У десяти томах



Сторінка30/32
Дата конвертації15.02.2018
Розмір5.7 Mb.
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   32

Вже сонце стало на вечірнім опрузі. Карпо й Маруся встали і пішли на степ.

– Проведи ж мене, козаче, до мого батька, до хутора Чаплів. Я тобі спаси-біг скажу.

От ідуть вони та йдуть і вже далеко одійшли од берега. Степ почав розстилатись далеко-далеко і зеленів, скільки засягало око. Трава зеленіла, квітки пахли, птиці співали в синьому небі.

– Степи мої, степи мої! ви й досі такі гарні та зелені, як і колись були, – промовила Маруся.

От дивляться вони, аж на степу пасеться велика череда: голендерські корови, здорові коні, круторогі чумацькі воли, цілі табуни ишпанських овець. Череда була сита, а пастухи й чабани були пообдирані, босі або в драних постолах. На свитках були самі за себе лати. Вони були худі, замлілі.

– Чий се скот ви пасете? Чи козацький, чи свій? – спитала Маруся.

– Панський! – обізвався обідраний, як старець, пастух і побіг за коровою, на котрій шерсть аж вилискувалась проти сонця, неначе на якому панові шкура.

Ідуть вони далі, аж пасеться друга черідка: коровки погані, кудлаті, бички миршаві, низенькі, свині дрібні.

– А се чия черідка? – спитала Маруся.

– Людська! – обізвався босий і обідраний хлопець.

– Чи далеко ще до хутора Чаплів?

– Та тут нема хутора Чаплів, а є велике село Чаплі! – одказав чабан.

– А чи живе ще у тих Чаплях козак Петро Музика? Його хата стоїть у самій балці.

– На балці стоїть цілий куток Музиківка. Там Ьуде хат з тридцять, як не більше.

Здивувалась Маруся і задумалась, де ті хати набрались у Чаплях. От пішли вони далі. Появились розкішні поля. Пшениця стояла, як море; їй і кінця не було видко. На полі жали женці.

“Де се взялася в степу пшениця? Та й насіяно ж її!” – подумала Маруся і спитала:

– А чия се пшениця? Чи не Музичина часом, або може гетьманська?

354.

– Яка там Музичина? Ляхівська! Якийсь лях отеє приїхав у степи та взяв посесію у нашого-таки пана.



– А де ж той пан взявся тут у Чаплях? – спитала Маруся.

– А чи ми знаємо, де він тут узявся? – одказали женці. І все те було дуже-дуже чудним для Марусі.

Ідуть вони далі, а там на степу ростуть баштани; кавуняче й диняче бадилля так і вшило степ огудинням, скільки можна було оком скинути.

– Чиї се такі сильні баштани? – спитала дівчина баштанника.

– Жидівські! жиди найняли землю на літо під баштани, – одказав дід баштанник.

– А ото жита, чиї вони?

– Панські!

– А той овес, неначе золото? Але вівса, вівса, неначе море! Чиї то вівса? – спитала дівчина.

– Ляхівські.

– А де ж людське? де ж козаче?

– Отам трошки людського ік селу! – гукнув дід з куреня.

Маруся стала смутна-смутна! В неї знов з’явилась думка стати калиною і вернутись до свого любого гетьмана, щоб співати йому вічну пісню про кохання.

Пішли вони далі, аж перед ними розістлалося велике- превелике село. В кінці села був великий став на яру. Там стояла здорова сахарня з високим задимленим стовпом.

– От і Чаплі! – промовив Карпо.

– Чи вже ж отеє Чаплі? – крикнула Маруся і в долоні плеснула. – Чия ж ото фабрика?

– Ляхівська, – одказав Карпо.

– А той млин нижче ставу?

– Жидівський.

– А отой другий млин, по другому боці?

– То панський, але добре не пам’ятаю.

– Чи вже ж отеє, бабуню, Чаплі? – спитала Маруся у однієї старої баби, котра йшла дорогою.

– Чаплі.


Карпо й Маруся пішли далі до села. Коли дивляться вони, аж там з боку на ярочку лісок. Під ліском блищала між осокою вода. Карпо схотів пити, і вони звернули до ліска.

Задумалась Маруся... їй так хотілось подивитись хоч

355

на ту хатину, де вона зросла... їй все здавалось, що вона ходила до Дніпра, та отеє вертається додому і побачить свою матір...



Вже сонце стояло низько, як Маруся з Карпом прийшли на Музиківку на балці. Вона зразу впізнала ту балку... І тепер на балці стояла така сама невелика хатка, обгороджена низеньким тином, обкопана ровом, обсаджена садком, а на окопі – високою дерезою. І тепер на окопі дереза була густа, як руно, і закривала весь грунт і до половини хату.

Маруся ввійшла в хату. В хаті було дуже бідно. Коло віконця сиділа старенька женщина. Вона була така похожа на Марусину матір! Маруся так і кинулась до неї на шию і назвала її своєю матір’ю.

– Що се з тобою, дівчино! Я не мати твоя, а ти не дочка моя, – тихо промовила женщина.

– Але ж се хата Петрова Музичина? – спитала Маруся.

– Музичина, тільки не Петрова, а Василева, а я Василева жінка.

Маруся стала і руки опустила та все придивлялась до старої женщини.

– А мені все здається, що ви моя мати. Ви такі похо- жі на мою матір, що я б зроду не сказала, що ви не мати моя.

– Ти, дівчино, дуже схожа на мою меншу сестру. А в мене й дочки не було. Чи не ходила ти кілька літ на заробітках за границею, що позабувала свою рідню?

– О, я довго ходила!., давно вже я була дома. Як я

була дома, то тут і села не було...

– Що се ти, дівчино, говориш? Твій же вік не бог зна який. Наші старі люде розказують, що тут на балці стояла перша хата в Чаплях.

Тоді тільки Маруся придивилась, що хата стояла вікнами на схід сонця, а хата її батька стояла на схід сонця причілком. Вона зовсім тепер зрозуміла, що то була дуже давня річ на світі.

– Які ж ви, тітко, бідні! – промовила Маруся, дивля

чись на женщину і роздивляючись по хаті.

– Авжеж бідні, бо нема з чого забагатіти. За поле плата велика, а тут і подушне плати, і на волость, і на школу... Та все плати та плати! І робимо, і нічого не маємо. Сідайте, коли ласка ваша!

356


Маруся й Карпо сіли на лаві, і обоє задумались. Тепер тільки Карпо опам’ятувався зовсім, як поговорив з живими людьми, посидів у хаті. Він неначе прокинувся од важкого і чудного сну, роздивлявся при світі дня на все живе і тільки згадував той сон, що вже розлітався неначе на повітрі. А Маруся сиділа та все згадувала, як-то було колись в хаті її батька. В її батька хата була така сама невеличка, але далеко багатша, була обвішана рушницями, шаблями, пістолями. Все те оружжя висіло по стінах поміж вишиваними рушниками і хрестами з квіток і васильків. В її батька було що їсти й пити, бо було в його стільки степу, скільки оком скинути; в його була отара овець, були воли й корови. А які коні мав її батько! Як той степовий вітер, літали вони по степах. Був у його і ставок, і млинок, і садок, а в садку була пасіка.

– Ви, тітко, кажете, що се Музичин грунт з давніх-да- вен. Адже ж у давнього Музики було багато степу. Його поле йшло оттак од самої балки та аж до самого Дніпра.

– Може, воно й було коли Музичине, а тепер то панське, то ляхівське. Ми й живемо більше заробітками. А ще недавно наш-таки дід чумакував, посилав не одну парови- цю і в Крим по сіль, і на Дін по рибу.

Уже настав вечір. На стіні зачервоніло проміння сонця, як жар у печі. В хату ввійшла бабина невістка; вона прийшла з поля з маленькою дитиною на руках, повісила колиску, поклала дитину, а сама кинулась до печі і почала варити убогу вечерю. Невістка була бідно убрана, в старій одежі, в товстій сорочці. З поля прибігло п’ятеро овечат та четверо поросят.

– Чи вже у вас і корови нема? – спитала Маруся, поглядаючи через віконце на бідний двір, на драну повітку.

– Де вже нам і корову держати! – промовила невістка і пішла заганяти вівці.

Маруся вийшла з хати слідком за молодицею, подивилась на обідрану повіточку, на убогу оселю, потім пішла в садочок і довго дивилась на зелений степ, на балку, засаджену вербами. Карпо вийшов слідком за нею і не зводив з неї очей. Маруся пішла в садочок, походила по садочку і почала плакати... потім стала коло криниці, ще раз глянула на убогу хату, на вишні, ще раз глянула на синє глибоке небо, все залите останнім червоним промінням сонця. Сонце впало десь у степу, неначе потонуло; останній червоний промінь зачепився на хмарці і розтопив її на червоне

357


золото. Маруся глянула на ту хмарку, зітхнула важко і знов стала калиною. Знов на тій калині зачервоніли зверху спілі ягоди; кущ навкруги зацвів білими квітками. Настала чудова зоряна ніч, і калина вмилася росою... роса закапала в криницю... то були Марусині сльози. З криниці так і піднялася вода, полилася через край по траві, потекла річечкою аж до синього Дніпра. Карпо все те бачив і не здивувався після того дива, що він недавно бачив. А вдосвіта вся сім’я Музиченків вийшла в садок дивуватись, де-то за ніч виросла і зацвіла калина і сповнила росою з листя всю криницю водою... затопила невеличкою річкою балку.

А гетьман і запорожці все стояли під золотим хрестом, молились богу та все поглядали на те місце, де стояла калина. І в той саме час, як Маруся стала калиною в Му- зичиному садочку, в той час запорожці побачили, що коло хреста знов зазеленів кущ калини, зачервоніли ягоди, забіліли квітки. А під калиною знов заблищала криничка, ще й вода бовталась в криниці, неначе хтось от-от тільки що набрав з неї води. І в той час знов заспівав пісню чудовий дівочий голос, тільки та пісня була ще жалібніша, ще смутніша. Той голос ніби заголосив над домовиною рідної матері, і разом з тим голосом заридав гетьман, заплакали запорожці, як малі діти. Ті сльози закапали на жовтий пісок, і вкрили його, і змішались з Дніпровою водою.

Карпо Летючий діждався ночі і в глуху північ прийшов у своє село розпитати, що там діялось до того часу, як він розбив байдака. Він нищечком розбудив свого одного вірного товариша, і той йому розказав, що вже Карпову батьківську хату спродали; спродали все, що було в хаті і оддали купцеві за розбитий байдак, а начальство присудило дати Карпові двісті різок на скелі коло самого Ненаситця, якби тільки він вернувся додому. Олеся, його кохана Олеся, вже давно повінчалась з другим лоцманом.

Карпо заплакав, стоячи коло рідної оселі, і тієї ж ночі навіки помандрував за границю, аж за синій Дунай. І не стало про його чути ні вісточки. Всі так і думали, що він утопився або розбився об скелі на Ненаситцеві.

ДОДАТКИ

ПОВІСТЬ ПРО ТЕ, ЯК МУЖИК ХАРЧУВАВ ДВОХ ГЕНЕРАЛІВ



(Д.ІЯ ДІТЕЙ)

Переклад І. Нечуя

ИГІ

ші или собі два генерали. Вони були



І І 11 дуже легкодушні, і за те швидко по

і І І І приказу щуки і по моєму бажан- ^ ' ню вони побачили, що знаходяться на безлюдному острові.

Ті генерали всю жизнь служили в якійсь регістратурі, там родились, вихарчувались і постарілись, і тим-то нічогісінько не розуміли, окрім: “Примите уверение в совершенном моем почтении и преданности”.

Скасували ту регістратуру, бо була зовсім непотрібна, і випустили генералів на волю. Зоставшись “за штатом”, вони оселились в Петербурзі, на Піддячеській улиці, на осібних квартирах, кожний мав свою кухарку і брав пенсію. Тільки раз якось прокинулись вони вранці і бачать, що лежать оба під одним одіялом і лежать – на безлюдному острові. Спершу вони нічого не розуміли і почали розмовляти, неначе їм нічого і не трапилось.

– Чудний, ваше превосходительство, мені сьогодні снився сон, – промовив один генерал, – сниться мені, що я ніби живу на безлюдному острові...

361


Тільки що сказав це, та як скочить! Скочив і другий генерал.

– Господи! що ж це таке! де це ми! – крикнули оба не своїм голосом.

І почали вони питати один одного, чи справді все це тільки сон, чи таки і на ділі трапилась їм така оказія. Однак же, як не силкувались вони запевнити себе, що все це тільки сон, але таки прийшлося доконатись, що то була сумна справдешність.

Перед ними з одного боку шуміло і розстелялось синє море; по другий бік – лежав невеличкий клапоть землі, а поза ним геть-геть розстелялось скрізь однакове безбережне море. Заплакали генерали вперве після того, як скасували регістратуру. Стали вони роздивлятись один на другого і побачили, що вони в нічних сорочках, а на шиї в кожного висить червоний орден св. Ганни І степені.

– От тепер би добре було випити конвійочки! – промовив один генерал, але, згадавши, яка йому трапилась нечувана оказія, заплакав вдруге.

– Що ж ми оце будемо робити? – говорив він через сльози. – Коли теперечки і “доклад” написати, та яка ж вийде з того користь?

– Знаєте що? – обізвався другий генерал, – ідіть ви, ваше превосходительство, на схід сонця, а я піду до заходу, а ввечері знов зійдемось на цім самім місці. Може, що й найдемо.

Почали вони шукати, де схід, де захід сонця. Згадали вони, як колись начальник говорив: коли хочеш знайти схід сонця, то стань лицем до півночі, і вправо буде, чого треба. Почали вони шукати півночі, ставали і сюди і туди, спробували всіх сторін світу, але тим, що ціле життя служили в регістратурі, то нічого й не знайшли.

– Або от що! ваше превосходительство: ви йдіть

управо, а я – вліво; так буде краще! – промовив один генерал, котрий, окрім регістратури, служив ще в школі воєнних кантоністів вчителем каліграфії і тим був розумнішим.

Як сказали, так зробили. Один генерал пішов управо і бачить він – росте дерево, а на дереві всякі овощі. Хотів генерал дістати хоч одно яблучко, але всі так високо висіли, що треба було лізти. Спробував лізти – нічого не вийшло, тільки сорочку порвав. Прийшов він до струмоч

362


ка, бачить: там риба грає, ніби на Фонтанці в засіках (в Петербурзі), так аж кишить, аж кишить!

“Ото якби такої рибки та на Піддячеську!” – подумав генерал і навіть його лице змінилось від апетиту.

Зайшов він у ліс, а там рябчики свищуть, тетері кричать, зайці бігають.

– Ой господи! скільки тут їжі, скільки тут їжі! –промовив генерал, почувши, що йому стало вже нудно.

Нічого робити; треба вертатись на місце змови з порожніми руками. Приходить він, а другий генерал вже й дожидає його.

– Ну що, ваше превосходительство? чи промислили що-небудь?

– Та ось найшов старий нумер “Московскихъ Відомостей”, а більш нічого!

Полягали генерали знов спати, але не спалось їм натще. То їх тривожила думка, хто за їх буде брати пенсію, то згадували вони ту рибу, овощі, рябчиків, тетер, зайців, що бачили вдень.

– І хто б подумав, ваше превосходительство, що людська харч в первобутнім стані літає, плаває і на дереві росте? – сказав один генерал.

– І справді, – одказав другий генерал, – сказати правду, я й до сього часу думав, що паляниці і родяться такими, якими їх вранці подають до кофе.

– Так воно, наприклад, коли хто схоче ззісти куропатку, так повинен попереду її піймати, вбити, обскубти, спекти... Але ж як же все це зробити?

– І як його все це зробити? – неначе луна промовив другий генерал.

Замовкли вони і почали сплющувати очі, щоб заснути; але голод зовсім проганяв сон. Рябчики, індики, поросята так і мигали перед їх очима, та такі соковиті, трохи при- рум’янені, з огірками і з іншою салатою.

– Тепер здається, я б іззів свій власний чобіт! –промовив один генерал.

– Та й рукавички бувають смачні, як довго їх поносити! – зітхнув другий генерал.

Коли це генерали разом зирнули один на другого: в їх очах заблищав злий огонь, зуби зацокали, з грудей вилетіло лихо знаменуюче гарчання. Вони почали стиха підгарчувати один до одного і в один миг ока розлютувались. Полетіло шмаття, рознісся писк і охання: той

363

генерал, котрий був вчителем каліграфії, одкусив у свого товариша орден і зразу проковтнув. Але текуча кров неначе трохи їх заспокоїла.



– Дух святий при нас! – промовили вони разом, – та це ж ми, чого доброго, ззімо один одного! І як ми сюди залізли? І яка злодюга так жартує з нами?

– Треба б, ваше превосходительство, якою-небудь розмовою трохи забавитись, а то в нас тут буде убій! –промовив один генерал.

– Починайте, – одказав другий генерал.

– Як, наприклад, ви гадаєте: чому сонце попереду

сходить, а потім заходить, а не навиворіт?

– Чудний з вас чоловік, ваше превосходительство! адже ж і ви попереду встаєте, йдете до департаменту, там пишете, а потім лягаєте спати?

– Та чом же не припустити таку перевертку: попереду лягаю спати, бачу всякі сни, а потім встаю?

– Гм... гм... А я, сказати правду, як служив у департаменті, то все так думав: от тепер ранок, а потім буде день, а потім подадуть вечерю, і спати час!

Але згадування про вечерю знову швиргонуло на їх смутком і перервало розмову з самого початку.

– Я чував, як один доктор казав, що ніби людині довго можна годуватись своїми власними соками, – почав знов один генерал.

– Як воно так?

– А так... Свій власний сік ніби породить інший сік, а той сік, як прийде йому черга, ще наробить соку, і так далі, аж поки соки зовсім не висхнуть.

– А тоді що?

– Тоді треба щось їсти...

– Пху!

Словом сказати, про що не починали вони розмову, він якось усе перескакував на спомин про їжу, а це ще гірше роздражнювало їх апетит. Постановили: розмову покинути, і, згадавши про нумер “Московскихъ Відомостей”, нападом почали його читати.



“Вчора, – почав дрожачим голосом читати один генерал, – у шановного начальника нашої древньої столиці (Москви) був парадний обід. Стіл був сервирований на сто осіб з дивною розкішшю. Дари всіх земель призначили ніби собі рандеву на тому чарівному празни- кові. Тут була і “шекснинская стерлядь зо

364


лота я”, і годованець лісів кавказьких – фазан, і дуже не звичайні на нашій півночі в лютому місяці – суниці й полуниці...” 1

– Пху, господи! Чи вже ж, ваше превосходительство, не зумієте таки знайти іншої р&чі? – крикнув генерал

з переполоху і, взявши од товариша газету, прочитав от що:

“З Тули кореспондують: вчора, по случаю піймання в річці Уні осятра (подія, якої навіть не пам’ятають старожили) та ще й тим, що в осятрі впізнали “частнаго пристава Б” (поліцейського), був у тутешнім клубі бал. Повинного в тому торжестві принесли на прездоровому дерев’яному полумискові, обкладеного огірочками і держачого в щелепах кусок зелені. Доктор Б, що був на той день діжурним старшиною, дуже старанно наглядав, щоб усі гості взяли по шматочку”.

– Тривайте, ваше превосходительство, і ви, здається, не дуже обережні на вибор читання! – перервав йому другий генерал і, взявши по черзі газету, прочитав: “З В я т- к и кореспондують: один з тутешніх старожилів виготував ось який оригінальний спосіб варити юшку: взявши живого налима (рибу), він велів його попереду висікти різками, тоді, як од болю печінка в нього побільшає...” Генерали похилили голови. Все, на що тільки вони не кидали очима, все нагадувало про їжу. Тх власні мислі замишляли проти їх лихо, бо, хоч вони і хотіли одігнати од себе думку про їду, все ті образи чіплялись до їх через силу.

Коли це разом освітило натхнення того генерала, що був учителем каліграфії.

– А що, ваше превосходительство, коли б нам знайти мужика, – промовив він радісно.

– Як же то, мужика?

– Та так, простого мужика... які звичайно бувають мужики. Вже би нам зараз і паляниць подав, і птиці наловив, і риби!

– Гм... мужика; але де ж його взяти, того мужика, коли його нема?

– Як-то нема мужика? мужик є скрізь, тільки треба його пошукати! Напевно, він де-небудь сховався, од роботи одхиляється!

1 Нехай ніхто не думає, що лаємо Москву, як звичайно на нас наговорюють. В Росії гаразд більше лають в журналах і газетах “Москву” і її партію, ніж у “Правді” в Галичині. – Перекл.

365


Ця мисль так підкріпила генералів, що вони скочили, як дурні, і побігли шукати мужика.

Довго ходили вони по острову без щастя, але в кінець усього гострі пахощі од хліба і кислого кожуха навели їх на слід. Під деревом, черевом догори і підклавши кулак під голови, спав прездоровий мужичище і, видимо, втікав од роботи. Не було міри злості генеральській.

– А ти спиш, пічкурі – кинулись вони до його, – а тобі й за всі голови, що тут генерали уже другий день як з голоду помирають! Зараз до роботи!

Встав мужичисько; бачить, що генерали люті. Блиснула в його думка дати драла, але вони таки вчепились у його і так і закоціліли.

І почав він перед ними працювати.

Попереду поліз на перше дерево і нарвав для генералів по десятку самих стиглих яблук, а собі взяв одну кислицю. Потім покопав землі і дістав звідтіль картоплі; потім взяв два шматки дерева, потер їх один об другого і дістав вогню. Потім з свого волосся зробив сільце і зловив рябчика. А в кінці всього розклав багаття і напік стільки всякої провізії, що генералам прийшла в голову думка, чи не дати і дармоїдові частинку? Дивились генерали на ту мужичу працю, а серце в їх весело грало. Вони вже й забули, що вчора трохи не померли з голоду, і думали: ото, як добре бути генералом, ніде не загинеш!

– Чи ви задоволені, панове генерали? – питав тим часом мужичисько-дармоїд.

– Вдоволені, милий друже, бачимо твою ревність! – відказували генерали.

– Чи не позволите теперечки відпочити?

– Одпочинь, дружище, тільки скрути попереду вірьовку.

Мужик зараз набрав диких конопель, розмочив у воді, побив, пом’яв – і надвечір вірьовка уже була готова. Тою ж вірьовкою генерали прив’язали мужика, щоб не втік, а самі лягли спати. Минув день, минув другий; мужичисько дійшов до того, що почав у пригорщах варити борщ. Поробились наші генерали веселі, пухкі, гладкі, білі. І почали вони говорити, що тутечки вони живуть на всьому готовому, а тим часом їх пенсія в Петербурзі збирається та збирається.

– А як же вам здається, ваше превосходительство, чи справді то було “вавілонське столпотвореніе”, чи то

366

тільки так, іншемовність? – каже було один генерал другому, поснідавши.



– Думаю, ваше превосходительство, що було і справді, бо як же пояснити собі те, що на світі багато язиків.

– То воно виходить, що й потоп був?

– І потоп був, бо як інакше, то чим же й доказати бування допотопних звірів? Та ще й тим, що в “Москов- скихъ В ^домостяхъ” повіствують...

– Чи не прочитати нам трохи “Московскихъ Ві домостей”?

І оце знайдуть нумер, сядуть в тіні, прочитають од дошки до дошки: як їли в Москві, їли в Тулі, їли в Пензі, їли в Рязані – і тепер нічого не занудить.

Чи довго так було, чи недовго, а генералам стало скучно. Вони частіше почали споминати про покинутих в Петербурзі кухарок і тихенько навіть плакали.

– Як-то тепер на Піддячеській, ваше превосходительство? – питав один генерал у другого.

– І не говоріть, ваше превосходительство! все серце переболіло! – одказував другий генерал.

– Воно то й тут добре! слова нема! а все, знаєте, якось не до ладу баранцеві без ягнички! та й мундира шкода!

– Ще й як шкода! А найбільше, як четвертого класу! подивишся на одно вишивання, й голова тобі заморочитьсяі

І почали вони силувати мужика: повези та й повези нас на Піддячеську! І що ж би ви думали! Мужик знав навіть Піддячеську, він там був, мед-вино пив, по вусах текло, в рот не попало.

– А ми з Піддячеської генерали! – раділи генерали.

– А я, коли бачили таке: висить чоловік коло дому знадвору, в коробці на вірьовці, і стіну краскою маже, або на покрівлі наче муха лазить, – оце ж то я самий, – одказав мужик. І почав мужик на бобах ворожити, як би то йому своїх генералів потішити за те, що вони його, дармоїда, жалували і не знехтували його мужичих діл. І зробив він корабель – не корабель, а таку посудину, щоб на ній можна було переплисти океан-море якраз до самої Піддячеської.

– Та гляди ти, шельмо, не втопи нас! – сказали генерали, побачивши, що на воді захитався човен.

367

– Заспокойтесь, панове генерали, це не вперве! – одказав мужик і почав лагодитись в дорогу.



Набрав мужик пуху білого, лебединого, постелив його на дні човна. Постеливши, поклав на дно генералів і, перехрестившись, поплив.

Тільки генерали набралися страху дорогою од бурі та од вітрів усяких, як вони лаяли мужичиська за його дармоїдство – цього не можна ні пером списати, ні в казці розказати. А мужик все гребе, да гребе, да годує генералів оселедцями.

От уже і Нева-матушка, от і Катеринин славний, канал, а от і Піддячеська! Плеснули кухарки в долоні, побачивши, які їх генерали стали гладкі, білі та веселі. Напились генерали кофе, наїлись гарних паляниць і наділи мундири. Поїхали вони в казначейство, і скільки тут грошей нагребли, того ні в казці не сказати ні пером описати!



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   32

Схожі:

У десяти томах iconКолектив Національного музею Тараса Шевченка бере активну участь у підготовці Повного зібрання творів Тараса Шевченка у 2 томах та Шевченківської енциклопедії у томах, що мають побачити світ до 2014 року
Хіх ст. З середини ж XIX ст свинцеве білило було без срібла, а цинкове було відкрите в 850 р. І широко використовуватися почало вже...
У десяти томах iconТворчість Ю. М. Мушкетика
Визнаний майстер сучасної української прози. За три десятиліття літературної праці ним опубліковано більше десяти романів, низку...
У десяти томах iconМихайло присяжний
Міжнародний Комітет захисту журналістів двічі включав колишнього Президента України Леоніда Кучму в перелік десяти найбільших ворогів...
У десяти томах iconТвори в двох томах
До першого тому вибраних творів відомого українського радянського письменника, лауреата Республіканської літера­турної премії ім....
У десяти томах iconНаша любов І святиня “ М. Стельмах Бібліографічний список літератури На вічнім шляху до Шевченка
Шевченко, Т. Г. Зібрання творів [Текст]: у 6-ти томах / Шевченко Т. Г. К.: Наукова думка, 2003
У десяти томах iconІвано-Франківськ 2014 Творчість Т. Г. Шевченка
Шевченко Т. Г. Твори в трьох томах [Текст] /Т. Г. Шевченко; критико-біогр нарис : акад. О.Є корнійчука. – К. Державне видавництво...
У десяти томах iconМихайло грушевський історія української літератури. В 6-ти томах
Назва. Історія літератури як наукова дисципліна. Завдання історії літератури. Філологічно-естетичне І соціологічне трактування літератури....
У десяти томах iconОстап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988
Оста­па Вишні (Губенка Павла Михайловича, 1889—1956). З перших кроків своєї літературної діяльності видатний український радянський...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка