У десяти томах



Сторінка19/32
Дата конвертації15.02.2018
Розмір5.7 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   32

Вже й пісня була готова. Ольга й Катерина швидко вивчили й співали її чисто по-українській, підбираючись під Палажчин спів. Другого дня Ольга тільки що встала вранці, зараз сіла за фортеп’ян і знов промовляла слова й голос тієї пісні.

Вона таки перемогла себе, бо вчила її для Радюка й думкою бажала, щоб він, а не хтось інший, її слухав. Вона його ждала, виглядала цілий день у вікно, не оступалась од вікна, оглядаючи кожного прохожого.

Надвечорй у вікні майнуло Радюкове лице. Ольга насилу всиділа на стільці. Вона бачила, як Радюк не то що увійшов, а ніби вскочив у хвіртку. Незчулась вона, як рипнули двері і Радюк вступив у світлицю й подав нову книжку журналу. Мати зараз вийшла з кімнати, привіталась до Радюка дуже ласкаво, зараз навіть витягла з кабінету Дашковича й привела його в залу.

– Яка я рада, що ви принесли мені нову книжку! – промовила Ольга, і її очі так і сипали іскрами, так і світились промінням.

Радюк тепер тільки придивився добре до Ольжиного лиця, до очей, до брів. Лице було таке свіже й гарне, як та мрія, що так негадано ввечері ніби зацвіла квіткою й причарувала його серце і взрушила його душу.

“Боже мій! яка випещена краса! які чудові оксамитові брови, які променясті очі!” – подумав Радюк і почутив, що таких очей, такої краси лиця він ще не бачив. Розмовляючи з Радюком, Ольга бистро кидала на його очима, а потім помалу спускала їх додолу. Радюк ледве видержував магічну силу тих очей. А Ользі так хотілося сісти за рояль і заспівать української пісні! Вона встала, перейшла залу проз самий рояль, потім стала коло рояля і, поклавши два пальці на клавіші, зачепила дві струни, котрі стиха задзвеніли і поти дзвеніли, поки вона стояла й держала руку на клавішах.

208

– Заграйте, будьте ласкаві! – насмілився Радюк, нарешті, попросить її, і сам став коло рояля.



Ольга сіла, поклала руки на клавіші й задумалась. Вона вибирала п’єсу, і швидко смутна мелодія полилася по світлиці. Якби вона заграла веселої, то та мелодія не так би Радюкові вразила серце. Смутна музика навела на його багато дум, взрушила серце, повне кохання.

– Моя Ольга вивчила недавно нову пісню! – не втер- піла-таки сказать Степанида Сидорівна.

– Яку пісню? може, яку українську? – спитав Радюк.

– Еге! – одказала вона.

– А заспівайте, коли ваша ласка! – почав просить Радюк дуже ласкавим голосом.

– Я ще добре не вивчила, – тихо промовила Ольга й почервоніла.

Ольга взяла хапком прелюдію й почала співати: “Ой полину, полину”. Невважаючи на те, що в інституті вона не вчилась співать по-українській, вона перейняла щиро українську інтонацію, бо часто чула українські пісні од няньки й куховарки.

Вона співала дуже добре, тільки українські слова так перекручувала на руський лад, що Радюкові стало ніяково. Зате ж голос її, свіжий і молодий, промикувавсь з мелодією до самого серця молодого хлопця.

– Я назбирав багато пісень по селах і навіть завів вже в ноти. Я був би дуже щасливий, якби ви дали мені надію прийнять од мене послугу, взяти мої ноти. Там є чудові й оригінальні мелодії.

– Принесіть, коли ваша ласка. Я дуже люблю музику, і хоч добре ще не граю, але вчуся щодня, – промовила Ольга.

Тим часом Дашкович, послухавши пісні, згадав свої Сегединці й розпочав розмову з Радюком про народ і українську народність. Почувши те, Ольга злякалась: вона бачила, що батько одіб’є собі Радюка й не дасть і слова промовить до його. Степанида Сидорівна, назираючи збоку, як добра наглядачка, зараз постерегла це й почала вмикуваться в розмову, щоб зробить розмову загальною для всіх. Вона почала розмову про жіноче питання. Радюк так і вхопився за те питання. Він почав доказувать, що женщина повинна мати однакове право з чоловіками як на просвіту, так і на місце в соціальному житті, та усе обертався до Ольги, неначе там більше нікого й не було.

14 Нечуй -Левицький, т. II

209

– Коли в нас дівчат не пускають в наші університети, то нехай заводять опрічні, жіноцькі, – так скінчив свою розмову Радюк. – У нас з женщиною обходяться по-вар- варській, поставили женщину дуже низько просвітою й наукою, неначе засудили її зумисне на завсідню темноту й неволю.



– Ой ні, Павле Антоновичу! – обізвалась Ольга, – хоч нас не пускають в університети, так нам не дуже й треба того! В нас є інститути. Ми й не хочемо ваших університетів, бо інститут все одно, що жіночий університет.

– Як так, то нічого й клопотаться, – одрубав Радюк.

– Таки справді! – казала далі Ольга, обороняючи честь свого інституту, – хоч ваш університет і вищий, я те знаю, але і в нас наука неабияк стоїть! В нас читають лекції ваші ж університетські професори...

– Та воно так! читають, але трохи інакше.

– Хоч і трохи інакше, а все не далеко од університетського. Нам й Турман казала, що ми в інституті все одно, що в університеті. В нас тільки не достачає медицини та юриспруденції, а решта зовсім, як у вас!

– А то хіба ж не значна річ, медицина та право? Чом би пак жінкам не бути медиками й юристами?

– Навіщо? – спитала Ольга, котрій в інституті й на думку не спадало, що є на світі багато сирот і бідних дівчат, котрі були б раді шматкові хліба.

– Сказати правду, я вперше оце чую, що інститут все одно, що й університет, – сказав Радюк.

– Атож! Ви так і думайте! Ми всі такої думки. Всі наші інститутки так думали, – сказала Ольга, – нам і Турман так казала.

Радюка дуже вразила така висока думка в інституток про свій інститут, що вважали це питання за непотрібне, бо розв’язували його аж геть-то просто й немудро!

– Як на мене, то я зроду не схотіла б служить ні в канцелярії, ні в школі! – промовила Ольга, пригадуючи науку Турманші. Ользі здавалось, що кожна порядна панна повинна скінчить інститут, а потім вийти заміж за гарного й багатого жениха, а потім згорнуть руки й ні за що не думать.

Радюк почав прощаться й просив Ольгу швиденько прочитать новий журнал, бо ще багато читальників дожидає тієї книжки.

– Я дуже люблю ці книжки, але французькі романи

210


багато цікавіші й кращі од цих. У нашої Турман була повнісінька шафа романів, та все золотообрізних! Хоч вона нам і забороняла читать їх, але ми вміли доставать з її шафки! – казала Ольга чваньковито. Радюк замовк і задумавсь.

– От якби ви достали нам французьких романів! – промовила Ольга до Радюка трохи згодом.

– Добре, достану.

– А я вас давно бачила! – промовила Ольга, – тільки не знала, хто ви такий. Чи пам'ятаєте, як колись у Шато впав шар на публіку? Я тоді саме тікала по стільцях і якраз скочила проти вас. Чи не зачепила я тоді вас або чи не настоптала вам на ноги?

Ольга сміялась, і Радюк сміявся, згадуючи той випадок. Він був невимовно радий, що Ольга його примітила тоді й пам’ятала про його. Він догадувавсь, що Ольга вподобала його, і серце його дуже закидалось в молодих грудях.

І батько, і мати, і дочка -– всі дуже ласкаво розпрощались з Радюком і просили не забувати їх і частіше одві- дувать.

“Дуже молода й трохи чваньковита Ольга, – думав Радюк, вертаючись додому, – буду я приносить для неї наукові книжки, то, може, трохи розів’ю її. Вона має добрий природний розум, тільки мало має наукової просвіти і вже аж надто носиться з своїм інститутом, мов старець з мальованою торбою”.

І Радюк думав, сидячи в своїй хаті, що було б дуже добре, якби його жінка була й гарна, до того ще й розумна і не цуралась наукової книжки, щоб з нею можна було поговорити про щось вище, ніж бали, танці та моди. Йому тепер здавалась будуща жінка якимсь товаришем студентом, розумним і просвіченим, котра стояла б з ним нарівні розумом, просвітою, а найбільше – поглядами й пересвідченнями.

“Вона буде такою! Вона має доволі розуму! А я її розів'ю, наведу її на розум! – так марив молодий хлопець в своїй тихій хатині. – Тепер підуть екзамени; мені буде ніколи. Я буду її забавлять тим часом французькими романами, коли вже вона має до їх великий потяг. А після екзаменів я буду давать їй легші критичні книжки на сьогочасні руські й заграничні повісті, потім принесу їй дещо наукове, поважніше. Я згодом колись доведу її своєю

14*


211

розмовою до пуття. Вона стане моїм товаришем і другом, рівним зо мною просвітою й любов’ю до рідного краю, до рідної мови”.

Так думав Радюк, никаючи по своїй хатині од кутка до кутка, і перед його думкою пишалась, як весняна рожа, молода дівчина. Він і досі ніби чув її голос. Ті рідні, смутні й глибокі мелодії й тепер ще линули в його серці, бо їх співали чудові уста, за котрі він був би ладен оддати своє живоття.

Другого дня він побіг до магазину, достав один французький роман, ледве діждався вечора, вхопив той роман, узяв кільки українських пісень, заведених у ноти його ж рукою, і побіг до Дашковичів. Переступивши поріг, він почув у другій кімнаті знайомий хлопчачий голос й одразу впізнав голос Кованька, свого товариша. Кованько щось розказував голосно й весело, мішаючи слова пополовині з сміхом. В Радюка очі стали смутні. Він сливе вбіг у ту кімнату й побачив Кованька на софі поруч з Ольгою. Коло їх сиділа мати.

Радюк привітався до всіх і подав руку Ользі. Вона почервоніла.

– Я приніс вам роман, котрого ви, мабуть, ще не читали. А от і українські піснії – промовив він і подав Ользі й роман, і пісні.

Радюкове око впало на стіл. На столі перед Ольгою лежала книжка якраз така завбільшки, як принесений роман. Він угадав, хто приніс той роман, і, по якимсь негаданим причинам, якраз той самий, що він тільки що подав ОльзіІ

– Трошки опізнився, бра! – промовив до його Кованько й показав свої лопатні з-під губів, сміючись якось ніби зубами. Радюк почервонів, потім зблід, потім знов почервонів. Мати все те бачила й почала розмову, щоб забавить молодих людей і одвести їх думки од тієї книжки. Але вона нічого не вдіяла: Радюк сидів мовчки, а Кованько все показував свої широкі зуби, трохи жовті коло ясен.

В Радюковому кружку товаришів один Кованько не згоджувався з гадками й мріями інших. Він мав звичай трохи сміяться над усім, за що розмовляли молоді студенти, зводив все поважне на легкий жарт, був зугарний у всьому зараз знайти комічне, смішне, повернувши його на якийсь смішний бік. Він був родом з самого Києва. Його

212


батько був простий необтесаний купець, не дуже багатий; він мав свій завод мила й лойових свічок, мав свою крамницю. Кованько з усіх сьогочасних ідей вхопився до самих практичних і матеріальних. Все, що було вище од практики, од користі, всі вищі ідеї він вважав за непотрібні, за пусті. Він зріс між середнім київським міщанством, де ще не втратилась народна мова й національність, але де не було тієї народної поезії, того пишного й симпатичного духу щиро народного, пісні й думи українського села. Кованько не пристав щирим серцем до народності й усе трохи глузував над тенденціями Радюка й інших товаришів, бо не втямив їх.

Вся цікавість Степанидиного язика нічого, не вдіяла. Радюк сидів мовчки. Кованько силкувався його зачепить і все говорив ніби сердито, навіть з злістю.

– Чи не проповідував пак вам Радюк яких-небудь дуже високих сьогочасних ідей? – спитав Кованько в Ольги, зачіпаючи Радюка.

– Ні, я не чула ніякого проповідування, – одказала Ольга й засміялась.

– Коли він вам не проповідував, то, певно, швидко почне проповідувать, щоб напутить вас. Я й знаю і вгадую, про що він буде проповідувать! А хочете, щоб я сказав?

– Про мене! хоч і скажіть, – промовила Ольга.

– Мені здається, лучче будлі-що проповідувать, ніж підіймать на сміх те, чого й сам добре не второпав, – сказав Радюк ніби до стіни або до дверей.

– Ну-бо! вставай і проповідуй! Ольга Василівна, мабуть, ніколи не чула в інституті таких апостолів.

– В нас, в інституті, ніяких апостолів не було! – одказала Ольга сміючись.

Радюк ледве всидів. Він був сам не свій. Йому чогось здалося, що Кованько вже жених Ольжин і без сорому глузує над ним. Тим часом Ольга простягла руку до двох романів, що лежали рядком на столі, і взяла в руки той, що приніс Радюк. В Радюка ввесь смуток одійшов од серця, і надія знов засвітилась в його душі.

– Коли хочете, то я вам скажу, про що буде Павло Антонович вам проповідувать. Він казатиме вам, що вам треба служить в канцелярії або вчиться в університеті й зайнять потім кафедру; що вам треба співать сільських пісень, вбираться в плахту, треба вивчиться грати на лірі,

213


котра повинна згодом стать на місце теперішніх форте- п’янів.

– О, вибачайте! Я нічого такого не чула од Павла Антоновича! – промовила Ольга.

– Потривайте, потривайте! Це ще не все! Радюк при- носитиме вам юридичні книжки, філософію Гегеля, потім буде три дні й три ночі поспіль товмачить про баштанника Ониська й його поезію, а потім буде намоторювать вас, щоб ви самі вивчились писать українські вірші.

Ольга й її мати сміялись.

– Я ніколи не писала віршів і, певно, не буду. Що це ви верзете, Кириле Петровичу? – сказала Ольга сміючись.

Радюк ледве міг усидіть на стільці. Передніше, в кружку своїх товаришів, він не дуже вважав на Кованькові жарти, бо мав їх за жарти молодого веселого хлопця, ладного все життя і все обернути на жарт і на смішки, щоб тільки було з чого пореготаться. Але тепер, в домі поважного чоловіка й перед очима милої особи, йому ті жарти доходили до самого серця.

– Почекайте! Це ще й нічого б! Але потім Радюк буде намовлять вас одягтись в плахту, в мережану сорочку і взутись в червоні чоботи, бо він і сам одягається в свиту й кожух...

– Тобі й сорому нема! – тихо промовив Радюк. А Кованько, невважаючи на те, знов протягував свою карикатуру. – Чи ви пак знаєте, що наші студенти тільки й думають, як вони житимуть в курінях на баштанах і як їх жінки носитимуть їм обіди з дому, як вони будуть орать однією рукою, а другою книжку держать, а третьою писати докторські дисертації...

– Бог зна що ви говорите! – сказала Степанида Сидорівна. їй стало шкода Радюка, над котрим так глузував Кованько, бо вона постерегала причину того кепкування...

– Якби це ми були вдома, а не в гостях, то я б і тобі намалював твій ідеал і твоє ідеальне життя на заводі, – сказав Радюк, – та нехай навпісля. А твій ідеал вийшов би, мабуть, не такий поетичний, хоч, може, й достоту такий смішний.

Кованько замовк, неначе води в рот набрав. Щоб як- небудь перервать ту негарну розмову, мати попросила всіх до зали. Тільки що вони всі ввійшли в залу, Ольга одчинила рояль і, ні на кого не вважаючи, сміливо й голосно

214


заспівала українську пісню: “Ой полину, полину – добувати талану!” Та пісня була одповіддю й протестом проти Кованькових жартів. Кованько зараз зрозумів це, бо замовк і задумавсь. Його великі губи закрили зуби, а повні й довгі щоки аж одвисли вниз. Радюк наче ожив і повеселішав. Він зрозумів серцем, до чого стосувалась та пісня, про котру ніхто Ольги й не просив, про котру ніхто й не згадував.

Тим часом на голос пісні дочки вийшов з кабінету батько. Дашковичеве лице почало дуже старіться, і не так старітись, як в’янути й морхнуть од сидіння й безсонних ночів. Дашкович привітався до Радюка й до Кованька й розпочав розмову з Радюком, вважаючи на його, як розумнішого і більше нахильного до поважної розмови.

– Думаючи не раз про свій народ, я дійшов до такої гадки: щоб зрозуміть його світогляд і постерегти його бу- дущі філософські принципи, треба роздивляться на наш народ не як на народ, одрізаний од сім’ї інших народів, а доконче вкупі з іншими народами, котрі йому рідніші, котрі ближчі до нашого народу по прикметах плем’я, мови, віри і т. д., – так говорив Радюкові професор.

– А певно так! – ледве обізвавсь до його Радюк, а сам усе поглядав у той куток, де сиділа Ольга й Кованько.

– І я тепер маю думку роздивиться на світогляд цілого слов’янського плем’я і потім вже приступить і до свого народу.

– І я так думаю, – притакував Радюк, хоч він в той, час нічого того не думав і навіть не второпав, за що говорив йому Дашкович. Він бачив, що Кованько сів близесенько коло Ольги, розказував щось смішне, бо й Ольга сміялась до його. А Дашкович, як на тотеж, все розвивав та розвивав перед ним свою теорію, радіючи, що знайшов вважливого слухача.

Радюк слухав, а його очі все тягло туди, де жартував Кованько, дуже радий, що Радюк попався Дашковичеві. Його очі роздвоювались, бо він все дививсь і на професора, і на білу Ольжину шию, де блищало проти світла прозоре вушко, де малювався її чистий профіль проти світла. Радюк вже й не слухав Дашковича. Кров кинулась йому до голови. Сам професор, запримітивши невважливість Радюка, перестав розмовлять.

Тільки що подали чай, як у залу одчинились двері і в світлицю увійшла Марта Сидорівна з дочкою. Вони обидві

215

держали в руках якусь роботу й прийшли ніби на оденки, ненароком, по-сусідській. Але було не так: Марта Сидорівна, побачивши світло в вікнах зали, постерегла, що в Дашковичів є гості, і, взявши дочку, пішла з нею до сестри. Степанида Сидорівна зараз зрозуміла те, бо якось знехотя привіталась з сестрою й з небогою.



– Чи всі здорові? – спитала Марта.

– Як бачиш, усі! бо всі тут і сидимо. Хіба ти що чула? – одказала Степанида Сидорівна.

– Нічого не чула, але думаю: дай піду побачусь!

– Спасибі, що не забуваєте нас, – одказала Степанида.

Катерина була убрана по-буденному, але дуже чисто. Вона зачесалась дуже гладко, і можна було примітить, що вона звернула ввагу на свій костюм, бо була убрана краще за Ольгу.

– Чи не думаєте куди на вечір? –спитала Степанида, поглядаючи на Катерину, котра навіть почепила дорогі золоті сережки.

– Думали зайти, та вже не підемо, тут зостанемось, – додала Марта Сидорівна.

Тієї розмови сестер, пересипаної попелом і сіллю, ніхто не чув, і розмова стала спільною й веселою. І Радюк, і Кованько залицялись до Ольги, до неї обертались з розмовою, до неї обертали жарти, а як не до неї, то до котрої- небудь матері. Катерина сиділа, мов сирота. Вона ждала хоч одного слова, хоч одного погляду очей, і ні один не подивився на неї, не заговорив до неї! Вона побачила Радюка, дуже гарного хлопця, і не могла надивитись на його, одірвати од його очей.

“Ану, буду примічать, чи подивиться він на. мене хоч раз? чи промовить він до мене хоч слово?” – подумала собі Катерина й почала слідком водить очима за кожним рушенням його очей.

Радюк говорив з Ольгою й не зводив з неї очей. Наговорившись з нею, він сів коло Степаниди Сидорівни й почав балакать з нею. Степанида Сидорівна ласкаво та облесливо розмовляла з ним. Потім Радюк почав балакать з Мартою Сидорівною, котра так само стала вся добром і ласкою. Катерина думала, що він от-от промовить до неї слівце, а він встав од стола й почав розмовлять з Дашко- вичем. Тоді вона почутила, що її здавило коло серця. Не тільки ласкавого слова, навіть погляду очей його вона не

216

пригорнула до себе. Вона бачила, як його чудові очі майнули проз її лице; вона ловила його очі своїми очима, хотіла спинить їх на собі хоч на хвилину і побачила, що не мала тієї сили чарів.



“Не ласкава доля до мене, – ледве заворушилась в неї така думка. – А чи я ж не така інститутка, як і вона? А чи я ж не так граю й співаю, як і вона?” Катерина ледве задушила в собі неприязне почування до своєї щасливої сестри в первих, бо добре знала, що й сестра тут нічим не винна.

Тим часом Марта Сидорівна, не питаючись серця своєї дочки, думкою вже призначила Радюка Ользі, а для своєї Катерини рада була б узяти й не дуже гарного Кованька. Вона бачила, що од Катерини обидва паничі держаться осторонь, і промовила:

– Ви б, панни, або заграли, або заспівали нам, старим, а за вами, може б, заспівали й паничі. Ольго! ти ж хазяйка. Починай! А за тобою, може, й другі насміляться.

Ольга була весела. Вона тільки що наговорилась з милим, надивилась зблизька на очі, на брови, наслухалась досхочу його мелодичного голосу. Вона пурхнула до рояля й почала перебирать веселі вальси й мазурки, а потім, дивлячись просто Радюкові в очі, заспівала: “Ой полину, полину–добувати талану!”

Ольга ще трохи пофантазіровала і встала. Катерини ніхто не просив, і кільки хвилинок було в хаті зовсім тихо. Її мати трохи вже сама не попросила її сісти за рояль, як Кованько обернувся до Катерини й попросив її заграть.

Катерина встала й якось без енергії перейшла залу до рояля. В її тихій, длявій ході виявлялась й обида, і смуток. Вона сіла за рояль; смутний мінорний акорд сам підбіг під руки, і з-під її пальців полилась смутна мелодія, дуже не припадаюча до молодого віку. В тих мелодіях не чути було ні надії, ні любові, ні веселості.

– Яка гарна й смутна п’єса! – промовив Радюк, але не подивився на Катерину, та на Ольгу. То були перші слова Радюкові, що стосувались до Катерини. Вона почула, що ті слова вразили її в серце, але не щастям і надією, а ніби втратою надії. Катерина трохи не заплакала й почала ще виразніше виявлять в мелодіях своє невеселе почування. Її дума вся перелилась в мелодії. Вона, не спиняючись, перейшла на українську думку й почала грати з душею. Катерина почула, що вона плаче в мелодіях, хоч не плаче слізьми, і дала волю тим невидимим сльозам. Мело

217


дії лилися, неначе сльози, то тихо, то разом заливали всю залу й сповняли її. В трелях, здавалось, ніби тремтіло її серце, в тихих місцях вона ніби замирала, і знов виявлялись голоси плакучі то на вищих нотах, то на низьких, котрі гули і все стихали та стихали. Катерина знала, що вперше на віку так грала, бо вперше на віку постерегла, що не дано їй щастя-долі на землі безневинно, що її обминула доля. Вперше на віку вона плакала молодою душею за втратою надії на вище щастя на землі – на любов.

Всі заслухались і ніби очамріли од музики, всі мовчали. Навіть Дашкович перестав філософствувать про слов’ян і промовив: “Як же гарно ти, Катерино, грала!” Катерина встала од рояля, тихою ходою одійшла й сіла коло матері. Вона сама засмутилась і всіх засмутила. Всі неначе щось думали й мовчали, бо не могли опам’ятаться од впливу тієї музичної думки, того плачу безталанної дівчини.

– Як ти засмутила нас своєю “Думкою”! – сказала Ольга, може, й не рада, що на її щасливе серце невесела мелодія навела смуток і скаламутила почування першого щасливого кохання.

Вже було пізно. Радюк почав прощаться, а за ним і Кованько. Марта Сидорівна з дочкою пішла додому слідком за ними. Ольга зосталась з матір’ю й довго дивилась на обидві книжки роману, що лежали рядочком на столі.

– Котру книжку будеш читати? – спитала мати дочку.

– Оцю! – сказала Ольга, осміхаючись, і прикрила рукою Радюкову книжку.

– І я так думала! Не знаю, як твій батько думає?

– Для батька, здається, за все це – байдуже! – сказала Ольга сміючись.

Тимчасом, як Ольга сміялась, Катерині було зовсім не до сміху. Вона вернулась додому й довго думала, сидячи за своїм роялем. Її пальці самі почали ту думку, котру вона недавно грала. Ті самі мелодії викликали в її серці те ж саме почування, ті самі думи, тільки що передумані. Вона любила щиро і знала, що любить без надії, що для неї треба навік забуть того, кого вона так дуже й щиро покохала, навіки задавити в серці таке високе, таке миле щастя!

Довго грала Катерина, сидячи за роялем, і дала волю своїм сльозам. Батько її вже спав, мати вешталась у другій кімнаті. Вона одна на самоті награлась і наплакалась, бо не знала, чим вона винна, що доля не дала їй таких чорних брів, таких блискучих очей, які мала щаслива Ольга.

218

Тим часом почалися екзамени. Радюк думав, що його кохання буде заважать, і боявся, що не буде на екзаменах мати поспіху. Але він помиливсь. Ніколи він не почував в себе стільки завзя-гтя, стільки охоти до науки!



Здавши дуже добре екзамени, Радюк думав зостаться в Києві при університеті. Але такого місця тоді не було. Радюк мусив напитувать собі місця в губернській канцелярії. Йому трапилось навіть добре місце; і в тій сфері його ждала непогана кар’єра.

Напитавши місце, Радюк зараз-таки написав до батька. Він писав, що дорога скатертю стелеться перед ним, що доля його збирає колоски на багатій ниві. Він згадував в листі й про Ольгу, хвалив її, не знаходив слів, щоб похвалити її. Лист дихав таким щастям і такою любов’ю, що батько сам ніби вдруге почав жити минувшим, а мати аж заплакала на радощах.

“Сподіваюся, тату, що моя Ольга вишиє мені навіть таку мережану сорочку, яку ви бачили колись на мені”, – писав син до батька.

Маючи Ольгу за свою наречену, Радюк почав марить про те, щоб поділиться з нею добутим знанням. Перший час гарячого кохання вже минув. Йому здавалось, що любов, не сліпа, не животинна, а людська й розумна, повинна зміцниться чимсь трохи вищим, повинна одуховнитись однаковістю поглядів, пересвідченнів, рівністю обох в науці й розвиткові. Скінчивши свої справи, Радюк зайшов до Ольги, щоб одібрать од неї деякі свої книжки. Йому здавалось, що настав час однести для неї дещо краще од романів. Він одніс Ользі наукову книжку. Радюк просив перечитать її до того дня, в котрий мали збираться до Дашковича студенти на вечір.

Ольга розгорнула книжку й почала читати. Вона думала знайти там щось таке, що стосувалося б до її любові. Читаючи романи й повісті, вона все ставила себе на місце молодої героїні, а Радюк доконечне займав місце молодого щасливого героя в її думках. Вона думала знайти щось таке й в тій книжці. Дуже легка мова й поетичний колорит трохи втягував її в читання. Перегорнувши кільки листків, вона почала нудиться й згорнула книжку, позіхнувши двічі разом.

Настав вечір. Ольга знов розгорнула книжку й почала читати, але, не звикши до наукових книжок, вона швидко втомилась од напружування своєї голови. Та книжка при-

219

гадувала їй лекції, котрі огидли їй ще в інституті. Ольга позіхала, плющила очі так, що аж сльози виступили на її очах, і перестала розуміть, до чого все те стосувалось. А тим часом вона знала, що Радюк вже безпремінно заго-. ворить з нею про те капосне писання. Пригадуючи те, що прочитала, вона ледве згадувала п’яте через десяте й кинула книжку на стіл.



– Що буде, то буде, а вдруге читать не буду! – промовила голосно Ольга позіхнувши. Коли це в кімнату вбігла Катерина і вхопила ту книжку, що лежала напохваті.

– Що це ти читаєш? – спитала Катерина.

– Й сама не знаю, що читаю! Це мені накинув Радюк.

– Дай мені! і я прочитаю.

– Бери, голубко, читай, та й мені розкажеш і розтов- мачиш, бо я стала така лінива, що аж сама собі дивуюсь, – сказала Ольга.

Катерина вхопила книжку й побігла додому. Вона зараз сіла й прочитала всю “од дошки до дошки”.

Швидко настав і вечір у Дашковича. Студентів зібралося мало, що аж Ольгу дуже вразило те, що на той вечір зібралось дуже мало студентів, багато менше, ніж збиралось колись передніше. Дашкович тепер постарівся й дуже змінивсь. Він тепер зовсім звернув на іншу стежку й почав забувать свої Сегединці, свій народ, свою літературу й чогось вчепився до чистої науки та до слов’ян, неначе в їх було все щастя України, все щастя українського народу.

Тимчасом, як Дашкович балакав з студентами, котрі вже слухали його розмову більше якось офіціально, щоб не скривдить професора, Радюк пішов до Ольги й почав розмовлять з нею за ту книжку. Ольга почервоніла, як мак, і все одбувалась загальними фразами, хвалила гарний стиль, поетичність писання, його правдивість і говорила все те, що може сказать кожний чоловік, не читавши книжки, але знаючи, за що там написано. Радюк догадавсь, що вона або зовсім не читала книжки, або тільки перегляділа. Ольга так нудилась од тієї розмови, що Радюк замовк і задумавсь. Тоді Катерина почала вмикува- ться в їх розмову й заговорила дуже розумно. Радюк підвів на неї очі. Катерина побачила, що його очі заблищали, дивились на неї прихильно, і душа її взрушилась, як птиця, під його поглядом. Вона так близько сиділа коло його! Його очі так близько світились коло її очей! А Радюк знов

220

одхиливсь од неї й почав безперестану верзти Ользі ту нісенітницю, в котрій так багато тями тільки для того, хто її говорить або слухає. Радюк почув, що сила тієї животинної любові, котрої він так не поважав, тепер задля його стала вище од усякої ідеальної, духовної, високої любові. Він почував, що в той час для його молодого серця сила чорних очей і свіжих уст була дужча од самої вищої просвіченої любові, хоч би вона була любов’ю янголів неба!



Тим часом між Дашковичем й одним палким чорнявим сербом почалась дуже цікава спотичка. Дашкович якось ненароком зачепив національну честь сербів: не похвалив Сербії. Опришкуватий серб так і спалахнув, як порох, і почав сливе репетувать.

– Ми не нікчемні! ми не дурні, хоч ми й побиті ворогами! Ми не оступимось од своєї національності нізащо в світі! – репетував молодий палкий серб і схопився з місця.

Його очі ніби горіли; руки складались в кулаки. Він кричав та приступав все ближче до стола. Дашкович устав і собі й не знав, що й почать, викликавши таку мару.

– За честь свою, за честь свого народу й національності ми ладні тричі вмерти! Ми не попустимо, щоб з нас хтось кепкував і глузував! Ми ненавидимо наших ворогів турків за те, що вони гнітили нас і потоптали нас ногами! – аж верещав серб, і його здорові очища страшно блискали. Ввесь віковічний гніт, вся ненависність виявилась в тому дикому погляді його очей.

– Ой, я боюсь! який він став страшний! –промовила Ольга до Радюка.

– Який він гарний! – скажіть лучче; дивіться, яким огнем блищать його очі; яка палка його розмова! яке завзяття, яка свіжа сила! Отакий не піддасться ворогам! – сказав Радюк.

В залі всі замовкли, тільки дзвенів голос палкого, аж трохи дикого серба. Професор стояв ні в сих ні в тих.

Тим часом Степанида Сидорівна, побачивши, що крикливий студент так присікався до її чоловіка, прожогом кинулась на поміч.

– Коли ви так поводитесь в моїм домі, то вибачайте на цім слові!

Степанида наступала на серба так суворо, з такими блискучими очима, що він втихомирився й почав оступаться назад. До неї на поміч прийшла і Марта Сидорівна.

221

Обидві сестри так присікались до молодого серба, що купа студентів кругом його так і розсипалась по залі, неначе од куль з рушниць та гармат.



Кованько торкнув ліктем Радюка й промовив: “От комедія! Ото є на що дивиться! Дивись, дивись, як той серб роз’ярився! А ’Дашкович! Ій-богу, в його душа тепер аж труситься. Славна комедія! Є чим натішиться. Ій-богу, часом за поганшу платять гроші”.

– Кованьку! перестань-бо дуріть по-школярській! – сказав йому Радюк пошептом.

Радюк похопився одійти од Кованька, бо його брав острах, щоб він часом і справді не встругнув якоїсь школярської штуки.

Тим часом гості почали прощаться й вийшли з покоїв. Радюк зостався й довго ще балакав з Ольгою.

– Чи принести вам ще якихсь книжок? Тепер вийшли дуже гарні книжки по природних науках.

Ользі дуже хотілось сказати, щоб він більше не приносив їх, та вона не сказала, і сам язик промовив, щоб він якнайшвидше приходив і приніс ті книжки.

Радюк попрощавсь і вийшов на вулицю. Надворі все дихало ніби маєм. Вода в Дніпрі лисніла проти зоряного неба. Надворі було поночі. Але за Дніпром на берегах горіло багаття й освічувало щогли байдаків: то білоруси варили вечерю. І на плотах по Дніпрі скрізь блищали вогні й одбивалися в тихій воді. Радюк вийшов до Владимирового пам’ятника, сів на східцях сходів і задумавсь. По другий бік тих сходів манячила чиясь темна постать в поставі задумливого чоловіка й гармонізувала з тишею. Тиха торжественна картина великої річки, освіченої вогнем багаття й зоряним, одкинутим в воді небом, навела на його багато дум. Будуще життя з Ольгою так манило його щастям! здавалось йому тією, ніби й мертвою, річкою, де ніби й замерла вода з зорями, але в тій річці було стільки живоття під тихим покривалом ночі! стільки живоття було заховано од людського ока під темним небом, де в тиші й темряві стукотів пульс невичерпної сили природи!

Радюкові вперше прийшла думка об’явиться Ользі й заповістить її про свою любов. Він трохи страхавсь Кованька. Йому здавалось, що Кованько недурно топче стежку до Ольги.

Він і гадки й думки не мав, що Ольга не згодиться

222


дать йому слово і що його мрії розлетяться марно, як туман од вітру.

Забравши деякі книжки з гарними малюнками, Радюк побіг до Дашковичів і застав дома саму матір. Батька й Ольги не було вдома, вони пішли на Хрещатик, на прогу- ляння. Покинувши книжки, Радюк побіг на Хрещатик, перебіг його од кінця до кінця, трохи не звалив з ніг кільки панів і дам і не знайшов Дашковича з дочкою. Вертаючись назад, він побачив чиєсь жовте лице. Між другими свіжими лицями те лице жовтіло, неначе стигла диня. Радюк впізнав Дашковича. Швидко він углядів і друге лице, молоде й свіже, як троянда: то була Ольга. Він привітався до їх, і всі троє пішли рядом. Радюк постеріг, що випала найлучча година об’явиться Ользі. Старий філософ не заважав нітрішки.

Вже наближався вечір, і народ цілою валкою прямував до царського садка, де щовечора була гулянка. Осінь була тепла й суха, і всі неначе хапком хапались нагуляться перед холодами.

– Ходімо, тату, в Шато! – просила батька Ольга.

– Куди там мені, старому, дибать! Що я буду там робить?

– Будемо гулять. Ходім-бо, таточку. Ви трошки провітритесь і поздоровшаєте. Ми недовго там гулятимемо. Я покину й фейерверки задля вас.

Старий Дашкович мусив йти в Шато на прогуляння. Вже музики грали, а публіка ворушилась по долині, як комашня. Тераса ресторану була обсипана людьми. Перебігши Шато, Ольга з Радюком пішла на гору на велику алею. Старий професор, слухняний, як дитина, мусив на старості літ лізти за ними на гору. Ольга не йшла, а бігцем бігла під гору, так що батько слідкував тільки очима за її рожевою сукнею й ледве встигав йти підтюпцем. Вони вийшли на велику алею; Дашкович так і впав на лавку, засапавшись.

– Ви сіли, а нам хочеться бігать! – сказала Ольга сміючись.

– Про мене, серце, й бігай, тільки дай покій мені, старому, – сказав він, одмахуючись рукою.

Радюк пішов з Ольгою по алеї. Його душа була повна щастя, але непевність все-таки дуже тривожила його. Випадок був такий добрий, що луччого трудно було діждаться й сподіватись.

223

Вони перейшли алею, звернули набік і пішли доріжкою понад самими горами. Людей було все менше та менше. Якось знехотя вони обоє звернули з доріжки й стали над самою горою, котра була перерізана вузькою та глибокою долиною. По горі росли високі осокори та верби, а через вузеньку й глибоку долину було видко аж над самим Дніпром клапоть шосе, де манячили проїжджі й прохожі. Ольга не дивилась на Дніпро, на пишну задніпрянську картину, та все дивилась в той глибокий яр, де по шосі миготіли люде, маленькі, мов ляльки, де котились вози й стукотіння од коліс одбивалось луною в обидва боки того вузького яру.



Радюк мовчав, і Ольга мовчала. Її щоки аж пашіли. Вона очевидячки чогось ждала. Радюк оглянувся навкруги; по доріжці пленталась якась міщанка. На шпилях подекуди сиділи люде по двоє, по троє. Недалечко од їх внизу на одному шпилі стояв якийсь високий пан, мов та статуя, і дивився на Дніпро. Постаті на шосі все ворушились, ніби в вертепі кукли. Радюк думав об’явиться прямо й просто кількома словами і не знайшов тих простих кількох слів. Він почував, що його душа дуже стривожена, і ждав, поки вона трохи втихомириться. Він зирнув скоса на Оль- жине лице; воно було рум’яне, але спокійне; очі були спущені на зелений яр, неначе в йому діялось якесь надзвичайне диво.

“Вона жде, вона жде!” – подумав він, і те слово сотню раз мигнуло в його думці. Він взявся рукою за груди й почув, що в грудях у його ще не все заспокоїлось. Серце тріпалось, як пташка в клітці. Він задумав почать яку-не- будь розмову, доки стишиться в його душі.

– Здається, й осінь надворі, а зроду ніхто не дізнавсь би, що тепер осінь. Глянеш на небо, на Дніпро і подумаєш, що починається літо, – тихо промовив Радюк.

Ольга зиркнула на його своїми чудовими очима. І яка була краса в тих соромливих очах! В тих очах були ніби сльози, ніби мокра роса пригасила вогонь. Вона, певно, не того ждала од його й спустила очі.

Внизу Дніпро був заставлений байдаками й барками. При березі коло Подола стояли рядками здорові дуби й берлинки, повні жовтих і червоних яблук, кавунів, груш. Кільки дубів і берлинок з кавунами простувало по Дніпрі до пристані, а на пристані, на соломі були накладені цілі гори кавунів і яблук. Надворі було тихо; за Дніпром си-

224


ків бір, котрий здавався ще синішим під промінням захо- дячого сонця. На тому темному фоні серед бору палало ніби полум’я: то сонце вдарило в усі шибки церкви далекого села.

– Чи то пожежа? – спитала Ольга.

– Ні! то сонце грає на вікнах сільської церкви, – сказав Радюк, і вони обоє знов замовкли.

На другому кінці бору три бані церкви, освічені сонцем, неначе три зорі висіли над чорним лісом, а там десь далеко сонце потрапило в шибки бідної рибалчиної хатини й зробило з тих тахлів щире золото, неначе хто повісив золоті щити серед темного бору. На річці внизу коливались тихо байдаки, а вище, коло Подола, стояв ніби ліс щогл. Якийсь спокій був розлитий на світі. Природа ніби вже думала заснуть перед близькими холодами. І Ольга й Радюк задивились на ту картину. Вона їх заспокоїла.

– Як тиха картина осені, хазяйської й хазяйновитої осені, наводить на мене думку про щастя тихої сім’ї. І те щастя мені здається таке тихе, спокійне, але пишне й чудове, як ця тепла й овощна осінь, – промовив Радюк. Ольга подивилась на його очима й неначе чогось ждала.

– Ви любите осінь? – промовила вона, – а я найбільше люблю весну. Скільки раз я марила про ті острови Океанії, де вічно цвіте й не вмирає весна! Якби мене хто чудом переніс на ті острови! таким чудом, про які розказує в казках Шехерезада.

– Хто її не любить, тієї весни, часу соловейків і квіток, але вона така коротка! А щаслива весна людини ще коротша, хоч пишніша од весни природи.

Ольга зітхнула, а Радюк задумавсь.

– От і моя весна, весна мого життя швидко мине, – знов почав говорить Радюк. – Я вже став міцно на дорозі життя, вже втягла мене в себе та безодня моря людського життя. Я почуваю, що мені час жить щастям ширшим і вищим од щастя молодої пори весни; я почуваю, що мені вже час жити життям сім’яка.

Радюків голос все тихішав і затрусивсь. Ольга слухала його, трошечки підвівши голову й очі.

– Ольго Василівно! ви знаєте, що я людина нового покоління і не вмію говорить компліментів, завірчуючи просту мисль в непрості слова. Я вам скажу просто й щиро: я вас люблю; я полюбив вас од того часу, як побачив вас. Мені здається, що я ні з ким не прожив би так

15 Нечуй-Левицький, т. II

225

щасливо в парі, як з вами. Скажіть мені щиро всю правду: чи любите ви мене? чи підете ви за мене заміж? Я прошу вашої руки, і коли ви дасте згоду, то я буду мать щастя просити руки вашої і в ваших батька й матері.



Радюк підвів очі. Ольга стояла перед ним червона й гарна, як квітка. Вона вперше почула од хлопця такі слова й вислухала ті слова не так спокійно й твердо, як вона собі уявляла. Ольга дивилась на його й мовчала.

– Дайте мені, Ольго Василівно, одповідь та просто й щиро, як я вас просто й щиро спитаві

– Я вас люблю. Я вас полюбила давно і полюбила, як нікого так не любила... Але кажу вам просто й щиро, що я ще й не думала про заміжнє життя.

Вона перервала свою розмову.

– Чом же ви не думали? Може, я вам не сподобавсь? – сказав Радюк, і в його ледве стало сили промовить ті слова. Він ждав, що Ольга не те скаже; він сподівавсь од неї згоди, а вона тим словом неначе громом вдарила його.

– Я побачила вас колись давно в Шато, як вам вже казала. Я вас ще тоді полюбила. Потім я почала вас забувать. Але як ви прийшли до нас на вечір, я трохи не зомліла, як угляділа вас несподівано. Я знов полюбила вас.

– А тепер знов забудете мене... – ледве спромігся вимовить Радюк. – А я вас люблю й ніколи не забуду, – знов сказав він і замовк, згорнувши руки на грудях.

– Дайте мені часу подумать! Я була така щаслива в батька! Я ще така молода! мені так добре жилося на світі, що я не мала й гадки про життя окроми од батька й матері. Ми обоє молоді. Час наш не втече, як вода в Дніпрі. Дайте мені подумать, погадать, – сказала Ольга і вхопила його за руку, дуже здавила й потягла її до свого серця.

її лице, гарне, як перша маківка на городі, потяглося слідком за рукою до його. Він подумав, як близько од його було щастя і як воно тепер стало од його далеко!

Тим часом на доріжці з’явилась якась немолода панія. Ольга швидко покинула Радюкову руку й оступилась трохи од його. Вони обоє чули, як панія наближалась, шелестіла одежею, як ступала ногами, чули кожний ЇЇ ступінь. Ольга знов втупила очі в зелений глибокий яр, де дзюркотіла з гори вода, збігаючи ринвою між кущами та вербами під місток на шосе і в Дніпро. Вона ніби хотіла розпитать і вислухати пораду в тієї тихої води, котра одним

226

одна подавала голос серед тиші природи. Вона знов дивилась, як по шосі внизу ніби пересовувались люди, мов ляльки в вертепнім театрі. А молодий Радюк все дививсь на чорний бір, де то спахало полум’я сонця на вікнах далекої церкви, то пригасало. Вже й та панія пішла собі давно, й шелестіння її ходи давно затихло, а вони обоє все дивились та дивились, неначе хотіли випитать в природи собі пораду. Радюк бачив, як згасало полум’я на вікнах, як воно жевріло на хресті, потім зачепилось на кінчику хреста й тліло, наче жарина, ніби якесь огняне око того чорного бору. Він все дивився на його, доки воно погасло, і думав, чи не хоче Ольга йти заміж за Кованька? чи не має вона кого іншого на приміті? І що станеться з ним, як вона одкинеться од його? І яка притичина могла б бути, коли вона любить його щиро, але про заміж і не думає.



Довго ще вони обоє стояли мовчки й думали. Ольга дивилась і нічого не бачила. На кільки год молодша за Радюка, вона була серцем на кільки год старша за його. Вона вже вміла одрізнять в своєму серці любов, а в своїй думці – заміжнє життя, і не могла вже йти тудою, куди повело б її серце. Вона сказала неправду, що не думала про заміжнє життя: вона давно думала і вже думала зовсім інакше. Не такого чоловіка для себе, який був молодий Радюк, вона часто уявляла собі в своїй дівочій кімнатці і навіть ще в інституті. Перед нею стояв тепер Радюк, правда, гарний, і молодий, і моторний, але не блискучий своїми чинами, своєю вартістю в громадянському житті.

На темний бір спала ще чорніша тінь. На небі блиснула зірка. Од Шато лились музичні мелодії; з-за дерева свиснула ракета, луснула й розсипалась м’ячиками всіх кольорів веселки. В Шато шуміла гулянка. Проз Радюка й Ольгу пройшло багацько людей, цілий веселий гурт. Кільки осіб пролетіло верхом на конях. Все те перервало думу молодої пари. Вони обоє оглянулись на людей і помаленьку, мовчки, разом пішли назад.

– Мабуть, батько турбується, дожидаючи нас, – тихо промовила Ольга.

– Мабуть, – одказав Радюк.

І мовчки вони йшли, мов тіні. Дашкович сидів на тій самій лавці, де вони його покинули. Вони прийшли й сіли поруч з ним, а він і не подивився на їх та все щось думав. Коло його так багато людей і сідало, і вставало, що він мав їх за якихсь сторонніх людей.

15*


227

– Чи не час нам, тату, додому? – спитала Ольга в батька.

– О! чи ви вже тут? А я вас жду та жду.

– Ми вже давненько тут! Час нам додому. Мама нас, мабуть, давно жде.

І всі вони встали й пішли через Шато.

Публіки в Шато було повнісінько. Здається, весь Київ хапався вдихнуть в себе останній раз тепле повітря вмираючого літа. На згір’ї були наготовлені фейерверки. Але Ольга й Радюк і не думали зоставаться. Вони перейшли через Шато й попростували до брами. Ні Ольга, ні Радюк, ні Дашкович не чули навіть тієї музики, що гриміла на весь садок, не бачили тих огнів, що горіли на пригорках. За брамою Ольга почала прощаться з Радюком.

– Одвідуйте ж нас якнайчастіше! Не забувайте нас! Приносьте мені книжок, коли ласка ваша, – просила Ольга Радюка, не випускаючи його руки з своєї.

– Буду приходить, коли ви дозволите, – промовив Радюк і пішов на Хрещатик длявою, тихою ходою.

Ольга пішла з батьком на Поділ і цілу дорогу коли б слово промовила до батька. Вона все думала за Радюка.

– Де це ви длялись? Пішли на Хрещатик, а досиділи трохи не до півночі! – такими словами стріла їх Степанида Сидорівна.

– Ми були в царському садку, – промовила дочка.

– То це й ти волочився в Шато! – сміялась жінка з Дашковича.

– Та то нас затяг туди Радюк, і не так мене, як Ольгу.

– Радюк? А він був тут недавно й приніс тобі, Ольго, якісь книжки. То він таки знайшов вас? – спитала Степанида Сидорівна.

– Як пішла Ольга з Радюком, то я сидів, сидів, все передумав, та й то обридло сидячи, – сказав Дашкович.

– Чи не просив він часом твоєї руки? –спитала Степанида. Ольга вся почервоніла й зашамоталась. Вона нічого не сказала матері.

– Радюк давно до нас ходить; він, певно, хоче свататься. Як тобі здається, дочко? – питала мати.

– Не знаю, мамо, як мені здається. Я Радюка так мало знаю. Не знаю, якого він роду, які його батьки; не знаю, що він має, як він служить і де він служить.

– Коли ти не знаєш, то я все дочиста знаю! Він має

228


батька й матір, має дві менші сестри. Вони люде не з великих панів, але доволі заможні, мають село Журбані...

– Чи багацько ж тих Журбанів? – перебила її Ольга.

– То таке село.

– А я думала, що то кільки сіл... а воно тільки одної Чи багато ж він має доходу?

– Не багацько й не мало, а так саме добре для молодого урядовця на перший раз. Але він стоїть на добрій дорозі, – казала мати.

– Авжеж, він стоїть на добрій дорозі! – обізвався батько. – Розумнішої за його й пильнішої людини трудно й знайти. Він не кидає науки, і я знаю, що він буде колись моїм товаришем на університетській кафедрі.

– То університетська кафедра, цебто, найвища для його кар’єра? –спитала Ольга, придивляючись до батька.

– Які ви, жінки, чудні! Чого же вам більше треба? Людина розумна, не без пуття, любить науку, не гуляє, все читає, ще й тобі книжки приносить, любить свій народ. Він націонал, не говорун, не пройдисвіт якийсь...

Ольга витріщила очі на батька. Її інститутські погляди були такі не схожі з батьківськими, що вона аж здивувалась. Всі ті, по-батьківському, високі, прикмети були для неї доброго слова не варті. Вона дивилась на жовте, заниділе батькове лице, на його запалі щоки, на гострий ніс і сиве волосся і злякалась, думаючи, що колись такий достоту буде й її чоловік, що він на цілий вік закопається в кабінеті в книжки, як у домовину, й забуватиме на цілі дні за неї, молоду. Як батька, вона такого чоловіка шанувала й чтила, але як свого такого чоловіка – вона заздалегідь вже боялась.

– Чи можна ж його засобом держать по-людській жінку? – спитала в матері Ольга.

– А чому ж не можна? – Само по собі, не можна розкошувать, а по-людській можна жить, і жити добре. Але він не сидітиме ж на одному місці!

Ольга пригадала собі урядницьких жінок, їх скупеньку одежу, їх небагату обставу, їх чоловіків над паперами в канцелярії й за картами ввечері. Все те зовсім не припало їй до смаку.

А мати все хвалила Радюка, все говорила про його Журбані, не згадуючи про те, що на ті Журбані мали право ще дві Радюківни. їй хотілось мерщій видать дочку заміж, поки не підросли менші дочки.

229


– Люде живуть і бідніше, і живуть же якось! – закінчила мати тими словами свою розмову.

– Люде живуть якось, а мені не хотілось би так жити! – тихо промовила Ольга й почала ходить по залі, згорнувши руки.

“Тільки й подобається мені в Радюкові, що його гарна врода: чудові очі та брови, свіже лице та його літа молоді, – думала Ольга, – яка його любов тепла, молода, пахуча! Як би я кохалась з ним!”

І вона уявляла себе з Радюком, ніби пару голубів, ніби пару тихих горличок, для котрих весь світ тільки в їх милуванні та цілуванні. Вона почала думать про себе, як про таку горличку, і сама з себе засміялась. Вона закинула голову на плечі й швидше почала ходить по залі. Чорні розпущені коси впали на плечі й укрили їх зовсім. Ольга бачила себе всю в дзеркалі, що висіло якраз проти неї, і подумала: “Ні! я не голубка, не горличка. Мені не до вподоби життя тихої горлички! Таке життя не вдоволить мене; такого щастя буде мені мало”.

І вона пригадала собі, як стояла недавно з Радюком над горою, пригадала його вид. Вона ніби бачила його всього в чорному, навіть в чорних рукавичках. Він здавсь їй таким не блискучим, таким темним, таким вченим, простим в словах! Його становище в суспільстві здавалось для неї таким нікчемним, незначним, що вона засоромилась і почервоніла, поставивши себе рядом з ним як його жінку! Вона ще вище підняла голову й дивилась на стелю. Чорні коси одхилились од плечей і гойдались на позітрі, як густе руно.

– Що ти, Ольго, все думаєш? –спитала мати, сидячи на софі й дивлячись на неї.

– То се то те думаю, а більше нічого, – одказала Ольга.

– Ти щось бачила в садку? Щось таке чула, та не хочеш мені сказати? Еге, так?

– І не чула, й не бачила нічого такого! – промовила Ольга і знов задумалась.

Не такого мужа, як Радюк, звикла Ольга бачить в своїх мріях. Її інститутські мрії про послів і графів давно трохи простигли в звичайному житті, але все-таки вона хотіла буть жінкою чоловіка поважного і своїми достатками, і чинами. Вона собі уявляла мужа великим, здоровим, з блискучими еполетами, в орденах, ще й до того

230

багатого. Таких людей вона не раз бачила і в інституті, і в житті. Вона пам’ятала ще, як бачила у Турман якогось генерала з Петербурга, повновидного, гарного, високого; на його грудях блищали хрести, на плечах сяли еполети. Вона пам’ятала і його веселу розмову, аристократичне горде лице. Ольга зрівняла з тим ідеалом Радюка, і який він здався маленький, низенький, вбогий і дуже просто убраний! Палка фантазія так ясно намалювала їй той контраст, що вона аж почервоніла, уявивши себе жінкою Радюка.



– Скажи-бо, Ольго, що ти думаєш? – чіплялась до неї мати, дивлячись, як її лице мінялось, то блідло, то червоніло, то нахилялось, то підіймалось угору.

– Оце причепились! Не скажу! – сказала Ольга і ще швидше почала никать од кутка до кутка, кидаючи очима на дзеркало, де було видно її всю.

“Не буду я жінкою Радюка!” – ніби голосно й ясно підказала їй неначе над самим вухом думка.

їй чогось стало жаль Радюка... Вона любила його. Вона одразу пригадала його гарну вроду, його лице в той час, як держала його за руку. Скільки було любові в тих ясних очах!

“Навіщо я його стріла, навіщо я його полюбила? Нащо він сповнив моє серце коханням? Хоч би була я впала йому на груди, витягла з його уст перший букет молодої любові. Коли б не та капосна панія, що десь узялася на доріжці!”

Ольга вхопилась рукою за серце й почувала любов свіжу, як незірвана квітка, пахучу, як троянда, солодку, як пахощі білої лелії, і ледве вдержала сльози. Вона почула, що в її душі йде боротьба, що в неї не стає сили, що їй треба чиєїсь поради, і поради доброї, прихильної душі. І мати тут сиділа недалечко, але Ольга не сказала й слова матері й ніби впала на канапу коло дзеркала.

– Ольго! та скажи-бо, що з тобою діється? І, господи, яка ти потайна! Може, ти слаба, може, ти застудилась, – чіплялась до неї мати.

– Дайте, мамо, мені спокій! Я здоровісінька, як бачите! – сказала Ольга й почувала, що сльози от-от поллються з очей. Та вона здержала їх і не пустила й сльозинки!

– Ти така червона. Що з тобою? Та кажи-бо! Господи милосердний, що ти за людина!

І мати приклала долоню до лоба, потім побігла шви

231

денько, принесла зібгану хустину, обмочену в одеколон, і хотіла вже обв’язать їй голову.



– Що це ви, мамо! Хочете лічить зовсім здорових людей? Я зовсім здорова, – сказала Ольга вже сердито і при тих словах встала й почала знов ходить по залі.

“Зовсім, бачу, вона така, яка була колись і я!” – подумала мати й вийшла з зали.

Ользі стало легше. Вона одчинила вікно й сперлась на лікті, поклавши лице на долоні.

Надворі було темно, аж чорно. Тільки все небо було засіяне зорями, густо-прегусто. На вулиці було тихо й мертво. Вечірня вогкість прохолодила її гаряче лице, але не зігнала важкої думи за свій давній ідеал наступаючого життя. Вона почувала, що не може піти слідком за своїм серцем так слухняно, як мала дитина.

“Підожду, подивлюсь! Час мій не минув. Я ще цвіту й довго цвістиму. А тим часом подумаю, поміркую!” –І Ольга пішла до дзеркала й глянула на себе. Вона побачила, що її краса саме розвилась, як пишна квітка; подивилась вона на своє гарненьке лице, червоне од дум і тривоги, глянула на свої очі, в котрих блищало стільки вогню; і вона заспокоїлась та й вийшла до кімнати, гордо й високо піднявши голову.

Ступаючи через поріг, вона згадала про Радюка. “Які тепер думи мучать його? – подумала вона. – Мабуть, я зробила для його цю ніч дуже смутною. Мабуть, ця ніч буде для його ще темніша, ніж для мене”.

Ользі стало жаль Радюка. В її серці знайшовся добрий, теплий закуточок для милого.

Ольга вгадала. Для Радюка та ніч була темніша од самого пекла й смутніша од самого горя. Як прийшов він додому, як сів, як ухопив голову в руки, то так і просидів всю ніченьку до самого світу. Він тільки не дійшов до одчаю через те, що знав, як Ольга його любить, він пам’ятав, як вона взяла його за руку і з яким коханням подивилась йому в очі! Всю її такою, в такій поставі, він бачив ніби перед собою до самого світу! Він ще не втратив надії.

IX

Дашкович на старість став зовсім не такий, як був колись передніше. Вже Сегединці не з’являлись йому в усій красі природи й національності. Він зовсім заплутався



232

то в науці, то в словенському питанні. Він усе сидів і читав, навіть писав писання в великоруські журнали за ці справи. Але на пишні Сегединці не впала й крапля з тієї праці вченої людини. Він навіщось розносив по чужих огородах, по чужих нивах розсівав те сім’я науки, котре він був повинен посіяти на своїй убогій ниві, тільки що зораній й не политій... Дашкович вже став скоса поглядать на молодих людей.

Радюк знав про таку зміну з Дашковичем і дуже жалкував, що так марно загинув талант і просвіта вченого чоловіка, згинув надаремно для України й народу. Він ходив до Дашковича задля Ольги й дуже боявся потрапить на ті вечори, де вже з’являлись зовсім інші гості, більше старі, ніж молоді, як було давніше...

Радюк не був у Дашковичів довгенько. Він кільки раз вже збирався, зовсім налагоджувавсь, та в його не ставало сміливості. Йому хотілось, щоб Ольга добре за все передумала, перегадала; хотілось дати їй доволі часу. Він забув навіть про книжки. Ольга тепер здавалась йому таким божеством, таким щастям, для котрого він був ладен оддать своє живоття. Ніколи вона ще не здавалась йому такою гарною, як у той вечір в царському садку. Якби вона була бідна, якби вона була простою селянкою, якби вона була без просвіти, – він взяв би її не думаючи, не гадаючи.

Нарешті Радюк насмілився піти до Дашковичів. Він був такий блідий; його очі так позападали, що Дашковичка спитала, чи не був він слабий? В залу вийшла Ольга. Радюк почув її ходу ще в другій кімнаті і так стривожився, що в його голові почало все ходить ходором.

“Яку звістку принесе мені вона?” – була перша думка в його, як тільки він почув Ольжину тиху ходу за дверима.

Ольга з’явилась в дверях, і якби в той час не було в залі Степаниди Сидорівни, він, може б, зараз спитав би її, яка в неї думка.

Ольга вийшла й привіталась. В її очах було знать задуму й журбу, щоки трохи зблідли. Радюкові здалось, що вона журилась, і йому стало дуже-дуже її жаль!

Всі почали розмовлять, але розмова якось не йшла. Мати постерегала, що між молодими щось таке було, що Радюк, мабуть, хоче свататься, і вона слідкувала за кожним його словом, не спускала з його очей.

І Радюк, і Ольга, може б, і дуже розговорились, якби

233

вони були самі, але при Степаниді Сидорівні вони більш мовчали й думали.



– Ви на цей раз вибачте мені, Павле Антоновичу! Я ваших книжок і досі не читала. Все не випадало якось. Моя сестра Катерина охітніша за мене до читання книжок і забрала їх у мене.

– Ще буде для вас доволі часу на віку! Ще встигнете начитатись і наспіваться, – промовив Радюк та й замовк.

– Я й не граю і не співаю вже давненько, – знов ледве промовила Ольга та й замовкла.

– То, мабуть, тепер час такий. І я за що не візьмусь, то все в мене так і випадає з рук, – сказав Радюк.

Степанида Сидорівна насторочила вуха, почувши таку уривчасту й чудну розмову. їй здалось, що Радюк от-от буде свататься! Вона стала до його дуже ласкава.

– Чи ви нездужали, що так зблідли? – спитала в його Степанида. – Ви б не дуже так засиджувались над тими книжками. Чи вже ж не доволі з вас і свого діла?

– Так чогось нездорово та й годі! –насилу обізвався Радюк та й замовк.

Всі троє знов замовкли. Всі знали, що так робить не годиться, та все-таки всі довгенько мовчали.

“Та сватався б вже та й годі! І чого він мовчить! Чи не сміє, чи що?”–думала про себе Степанида, і її вже брала злість, що Радюк і Ольга криються од неї, од матері!

А Радюкові так хотілось спитать в Ольги, як вона постановила, як вона надумалась і на чому стала? Але поруч з ним сиділа Степанида Сидорівна.

Ольга сиділа, спустивши очі додолу. Вона все думала,

що Радюк для неї не партія, що він не підходить під її ідеал, котрий давненько склався в її голові. Але вона любила Радюка й хотіла протягти час, і як можна далі. їй хотілось, щоб сам час розв’язав те трудне питання, бо сам час не раз розв’язує несподівано для людей часом й трудніші питання.

Якби не вийшов старий Дашкович, якби не подали

зараз чаю, то, може б, вони просиділи мовчки ще довго.

Старий батько побільшив компанію. Ольга й Радюк почу- тили, що їм стало легше на душі. Батько й мати були дуже ласкаві до Радюка. Мати панькалась коло його, тупцяла, просила зостаться ще довше. Радюк бачив, що старі держать за ним руку, та йому дуже хотілось, щоб і молода держала руку за ним.

234


Радюк розпрощався з усіма дуже ласкаво. Було знать по всьому, що старі вже або знали, або догадувались, що Радюк сватався. І Ольга випровадила його веселіше й ласкавіше, ніж зостріла. Вона просила його ходить в клуб, де їм можна було бачиться й розмовлять. Радюк пішов додому вже спокійніший, з більшою надією на своє щастя.

Тим часом трапилась несподівана річ. Радюкові принесли з пошти лист, а на листі зверху було написано батьковою рукою: “дуже потрібне”. В його затрусились руки; він розламав печать й роздер конверт. Лист був од батька, і дуже коротенький. Батько, знать, не мав часу розводиться і, як було колись в передніший час, наказати анекдотів. Він писав, щоб син як можна мерщій приїжджав в Журбані, бо мати заслабла несподівано.

Радюк ледве встиг побігти до Дашковичів, щоб попрощаться. Він розказав причину несподіваного од’їзду й побачив, що Ольга була стурбована й неначе зажурилась. Вона говорила мало, але була ввічлива, ласкава й щиро жалкувала, що стара мати занедужала. Радюк попросив у неї фотографічну карточку; вона вийняла з свого альбома останню карточку й оддала йому. Дашковичі дуже ласкаво попрощались з ним і просили не забувать їх, як він щасливо повернеться до Києва.

Не довідавшись ні про що од Ольги, смутний та журливий, Радюк покатав до Журбанів. Осінь була суха й погожа. Він не дуже довго забаривсь в дорозі й приїхав до батька дуже пізно, трохи не опівночі. Переступивши батьківський поріг, він одразу засмутивсь: кругом дому і в домі було так тихо й мертво, що він подумав, чи не приїхав вже після похорону!

Вступивши в прихожу, він почув важкий дух лікарства й хатнього повітря. Назустріч йому вийшов батько в теплому халаті і в туфлях. Він ступав тихо, наче крадькома, обняв сина й гаряче, але тихісінько, не одриваючи губів, тричі поцілував його. Син повеселішав: мати була жива. На лиці в батька не було видно тривоги людини, котра тільки що оступилась од слабого без усякої надії на одужання. Він був по-давньому бадьористий і не засмучений.

– Як мати? – тихо спитав син. – Чи є надія на одужання?

– Слава богу, їй стало лучче. Буде жива. Вона тепер спить, – сказав старий Радюк на саме вухо синові.

235


Син скинув чоботи в прихожій. Йому подали черевики, і він поза батьком пішов до материної кімнати. В кімнаті в куточку на столі горіла лампа, прикрита абажуром. На ліжку лежала слаба й спала, важко дишучи. Її бліде й схудле лице здавалось ще блідішим од чорної коси, котра обвивала високий лоб. Чорні брови дуже виразно чорніли на її блідому, наче восковому, чолі в сутінку. Радючка була така бліда, так схудла, що син не міг вдержать сліз і заплакав.

Коло самого ліжка на стільці сиділа панія Висока. Вона, ге встаючи, подала Радюкові руку й дуже здавила його за пальці. На панії Високій була ясно-зелена сукня, а шия була обмотана хусточкою ясного червоного кольору. Її жваве, веселе лице, моргаючі брови робили великий контраст з жовтим лицем недужої Радючки. Вона день і ніч доглядала слабої й не одходила од її постелі, подавала лі- карство, поправляла постіль. Невважаючи на те, що була втомлена, в таку пізню добу, вона весело кинула очима на молодого Радюка; її брови неначе привітно заговорили. Говорить голосно вона не насмілилась, щоб не розбудить слабої, але її брала нетерплячка, і вона почала розмовлять на мигах, розказувала руками, бровами, показувала пальцями і так розказала без слів, як було важко для слабої, як стало їй легше, що батько й син не втерпіли й почали осміхаться. Старий Радюк не видержав і почав одказувать їй на мигах, киваючи ротом і руками. Покивавши й поморгавши, вони всі троє навшпиньки вийшли з кімнати, посадивши коло постелі стару бабу. Всі повеселішали, бо сподівались, що недужа одужає незабаром. Всі пішли на другий, далекий кінець дому й сіли за стіл вечерять.

– Спасибі тобі, сину, що ти приїхав! Мати так бажала тебе побачить, і тебе, і ту панну, що так тебе надить до себе, як ти писав до нас.

– Та панна ще не моя...

– А як вона сміє не буть вашою! – сказала панія Висока. – Я не знаю, чи є в світі така панна, щоб дала вам гарбуза!

– Бувають усякові панни, бо одним треба кохання, а другі часом і без того обходяться, – сказав тихо Радюк.

– Щоб без любові та йти заміж! Оцього вже я в голову собі не вбгаю! Як я йшла за свого капітана, то не дивилась на воли та на корови, а на його чорні брови.

236


– То на селах так буває, а в городах трохи інакше часом буває, – промовив молодий Радюк, – бо в городах нема волів, хоч корів є доволі.

Батько почав розказувать синові, як заслабла мати, як всі в домі поперелякувались, а панія Висока все попереджала його й перебивала розмову.

– Та цитьте-бо, паніє Висока! нехай вже я розкажу!

– Бо ви не так розказуєте! Ще як я була в вас на усікновення чесної глави, то я вгадувала, що буде недобре.

– Ба ви на усікновення нічого не вгадували. Ви тоді плели щось таке, що й купи не держалось.

– Не говоріть-бо бог зна чого! Хіба ж не я казала вам, щоб ви добре гляділи Надежду Степанівну? Чи пам'ятаєте, як ви стояли отам за порогом, а я отутечки сиділа?

– Ага! тоді, як на нашому тину сорока сиділа! Пам'ятаю, тільки я вас тоді не слухав.

– То й не добре робите, коли мене не слухаєте! – казала панія Висока, пригладжуючи долонею свою голову й поправляючи хусточку на шиї.

Син придивився до батька й побачив, що він зовсім по- сивів. Його голова була біла, як крейда, а лице було свіже, як ягода. Важкі ночі коло постелі слабої зоставили тільки знак на чолі, бо чоло трохи пожовкло.

– Моя жінка багато молодша од мене. Я думав, що вона мене поховає, а трохи не вийшло навпаки.

– Та потривайте лишень! може, вона ще й вас поховає. – А бог зна, що буде далі, – казала панія Висока.

Швидко в домі стало тихо й мертво. Всі поснули, всі одпочивали, тільки Висока й одна баба сиділи коло слабої до самого світу. Панія Висока й не лягала, і не роздягалась.

– Знаєш що, сину! не надівай ти українського убрання при матері й не розмовляй при ній по-українській. Вона слаба, й дуже слаба. Не дратуй ти її! Потім, згодом, як вона одужає, роби, як собі схочеш, – казав батько вранці, стрівшись з сином. – Тепер ходиться за саме її животіння на світі.

– Коли ви так хочете, то й не буду одягаться в свиту.

– Вона все бідкалась та згадувала тебе, все боялась, що вмре, не побачивши тебе перед смертю, не побачивши твоєї молодої жінки. Вона все страхалась, щоб ти не злякав часом своєї Ольги мужичою свитою та вишиваною

237


сорочкою; все просила мене написать тобі за це та все докоряла мені, чом я зачасу не зніс з двора опрічньої хати для челяді.

– Бідна хата й не знає, яку велику честь роблять їй, – сказав син тоном напівжартовливим, напівсмутним.

– Так, бач, сину, вже поведено наших жінок в школах. Що ж маємо робить!

Тим часом панія Висока вмила своє лице свіжою водою й вийшла до чаю, прибрана не в чіпок, а ніби в якусь здорову гірлянду. На тій гірлянді, чи на чіпкові, було намощено всяких квіток: і рожевих, і червоних. Ті квітки дуже не приставали до лиця, до заспаних, заснічених очей. Висока наливала чай і так багато говорила, що часом лила чай поза стаканами, сліпаючи заспаними очима.

– Бачте, Павле Антоновичу! смієтесь ви з мене, що я понеділкую, глузуєте з середи та з п'ятниці... Бачте! от і недобре виходить. От бог і карає коли не вас, то тих, що близькі до вас! – докоряла панія Макуха.

– Може, воно й так. А що ж то ви скажете, як я оце поїду до Києва та потягну гарбуза?

Тільки що вони випили чай, як слаба прокинулась і покликала до себе сина. Вона заплакала, як побачила його, все розпитувала про Ольгу, про її батьків; розпитувала, яке в неї лице, які очі, яка вона на вдачу. Син вийняв Ольжину карточку й показав матері. Панія Висока, як побачила карточку, то прожогом кинулась до неї й трохи не звалила з ніг старого Радюка.

– Чого це ви пхаєтесь? Оце які цікаві! трохи не звалили мене з ніг, – сміявсь старий батько.

Мати роздивилась на карточку й перехрестила її. Ольжине лице здалось їй трохи гордим, хоч і дуже гарним.

– Дай боже, щоб я побачила своїх унуків! Але бог зна, чи доведеться побачить...

– Оце! Дасть бог, одужаєте й поздоровшаєте і довго- довго ще будете жити, – сказав син.

– Коли б пак була твоя правда, – одказала вона, поклавши свою жовту суху руку на синову голову. – Мені трохи вже й легше стало. А то вже думала, що не побачу тебе.

Покликавши молодого Радюка в кімнату, панія Висока сказала йому:

– А бачте, Павле Антоновичу! Чи пам’ятаєте, як ми їхали од Масюків, де ви покохали Галю вперше, як нас

238

налякала вночі та недужа молодиця? Чи не казала ж я вам тоді, що буде вам якась притичина на вашій дорозі? Чи не правда ж моя? Чи вийшло що з того кохання? Бідна моя Галя! Як мені шкода її! – промовила Висока.



– Чи я ж тому винен, Лекеріє Петрівно? Ви доволі пожили на світі...

– От-таки й пожила доволі! Бог зна що вигадуєте! – промовила Висока.

– Але скажіть мені, хто може ручиться за своє серце, коли воно любить і ненавидить, кого схоче і коли схоче. Ви думаєте, що мені не шкода Галі?

Лекерія Петрівна тільки головою похитала й пішла до другої кімнати.

Того ж таки дня панія Висока од Радюків поїхала просто в Масюків хутір. Надворі вечоріло. На небі висіли важкі осінні хмари. Було сумно надворі, було сумно і в Масюковій хаті. Старі десь вештались коло хазяйства. Висока застала в кімнаті Галю саму. Вона сиділа коло вікна й читала “Кобзаря”.

– Галю, серце моє, голубко моя! – сказала Лекерія Петрівна, обнімаючи й цілуючи її.

Галя дуже стривожилась і не насмілилась питать в Високої.

– Галю, моя дорога, моя безщасна! Не лякайтесь, бо, знать, така вже ваша доля! – знов промовила Висока і сіла коло Галі й обняла її обома руками за плечі. – Надежда Степанівна Радючка буде жива, але...

Галине серце вже підказало, яке нещастя жде її. Вона чула, що Радюк недавно приїжджав в Журбані, скінчивши курс, і... певно, не мав часу заїхати до неї... Вона випустила дорогу книжку з рук.

– Я оце просто до вас з Журбанів. З Києва приїхав Павло Антонович і привіз фотографічну карточку своєї нареченої. Вона зветься Ольга Дашковичівна. Вона дочка якогось вчителя чи професора. Я сама бачила ту карточку. Та Ольга дуже гарна з лиця, з тонким носиком, з повними губками, з цілою купою кучерів на голові. Нема що й казать: городянка як слід! А погляд у неї якийсь гострий та гордий!

Лекерія Петрівна розказувала, а Галя наче зомлівала в її руках, як зірвана квітка, схилила голову й зблідла.

– Правда, Павло Антонович ще не заручився з нею,

239

але, певно, її любить, бо навіщо б він привозив матері ту карточку?



Галя зомліла в руках Високої й заплющила очі.

– Боже мій милостивий! Що ж мені діяти! – крикнула Висока й зараз вхопила стакан з водою та й приснула водою на Галине лице. Галя опам'яталась.

– Нехай його бог судить! – тихо промовила вона, – а він же божився, а він же присягавсь, що мене любить!

І сльози так і залили її очі, її щоки. Всю хусточку вона змочила своїми слізьми. Панія Висока й сама заплакала, дивлячись на Галині сльози.

– Не плачте, Галю, серце моє, моя дорога! Я говорила з ним. Він хлопець дуже молодий. А молоде серце любить, кого схоче і коли само схоче. Поїхав далеко, не бачив вас і забув за вас. А там трапились інші карі очі, та й прощай, дівчино чорнобрива, бо я не твій, а ти не моя! як співають в пісні.

– Ох, Лекеріє Петрівно! чи я ж його не любила, чи я ж не була йому вірна. Я день і ніч пам’ятала за. його, згадувала його рано й вечір, згадувала, як по садку гуляла, як квітки поливала, згадувала, як оту подаровану книжку читала.

– Ой бідна моя дівчино! Така вже, мабуть, наша жіноцька доля, щоб наше бідне серце боліло од горя. Ви думаєте, зо мною не було таке саме на віку? Ет!

Лекерія Петрівна хитнула головою й махнула рукою, втираючи сльози.

– Ой боже мій, яка ж я безщасна! – говорила Галя, неначе та горлиця сумно туркотала в зеленому гаю. – Було вийду ввечері в садочок, гляну на ясні зорі і зараз згадаю його ясні очі; чи гляну на повний місяць, то й згадаю його чудовий вид; гляну на зелений лист і чогось згадаю його кучері. Я бачила його і в синьому небі, й на зеленій землі, і в моїх квітках; чула його дух в повітрі, де тільки ходила з ним по садочку, де розмовляла з ним. А тепер він вже не мій! А як згадаю його голос, його милу розмову, його блискучі очі, то й тепер серце моє любить його і, мабуть, любитиме й повік. Бо де я стріну такого другого в наших хуторах! Ой боже мій, боже мій! за що ти покарав моє бідне серце?

І Галя знов заламала руки й заплакала.

– Галю моя дорога! Що ж маємо робить, коли наша доля така?.

240


К'^£о““ л.” kcUu^omH.. .і* Ж,, "/

fl4>j6it<4clc*A., .v* *“<“““*.tfh/ttrCy

/J\C^H^iU*.*t\ С&ІЧ іЛМуСjtle£*£.4M e ^у.<лА/ -tCr~

(ьіхи** 'К^л/е” –

t&iu A>b*, S К&чл^и^А снл'інЛ'Се £л UMaJ} f 4LlL*^, -^r -?. n'*. f - -f

l&^tXS Uf+' І.аил/ Ifi/tMitX&t *ifiu-f “ S-UMUJ*4* C^yO b?iu.t*iut Чф”*І£іи* tL^sSy.

f! ”“‘< Vs Xt£Ub /}bxjvi*/f 6-

•ItitM'? tll/f "d^U-AM *• £ О **t‘ • L$ о Sy -ti*6 1st h^Li/fи ”y “4 4ЛЛІ.0 ОґЮ £ <-1П/ hylUjO СДуЛММ*^

C-t иЛ. 'Чвчо W^itliLe,, M*A4%J, aCMo- f

fj/ 'Patxu**'./> 4“ I Un^t fciecu utOfa*

'JHO/vftfC ij*aA/ ь4иі*л\*і* іХл,Щ>4и}Л

OiA*t*' $ЛеЗе4.члк • $U*fit Ри.Ъ%в Ни 'И*01 IvJu Л^ЦалАкУ'Ъ.Ч.*.илИ'ІЧ* 0.0 .(.O U<<*-U? 4ЛЛ4;,^1сл/л*/ 0*.“^lvtW w4^ О D ЯиЛ^>с9, . к9и /hyjUi JvJC <Л-<С

їсаЖу 6 flif***, /ИЧ4“* /и sh^LoCt&sf c£,4,x*c'. //}/ч Zj* /?n**LO

frf 'іліі/нл&б tj.< 4*,j,o 'yufttf г/ і JOk Оіл^іл/ -иола ьЛаоЬ fta+tJb А^Ил^кЛ^

do** pJ ^iJgtfuJLO V*“M *іУ ^ *A/£.“.Uh /Tv£(jL*,iU& ІХлУ



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   32

Схожі:

У десяти томах iconКолектив Національного музею Тараса Шевченка бере активну участь у підготовці Повного зібрання творів Тараса Шевченка у 2 томах та Шевченківської енциклопедії у томах, що мають побачити світ до 2014 року
Хіх ст. З середини ж XIX ст свинцеве білило було без срібла, а цинкове було відкрите в 850 р. І широко використовуватися почало вже...
У десяти томах iconТворчість Ю. М. Мушкетика
Визнаний майстер сучасної української прози. За три десятиліття літературної праці ним опубліковано більше десяти романів, низку...
У десяти томах iconМихайло присяжний
Міжнародний Комітет захисту журналістів двічі включав колишнього Президента України Леоніда Кучму в перелік десяти найбільших ворогів...
У десяти томах iconТвори в двох томах
До першого тому вибраних творів відомого українського радянського письменника, лауреата Республіканської літера­турної премії ім....
У десяти томах iconНаша любов І святиня “ М. Стельмах Бібліографічний список літератури На вічнім шляху до Шевченка
Шевченко, Т. Г. Зібрання творів [Текст]: у 6-ти томах / Шевченко Т. Г. К.: Наукова думка, 2003
У десяти томах iconІвано-Франківськ 2014 Творчість Т. Г. Шевченка
Шевченко Т. Г. Твори в трьох томах [Текст] /Т. Г. Шевченко; критико-біогр нарис : акад. О.Є корнійчука. – К. Державне видавництво...
У десяти томах iconМихайло грушевський історія української літератури. В 6-ти томах
Назва. Історія літератури як наукова дисципліна. Завдання історії літератури. Філологічно-естетичне І соціологічне трактування літератури....
У десяти томах iconОстап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988
Оста­па Вишні (Губенка Павла Михайловича, 1889—1956). З перших кроків своєї літературної діяльності видатний український радянський...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка