Том Гуманітарні науки Бердянськ 2011 (06) ббк 74я5



Сторінка7/28
Дата конвертації09.04.2017
Розмір5.96 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   28
2. Ляшко С. Н. Отчет. Охранные раскопки на участке “Некрополь юго-восточный (Широкая балка)” в 2010 г. / С. Н. Ляшко, П. А. Назаров, В. А. Папанова // Научный архив института археологии Национальной Академии наук Украины. – К., 2010. – 180 с.

3. Ляшко С. Н. “В самой крепости жила только меньшая часть ольвийцев…” / С. Н. Ляшко, В. А. Папанова // Боспорский феномен : проблема соотношения письменных и археологических источников. – СПб., 2005. – С. 193.

Maciej Nowak,

Uniwersytet Rzeszowski Instytut Historii.

Kierunek: ks. prof. dr hab.Historia

Promotor: Stanisław Nabywaniec


POLSCY BISKUPI NA SOBORZE WATYKAŃSKIM II – UDZIAŁ I DZIAŁALNOŚĆ

Kiedy 25 I 1959 r. Jan XXIII zapowiedział zwołanie soboru powszechnego, zapanowało powszechne zdziwienie. Był on pierwszym papieżem, który po Soborze Watykańskim I odważył się na taki krok. Ale nie był pierwszym, który o tym myślał. Wkrótce po Soborze Watykańskim II stało się wiadome, że plany zwołania soboru istniały już za Piusa XI i Piusa XII, ale oczywiście nigdy nie przedostały się do opinii publicznej. W nauczaniu Piusa XII dominowały tematy, które w uzupełnionej postaci wróciły na obrady Soboru Watykańskiego II. Już Pius XI, na początku swego pontyfikatu, nosił się z myślą zwołania soboru, który miał stanowić kontynuację nie zakończonego Soboru Watykańskiego I. Nie jest rzeczą jasną, czy zwołanie soboru nie byłoby pierwszą czynnością pontyfikatu Piusa XII. Wybuch II wojny światowej uniemożliwił podjęcie takiej decyzji. Papież ten zaczął zatem po wojnie mówić o soborze [3, s. 649-691]. W latach 1948-1951 Pius XII zlecił przeprowadzenie intensywnych analiz. W 1951 r. papież czuł się już jednak za stary by samemu przeprowadzić takie dzieło. Zdawał sobie doskonale sprawę, że już samo przygotowanie soboru wymagałoby wielu lat. Niemniej jednak należy pokreślić, że Pius XII poprzez swoje nauczanie, szczególnie wyrażone w licznych encyklikach, przygotował fundamenty pod przyszły sobór; sobór, który miał mieć inny charakter od poprzednich.

Zapowiedziany przez Jana XXIII sobór powszechny odbył się w bazylice św. Piotra jako 21 w dziejach Kościoła katolickiego. Vaticanum II zainaugurowane zostało 11 X1962 r. przez papieża Jana XXIII. W latach 1962 – 1965 odbyły się cztery sesje. Pierwszej z nich przewodził papież Jan XXIII, a po jego śmierci – papież Paweł VI. Z całokształtu uchwał soborowych wyłania się program gruntownej odnowy życia religijnego, wyznaczonej zasadami aggiornamento (przystosowanej odnowy) oraz approfondimento (pogłębienia). Sobór Watykański II uważany jest za jeden z najważniejszych w historii Kościoła katolickiego. Zgodnie z wezwaniem inicjatora Jana XXIII skupił się na działaniach konstruktywnych, rezygnując z sądów potępiających; w dyskusji nad wszystkimi poruszanymi zagadnieniami kierował się zasadą wolności wyrażania przekonań. Dokonał m.in. odnowy struktur organizacyjnych Kościoła, wypracował nowe sposoby realizowania jego posłannictwa w świecie, stanowił poważny krok naprzód w dziele ekumenizmu.

Lista polskich ojców soboru objęła w sumie 66 osób. W czasie rozpoczęcia Soboru Watykańskiego II Polska liczyła 65 biskupów i wszyscy oni zostali zaproszeni na sobór, ale władze państwowe tylko nielicznym przyznały paszport. Podczas trwania pierwszej sesji obecnych było 16 ordynariuszy, 9 sufraganów i biskup rezydujący w Rzymie (abp Józef Gawlina), opat (o. Augustyn Ciesielski) oraz generał zakonu (o. Ludwik Nowak), w sumie 28 osób. W drugiej sesji wzięło udział 9 ordynariuszy, 19 sufraganów, biskup rezydujący w Rzymie (abp Józef Gawlina) i opat (o. Augustyn Ciesielski), na trzeciej sesji ordynariuszy było 15, sufraganów 17 i dwóch biskupów rezydujących w Rzymie (abp Józef Gawlina i bp Władysław Rubin). W czwartej sesji uczestniczyło 15 ordynariuszy, 30 sufraganów, biskup rezydujący w Rzymie (bp Władysław Rubin), opat (o. Augustyn Ciesielski) i generał zakonu (o. Jerzy Tomziński,) [2, s. 94-97]. Z ordynariuszy we wszystkich czterech sesjach uczestniczyli: kard. Stefan Wyszyński, abp Antoni Baraniak (Poznań), abp Karol Wojtyła (Kraków), bp Piotr Kałwa (Lublin), bp Michał Klepacz (Łódź), bp Kazimierz Kowalski (Pelplin), bp Edmund Nowicki (Gdańsk), bp Antoni Pawłowski (Włocławek). Spośród sufraganów w całym soborze uczestniczył tylko bp Herbert Bednorz, koadiutor cum iure successionis biskupa katowickiego Stanisława Adamskiego. Większość sufraganów wyjeżdżała na sobór dwukrotnie (21), czterech udało się do Rzymu trzykrotnie, reszta wzięła udział w jednej z sesji, najwięcej bo aż 15 wyjechało na sesję czwartą. Można zatem przyjąć, że udział w soborze wzięło 90% polskich biskupów (ogółem w Polsce było w czasie zakończenia soboru 73 biskupów). Na Soborze Watykańskim II nie byli obecni obaj biskupi z Białegostoku: Adam Rawicki i Władysław Muszyński, nie był również obecny infułat Michał Krzywicki z Drohiczyna ani jego sufragan bp Władysław Jędruszuk, bp Stanisław Adamski z Katowic, wikariusz kapitulny z Lubaczowa, infułat Jan Nowicki, bp Kazimierz Tomczak z Łodzi, bp Wojciech Tomaka z Przemyśla, bp Ignacy Świrski z Siedlec, bp Jan Lorek z Sandomierza oraz jego sufragan bp Piotr Gołębiowski [6, s. 17-19].

Biskupi polscy na czele z prymasem Wyszyńskim przesłali do sekretariatu soboru 38 postulatów, które miały stać się przedmiotem obrad przyszłego soboru. Do komisji przygotowujących sobór zostało powołanych 7 polskich biskupów. Spośród obecnych na soborze polskich biskupów najbardziej aktywny był kard. Wyszyński oraz kard. Wojtyła. W instytucjach soborowych znalazło się 7 polskich biskupów, nie licząc grupy audytorów w osobach Mieczysława Habichta, przedstawiciela Polonii i prof. Stefana Świeżawskiego z Polski oraz grupy utworzonej po trzeciej sesji soboru dla opracowania projektu uchwały o Kościele w świecie współczesnym, do której obok dwóch wymienionych audytorów weszli abp Karol Wojtyła, abp Bolesław Kominek oraz bp Herbert Bednorz. W instytucjach soborowych znaleźli też miejsce inni Polacy: abp Antoni Baraniak w Komisji do spraw Kościołów Wschodnich, bp Franciszek Jop w Komisji do spraw liturgii, bp Michał Klepacz w Komisji do spraw Studiów i Seminariów, abp Bolesław Kominek oraz bp Herbert Bednorz w Komisji do spraw Apostolstwa Świeckich, Prasy i Widowisk, bp Edmund Nowicki w Trybunale Administracyjnym, bp Herbert Bednorz w Soborowym Komitecie Prasowym oraz ks. Szczepan Wesoły w Soborowym Biurze Prasowym. W gronie ekspertów znaleźli się ponadto o. Feliks Bednarski OP, ks. Andrzej Deskur i ks. Bolesław Filipiak.

W trakcie trwania całego soboru polscy biskupi zabrali głos 76 razy, a wypowiedzi zgłoszonych na piśmie do Prezydium Soboru było 56. Niemal wszyscy obecni na soborze biskupi doszli przynajmniej raz do głosu, co nie znaczy, iż do tego ograniczała się ich aktywność, bowiem treść przemówień ustalano kolegialnie. Wystąpienia biskupów dotyczyły niemal wszystkich poruszanych na soborze problemów. Niemniej pewne tematy przyciągały szczególną uwagę polskich ojców soboru, głównie wypowiedzi o Kościele oraz o Kościele w świecie współczesnym. Polacy zgłaszali się w obu przypadkach po 14 razy do głosu. Następny w kolejności był problem posługiwania biskupów (8 razy). Kardynał Wyszyński zgłaszał się do dyskusji 9 razy (3 razy o Kościele i 2 razy o Kościele w świecie współczesnym, o jedności Kościoła, o biskupach, o wolności religijnej). Siedem wystąpień abpa Karola Wojtyły miało za przedmiot: Kościół (2), wolność religijną (2), Kościół w świecie współczesnym (2), apostolstwo świeckich i źródła Objawienia. Osiem razy zabierał głos bp Klepacz, poruszając następujące tematy: Kościół (1), Kościół w świecie współczesnym (3), źródła Objawienia, ekumenizm, posługę biskupów i wolność religijną [1]. Głosy innych biskupów, wyrażające zresztą nie ich prywatne opinie, ale stanowisko polskiego Episkopatu, rozkładały się równomiernie na inne poruszane na soborze zagadnienia, chociaż wiodące były wyszczególnione wyżej problemy. Wyraźnie skoncentrowano się na kluczowych sprawach, jak konstytucja dogmatyczna o Kościele, gdzie Episkopat Polski przedłożył Pawłowi VI memoriał postulujący ogłoszenie Maryi Matką Kościoła. Racje teologiczne i duszpasterskie wyłożył prymas Wyszyński w prelekcji wygłoszonej 16 IX 1964 r. Episkopat polski szedł tu wyraźnie pod prąd tendencji liberalnych głoszących potrzebę ,,oczyszczenia” zarówno teologii jak i praktyki kościelnej z motywów ludowych i sentymentalnych, do których zaliczano także wątki mariologiczne w teologii i pewne przejawy pobożności maryjnej. Równie żywe było zainteresowanie biskupów polskich konstytucją o Kościele w świecie współczesnym. Przedstawiono dwa opracowane w kraju pełne projekty jej tekstu [7, s. 167-169].

Przed każdą sesją soborową i na jej zakończenie biskupi kierowali list pasterski do wiernych. Na zakończenie soboru taki list pasterski skierowano osobno do wiernych i osobno do duchowieństwa. Biskupi pisali, że ,,sobór wkroczył w dzieje ludzkości, obudził tak powszechne zainteresowanie, jak chyba żaden z dotychczasowych soborów w dziejach Kościoła” [4, s.417-420]. Był to największy udział i znaczący wkład Kościoła polskiego w sobory odbywające się na przestrzeni drugiego tysiąclecia chrześcijaństwa. Przybyli oni na sobór z innych warunków politycznych i nie mieli zaplecza ekspertów. Ich wypowiedzi na soborze miały wyraz świadectwa i przyczyniły się do ubogacenia soborowej świadomości Kościoła. Związali też sobór z Kościołem w Polsce przez informacje o jego pracach, modlitwę i ofiary w intencji Vaticanum II. W drugiej połowie listopada występując w imieniu Episkopatu Polski prymas rozpoczął rozsyłanie listów do episkopatów Kościoła katolickiego całego świata. Z prośbą o modlitwę w intencji Tysiąclecia Chrztu Polski. Jeden z listów miał wyjątkowe znaczenie. Było to orędzie biskupów polskich do ich braci niemieckich. Sformułowaniem i przetłumaczeniem tego listu zajął się przede wszystkim abp Kominek. List ten stał się źródłem wielomiesięcznych udręk prymasa i biskupów polskich. Listy podpisali razem z prymasem wszyscy biskupi polscy uczestniczący w ostatniej sesji soborowej. Oprócz rozesłania 56 listów do episkopatów innych krajów biskupi polscy przygotowali też dary milenijne dla każdego ojca soboru. 4 XII 1965 r. ojcowie soboru otrzymali obrazy Matki Bożej Częstochowskiej razem z krótkim listem, w którym prymas tłumaczył znaczenie daru [5, s. 254-271].

Od zakończenia Soboru Watykańskiego II minęło 45 lat. Nie sposób pominąć jego następstw. Te nie są dziś jednoznacznie oceniane, choć trudno kwestionować treść dokumentów soborowych, zawierających przecież prawdy i wskazania całkowicie zakotwiczone w Objawieniu i w tradycji Kościoła. Natomiast inną sprawą jest ich realizacja. Wiele przemawia za tym, że katolicyzm polski, jak każdy ulegający procesom erozyjnym, zawdzięcza swój stan obecny rozumieniu intencji przemian soborowych, jakie z Rzymu przywieźli polscy biskupi z kardynałem Wyszyńskim na czele. W czasie soboru i później szerzyła się opinia, iż biskupi polscy stanowili w Rzymie soborowym swoiste getto, ale znaczyła tyle co każda pogłoska. Fakty mówiły z goła co innego. Kontaktowali się oni i gościli u siebie takich ludzi, jak słynny biskup amerykański Fulton Sheen, kard. König z Wiednia, wielu biskupów amerykańskich, holenderskich, francuskich, zatem koła bynajmniej nie zachowawcze. Gośćmi bywali też teologowie Jean Danielou, Karl Rahner i wielu innych.



BIBLIOGRAFIA

1. Acta Synodalia Sacrosancti Concilii Oecumenici Vaticani II, volumen I-IV, Typis Polyglottis Vaticanis MCMLXX –MCMLXXVII.

2. Bejze B. Kronika Soboru Watykańskiego II / B. Bejze. – Częstochowa, 2000. – S. 94–97.

3. Caprile G. Pius XII und das Zweite Vatikanische Konzil, w: Pius XII zum Gedächtnis / G. Caprile. – Berlin, 1977. – S. 649–691.

4. Listy Pasterskie Episkopatu Polski 1945-1974. – Paris, 1975. – S. 417-420.

5. Raina P. Kardynał Wyszyński. Czasy Prymasowskie1964-1965 / P. Raina. – Warszawa, 2001.– S. 254-271 (t. 5).

6. Rocznik archidiecezji gnieźnieńskiej 1966. – Gniezno, 1966. – s. 17-19.

7. Zieliński Z. Kościół w Polsce 1944-2002 / Z. Zieliński. – Radom, 2003. – S. 167–169.



Олексій Прилипка,

3 курс Інституту фізико-математичної

та технологічної освіти.

Наук. керівник: к.фіз.-мат.н., доц. В. П. Вержиковський


CПОГАДИ З ІСТОРІЇ БДПІ / БДПУ

У 2012 році виповнюється 80 років з дня відкриття Бердянського державного педагогічного університету. За цей час особливий внесок у науково-дослідну та методичну роботу вузу було зроблено викладачами кафедри математики, переважна більшість з яких плідно працювала понад 20 років і навіть 50 років на цій кафедрі. Завдяки цьому у БДПІ / БДПУ сформувались традиції, провідна лінія яких: “БДПІ – одна родина”. Мета: створити нариси про викладачів фізико-математичного факультету, вплив яких на виховання фахівців – у минулому студентів БДПІ, є беззаперечним, підготувати сторінку до сайту БДПУ з умовною назвою “Не забудьте вклонитися”.

На долю колективу інституту припало багато різних історичних випробувань. Першим випробуванням в історії педагогічного колективу був голод 1933 року. Тоді керівництво інституту для збереження колективу “родини” вимушено було створити бригади рибалок, які у значній мірі змогли забезпечити харчування і студентів, і викладачів. Не дивлячись на те, що БДПІ за кількістю студентів замикав третій десяток педагогічних вузів України, він неодноразово доводив, що за якістю підготовки студентів – один із найкращих. Його вихованці завжди були бажаними вчителями не тільки на Україні, але й в Росії, Казахстані, Киргизстані; мали значні успіхи у спорті – принаймні тричі були переможцями республіканських спартакіад серед педагогічних вузів Украйни; мали декілька визначних народних колективів художньої самодіяльності; неодноразово доводили, що на олімпіадах з математики, інформатики та інших предметів спроможні займати призові місця. В історії вузу були і інші значні події такі, як організація всесоюзного зльоту кращих студентів педагогічних вузів. При цьому цільового фінансування зазначеного зльоту не передбачалося.

Наші студенти своєю плідною роботою у колгоспі “Дружба” (тоді головою колгоспу був І. Іванченко– випускник БДПІ довоєнного періоду і секретар партійної організації П. Солонський) дали згоду на організацію прийому студентів – делегатів на селі, родом з якого була П. Осипенко, на той час наш інститут мав ім’я славної землячки. На основі даних з історії університету [1] та бесід з працівниками кафедри математики, було створено сторінку до сайту БДПУ “Не забудьте вклонитися”, на якій міститься інформація та біографічні дані про викладачів кафедри математики минулих років.



ЛІТЕРАТУРА

1. Бердянські педагогічні курси та педагогічний технікум (1920-1935 роки) : матеріали з історії Бердянського державного педагогічного університету. Том ІІІ / упорядники : І. І. Лиман, В. М. Константинова. – К. : Освіта України, 2008. – 569 с.



Віталій Романченко,

5 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: к.іст.н., доц. Т. К. Захарченко
КОЛАБОРАЦІОНІЗМ ТА РУХ ОПОРУ У КРАЇНАХ ЄВРОПИ І АЗІЇ

ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1939 – 1945 рр.)

Відтворення повної і об'єктивної історії Другої світової війни як і раніше залишається найважливішим завданням української та зарубіжної історичної науки. Лише нещодавно, з відкриттям раніше недоступних для дослідників архівів, звільненням історичної науки від політичного тиску з'явилась можливість обговорювати багато “закритих” раніше історичних проблем. Однією з них, поза сумнівом, є тема колабораціонізму та руху опору під час Другої світової війни. Політизація історичної науки за часів СРСР призвела до гіперболізації ролі руху опору та приниженню ролі колабораціонізму під час Другої світової війни, навіть станом на 2011 р. дані теми є малодослідженими (особливо, стосовно Азії) та міфологізованими. Однак, враховуючи суспільний інтерес до проблем Другої світової війни (наприклад, дискусії стосовно УПА, 14-ої дивізії військ СС “Галичина”, РОА, злочинів партизанських формувань), перед історичною наукою стоїть актуальне завдання об’єктивного висвітлення проблем колабораціонізму та руху опору під час Другої світової війни.

Метою даного дослідження є систематизація, з’ясування основних закономірностей, форм і методів створення й діяльності колабораціоністських формувань та руху опору у країнах Європи та Азії під час Другої світової війни. У відповідності до мети визначено такі завдання: проаналізувати стан та ступінь дослідження обраної теми в історіографії, визначити рівень і повноту її джерельного забезпечення; визначити соціально – політичні передумови співпраці громадян окупованих країн Європи та Азії з окупаційним режимом; прослідкувати та проаналізувати процес формування і організації збройних формувань колабораціоністів, партизанських частин та підпілля протягом Другої світової війни; показати специфічний характер і загальні особливості діяльності колабораціоністських формувань та руху опору в Європі та Азії; визначити причини піднесення, чи спаду рівня участі колабораціоністів та партизан у бойових діях на різних етапах Другої світової війни, інтереси та цілі різних національних груп. Проблеми даного дослідження висвітлено у працях І. Можейко “Западный ветер – ясная погода” [3], “История Китая” А. Меликсетова [1] (стосовно колабораціонізму та руху опору в Азії); особливості колабораціонізму та руху опору у Європі висвітлено у працях С. Дробязко, А. Каращука, А. Боляновського, К. Александрова, Б. Соколова [4], Б. Ковалева [2]. Ці праці, на нашу думку, позбавлені тенденційності, тому синтез матеріалу дозволить ґрунтовно висвітлити та проаналізувати дану проблему.

Колабораціонізм як співпраця громадян окупованої території з адміністрацією та військами країни-окупанта у роки Другої світової війни був визначальним чинником для ефективного проведення окупаційної політики, а також допоміжною силою збройних сил Німеччини та Японії. Дана співпраця ґрунтувалась як на політичному рівні (про німецький уряд Франції – т. зв. “режим Віші”, Незалежна Держава Хорватія, Локотська Республіка у Росії, республіка Сало в Італії, Менцзян, Манчжоу-Го та режим Ван Цзинвея у захопленій японцями частині Китаю [1]), так і на військовому (іноземні легіони Вермахту, поліцейські шуцманшафт – батальйони, дивізії Ваффен – СС, Збройні сили Комітету Звільнення Народів Росії (в історіографії часто використовується термін “власівці”), УНА) [4]. До причин колабораціонізму можна віднести як прагнення окремих осіб пристосуватись до нової влади, так і бажання відновити національну державність (народи Балтії, хорвати, українці), або ж протистояти тоталітаризму (Російська Визвольна Армія) [2].

Рух опору як спротив політиці окупації активно розвивався протягом Другої світової війни за декількома напрямами: як підпілля, так і партизанські частини, як націонал – демократичного, так і соціалістичного спрямування (демократичний, комуністичний, націоналістичний). До визначних прикладів руху опору відносимо діяльність руху “Вільна Франція” Ш. де Голля, Народно-визвольну Армію Югославії Б. Тіто, польську Армію Крайову, радянський партизанський рух (під командуванням Центрального штабу партизанського руху на чолі з П. Пономаренко), УПА, балтійських “лісових братів”, Народно-визвольну армію Греції, партизанські частини Італії, Китаю, Антияпонську Армію Народів Малайї [3]. Таким чином, колабораціонізм та рух опору у роки Другої світової війни являли собою різнобічну реакцію народів на окупацію їх земель військами інших держав, що виявилась у різних формах боротьби поневолених народів за національне звільнення і державність, або ж, у контексті деяких проявів колабораціонізму, з елементарною метою пристосуватись до нової влади.

ЛІТЕРАТУРА

1. История Китая : учебник / под редакцией А. В. Меликсетова. – 4-е изд. – М. : Изд-во МГУ, Изд-во “ОНИКС”, 2007. – 752 с.

2. Ковалёв Б. Нацистская оккупация и коллаборационизм в России, 1941–1944. / Б. Ковалёв. – М. : АСТ, 2004. – 494 с. – (Военно-историческая библиотека).

3. Можейко И. В. Западный ветер – ясная погода / И. В. Можейко. – М. : ООО “Издательство ACT”, 2001. – 541 с. – (Военно-историческая библиотека).

4. Соколов Б. В. Оккупация. Правда и мифы / Б. В. Соколов. – М. : АСТ–ПРЕСС, 2003. – 356 с.

Ганна Савчук,

6 курс соціально-гуманітарного факультету.



Наук. керівник: д.іст.н., проф. І. І. Лиман
ЄВРЕЙСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ ПІВНІЧНОГО ПРИАЗОВ’Я

(ДРУГА ПОЛОВИНА ХІХ – ПОЧАТОК ХХ ст.)

Україна є однією з держав з поліетнічним складом населення, в якій проживають представники різних етнічних груп, які є невід'ємною складовою народу України, її історії та культури. В умовах національного, державного і культурного відродження України все більшого значення набувають проблеми історії національних меншин, міжетнічних відносин, національної свідомості українського народу. Дослідження етнічної історії є одним із пріоритетних напрямів у світлі реалізації державної програми щодо відродження національних меншин України. Однією з проблем, що потребує переосмислення й об'єктивного висвітлення, є історія єврейського населення Північного Приазов’я. З одного боку, євреї змогли зберегти власну етнічну, мовну, релігійну самобутність, а з іншого – намагалися активно інтегруватися в економічне, культурне життя України. Історія єврейського населення Північного Приазов’я другої половини XIX – початку XX ст. ще не отримала достатнього наукового висвітлення та комплексного аналізу, що викликає необхідність наукової розробки даної проблеми. Вивчення історії єврейського населення відкриває нові можливості з'ясування характеру й особливостей економічних, соціальних і політичних процесів, подій та явищ в Україні в епоху реформ, революційних криз другої половини XIX – початку XX ст. Метою нашого дослідження є комплексна характеристика та з'ясування особливості соціального, економічного, культурного життя єврейського населення Північного Приазов’я у другій половині XIX – на початку XX ст.

Характер розселення євреїв був обумовлений цілеспрямованою політикою уряду Росії щодо євреїв, а саме – формуванням смуги осілості. Мета цієї політики – зосередження єврейського населення в західних регіонах імперії, зокрема в Україні, з одного боку, а з іншого – запобігання проникненню євреїв у великоруські губернії. Дискримінаційна політика царського уряду вплинула на характер життєдіяльності євреїв Північного Приазов’я. Для економіки Північного Приазов’я характерним був порівняно швидкий розвиток промисловості, який супроводжувався докорінними зрушеннями в її структурі, техніці й технології. Але великі підприємці єврейського походження в цей період становили виняток, оскільки євреї витіснялися з великопромислової, банківської та комерційної сфер економіки Російської імперії. Незважаючи на численні обмеження діяльності євреї-підприємці відігравали помітну роль у господарстві досліджуваного регіону. Проте, більшість працездатного єврейського населення була зайнята у сфері торгівлі. У досліджуваний період євреї продовжували займатися дрібною торгівлею, хоча й збільшилася кількість ремісників.

Єврейська торгівля на території Північного Приазов’я в пореформений період розвивалася в цілому динамічно. У магазинах, крамничках, парках та інших торгових закладах продавалися різноманітні товари з усіх куточків Російської імперії. Особливістю торговельної діяльності євреїв, порівняно з торговцями-християнами, є розквіт пересувної торгівлі у досліджуваний період. Завдяки зусиллям саме євреїв швидкими темпами розвивалися торговельні галузі – хлібна, лісова, тютюнова тощо. Значною була частка єврейських підприємців й у селах як скупників продуктів сільського господарства. Духовне життя єврейського населення не зазнавало значного впливу з боку впади. Євреї мали можливість сповідувати різні напрямки іудаїзму. Вплинути на єврейські маси влада намагалася через духовних наставників – казенних рабинів, проте взагалі вони виконували лише чиновницькі функції та були посередниками між єврейськими громадами та місцевою владою. На духовний розвиток єврейського населення вони не мали особливого впливу через дотримання останнім більш ортодоксальних напрямів іудаїзму й наявність вчених при синагогах та молитовних школах.

Нами було з'ясовано, що обмеження єврейського населення у праві повсюдного проживання, пересування по країні, володіння власністю й заняття окремими видами діяльності були обумовлені політикою уряду, яка негативно вплинула на характер життєдіяльності євреїв. Крім того, уряд намагався змінити способи занять єврейського населення шляхом залучення його до землеробства та шляхом навернення у християнство. Упродовж досліджуваного періоду відбувалася концентрація єврейського населення у містах, досить високі темпи народжуваності забезпечували їм помітну вагу. Дискримінаційна політика царизму та погроми спонукали частину єврейського населення регіону до еміграції за кордон. Однак це не призвело до суттєвого зниження кількості єврейського загалу регіону. Еміграція працездатних вікових категорій негативно позначилася на економічному становищі євреїв регіону. Доведено, що особливості економічної діяльності євреїв у другій половині XIX – на початку XX ст. значною мірою визначалися правовими обмеженнями – забороною селитися у сільській місцевості та займатися окремими видами діяльності, вільно пересуватися за межами смуги осілості. Проте, євреї відігравали значну роль в окремих галузях господарства регіону, хоча більшість єврейського загалу регіону продовжувала займатися дрібною торгівлею.

Ганна Сопотніцька,

4 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: ст. викл. О. С. Авдєєва
ДЕМОГРАФІЧНІ ПРОЦЕСИ В КАТЕРИНОСЛАВСЬКІЙ ГУБЕРНІЇ

В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХХ ст.

Сучасна демографічна криза в Україні не є наслідком ані останніх десяти, ані навіть п`ятнадцяти років. Вона є наслідком – краще сказати завершальною стадією – тривалого історичного процесу, який навіть у нашій частині Європи почався півтора століття тому. Сам факт демографічної кризи є свідченням, що ми вступили в цілковито нову історичну добу, специфіку якої поки що мало усвідомлюємо. А брак знань закликає до потреби серйозної рефлексії про те, де ми і що з нами відбувається зараз та колись відбувалось. У такій ситуації не обійтись і без демографічних підрахунків.

В основному демографія вивчає сухі цифри та тенденції зміни населення, які носять допоміжний характер. Відсутність даних про смертність, народжуваність, природний та механічний приріст населення Катеринославської губернії, зокрема, не дає змогу визначити частку жіночого та чоловічого населення у загальноімперській статистиці, а враховуючи, що головний потік переселенців у ХІХ – ХХ ст. йшов з малоросійських губерній, цілком вірогідною є перевага українців у складі населення губернії. Тому дослідження є актуальним, адже воно допоможе впорядкувати дані по динаміці чисельності о.о.с. Катеринославської губернії. Мета дослідження полягає у вивчені основних характеристик та специфіки демографічних процесів у Катеринославській губернії в другій половині ХІХ – першій половині ХХ ст.

Катеринославська губернія займала площу у 54.438 кв. верст.За переписом 1897 року у губернії проживало 2.1131674 о.о.с., до того ж чоловічого населення було на 69.756 осіб більше за жіноче [1]. За відносною чисельністю населення на першому місці стояли Катеринославський та Бахмутський повіти. Всього лише за 15 років населення губернії збільшилося більш ніж на чверть, досягнувши у 1912 році 2.7 млн. о.о.с. Найбільше зростання населення відбулося у Бахмутському й Олександрівському повітах, найменше – у Слов`яносербському. Середня густота населення у губернії визначалась у 54 чол. на 1 кв. версту, у повітах же коливання складали від 63,2 у найбільш густонаселеному Новомосковському повіті до 43,6 у повіті з найбільш рідким населенням – Олександрівському, в якому кількість жителів на 1 сел. 1570 о.о.с. Розміщувалось населення у 8 містах і 1 заштатному, 15 містечках і 1.788 селищах. Демографічна рівновага підтримувалася не так механічними (міграції та колонізації), як природними регуляторами: висока смертність компенсувалася високою народжуваністю. Жінка народжувала від


6-7 до 10-12 дітей. З них лише близько половини доживали до дорослого віку. Ризикові за такої високої народжуваності піддавалися і самі жінки (багато з них помирало при пологах), можливо саме тому за даними перепису 1897 року гендерна ситуація у Катеринославській губернії була відмінною від інших губерній Європейської Росії, адже спостерігалася чисельна перевага чоловічого населення над жіночим. На 1000 чоловіків припадало від 858 у Бахмутському до 983 у Новомосковському повіті жінок. У середньому ж, відсоток жіночого населення по всій губернії без врахування міського населення складав 48,48%, тоді як чоловічого 51,52%. У місті ж Катеринославі на 1000 чоловіків припадало 857 жінок, в інших містах 938, а загалом серед усього міського населення, в тому числі і в місті Катеринославі, 899 осіб жіночої статі. Якщо ж порівнювати у відсотковому відношенні чисельність о.о.с. за повітами з містами, тоді найбільший відсоток чоловічого населення спостерігався у Бахмутському повіті – 56,63%, а найменший у Новомосковському – 50,34%; жінок навпаки.

Перепис 1897 року показав, що за 50 років кількість українців збільшилася вдвічі – і то не зважаючи на декілька хвиль епідемій та голоду 1850-1890-х років. Аналізуючи дані про населення 1897 року, слід звернути увагу на вікове розшарування суспільства в Катеринославській губернії. Цікавим є те, що діти віком до року складали сьому частину всієї групи о.о.с. від 0 до 9-ти років, що вказувало на високу народжуваність у другій половині ХІХ ст. та аналогічну дитячу смертність в повітах Порівнюючи ж співвідношення статей у перших двох групах віків, помічаємо, що в повітах переважає чоловіче населення, тоді як у містах – жіноче. В групі осіб від 20 до 29 років в містах набагато більше чоловіків, що можна пояснити міграцією робітничого населення саме цього віку (на 5,26% більше за жінок).Враховуючи демографічну ситуацію, що склалася в Катеринославській губернії наприкінці ХІХ ст. за загальноімперським переписом, слід зауважити, що, не дивлячись на високу смертність, все ж таки група осіб від 80-ти і старше складала 0,47% о.о.с. серед населення усієї губернії, крім того 179 осіб перетнули 100-річний віковий рубіж. Як не дивно, з цих осіб 95 жінок.Що ж стосується розлучень, то їх було зареєстровано менше ніж 0,2% у всіх групах. Таким чином, підсумовуючи дослідження, варто ще раз наголосити, що демографічний спад в Катеринославській губернії, велика дитяча смертність та більша питома вага чоловічого населення над жіночим є виразом і наслідком глобального історичного процесу – великого переходу від високих до низьких показників відтворення.



ЛІТЕРАТУРА

1. Первая Всеобщая перепись населения Российской империи, 1897 г. ХІІІ. Екатеринославская губерния. – СПб., 1904. – 310 с.

mgr Katarzyna Stukus,

Uniwersytet Rzeszowski, Instytut Historii.

dr hab prof. UR. Andrzej Bonusiak
ZARYS SYTUACJI KOŚCIOŁA KATOLICKIEGO I POLSKIEGO DUCHOWIEŃSTWA NA WILEŃSZCZYŹNIE W LATACH 1939-1945

W chwili wybuchu II wojny światowej bardzo silna była pozycja Kościoła katolickiego na Litwie. Katolicy stanowili bowiem na tych terenach ponad 80% ogółu mieszkańców. Warto zaznaczyć, że kiedy na mocy traktatu podpisanego 10 października 1939 roku Wilno i część Wileńszczyzny przekazano Litwinom, na terenie tym znajdowało się 118 parafii, w tym 37 w samym tylko Wilnie [2, s. 10]. W roku 1940 ok. 1 mln osób skupionych było w organizacjach i ruchach katolickich. W tym czasie działało na Litwie 6 męskich zakonów i zgromadzeń, skupiających 434 zakonników i dysponujących 27 klasztorami oraz 8 zakonów i zgromadzeń żeńskich z 629 siostrami i 76 klasztorami [4, s. 21].

Sowieci przejmując władzę na Litwie za główny cel postawili sobie całkowite wyeliminowanie życia religijnego na tym obszarze. Dążyli oni bowiem do stworzenia społeczeństwa ateistycznego, którym znacznie łatwiej było manipulować [1, s. 73]. Parę dni po przejęciu władzy Sowieci ogłosili rozdział Kościoła od państwa, co znacznie ograniczyło życie religijne. Kościół został pozbawiony niemal całego mienia, zarówno nieruchomości ziemskich, jak również wszelkich oszczędności na kontach bankowych. Znacjonalizowano klasztory, większe plebanie, domy parafialne oraz budynki kurii biskupich, nie zapewniając ich właścicielom żadnych lokali zastępczych. Dodatkowo ze szkół usunięto lekcje religii, a z miejsc publicznych religijne symbole [4, s. 24].

Jednocześnie rozpoczęły się represje i szykany wymierzone w stronę katolickiego duchowieństwa. Aktywność sowieckich władz bezpieczeństwa nasilała się szczególnie w okresie dorocznych świąt katolickich, takich jak m.in. Wszystkich Świętych, Boże Narodzenie i Wielkanoc. Lokalne władze administracyjne otrzymywały wtedy nakaz wzmożonej czujności i nadzoru duchowieństwa. Zdarzało się, że nabożeństwa kontrolowane były przez milicjantów ubranych w cywilne stroje, którzy z uwagą wysłuchiwali kazań i pouczeń wygłaszanych przez duchownych do zgromadzonych wiernych. W dniu 29 listopada 1940 roku Komisarz Spraw Wewnętrznych Litwy wydał rozporządzenie, w którym nakazał w szczególny sposób obserwować księży chodzących po kolędzie w okresie Świąt Bożego Narodzenia. Mimo, iż na mocy dekretu z dnia 11 października 1940 wydanego przez Radę Najwyższą Litewskiej SRR zniesiono wszystkie święta religijne, to władze komunistyczne zdawały sobie sprawę z tego jak słaba była ich pozycja w katolickim kraju, więc godziły się na pewne ustępstwa [4, s. 25].

Pierwszy etap prześladowań przez władze sowieckie zakończył się w momencie ataku hitlerowskich Niemiec na ZSRR w czerwcu 1941 roku. Stagnacja nie trwała jednak długo, bowiem nowe władze szybko postanowiły zaprowadzić swoje porządki. Systematycznie malał w tym czasie stan liczebny duchowieństwa, zwłaszcza polskiego pochodzenia. Dnia 3 marca 1942 roku aresztowano niemal wszystkich profesorów i alumnów Wileńskiego Seminarium Duchownego. Część z nich wywieziono na roboty przymusowe do Rzeszy, natomiast pozostałych umieszczono w obozach i więzieniach, w których przebywali do 16 lipca 1944 roku [1, s. 73]. Musieli oni tam ciężko pracować fizycznie, niejednokrotnie poniżani i upokarzani przez nadzorców. Do więzienia trafiali nie tylko członkowie zakonów męskich, więziono bowiem także zakonnice. Pod klasztory podjeżdżały ciężarówki, zabierając wszystkie siostry, a ich mienie przekazano w ręce władzy litewskiej. Według niepełnej dokumentacji więziennej, znajdującej się w Archiwum Litwy w Wilnie, w więzieniu na Łukiszkach przebywało ok. 175 sióstr zakonnych [5, s. 20]. W tym czasie aresztowany został metropolita Archidiecezji Wileńskiej arcybiskup Romuald Jałbrzykowski. Niemcy chcąc odciąć mu kontakt z wiernymi, wywieźli go do Mariampola. Natomiast w lipcu 1944 roku, gdy władza tych terenach wróciła w radzieckie ręce, powrócił z aresztu, obejmując ponownie władzę w archidiecezji.

Przez pierwsze miesiące po wyzwoleniu Wileńszczyzny przez Armię Czerwoną, władze sowieckie nie ingerowały w życie religijne mieszkańców. Funkcjonowały męskie i żeńskie zakony, otwarte były wszystkie kościoły, do których powracali z niemieckich więzień duchowni [1, s. 75]. W październiku 1944 roku wznowiło swoją działalność Wileńskie Seminarium Duchowne, zamknięte przez Niemców w 1942 r. Nie funkcjonowało ono jednak długo, gdyż już 20 lutego 1945 roku władze litewskie kazały je zamknąć, nakazując klerykom przenieść się na dalsze nauki do Kowna, gdzie działało Kowieńskie Seminarium Duchowne. W celu uniknięcia całkowitej likwidacji uczelni abp Jałbrzykowski nakazał przenieść ją do tej części Archidiecezji Wileńskiej, która znajdowała się w granicach państwa polskiego, do Białegostoku. Tam 8 maja 1945 roku wznowiło prace Seminarium wraz z Wydziałem Teologicznym Uniwersytetu Stefana Batorego [1]. Akcję likwidacji seminarium poprzedziła fali represji wymierzona w polskie duchowieństwie w Wilnie. Na przełomie stycznia i lutego 1945 roku zrealizowana została zatwierdzona przez szefa NKGB ZSRR Mierkułowa operacja, która miała na celu zatrzymanie najbardziej aktywnych uczestników polskiego podziemia i jego inspiratorów wywodzących się z duchowieństwa. Poddano wówczas rewizji Kurię Arcybiskupią, podczas której ponownie aresztowany został abp Jałbrzykowski. Oskarżono go m.in. o sprzyjanie antyradzieckiej działalności polskiego podziemia. Zarzucono mu także działania sprzeczne z podpisaną we wrześniu 1944 roku umową między rządami Litwy i Polski w sprawie ewakuacji polskiej ludności. Zdaniem władz metropolita sprzeciwiał się repatriacji księży. W rzeczywistości abp R. Jałbrzykowski zachęcał księży do pozostania w swych parafiach, namawiając do wyjazdu jedynie młodych kapłanów, którym groziło największe niebezpieczeństwo prześladowania ze strony okupanta [3, s. 8]. Osadzonego w więzieniu metropolitę wypuszczono po miesiącu i nakazano mu opuścić ZSRR w ciągu 10 dni. W połowie lipca 1945 roku abp Jałbrzykowski przeniósł się do Białegostoku, skąd zarządzał tą częścią Archidiecezji Wileńskiej, która pozostawała w polskich granicach [1, s. 75].

Działania wymierzone w metropolitę wileńskiego były celowym zabiegiem władzy radzieckiej. Jej zdaniem bowiem obecność kapłana na tych terenach sprzyjała zachowaniu polskości w tej części diecezji. Na jego miejsce wybrano ks. Mieczysława Reinysa, która podobnie jak jego poprzednik pragnął być biskupem wszystkich wiernych, niezależnie od narodowości. W związku z tym odmówił współpracy z NKWD, co w konsekwencji doprowadziło do jego aresztowania i zesłania w głąb ZSRR. Trudne położenie polskiego duchowieństwa na Wileńszczyźnie sprawiło, że wielu kapłanów z obawy przed represjami opuściło Litwę. Kilku jednak pozostało w swych parafiach, gdzie mimo wojny kontynuowali posługę kapłańską. Tak było w przypadku księdza prałata Józefa Obrembskiego, którego wojna „zastała” w Turgielach. Mimo strachu przed wywiezieniem zdecydował się pozostać na Litwie, dając tym swym parafianom przykład ogromnej odwagi.

LITERATURA

1. Bobryk A. Odrodzenie narodowe Polaków w Republice Litewskiej 1987 – 1997 / A. Bobryk. – Toruń, 2006. – S. 73–75.

2. Hlebowicz A. Kościół odrodzony- katolicyzm w państwie sowieckim 1944 – 1992 / A. Hlebowicz. – Gdańsk, 1993. – S.10.

3. Mikłaszewska I. Likwidacja Wileńskiego Seminarium Duchownego / I. Mikłaszewska // “Nasza Gazeta”. – 2000. – nr 15. – S. 8.

4. Mikłaszewska I. Polityka sowiecka wobec Kościoła katolickiego na Litwie 1944-1965 / I. Mikłaszewska. – Warszawa, 2001. – S. 21-25

5. Pasierbska H. Losy polskiego duchowieństwa podczas okupacji hitlerowskiej / H. Pasierbska // “Magazyn Wileński”. – 1991. – nr 21-22. – S. 20.



Daniel Haník,

Uniwersytet Rzeszowski,

Wydział Socjologiczno-Historyczny
OSADNICTWO CELTYCKIE NA SŁOWACJI (IV – I W P. N. E.)

Część dzisiejszej Słowacji rozciąga się na obszarze środkowego dorzecza Dunaju. Terytorium to obejmuje południowo-zachodnią Słowację, Północną Krainę Zadunajską, najbardziej na południe wysuniętą część Moraw, Dolną Austrię i Burgenland. W epoce lateńskiej stykały się tutaj dwa główne okręgi celtyckiego osadnictwa – wschodni i zachodni. Ich kultura materialna jest do pewnego stopnia jednolita, jednak można w niej znaleźć różnice związane z rozwojem regionalnym w ramach mniejszych obszarów. Obraz kulturowy Słowacji okresu lateńskiego był zróżnicowany ze względu na warunki geograficzne i wpływy różnych grup kulturowych. Pierwszym obszarem jest zachodnia Słowacja, drugim część centralna oraz północna z kulturą puchowską. Trzecią częścią jest Słowacja wschodnia.

Obecność Celtów na terytorium Słowacji w epoce wczesnego okresu lateńskiego dowodzą znaleziska kultury materialnej, której charakterystycznymi elementami jest ceramika ręczna albo wyrabiana na kole garncarskim, broń żelazna i różna kobieca oraz męska biżuteria. Z początkowej fazy celtyckiego osadnictwa pochodzi ufortyfikowana osada w Horných Orešanoch. Do pierwszych celtyckich wyrobów wczesno-lateńskiego stylu należą atrakcyjne klamry na przykład z Slovenského Pravna, Sebeslaviec, Blatnice a także z Sklabinského Podzámku. W starszej epoce lateńskiej większość osadnictwa celtyckiego grupowała się na urodzajnych terenach niedaleko rzek, nie tylko na południowo-zachodniej Słowacji, ale nawet i na południu (słowacko-węgerskom pograniczu), południowo-wschodniej części w regionie Zemplinskim oraz Kotliny Koszyckiej. Rezultatem tego są znaleziska grobowe z Cejkova, Valalikov i Koszyc. W tej epoce Celtowie dotarli do Hornego Potisia i Siedmiogrodu. W późnym okresie lateńskim dochodzi do radykalnych zmian nie tylko na obszarze środkowego dorzecza Dunaju, ale i na obszarze całej środkowej Europy. Genezą tych zjawisk były przemiany gospodarcze, polityczne i społeczne plemion celtyckich. Obrządek ciałopalny zastąpił inhumację i birytualizm oraz zanikły duże płaskie cmentarzyska. Zakładano nowe osady na nizinach i strategicznych miejscach z oddzielnymi miejscami przeznaczonymi na cmentarzyska. Na sytuację środkowego dorzecza Dunaju na przełomie er miały wpływ przesunięcia Bojów, Daków, później Germanów oraz ekspansywna polityka rzymska, której efektem było powstanie prowincji Panonia i Noricum. Osadnictwo na tym terenie w późnej dobie lateńskiej koncentrowało się na osadach nizinnych oraz oppidach.

Ekspansja Celtów nie objęła całego terytorium dzisiejszej Słowacji. Pierwsze kontakty Celtów z tymi terenami nie były zbyt intensywne, gdyż nie leżały w strefie ich bezpośrednich interesów. Rzadziej zasiedlali mniej urodzajne północne części kraju. Osadnictwo skupiało się na urodzajnych ziemiach wschodnich oraz najbardziej urodzajnych na południu i południowym zachodzie Słowacji. Zasiedlanie naszego kraju było wynikiem naturalnych procesów historycznych. Pierwsza fala ekspansji celtyckiej objęła północną cześć środkowego dorzecza Dunaju, głównie zachodnią Słowację. Na tych obszarach napotkali skupiska ludności starszych jednostek kulturowych (Vekerzug) a na północy i wschodzie zanikających kultur epoki halsztackiej. Od początku zasiedlania terytorium Słowacji aż do zaniku tego osadnictwa centralną jego częścią była południowo zachodnia część kraju. Obszar Veľkého žitného ostrova był rzadko zasiedlony z powodu podmokłych gruntów i częstego zalewania przez Mały Dunaj. Korzystnym terenem dla nowych osadników był obszar Małych Karpat.

Na początku przenikanie Celtów na terytorium Słowacji było sporadyczne i pierwsza fala ekspansji nie objęła centralnej, wschodniej i północnej części kraju. Ich napływ na północne terytoria nie był intensywny. Przesunięcie Celtów na wspomniane obszary nastąpiło na przełomie er pod wpływem naporu Daków. Skutkiem tych migracji było powstanie na tych terenach kultury puchowskiej, łączącej obydwie tradycje kulturowe. Kolejnymi czynnikami tych przesunięć był najazd Cymbrów oraz migracja czeskich Bojów do środkowego dorzecza Dunaju. W starszym okresie lateńskim koncentracja osadnictwa celtyckiego zaznacza się głównie na urodzajnych obszarach dolin rzecznych i to nie tylko w południowo zachodniej Słowacji, ale też na południu (słowacko-węgierskim pograniczu) i wschodzie kraju, szczególnie w jego południowo wschodniej części (Kotlina Koszycka, Zemplin, Horne Potisie). Pod koniec epoki lateńskiej nastąpiło intensywne zasiedlenie północnej części Niziny Potiskiej. Wschodniosłowacka Nizina miała w tym czasie drugorzędne znaczenie. Wyraźny wpływ Celtów na tereny Słowacji można zaobserwować już od czasów, gdy migrowali na ziemie leżące na południu, zachodzie i południowym wschodzie od ich ojczyzny. Koniec 3 i cały 2 wiek p. n. e. jest szczytowym okresem osadnictwa celtyckiego na Słowacji, również dzięki drugiej fali ekspansji celtyckiej, szczególnie do południowego zachodu terytorium kraju. Wiąże się to z przesunięciem północno-italskich plemion celtyckich oraz Bojów po ich porażce z Rzymianami, prawdopodobnie w pierwszej połowie 2 wieku p. n. e., t. j. w okresie środkowo lateńskim.

BIBLIOGRAFIA

1. Benadik B. Obraz doby laténskej na Slovensku / B. Benadik // Slovenská archeológia. – 1971. – T. 19. – Nr 2.

2. Furmánek V. Dejiny dávnovekého Slovenska / V. Furmánek, A. Ruttkay, S. Šiška. – Tatran-Bratislava, 1991.

3. Pieta K. Keltské osídlenie Slovenska / K. Pieta. – AÚ SAV, Bratislava-Nitra, 2008.






Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   28

Схожі:

Том Гуманітарні науки Бердянськ 2011 (06) ббк 74я5 iconТом Гуманітарні науки Бердянськ 2016 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 19 травня 2016 року. –...
Том Гуманітарні науки Бердянськ 2011 (06) ббк 74я5 iconТом Гуманітарні науки Бердянськ 2009 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на днях науки 21 травня 2009 року. –...
Том Гуманітарні науки Бердянськ 2011 (06) ббк 74я5 iconТом Гуманітарні науки Бердянськ 2010 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на днях науки 13 травня 2010 року. –...
Том Гуманітарні науки Бердянськ 2011 (06) ббк 74я5 iconТом Гуманітарні науки Бердянськ 2008 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на днях науки 15 травня 2008 року. –...
Том Гуманітарні науки Бердянськ 2011 (06) ббк 74я5 iconТом Гуманітарні науки Бердянськ 2015 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 14 травня 2015 року. –...
Том Гуманітарні науки Бердянськ 2011 (06) ббк 74я5 iconТом Гуманітарні науки Бердянськ 2014 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 15 травня 2014 року. –...
Том Гуманітарні науки Бердянськ 2011 (06) ббк 74я5 iconТом Педагогічні науки Бердянськ 2012 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 19 квітня 2012 року. –...
Том Гуманітарні науки Бердянськ 2011 (06) ббк 74я5 iconТом Природничі науки Бердянськ 2014 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 15 травня 2014 року. –...
Том Гуманітарні науки Бердянськ 2011 (06) ббк 74я5 iconТом Природничі науки Бердянськ 2016 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 19 травня 2016 року. –...
Том Гуманітарні науки Бердянськ 2011 (06) ббк 74я5 iconТом Педагогічні науки Бердянськ 2007 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на днях науки 18 травня 2007 року. –...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка