У десяти томах



Сторінка24/32
Дата конвертації15.02.2018
Розмір5.7 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   32

– От і поздоровляю тебе од щирого серця! – крикнув Радюк і подав товаришеві руку.

Дунін-Левченко подякував, здіймаючи бриля і втираючи хусткою мокре чоло. Він був син дуже заможного дідича з чернігівського полісся з-за Десни, з давнього козацького значного роду. Його батько мав свій стародавній дім на Липках і завжди жив в Києві, бо його два сини вчились в школах. Влітку на вакації сім’я звичайно виїздила в свою маєтність за Десну, де в одному селі була своя велика панська оселя, просторний дім, старий чудовий здоровий парк та широке давнє господарство. То була ще батьківщина й дідизна давнього козацького роду Дуніних- Левченків, вже сливе переполовинена останнім нащадком багатого роду.

– Що ж оце ти гадаєш та думаєш/робить? –спитавсь Дунін-Левченко.

– По обіді піду назнавати та напитувать квартири, ся- кого-такого житла, бо вже ж я жінку маю, і оце зараз випровадив свою нову рідню на прощу в Лавру, а сам гуляю та літаю мріями понад луками та дніпровими берегами. Мені є теперечки про що думати й гадать. Думки мої розкочуються, неначе розсипаний з решета горох. І трудно мені їх позбирать, – сказав Радюк, – мене тутечки в Києві усякі старосвітські лисини та старі панії псалтирниці вже обсудили, оббрехали, бо ти сам добре знаєш, що їм

285


в Києві нема ж про що язиками в салонах клепать. А тут саме в добрий час неначе з піднебесся впали в очі наші вишивані сорочки та смушеві шапки. – І Радюк зареготавсь. Засміявсь і його молодий приятель.

– Коли тебе так вже тут обговорили, то їдь на село та заходжуйся коло хазяйської справи. Це теж праця, ще й не абияка! – сказав Дунін-Левченко.

– Поїхав би, та, коли сказати щиру правду, не маю до цієї справи хисту й потягу. Це, мабуть, така вже в мене природжена вдача. Я люблю, правда, сільське господарство, але більше з його поетичного боку, ніж з практичного, бо й сільське господарство має свій поетичний сутінок.

Я люблю їздить на поле тоді, як ниви зеленіють та хвилюються зеленими хвилями, неначе море, коли колоски черкаються об голову, об вуха, коли ниви поцяцьковані синіми волошками та червоними маківками, жайворонки висять в блакитному небі й дзвенять-дзвенять, неначе хтось в небі дзвенить срібними дзвониками. Я люблю їздить на поле в жнива, коли усе сливе село вибирається в поле.

Поле оживає, ворушиться живими людьми, мов стає живе. Люблю кмітить, як на постатях лягає жень кожного женця під серпами, неначе стерня застеляється жовтими хустками; як під косами лягають обважнілі од зерна колоски, як покоси вкривають рядочками жовту стерню. Люблю дивиться, як поле вкриється довгими стайками полукіпків, усякими п’ятками, недокладками та недобірками, як стайки стоять, наче стиснені, по горбах та сугорбах в одну суцільну масу або розходжуються по степах, неначе їх вкрили киргизькі силенні череди та ватаги. Люблю наглядать, як скриплять вози з снопами, а од їх несе духом материнки та усякого зілля.

– І я люблю це усе, – обізвавсь молоденький Дунін- Левченко. І він обернув очі до Радюка й осміхнувсь. І легенький сутінок сільської поезії проглянув через його ясні кругленькі очі, через червоні уста. То були ясні тихі очі поліщуків. Очі світились таким тихим, таким мрійним світом, неначе вони ще й теперечки бачили лісовиків з зеленими бородами та зеленооких русалок ясної місячної ночі; неначе сам молодий хлопець, як і його давні предки, на свої очі тільки що бачив, як русалки блукають понад берегами, і розумів, про що шумить ліс, за що говорять воли, за що шепочуть очерети та комиші в лугах.

286

– Практичний бік сільського господарства мені не до вподоби, – сказав Радюк, – разуразня тяганина, завсідній клопіт, завсідия купівля, продаж, усяка дрібна снасть: ті ярма, занози, підгерстя, підтоки, війя, лушні, ухналі, щаблі, стягели. Крий мати божа! Вони мене заморочили б на смерть, забили б мені памороки, запагубили б мої думи та мрії. Я більше почуваю в собі потяг до науки; мій розум все потягується до просвітності, – говорив Радюк.



– А в сільському хліборобському господарстві ці дріб’язкові речі, цей клопіт – неминучі. Хазяйським оком воли ситі, – говорив Дунін-Левченко, – та й падкуй коло цього! Та й піклуйсь усею тією дрібнотою щодня, щогодини.

– Як вовтузиться мій тесть Масюк, – сказав Радюк.

– Авжеж так! І я до цього нездатний. І мене більше цікавить здорова бібліотека мого тата й діда вольтеріянця. І з мого батька вийшов тільки сякий-такий хазяїн; але він все скуповує книжки в свою бібліотеку, виписує французькі та німецькі часописі та журнали, та перегортає, та перечитує їх. А коло хазяйства не дуже-то падкує. Скрізь недогляд. Економц, та усякі доглядачі, та пригоничі не дуже-то доглядають і крадуть, скільки влізе.

– Ото й з мене, мабуть, вийшов би такий достоту хазяїн, – принаймні під старість, – сказав Радюк.

– Отак само й з мене! – обізвавсь Дунін-Левченко. – Я радий, що оце з шістдесятих років в нас розпочалась сяка-така просвітня ворушня в суспільстві. Оце для мене цікавіше, ніж усяке сільське господарство та хліборобство. Не хочеться мені закопувать себе на селі в глушині.

– Але ми оце маримо та перекидаємось мріями, неначе опуками, а вже час пізній. Наші, певно, швидко вернуться з Лаври, а в мене в кишені усі ключі од номерів, – сказав Радюк.

І він похапцем підвівсь і почимчикував просто по алеї. Його товариш, не звикший до швидкої ходи й трохи непроворний та длявий, ледве поспішав за ним, дріботячи своїми тоненькими та маленькими, як у панни, ніжками.

– Зайди до нас, коли маєш час! Познайомишся з моєю Галею, а що всього цікавіше, побачиш нашу приятельку й сусіду, панію Високу. Це таке диво, яке можна й за гроші показувать. Подумай тільки собі, що вона приїхала на прощу з периною й своїм віником, а свою упряж та мішок з оброком позабирала в свій номер і поховала під ліжко.

287

– Невже! – зареготавсь Дунін-Левченко на всю гору, так що аж спинивсь.



– їй-богу, правду кажу! Оця надто практична людина не загине на селі! Кажуть, вона назгрібала незліченну силу грошей то з хліба, то з сього, то з того: то з курей та качок, то з повісом конопель, і держить їх в скрині чи в бодні в сувоях полотна, чи що, – сказав Радюк. – Ти зачепи зумисне її виразку й розтриюдь та роз'ятри трошки її; заговори ніби ненароком про Дарвіна або Спенсера. Але вона предобра й дуже статковита, статкує коло всього і в хаті, і на полі.

І Дунін-Левченко зайшов з Радюком на подвір'я. Радюк добре зробив, що похопився вернутись додому. В браму зараз-таки притюпали Масюкові коні, а за ними сунулась старомодна колісниця Лекерії Петрівни, але вже без дряниць і без перини, обсмикана й очепурена.

Радюк порекомендував усім свого товариша. Старий Масюк запросив його до себе на чай. Усі полізли вгору по крутих заялозених сходах. Послушник зараз подав самовар. Галя заходилась засипать чай та налагоджувать на стіл, скоса оглядуючи молодого гостя. * Лекерія Петрівна побігла в свій номер, щоб причесатись та причепуриться. Але дзеркало показало їй не то мавпу, не то мартопляса, а більш якогось пелехатого велетенського павука в чепчику з людськими очима. Вона не потрапила й причепурить своєї голови й чепурилась навпомацки та полапки. Набравши на тарілку пиріжків та хрустів ради гостя, вона незабаром вступила до Масюків.

– А ви таки з хлібом-сіллю в гості! – крикнув Радюк.

– Атож! я людина поділшлива, я по-сільському, по- старосвітському! І в Києві я не ладна цураться своїх сільських звичок. Та й ви, паничу, певно, з наших сторін, коли знаєтесь з нашим сусідом, – сказала Лекерія Петрівна, обертаючись до гостя, котрий одразу припав їй до вподоби.

– Ні! я з Чернігівщини. Але ми з Павлом Антоновичем сливинь товариші ще ззамолоду, коли й не змалку, – обізвавсь Дунін-Левченко до неї по-українській.

– Ото люблю, що ви говорите простою сільською мовою! бо в мене якось язик у роті швидше повертається, коли говорю по-своєму, по-українському: якось нема мені

288


спину та зачіпки,-– сказала вона, вирячивши темні очки на біляве гостеве обличчя.

– Ой, наливай, дочко, хутчій отого зілля, бо я аж пе- репався, аж став тлінний од довгої служби! – сказав Масюк, спускаючись своєю завальною постаттю на хруський старий стілець.

– Зараз, тату, зараз! От почекайте, нехай трохи чайник постоїть на конфорці! – сказала Галя.

Усі дами були в чорному убранні, як личило спасен- ницям, і були схожі на черничок. Галя так само була убрана в чорне убрання, і її матовий білий вид та рожеві щоки визначались ще виразніше, ще ясніше. Серед дам, схожих на черниць, і сидячи попліч з здоровим, загорілим Масюком, Дунін-Левченко дуже якось видававсь між усіма й своїм ясно-сірим делікатним убранням, і білявою вродою, і білим делікатним обличчям. Для всіх він здававсь випещеним делікатним паненям, на котрого ніколи й вітер не віяв, і сонце не гріло.

“І де це Радюк назнав собі таку красуню, в якомусь закинутому хуторі, з такими пишними очима! – думаз гість, дивлячись вважливим оком на Галю, – яка рівна, струнка постать! Які пишні очі!”

Галя поналивала стакани чаєм і подала усім. Масючка накраяла паляниці й припрохувала гостя.

– Хоч я вже й давненько напивсь чаю, але пробігавсь по горах, набалакавсь та намарився з Павлом Антоновичем так, що аж у горлі посохло, аж чаю знов забажалось, – сказав гість.

– Ну, вже й правда, що в Києві тих гір, то й не полічить! неначе кіп в жнива на полі, – сказав Масюк.

– Зате ж гарні поетичні гори! Київ закладали та будували, певно, якісь давні поети, коли обрали таке пишне поетичне місце, – сказав Радюк.

– Його закладав або якийсь великий поет, або сатана... знаєте, тоді, як він змагавсь з богом за землю та пірнув на дно безодні в морі, виніс в жмені землі та давай тріпать рукою та розкидати по рівній б~жій землі. Отож, певно, з-під його пальців з долоні порснув пісок над Дніпро та й поставали оці кручі та яруги, – жартував Масюк.

– Може, вони й чортячі, але гарні! – сказав гість.

– Нечля вам, Іване Корнійовичу, таке говорити. Я б не дивувалась молодим: їм вже й господь простить, і люди вибачать. Де ж таки старій поважній людині таке

19 Нечуй-Левицький, т. II

289


теревенить про святий Київ, та ще й говіючи! Ой господи! З вами, бачу, не одговієшся, а тільки гріха наберешся, – репетувала панія Висока.

– А хіба ж вам не однаково, хто закладав Київ: чи поети, чи чорти? – жартував Радюк.

– Де ж таки однаково! Та хіба ж тому правда? – обізвалась Масючка.

– їй-богу, правда! свята правда! Ось мене так судомить в ногах от тих гір, ще ледве ступаю. Хіба ж таке судомління може буть од поетів або од святих? – дражнивсь Масюк, тереблячи на всі застави пироги з чаєм, аж його довгі вуса кивали кінцями, неначе сварились на Ле- керію Петрівну.

– То вони, певно, начитались оце Дарвіна або Спенсера, що таке говорять про Київ, – обізвавсь гість і зирнув на Радюка.

– Атож! – аж крикнула панія Висока. – Це ті дві сатані, що їх так любить Павло Антонович.

– Ті дві сатані, що вам снились перед виїздом на прощу? – спитав Радюк.

– Атож! приснились, каторжні, обидва; ніби я стою коло ясел в своїй оборі десь вже смерком. А вони вдвох виходять з повітки, чорні, мохнаті та пелехаті, з рогами на головах, а волячі хвости аж волочаться по кізяках, неначе в собак, та просто до мене! та давай дуцать мене рогами. Я оступилась під загату, притулилась, голову ховаю під острішок. А острішок все росте вгору та вищає, а загата посовується та оступається позад мене. Вони, каторжні, кидаються на мене, як скажені собаки. Нема вже мені куди тікати й чим оборониться. А я ніби певно знаю, що вони потягнуть мене в пекло. Коли десь узявсь мій покійник капітан, біжить з дрючком в руках і подає його мені. Тоді я як телепну одного по рогах! роги й поспадали. Я вперіщила по рогах і другого і тому позбивала роги. Тоді вони поставали шуті, неначе безрогі корови. А я їх все жену та жену, та й загнала в повітку. Загнала та й прокинулась.

– Слава вам, Лекеріє Петрівно! – говорив і разом реготавсь Радюк.

Дунін-Левченко й собі реготавсь без сорому, позираючи на Радюка.

– Коли загнали їх в повітку, то й позапрягаєте цю худобу в плуг, та ще й оратимете нею, – говорив Масюк.

290


– Дух святий при нас та при хаті! Щоб я чортами поле орала? Це вигадали! Одже ж з вами, їй-богу, нагрішиш повну хату, ще й кімнату. Ще добре, що перед сповіддю! – говорила Лекерія Петрівна вже з легенькою досадою в голосі, – а все то ви, Павле Антоновичу, таки винні були, що мені верзлось таке страховиння!

– Чому так? Я й сном і духом в цьому не винен.

– Бо як почали на виїзді на прощу торочить з своїми сусідами паничами про тих страшних заграничних вчених, як почали між собою змагаться та кричать, то вони мені обидва й приснились. Ще гаразд, що я не все второпала з вашої розмови. Але догадуюсь, що то було щось непутяще й ні до чого не годенне.

– Еге! Якби ви були все розчовпли, то були б досі вмерли. Й до Києва б не доїхали, – сказав Радюк.

– Якби небіжчик був не вирятував вас з біди, то ви оце досі були б вже в пеклі. Ой, горе нам! – сказав Масюк з тонким натяканням на жарт і з богобоящою міною на виду.

– Жартуйте-бо та й міру знайте! Од пекла борони боже всякого хрещеного й молитвеного раба божого, – сказала поважним тоном Лекерія Петрівна, збиваючись несамохіть на вислови знахурок.

– Чи ви пак, Лекеріє Петрівно, знаєте, що й я вже перечитала книжки цих двох страшних дідьків? – сказала Галя.

– Невже? Ой господи! Який тепер світ настав. Що ж то далі буде? – бідкалась панія Висока. – Це, певно, десь в Туреччині або в Німеччині вже народивсь антихрист.

– Ну, та й добрі пироги печуть там у вас на селах, Лекеріє Петрівно! – вихопивсь Дунін-Левченко, вкладаючи в копи вже третього пирога. – Істинно сільські! смачні, аж запашні, й тривні. Певно, в вас дуже здатна та зручна куховарка.

– Та куховарка, що отут сидить з вами та чай п’є. Та то я пекла власними руками! – аж крикнула панія Висока якось трохи чванливо.

– Честь вам і велике спасибі! – сказав гість. – В нас так мені вже обридли ті кухарські солодкі та легесенькі, ніби повітряні пиріжки та кухарська одноманітна страва! Було прибіжимо з братом з гімназії, голодні, як вовки, з дитячим апетитом. Так би нам хотілось тернуть борщу

19*


291

або чогось тривного! А мама все нам дає супчик та супчик та бульйончик, щоб ми пак росли делікатні та тоненькі.

– От я й рада, що наша Масюківка стала вам в догоді, – аж кричала од радощів Лекерія Петрівна, – от я вам зараз ще принесу тарілку! Ой, вікна треба помить! – крикнула вона й схопилась з стільця.

“Які вікна? Що це вона плете? – подумав гість, – чи не божевільна вона?”

– Ой, вікна ж, моє ти лишечко! Чи ви бачите? Он, гляньте! Я й досі не придивилась, хапаючись. Це ж ще з самої зими, з осені в цих ледарів вікна не помиті! І мухи, й павуки, і голуби! Ще й неначе собаки махали та крутили хвостами, повмочуваними в грязь, та хвиськали в шибки! А двері тутечки? Ой ненько моя! Ото паскудство!

– Чи вікна та двері, чи пироги передніше? – говорив, регочучись, Радюк.

– Авжеж пироги, а потім вже вікна! Ось я зараз! – репетувала Лекерія Петрівна.

– Не треба, спасибі! – крикнув гість, схопився з місця і вхопив своєю білою делікатною рукою за її червону шерстку руку, привів і посадовив силоміць на стільці, – не клопочіться й не турбуйтесь! їй-богу, я вже наївсь по самісіньку шию, аж сить поклав на собі.

– Як наїлись, то я й рада од щирого серця, а як ні, то я винесу вам ще повнісінький кошик, – говорила Лекерія Петрівна.

– Не бігайте й не виносьте! Мені вже час додому, хоч мені й дуже приємно ще посидіть та побалакати. Напиши ж мені, будь ласка, за адрес свого нового житла! Дай знати поштою, де воно буде, то я й прибіжу до тебе. Не забувай, що незабаром день моїх іменин. Зберуться, зійдуться мої товариші та земляки. Посидимо, побалакаємо щиро й по душі. А ти знаєш, що без тебе в нас буде велика дірка за столом, як кажуть селюки.

Гість розпрощався з дуже делікатними поклонами, шаркнув дрібненькими ніжками перед Лекерією Петрівною, неначе перед молоденькою панною, подав руку, потрусив її за руку й подякував за пиріжки. Лекерія Петрівна аж почервоніла, од несподіванки навіщось дригнула назад маленькою ніжкою, ще й трошки присіла, неначе маленька школярка: вона, очевидячки, не знала, на яку й ступить, чи на праву, чи на ліву.

292


– Ну та й делікатний! Ну та й тендітний цей ваш товариш! – репетувала Лекерія Петрівна.

– Дуже вже переделікатнений! – обізвавсь Масюк.

– А які в його маленькі та м’якенькі ручки! Достоту, неначе в панни. А які дрібненькі та тоненькі ніжки! – репетувала Лекерія Петрівна.

– А ви й до ніжок придивились? Ну та й цікаве ж та кмітливе в вас очко! Вас треба стерегтись, та ще й дуже, – сміявсь Масюк.

– Коли воно якось само кидається в вічі! І ладна б не дивиться, та воно само чогось на тебе дивиться, неначе воно з очима, – сміялась Лекерія Петрівна.

– Та то його й брата переделікатнила й перетончила мама, – сказав Радюк. – Я її добре знаю, бо як я був ще хлопцем, в гімназії, то часто заходив у гості до його батька й до цих моїх товаришів. Його батько й тоді жив на Липках в своєму власному домі. Мати його дуже делікатна панія.

– Мабуть, така, як була небіжка ваша мати, бо на неї в інституті й справді ніколи, мабуть, і вітер не віяв, і сонце не гріло, – сказала Висока.

– Нехай над нею земля пером! – обізвалась стара Масючка й перехрестилась.

– А оцей білявий красунь, – говорив далі Радюк, – та його брат, як були в нижчих класах гімназії, ніколи не ходили пішки в гімназію. їх возили в фаетоні з ліврейним лакеєм. Було його батько аж сердиться та каже: “Якось ніяково мені посилать в гімназію їх пішки, коли польські пани посилають своїх синів в гімназію в парних фаетонах, а багатші та знатніші – і в каретах. Будуть з нас сміяться, як з простих людей”. Бо тоді в гімназію не приймали міщанських дітей, а тільки дворянських. Та вже після того згодом, як була знесена панщина і пустили в гімназію усяких міщанських та міських дітей усякої верстви, тоді вищезли коло гімназії ті карети й фаетони і лакеї в лівреях давніших польських панів.

– Певно, скрутніше трохи стало, то й шик увірвавсь, – сказав Масюк.

– Вже як підбільшали оті обидва Дунін-Левченкові хлопчики, то вони й самі побачили, що це якась дурість, зовсім ні до чого не придатна, й почали ходить пішки в гімназію.

293


XIV

Другого дня прочани одговілись в великій Михайлівській церкві на службі божій у святої Варвари і, вернувшись в гостиницю, пили чай з проскурками, котрі вони подавали на часточку. Напившись чаю, вони розташувались за столом зовсім по-домашньому й почали їсти сніданок. Масючка, й Галя, і панія Висока були убрані в чорне убрання, в чорні чіпки з чорними стрічками. Тільки в Галі червоніла на шиї макова стрічечка та неначе горіли дві червоні кокарди з стрічечок, пришпилені на горсеті одна під одною.

– От, хвалить бога, ми й одговілись. А народу, а тих прочан яка була силенна сила ще й на пізній службі! Який натовп в церкві! крий боже! – говорила Олександра Остапівна Масючка.

– Ви б вже поскидали оті чорні убрання, бо вже ж одговілись. А то як прийде хто до нас, то подумає, що потрапив не в Михайлівський, а в Флоровський панян- ський монастир до черничок: ви, мамо, неначе флоровська ігуменя, а ти, Галю, неначе ігуменина келейниця, а ви, Лекеріє Петрівно, схожі на рясофорну хористку, – жартував і собі Радюк.

– Авжеж пак! На яку там рясофорну! Мабуть, більше скинулась на ту, що тягає на дзвіниці хвалу божу за хвіст, – сказала якось смиренно Лекерія Петрівна.

– От з вас істинно була б щира та богобояща черниця! – говорив з жартом Масюк.

– Ой, не грішіть! ой, не вводьте мене в гріх та в спокусу хоч до вечора, хоч до першої зірки! бо я ж тільки що одговілась. Нехай я буду присвячена хоч до вечора, – сказала Лекерія Петрівна.

– А після першої зірки вже й нічого? можна грішить? – спитав Радюк.

– Після першої зірки мені байдуже! За всі голови!

– Ну, ми нагрішимо трохи швидше, ще до обіду, – жартував Масюк.

– Бог його святий знає! За людей, бачте, трудно ручитись, а за людський лихий язик і потім. Коли б мене хоч до вечора бог сподобив буть без гріха. Але за вами не втерпиш: якось-таки нагрішиш, як не ділом, то словом, – бідкалась Лекерія Петрівна з острахом за свою праведність.

294


– А чи багато ти, Павле, назнав квартир? – спиталась Галя.

– Ой, багатенько-таки. Оце, попоївши, ходім зараз. Буду потім вам показувать їх, а ти вибиратимеш, яка тобі буде уподобна, – сказав Радюк.

– Піду й я з вами! Подивлюсь, які кімнати в цих київських палацах, які там горниці всередині, які люде, – сказала Лекерія Петрівна.

– А ви ж недавнечко бідкались, що в вас ноги аж судомить од ходні по горах та бескетті, – сказав Масюк.

– Ат! нехай болять! Один тому час. Господи, як мені оце заманулось заглянуть в ті палаци, глянути, яка там обстава, які стільці й канапи, і чим вони пооббивані, і які по стінах шпалери! їй-богу, побіжу з вами колядувать по тих палацах.

– Або старців водить по Києву, бо їх тут добра метка. Але ж беріть з собою записну книжечку в кишеню та все дочиста записуйте, а то позабуваєте та розгубите по вулицях і додому не донесете, – жартував Масюк.

– Не погублю! Не бійтесь! Все в голові додому принесу! В мене голова, як копа пшениці.

– Або як добрий винницький казан! Є куди убгать! – сміявсь Масюк.

– Ой, не спокушайте, бо нагрішу ще й до обіду! – крикнула Лекерія Петрівна.

– Йдіть та й нам порозказуєте за все! – говорила Масючка, лягаючи на ліжко, – а я оце ляжу та полежу. А як знайдете собі кубельце, то й я піду та подивлюсь на його, – говорила стара мати, налагоджуючись прилягти на ліжку.

І вони втрьох пішли оглядать порожні квартири. Масюк та Масючка полягали на ліжках, щоб трохи одпочить, довго балакали, потім почали дрімати та позіхать і трохи не поснули. Але пригадали, що після причастя гріх спати до вечора, знов повставали, знов балакали, а молоді та панія Висока не вертались. Вже і з півдня звернуло, вже їм і їсти схотілось, а тих все не було. Аж в найпізніші обіди вони вернулись засапані, потомлені, аж тлінні й голодні.

– А що? найняли собі яке житло? – спитала Масючка.

– Та найняли, бодай тим житлам добра не було! – крикнула панія Висока і ніби впала на стілець, – бачте,

295


аж засапалась. А що вже гріхів набралась, то нехай мене бог і сохранить, і заступить! Набралась, неначе вівця реп’яхів в городі!

– Де ж ви вбрели там в ті лопухи чи реп’яхи? – спитав Масюк.

– Ще б пак не вбрести, коли тут у Києві в тих житлах реп’яхів по самий пояс! по самісіньку шию! Таки так, куди не ступи, то й реп’яхи! – говорила Лекерія Петрівна.

– Ну, не все ж таки ви ступали в колючки! І багато цікавого бачили, і усяку мебіль, і дзеркала, і шпалери, і сукні, – сміялась Галя.

– Ой, бачила! це правда. Надивилась на все. Бачила такого багато, що буде що розказувать в селі цілий рік, – говорила Лекерія Петрівна.

– Яка ж там в тих покоях мебіль? Яка теперечки мода на мебіль, на покриття мебілі? – спиталась Масючка.

– Мебіль гарна, і шпалери гарні! Про це нема що й казать. Але які тут пани! які панії! Цур їм, пек їм! Хвалить бога, що мені не доведеться шукать квартири для себе. Ото приходимо ми в один чималий дім та й дзвонимо. Вибігає якась вертка горнична, крутить хвостом, показала нам квартирки в домі, а далі запрошує нас у покої. Увійшли ми в гостинну й стоїмо та ждемо. Я стою та й зорю по стінах, по мебілі. Гарно, як у віночку. Двоє дзеркал аж під стелю між двома вікнами! Мебіль, канапа, крісла, канапки, якісь круглі дзиглики – усе пооббиване шовком попелястого кольору з темними квіточками.

– Попелястого? Та воно ж негарно! Катзна-що! Неначе попелом посилано! – обізвалась Масючка.

– Неначе й катзна-що, але якось гарно! їй-богу, непогано! Ждемо ми та ждемо. Ніхто не виходить. А я давай зиркать по покоях. Дивлюсь, аж в одному куточку на косинчику чи на поличці ніби образ. Я пішла та й роздивляюсь. Коли, серце, придивлюсь, аж то скляна картина, а на тій картині якийсь лицар та панна обнімаються. А за картиною стоїть маленька лампочка, щоб ввечері освітлювать ту картину ззаду! “Та то Фауст та Маргарита”, – шепотить нишком мені Галя. – “То це в неї такі образи?”– шепочу я до своїх. Ото я заглянула через двері в спальню, а там ліжко, як цяцька, і скрізь повишивані гарусом килими і на підлозі, і на стіні, а в кутку на полиці знов той



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   32

Схожі:

У десяти томах iconКолектив Національного музею Тараса Шевченка бере активну участь у підготовці Повного зібрання творів Тараса Шевченка у 2 томах та Шевченківської енциклопедії у томах, що мають побачити світ до 2014 року
Хіх ст. З середини ж XIX ст свинцеве білило було без срібла, а цинкове було відкрите в 850 р. І широко використовуватися почало вже...
У десяти томах iconТворчість Ю. М. Мушкетика
Визнаний майстер сучасної української прози. За три десятиліття літературної праці ним опубліковано більше десяти романів, низку...
У десяти томах iconМихайло присяжний
Міжнародний Комітет захисту журналістів двічі включав колишнього Президента України Леоніда Кучму в перелік десяти найбільших ворогів...
У десяти томах iconТвори в двох томах
До першого тому вибраних творів відомого українського радянського письменника, лауреата Республіканської літера­турної премії ім....
У десяти томах iconНаша любов І святиня “ М. Стельмах Бібліографічний список літератури На вічнім шляху до Шевченка
Шевченко, Т. Г. Зібрання творів [Текст]: у 6-ти томах / Шевченко Т. Г. К.: Наукова думка, 2003
У десяти томах iconІвано-Франківськ 2014 Творчість Т. Г. Шевченка
Шевченко Т. Г. Твори в трьох томах [Текст] /Т. Г. Шевченко; критико-біогр нарис : акад. О.Є корнійчука. – К. Державне видавництво...
У десяти томах iconМихайло грушевський історія української літератури. В 6-ти томах
Назва. Історія літератури як наукова дисципліна. Завдання історії літератури. Філологічно-естетичне І соціологічне трактування літератури....
У десяти томах iconОстап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988
Оста­па Вишні (Губенка Павла Михайловича, 1889—1956). З перших кроків своєї літературної діяльності видатний український радянський...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка