У десяти томах



Сторінка20/32
Дата конвертації15.02.2018
Розмір5.7 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   32
fluli СҐі/t пи<Л.9'.*/ в •Ній**'* С *л” сікпліб -ІІСуїдл Сг>&а!и> ejs> Сл'кіФіс cJC'-H/ *. .•

*4* *4/wt^ ViA^*^

./7.

ф.

,ТУЫ*+'Hass 'hx*z*b



>mxtr-

yjts <r^ )iLiUi|

“ЛХиЛ l/UvU*^&M^9o /ft*igpOJUXL.b”vv”o 0+bUtoi

U^v 4*у^^Км i“U&2J I 'IVUtM-i.i flyt! v*WvMtX

л^л*о >-i v’ftv ^/икй*(<“/ U/io ід а%4Л44 . '}77a /^a'^

іцо / (iwi^www tf^4.v /i^ >c< |^a, *v“..u ^ i(U* p-

ііУ СПъ^р*, в /ba**l'pu+/<- i'V'<*& / СЛ4.{а4/4,Л' tfe ,

Ліао пЛЬ*, > HUj,a.J j 6 l\CfteX]

фг[ил<*&м> ** ТХМЛЛллҐ' ^”і*7?у-(Г .VogHJ^eJy, ftJ, £cbfillip

7Г^° ^


;m.A ./^i. n ' /

*" •л,у /ЛД/ п<л*£у.^,0



JJ?Y^CmCaC<. алмігж” u< ******“", “Ал/?у-<) S?c04 і Я4и*\и^ S~4 ” f'- %ІҐ4^У- * *tu*yx~’*r. fc*

I у .7-..1-.1 Ліллі* ГЧ.ІЛ1 Li.4+4 G.M&tlC4A<4 ‘UA4H^iaxj 'Уи/г б С+І&&Ь -

. f /^^', '"'"•y win'* f c~t*h-

js . .* ‘~И*Ґ*Х<4Л с J Jxt*£ ot rt-<4X4*4 t&*

... Г/4і<* U С4,сСі/ f

U (и.“-ЬС*Л-р-Ч^ *">' -UKA-tft l*A„*.4L . K<*

° d> ' •


%4(Uk% 1WhSc4<^£ ♦іа/<>г“А *ХЛ,Л' veio ІШС

4a t* /fcVJ-

,/ИЛ^ ІЦА> С**уу*<и\

лҐо-iJ Jl/lkz. • *<*/• 7 ^

t{“44

– • y /U-V(. ”-



t “.'U^v* , ' /

^iCt^ ey ?<*.£/t+yi Vzf?CtSi+<4 ....

0 “Л у О * • 'He 14.6<а.^л . и/ /7ьл-*ъ£- btnjUiS

'h*4&*-<-' (jL< &t£ijbtg4s

Сторінка рукопису повісті “Хмари” з авторськими викреслеинями.

– Я або страчу розум, або серце моє розірветься од горя, – промовила Галя і якось разом вгамувалась і перестала плакать, аж Високій стало страшно. Щось небезпечне засвітилось в її очах.

– Я ту книжку, я ті його листи вкину в огонь або подеру на шматочки, – промовила вона, – але чим я втішу своє бідне серце? Нехай же все те зостанеться й нагадує мені про мою любов, про його зраду. Я була така щаслива тим коханням, хоч раз на своєму віку.

Лекерія Петрівна сиділа й мовчала. їй приємно було слухать про таку щиру, гарячу молоду любов.

– От ви й замовкли. Говоріть же мені про його: який він тепер, чи змінився на виду, чи все однаковий, як однакове повік пишне сонце на небі?

І панія Висока мусила розказувать їй за Радюка все- все: як бачила його, коли він приїхав, як засмутився, побачивши слабу матір, як плакав, як він навіть жалкував за Галею.

Галя слухала, плакала і втішала своє серце тією розмовою.

Прийшов Масюк і Масючка. Висока й їм розказала за Радюка, за Галине нещастя. Масючка почала й собі плакать, а Масюк дуже-дуже засмутився й не промовив і слова.

– То не він винен, то його горда мати винна. Вона до нас тільки раз і приїздила. Не такої треба їй невістки, як наша Галя, – говорила Масючка, втираючи сльози.

Поїхала Висока й зоставила смутну сім’ю в сльозах, в смутній хаті, в смутний, дощовий, осінній вечір.

Минула зима. Настала пишна зелена весна. Розвивсь садочок, зійшли квіточки в Галиному квітнику, зійшли й зацвіли червоні гвоздички. Галя поливала їх та все згадувала зрадливого, але милого для її серця. Вона любила

ходить у садку до тієї вишні, де так поетично й несподівано

стріла його й почула вперше його слово за кохання. Вона все співала ту пісню, що тоді співала:

Ой сама ж бо я, сама,

Як билинонька в полі;

Не дав мені господь

Ні щастя, ні долі.

Єсть у мене миленький,

Та далеко од мене:

Перечула через люде,

Що цурається мене.

Нечуй-Левицький, т. II

241

Радючці стало лучче. Вона одужувала, тільки не швидко. Вже вона могла сидіти, вже могла розмовлять не втомлюючись. Павло Радюк зостався в Журбанях, доки мати зовсім одужала. В тиші, на селі, ходячи по хатах, гуляючи по садку, по степу, він усе думав про Ольгу. Не раз і не два він згадував і Галю Масюківну, згадував любов свою до неї. Але він часто забував навіть за матір: його думка все літала над Києвом, на знайомих місцях, над тими горами, де він гуляв з Ольгою, на тих алеях, де він ходив і розмовляв з нею.



Вертаючись назад до Києва по страшній грязюці, під осіннім холодним дощем, чого він не передумав, сидячи в закритому возі! Смутне небо порощило дрібним дощем. Степ здавався безкраїм морем під густим, як туман, дощем та хмарами. Він передумав усе своє будуще життя з Ольгою в парі, до самої старості, наче бачив своїх діток, що росли, вилися на колінах в Ольги, бачив Ольгу, щасливу й веселу, бачив свою тиху старість серед щасливої сім'ї. Все те він ніби бачив у своїй думці, доки перед вечором одного дня не побачив на високих горах Києва. Як забилось його серце, як він углядів високу Лаврську дзвіницю з-за чорного бору!

Приїхавши пізненько, Радюк зараз убрався й пішов до Дашковичів. До його вийшов Дашкович і дуже ласкаво привітався з ним.

– А наші пішли оце в клуб. Сьогодні вечір з танцями. Пішла Ольга й Катерина, і Марта Сидорівна, і Степанида Сидорівна. Коли не хочете спать, то йдіть і ви туди ж таки. Як же здоров'я вашої матері?

– Спасибі вам! мати моя вже зовсім одужала. А була вона дуже слаба. Всі думали, що вже не одужає.

– Слава богу, слава богу! я дуже радий! А ми за вами все скучали та все вас згадували. І Ольга часто згадувала за вас.

– Згадувала? – не втерпів Радюк, щоб не спитать.

– О, згадувала! Ми всі вас згадували, ще й не раз.

– Може, й справді піду я в клуб. І погуляю, і з знайомими побачусь, – сказав Радюк і попрощався з Дашко- вичем.

Радюк поїхав додому, в одну мить убрався, причепуривсь і вже пізно приїхав на вечір. Він усе думав за Ольгу, як то вона його стріне, як його привітає.

Радюк увійшов у залу, де були танці, і потрапив саме

242

на польку. Він став коло дверей, і перед його очима, мов вихор, миготіли пари одна за другою, неначе птиці шугали, обвіваючи його лице вітром. Він зараз углядів Ольгу. Дожидаючи, поки скінчиться танець, Радюк притулився за товстою колоною, що кидала од себе широку тінь. Йому було видно всю здорову подовжасту залу.



Після всього того, що довелось Радюкові пережить, після темної кімнатки, де лежала його недужа мати, де тхнуло аптекою, після довгої дороги під осіннім небом і дощем він просто потрапив на веселий і людний вечір. Голосний оркестр, велика й світла зала, повна повбираних людей, веселі празникові лиця, галас, шум – все те так вразило його одразу, так засліпило, заглушило, що він мусив обпертись об колону головою й трохи оддихнуть.

Перед його очима, наче метелики, пролітали пари. Він минав їх очима й шукав Ольги. Коли це й вона пролетіла в парі з Кованьком і так швидко заховалась в гурті, як і з’явилась. Він побачив її чистий і рівний профіль і зрадів, як мала дитина. І знов Ольга пролетіла перед ним в парі з якимсь офіцером, поставним, огрядним, червоновидим, з гордими, аж надутими червоними губами. Радюк глянув на її вид і зауважив, що лице було щасливе й веселе; погляд її очей був недбайливий, веселий, байдужний.

Музики перестали грать, пари перестали танцювать, і всі розійшлись по залі, втираючи гарячі лиця хусточками.

Радюк не зводив очей з Ольги й кмітив за нею. Вона почала тихою ходою гулять по залі, а за нею цілою юрбою йшли паничі. Деякі заходили з одного боку, деякі – з другого, хапаючись одіпхнуть один одного, щоб зайняти місце поруч з Ольгою. Ольга була червона і втомлена; вона все обмахувала своє лице. Невважаючи на втому, на те, що її груди високо піднімались, вона сміялась, розмовляла, неначе кидала словами й очима на всі боки, звідкіль тільки чіплялись до неї хлопці. Радюк хотів впіймать на її лиці хоч крапельку задуми, хоч кришечку того смутку, що так давив його в грудях, і не знайшов його й сліду! Він бачив її не такою задуманою, як вона була недавно в час його останнього візиту. Радюк бачив уявки, що вона за ним і не журилась і, певно, й не думала про його. Ні на хвилину темна дума не набігла на її високе чоло, на веселі очі.

“Ой, коли б ти так за мною, як я за тобою!”'–навернулись йому на думку слова пісні.

16*


243

До Ольги очевидячки залицялись паничі. Вона подала покласти рукавички, і три душі кинулись до тієї штучки; вона впустила хусточку, і дві голові разом нахилились і стукнулись одна об другу.

– Як мені душно! – промовила Ольга, і паничі побігли до буфету. Хто ніс морожене, а хто лимонад. Ольга взяла стакан лимонаду од того огрядного офіцера, котрий очевидячки попередив інших. Ольга озирнулась, шукала стільця, і кільки душ кинулись за стільцем. Ольга сіла на тім стільці, що подав їй офіцер, трясучи еполетами й брязкаючи острогами. Він сів поруч з нею.

– Дякую вам за стілець! –промовила Ольга, і Радюк почув те слово, бо група посідала так недалечко од його, що було чуть розмову.

– Чи варто ж дякувать! Якби я міг, я б вам поставив отут трон, посадив би вас на троні, бо ви й сьогодні, і кожного вечора, ви цариця балів і вечорів! – казав огрядний офіцер, поглядаючи на Ольгу скоса й крутячи кудлаті вуса.

– Ви вміете-таки жартувать! Онде цариця балів і сьогоднішнього вечора! – промовила Ольга, показуючи очима на одну дуже гарну й багато убрану купчиху.

– Ото в вас цариця! А в нас цариця повинна буть не така. Придивіться лишень, коли в тієї цариці не сиві коси, тільки почорнені.

Ольга засміялась дуже голосно.

– А коли б ви знали, яка та цариця розумна! – обізвався Кованько. – Вона й досі не вимовить слова “рекомендую”, а все каже “рікіміндую” – по-міщанській.

Сам Кованько часом вимовляв те слово по-міщанській, як і та немолода київська бальна цариця, одначе він на те не вважав, ще й сміявся з неї.

– Зате та цариця вся в золоті! – сказала Ольга.

– І справді в золоті! неначе обкувала себе золотом, де тільки можна було обкувать. Зовсім неначе царська карета! – сміявся офіцер.

– А які в неї брови, які рум’янці! – говорила далі Ольга.

– А ви думаєте, що то її брови, її рум’янці! Я навіть знаю той магазин, де вона на сьогодні купила собі брови й рум’янці, – молов Кованько.

Ольга почала реготаться, а за нею й паничі, котрі чули той жарт.

244


– От ваші брови так не купить ні за які скарби світу! Ваш рум’янець – то рум’янець вранішньої зорі! – говорив компліменти офіцер.

Радюк чув ту розмову, і в його серці тьохнуло. Він бачив, як паничі збавляють душу молодої дівчини, – верзуть їй те, що не слід було б говорить.

– Ой Ольго Василівно! Ви були б окрасою наших петербурзьких салонів. Шкода, що ви мусите тут сидіти в провінції! І хто тут вас цінуватиме й може цінувать? – молов компліменти облесливий офіцер.

– Я рада жить і на провінції... бо... бо що ж маю робити? Хочеш не хочеш, а мусиш.

– З вашим розумом, з вашою просвітою, з вашою красою... Хто тут по вас? з ким тут вам ділиться просвітою й розважаться вольними часами? – так усе хвалив її офіцер.

– Не все ж для вашої столиці. Не можна ж і од нас одбирать все краще, – обізвався один городянський “лев”, встоюючи за честь провінції.

– Не забувайте, що й Київ столиця, хоч і дуже давня, – обізвався Кованько, – і Київ має право не все оддавать столиці півночі.

Оркестр подав сигнал до кадриля. Кавалери й дами заворушились, почали паруваться. Офіцер ухопив під руку Ольгу. Радюк одійшов од колони й пішов ходить кругом поза колонами. В однім місці він углядів Катерину Воздви- женську. Вона сиділа з матір’ю. Радюк не бачив її в танцях, бо її ніхто не запрошував до танців. Радюкові стало її шкода. Він сів коло неї й почав розмовлять з нею.

– Я прочитала ті книжки, що ви принесли кузині. Чудові книжки! Чи нема в вас ще таких? Я дуже люблю натуральну історію, – говорила Катерина.

Для Катерини неначе сонце зійшло, як Радюк сів коло неї. Ще ніколи кохана людина не сиділа коло неї так близько. Вона почувала всю силу краси й приємності й була вже й тим щаслива. Вона почала розумно говорить про те, що прочитала, і бачила, що Радюк її слухав вважливо, дивився прямо їй в очі. Можна було бачить, що та поважна розмова була цікава для неї. Сам Радюк бачив, що Катерина більше од Ольги підходила під його ідеал статковитої й розумної жінки, що вона послухала б його поради, не дала б своїй голові зарости бур’яном, як буває з жінками. Але як він подивився на її негарне лице, на її

245

дуже негарні поморхлі губи, то мусив одвести свої очі од неї.



Катерина говорила ще довго, але Радюк її вже не слухав. Він усе дивився туди, де танцювала Ольга. Вона стояла проти його лицем і наближалась так, що він міг придивиться до лиця. Радюк бачив по її лиці, що танці й музики більше од усього цікавлять її. Вона все сміялась і жартувала з кавалером.

– Яка то дама танцює проти вашої кузини? –спитав Радюк у Катерини.

– То не дама, а панна, то класна інститутська дама, рідна сестра начальниці Турман.

“Не молода ж панна!” – подумав собі Радюк.

Тим часом Марта Сидорівна, побачивши, що Радюк присів коло її дочки, і собі примостилась коло його й ніби прилипла до його! Вона добре знала Ольгу, догадувалась, що Ольга не піде за його, і думала залучить його до своєї господи.

– Чи давно вернулись до Києва? Чи жива, чи здорова ваша мати? Ой, яка шкода, що ваша мати так несподівано занедужала! Ми вже бог зна що тут передумали, дожидаючи вас.

– Моя мама, слава богу, одужує, – сказав Радюк.

– А моя Катерина вже давно прочитала ті книжки, що ви принесли для Ольги. Така вже вдалась падковита до книжок, мабуть, у батька вдалась! Все читає та читає.

– От і читає! Хочеться вам мене хвалить, коли нема за що! – обізвалась Катерина.

– А хіба ж і ні? Скільки раз я тобі казала, щоб ти не читала пізно при світлі! А хіба ж ти мене коли послухала? Все читаєш та й читаєш, ще очі собі збавиш.

– І справді таких паннів трудно знайти, як Катерина Степанівна, таких охочих до книжок, – прикинув слово Радюк.

– І помагать мені ні в чому не хоче, та все читає. Раз ми, полагодивши дім, опоряджували покої. А в нас дім багато більший і просторніший, ніж у Дашковичів, бо небіжчик мій батько більше таки нас любив, ніж Дашковичів, і нам одписав більший дім і флігель і більше грошей, ніж Дашковичам... Так моя Катерина все читає та читає та й помагать мені не хотіла. Все одмагалась, що їй ніколи.

Катерині стало ніяково. Вона почервоніла.

246


– От швидко будуть іменини моєї дочки. Ми дамо бал, як живі будемо до святої Катерини.

Кадриль кінчалась. Пари розходились. Радюк встав і хотів йти до Ольги. Марта Сидорівна все торочила йому про своє багатство, про свій дім, гудила свою небогу й свою сестру...

– Приходьте ж до нас на балі приходьте просто, без візиту. Не забувайте святої КатериниІ – гукала йому вслід Марта Сидорівна.

Радюк прийшов і спинивсь перед Ольгою так несподівано, що вона трохи аж кинулась. Він неначе якимись чарами виник просто з землі.

– Де це ви взялись, Павле Антоновичу? – аж плеснула в долоні Ольга.

– Як бачите, приїхав, – сказав Радюк, подаючи їй руку. Всі паничі скоса поглянули на Радюка. Він був кращий од усіх, як місяць між зорями. Огрядний офіцер настовбурчив чуба, та все крутив свої кудлаті вуса, та все надимав і копилив свої червоні і пухкі губи. Кованько насупився й мовчки поглядав на Радюка. Інші кавалери тільки очима лупали. А Ольга все говорила та говорила, бо в її серці ще не прохолола любов. Вона забула за інших паничів, встала й пішла з Радюком по залі. Огрядний офіцер все щипав вуса та все озирався скоса на той куток, куди пішла Ольга з Радюком.

Радюк почав розказувать за свою матір, розказував, яка вона була слаба, як бажала бачить його, бо думала, що вмре. Ольга слухала вважливо, але на її лиці не виявлялось ані крапельки спочування. З її лиця ні на хвилину не сходила та бальна, празникова веселість, яку він прикмітив на її лиці зараз при вході в залу. Він запримітив, що вона слухала більше з делікатності. Було знать по виду, що її серце не взрушилось.

Радюк почав і собі розважаться. Ольжина краса, як вода забування в Леті, все знесла, що тільки він мав смутного на серці. Він забув і свою недужу матір, і ввесь смуток довгої осінньої дороги. Музики, світло, блиск Ольжи- них очей, мелодія її голосу – все те причаровувало його, присилувало його забуть всі тривоги, ввесь перебутий неспокій.

– Коли доля була до вас така ласкава, то забудьте ввесь смуток, і погуляймо в цей веселий часі – сказала Ольга.

247


Оркестр ударив веселу польку, і музика полилась по залі й ніби вдарила електричними течіями по молодих нервах, по молодих душах. З усіх кінців зали посипались на паркет пари.

– Прошу вас на польку! – сказала Ольга Радюкові сама, і навіть сама простягла до його руку й пішла з ним у танець.

Радюк забув усе на світі: і батька, й матір, і самого себе, не чув навіть музик. Він тільки бачив перед собою Ольгу, тільки почував її в своїх руках, і все ніби летів, неначе в Дантовому танці блаженних душ на небі. Він був щасливий, що держав її в своїх руках, що її дихання обвівало його лице, що її очі так близько заглядали в його очі. Йому заманулось, щоб не було й кінця тому танцеві.

На радощах Радюк згадав про Катерину, згадав, як вона сама сиділа десь у куточку, побіг швиденько до неї і попросив у танець. Катерина вся проясніла; її лице неначе освітилось якимсь світлом. Негарний вид покращав од надії, в очах десь узявся блиск. Її душа глянула через убогі на красу очі і влила в їх ніби іскорку вогню.

Ольга танцювала більш од усіх. Її просили дуже часто, неначе передавали з рук у руки. Радюк просив її не танцювать так багато.

– Коли ж треба! коли ж конче треба! – казала йому Ольга, – один тому буває час! Треба нагуляться, треба натанцюватись. Чи я ж мало насиділась у тому інституті? Принаймні буде чим споминать свою молодість.

І Ольга знов йшла у танець з самим-таки ж Радюком, котрий за хвилину перед тим так напутював Ольгу!

Оркестр замовк одразу, неначе на йому заразом порвались усі струни. Ольга впала на стілець і махала на себе хустиною. Петербурзький офіцер почав з нею розмовлять, але вона так важко дихала, що не могла йому й слова од* казать. Він мусив оступиться од неї.

Ольга одпочила, кивнула рукою до Радюка й пішла з ним ходить поза колонами, кругом зали.

В тіні колон Ольга дивилась на чудове Радюкове лице. Її очі стали блискать ніби промінням, і Радюк милувавсь тим промінням. Йому так забажалось сказать той комплімент, котрий він недавно чув, що якби він мав спроможність, то поставив би серед зали трон і посадив би на тому троні Ольгу не тільки як найкращу царицю всіх балів! та він того не сказав. Його розмова перейшла на поезію; він

248

сипав поетичні слова й думки і, згадуючи, як Ольга співала українську пісню, він тихесенько заспівав: “Ой полину, полину – добувати талану”.



Ще тихіше, ніби нишком, Ольга протягла далі голосом і словами ту саму пісню.

– Чи правда, Павле Антоновичу, як весело жить на світі щасливим людям! – сказала Ольга.

– Навіть весело жити й безщасним! Живоття само по собі, вже тим, що воно живоття, має в собі велику принаду, велике щастя. Чи пам’ятаєте ви пишні Шевченкові слова?

О боже мій милий!

Тяжко жить на світі, а хочеться жить;

Хочеться дивитись, як сонечко сяє,

Хочеться послухать, як море заграє.

Як пташка щебече, байрак гомонить.

Або чорнобрива в гаю заспіває...

О боже мій милий! як весело жить!

Ольга зрозуміла душею поезію тих слів і задумалась. Вона втямила, що живоття само в собі, тим що воно живоття під синім небом, має в собі багато щастя для людини, та ще й молодої.

– Коли б ви побували на селі, ви б побачили й почули, як молоді дівчата в гарячі жнива працюють цілісінький день; а як прийдуть додому ввечері, то зараз ідуть на вулицю й співають там до півночі, наче пташки, неначе соловейки в садку, даючи звістку молодим хлопцям про свою любов. І часом соловейки замовкнуть в садках, а дівчата все співають та співають.

Радюк тими словами зачепив в своєму серці найтоншу, найслухнянішу струну: струну поезії народної, і його розбуркана душа неначе заграла й задзвеніла. Його любі ідеї злились з променястими Ольжиними очима. Його любов до Ольги злилась в один потік з любов’ю до рідного краю. Все те високо підняло й направило його душу. Радюк почав думать голосно, вважаючи, що Ольга згодиться з його думами. Він почав згадувать свої Журбані, свої рідні степи, пісні свого народу, почав малювать картини сільського життя. Він подивився на Ольгу. Ольга вже його не слухала. Вона була городянка й інститутка і його мрій та сільських картин не розуміла.

Ольга легенько позіхнула в вічі Радюкові. Та розмова, те поетичне натхнення народною поезією здалось їй таким

249

чужим, таким незрозумілим! їй здалося, що з веселої теплої зали її хтось вивів на мороз в одному тонісінькому бальному убранні... Її брала нудьга од тієї поезії.



– Чи не втомились ви? Сядьмо отут та спочиньмо, – сказав Радюк, думаючи, що Ольга позіхнула од утоми.

– Сядьмо! – сказала Ольга. – Чиї то такі поетичні вірші ви прочитали? – спитала вона так собі, аби щось сказать.

– То вірші нашого Кобзаря, Шевченка, коли читали або чули.

– Здається, щось чула... Здається, часом тато згадує оте ймення. Але, сказать по правді, сама не читала...

– Чи вже ж не читали? – спитав Радюк.

– Не читала, бо в нас в інституті я про такого поета й слова не чула. В нас розказували про всяких поетів, і руських, і німецьких, а про Шевченка я й слова не чула.

Радюк вже примітив, що Ольгу бере нудьга. Вона ждала од його веселої розмови, ждала компліментів. Поважна розмова навівала на неї дрімоту й нудьгу. Ольга замовкла й устала.

– Ольго Василівно! – аж ухопив він її за руку, думаючи вдержати її, – скажіть же мені про моє щастя? Чи пам’ятаєте той вечір, той незабутній для мене вечір, як я сказав вам про свою любов? Чи порадились ви з своїм серцем? Скажіть, будьте ласкаві, чого мені ждати і чого мені сподіваться?

Ольга, здається, не ждала так швидко почуть те на- важливе слово. Вона хотіла протягти час, і протягти як можна далі, а молодого хлопця брала нетерплячка. Йому хотілося скінчить діло якнайшвидше.

– Ви ж добре знаєте мого батька філософа! Яку ж пораду він мені дасть, коли він більше нічого не знає, тільки свій кабінет і своїх філософів? Мені не було навіть з ким порадиться.

– А ваша мати?

Ольга тільки рукою махнула.

– Мені зостається тільки самій з собою радиться! Я думала, сказати правду, і все думаю за вас, і люблю вас, як і любила. Але все-таки ні на чому не спинилась і не постановила, що стосується до вінчання.

Радюк втямив, що Ольга отягувалась. Він похилив голову й зажуривсь.

Ольга повернула просто до середини зали. Радюк пі

250


шов мовчки слідком за нею, нічого не допитавшись. Ольга мовчки перейшла всю залу, і Радюк перейшов поруч з нею. Оркестр заграв вальс; пари линули з усіх усюдів і знесли їх, неначе водою на берег. Поставний офіцер запросив Ольгу в танець. А Радюк стояв збоку й дивився, як клекотіло в залі, як усі вертілись, крутились і все одпихали його далі набік.

Ольга прибігла до його, сама простягла до його руки, весело заговорила, наче защебетала. Він ухопив її й пішов у танець, знов щасливий тим, що Ольга його любить, як і передніше любила.

Після вальса Радюк став побіч колони, згорнув руки й засмутивсь. А Ольгу знов обстали паничі. Він чув, як той самий вусатий офіцер молов компліменти, як Ольга сміялась... Він бачив, що Ользі подобаються компліменти і та юрба хлопців, їх тупцяння й їх підлесливість.

Де Пурверсе підступила до Ольги й спитала, з ким то вона гуляла за колонами. Ольга назвала Радюка.

– То це він? то це той? – спитала де Пурверсе з значною міною.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   32

Схожі:

У десяти томах iconКолектив Національного музею Тараса Шевченка бере активну участь у підготовці Повного зібрання творів Тараса Шевченка у 2 томах та Шевченківської енциклопедії у томах, що мають побачити світ до 2014 року
Хіх ст. З середини ж XIX ст свинцеве білило було без срібла, а цинкове було відкрите в 850 р. І широко використовуватися почало вже...
У десяти томах iconТворчість Ю. М. Мушкетика
Визнаний майстер сучасної української прози. За три десятиліття літературної праці ним опубліковано більше десяти романів, низку...
У десяти томах iconМихайло присяжний
Міжнародний Комітет захисту журналістів двічі включав колишнього Президента України Леоніда Кучму в перелік десяти найбільших ворогів...
У десяти томах iconТвори в двох томах
До першого тому вибраних творів відомого українського радянського письменника, лауреата Республіканської літера­турної премії ім....
У десяти томах iconНаша любов І святиня “ М. Стельмах Бібліографічний список літератури На вічнім шляху до Шевченка
Шевченко, Т. Г. Зібрання творів [Текст]: у 6-ти томах / Шевченко Т. Г. К.: Наукова думка, 2003
У десяти томах iconІвано-Франківськ 2014 Творчість Т. Г. Шевченка
Шевченко Т. Г. Твори в трьох томах [Текст] /Т. Г. Шевченко; критико-біогр нарис : акад. О.Є корнійчука. – К. Державне видавництво...
У десяти томах iconМихайло грушевський історія української літератури. В 6-ти томах
Назва. Історія літератури як наукова дисципліна. Завдання історії літератури. Філологічно-естетичне І соціологічне трактування літератури....
У десяти томах iconОстап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988
Оста­па Вишні (Губенка Павла Михайловича, 1889—1956). З перших кроків своєї літературної діяльності видатний український радянський...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка