У десяти томах



Сторінка15/32
Дата конвертації15.02.2018
Розмір5.7 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   32

– Ой! ой! ой! – крикнула сполохана Галя, несподівано побачивши якогось панича за грушею. Коробочка з вишнями впала на траву. Вишні розсипались, наче рій бджіл. Гіллячка порснула вгору. Галя спереляку прожогом побігла через садок і сховалась в гущавині.

– От тобі й на! сполохав пташку в вишневому садочку! – промовив сам до себе Радюк і почав збирать в козубеньку вишні. Стиглі вишні злипались китяхами, наче бджоли кругом матки. Радюк назбирав повну коробочку з верхом і пішов через садок до двора.

Виходячи з вишника, Радюк вглядів через молоді вишні й через тин дві кінські голови. Коли дивиться, аж по

162

гонич повів вже коней до стані, візок стояв під коморою в тіні, спустивши дишель, неначе на одпочинок, а Іван Кор- нійович Масюк поніс упряж до комори, кинув за двері та й замкнув двері замком.



– Іване Корнійовичу! добридень вам! З тим днем поздоровляю, що сьогодні! Але навіщо ви звеліли випрягти коні, ще й упряж замкнули!

– На те, щоб ви зостались в нас на обід, бо ви народ молодий, непосидящий! – гукнув Іван Корнійович, стукнувши дверима й брязнувши ключами.

Радюк увійшов через хвірточку в двір. Двір був про- сторний, чистий, зарослий низесеньким зеленим шпори- шем. Чималий, але не новий вже дім з ганком привітно білів проти сонця. Кущі рожі, оргинії зеленіли під самими вікнами, дуже виразно малюючись проти чистих білих стін, мов на папері.

Висока небілена рублена комора з чотирма стовпчиками з фронту, штучно вирізаними, кидала од себе густу тінь на зелений двір. Повітки, загорода, кошари, клуня були добре вшиті, добре збудовані. Скрізь було чисто, скрізь був порядок, скрізь було по-хазяйській. Навіть улики в сінцях під коморою були складені за колонками рівно, як по шнурку.

Назустріч Радюкові йшов Масюк. На йому був солом’яний бриль з широкими крисами й легкий халат. Поли халата ніяк не слухали рук, все одкидались, з-під їх було видно білі, дуже просторні сорочки.

Ще раз вони поздоровкались серед двора й поцілувались. Замість того, щоб запрошувать гостя в хату, Масюк повів його подивиться на хазяйство. Він любив хліборобство, любив воли, вівці, як любить все те простий українець. Радюкові дуже хотілось піти в горниці, побачиться з Масюківною, одначе він мусив йти слідком за хазяїном і нести козубеньку з вишнями.

– Де це ви набрали вишень? Чи од зайця одняли? – спитав Масюк.

– Може, й одняв, – промовив Радюк, – тільки не од зайця.

Хазяїн повів гостя через ворота на тік, показав здорову клуню, так гарно вшиту, неначе обстрижену ножицями, показав засторонки, повні пшениці-арнаутки. Потім вони пішли помеж стіжками, помеж скиртами жита, торішнього й сьогорішнього. Возільники возили пшеницю й закладали

П*

163



здоровий стіжок. Масюк не втерпів, схопив вила й почав подавать снопи на стіжок, як простий подавальник, ніби показуючи парубкові; потім взяв важку лопату й почав припліскувать верстви снопів в новому стіжку. Сонце вже добре припікало. З лиця Масюка лився піт, а він усе заглядав на всі боки, то поправляв, то гомонів на робітників. А Радюкові все те не було в думці, хоч він і звик до хазяйства на селі.

– Ото пшениця вродила! Що вродила, так вродила! – гукав Масюк, взявши важкий сніп і поставивши його на тік.

Важкі колоски так і розхилились на всі боки. Масюк взяв колосок, розтер його, дмухнув на долоню й показав Радюкові здорові зерна. Радюк взяв навіщось зерно в рот і розкусив, потім виплюнув і заїв вишнями.

– А які я воли маю, коли б ви знали, Павле Антоновичу! В вашого батька таких нема! Чи повірите! отакеле- цькі роги!

І Масюк розіп’яв руки, піднявши вгору. Обидві поли халата так і роз’їхались на обидва боки. Широкі білі штани всі глянули на сонце й забіліли, мов біла хмара. Масюк хотів вести гостя, до стані, до возовень, до повіток. Коли це з-за стіжка вийшла Масючка, убрана по-буденному: вона була в чорному горсеті, в хустці на шиї, була зав’язана шовковою, але не новою хусткою.

– Добридень вам! Чи живенькі, чи здоровенькі? А ваш панотець? а паніматка? Чи живі, чи здорові?

– Спасибі вам, Олександро Остапівно! Як бачите, я аж надто здоровий, та ще й приїхав на село набираться здоров’я, – промовив Радюк.

– Чи довго ти, старий, будеш водиться отут помеж стіжками? Добре приймаєш гостя! їй-богу, добре! Не просить в хату, та в клуню! Прошу вас до хати! – промовила Масючка до Радюка. – А де це ви нарвали вишень? чи не в нашому садку? – спитала вона, углядівши козубеньку з вишнями.

– Нарвав хтось, та не я! – одказав Радюк осміхаючись. І вони всі пішли через тік до хати.

– А моя Галя прибігла з садка та й каже, що до нас гість приїхав. Я до вікна та й бачу віз, а гостя нема та й нема! Ледве знайшла вас меж стіжками. Моєму старому, бачите, все на думці хазяйство! – промовила Масючка до гостя.

164

Саме на стежці стояв віз. Пара волів, залиганих докупи налигачем, паслась коло воза та аж сопла, тереблячи й разом соваючи мордами по траві. Здорові роги чумацьких волів аж черкались кінцями. Масюк не втерпів: торсонув вола за роги, потім взявся рукою за полудрабок воза й торсонув з усієї сили, потім, піднявши трохи воза, став ногою на міцний обід і поворушив колесо.



– Що за добрящі колеса, Павле Антоновичу! Чи ви бачите? Шпиці, як залізо!

Павло Антонович тільки зирнув на шпиці, ради хазяйського слова, й пішов мерщій з Масючкою до хати. “Не дай, боже, як хазяїн здумає потягти мене ще по возовнях та по коморах!” – подумав він та й побіг швидше слідком за хазяйкою.

Перед домком, з обох боків ганку, був квітничок, де панські квітки перемішувались з зеленим зіллям, уподоб- ним сільським дівчатам. Коло лелії й оргинії стлався зелений барвінок, застеляла грядки рута й м'ята. Рядом з фіалками й левкоєм ріс любисток, цвіла проста рожа й своїми великими червоними квітками дуже закрасила горідчик і веселі стіни будинку. Молодого хлопця так і тягло у той горідчик до молодої панни.

Через легеньку хвірточку вони ввійшли в горідчик. Грядочки були чисто виполоті. Гаряче пахуче повітря злилося для його з чудовим голосом за вишнями, з пишними очима, з чорними бровами, котрі він бачив недавнечко в садку. Він знехотя глянув на вікна світлиці. В ясному вікні, як на картині, він углядів Галю. Цікава Масюківна назирала гостя з вікна, невважаючи, що її було видно всю знадвору так ясно, як вона бачила все з світлиці.

Радюк вглядів її великі темні очі, подовжасте свіже личко, тонкі брови й добре намисто на шиї. І її гарний вид так і впав йому на серце серед зеленого зілля й квіток. Душа його ніби зомліла, аж сп’яніла. Але Галин образ так швидко щез, як і з'явився на склі, і він за хазяїнами пішов у світлицю.

Масюків дім був збудований по-стародавньому: з сіней по один бік були двері в пекарню, по другий бік в світлицю. Треті двері, прямо, були новіші й показували, що половину довгих сіней не дуже давно переробили на кімнатку для молодої дочки.

– Ще раз добридень в вашій хаті! – вдруге привітався Радюк до хазяїна й хазяйки. Він озирнувся на всі

165


боки, думав привітаться до дочки, але її не було в світ лиці.

– Сідайте ж у нас, щоб старости сідали, та й будьте в нас гостем, – промовив Масюк до Радюка, – а ти, паніматко, по старинному звичаю, винесла б нам по чарці. Час би вже й черв'яка заморити.

– Добре! але вибачайте, будьте ласкаві, бо мої паляниці й пироги, певно, ще не випеклись, – промовила Масючка до Радюка.

Тим часом Радюк все поглядав на двері в кімнату, все ждав, що от-от вилине звідтіль та пташка, котру він сполохав у садочку, а пташка не вилітала. Натомість вбігла прожогом наймичка, дуже негарно підтикана. Вона держала на долоні здорову паляницю, піднявши її на руці врівні з головою, але, побачивши гостя, тиць! та й подалась за двері.

– От і паляниці готові! Давай, небого! не ховайся за двері! – гукнув Масюк.

Масючка пішла до дверей, взяла паляницю, постукала . щиколотками під спідушку, потім поклала на ліву долоню, простягла руку, а правою почала помалесеньку торкать по лівій руці. Паляниця трошки підскакувала на долоні.

– О, вже випеклисьі вибирай з печі! – промовила вона й хотіла вийти з світлиці.

– Е, паніматко, Олександро Остапівно! про мене, йди, а паляницю зостав нам на закуску.

– Та піду наріжу на тарілку, чи що, та принесу пирогів! Де це моя Галя? хоч би паляниці накраяла. ГалюІ Галю! Де це ти ховаєшся? – стиха гукнула Масючка, заглядаючи в кімнату.

В кімнаті щось зашелестіло, але Галя не вийшла в світлицю. Десь далеченько забрязкали тарілки й ножі; по світлиці пішов дух од свіжої гарячої паляниці з доброго простого борошна.

– Ой, паляниці пахнуть! Давайте мерщій горілки та закуску, бо не видержу! Я таки нагулявся на току та по дворі, – промовив Масюк. – Галю! Де це ти? помагай-бо матері, бо час або снідать, або, про мене, й обідати.

Знов щось за стіною трошки зашелестіло й подибало, як кішечка, через кімнату, але Галя не вийшла.

“Чи не сердиться часом вона на мене? – подумав Радюк, – чи не злякав я часом її в садку?”

Масючка тим часом сама застелила стіл, винесла горіл

166

ку, наливку, поставила гарячі пироги, накраяла паляниці, поставила масло й сіла поруч з гостем. Хазяїн налив чарку горілки й подав Радюкові, але тільки що той простяг руку за чаркою, Масюк влив чарку собі в рот. Всі засміялись.



– Вибачайте! Забув, що хазяїн повинен перший випить до гостя.

– О, ти вже багато дечого вигадаєш! – сказала Масючка, – але ти сів оце снідать, а вбраться – то й не вбрався до гостя.

– Гість наш добрий, вибачить. Коли б тільки не навідалась наша приємна сусіда, Лекерка. Оцієї я боюсь! – промовив Масюк, натякаючи на панію Високу, – оця рознесе по всій губернії, що застала мене в білих штанях, та ще й широких.

Неголені кільки день щоки й підборіддя, халат, прості чоботи – все те показувало, що Масюк не ждав у жнива щогодини гостей. Навіть його довгі, вже сивуваті вуса були не закручені й не розчесані й навскоси стирчали на бруснатих сизих щоках.

– Павле Антоновичу! дозволяйтесь, будьте ласкаві, їжте пиріжки! Чи вже ж мої пироги та недобрі?

– А може, й недобрі! – промовив Масюк, кидаючи в рот якраз по півпирога, – тільки як будеш другий раз пекти пироги, то роби трохи більші, – не на панянські роти, а на козацькі.

– Де вже недобрі! – обізвався Радюк, поглядаючи на пироги й на масло, жовте, чисте, свіже, ту есенцію з степових квіток. Він спробував пирогів.

– Викушайте ж наливочки хоч чарочку! – припрохувала хазяйка, наливаючи пахучої наливки, чистої й смачної, як вино.

– А! аж губи злипаються! Ото смачна! – промовив Масюк, випивши чарку й прицмакуючи. – Ож випийте, Павле Антоновичу! Будете веселіші. Спасибі вашому батькові, було, як заїде до мене взимку або восени, їдучи з Полтави, то ні з ким було не вип’ю так усмак, як з ним. І прикаже, й приговорить, і засміється, і розважить, і вип'є до мене, аж мило подивиться. Ет! молоді люди вже не такі! Я вже бачу, що не такі. От ви мені вже й не до компанії.

Щоб буть до компанії старому, Радюк випив чарку наливки.

167

Масюкова світлиця й кімната давно була знайома Радюкові. Не раз і не два він заїжджав з батьком до Масюка, сидів і слухав до півночі їх братерську розмову. Йому давно була знайома трохи європейська й трохи сільська, стародавня обстава Масюкової світлиці й кімнати: ті дві канапи в світлиці, вкриті по спинках гарними килимами, великий образ в шаті в кутку, на котрому висів дорогий вишиваний рушник, скляна шафа коло порога, звідкіль виглядала скляна маслянка, зроблена круторогим бараном, звідкіль колись лякав його великий скляний синій ведмідь, повний настойки; старий годинник коло груби з великим циферблатом, на котрому були намальовані рожі, червоні пташки.



Але більше од усього він любив, як був малим, кімнату й пам’ятав, як там було тепло, гарно, спокійно, привітно зимньої темної ночі. Було, надворі гуде вітер, порощить у вікна метелиця, стукотить віконницями, гуркає десь у загороді недобре причиненими ворітьми, а в кімнаті тихо й тепло; в лежанці горить огонь, обливає двері в світлицю червоним світом, бігає хвилями на помості, на стінах. На лежанці стоїть самовар, а кругом лежанки сидять Масюк, Масючка, його батько та все балакають та балакають. Радюк пригадав собі, як на білих клубках, на півмітках та якихсь торбинках на жерточці грав червоний світ од груби, як він придивлявся до чудних торбинок, бавивсь одлисками та все слухав та слухав балакання старих, доки не засипав, сидячи на одному місці. Радюк був зроду пам’ятливий, незабудливий. Якимсь теплом, якимсь домовим щастям повіяло на його з тієї кімнатки, де тепер легесенько, крадькома ходила по хаті Галя й манила його навіть своєю ходою.

– Та вийди-бої Чом ти не йдеш в світлицю? – промовляла за стінкою Масючка до Галі стиха, але так, що Радюк виразно чув кожне її слово.

Знов щось заворушилось за дверима й почало тихесенько шепотіть. І зараз за тим увійшла в світлицю Масючка, а за нею слідком Галя. Галя почервоніла, як троянда; лице аж горіло рум’янцями. Вона соромилась. Трошечки надуті губки й очі, повернуті до дверей, виявляли, що вона трохи сердилась.

Радюк встав і побіг їй назустріч. Галя вийшла, як зоря зійшла в пишний літній ранок. І сором, і гнів, і червоні губи, і рум’яні щоки, й добре намисто, і троянда з жовто

168

гарячими гвоздичками в косі – все те разом так причарувало молодого хлопця, що він аж очамрів і почував сдбё винним перед нею, був ладен перепросить її.



– Вибачайте, будьте ласкаві, що я знехотя... незумис- не... розсипав ваші вишні... – промовив Радюк, запикую- чись перед старими. Йому хотілось перепросить її, що він не зумисне, не крадькома підглядав, як вона рвала вишні, та при старих якось було ніяково.

– Зате ж я позбирав усі вишні до однієїі От поди- вітьсяі – знов промовив Радюк, показуючи на козубеньку, що стояла на помості коло шафи в куточку.

– А може, не визбирали-таки до однієї, – ледве насмілилась вимовити Галя, і з тими словами її гнів так і зник з очей, з лиця; очі глянули на Радюка прямо й ласкаво, губи осміхнулись, і Галя почервоніла ще більше. Її щоки так і пашіли.

Галя сіла на стільці, а Радюк сів поруч з нею й почав з нею розмовлять. Молодій дівчині стало так сором перед батьком і матір'ю, як він дуже близько присунувсь до неї, що вона одсунулась на самий кінчик стільця й соромливо одвернула од панича вид до дверей. Вся її постава, все її лице неначе показувало, що вона налагодилась зняться з місця й утікати. Вона була схожа на маленьку пташку, що вся насторочилась злетіть з гілки, почувши небезпечний шелест між листям.

– Чи вже ж ви думаєте, що я зумисне схотів би підглядать, підстерігать або підслухать? – промовив Радюк трохи тихіше, неначе нищечком.

Галя повернула до його трошечки вид та й знов одхи- лилась до дверей. Вона тільки й шукала причини, щоб зняться з місця.

– Ой, чи нема рушничка, щоб втерти губи! – промовив Масюк, скінчивши снідання.

Галя схопилась, побігла в кімнату й довгенько не виносила рушничка. Масюк мусив сидіти, піднявши вгору замазані пальці правої руки.

Галя винесла рушничок і була вже спокійніша.

– Дай же боже, дочко, щоб я діждав, як ти будеш виносить сюди рушники на тарілці! – само якось прийшлось до слова старому Масюкові.

На Галю знов неначе сипнуло приском. Вона вибігла з світлиці з рушником.

Радюк не зводив з неї очей. Вся її невеличка молодень

169

ка постать була чудово гарна, з тонким станом, з дрібними ніжками, з тонкою шийкою. Горсет, такий самий, як носять сільські дівчата, стягував тісненько стан, і без того тоненький і круглий. Не дуже довгий національний убір зменшував ЇЇ зріст, так що вона здавалась дівчинкою. Тільки товсті коси, не дрібно заплетені, двічі обвивали голову й складались в корону на молоденькій голові. В косах була одна рожа й дві жовтогарячі гвоздички. Ті гвоздички робили чудо з її лиця, з її очей! так вони приставали до лиця своїм червонястим листям і жовтими осередками!



“Яка ж вона ще молоденька, і яка вона вже гарна!” – подумав Радюк, дивлячись на тонкий стан і дрібні ноженята.

Довгенько балакали старі, випиваючи по чарці, довгенько не виходила Галя. їй хотілось вийти, подивиться на Радюка, бо вона його полюбила од того часу, як побачила в Журбанях, але вона сама соромилась свого кохання, соромилась Радюка. Одначе, нарешті, вона таки мусила вийти й сіла коло матері дуже близенько. Мати окинула ЇЇ всю оком і почала ніби пригладжувать її голову, і так гладенько прибрану. При людях вона не насмілилась поцілувати й приголубить свою кохану доню.

– Чи ви пак знаєте, Павле Антоновичу, що в мене є вже стиглі яблука? – промовив Масюк.

– Певно, якісь дуже ранні, коли поспіли разом з вишнями, – одказав Радюк.

– Сьогодні сам пообривав; набрав цілий кошик.

Масюк вийшов і зараз вернувсь з здоровим кошиком

невеличких, але зовсім стиглих жовтих яблук. Він поставив кошик серед світлиці. Яблука посипались через край і розкотились по хаті. Нагинаючись, Масюк одслонив обидві поли халата, з-під котрих блиснули білі сорочки. Матері й дочці стало сором.

– Треба було б подать на тарілці, – несміливо промовила дочка й почала накладать яблук в тарілку.

– Та піди-бо та причепурись хоч трохи! –гукнула на Масюка жінка, – чи вже ж таки можна так ходить при людях!

– А, мабуть, можна, бо мені в сіртуці мулько. Коли б тільки Лекерка не притарабанилась... ота повітова кума.

Чи він в таку годину сказав ті слова, чи що, як у дворі загуркотіло. Собаки забрехали. Всі в хаті кинулись до вікон. Під ганок під’їжджала панія Висока, та сама Леке-

170


рія Петрівна, котрої так страхався Масюк. Простенький візок був застланий жовтим здоровим килимом з червоними лапатими квітками. Килим спустився аж на задні колеса, котрі немилосердно його шмульгали. Лекерія Петрівна обмотала голову білою вуаллю якось по-турецькій. Вона гордовито сиділа на візку і, начепивши окуляри, дуже задирала голову вгору. Цікава панія Висока, побачивши, кудою прямував молодий Радюк попід її городом, таки не втерпіла: звеліла запрягти коні й покатала до Масюків.

– їй же богу, Лекерка прикатала в гості, ще й у синіх окулярах! Дивись, жінко, як вона гордовито позирає через окуляри аж на наші виводи, аж через нашу хату! – промовив Масюк, заглядаючи в вікно.

Тим часом панія Висока миттю одкинула вуаль з лиця на голову і, невважаючи на свої дуже немолоді літа, легесенько скакнула з візка, навіть не ставаючи на вісь, аж погонич оглянувся й засміявсь. Червоняста сукня Лекери- на так і блиснула на сонці на весь двір.

В Масюковій світлиці всі заметушились, забігали.

– Та йди-бо та причепурись! Я ж тобі казала, що гості будуть! – крикнула Масючка на чоловіка, котрий стояв серед світлиці й очей не зводив з червонястої сукні панії Високої.

Масюк побіг протовпом в кімнату, аж поли летіли за ним слідком. Масючка з дочкою кинулись разом до стола, щоб трохи поприбирать, потім побігли до кошика з яблуками й не добігли. Двері рипнули, і панія Висока, гордовито дивлячись через окуляри на стелю, увійшла в світлицю. На їй була довга з хвостом сукня ясно-вишневого кольору, котра неначе пашіла вогнем на всю світлицю. Товсто намотаний на голові білий вуаль прикривав чіпок з ярими квітками. В такім оригінальнім уборі вона трохи скидалась на туркеню. Побувавши з своїм капітаном на Басарабії, на Дунаї й навіть за Дунаєм, панія Висока надивилась на волохів, на турків і позичила в їх трохи східної вподоби до дуже ясних кольорів в убранні. Дуже ярі кольори таки добре ганджували її лице.

Висока йшла по світлиці тихо й пишно, розпустивши хвіст, мов та пава. В малих хуторах вона вважала себе за досить велику панію і часто хвалилась своїм чином. Її не дуже за те любили й сміялись з неї поза очі.

– Добридень вам, Олександро Остапівно! Правда, несподіваний гість? Чи не правда моя? – промовила Висока

171

та все чогось поглядала на стелю, а не під ноги, та й спіткнулась на кошик з яблуками.



– Доброго здоров'я, Лекеріє Петрівно! – промовила Масючка разом з дочкою й Радюком.

– Чи це пак у вас їдять яблука до спаса? – спитала Висока, докоряючи й не дивлячись ні на кого.

Масючка трохи насупила брови й нічого не одказала.

– О, їдять у нас яблука й до спаса, так само як і після спаса, – весело промовив Радюк і з тими словами нахилився до кошика, взяв троє яблучок; одно почав сам їсти, друге подав Галі, а третє поклав на тарілку і підніс Леке- рії Петрівні. Вона зобідилась...

– Що це ви, Павле Антоновичу! чи маєте мене за малу дитину, чи що? Чи то ж можна, щоб я до спаса їла яблука? Ще й молодих панянок спокушаєте.

Галя засміялась і зумисне почала їсти яблуко, потім взяла й друге. Панії Високій та річ зовсім не сподобалась. Вона сіла на канапі й почала розвірчувать голову з вуаля.

– Прошу покірно до снідання! – промовила хазяйка до Високої.

– Дякую вам дуже, я вже снідала, – промовила Висока та все розвірчувалась та чепурилась.

Увійшла наймичка, прийняла кошик з яблуками й вишні й поприбирала з стола. Масюк довго чепурився, вбиравсь та зачісувавсь й увійшов у світлицю.

– Де це ви, Іване Корнійовичу, так довго були?

– Та це, правду сказать, все прибиравсь до вас, – промовив, жартуючи, Масюк.

– От і до мене! – кокетливо обізвалась Висока.

– Тільки вибачайте, що не обголивсь, бо тепер саме гарячий час: саме жнива.

Панія Висока трохи прижмурила очі й глянула на Ма- сюкове лице. Вуса були зовсім не позакручувані й висіли, неначе у якогось діда пасічника.

– Негарно, не до ладу... – неначе до себе промовляла Висока та все прижмурювала очі й скоса дивилась на Радюка.

Радюк був дуже радий приїзду Високої. В світлиці з'явилась чужа людина; стало трохи людніше. Йому так забажалось на самоті хоч трошки побалакать з Галею щиро, як балакає молодий хлопець, що вже кохає молоду дівчину. Він сів коло Галі й почав тихо розмовляти з нею.

– А я записав ту гарну пісню, що ви співали в садоч

172


ку, – промовив Радюк, – і вже вмію її. Я тієї пісні ніколи не забуду.

– Чи вже ж умієте? –- спитала Галя несміливо; одначе в неї вже не було потягу до того, щоб зняться з місця і втекти.

– Вмію, бо вона в мене записана тут у книжечці, – промовив Радюк і аж двічі показав пальцем на ліву кишеню в сіртуці, котра якраз припадала проти серця.

Галине лице так і засяло, так і зацвіло. Вона повела очима слідком за пальцем, потім бистро глянула йому просто в вічі своїми чудовими карими очима й стріла його очі. Вона вперше так близько дивилась йому в очі. Його краса, якої вона ще й не бачила на хуторах, так і запалила її серце. І жаль, і сміх, і сльози, й пісня так і обняли її Душу.

А Радюк тихесенько почав співать, і не так співати, як промовлять ту пісню, що вона співала в вишнях:

Ой сама ж бо я, сама,

Як билинонька в полі!

І не дав мені бог Ані щастя, ні долі.

– От вже й пісні співають! їй-богу, співають! – промовила панія Висока, не слухаючи Масюка й моргаючи своїм веселим лицем у той куток, де сиділи молоді.

– Приставайте й ви до нас! –промовив до неї Радюк дуже весело.

– Куди вже мені тепер співать! Як була я з моїм небіжчиком капітаном на Дунаї, то от коли я співала! Було як стану на одному боці Дунаю та заспіваю пісні, то турки по другім боці було збігаються та слухають! Таки так, прокляті, аж у воду один одного спихають та слухають! А моя пісня так було й ллється понад Дунаєм, аж мій небіжчик капітан було мене спиняє.

Всі осміхнулись, бо не дуже йняли віри тому, хоч старі й знали, що Висока й справді мала колись дуже гарний голос і тепер часом співала з молодими з великою охотою.

– То ви, Лекеріє Петрівно, бачу, були й за границею? – спитав Радюк.

– Атож! була й за границею і таки надивилась на своєму віку на всяких людей. Яких тільки людей я не бачила за Дунаєм! Бо по світі бувать не те, що в хуторі вік звікувать, – промовила Лекерія Петрівна і якось напиндю

173

чилась і закинула гордо голову, аж у неї на шиї показалось воло.



– Як же ви розмовляли з турками? Чи по-туре- цькій? – спитав Масюк жартуючи.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   32

Схожі:

У десяти томах iconКолектив Національного музею Тараса Шевченка бере активну участь у підготовці Повного зібрання творів Тараса Шевченка у 2 томах та Шевченківської енциклопедії у томах, що мають побачити світ до 2014 року
Хіх ст. З середини ж XIX ст свинцеве білило було без срібла, а цинкове було відкрите в 850 р. І широко використовуватися почало вже...
У десяти томах iconТворчість Ю. М. Мушкетика
Визнаний майстер сучасної української прози. За три десятиліття літературної праці ним опубліковано більше десяти романів, низку...
У десяти томах iconМихайло присяжний
Міжнародний Комітет захисту журналістів двічі включав колишнього Президента України Леоніда Кучму в перелік десяти найбільших ворогів...
У десяти томах iconТвори в двох томах
До першого тому вибраних творів відомого українського радянського письменника, лауреата Республіканської літера­турної премії ім....
У десяти томах iconНаша любов І святиня “ М. Стельмах Бібліографічний список літератури На вічнім шляху до Шевченка
Шевченко, Т. Г. Зібрання творів [Текст]: у 6-ти томах / Шевченко Т. Г. К.: Наукова думка, 2003
У десяти томах iconІвано-Франківськ 2014 Творчість Т. Г. Шевченка
Шевченко Т. Г. Твори в трьох томах [Текст] /Т. Г. Шевченко; критико-біогр нарис : акад. О.Є корнійчука. – К. Державне видавництво...
У десяти томах iconМихайло грушевський історія української літератури. В 6-ти томах
Назва. Історія літератури як наукова дисципліна. Завдання історії літератури. Філологічно-естетичне І соціологічне трактування літератури....
У десяти томах iconОстап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988
Оста­па Вишні (Губенка Павла Михайловича, 1889—1956). З перших кроків своєї літературної діяльності видатний український радянський...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка