У десяти томах



Сторінка17/32
Дата конвертації15.02.2018
Розмір5.7 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   32

до лоба слабої, лоб аж пашів.

– Застудилась десь, молодице? – промовив він.

– Пам’ятаю, що я жала та напилась дуже холодної води з криниці. Люди добрі! допоможіть мені, бо я або згину, або хліба шматка не матиму!

– Лекеріє Петрівно! Чи немає в вас часом липового

цвіту або малини? – спитав Радюк. – Будьте ласкаві, напіймо її на ніч, щоб вона упріла.

– То заїдьмо до мене, може, й поможемо бідній жінці.

185


І вони заїхали до Високої, заварили цвіту, принесли слабій молодиці, напоїли її, втушкували, вкрили кожушиною. Панія Висока все бідкалась, так їй було шкода сусіди.

Молодиця напилась і заспокоїлась. їй стало легше. Радюк просив панію Високу не пускать її на поле принаймні другого дня, а сам почав з нею прощаться, хапаючись додому.

– Одже вам, Павле Антоновичу, буде якась притичина от в тому ділі... – сказала йому на прощанні Висока, показуючи на Масюків хутір. – Дивіться, який смутний випадок трапився вам на дорозі після такого чудового веселого дня, після такого співучого вечора. От побачите і тоді пригадаєте мене, хоч ви надо мною трохи глузуєте.

– Але ж заєць, здається, не перебігав нам дороги? – сказав Радюк і мусив осміхнуться.

– От побачите! Буде вам заєць! – промовила Висока навздогінці йому.

Радюк поїхав додому засмучений, хоч виїхав з гостей веселим. Перед його очима встала картина народного горя, та ще в таку гарячу робочу пору. Вже лягома приїхав він додому. Мати вже спала, а батько не лягав спати та все виглядав сина.

– Де це ти так. забарився? – було перше слово старого.

– В Масюка, – одказав син.

– Де ж ти снідав?

– А в Масюка.

– А де ж ти обідав?

– Таки ж у Масюка.

– А чай пив, а вечеряв?

– Чай пив у Масюка, а закушував у панії Високої.

– Ого! цілий день у Масюка... Ага! в Масюка гарна дочка! – догадався старий Радюк, – тільки ти...

– Що, тату?

– Бачиш, молоді паничі люблять дурить молодих паннів. А Масюк мій сусіда й мій близький приятель.

– Я не думаю піддурювать Галю й нікого.

– Та так! ти в гусарах не служив, але все-таки до кінця курсу тобі ще далеченько. Не дуже там збивай з пантелику молоду дівчину.

– Я, тату, людина чесна; що думаю, те й роблю. Я люблю Галю й ладен женитись, а дурить її та підманювать не буду.

186

– От про це вже не кажи нікому, ні твоїй матері, ні самій Галі.



– Е, тату: є в нас і студенти жонаті.

– Може, й є! але доки ти в школі, тобі не випадає жениться. Ти там трошки жартуй і залицяйся, але чесно жартуй, а про сватання тобі ще не час думать.

– А все-таки мені завтра треба одвезти й Галі, й Ма- сюкові книжки, бо вони дуже прохали. Галя навіть намагалась.

– Про мене, вези хоч і зараз, та не заїжджай до повітової свахи, Лекери Петрівни Макухи, нашої відомої ка- пітанші й повітової брехухи.

– Добре, не заїду, а книжки треба-таки одвезти, щоб просвітить хоч трохи темні степові хутори.

Батько й син попрощались і пішли спати.

“От якої співає батько! Якої ж то заспіває мати, що ладна й до царя за рушниками слати?” – думав Радюк, засипаючи.

Другого дня Радюк ледве діждався вечора, забрав книжки й поїхав у Масюків хутір. По дорозі він одвідав слабу молодицю. Він увійшов у хату й побачив, що жінка вже ходила по хаті, хоч через силу.

– І спасибі вам, паничику, і простибі вам за вашу ласку, за вашу добрість! – дякувала бідна молодиця, ледве переводячи голос.

– От і слава богу, що ти поздоровшала, а на поле таки не йди, принаймні сьогодні, – сказав Радюк.

– Ой, як же мені не йти, коли й жито вже сиплеться, а в мене в хаті тиждень вже нема й шматка хліба. Вже тиждень їм з дитиною саму кашу, – промовила Параска й заплакала.

Радюка дуже засмутила така гірка доля людська. Край багатий, край хлібний, а народ голодує, хліба не має!

Приїхавши до Масюка й увійшовши в хату, він догадавсь, що його приїзду сподівались. В світлиці було чисто, як у віночку. Масючка вийшла до його в чорній новішій сукні і не в хустці на голові, а в чіпкові з бантами. Зараз за нею вийшла Галя в новому шовковому чорному горсеті, по котрому були розкидані пунсові букетики рож. Біла сорочка й чорний з рожами горсет своїм контрастом дуже придавали їй краси. В розкішній косі знов заблищали два гвоздички, тільки що вирвані. Мати й дочка привітались до його дуже ласкаво!

187


– Ой, дякую вам за книжки! А я все виглядала вае: чи не везете мені оцього дорогого гостинця.

Радюк подав їй кільки книжок нових журналів і Шев- ченкового “Кобзаря”, переплетеного в червоний сап’ян й золотообрізний.

– Яка це книжка? – спитала Галя.

– Це Шевченків “Кобзар”. Цю книжку я вам дарую на пам’ятку, – промовив він тихіше. Галя зарум’янилась, як зоря, і подякувала. – Буду ж часто читати цю книжку, – тихо промовила вона й почала перегортать листки.

– Де ж Іван Корнійович? – спитав Радюк.

– На току, коло возільників, – сказала Галя. Радюк пішов на тік шукать Мадюка. Тепер йому кинулось в вічі Масюкове хазяйство. Він милувався круторогими волами, великими стіжками жита й пшениці, порядком на току й на подвір’ї.

– А! слихом слихати! – гукнув до Радюка хазяїн з-за возів. Він обняв і поцілував Радюка дуже щиро. Видно було одразу, що його мали за жениха. Вони пішли до хати й напились чаю.

Незабаром Радюк вертався дуже щасливий! Йому сподобалась Галя і її батько й мати, люде з дрібного панства, але чесні, хазяйновиті й працьовиті, близькі до народу, чесні хлібороби, не одрізнені од національності. І сама Галя, з чудовими очима, з народною піснею, з голосом, як шовк, навіть з манерами, нагадуючими гарну, моторну сільську дівчину, дуже підходила під його ідеал. Старі Масюки і їх напівпанська, напівсільська оселя з домом і хазяйством – все те повіяло на його чимсь рідним, чимсь приємним, ріднішим, ніж дух вищого панства.

“Моя буде Галя, моя! Вона мене любить, і я її люблю. Чого ж мені більше треба? хоч вона вчилась в місті тільки однн рік...”

На вакаціях молодий Радюк ходив по селі, придивлявся до народу, приглядався до його потреб, бачив, як народ тяжко працює й мало має користі. Не раз він важко зітхав, дивлячись на бідність народу серед такої багатої природи. Він записував народні пісні, казки й приказки, звичаї й навіть самі мелодії пісень і заводив у ноти. Часто він їздив і в поле до косарів, до женців, гребців і возіїв, балакав з ними, записував од їх усе, навіть слова мови. Не раз він заїжджав і до панії Макухи, чи Високої, котра на самоті не соромилась своєї мови й чудово говорила по-ук-

188

раїнській. Вона наказала йому багато казок, наспівала пісень, неначе будлі-яка молодиця, і таки не втерпіла: показала йому “кавалерію” свого чоловіка й його капітанські документи. Радюк мусив їх таки прочитать.



Радюк скрізь проповідував свої сміливі ідеї, доки не дійшла за його чутка до міської поліції... Сусіди почали застерігать батька й матір і просили їх трохи здержувать сина, щоб не добути якого клопоту...

Раз батько сказав своєму синові: “Коли ти, сину, такий прихильний до народу, коли тобі так потрібні пісні й казки, то їдьмо на баштан. Цього року була рання зав’язь на баштані, то, може, й стиглого кавуна надибаємо. Ти попросиш баштанника Ониська, то він тобі наспіває й накаже, скільки хоч! Тільки знай, що Онисько дід гордовитий і гоноровитий. Коло його треба ходить вміючи або й панькаться. Він так дбає про моє добро, що часом і мені молитву читає”.

– А поїдьмо справді! може, й пісень добуду, і кавунів наїмся, – сказав син.

Зараз-таки парубок запріг коні в чималий віз, і батько з сином виїхав з двора на степ до баштана.

Сонце ще високо стояло на небі. Спека стояла надворі, як звичайно буває в спасівку. Повітря було сухе, але здорове й тепле, і таке прозоре, що на всі боки око захоплювало степи без краю. Синє й гаряче небо лежало над степом, неначе якась кругла покришка. На небі не було ані хмариночки! на степу не було ні смужки туману. Одно пишне золоте сонце пливло між небом і степом, наче корабель по безодньому морі. Віз звернув з битого степового шляху й покотився по ледве примітних прикметах суголовка. Незабаром і той суголовок зник, і віз покотивсь гладеньким степом. З-за густих будяків і всякого зела незабаром висунулись баштани з довгими рядками високих соняшників. За соняшниками зараз з’явились рівні рядки гостролистої кукурудзи, насадженої кругом баштанів дуже рівними рядками. Рядки пшінки мережили баштани вздовж і впоперек. Вже коні наближались до баштана, вже можна було бачить на краях баштана наче рами з довгого гарбузиння, де між листом повивертались боками довгі й круглі білі гарбузи, неначе воли на спашу. Потім одкрилося поле, неначе застлане картатими хустками, де зеленіло дрібненьке, як тюль, кавуняче огудиння, де блищали в ясно-зеленому листі жовті дині, зеленіли й біліли

189


здорові кавуни. Всі журбанські баштани люди сіяли вкупі, щоб легше було стерегти од злодіїв; тим-то вони й займали степ, скільки можна було осягти оком.

Баштанник сидів коло куреня й щось стругав стругом. Вже можна було бачить оком, як його лікті разом одсува- лись назад, як він тяг до себе струга, як на руках маня- чили рукави білої сорочки.

– Знаєш що, сину! Давай вивіримо, чи добре Онисько стереже баштана? Ходім навпростець через баштан, буцімто красти свої кавуни, а погонич нехай їде просто до куреня.

При тих словах батько зскочив з воза, а за ним і син. Вони закрались поза кукурудзою й почали ніби шукать кавунів. Онисько сидів і не обертавсь. Коли це обидва вони побачили, що просто на їх летить через огудиння рябий собака, аж курява піднімається за ним. За Рябком підтюпки біг Онисько.

– А чого вам треба, сякі-такі! Ось я вам дам серед дня лізти на баштані Джий! кис, кис! джий! уджга, Рябко, уджга! – цькував дід та все лаявсь. А Рябко кинувся прожогом на молодого Радюка й ухопив його зубами за чобіт. Собака була люта, як гадюка, і зовсім здичіла на степу. Радюк дригнув ногою, а Рябко вчепився зубами в закаблук, наче п’явка. Він махав ногою, а Рябко волочився слідком за ногою по баштані, аж огудиння поплутались кругом. Батько кинувсь оборонять, вирвав з корінням здоровий кущ кукурудзи, лупив собаку по спині. Рябко гриз на шматочки бадилля своїми страшними зубами.

– А чого ви тут ходите! – крикнув Онисько і... руки опустив, упізнавши хазяїна.

– Чи це ви? Оце, боже мій! тільки мене втомили. І треба було вам йти сюдою! Господи! наче вам стежки нема. Неначе маленькі. А я думав, що злодії. Тут недалечко шлях. Йде багато чумака, й москаля, і всякого народу.

– Та це ми, діду, правди вивіряємо в вас! – сказав син.

– Доконче треба було! І прийде, господи, в голову! Чи не покалічила де собака? – бідкався сивий баштанник. – Та й позбавляли ж ви багато огудиння! Тй-богу, неначе маленькі.

– Не сердьтесь, діду! Ми вам привезли могорича! – сказав молодий Радюк.

190

Всі вони пішли до куреня, переплигуючи через густе огудиння, неначе переходили через річку, скакаючи з каменя на камінь. Рябко вже лащився до наймита, виляючи хвостом, а на хазяїнів усе гарчав та скалив білі зуби.



– Чи є, діду, стиглі кавуни? – питав молодий Радюк.

– Дині вже давненько показались, а кавунчика – може, й знайдемо.

Онисько швиденько подибав на баштан і приніс здорового кавуна. Кавун був з одного боку зовсім білий, бо Онисько закопав його в ріллю, ще й зверху притрусив сухим бадиллям, щоб часом хто не вкрав першого кавуна. Взявши складаний ніж, що висів на припоні коло пояса, Онисько розрізав кавуна надвоє. Кавун був стиглий і червоний, як жар. Онисько з гордістю подав кавуна панам, як подають трофеї, добуті на війні.

– Спасибі, діду, спасибі! – дякували пани. Молодий панич порізав кавуна на скибки й поклав на траві. Скибки розпались, і зсередини випав червоний вовк. Всі посідали на землі і з’їли цілого кавуна дочиста!

– Тепер, діду, давайте динь, абощо? – казав панич.

– Е! де вже пак після кавуна та дині! Треба було їсти передніше диню, а потім кавуна, – промовив дід і виніс з куреня велику жовту диню. Молодий Радюк розрізав диню; насіння не вилилось, а випало довгими зліпленими рядками, – прикмета, що диня була не проста, а дубівка. В повітрі полився аромат. Швидко од тієї дині не зосталось і шматочка.

– Тепер і до роботи можна браться! – промовив дід поважним тоном, обертаючись до панича. – А нумо, паничу, зносить дині та вибирать огірки!

– Як нумо, то й нумо! – сказав панич. – Давайте, діду, торбину або мішка, я вам поможу вибирать огірки.

– Куди вам там вибирать! То я так тільки жартую, – сказав дід трохи м’якішим голосом.

– Чого ви, діду! Ви думаете, що я незугарний до роботи?

– Сидіть та лучче люльку куріть!

– Е! тепер, діду, інший час настав на світі. Годі вже панам сидіти, згорнувши руки І Треба й панам до роботи браться, розділять працю з простим народом, а вам треба пнуться до книжок, до науки. Як поділимось ми працею й наукою, то аж тоді буде на світі добре всім.

– Може, й буде! Дай боже! А ви все-таки ляжте коло куреня та куріть люльку.

191


Молодого Радюка вразили дідові жарти. Він узяв мішка, прив’язав мотузка до одного узиря, а другим кінцем прив’язав до зав’язки й накинув собі через ліву руку на плече, як звичайно роблять, вибираючи огірки.

– То надіньте ж рукавички, бо руки поколете! – жартував дід.

– Не бійтесь, не поколю!

– Але скиньте чоботи, бо зовсім витопчете отими закаблуками огудиння!

Молодий Радюк мусив скинуть чоботи й пішов на баштан в самих шкарпетках. Він почав перегортать огудиння, а воно жалилось, неначе жалка кропива. Деякі огірки були вкриті колючечками й кололи його делікатні руки. Радюк накидав багацько огірків у мішок, і вага почала нагинать йому шию. Мотузок різав в плече, неначе гострим жалом ножа. Радюк мусив перекидать мішок з плеча на плече. А мотузок все-таки шмульгав, а потім почав пекти. Під гарячим небом, на гарячій, як присок, ріллі йому було важко, як у лазні; спина почала страшно боліти. Піт лився з його, як вода, і капав на зелене огудиння.

– Та годі вже вам вибирать! Висипте огірки на траву та лягайте в холодку. Чи бачите, скільки я навибирав слідком за вами!

Радюк подивився на діда, а в діда в мішку було більше огірків, ніж у його!

– Як же ви багацько кидаєте! Не розгортаєте добре огудиння. Коли зігнали оскому, то цур їй, цій роботі. Лягайте на бік та читайте книжечку!

Молодий панич і справді подумав, що цур їй, тій роботі в таку спеку! Він вперше, жартуючи, спробував, яка то важка проста робота.

– Ой, болить спина! – крикнув він, лягаючи в холодку і швиргонувши мішок на траву.

– А що б ви сказали, якби вам довелося нажать копу жита в таку спеку? – спитав дід осміхаючись.

– Не знаю, що я сказав би. Лучче я, діду, піду зривать стиглі дині!

– Чи візьмете просту роботу, а мені оддасте книжки? А коли сказать правду, то це ще іграшка, а не робота, – казав дід.

– Почекайте, діду! як одпочину, то поможу вам зносить дині. Але за те ви мені заспіваєте пісень. Добре?

192

– Куди вже мені, старому, до пісень! Нехай молодші співають. Я вже своє одспівав!



Молодий Радюк, одпочивши, пішов рвать дині. Він клав їх у той самий мішок, а проклятий мотузок знов різав його, наче серпом, у плече. Він підмостив хусточку, а мотузок муляв і через хусточку. Тоді він вернувся до куреня. В спині в його судомило. Радюк зрозумів, яка то важка чорна робота простого народу.

– Паничу! а підмостіть і мені хусточку під мотузку, щоб не було мулько! – крикнув дід сміючись.

Тим часом дід і наймит вибрали огірки, зсипали їх на купу на траві, позривали стиглі дині й позносили до куреня. Онисько знайшов аж десять стиглих кавунів, у котрих коло хвостика кучерява в’язь поприсихала. Купи зелених огірків, жовтих динь, кавунів всякої масті веселили очі й старого Радюка, й молодого. Кругом куреня запахло динями, пшеничкою, огірками, і тонкі пахощі далеко розходились у теплому повітрі. Дід зібрав лушпиння й одніс його далеко в степ, щоб не занадились на баштан кузки й звірки та оси.

Наймит запріг коні й поклав на віз кільки кавунів і динь. Батько сам швиденько покатав додому, а за рештою приїхав другий наймит простим возом. Молодий Радюк не поїхав додому з батьком, а зостався до вечора на баштані.

Надходив вечір. Сонце вже не пекло косим промінням; надворі було тепло, як у добре натопленій хаті. Од кукурудзи полягла по баштані тінь довгими рядками. Коні паслись по степу хапаючись; їм не надокучали мухи та гедзи. Молодий Радюк роздягся й роззувся. Він навіть скинув картуз і жилетку, неначе одежа давила його серед вольного степу. Сонце спустилось, неначе лягло на степ, і почало засовуваться за зелене море. Молодий Радюк провів очима сонце до останнього променя і задумався. Надворі починало сутеніть. Онисько запалив багаття з сухого бур’яну. Густий дим піднявся, валував та зігнав набік мошку.

– Чи не хочете, діду, мого тютюну? – промовив Радюк, запалюючи папіроску.

– То й дайте, коли маєте!

Дід насипав тютюну в свою зелену люльку й почав пахкать одним кінцем рота, не випускаючи з другого кінця рота цибука.

– І курите ж ви, паничу, катзна-що! Та це вода, а не тютюн! Нічогісінько не чую! їй же богу, не чую!

13 Нечуй-Левицький, т. II

193

І дід плюнув набік, потім витяг з кишені гаманець з своїм тютюном і закадив мархоткою так, що Радюк мусив оступиться й сісти оддалеки.



– Діду! я чув, що ви вмієте всяких пісень, та ще й дуже давніх? Чи не заспівали б ви мені, а я б і позаписував в оцю книжечку? – сказав Радюк.

– А вам навіщо те здалося? – промовив дід стиха, глянувши скоса на Радюка.

– Та так.

– Як так, то й нехай буде так.,. – промовив дід, зир- нувши сердито на книжечку.

– Я чув, що ви, діду, вмієте всяких казок?

– Хіба я стара баба, щоб казки казав! – промовив дід ще сердитіше.

Дід дуже не йняв віри паничеві і чогось страхався тієї книжечки. Він бачив такі книжечки в тяжку годину свого життя, як його сина в некрути брали, як його ганяли на панщину й записували панщанні дні.

– І нащо, паничу, вам здалися наші пісні та казки? Ви народ вчений, письменний.

– Ви, діду, людина стара, то зрозумієте мене. Я людина вчена, і я дуже цікавий знати все, навіть пісні, та ще й стародавні, козацькі.

– О, я козацьких пісень багацько знаю! – сказав дід, не втерпівши.

– Бачите, діду, тепер вже пишуть книжки сільською українською мовою, то й сільська мова, й сільські пісні стали дуже потрібні задля вчених людей.

– Може, й правда; може, воно й так. Не знаю! Ви письменні; ви більше за мене знаєте.

Вважаючи на те, що дід трохи подається, Радюк витяг з кишені кільки дрібних книжечок і знайшов між ними ті, де були Шевченкові утвори. Він знайшов Шевченкову “Наймичку” і почав читати. Не вперше він читав селянам українські утвори Вовчка й Шевченка і знав, що ні одна поема не доходить так до серця, як “Наймичка”.

– Чи ти ба! їй-богу, по-нашому написано! – аж крикнув наймит, лежачи животом на траві. І він посунувся на грудях ближче й почав слухать, підперши лице долонями й пацаючи вряди-годи ногами.

Онисько не показував дивування. Він сидів, підобгавши ноги й нахиливши голову, та все слухав та слухав. Його люлька загасла й покотилась на траву, а він і голови не

194


підводив та все слухав, як Марко ріс на хуторі в старого діда й баби, як прийшла до їх молодиця у найми проситься, як Марко оженився й пішов у дорогу, як наймичка перед смертю призналась Маркові, що вона його мати. Вплив того читання на Ониська був такий великий, що він неначе очамрів і скам’янів, поклавши руки на коліна й нахиливши сиву голову. Він не поворушив пальцем, не кліпнув очима, ні разу не зітхнув, що буває знаком великої сили почування в щирого українця.

А парубок перестав пацать ногами, простяг їх на траві на всю їх довжину, роззявив рота, витріщив очі та все дивився на ту книжку, не мигнув і разу очима, неначе в тій книжці він бачив і той благодатний хутір, де служила наймичка, бачив і саму наймичку, і того Марка, про котрого читав Радюк.

Червоне полум’я багаття світило на ту групу, облило червоним кольором білу дідову сорочку, сиву бороду, й його темне похмуре лице, і сиві, низько навислі над очима брови.

Радюк скінчив і згорнув книжку. Онисько все сидів і не рушився з місця, а парубок все лежав та дивився на ту книжку, що лежала згорнута на траві. Вплив був такий великий, як був великий Шевченків геній, що постеріг тайну народного серця й поезії.

Сам молодий Радюк задумавсь і сидів мовчки, доки не згас слід того читання в його душі. Онисько підвів голову й обтер рукавом сльозу.

– Я ще зроду не чув нічого кращого од цієї “Наймички”, – промовив дід та й знов похилив голову, неначе од великої ваги й великого жалю.

– Чи знаєте, діду, хоч одну думу козацьку, кращу од цієї “Наймички”?

– Знаю багацько гарних дум, але такої не пам’ятаю.

І дід почав сміливо розказувать, а потім і співать думи

й пісні. Радюк ледве встигав записувать їх в свою книжечку. Дід не сперечався, йняв йому віри й навіть хвалився своїми піснями, бо зрозумів, що молодий Радюк не мав на думці ніякої кривди для його. Парубок почав був і со

бі співать, так дід йому й не дав та все співав своїм старечим, але ще міцним голосом козацькі думи й пісні, які тільки пам’ятав.

– Куди тобі, дурню, з твоїми піснями! Ви тепер співаєте все про дівчат, та про вулицю, та про вечорниці, а

13*

195


про козаків і не тямите нічого! А скільки я переспівав їх, як був молодшим, як був ще живий мій батько!

Радюк пішов у курінь і виніс звідтіль пляшку горілки, що він привіз дідові на гостинець. Чарка доброї горілки розвеселила трохи сердитого й поважного діда, у котрого було і в слові, і в лиці щось отаманське.

– Чи не боїтесь, діду, самі сидіть на баштані?

– А якого гаспида мені бояться? Хіба лихих людей! А чортів я не боюсь. Невважаючи на свої літа, я так обшмагав би боки самому чортові, що ну! Нехай би тільки зачепив мене!

– Хто видав таке говорить! – сказав наймитчук, – ви, діду, тут самі; борони боже чого...

– Поцілуй батька свого тричі в морду! Вчить мене, старого! – сказав дід сердито. – Хіба ж чорти є на світі? є лихі люди, гірші од чортів, а чортів нема, бо я їх не бачив, які вони на масть! А коли вони є, то, мабуть, дуже дурні.

– А хіба ж ви не знаєте, до кого й тепер у нас на селі перелесник літає?

– Такий, мабуть, перелесник, як ти! Я, бувши батьком тієї дівчини, до котрої вчащає він, впіймав би того перелесника та обскуб чуприну, то він більше б і не літав, а сидів би вдома. Ти, як я бачу, зовсім такий дурний, як і твій батько був, царство йому небесне.

– Ей, діду, шануйтесь! Ви старі, вам би не годилось таке говорить, – казав парубчак.

– Та отут в степу, лежачи на траві, часом бачу, як буває все небо списане такими перелесниками, неначе горобцями! Розкажи вже своєму батькові, а мене не вчи.

– їй-богу, правда...

– Яка правда? Була колись геравда, та заіржавіла.

І дід не скінчив і знов задумався.

Вже порожня пляшка валялась на траві, а надворі почало зовсім поночіть. Наймит запрягав коні, а дід і Радюк складали на віз дині, кавуни й огірки. Всього було так багато, що треба було повикидать з воза солому. Молодий Радюк мусив сісти на мішки з огірками і поставить ноги на кавуни. Вже висипались зорі на небі, як віз рушив од куреня й покотився по степу. Радюк почав прощаться з Ониськом, котрий стояв коло куреня ввесь білий, облитий світом багаття, а коло його сиділа на задніх лапах собака. Віз покотився, і стукотіння далеко розляглось по степу.

196

А дід усе стояв на тому самому місці, згорнувши руки. Радюк усе думав за діда, а огірки страшно муляли; ноги його сковзались по кавунах. Він мусив витягать кукурудзу й підмощувать під себе, щоб хоч трохи було лучче сидіть.



Вже пізно в’їхав Радюк у двір, і по дворі запахло баштаном. Вернувшись у свою кімнату, молодий панич од- слонив боляче плече і подививсь. На плечі було знать червону й довгу, як гадюка, попругу од мотузка. Так він обшмульгав його молоде, м’яке тіло.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   32

Схожі:

У десяти томах iconКолектив Національного музею Тараса Шевченка бере активну участь у підготовці Повного зібрання творів Тараса Шевченка у 2 томах та Шевченківської енциклопедії у томах, що мають побачити світ до 2014 року
Хіх ст. З середини ж XIX ст свинцеве білило було без срібла, а цинкове було відкрите в 850 р. І широко використовуватися почало вже...
У десяти томах iconТворчість Ю. М. Мушкетика
Визнаний майстер сучасної української прози. За три десятиліття літературної праці ним опубліковано більше десяти романів, низку...
У десяти томах iconМихайло присяжний
Міжнародний Комітет захисту журналістів двічі включав колишнього Президента України Леоніда Кучму в перелік десяти найбільших ворогів...
У десяти томах iconТвори в двох томах
До першого тому вибраних творів відомого українського радянського письменника, лауреата Республіканської літера­турної премії ім....
У десяти томах iconНаша любов І святиня “ М. Стельмах Бібліографічний список літератури На вічнім шляху до Шевченка
Шевченко, Т. Г. Зібрання творів [Текст]: у 6-ти томах / Шевченко Т. Г. К.: Наукова думка, 2003
У десяти томах iconІвано-Франківськ 2014 Творчість Т. Г. Шевченка
Шевченко Т. Г. Твори в трьох томах [Текст] /Т. Г. Шевченко; критико-біогр нарис : акад. О.Є корнійчука. – К. Державне видавництво...
У десяти томах iconМихайло грушевський історія української літератури. В 6-ти томах
Назва. Історія літератури як наукова дисципліна. Завдання історії літератури. Філологічно-естетичне І соціологічне трактування літератури....
У десяти томах iconОстап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988
Оста­па Вишні (Губенка Павла Михайловича, 1889—1956). З перших кроків своєї літературної діяльності видатний український радянський...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка