У десяти томах



Сторінка12/32
Дата конвертації15.02.2018
Розмір5.7 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   32

Павлик підбільшав, і його одвезли в київську гімназію. Там вже не було ні Журбанів, ні журбанських наймитів, ні пастухів. Там була інша сфера, інше життя. Великоруська

9 Нечуй-Левицький, т. II

129

мова панувала в школі. Павлик вернувся додому на вакації, стративши й самий слід Журбанів, слід української національності й мови.



– Хтось дуже добрий вигадав оту школу! – казала Надежда Степанівна, вітаючи синка. – Тепер гарно й подивиться на хлопця! І говорить, як треба, і до пастухів не горнеться.

– Ти б одвезла його в інститут! – обізвавсь Радюк.

– А ти б хотів, щоб інститутки горобців дерли та вчились мужичих казок?

– Та хоч би й горобців лякали на городі, як опудала, то все б таки була якась користь! Чи не чула ти, як одна попівна, вернувшись з київського пансіону, пішла на тік, побачила там граблі та й питається в молотників: “Що це таке чудне та смішне? Я й зроду такого дива не бачила?” “От наступіть, панно, на зубці, то воно само скаже, як його звуть”, – каже молотник. Вона й наступила, а граблі як підведуться та лусь її в лоб! “А, прокляті граблі! як мене здорово вдарили!” – крикнула вона. “А бачте, само сказало!” – казав молотник. Потім вона заглянула в пекарню. Дивиться, аж на стіні висить сито. От вона й питається в наймички: “Що це в вас таке чудне? Я вперше зроду бачу таке диво! Що ви ним робите? Чи рибу ловите, чи що?” – каже вона та все повертає його на двох пальчиках. А сито лусь її по носі! “Ой каторжне сито! як же мене здорово вдарило!” Чи не хочеш ти й з нашого Павлика зробить такого митця, як була та попівна?

– Я тобі скажу от що: чи не знести б нам оту опріч- ню хату для челяді з двора? Може б, діти не бігали до слуг?

– Як не маємо чого робить, то й знесім ! Чи не чула ти казки, як було собі три брати: два розумних, а третій дурень. От і поділились вони батьківським добром. Старші й кажуть меншому: “Ми ж візьмемо воли, корови й хату, нащо вони тобі здались? а ти собі візьми ступу”. Дурень думає: “І нащо мені й справді ті воли та корови, той клопіт? Візьму лучче ступу; одначе вона не їсть і не п’є”. От і взяв він ступу та й поніс, та все носиться з нею, та носиться, не знає, куди її притулить...

– Бозна-що ти верзеш! – казала жінка осміхаючись. – Нащо й хату переносить, коли ти сам гаразд навчиш сина усьому. Ну-ну! Та що зробив той дурень з ступою? – питала вона, цікава знать кінець тієї казки.

130


– Що зробив? Носився, носився цілий день і зайшов з нею аж у ліс. Коли це настала ніч, стало поночі, а він і думає: “А що, як я засну, а хтось прийде та вкраде ступу? Полізу я на дуба та й ступу потягну з собою”. А що? Чи хороша моя казочка?

– Хороша-прехороша! – сказала жінка сміючись.

– І ти кажеш – хороша, і я кажу – хороша. Був собі чоловік-нетяжка, а на йому синя семряжка, на голові шапочка, а на спині латочка. Чи хороша моя казочка?

– Та хороша! Тільки кажи далі.

– І ти кажеш – кажи далі, і я кажу – кажи далі... Був собі чоловік-нетяжка... – знов починав Радюк, жартуючи, поки жінка не забувала про ту надвірню хату, і про челядь, і про мужицький еплив на свого синка.

Павло скінчив гімназію дуже добре й пішов в університет. В університеті почалось для його нове життя. Європейські ідеї почали вже заходить з наукою і все більше та більше розходились поміж молодими людьми.

Молодий Радюк вперше озирнувся на світ божий своїм власним розумом, вперше почав думать своєю головою і почутив, що він переродивсь.

Павло Радюк наймав собі невеличке житло на Старому Києві. Він мав одну невеличку кімнату й жив собі сам не багато, але й не бідно по своїх середніх достатках. Все життя, всі думи молодого Радюка можна було постерегти по обставі його кімнатки. На канапі, на етажерці, на столі й на вікнах були розкидані книжки й ноти. Кілька книжок лежало купою під канапою. На есяких місцях лежало з п’ять розгорнутих книжок і журналів, котрі Радюк читав разом. Там були книжки українські й руські, французькі й німецькі. Європейська просвіта, європейські ідеї-–все те заразом наплило в його голову, зачепило всі його думки. Він разом хотів усе те прикласти до життя свого народу й України. На другому столі лежали збірники українських пісень, лежали розгорнуті нотні листки паперу, де були початі українські пісні. Радюк заводив їх у ноти, бо вмів грати на скрипці, що висіла на стіні над столом. Він думав і за національну музику, і за просвіту народу, бо на столі валялось кільки книжечок для народу й народних шкіл.

Багато дум тривожило молоду Радюкову голову в тій хатині! І він почував у собі силу й потяг до того, щоб розкинуть свої думи між людьми, поділиться ними з своїми

9*

131



товаришами. Товариші часто сходились до його. За стаканом пива або чаю вони багато дечого переговорювали між собою. Часто дуже пізньою добою розходились товариші од Радюка додому, і не один молодий хлопець виносив з собою гуманну ідею й прихильність до людей, до народу, до України. Молодий, говорючий Радюк був ватажком між своїми близькими товаришами, бо його всі любили за розум, добрість і щирість. Його знали й професори, і Дашкович запросив навіть до себе, до свого кружка. Проворний, веселий, говорючий, Радюк скрізь встигав побувати й побалакать. Він почував у собі велику силу й завзятість. Здавалось, він був тією силою вітру в природі, що має призначення розносить з собою насіння всяких рослин і на степи, і на піски, і за моря, і на високі гори.

Сидячи в себе в кімнаті з молодими товаришами, Радюк часто міряв свою Україну мірою європейських ідей, і на його находив і страх, находила й злість. Молоді Радникові товариші з надзвичайною сміливістю перетрушували ввесь уклад життя, перебирали, як по пальцях, всі свої пе- редніші старі погляди, позичені в батьків, в дідів, в школі, у вчителів. І їм не було спину в чотирьох стінах, в темну ніч, між душами й серцями, однаково молодими й сміливими. Тоді Радюк складав свої пересвідчення.

Було літо, і настали вакації. Радюка ждали в Журбанях щодня. Мати понапікала й понаварювала. Наближався вечір, і вся Радюкова сім’я зібралась на терасу пити чай і виглядать Павла. Чимало минуло часу, і велика зміна сталася з старим Радюком і його жінкою. Радюк сидів коло стола, сивий, аж білий, але його лице було й тепер гарне й свіже. Здається, задля його лиця не було старості: такі швидкі були його очі, такі червоні уста, такі рум'яні повні щоки. І тоді, як старість присипала снігом його волосся на голові, вона не насмілилась доторкнуться до чорних великих вусів, котрі мали великий контраст з сивою головою. Радюк анітрішки не стратив веселості та охоти до оповіданнів і балачки. А його жінка дуже подалась, помарніла, змізерніла, зблідла; її щоки позападали, і колись класичний ніс тепер аж надто видався з лиця, загострився по- старечому.

Сонце спускалось. Надворі було тихо й тепло, як буває в жнива. Після довгого, як море, літнього дня все на світі ніби потомилось. І сонце ніби знехотя йшло на одпочинок, дерева стояли неворушно. На полі на пригорках важкі

132

волотки проса, повні, стиглі вже колоски пшениці понахилялись додолу і ніби вже дрімали. Птиці мовчали. Було якось тихо й мертво надворі, ніби само небо вже дрімало. Прямо з тераси було видко шлях, котрий вибігав з зеленого степу й ледве примітно спускався в село B03B030M з пригорка. Вже й череда перейшла; тільки шляхом ледве плуганились дві корови, одбившись од череди.



Радюк почав розмовлять з жінкою про хазяйство; але розмова його все рвалася. Його думка давно полинула в степ шляхом – виглядать сина. Він пив чай і очей не зводив з того битого шляху. І його жінка держала стакан чаю в руках, а задумані, втомлені очі повернулись до степу, до синього неба, туди, де стояв Київ. Навіть малі дівчата не пустували й вгамувались, неначе й їх думки злились докупи з думкою батька й матері.

Наливаючи чай, Надежда Степанівна щовечора ставила на стіл зайвий стакан. І тепер вона налила всім по стаканові й поставила один порожній; навіть вкинула туди грудочку сахару.

Радюк подивився й промовив:

– Для гостя наготувала!

Радючка навіть не обізвалась, тільки її очі знов потягло в степ, туди, де ховався й зникав битий шлях, де стояв Київ. Вона тихесенько зітхнула.

Замість жартів Радюк і собі легенько зітхнув. В їх була одна думка, одно почуття. Мати думала-гадала про долю .сина: яка-то колись буде його жінка, і де він її візьме, і які в неї колись будуть унучата, і чи буде він щасливий в парі з молодою жінкою. А батько думав, як-то там синові вдалися екзамени, і як він скінчить курс, і яку собі службу дістане, і як йому вдасться на тій службі: чи осміхнеться до його доля, чи, може, недоля буде слідком ходить за ним на довгій ниві життя. І всі ті думи вони обоє ніби читали на далекому небі, на сизому степу, де він зливався ніби туманом з синім небом. Туди тягло й поривало їх очі й їх думи.

Коли це з степу неначе випливла жидівська балагула, напнута білим полотном. В балагулі стриміло з десять голів, натиканих по всьому возі вздовж і впоперек. Балагула скотилась в ярок і наробила своїми брязкалами багацько шелесту серед тихого села. Серце в батька й матері швидше закидалось. Одначе балагула загула проз панський двір, і швидко не стало чуть ні гудіння, ні брязкання.

133


– Мабуть, жиди поїхали в Полтаву на ярмарок, – тихо промовив Радюк.

– Мабуть!.. – ще тихіше обізвалась Радючка й зітхнула. Вже сонце стало на вечірньому прузі над самим степом. Коротке гостре проміння заквітчало його навкруги, неначе кругом його стирчали натикані ножі, розпечені в огні. Тихий світ лився по степу. Ввесь степ червонів проти сонця, ніби вкритий червоним туманом, і той туман неначе широкими завісами спадав з сонця й розтягувався все ширше та ширше по степу без кінця. А сонце блищало на вечірньому небі якимсь чудовим оком, котрому нема нічого рівного в світі!

З гори знов почало з’їжджать дві повозки, запряжені добрими кіньми. Піддурене серце батьків якось не вірило й не ждало нічого. Вони думали, що й ті вози поминуть Журбані й не привезуть коханого сина. Вози стали на подвір’ї, і до Радюків на терасу ввійшло кілька сусід-дідичів, щирих приятелів. Вони знали, що в Журбанях сподівались молодого Радюка, і приїхали навідаться, розпитать про Київ, про новини. Вони привітались до хазяїна й хазяйки й почали розмовлять, але розмова якось не йшла на душу Радюкам: їм обом так бажалось думать й ждати на самоті.

– Чи нема й досі сина з Києва? – спитав один сусід.

– Нема. Ждемо й не діждемось. Дай боже, щоб ви

були добрі на почин в цей вечір, – промовив Радюк якось смутно. '

Тимчасом, як гості розмовляли й пили чай, молодий Радюк приїхав у двір і, розпитавши, що вся сім’я п’є чай на терасі, пішов туди навпростець через садок. Вся сім’я Радюків і всі гості побачили, що через садок до тераси сміливо йшов якийсь сільський парубок, але такий гарний, так гарно убраний, неначе на театральній сцені. На молодому парубкові була, правда, проста чорна свита, але пошита не сільським кравцем. Зате ж сорочка була вишита заполоччю з шовком. Всі груди й комір були залиті червоними мережками. Червона стьожка й застіжка були оксамитові, на голові бриль був солом’яний, але не простий. Сині шаровари були широкі. Чудовий парубок з такою красою лиця, про яку розказують в казках, йшов просто й сміливо до тераси, як людина, дуже вхожа й близька до хазяїнів.

– Який гарний парубок! – сказав один гість.

– Який він схожий на нашого Павла! – промовила

134


Радюківна. Радюк і Радючка дивились на того парубка і своїм очам не вірили. То був їх син, молодий студент Павло. Він кинувся поперед усього батькові на шию й тричі поцілувався з ним, потім привітався до матері , й сестер, а потім до гостей. Його убрання так вразило всіх, що батько зараз спитав його про одежу, а не про здоров’я.

– Що це на тобі за убрання? – спитав батько.

– Одежа! хіба ж не бачите? український народний костюм, – промовив син чистою українською мовою і тим ще більше вдивив свою матір і сестер. Материне лице так і розтяглось вподовж. Вона тільки руки згорнула й вирячила очі на сина.

– Нащо ж ти так убрався? – спитала мати.

– Бо тепер так ходять наші студенти.

– Мабуть, тепер така поведенція, чи що? – питав батько.

– Яка чудна в вас мода: зовсім мужича! – сказала мати.

– Та й ваша мода часом буває не краща, – промовив Радюк до жінки. – Одначе студентська поведенція не погана, сказати правду! Та як тобі, Павле, вона пристала до лиця! Ти тут позводиш з ума всіх наших хуторянок.

І батько задивився на свого сина, бо йому й справді дуже приставала до лиця вишивана сорочка, а до брів, до кучерів приставала червона стьожка. Він поклав свою міц- ну руку на синове плече й придивлявся до його: “А признайся, сину, хто тобі вигаптував оцю мережану сорочку, га? Ану, признавайся!” – і всі засміялись.

– З чого оце в тебе ця свита? –питала мати, лапаючи своєю делікатною рукою грубу й шерстку свиту.

– З простого мужицького сукна.

– Боже мій! я собі руки обшмульгала об твою свиту! Скинь, будь ласка, її! Зараз скинь! Боже мій! ти собі шию обшмульгаєш, ти себе покалічиш.

– А селяни ж носять, та й не калічать же себе, – сказав син.

– То ж мужики! А ти не звик до такої товстої, шерсткої одежі!..

– То треба звикать. Мало чого, що не звик! – сказав син.

– Та навіщо ж тобі звикати? – крикнула Надежда Степанівна. – Чи тобі нема в чому ходить, чи що?

– Добре, що мені є в чому ходить. А є такі студенти, котрим і справді ні в чому ходить. А, опріч того, нам

135


треба у всьому ділить долю з своїм народом, починаючи хоч би од свити...

При таких словах у деяких гостей лиця розтяглися вздовж, а в деяких – впоперек, як кому подобалось.

– О, багацько, сину, поможеш їм тим, що носитимеш свиту! – сказав батько осміхаючись.

Батьків жарт зачепив сина за серце.

– Ми, тату, носимо народну свиту, бо ми народовці, стаємо на бік народу; ми націонали! [Ми протестуємо нашою свитою проти деспотизму, який насів на нашу українську національність, на нашу мову, на нашу літературу, на наше життя. Ми тим протестуємо проти всякого деспотизму і стаємо на бік нашого народу, боронячи його од панства, та ще й чужого, од впливу чужих мов, чужої віри, од впливу всіх чортів і бісів, які тільки посміли покласти свою ворожу руку на наше добро, на наш народ!..]

Павло Радюк говорив чистою українською мовою. На- дежді Степанівні так і здалось, що він знов попав під вплив наймитів, пастухів і всієї журбанської челяді. Та.свита, та українська розмова, той запал, з яким говорив молодий студент, – все те не тільки вдивило матір, але й злякало. Гості ще більше порозтягали вид і руки поопускали.

– Боже! Що з тобою сталося? Як ти говориш? Чого ти так багацько говориш? – говорила мати, здержуючи сина. Вона давно налила йому стакан чаю, поставила перед ним масло, паляницю, сухарці, молоко. А син неначе не бачив нічого та все говорив, доки й чай прохолов.

– Ми носимо народну одежу, бо чим же ми викинемо значок про свої ідеї? Чим же ми дамо ознаку, коли нам рот затулений, коли нам зв’язали руки й ноги. Що ж ми маємо робить, доки народиться наша наука, поки виробиться наша мова? Що ж маємо робити? –говорив Павло, набираючись вогню й обертаючись до матері.

– Та пий чай, голубчику мій дорогий! Пий чай, бо вихолоне зовсім! – прохала мати, присовуючи до його стакан, – та не кричи, бо ти собі горло порвеш. їхав так довго, приїхав так здалека, втомився, здороживсь, припав пилом, а тут треба доконче розмовляти й кричать!

– Спасибі, мамо! Встигну ще напитись й наїстись, – сказав молодий студент, хлиснувши похапцем трохи чаю й укинувши хапки в рот шматочок паляниці.

Він так швидко вливав чай у рот і так швидко їв паляницю, неначе хапався кудись йти, щось робить. Після

136


університетського товариства, після палких недавніх диспутів у Києві йому й тепер здавалось, що він розмовляє з молодими товаришами й хоче перемогти когось в диспуті. Нові ідеї муляли йому в голові й дуже займали його, гарячили його кров.

– Не пий, сину, так швидко! Не хапайсь-бо так. Часу буде доволі, – здержувала його мати, на що син не звернув ніякої вваги.

– І багацько вас там носить такий костюм? – спитав батько. Син покинув пить і їсти й підвів голову.

– О! Нас є чимало! Ми кланяємось новим гуманним ідеям, які давно розійшлися по Європі й ледве оце добираються до нас. Чи ви пак знаєте, що ми всі зараз терпимо і самі того не добачаємо? Бо ми були сліпі, глухі й німі. [І народ терпить, і ми всі терпимо, куди не глянь. У нас що дуже й підле, те панує і жме, а що слабе й добре, те мусить терпіти і не сміє голосу подати.] Ще то наше велике щастя, що народ наш вже визволений од панщини, вирваний з рук польської шляхти, котра держала наш народ в своїх руках у неволі.

– Та що ж маємо робить? З ким маємо битись і войдуваться і за що? – спитав один гість, але Павло не дав йому й скінчити.

– З темною силою треба войдуваться! Нам не треба ні землі, ні води. Нашою водою можна світ потопить; нашою землею можна засипать волю всіх людей на цілому світі. Нам не треба солдатчини! [Нам не треба кадила й кропила! Ми й так темні й глухі; ми й так маємо більма на очах! Нащо нам великі дзвони? Нащо нам золотоверхі монастирі? Нащо нам топити віск перед образами?]

– Не кричи, сину, бо ми чуємо! Пожалій себе! – здержував його батько, а сам несамохіть милувався сином. Його завзяття, палка вдача, розум, розвитий наукою, – все те тішило батька так, що він задивлявся на блискучі синові очі, на палаючі щоки. Він був гордий сином перед сусідами.

– Наша земля на Україні як золото, а народ наш часто голодує. В нас нема промислівства, а про народ ніхто й не дбає, ніхто його не напутить, не вчить, не наводить на розум. Наша народна пісня поетична й чудова, як утвори перворядних геніїв; наша поезія, наша мова багата, як щире золото. І все те марно занапащається, пропадає, лежить непочате. І доки воно лежатиме? Нам: це треба войни, а

137

треба просвіти! [Нащо нам земля й вода? Нащо кропило й кадило? Грека й латина? А нас тільки тим і годують і не дають нам нічого луччого, держать нас і народ наш в темноті, не дають народові навіть св. письма на його мові, що вже мають дикарі, не дають нам нашого хліба, не дають нам нашої мови, не дають нам нашої волі, науки, школи, просвіти.]



Павло встав і почав махать руками. Його червоне лице палало, як в огні, очі блищали завзяттям і надзвичайною красою сміливості. Він почував у собі таку любов до нової ідеї, що старий батько своїм серцем, несамохіть, почутив, що в синових словах є щось нове й правдиве. А син все говорив та говорив. Його язик, такий легкий, як і в батька, ледве встигав вигортать і виявлять силу думок, всю силу гарячого почування, котре наче кипіло й клекотіло в його серці. Мати одсунула од його холодний недопитий стакан і присунула другий, гарячий. Син не доторкнувся до його й не переставав говорить. Нове убрання, нова мова, якісь ідеї, котрих вона добре не втямила, хоч трохи й постерега- ла, надзвичайний запал і навіть злість, з котрою злітали слова й думки з синового язика, – все те дуже здивувало матір, котра до цього часу за ніякі ідеї нічого й не чула. Вона бачила, що чиниться щось нечуване, і перш од усього злякалась. Інстинкт материнський найпередніше заговорив в її серці. А гості все сиділи мовчки та тільки дивились.

[– Де наша минувшість, де вона ділась? Де наша козацька воля і рівність? Нам не треба Туркестану, не треба солдатчини, не треба панів!]

– Та чого ж нам треба? – спитав батько несміливо й тихо, сливе нишком.

– Та чого нам не треба, коли ми нічого не маємо!

І Павло витяг з кишені жмут паперу, писаного й літографованого, й твердою рукою кинув на стіл. Мати й батько, сестри й гості – всі жахнулись й одхилились од стола. Велике завзяття, й гаряче слово, і жар серця, і темний вечір – все те впливало на слухачів так, що їм здалось, ніби він кинув на стіл якісь чари, а не пучок паперу.

Між тими паперами було багацько писаних і літографованих перекладів нових європейських авторів: [Ренара, Бюхнера, Фейербаха, Прудона, деякі заборонені цензурою твори Шевченка і багато дечого іншфго.]

– Нехай же це все полежить до' завтрього, бо тепер

138


не буде часу читать. Ти все говориш, – сказав батько, – а я мовчу. Мені обридло вже мовчать. Мовчи ще ти, а я говоритиму! Я тобі тим часом розкажу, як були собі дві молодиці, та обидві такі цокотухи, такі лепетухи! якраз такі, як ти та я, що одна другої ніяк не переговорить! Одна другій щось розказує. Обидві разом своє товчуть, і одна одної не слухає. Ото раз вони пішли в заклад, хто кого переговорить.

– Ет, тату! Нам не треба анекдотів! нам не треба балакання; не треба слів, а треба діла! –крикнув син, перебиваючи батька.

– Отуди ік бісовому батькові! Я говорив цілий вік, а оце при тобі доведеться мовчать! То я вже й не знаю, чого тобі треба. Як ми вчились, нам і в голову не приходило, чого треба, а чого не треба!

– То-то й горе! А нам от і в голову прийшло! Ми хочемо все перетрусить, передивиться. Ми не хочемо жить навмання, йти навпомацки, говорити, думать і робить по чийомусь там розумові чи по баб’ячих давніх переказах.

– Боже мій! Що з тобою сталося? Що там у вас діється в тих школах, коли ти так змінився, зовсім не той став! – бідкалась мати й ніяк не могла втямить, а тільки догадувалась, що з ним сталась якась зміна, котра дуже не припадала їй до серця. – Не п’є чаю, не їсть, сердиться, верещить! Ти собі груди порвеш! Що там у вас скоїлось таке безглузде по школах? Я не спатиму цієї ночі.

– Про мене, мамо, й не спіть, а зо мною сталося те, що бачите.

– Бач, жінко, було його малим не пускать горобців дерти з мужицькими дітьми, – промовив батько, – а все то в тому винні горобчики!

Той жарт розсмішив усіх. Всі засміялись, навіть молодий студент осміхнувся, а гості не знали, що думать, що й казать. Одначе всі вони кинулись до заборонених творів [Шевченка!, і дехто почав їх голосно читать. [Всі слухали з великою охотою й цікавістю, не згірше, як слухали й молодого Радюка.]

Павло тим часом замовк і пив чай. Його пульс кидався дуже швидко, лице горіло. Він утомився й мовчав. А з-за вуглів і кущів виглядали дівчата й молодиці. По дворі пішла чутка, що приїхав панич з Києва й привіз з собою якогось парубка, та такого гарного, що й пером не списати

139


і не змалювать! Всі дівчата й молодиці, одна за одною, побігли дивиться на того парубка, що пішов слідком за паничем і втирився в панський ганок. Одначе зараз вони впізнали в тому парубкові свого панича й не могли одірвать од його очей.

– Та й гарний же наш панич в парубоцькому убранні! – сказала одна наймичка до дівчат.

– А яка на йому сорочка! неначе золотом шита; а яка застіжка! Ой гарний же, як сонце, як місяць! –промовила друга дівчина, підіймаючись навшпиньки з-за плечей молодиці.

Тим часом почали налагоджувать стіл для вечері.

– Оце прошу тебе, сину, за одну річ! Ти передніше наїжся, напийся, а потім будеш говорити, про мене, й до світу, – просила мати сина.

Син так і зробив. Закачавши трохи рукава свити, він почав уплітать печене й варене, та так швидко, неначе хапався, ніби йому треба було от-от зараз бігти на лекцію, щоб не опізниться. Батько тим часом розказував йому за хуторянських паннів та про одну сусіду, панію Макуху.

– Як приїде до нас завтра панія Макуха, то ти, сину, побалакай з нею і про волю, і про долю. От хто заговорить з тобою! – сказав старий Радюк, і всі гості зареготались разом.

– І таких треба навчать, як ваша Макуха, і таких треба просвічувать сьогочасними європейськими ідеями. Бо звідкіль же вони наберуться тих ідей? Газети до їх не доходять, людей просвічених вони не бачать. Ростуть собі, як лопух на городі, як той степовий бур'ян.

– О, вибачай! Панія Макуха зовсім не хуторянський лопух! Вона часом і філософствує, Раз мені казала: “Що то пак бог дав! Як-от курка, то й птиця, і несеться; а як кішка, то вже й звір, і навіть не несеться, а котиться. Так вже, мабуть, дав господь милосердний”. Ти, сину, таки її просвіти! Вона тебе зрозуміє і втямить твої ідеї.

Після вечері Павло таки не втерпів і знов розпочав розмову про нові ідеї з батьком та гістьми. Мати вже давно пішла спати, а вони все балакали та балакали. Син був дуже радий, що батько й гості починали потроху його розуміть, з дечим почали згоджуваться, хоч в дечому й суперечили йому.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   32

Схожі:

У десяти томах iconКолектив Національного музею Тараса Шевченка бере активну участь у підготовці Повного зібрання творів Тараса Шевченка у 2 томах та Шевченківської енциклопедії у томах, що мають побачити світ до 2014 року
Хіх ст. З середини ж XIX ст свинцеве білило було без срібла, а цинкове було відкрите в 850 р. І широко використовуватися почало вже...
У десяти томах iconТворчість Ю. М. Мушкетика
Визнаний майстер сучасної української прози. За три десятиліття літературної праці ним опубліковано більше десяти романів, низку...
У десяти томах iconМихайло присяжний
Міжнародний Комітет захисту журналістів двічі включав колишнього Президента України Леоніда Кучму в перелік десяти найбільших ворогів...
У десяти томах iconТвори в двох томах
До першого тому вибраних творів відомого українського радянського письменника, лауреата Республіканської літера­турної премії ім....
У десяти томах iconНаша любов І святиня “ М. Стельмах Бібліографічний список літератури На вічнім шляху до Шевченка
Шевченко, Т. Г. Зібрання творів [Текст]: у 6-ти томах / Шевченко Т. Г. К.: Наукова думка, 2003
У десяти томах iconІвано-Франківськ 2014 Творчість Т. Г. Шевченка
Шевченко Т. Г. Твори в трьох томах [Текст] /Т. Г. Шевченко; критико-біогр нарис : акад. О.Є корнійчука. – К. Державне видавництво...
У десяти томах iconМихайло грушевський історія української літератури. В 6-ти томах
Назва. Історія літератури як наукова дисципліна. Завдання історії літератури. Філологічно-естетичне І соціологічне трактування літератури....
У десяти томах iconОстап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988
Оста­па Вишні (Губенка Павла Михайловича, 1889—1956). З перших кроків своєї літературної діяльності видатний український радянський...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка