У десяти томах



Сторінка25/32
Дата конвертації15.02.2018
Розмір5.7 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   32

296


образ! але багато більший! І там цілується лицар з панною! А святих образів коли б вам хоч один, хоч би для людського ока! Ой, ця панія, певно, й сама ласа до тих лицарів та поцілунків! Я тоді з нудьги пішла до одного дзеркала та й заглянула в його. Мене геть чисто всю видно до самого долу; навіть мої черевики видно.

Дивлюсь, а я й справді в чорному скинулась на черницю. Тільки в дзеркалі я додивилась, що я й справді трохи якась куца; бо спідниця на мені трохи куца. Треба буде нижче спустить спідницю. Коли це двері рип! Входить панія, вже пристаркувата, але висока, здорова, та широка, та тілиста, аж огрядна.

Лице довге й повне, та горде. В руках у неї волочиться якесь шитво з квітками, неначе покрівець до церкви на аналой, а сама в ясно-сірій сукні. З погляду якась ніби витрішкувата, чи видроока, чи надута. В ясній сірій сукні вона чогось скинулась на мою сіру корову. Ще й навіщось надула здорові губища. Чисто тобі моя сіра стара корова! Я трохи не сказала: “Бицю, бицю! на хлібця!” Я одскочила од дзеркала. Ще добре, що не висолопила язика та не вищирила зубів, бо хотіла придивиться, котрий зуб у мене вчора вночі болів. А вона волоче те покривало аж по підлозі, а в другій руці держить голку та чогось прямує просто до мене; втупила в мене свої здорові баньки та й питає:

– В вас багато собак?

Я ж очі витріщила на неї з дива та й кажу:

– Вже чого, чого, а цього добра в мене доволі: аж п’ять!

– Аж п’ять! Невже аж п’ять? – крикнула вона й своє шиття спустила аж на саму підлогу.

– Аж п’ять, – кажу я, – одна на ланцюзі коло стані, а чотири бігає по дворі.

– То ви їх всіх приведете на моє подвір’я! То мені не можна буде й у свій двір вийти? – аж крикнула вона на мене.

– А то навіщо б я турлила оту собачу череду за сто верстов до Києва за возом, та ще й у ваш двір! – кажу я і почуваю, що вона мене вже сердить своїми гордовитими баньками та неввічливими словами.

– То ви, певно, приїхали з села? –питає вона.

– Атож! Авжеж з села, – кажу я, – я не тутешня.

– А дітей у вас, певно, з десятеро. Я не приймаю до

297


себе на квартиру пожильців з дітьми. Діти кричать, верещать, пустують по дворі, лазять в мій садок, зривають вітки, крадуть овощі. А маленькі діти то плачуть, то ревуть, та не дають мені ні читать, ні до ладу вишивати, бо я все помиляюсь.

“Пху на тебе, сатано, – думаю я. – В тебе, бачу, й діти, й собаки, то все одно, неначе їх одна мати родила. Та в мене було всього одно дитинча, та й те померло”. – “Ви, певно” думаєте, що це я наймаю квартиру?” – кажу я до неї.

– А хто ж з вас наймає? На вас же не написано, хто її наймає, – каже вона гордовито, – ходять, вирипують мені хату, а квартир не наймають.

– А в вас багато вже пискунів? – питає вона в Галі. Галя почервоніла, осміхнулась та й мовчить. А я таки не втерпіла, бо вже почуваю, що мене й злість бере за те, що оця корова все якось нехтує мною. Вона не знає, що й я капітанша, може, і краща за неї, та й кажу: “Та вони оце тільки що побрались”.

– Ну, коли так, то, може, ще ми поти будемо сватами, поки в вас не підуть діти. А як підуть діти, то я мушу вас вивести з квартири. В мене в домі дерев’яні перегородки меж кімнатами, то мені усе чуть. Взяли були в мене оце недавно квартирку отам за тією стіною два студенти. Та як почали співать вночі та ревти, неначе дві єрихонські труби, то я зараз-таки їх і попроганяла з двора, – каже вона. А що вже заправила за дві кімнатки з перегородкою, то неначе за батька.

– Та як вас на ймення та на прізвище? –питає вона. Як назвав себе Павло Антонович, то вона насупила брови й скривилась, неначе кислиці покуштувала.

– Та вона ж з бюрократії й, надісь, вона чула десь, як по салонах потріпують моє ймення, – сказав Радюк. – Ця мене й на квартиру не прийняла б.

– Прощайте й вибачайте, що потурбували вас дурно! – каже Павло Антонович та мерщій з покоїв, а ми з Галею й собі давай хутчій тікать. Од цієї вередливої панії й поли вріж та тікай! така вона гордовита, та вередлива, та надута. Цур їй, пек їй!

– Гордовита, бо вона велика цяця: вона, бачте, генеральша, – сказав Радюк. – Вона була замужем за Рибач- ковим, котрий перед тим був у Києві предсідателем, а потім директором в банку та наудив рибки на сто тисяч

298


усякими хабарами, за добрих давніх часів, ще й йому дали село, одняте в одного польського дідича, повстанця.

– Сто тисяч! Ой боже мій, як багато! Я б і не піднесла! – аж крикнула панія Висока.

– Виудив і ставок, і млинок, і вишневий садок, і дім. А тепер його удовиця сидить в норі та тільки ссе лапу, обмочену в зібраний мед, неначе ведмідь. Небіжчикові дала казна на виплат на сорок год конфісковане на Волині в польського повстанця дідича ще друге село. Теперечки в неї тільки й роботи, що з ранку до вечора вишиває подушки та килими, а ляже в постіль, то читає до світу французькі романи.

– А які ж іще ви бачили квартири? – спиталась стара Масючка.

– Ой серце! бачили ще багато, і багато гріха набрала на душу, – сказала Лекерія Петрівна. – Ото йдемо ми та зайшли в двір до якогось полковника Пришибитька. Огляділи передніше квартирку. Квартирка гарна й новенька та чистенька. Павло Антонович і смикнув за дріт та й задзвонив. Нас впустив лакей з здоровими бурцями на щоках. Вони ж увійшли в прихожу поперед мене, а я зосталась позаду. Зачиняю двері та й думаю: “Не буду я витикаться наперед, щоб мене знов не прийняли за матір, бо я ж ще й досі навіть нігде на весіллі не материнувала”. Аж вискакує з дверей той полковник Пришибитько в білому кітелі, і владимирський хрестик теліпається в петельці на грудях. Мабуть, він і спить в тих хрестиках.

Цей старий з такими кудлатими бурцями, неначе начіпляв на щоки клоччя, та сухий, та жовтий! Він чогось не до їх обертається, а просто до мене: витріщив злі очки, крутить ними, неначе хотів мене з’їсти або застрелить тими очками. А потім роззявляє вершу та й випинає губища, неначе трубу. Дививсь, дививсь він довгенько, а потім як криконе на мене: “Ти куди лізеш? ви, чернички, усі дармоїдки. В мене на монастирі для дармоїдів нема нічого! Пішла геть! Геть з двора, волоцюго!” Я розсердилась, аж не стямилась, визвірилась на його й собі та й кажу: “Я й сама ладна давать гроші на монастирі, а не од когось там брати. Не кричіть лишень так на мене, бо й я такий офіцер, як і ви, а може, ще й кращий од вас”. Він витріщив дурні очі на мене та й придивляється: неначе шукає очима, чи й справді не блищать часом на мені на мундирі гудзики. А потім якось-таки зараз схаменувсь: обертається

299

до їх та й каже, та все сердито, неначе й їх лає: “Я цими дурощами, цими квартирами не піклуюсь. Нехай лиш моя жінка побалакає з вами”. Обернувсь на цапиних ніжках та й пішов, неначе поніс на кілку свою лису, облізлу голову.



– Це справді вам трапилась притичина! Ото, скажіть, які бувають лайливі люде! Це ви на таківського наскочили, – сказала Масючка.

– Атож! Коли дивлюсь, аж в двері сунеться й шелестить шовковим подолом якась товстуля, неначе висока та здорова копиця сіна на степу, та така гладка, що й в шкуру не потовпиться. Стала в дверях та всі одчинені навстіж двері зайняла. На їй шовкова чорна сукня аж лис- нить; на грудях золота брошка завбільшки, як добрий кулак, ще й золотий ланцюжок теліпається до пояса, такий довгий, що ним можна й мого Рябка залигать. А воло таке вам товсте, неначе хто набрав повну хустку маку та й підв’язав їй під бороду! Очища чорні, здоровецькі, а бро- вища загнуті та аж кучеряві на кінчиках, неначе кучері в качура на хвості: так і знать, що вихрестка! Поклонилась нам ввічливенько та й запрошує в гостинну. Ми й увійшли. Вона просить нас сідать і сама сідає. А в покоях гарно, прегарно! мебіль оббита червоним плисом та м’якенька. Я сіла та так і пірнула в пружини! їй-богу, трохи ніг не задерла вгору.

– Ото було б за що розказувать на селі, якби ця оказія трапилась з вами й справді! – сказав Масюк.

– Вони говорять за квартиру, а в мене очі зорять по покоях. В кутках стоять фікуси, листаті та високі, аж під стелю. Коли, серце, зирну я в куток, аж там за фікусами з-за листу виглядає якийсь здоровий чи ідол, чи якась людська подоба, зовсім тобі голісінька. Стоїть, як мати народила, той ідол, обпершись ліктем об стовпець, ще й черево виставив. Нате, мовляв, дивіться! Мені аж ніяково було дивиться. Я аж почервоніла, так засоромилась, та, щоб не дивиться на ту непотріб, повернулась на кріслі. Коли обертаюсь, аж під здоровецьким дзеркалом на мраморному столі стоять знов якісь три красуні, голісінькі, як мати народила, і пообнімались руками. Та вже й не додивилась добре, чи вони танцюють, чи хвицяють одна одну, достоту так, неначе три коняки в спасівку стулились головами та одмахуються од гедзів. А в дзеркалі одби- вається ще три ідоли, такі самі достоту, ще й поверну

300

лись до моїх очей, вибачайте, задом, неначе виставили на показ усі сім смертельних гріхів з граматки. Вони розмовляють, а я вже не знаю, куди повертаться, та сиджу, як неприкаяна, спустивши очі. А та господиня говоре та говоре, та таким тихим та приємним голосом. Мабуть, дуже добра людина.



Насмілилась я знов та й думаю: “Дай зиркну, чи не вгляджу й тутечки десь в закутку таких образів, як в пе- реднішій господі, в Рибачкової”. Шукала очима, зорила по кутках, по стінах, – нігде тобі нема і признаки образів, тільки каторжні ідолища тикають мені в очі свої розгорнуті граматки з смертельними гріхами.

Масюк зареготавсь на всю хату, Масючка й собі осміхнулась.

– Павло Антонович назвав себе на ймення. І ця чогось залупала очима, неначе щось пригадувала... але не скривилась так химерно, як Рибачкова. Мабуть, знають або і тут чули за Павла Антоновича, – сказала панія Висока.

– Мабуть, і ця чула за мене якісь дурні слихи, – сказав Радюк, – але їй за ці слихи, надісь, байдуже: тільки я пересвідчуюсь, що мене і судять, і гудять по салонах.

– А зате ж ми знайшли собі в того злого полковника та в доброї полковниці пречудову й недорогу квартирку, – сказала Галя. – Ось, мамо, підете з нами та подивитесь.

– А я тільки гріха набралась по самісіньку шию, неначе вбрела десь ненароком в посів з гріхового насіння, – бідкалась Лекерія Петрівна. – Ще й сонечко не зайшло, як я спокутувала гріхи, а оце хоч іди до ченців та знов сповідайсь.

– То й висповідаєтесь, – сказав Радюк. – Гаразд, що недалечко ходить.

– А вже зроду-звіку не піду з вами оглядать київських жител. Набралась гріхів, як вівця реп’яхів. Буде

мені втямки ця проща аж до нових віників, – аж до другої петрівки.

– Зате ж матимете за що розказувать знайомим сусідам аж до другої спасівки, – кепкував старий Масюк. – Настачите на всю околицю цікавих київських новинок.

– Але оце ми зробили добру промашку по Києві.

Я виголодавсь, не знаю й як! Ходім оце усі обідать в ре

сторан! – сказав Радюк.

– Хіба мене понесете на руках, а сама я вже не спро

301

можусь дійти, – сказала Лекерія Петрівна. – Сказать по правді, в мене от-от незабаром нарядяться пухирі або чиряки на підошвах.



– Та й ми не дійдемо. Ноги щемлять, неначе їх хто ломакою молотив. Ідіть, серце, собі вдвох з Галею, а ми пообідаємо вдома: є ще в нас чимало всякого поживку, є ще ціла шинка з плічка, – сказала стара мати.

– А я б оце напилась питного меду-липцю! Я таки зроду ласійка: люблю солоденьке, та добреньке, та смачненьке. Ой, смачний же тут отой питний мед! Од тієї балачки та лайки з усякими Пришибитьками в мене аж в пельці посохло.

– Та ходім, Лекеріє Петрівно! Я вам достану й питного меду, й вина! – сказав Радюк.

– Цур їм, тим ресторанам! Там мене обдеруть, як козу вовки. Тут у Києві за все плати окроми: і за про- стирядло окроми, і за подушку окроми, і за отой “само- грай” окроми, і за якесь дране укривало окроми, і за свічку окроми, і за те, що сядеш і один ступінь ступиш, – окроми, – говорила Лекерія Петрівна.

– Та там же в ресторані не подаватимуть вам на стіл свічок та подушок, – зауважила Галя.

– Та то я, бачте, говорю проти того, що тутечки деруть за все, неначе діти з батька, – сказала Лекерія Петрівна.

Старі заходились коло плічка, а молоді пішли обідать в ресторан. Пообідавши всмак, вони пішли на прогуляння в царський садок, довго гуляли понад горами, милувались, виглядали на міст, на Дніпро, на Аскольдову могилу, що притулилась на терасі під горою в зеленому дереві. Старий город пишавсь на горі, неначе виставляв проти гарячого сонця на показ усю свою дивну красу. Ціла група монастирів і церков ніби з букетами золотоверхих бань, та баньок, та позолочених хрестів сяла та лисніла на май- ському сонці, оперезана зеленими алеями на краєчку гір. Пам’ятник святого Владимира неначе був намальований на оксамиті м’якого делікатного блакитного неба.

Картина була лиснюча, мигаюча, мрійна, неначе золотий зачарований вигляд у сні або в казці. І молодий Радюк, і Таля милувались на волі тим виглядом, милувались своїм коханням і були щасливі без кінця, без краю.

– Який дивний звідсіля Старий город! неначе цю красу я бачу в сні, неначе слухаю чудову казку й бачу усі

302


дива “Тисяча однієї ночі”, – сказала Галя. – А все-таки як пригадаю, що мені вже не вертаться до нашої Масю- ківки, то мене бере жаль. Я б оце находилась тутечки, натішилась, намилувалась оцим усім та й до Масю- ківки ладна б вернуться хоч і зараз, в той неглибокий яр з вербами, на ті милі пригорки понад яром, в наш тихий, густий, та затишний, та запашний вишневий садочок.

І маленький сутіночок не то задуми, не то смутку промайнув по її виду, по її карих очах. Вона одвела очі од лиснючого та блискучого вигляду й неначе бачила спущеними додолу очима і той тихий довгий яр, і зелені верби на яру, і густий затишний та запашний вишневий садочок. Її душу поривала тиха поезія ярів та садків дужче, ніж блискуча краса Старого города.

– Ти, Галю, селючка зроду! Тим-то й пориває, й потягує твою поетичну душу той ярочок і той садочок. Забувай, серце, потроху той ярочок і вишневий садочок, бо ми мусимо з головою пірнуть в цьому, зверху тільки мрійному та лиснючому Вавілоні, в цій біганині та тяганині людського міського життя.

Галя похнюпилась, похилила голову й трохи не заплакала.

Вони вернулись додому й по дорозі купили для Лекерії Петрівни пляшку питного меду та пляшку вина. Лекерія Петрівна зараз налила стакан меду й дудлила, закинувши голову назад. Її куценькі товстенькі брови поїхали вгору й стали ще коротші, неначе на лобі хто посадив два гудзики.

– Ну, та й спасибі вам за цей гостинець! Оце ж я заходжусь п’янствувать серед святого монастиря, бо дуже ласа зроду до меду! – аж гукнула Лекерія Петрівна, – я таки добра ласійка. Маю цей гріх на душі.

– А що! може, й ви признались на сповіді на духу, як одна молодиця, що, мовляв, годувала в святу п’ятницю на Параски дитину молоком та забулась і ложку облизала, – жартував Радюк.

– Ви п’янствуйте собі на здоров’ячко, а нам же то завтра доведеться бігати по магазинах та скуповувать усяку всячину на нове Галине господарство: і мебіль, і самовар, і горшки, й миски, – клопоталась стара мати.

– І макогона, серце, не забувайте! Тут, певно, в цих киян не знайдете ні макогона, ні друшляка, ні ковганки,

303


бо то не село. Жарти жартами, а я, їй-богу, трохи чи не правду кажу, що не знайдете ні товкача, ні ковганки, бо ці київські ледащиці не затовкують салом борщу, навіть і не заминають, і не засмажують засмажкою. Обідала я іноді в тих ресторанах. Борщ, серце, хоч свиням в корито або в помийницю! Пхе! – аж пхекала Лекерія Петрівна.

На другий день стара мати з Галею та Лекерією Петрівною цілісінький день вештались по магазинах та скуповували усяку всячину для молодих на нове господарство: і посуд, і мебіль, і куховарські знаряддя, і ліжка, і усякі укривала й простирядла, ще й набирали для Галі усяке убрання.

Ввечері стара мати лежала на ліжку аж бліда, аж тлінна, трохи не стогнала, така була втомлена од того клопоту та біганини. В неї судомило ноги і все тіло обважніло, неначе од якоїсь важкої хвороби.

Аж другого дня скінчилась та біганина. Аж перед вечором Олександра Остапівна й Галя вже зовсім скупились і поодвозили усі закупки на квартиру. З ними пішла дивиться на квартиру й Лекерія Петрівна. Стара мати загадала зятеві зараз-таки почіплять образи, а Галя почіпляла вишивані рушники й пообвішувала ними обидва образи, котрими старі її благословили, ще й лампадку почепила в кутку перед образами.

В матері чогось була думка, щоб часом вольнодумний зять не поставив в куточку іншого будлі-якого образа з іншого якогось культу або з культу Рибачкової обоженої Маргарити вкупі з Фаустом та з поцілунками. Ще раз мати окинула оком світлицю, чи все було гаразд, неначе вона сама налагодилась тутечки доживать віку; і всі вкупі вернулись в гостиницю, щоб перебуть вечір та останню ніч. Стара мати й Лекерія Петрівна були такі потомлені, що ледве волокли ноги.

– Ой, коли б вже швидше тікать додому з цього Києва! – говорив старий батько. – Цей Київ втомить тебе, неначе лиха година.

А мати сиділа та журилась. Важка дума неначе похилила її голову трохи не на самі груди: завтра вранці треба було розпрощаться з дочкою.

Напились чаю мовчки, невесело. Усі були й потомлені, й змучені. Усі зарані розійшлись на спочинок, бо вранці треба було раненько вставать та виряджаться в дорогу. Усі спали міцним сном, потомлені клопотами. Одна Ма-

304

сючка спала тривожним легким сном, як людина ніби спить і неначе не спить і через сон почуває і втому та клопіт минувшого дня, і журбу, і жаль на серці. Рано- вранці усі заворушились в кімнатах, ще як почало зоряти й дніть. Почали лаштуваться, та виноситься, та вкладатись. Знов почалась довга без міри та клопітна біганина та тяганина.



Знов три наймити й послушники завештались по коридорах, неначе посунулась весільна перезва. Напившись чаю та влаштувавши й навантаживши повозки, усі стали перед образами й почали хреститься та молитись на дорогу, щоб бог дав добру путь.

Стара мати, обернувшись до образів, плакала, неначе мала дитина. Галя й собі почала плакать. Мати вхопила дочку за голову, припала плечем до її плеча й нічого не говорила, тільки хлипала.

– Та не плачте-бо, а то ще й я оце заплачу! –крикнула Лекерія Петрівна. – Хіба ж ви оце таки справді навіки розлучаєтесь? Схочете, то через тиждень ізнов побачитесь.

– Прощай, дочко! Тепер в мене в покоях будуть без тебе й стіни німі, й вікна невидющі, – обізвалась мати.

– Ще що вигадайте! Не плачте, бо я ладна приїздить до вас хоч щодня на оденки, і з гребенем, із днищем, і з кужелем. Будемо балакать та якось себе розважимо, – пробувала розважать панія Висока жартами.

Але при останніх словах в неї затрусивсь голос, і вона ніби вже ковтала й слова, і жарти, неначе щось здавило її в горлі. І несподівано покотились по щоках сльози, неначе горошинки.

Поцілувавшись з Галею на прощання, вона не вдержалась і собі заплакала.

Усі повиходили на подвір’я смутні, аж сумні, і знов почали прощаться, готуючись сісти на повозки.

– Переїжджайте, зятю, до нас на прожиття та й будемо гуртом хазяйнувать, бо мені важко буде звикати без дочки в хаті, – сказала Масючка.

– Ох, мамо! Мені либонь швидше книжки або папери в руки, ніж сільське господарство. Надісь, поганий з мене був би хазяїн, – сказав зять.

– Це, бачте, так! – обізвавсь Масюк з повозки. – Хто усе з книжками носиться, з того не вийде добрий госпо-

20 Нечуй-Левицький, т. II

305

дар, а хто дуже добрий господар та піклується цією справою, той книжки і в руки не бере; в того книжок і заводу нема в домі. Беріться за що одно, але туди кладіть вже й усю свою душу! – гукав старий з воза в брамі, махаючи картузом на прощання.



“Це правда! туди покладу всю свою душу, усі свої мрії, усі свої поривання, туди – в книжку, в науки, в про- світність рідного краю й темних мас!” – майнула думка в молодого зятя.

– Прощайте! Зоставайтесь здорові, – гукнув батько з воза в брамі. – Та коли приїдете до нас, то не забудьте привезти мені усяких українських книжок. Я тільки їх залюбки й читаю. Господи, споспішай і спострічай! Дай боже час добрий!

– Щасливої дороги! – гукав зять з двора.

XV

Другого дня перед вечором молодий хазяїн з своєю жінкою сиділи в світлиці за столом за чаєм. Чистенька невеличка світлиця аж лисніла в майському теплому світі, що лився через вікна й грав на чистій, недавно помальованій підлозі. Галя була зроду чепурна та чистючка, як і її мати. В покоях було гарно прибрано.



На двох образах в кутку Галя почіпляла повишивані взорцями рушники. Над столиком висіло чимале нове дзеркало, а коло його по обидва боки так само висіли на цвяшках чисті вишивані рушники й ніби ще більше звеселяли й так світлу та веселу горницю. Під дзеркалом лежали тільки що накуплені нові книжки: перший том Лассаля на німецькій мові та інші наукові книжки, що їх Радюк купив для себе, й Шпільгагенове “Лавами та рядками” та всякі Діккенсові утвори, куплені для Галі, котрих вона ще не мала спроможності прочитать на селі.

– Я оце радий, що ти, Галю, вже перестала журиться та сумувать за своїми. Поживеш в Києві, то й звикнеш, – сказав Павло Антонович, мостячись на стільці, ближче до самовара.

– Мушу звикать. Милі батько й мати, а милий ще миліший, як кажуть на селі. Оце й мені довелось в Києві звикать до того милого. Якби не ти, мій милий, я, здається, зроду-звіку не виїхала б з Масюківки, з батькової господи, не то що до Києва, а хоч і до Парижа. Мені наша

306


Масюківка вдесятеро краща од Києва, не то що од Парижа, – говорила Галя, засипаючи чай в новісінький чайник.

– То ти, певно, по своїй вдачі вже призначена для села, бо ти там родилась, там і зросла. А тим часом тобі судилась інша доля: будеш зо мною вештаться по усяких містах; мусиш стать городянкою.

Галя поставила чайник на самовар і похилила голову. Перед нею ніби майнули якісь невидані інші міста в якомусь далекому краї, міста чужі, з іншими людьми, і вона на хвилину задумалась.

– От я вчора подав по міській пошті листа до Дуніна- Левченка, дав звістку про моє нове житло, то треба його й сподіваться. Цей прибіжить швидко. Чи є пак в нас що на закуску? – спитав Павло Антонович в Галі.

– Є ще цілісіньке плічко шинки. А за паляницями можна й послать, – сказала Галя.

Не встигли вони випить по стакану чаю, як у двері почувся крик.

Полковник стояв на порозі й чогось кричав на дворника.

– Вже наш полковник викотив свою гармату й гуркає на подвір’ї, – сказав Радюк, заглядаючи в вікно. – Цікаво знать, на кого це він націляється, щоб стрілять.

– Може, влучає в наші вікна? Може, це він якраз на нас хоче шпурлять кулями за якусь провину? – сказала Галя, оглянувшись до вікна.

– Хвалить бога, не на нас. Бог хранив якось! Це він стріляє на свого пришелепуватого дворника. А ондечки в хвіртку входить наш Дунін-Левченко. Одже ж якраз він потрапить під кулі!

– Ой, лишечко! Ще, борони боже, й поляже отам надворі під кулями! – бідкалась Галя жартовливо.

Незабаром в світлицю вступив Дунін-Левченко й поздоровкавсь.

Його попросили сідати за стіл.

– Що це в вас за хазяїн такий крикливий та галасливий? – спитав гість.

– Та це ми отут оселились і справді неначе під самою твердинею та під рулками гармат, – сміявсь Радюк, – наш господар дуже опришкуватий та якийсь заводіяка: страх як любить стрілять! –сказав Радюк.

– Я боялась, що й ви так і покотитесь під його

20*

307


кулями, – сказала Галя, наливши стакан чаю й подаючи гостеві.

– В мене й не трудно влучить. Влучив би одразу, бо я не дуже-то швидкий: несплоха втік би й далеко б не забіг, – сказав гість осміхаючись.

– От і спасибі тобі, Павле Антоновичу, що дав мені знать про своє житло. Мені доведеться частенько забігать до тебе, бо нам потрібна твоя голова.

і– Ну, в мене не така ж завбільшки голова, як копа, як казала панія Висока про свою голову, – сміявсь Радюк.

– Чи така, чи не така завбільшки, як полукіпок, а все-таки голова. Будемо радиться гуртом, до якої праці нам ставать теперечки. Мої іменини післязавтра. Приходь, будь ласка, до нас, та побалакаємо, та порадимось. Ще й мій тато, й мама не виїхали. Мій тато тебе любить, питав про тебе. І мама до тебе прихильна. Приходь же, не забувайсь! Зійдеться, надісь, багато моїх товаришів та давніших знайомих. Побачимось й з ними, поки не розлізлись по світі, як руді миші.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   32

Схожі:

У десяти томах iconКолектив Національного музею Тараса Шевченка бере активну участь у підготовці Повного зібрання творів Тараса Шевченка у 2 томах та Шевченківської енциклопедії у томах, що мають побачити світ до 2014 року
Хіх ст. З середини ж XIX ст свинцеве білило було без срібла, а цинкове було відкрите в 850 р. І широко використовуватися почало вже...
У десяти томах iconТворчість Ю. М. Мушкетика
Визнаний майстер сучасної української прози. За три десятиліття літературної праці ним опубліковано більше десяти романів, низку...
У десяти томах iconМихайло присяжний
Міжнародний Комітет захисту журналістів двічі включав колишнього Президента України Леоніда Кучму в перелік десяти найбільших ворогів...
У десяти томах iconТвори в двох томах
До першого тому вибраних творів відомого українського радянського письменника, лауреата Республіканської літера­турної премії ім....
У десяти томах iconНаша любов І святиня “ М. Стельмах Бібліографічний список літератури На вічнім шляху до Шевченка
Шевченко, Т. Г. Зібрання творів [Текст]: у 6-ти томах / Шевченко Т. Г. К.: Наукова думка, 2003
У десяти томах iconІвано-Франківськ 2014 Творчість Т. Г. Шевченка
Шевченко Т. Г. Твори в трьох томах [Текст] /Т. Г. Шевченко; критико-біогр нарис : акад. О.Є корнійчука. – К. Державне видавництво...
У десяти томах iconМихайло грушевський історія української літератури. В 6-ти томах
Назва. Історія літератури як наукова дисципліна. Завдання історії літератури. Філологічно-естетичне І соціологічне трактування літератури....
У десяти томах iconОстап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988
Оста­па Вишні (Губенка Павла Михайловича, 1889—1956). З перших кроків своєї літературної діяльності видатний український радянський...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка