Мерчандайзінг – це комплекс заходів, вироблюваних в торговому залі і направлених на просування того або іншого товару, мазкі, вигляду або упаковки. Результатом мерчандайзінга завжди є стимулювання бажання споживачів вибрати і купити просувний товар.

Мерчандайзінг спрямований на просування товару в тому місці, де у продавця є останній шанс: показати покупцеві товар, вплинути на його вибір і підштовхнути його купити більше одиниць товару. Не використовувати цей шанс – означає добровільно відмовитися від підвищення іміджу товару в очах покупців, дозволити покупцеві віддати перевагу конкурентній продукції. Складові мерчандайзингу: викладення і контроль наявності продукції; розміщення рекламних матеріалів (P.o.s. – point of sale – місце продажу, P.o.p. – point of purchase – місце покупки); контроль цінової політики; інформування і навчання продавців.

З усіх засобів збільшення попиту на продукцію мерчандайзинг виділяється своєю відносно дешевою ціною для фірми та дієвістю відносно потреб споживача. В Україні 97% покупок здійснюється через підприємства роздрібної торгівлі. На місці продажу споживчий імпульс формується безпосередньо під впливом таких факторів: доступності товару, його розташування, наявності достатньої інформації, ціни. Мерчандайзингові інструменти дозволяють донести до споживача максимальну кількість інформації, ознайомити його з новими асортиментними позиціями або з властивими їм якостями. При цьому не виникає потреби в додаткових витратах на навчання та мотивацію персоналу торговельної точки.

ЛІТЕРАТУРА

1. Павленко А. Ф. Маркетинг : підручник / А. Ф. Павленко, А. В. Войчак. – К. : КНЕУ, 2003.

2. Райс Э. Маркетинговые войны / Э. Райс, Д. Траут. – СПБ. : Питер, 2000.

3. Старостіна А. О. Маркетинг : навч. посібник / А. О. Старостіна, Д. М. Черваньов, О. В. Зозульов. – К. : Знання-Прес, 2002.



Анна Коженко,

1 курс исторического факультета.

Научн. руковод.: к.юрид.н., доц. А. Ю. Мамычев

(Таганрогский государственный педагогический институт)




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28

Схожі:

Том Гуманітарні науки Бердянськ 2011 (06) ббк 74я5 iconТом Гуманітарні науки Бердянськ 2016 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 19 травня 2016 року. –...
Том Гуманітарні науки Бердянськ 2011 (06) ббк 74я5 iconТом Гуманітарні науки Бердянськ 2009 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на днях науки 21 травня 2009 року. –...
Том Гуманітарні науки Бердянськ 2011 (06) ббк 74я5 iconТом Гуманітарні науки Бердянськ 2010 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на днях науки 13 травня 2010 року. –...
Том Гуманітарні науки Бердянськ 2011 (06) ббк 74я5 iconТом Гуманітарні науки Бердянськ 2008 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на днях науки 15 травня 2008 року. –...
Том Гуманітарні науки Бердянськ 2011 (06) ббк 74я5 iconТом Гуманітарні науки Бердянськ 2015 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 14 травня 2015 року. –...
Том Гуманітарні науки Бердянськ 2011 (06) ббк 74я5 iconТом Гуманітарні науки Бердянськ 2014 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 15 травня 2014 року. –...
Том Гуманітарні науки Бердянськ 2011 (06) ббк 74я5 iconТом Педагогічні науки Бердянськ 2012 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 19 квітня 2012 року. –...
Том Гуманітарні науки Бердянськ 2011 (06) ббк 74я5 iconТом Природничі науки Бердянськ 2014 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 15 травня 2014 року. –...
Том Гуманітарні науки Бердянськ 2011 (06) ббк 74я5 iconТом Природничі науки Бердянськ 2016 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 19 травня 2016 року. –...
Том Гуманітарні науки Бердянськ 2011 (06) ббк 74я5 iconТом Педагогічні науки Бердянськ 2007 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на днях науки 18 травня 2007 року. –...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка