У десяти томах



Сторінка16/32
Дата конвертації15.02.2018
Розмір5.7 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   32

– А цур їм! Хто там з ними став би розмовлять, та ще й по-турецькій. Мій небіжчик “копитан” таки навчився по-турецькій і було як почне з ними булькотать, то я аж вуха затуляю, аж серджусь! По-молдаванській я вміла колись, та вже забула тепер; а поки жив мій капітан, то я часом було й побалакаю з ним. А як вмер, то тільки зоставив свою кавалерію та капітанські документи, що тепер лежать за... в мене в камоді.

– Та за образамиї – промовив, сміючись, Масюк. – Хіба ж за образами їм не можна лежать?

– От і за образамиї Бозна-чого наговорите ви, Іване КорнійовичуІ Хіба ж я таки світу не бачила, щоб не знала, куди сховать свої капітанські документи й хрести мого небіжчика.

Панія Висока хотіла піддержать свою репутацію капі- танші й часто любила нагадувать сусідам ні з сього ні з того про чин та капітанські документи свого чоловіка. З тієї кавалерії і з тих документів сміялись-таки їй в вічі.

– От коли б ви, Павле Антоновичу, послухали, як Лекерія Петрівна почнуть розказувать за ті далекі краї за границею, так є що послухать! – промовила Галя до Радюка.

Радюк попросив Високу розказать про Дунайські краї, почав її розпитувать, і Висока почала розказувать, почала обписувать Басарабію, Молдавію, Дунайський край так гарно, так до ладу, такою плавкою мовою, що зацікавила всіх. І старі, й молоді слухали її, неначе вона казку казала. Галя слухала її й очей з неї не зводила. Не маючи книжок для читання, Галя слухала її, ніби цікаву книжку читала.

– Одначе слово по слову, а день іде, а час минає. Чи не час нам, жінко, обідати? – промовив Масюк.

– Про мене, в мене обід готовий, ще й пирогів свіжих наготувала доконче задля Лекерії Петрівни, бо я знаю, що ви любите пироги і вмієте їх готувать.

– І! де вже вмію! Колись, може, вміла, а тепер, може, й забула.

– Хоч, може, й забули, а ваші пироги перші на цілий повіт, – промовила Масючка.

174


– Перші на цілу губернію! – додав Масюк.

Лекерія Петрівна аж засоромилась і чогось запиша-

лась, бо знала, що її пироги й справді видержать сміливо конкуренцію.

Всі заворушились по світлиці. Лекерія Петрівна встала і, піднявши голову, хотіла проходиться по світлиці. Але вона зирнула через двері в кімнату й побачила там на жерточці клубки, півмітки й основу. Пасма ниток, як шовкове руно, аж гнули всю жертку.

– Ой, яка ж ваша чудова основа, яке піткання! – аж крикнула панія Висока до Масючки. Вона скинула окуляри, прожогом побігла до клубків, до основи, аж довгий хвіст од її сукні підобгався. Роздивляючись на нитки, на основу, вона сховала окуляри в кишеню і вже більш їх не виймала. З тими окулярами сховалась і пиха панії Високої, і вона вийшла до світлиці якось натуральніше: веселою, привітною, якою вона була завсегда в себе вдома.

Тим часом хазяйка з дочкою готували стіл. На столі з’явились пироги, пухкі, пахучі, прямо з печі.

– А що, чи напечете таких? – спитав Масюк в панії Високої.

– Може, й не напечу, – тихо промовила вона, розломивши пиріг й оглядаючи його з усіх боків. Її трохи брала зависність, що сусіді добре вдалися пироги...

Всі сіли за стіл. Масючка вже постерегла, що молодому паничеві сподобалась Галя, не дозволила їй прислужувать і присилувала сісти за стіл. Радюк сів коло Галі. Галя трохи засоромилась, одначе вже не одхилялась од його, не дивилась набік, на двері, як роблять сільські соромливі дівчата, а сміливо піднімала на Радюка очі, як він почав до неї промовлять. Радюк почав розпитувать її про хуторянське життя, про сусід.

– Чи не скучно вам жить на хуторі? – спитав він Г алю.

– Ні. Я зросла на хуторі й звикла до села. Як була я малою, то й зовсім мене не брала нудьга. А тепер часом восени та взимку, як настануть короткі дні, а вечори такі довгі, такі довгі, як море, то часом сумую при роботі. Книжок у нас нема де достать. Я й читала б книжки, бо люблю читати, та нема де достать. От я вас попрошу, привезіть мені книжок. Може, ви понавозили з Києва чогось такого, дуже гарного, – промовила Галя, дивлячись на стіл і з останніми словами ледве підвівши очі на Радюка.

175


– Добре, привезу, доконечне привезу! Я таки й думав за вас, щоб наділить вас найновішими книжками. Треба розкидать по хуторах книжки, бо книжки дуже добра річ.

– Ой, як би я подякувала вам за те! Але ви незабаром поїдете до Києва? я не встигну, може, й прочитать.

В Галиному голосі задзвенів легесенький смуток. Молоді заїжджі паничі з городів дуже розважали молодих хуторянок і часто були причиною сліз і кохання не для одної хуторянки після свого виїзду.

– В мене є такі книжки, що я можу зоставить вам і на зиму, аж доки приїду з Києва вдруге.

Галині груди легесенько піднялись угору; вона ледве встигла задушить в собі зітхання.

– От літом я ніколи не нуджусь, – додала Галя. – То коло хазяйства, то в садку, а найбільше коло квіток в горідчику, й не стямишся, як той час минає.

– В садочку та ще й з піснею, – промовив Радюк, лукаво подивившись на Галю. Галя запишалась й осміхнулась; вона мала щось на думці, бо вже вгадала, що Радюк її любить.

– А чому це ви нічого не їсте? – раптом спитала їх, аж крикнула панія Висока, – а ще й за стіл сіли. Покуштуйте лиш, який смачний борщ з курятиною, Павле Антоновичу! Чи, мабуть, вам не до борщу? Еге, так?

Павло Антонович і Галя набрали трохи борщу в тарілки, одначе їли мало. Галя тільки спробувала, та й ложку поклала.

– От і погано, коли вам їсти не хочеться, – знов промовила панія Висока, не зводячи своїх маленьких сірих швидких очей з молодої пари.

– Коли ж я недавно снідала, – обізвалась Галя.

– Та й я снідала, одначе, богу прийому, їм, як бачите!

– Бо вам, Лекеріє Петрівно, вже ніщо не заважає мать добрий апетит, а молодим людям часом буває зовсім інше в думці, – промовив Масюк.

– Оце! хіба ж я вже така стара. Що це ви, Іване Корнійовичу! Хоч небіжчик капітан і давненько вмер, одначе я ще зовсім-таки не баба.

– О, ви б ще й заміж пішли, якби хто добрий трапився, – сказав Масюк.

– Чи пішла б, чи не пішла б, це трудно вгадать.

176

– Але якби хто добре причепився, та ще щоб і кишені були не порожні, та й брови чорні, й голова не сива, не така, як оце в мене... – промовив Масюк.



– А, певно, за сиву голову не пішла б і за такі неза- кручені вуса, як ваші, не пішла б, – промовила Лекерія Петрівна й зареготалась дрібненько.

Масючці, як женщині поважній і богобоящій, та річ Високої зовсім не сподобалась. Вона все сиділа мовчки й боялася за недобрий вплив Лекерії Петрівни на свою Г алю.

– Викушайте ж наливочки за здоров'я наших добрих сусід і знайомих, – припрохувала хазяйка, наливаючи всім по чарці наливки, навіть своїй дочці, котра осміхнулась і одсунула од себе чарку.

– Нащо ви одсовуєте чарку? Тепер пішла така поведенція, що й дами п’ють, – промовила Лекерія Петрівна. Вона любила випити, бо привчилась у походах випивать в веселій компанії офіцерів. – Вип’ємо за здоров’я хазяїнів! – голосно, на всю світлицю гукнула Лекерія Петрівна й цокнулась своєю чаркою об чарки всіх. Галя ледве вмочила губи осміхаючись. Лекерія Петрівна так і вихилила чарку за одним махом до дна, ще й лікоть підняла вгору по-офіцерському.

За першою чаркою пішла друга, а там і третя. Панія Висока цокалась чаркою з усіма й хилила-таки добре чарку за чаркою, аж її лице стало червоне. Зморшки на лиці трохи поховались; вона стала наче молодша й почала голосніше розмовлять та розказувати.

– Оце мені так і здається, що я на Басарабії або над Дунаєм, між веселими товаришами мого капітана. От було життя, так життя! Хоч я дотерпіла лиха в походах, але ж весело тоді жилося мені. Було коло мене офіцери, як ті бджоли коло меду! Так і припадають, так і липнуть, аж було мій капітан сердиться.

– От і признались в гріхах! – засміявся Масюк.

– Трохи сердився небіжчик, сказати правду! Але ж яка була компанія! які були там молодці! Ой-ой-ой! Було збереться їх двадцять чоловіка, а я одна між ними верчуся та як та ластівочка щебечу. А вони всі до мене: “Ле- керіє Петрівно! Лекеріє Петрівно! ви душа нашого товариства; ви богиня! Без вас ми пропали б отут на степах! За здоров’я Лекерії Петрівни!” Та так і обстануть й обсядуть мене навкруги. Я туди верть, сюди верть!.. – І з тим

12 Нечуй-Левицький, т. II

177


словом Лекерія Петрівна вкинула в рот чарку наливки й разом ковтнула.

Хазяйка насупилась та все скоса поглядала на Лекерію Петрівну, а Масюк сміявся та потроху підбивав її, та все наливав наливки в її чарку.

– Ой, годі вже, Іване КорнійовичуІ Що годі, то годі,

бо душа міру знає. Я й забула, що я вже не на Басара- бії і що вже полинули десь за синій Дунай ті давні веселі літа! Ой, дякую вам, Іване Корнійовичу! їй-богу, буде!

– Та випийте-бо, будьте ласкаві! – просили всі.

– Хіба за здоров'я оцієї молодої пари, – промовила панія Висока, показуючи на Радюка й Галю, і випила ще чарочку, але помаленьку, обсмоктуючи швидкі губи.

Всі встали з-за стола й почали хреститься до образів. Висока все озиралась на Радюка, котрий стояв аж позад усіх і не перехрестився.

– А чом ви оце не дякуєте богу, Павле Антоновичу? Перехрестіться-бо, а то бог не дасть вам щастя-долі.

– То й перехрещусь, – сказав Радюк.

Подякувавши хазяїнам за обід, Лекерія промовила:

– Але таки ще подивлюсь на ваші клубки та півмітки! – і вона швиденько побігла в кімнату, а за нею пішла хазяйка з Галею.

Висока наділа окуляри і все роздивлялась та розпитувала: на скільки буде локот, і чи двадцятка буде, чи ще й тонше полотно.

– Та скиньте вже окуляри, бо нитки здадуться вам товщі й поганші! – жартував Масюк, гукаючи з світлиці.

Лекерія Петрівна вийшла до світлиці.

– Чи не покурите часом? – спитав її Радюк і подав папіроси.

– Чом і не покурить, – промовила вона, обмахуючи лице й обтираючи піт з лоба, з щік, з підборіддя, – як була я на Басарабії, то й сигари курила, не то що. Ой, як же гаряче! – сказала вона й одчинила причілкове вікно. Тоненький синій димок потягло стружечками в вікно, звідкіль лилось свіже повітря.

Сонце вже стало надвечори. Од дому лягла широка тінь на грядки з квітками, на зелену траву, досягла аж до вишень і до високої груші. Та тінь заманила до себе з хати всіх. Всі пішли на причілок і посідали в тіні на килимі, на зеленій траві під грушею. Масюк все позіхав після важ

178


кої страви та курив тютюн, а молодим людям і нев'янучій капітанші було дуже весело. Лекерія Петрівна сіла на килимі, ще й ноги підобгала під себе. З круглою головою на круглому й куценькому тулубі, вона вся була неначе кругла, ніби якийсь клубок лежав на килимі. Радюк сів і собі; а Галя довго церемонилась, поки й сама не присіла на килимі.

– Хазяйко! Олександро Остапівно! вишли нам сюди яблучок та вишеньок, або варення, або й наливочки.

– Оцієї не треба! цур їй, пек їй! Що Масюківка, то не Дунай, Олександро Остапівно! не висилайте тієї, що горілкою або наливкою звуть! – гукнула Висока, аж луна пішла по садку.

Вийшла й хазяйка і винесла свіжого варення з вишень; за нею наймичка несла на одній тарілці яблука, на другій – вишні. Всі кинулись до яблук, тільки панія Висока цуралась їх, неначе “трефного” жиди.

– Спробуйте-бо, Лекеріє Петрівно, яблучок! Таких ви не їли й на Басарабії, – дражнився з нею Радюк.

– Таких, може, й не їла, а їла виноград, пила вино, скільки хотіла, а до сгіаса таки не буду їсти яблук. їжте вже ви!

Тим часом надворі вечоріло; жара спадала. З садка, з-під груш і яблунь потягло прохолодою, що навівала вогкість на гарячі лиця. Квітки в клумбах, прив’ялені на гарячому сонці, підіймали головки, підіймали лист, зачувши вечірній холодок. Недалечко од Радюка ріс на грядці на самому краю здоровий кущ гвоздичків. Радюк глянув на той кущ гвоздичків, і на Галю, і на ті два гвоздички в її косі, що придавали краси її карим очам і пунсовим губкам, і промовив:

– Ви, мабуть, найбільше любите оці квітки, оцей огняний кущ гвоздичків. Ніякі квітки не пристають вам так до лиця, як оті гвоздички.

Галя осміхнулась. Легенький рум'янець налетів і зараз зник з її лиця. Вона доторкнулась пальцями до двох гвоздичків на голові, про котрі вона й забула.

– А я ніколи й не поливала гвоздичків! – промовила вона вже сміливо до Радюка.

– Одже ж поливайте їх рано й вечір, – промовив Радюк.

“Буду поливать рано й вечір та тебе споминать”, – подумала Галя й легесенько зітхнула, згадавши, що

12* 179

Радюк недовго буде в Журбанях і на довгий час поїде до Києва.



– Нащо ж ми будемо їсти несвіжі вишні, коли в садку

ростуть свіжі? Дивіться, як червоніють, аж листя не видної аж гілля гнуть – крикнула Висока й підскочила вмить, неначе м’яч, ще й у боки взялась. Вона побігла в вишник, а за нею слідком побігла й Галя, а за Галею Радюк. Масюк і Масючка зостались вдвох. Масюк ліг, простяг ноги на килимі, а далі й сам увесь простятся, потягнувся й позіхнув на ввесь садок, аж собака за тином гавкнула.

Ясна Лекерина сукня червоніла поміж вишнями й ми

готіла так швидко, неначе пурхала. Радюк почав рвать ягоди з однієї вишні з Галею. їм обом так хотілось подивиться на ту вишню, коло котрої вони стрілись уранці так несподівано, а панія Висока все кликала їх зовсім не туди, але в другий куток садка. Радюкові так хотілось поговорить з Галею на самоті, а Висока все неначе з землі вискакувала, все виглядала з-за вишень на їх, все терлась коло їх.

Але садок був прегустий. Високої стало не видно. Радюк почав розмовлять з Галею.

– Чи не забудете ви за мене, як я поїду з дому, може, й на довгий час? – промовив Радюк, – бо я вас ні

коли не забуду, хоч і поїду, може, й на довгий час. Як тільки я побачив вас у Журбанях, як тільки почув ваш голос, вашу пісню, я почув душею, що вже вас ніколи не забуду.

Галя рвала вишні, але їх не їла і все пускала ягоди на траву. Вона мовчала, але дві сльозі виступили на її чудових очах і покотились по щоках. Радюкові стало жаль молодої дівчини, неначе рідної сестри.

– Чи забудете мене, чи не забудете? – знов спитав він, взявши Галю за руку.

– Не забуду, – одказала вона нищечком, як мала дитина, і трохи не розридалась, як мала дитина.

Коли це за вишнею шелеснула панія Висока і зігнала якусь птицю з дерева. Її сукня запалала в зеленому листі. Радюк пустив Галину руку.

– Хавав! – крикнула вона з-за гілля й таки справді злякала молодих людей. – А що, злякала вас, садових пташок?

– Не тільки нас, а й ту птицю злякали, що ондечки полетіла, – промовив Радюк.

180


Галя мусила ніби заспокоїться при сторонній людині, навіть була рада приходу Високої. Нове почуття кохання, на самоті з милим, в зеленому садочку, вперше на такому молодому віку, трохи злякало її й дуже збентежило.

Незабаром всі вони троє виринули з зеленого, густого вишника й посідали хто на килимі, а хто на траві. Панія Висока напелехала повну тарілку свіжих вишень.

– А де ж ваші вишеньки, паничу й панно! – спитала вона в молодих.

– А ось! – сказала Галя, показуючи гіллячку вишні, всю обсіяну й обліплену вишнями, на котрій зеленіло тільки зо три листочки.

Вона гралась тією гіллячкою, нарвала гвоздичків і зеленого листя і обклала ними гіллячку. Вийшов дуже оригінальний букетик.

– Кому то буде букет? – спитала Лекерія Петрівна, навіщось втягнувши губи в рот.

– Комусь буде, та не скажу І – промовила Галя й подала Високій той букетик.

Висока не взяла й затріпала маленькими ручками.

– Не мені, не мені, а комусь іншому! І мені колись дарували букети на Басарабії, та ще й які букети! Такі букети, що було несуть удвох чорнобриві товариші мого капітана! Було несуть мені цілу гору квіток, та ще й зверху на піваршина китях, сплетений з дорогих французьких заграничних квіток та стрічок. От які букети колись мені дарували!

Всі засміялись, а Масючка аж голову одвернула набік.

Тим часом наймичка винесла під грушу самовар. Галя побігла за посудом, за чаєм і почала готувать чай. Сонце вже обійшло Масюкову хату й почало виглядать з-за угла. Настав чудовий вечір половини літа. Сонце обзолотило промінням груші, й вишні, і квітки в горідчику, облило золотом Галю всю: лице, білу вишивану сорочку, розкішні коси на голові, білі ручки, що готували чай; обзолотило навіть панію Високу, й Масюкове необголене лице, і поважне лице Масючки; обзолотило Радюкові виразні, наче пензлем обведені, уста і рум’янці на здорових молодих щоках. Галя наливала чай, та все скоса поглядала на його чудове лице, та все легенько зітхала, згадуючи сцену під вишнею й ті незабутні слова: “Чи забудете мене, чи не забудете, як і я вас ніколи не забуду?”

181


Наливши чай, Галя вийшла з-під гілля груші, щоб роздать усім стакани. Сонце освітило її всю. Радюк глянув на неї, всю облиту рожевим світом сонця, глянув на синє глибоке небо над нею, так само залите світом до самого далекого краю безодні. І йому здалось, що такі гарні, такі безвинні, такі добрі істоти повинні б жити не на землі, а в тому високому синьому небі. Так гармонізувала краса натури, краса неба з ідеальною красою молодої дівчини. В його молодій душі чогось з’явилась думка впасти на коліна і поклониться великій красі людини разом з великою красою неба й землі.

Всі почали пити чай і весело балакать. Панія Висока всіх перемагала і всіх забавляла.

– Ой, як же тут гарно! тут у садочку, між квітками, між вишнями, між добрими людьми, та ще й молодими, та ще й гарними! – аж крикнула поетична Лекерія Петрівна, обвівши усе й усіх очима, – так тепер тутечки гарно, як було колись на Басарабії. Ото коли б ще сюди двадцять тих молодих товаришів мого капітана, та ще щоб я сама була молоденька! Ой-ой-ой! як-то було б гарно! ще було б краще!

– Та ще й ті шампани басарабські, що ви колись випивали з тими офіцерами, – додав Масюк.

– Еге пак! І де то вони тепер, мої дорогі, мої голубчики, наші товариші! Чи живі, чи вже померли, як і мій капітан? А які були гарні, чорнобриві, веселі! А як любили мене всі!

– Чи вже ж таки, Лекеріє Петрівно, любили вас усі двадцять? – спитав Масюк.

– їй же богу, всі двадцять. Один запобігав в мене ласки перед другим. Колись мене так почастували шампа- нами, що мені цілісіньку ніч снилось, буцімто я все їду з гори; на горі ніби Басарабія, а внизу Дунай, а коні поганяє бородатий турок, і так пре кіньми, що мені ввесь світ закрутився! та все мені здається, що я от-от шубовсну з крутої гори просто в Дунай.

Всі сміялись, а сама Висока аж заливалась.

– Ой, співать хочу! Давайте лиш, молоді й старі, будемо співать! – крикнула Лекерія Петрівна.

– Я до того торгу й пішки! – промовив Радюк, – правда, й ви з нами? – промовив він до Галі.

– І я до того торгу пішки! – голосно промовила Галя, і її альтовий дзвінкий голос аж задзвенів. їй давно

182


вже хотілось співать, як пташці все хочеться щебетать в гарний вечір в зеленому садочку.

Вийди, дівчино, вийди, рибчино!

У гай по корови, у гай по корови.

Нехай же я подивлюся

На ті чорні брови, на ті чорні бровиі

Так почали співать Радюк, Галя, панія Висока й сам старий Масюк. Одна Масючка схилила голову на руку й задумалась дуже-дуже, дивлячись на чудові тоненькі брівки своєї єдинички.

По тім боці вогонь горить,

По цім боці жарко;

Як поїду з Масюківки,

Комусь буде жалко.

Заспівали всі, і всі вкинули в слова пісні Масюківку, неначе змовились. А Галя довгим, жалібним поглядом подивилась на Радюка й дуже виразно вимовляла: “Комусь буде жалко, комусь буде жалко!”

По тім боці вогонь горить,

По цім боці душно;

Як поїду з Масюківки,

Комусь буде скучно.

Так співали вони далі, і панія Висока, обернувшись до Галі, просто в вічі промовляла: “Комусь буде скучно, комусь буде скучно!”

– Ой, спасибі вам за все, за все, мої добрі, мої дорогі сусіди! – промовила панія Висока, встаючи з килима. – Ой, загулялася ж я, а в мене дома робота, як і в усіх людей. Час мені додомоньку, забарилася я.

– Та в вас же діти дома не просять їсти, не плачуть! – промовив Масюк.

– Є такі, що їсти просять вже, мабуть, давно, бо я господиня в себе вдома! Вставайте, Павле Антоновичу, та разком холодком і побіжимо до господи, бо ви, здається, цілісінький день загаялись тут у Масюковому хуторі й ладці тутечки й ночувать.

– Як їхати, то й їхать! сказав Радюк встаючи, – тільки я попрошу Івана Корнійовича видать мої хомути з комори, бо вже час!

– То й видам, хоч і ще не час! – промовив Масюк.

– О, бачте! як моїх хомутів, то й не замкнули в ко

183

мору, – промовила трохи нахабна Лекерія Петрівна й почала обвірчувать білою вуаллю свій квітчастий чіпок.



Тим часом повозки під’їхали під ганок. Гості почали прощаться.

– Привезіть же мені книжок якнайшвидше! хоч би й завтра, – просила Галя Радюка, – бо я вчилась в городі всього тільки рік, а в мене великий потяг до книжок, – тихенько промовила вона до Радюка смутним голосом, – тут я нігде не достану собі книжок і до страшного суду, мабуть, доки й животітиме Масюків хутір на світі. Я за це вже добре дізналась. Тут навкруги в околиці й гіанії навряд чи й письменні.

– Та й мені, будь ласка, привезіть оті-о Шевченкові поеми, що ви знаєте! Хоч я давно не читаю, а ті поеми, може, ще й втну, – просив Масюк.

– Добре, привезу, як не завтра, то післязавтра, абощо, – сказав Радюк, прощаючись з усіма.

– Сяду ж я з вами, Павле Антоновичу, бо ваші коні баскі. Підвезіть мене додому. Буде веселіше мені в дорозі: будемо пісень співать на радощах, – сказала панія Висока.

– Прошу ласкаво! – просив її Радюк і подав руку.

Гості виїхали з двора, а хазяїни ще довгенько стояли

на ганку. Галі здалось, що стало так порожньо і в хаті, і в садочку, і на подвір’ї! Вже й сонце сіло за вербами, вже й череда прийшла в хутір, вже й зорі заблищали на темному небі, а вона все ходила між вишнями, між клумбами та все тихенько співала:

Ой сама ж бо я, сама,

Як билинонька в полі.

Потім вона взяла коновку й полила всі кущики гвоздичків, а ввійшовши в хату, вийняла з коси два гвоздички, завинула їх у папір і сховала на пам’ятку про той день.

Надворі вже було поночі, як Радюк з Високою вертались з гостей. Небо чудово заблищало, все засіяне зорями, надзвичайно ясними. Вечір догорював на заході червоним потухаючим жаром. Радюк співав пісні та все думав про Галю. Чи дивився він на ясні зорі, чи на червоне дотліваюче небо, то все думав про неї. Висока додавала йому охоти до співів, жартувала, сміялась Галею. Вже було видно дім панії Високої, в вікна видно було полум’я

184

в пекарні. А в вікнах селян вже було поночі. Робочого часу люди рано полягали спать і вже спали міцним сном. Коні під’їхали під село й схарапудились в царині. Коло царини щось стогнало, неначе хтось або вмирав, або був прибитий. Панія Висока перелякалась навіки. Радюк стривоживсь і зскочив з повозки. А коло царини все щось стогнало, а потім почало плакать.



– Боже мій! Хто це так стогне? Підіть лишень подивіться кругом хати або в тім рову, – промовила Висока до погоничів. Всі почали наближаться до хати і зараз дізнались, що стогне хтось у хаті, а не надворі. Радюк одчинив двері, бо вони були не заперті, і ввійшов у хату. За ним увійшла Висока.

– Добривечір вам! Хто то так стогне? – спитав Радюк.

– Та це я! – обізвалась молодиця.

Радюк дістав з кишені сірнички й засвітив каганець. Слабкий блиск пішов по убогій хаті. Вони побачили на полу слабу молодицю, що лежала розкидавшись, стогнала й плакала. В ногах у неї спав як убитий малий хлопчик. Висока впізнала молодицю й почала розпитувать.

– Що це з тобою, Параско?

– Ой, слаба я, пані! Покарав мене, мабуть, господь. Тепер жнива; пшеничка моя стоїть не дожата, а я удова, одним одна, і нема кому дожати, бо й найнять нема за віщо.

– Коли ж це ти, Параско, занедужала?

– Та ще позавчора! Так мені недобре стало, а я все жала, аж на снопи падала, доки зовсім не звалилась сьогодні; вже й додому не дійшла. Привезли мене на волах добрі сусіди. Ой, пшеничка моя вже сиплеться!

І безщасна молодиця знов застогнала й заплакала на всю хату. Радюк побачив, як горює, як бідує простий народ, і сльози вступили йому в очі. Радюк приклав руку



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   32

Схожі:

У десяти томах iconКолектив Національного музею Тараса Шевченка бере активну участь у підготовці Повного зібрання творів Тараса Шевченка у 2 томах та Шевченківської енциклопедії у томах, що мають побачити світ до 2014 року
Хіх ст. З середини ж XIX ст свинцеве білило було без срібла, а цинкове було відкрите в 850 р. І широко використовуватися почало вже...
У десяти томах iconТворчість Ю. М. Мушкетика
Визнаний майстер сучасної української прози. За три десятиліття літературної праці ним опубліковано більше десяти романів, низку...
У десяти томах iconМихайло присяжний
Міжнародний Комітет захисту журналістів двічі включав колишнього Президента України Леоніда Кучму в перелік десяти найбільших ворогів...
У десяти томах iconТвори в двох томах
До першого тому вибраних творів відомого українського радянського письменника, лауреата Республіканської літера­турної премії ім....
У десяти томах iconНаша любов І святиня “ М. Стельмах Бібліографічний список літератури На вічнім шляху до Шевченка
Шевченко, Т. Г. Зібрання творів [Текст]: у 6-ти томах / Шевченко Т. Г. К.: Наукова думка, 2003
У десяти томах iconІвано-Франківськ 2014 Творчість Т. Г. Шевченка
Шевченко Т. Г. Твори в трьох томах [Текст] /Т. Г. Шевченко; критико-біогр нарис : акад. О.Є корнійчука. – К. Державне видавництво...
У десяти томах iconМихайло грушевський історія української літератури. В 6-ти томах
Назва. Історія літератури як наукова дисципліна. Завдання історії літератури. Філологічно-естетичне І соціологічне трактування літератури....
У десяти томах iconОстап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988
Оста­па Вишні (Губенка Павла Михайловича, 1889—1956). З перших кроків своєї літературної діяльності видатний український радянський...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка