У житті, творчості, спогадах пізнаймо в слові рідний край



Скачати 340.89 Kb.
Дата конвертації17.09.2017
Розмір340.89 Kb.




У ЖИТТІ, ТВОРЧОСТІ, СПОГАДАХ

Пізнаймо в слові рідний край

УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ ОБЛДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ

ОБЛАСНА БІБЛІОТЕКА ДЛЯ ЮНАЦТВА ІМ. О.М. БОЙЧЕНКА

Письменникам - ювілярам присвячується



У ЖИТТІ, ТВОРЧОСТІ, СПОГАДАХ
(Методико-бібліографічне видання)

Кіровоград

2007

Шановні колеги !


У видання включені матеріали про талановитого вченого, відомого краєзнавця, літературознавця, професора Кіровоградського державного педагогічного університету ім. Володимира Винниченка, члена Національної спілки письменників України, лауреата обласних премій імені Євгена Маланюка та Володимира Ястребова - Леоніда Куценка, якому 15 лютого 2008 року виповнилося б 55 років від дня народження.

До посібника включено матеріали про життя та творчість Куценка Л.В., методичні поради, сценарії заходів, бібліографічний список творів, публікацій у періодичних виданнях.

У підготовці видання використано матеріали архіву Кіровоградського міського літературно-меморіального музею І. Карпенка-Карого.

Адресується бібліотечним працівникам, учням та студентам навчальних закладів та усім тим, хто цікавиться творчістю дослідника нашого краю.

Підготувала: Л. Настояща
Комп'ютерний набір: Л. Мілованова

О. Кісельова

Дизайн Л. Настояща

Відповідальна за випуск: Л. Савченко



Ця людина створила саму себе

(методичні поради)


У час духовної занедбаності суспільства, в пору лукавих манівців від офіційних патріотів, неймовірно зростає роль особистості, котра сповідує патріотизм, як роботу – наполегливу, послідовну, негаласливу і совісну. Саме такі люди формують сучасний енергетичний простір, у якому оприявлюється і триває нація. Вони – охоронна грамота її безперервного буття в часі.

Леонід Куценко належав до таких сподвижників. Він народився 15 лютого 1953 року в селі з поетичною назвою Вільхове, що в Ульяновському районі на Кіровоградщині.

Батьки Леоніда Куценка – педагоги. Василь Никонович був і директором школи, і головою сільради. У селі їх називали талановитими вчителями. Тож син увібрав у себе чимало з їхнього таланту та таланту багатих на вдачу односельців.

Не була літературна справа в юності мрією Леоніда Куценка. Він бачив себе видатним археологом. Але не пофортунило при вступі до Одеського та Київського університетів. Та старший брат Володимир настійно рекомендував зайнятися українською літературою. Хоч Володимиру не вдалося здобути вищу освіту, бо за радянських часів його звинуватили в націоналізмі, для Леоніда він – беззаперечний авторитет. Прислухавшись до порад брата, після служби в армії, вступив до Кіровоградського педінституту. Викладачі відразу побачили здібного студента і всіляко сприяли розвитку його таланту. Ще на першому курсі він мріяв про шлях в науку. Був переконаний: не вийде навчатись в аспірантурі, то буде директором школи і зробить її елітарною. В останній рік навчання вже знав, що буде працювати на кафедрі української літератури. Та перед цим довелось ще пять років очолювати комсомольську організацію інституту.

В аспірантурі навчався заочно. У Київському національному університеті захистив кандидатську дисертацію. Співпраця з колегами Миколою Смоленчуком, Григорієм Клочеком, Василем Марком, Світланою Барабаш, Володимиром Панченком та іншими дала можливість сформувати новий науковий напрям в українському літературознавстві. Творчий доробок нараховує понад 300 публікацій, з них до 200 - наукові та більше 20 книг. „Dominus Маланюк: тло і постать” – тема його докторської дисертації, яку захистив у древньому Львівському державному університеті у вересні 2002 року. Майже всі книги видані масовим тиражем і розійшлися по школах, вузах та бібліотеках України.

- „Письменник-земляк Євген Маланюк відкрився мені в 1989 році, коли брат Володимир повернувся від друзів-дисидентів з Америки з багатьма книгами, серед яких була і збірка поезій Є. Маланюка”, - згадував Леонід Васильович кореспонденту Ульяновської районної газети „Слово і час” Олені Стасюк.

- „З того часу почав займатися дослідженням його творчості”, - з приємністю згадував друзям, колегам по роботі й перу, студентам про наукову подорож, яку здійснив дорогами Євгена Маланюка, відвідавши у Празі письменникового сина Богдана, побувавши у Польщі, США. В Америці у Бавнд Бруці побував на могилі Євгена Маланюка і залишив там жменьку землі, привезеної з його рідного краю. Завдяки дослідницькій роботі у нього зявилось багато друзів за кордоном. Леонід Васильович повністю поринув у світ науки. А це дається нелегко. Ніщо велике не приходить просто так. До нього треба йти впевнено, чесно, крізь ночі безсонні з часом точним, де кожна хвилина - на вагу золота.

Судячи з цього, Леонід Куценко досяг того, про що мріяв з шкільних років. Він став видатним археологом... у літературі. Його цивільна відвага, не позірна й не демонстрована, мала таку потужну духовну уречевленість, що на неї достоту рівнялися і студенти, і молоді колеги, і друзі. Доктор філологічних наук, професор, член Національної спілки письменників України, автор численних наукових досліджень у сфері філології, культурології, краєзнавства. Лауреат обласних премій імені Володимира Ястребова, Євгена Маланюка.

День зимового сонцестояння 22 грудня 2006 року, коли зима повернула на літо, у трагічній миті надвечіря по-своєму прокреслив перспективу майбутньої весни в житті Леоніда Куценка, забравши на ангельські крила душу людини, яка вміла любити.

Вшановуючи память видатного літературознавця, краєзнавця і дослідника пропонуємо в бібліотеках та навчальних закладах області провести з 15 грудня 2007 року по 15 лютого 2008 року Куценківські читанняЙого образ формуватиме одержимих” куди ввійдуть:

- літературна година „На перехресті нової доби” (штрихи до творчості Л. Куценка);

- вечір-портрет „З горна Леоніда Куценка”;

- вечір-памяті „По кому подзвін”;

- презентація нарису-подорожі „Стежками хутора „Надія”;

- бесіда-мандрівка „Рукопис у вічність”;

- засідання літературної вітальні „Особистість і час: взаємооприявлення” (вечір спогадів);

- книжкова виставка „Нові глибини краєзнавця” (про дослідника і краєзнавця Л. Куценка);

- день краєзнавства „Не знаю іншої любові” (письменники Кіровоградщини);

- бесіда-перегляд „Він був самим собою”.

Вашій увазі пропонуються ряд заходів, розроблених для учнівської та студентської молоді.

На вечір-пам'яті „Він ніс енергію добра і правди” радимо запросити виступаючих, котрі знали Леоніда Куценка (студентів, викладачів, письменників Національної спілки письменників України, вчителів, представників громадських організацій) і згадали б його в різних іпостасях: як викладача вузу, соратника, товариша, літературознавця, письменника, талановитого вченого-дослідника, що повернув Україні імена її славетних синів і доньок, таких як: Є. Маланюк, Ю. Дараган, Н. Лівицька-Холодна, М. Чирський, подвижника, що домігся увічнення пам'яті Є. Маланюка на Кіровоградщині.

Учасникам вечора-пам'яті можна запропонувати переглянути уривок з документального фільму „Три літа Миколи Зерова”, в якому знявся Леонід Куценко. До цього заходу можна було б організувати фотодокументальну виставку матеріалів, які розповідають про життєвий і творчий шлях Леоніда Васильовича Куценка – яскравої особистості, що залишила помітний слід у літературному краєзнавстві, була відомим громадським діячем, справжнім патріотом України.

Програму вечора прикрасять і музичні номери. Присутніх зачарують українські пісні у виконанні бандуристів, або звукозапис тріо Мареничів.

Неабиякий інтерес викличе і презентація нарису-мандрівки Леоніда Куценка „Стежками хутора „Надія” (Кіровоград: „Імекс- ЛТД”, 2007. – 48 с.)



„Ясна синь безсмертя над життєвою і творчою долею Леоніда Куценка просвічується для нас тепер по-особливому відчутно. Коли втрачаємо можливість зустрічатися з дорогою людиною на життєвих стежках, тоді, очевидно, сьоме небо найтепліше горнеться до нас ясним духом тих, хто вже переступив межу Вічності...” - читаємо у новому виданні, його останньому авторському доробку – нарисі-мандрівці у куточок рідного краю, від якого благоговійно тремтять найніжніші струни серця – „Стежками хутора ”Надія” (Рецензент: кандидат філологічних наук Любов Зубак). /Демонструється слайд нарису - мандрівки „Стежками хутора ”Надія”/.

Твір народжений великою люблячою, росвітленою душею Леоніда Васильовича Куценка. Колиска його дитинства – с. Вільхове Ульяновського району на Кіровоградщині. Син учителів, літературознавець, доктор філологічних наук, професор, член Національної спілки письменників України, заслужений працівник освіти України. Нарис вченого – щаслива можливість вирушити у світ неперебутнього.

„У кожного своя доля і свій шлях широкий...” – цей славнозвісний Шевченківський вислів змушує вдатися в неоднозначні, суперечливі роздуми. Від чого залежить ота доля, отой шлях? Що це – фатум? Чи, може, творіння чогось надвисокого, чи, може, рук людських ?

Час всемогутній, невмолимий, летить собі та й летить. Його не можна побачити, не можна торкнутися рукою, але свої сліди від залишає на нас, людях, на наших долях. І тільки над природою він не владний.

Природа... Незбагненна, мудра, щедра і жорстока водночас, вона дарує людині неоціненні багатства – матеріальні й духовні. Саме про таку безцінну природну перлину Кіровоградщини прагнемо розповісти.

Знаменитий хутір „Надія”, дворянське гніздо Івана Карповича Карпенка-Карого (Тобілевича) – чарівний світ рідної культури, наша слава, символ давніх традицій українського народу. Над ним не владний час, він є свідком багатьох перипетій людської долі. Побувавши там хоча б один раз, неодмінно з'явиться нестерпне бажання повернутися туди знову й знову, доторкнутися до його живильних джерел. Можливо, саме ця величність і загадковість хутора, його незбагненна притягальна сила народили на світ Божий нарис - мандрівку , а скоріше - запрошення „Стежками хутора ”Надія”, закоханого у рідний край професора Леоніда Куценка, людини, душа якої перебуває вже за порогом Вічності.

Нарис „Стежками хутора ”Надія” – остання праця в літературно-краєзнавчому доробку професора Леоніда Куценка. Незадовго до трагічного випадку, що відібрав у нього життя, Леонід Васильович устиг поставити крапку у своєму , пройнятому ліричними інтонаціями, монолозі про хутір. Він давно збирався написати про цю степову перлину. „Напишу, - казав, - про кожне дерево, посаджене друзями й родичами Івана Карповича...”

Так і є: нас запрошує до екскурсії, яка, втім, починається не з парку чи саду, а з сільського кладовища біля хутора, місця останнього спочинку нашого великого драматурга, його батьків, дружини Надії і сестри Марії, онука Назара. /Див. слайди з нарису „Стежками хутора ”Надія” с. 12, 19/.

/Зачитується уривок з тексту на с. 13 від слів: „Утім помовчімо і поклонімося останньому прихистку драматурга...” до слів на с. 16 „Звичайний сільський цвинтар став справжнім пантеоном для талановитої родини Тобілевичів”./

Ось лише кілька сходинок до воріт, ще крок – і вже хутір... А перед Вашими очима дуби, посаджені Корифеями. А далі Ви ще не раз будете зупинятися – тепер уже біля „іменних” хутірських дубів Миколи Садовського й Марії Заньковецької, Марка Кропивницького і Ганни Затиркевич-Карпинської („Риндички”), Марії Садовської-Барілотті і Михайла Старицького, Панаса Саксаганського і Фотія Красицького.



/Див. слайди с. 19, 20, 29/.

Тут кожен крок –

Розгадка чи надія,

Що в незабутнє

Стишено ведуть

Гудуть дуби

На „Хуторі „Надія”

Про невмирущість творчості .

Гудуть.

/Слайди с.43. Вхід до садиби, дуби)

За зеленою завісою дубів стоїть під черепичним дахом перша хата хутора – „Батьківська хата”. Її збудував Карпо Адамович ще 1871 року.



/Див. слайди с. 5,11/.

Відразу ж поряд з алеєю, що веде прямо до садиби, бачимо будинок, зведений уже Іваном Тобілевичем.



/Див. слайди с.20/.

Отже, мандруємо дубовою алеєю до берега ставу. Саме тут пропоную Вам, перш, ніж перейти до „Татової криниці” торкнутися дубів, обійняти їх та набратися в них сили.



/Див. слайди с.20/.

Іван Тобілевич копав цю криницю на пагорбі, що тепер називається „Татова криниця”, вода тут цілюща, дарує натхнення і благословення усім добрим, а найперше – творчим людям.

Весною 1887 року започатковано хутірську сторінку життєпису Івана Тобілевича, точніше, ця дата стала відправною до створення того хутора, яким його бачимо сьогодні.

/На с.24 зачитати від слів „Як же виглядав отой хутір „Надія” в часи нашого приїзду...” до слів на с.26 „В середині грудня 1888 року І. Тобілевич залишає хутір, щоб 15 грудня з'явитися у Севастополь, де виступала трупа М. Садовського, актором Карпенком-Карим у виставі „По ревізії”./

Ідею власного ставка на садибі Іванові Тобілевичу підказав досвід і традиції старих дворянських гнізд. Ставок був виконаний спільними зусиллями господаря та селян і мав форму підкови і обіймав хутірську землю напроти садиби. / Див. слайд с.37/ А схил від будинку Івана Карповича до долини наполовину зайняв парк, а другу частину – великий фруктовий сад.

Гортаємо сторінки „Стежками хутора ”Надія” і дізнаємося, що внук Андрій Юрійович Тобілевич висловив своє заповідне бажання – створити на хуторі „Надія” літературний музей. Велику війну затіяв внук Івана Тобілевича з Міністерством культури та урядом республіки за створення своєї мрії. Пройшло 10 років упертої боротьби Андрія Юрійовича за музей, адже хутір був своєрідною Меккою української театральної культури. Тут зберігаються цінні матеріали та експонати. /Див слайди с.6, с. 30, с. 44/.

Валентин Тобілевич, науковий співробітник заповідника-музею, дружина правнука - драматурга, розповідаючи про хутір , не проминає прочитати поезію Миколи Луківа „На хуторі „Надія”:


Не вірили, сміялися, глумилися:

  • Ото придумав: серед степу – гай! -

А він мовчав. Саджав собі і край.

І виросли дерева, вкоренилися.

Не вірили, сміялися, глумилися:

- Театри? Малоросам? Ну й дивак! –

І смачно позіхали у кулак,

А потім, дивувалися, дивилися...

Не вірили, сміялися, глумилися...

Тепер про них забуто назавжди

А він вершив святі свої труди,

І ті труди в народі залишилися.

Лишилися, розквітнули, розвилися,

Як зелений гай, звелися в небеса.

Подивишся – і простір і краса!

А он же, бач, не вірили, глумилися.


Заповідник-музей хутір „Надія” відвідують багаточисленні прихильники театру Корифеїв. Це свята земля-колиска геніїв українського театру, безсмертна слава духовної сили і краси нашого народу. Побувавши на хуторі Ви погортаєте книгу відгуків і можете прочитати захоплюючі відгуки – Лідії Забілястої, Платона Воронька, Миколи Смоленчука, Олеся Гончара, Павла Загребельного, Василя Козаченка, Миколи Зарудного, Олександра Корнійчука, Євгена Гуцало та багато, багато інших.

Мандруючи сторінками книги, Ви зустрінетесь з поетичними перлинами майстрів слова – Валерія Гончаренка, Максима Рильського, Миколи Луківа, Світлани Барабаш, які були навіяні їм шумом дубів, посаджених руками славетних братів Тобілевичів.

З 1964 року на стежці, що веде до „Татової криниці” від будинку Івана Карповича, за відродженою традицією висаджування дубів, з'явилися іменні дуби: „Кобзар”, „Приятель”, „Лицар”, „Боян”, „Соляник”, „Еней”, „Пісня”, „Вершник”, „Сашко” і інші.

Як добре, що нашій українській землі є такі місця, як цей історичний куточок – „Хутір ”Надія”. Відвідавши його (а в кого немає такої можливості, зробіть заочну мандрівку по сторінках нарису „Стежками хутора ”Надія”) познайомишся з експозицією, почуєш розповідь про видатних людей, корифеїв українського театру, станеш і сам чистішим серцем і душею, своїми помислами і мріями.

Післямову до нарису склав відомий літературний критик, професор Києво-Могилянської Академії Володимир Панченко. Прочитайте цей нарис і Ви – і Вам також зазвучить чарівна і неповторна симфонія її Величності –Природи та історії рідної...

/Слайд на с.30. Леонід Куценко зі своєю дружиною, Світланою Барабаш та колегами і друзями на стежинах хутора „Надія”/.

Згадати добрим словом людину, яка знала і любила рідний край, його людей, природу можна під час проведення вечору – спогаду „З горна Леоніда Куценка”. Він був неперевершеним дослідником творчості письменників-емігрантів, мандрівником і мрійником.

У залі розміщено портрет Леоніда Васильовича Куценка, китяг калини, свічка памяті, викладка книг, світлини.



Бібліотекар: Своє життєве кредо Леонід Васильович Куценко висловив чи не у останньому своєму інтервю: „Треба бути Людиною – і все”.

У вечорі спогадів про нього – колег по роботі й перу, людини, котра мала щастя навчатися у Куценка. Хай їхні теплі зворушливі слова ляжуть у вінок памяті про того, хто так багато зробив для повернення Україні забутих сторінок історії її культури, традицій безкорисливого служіння своєму народу, виховання справжньої інтелігентності.

Про свого колегу говорять викладачі кафедри української літератури і журналістики Кіровоградського державного педагогічного університету

ім. Володимира Винниченка.



Ведучий І.: Такої трагедії не переживали давно. Її не приймає душа, її відштовхує свідомість. Бо хто міг сподіватися цієї смерті, такої безглуздої й страшної? У яку шпаринку вона втиснулася між оберегами життя? Чи його доля на якусь мить заплющила очі – і під той кліп ока сталося непоправне: його остання мить перейшла у вічність...

Леонід Куценко, повний сил, енергії, він мав багато планів. На нього чекали архіви, книжки, імена ще не повернуті із забуття; чекали не прорецензовані дисертації, автореферати; його любили студенти й аспіранти; його шанували колеги; його знали в Україні й світі; до нього тягнулися люди, до його слова прислухалися... Боже, звідки взявся цей минулий час?

Леонід Васильович Куценко – доктор філологічних наук, професор Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира  Винниченка, заслужений працівник народної освіти України, лауреат премій: імені Євгена Маланюка, Володимира Ястребова. Народився в селі Вільхове Ульяновського району на Кіровоградщині. З рідним краєм пов’язане все його життя. Він любив степ, обожнював Синюху. Захоплено ділився знахідками з історії цієї землі. Писав про земляків – знаменитих і звичайних людей. І скрізь знаходив діамант, що давав змогу по-новому глянути на відоме або уявити невідоме. Мав око пильне, душу чуйну, розум гострий. А ще – руки невтомні, які все вміли робити.

Так, він любив свій край і навіть не допускав думки, щоб покинути його й податись у світи, хоча охоче працював у бібліотеках і архівах Праги, Варшави, Нью-Йорка. В інтерв’ю, яке було опубліковане за кілька днів до трагічного кінця й виявилось останнім, він сказав: ”Я не виживу в їхньому світі, не виживу без нашого полину, без степу, без запаху річки і зілля. Я страшенно закоханий у рідну землю...”

Майже все його свідоме життя пов’язане з Кіровоградським педуніверситетом імені Володимира Винниченка. Тут він закінчив філологічний факультет (1978). Тут набував громадянського гарту в ролі комсомольського ватажка. Об’їхав пів країни з будівельними загонами й групами мандрівників-любителів. З 1982 року працював на кафедрі української літератури, пройшовши шлях від асистента до професора. Довгі роки очолював філологічний факультет.

Непростим був його злет на наукову орбіту, бо спочатку його пошукова струна бриніла без резонансу душі. Та коли вийшов на свою дорогу, а нею виявилась життєва і творча доля Євгена Маланюка, піднімався на вершини впевнено і стрімко. Пішли статті, книжки, видання творів самого Маланюка. Найінтимніша книжечка ”Боян Степової Еллади” (1993) визначила тональність тривалого діалогу Л. Куценка з геніальним земляком. Своєрідним осяянням породжені книжки: ”Як перший пелюсток весни...”, "Інтимна лірика Є. Маланюка. Три обраниці поетової музи” (2000), ”Євген Маланюк: дорогами втрат і сподівань” (2002). Етапною стала монографія ”Dominus Маланюк: тло і постать” (2001, 2002), яка вивела автора в ряди відомих дослідників, відомих учених. У її другому виданні Л. Куценко вперше проаналізував творчість Є. Маланюка американського періоду. Даниною пам’яті стали й видання творів поета, упорядковані Леонідом Васильовичем: ”Невичерпальність” (1997), ”Поезії з нотатників” (2003). У дорозі до читачів книжка нотаток поета, над якою довго й наполегливо працював літературознавець і якої вже, на жаль, не побачить...

Леонід Васильович володів особливим талантом: за рядком міг відчути ситуацію, за деталлю – характер, за твором – долю. І з мороку часу, із мовчання архівів, із занедбаної, деформованої пам’яті він повертав імена українців, без яких рідний космос не був би повним. Назвемо хоч би книжки ”Наталя Лівицька-Холодна. Нарис життя і творчості” (2004), ”Дон-Кіхот із Кам’янця-Подільського. Микола Чирський. Літературний портрет” (2005), ”Народу самосійні діти...” (2005) тощо. Бібліографія його праць обширна й розмаїта: ціла полиця книжок, сотні статей, виступів. Йому до всього було діло, до всього тягнулись руки.

Час осмислення місця й ролі Л.Куценка в нашому літературознавстві, в рідній освіті й культурі ще попереду. А зустрічі з ним, завжди усміхненим і трохи іронічним, уже позаду. Залишається пам’ять. Світла й болісна.

22 грудня – день зимового сонцестояння, знаковий день для Леоніда Васильовича, після якого щоразу відроджувався, чекав літа, готувався до нових подорожей, які неймовірно любив. Увесь цей день просидів за комп’ютером. А під вечір сказав дружині й старим батькам, що вийде на хвилинку... Але та хвилина стала вічністю. Гіркою й безжалісною. Виходячи навіть не прощався. Бо ж – на хвилинку.

Бібліотекар: "Ця людина створила сама себе", - таке визначення зробив Володимир Панченко, надійний друг, доброзичливий колега по роботі й перу.

Ведучий ІІ: За три дні до цього трагічно-безглуздого випадку, коли під колесами автомобіля у вечірньому Кіровограді обірвалося життя Леоніда Васильовича, ми зустрічалися з ним у Києво-Могилянській академії. Обговорювали коментарі до щоденника Євгена Маланюка, який невдовзі вийде окремою книжкою. То була каторжна робота: розшифрувати багаторічні записи поета, пояснити хід його думок, явити читачам інтелектуальний контекст щоденника. Він усе встиг - i таким чином спадщина Маланюка, "імператора строф" з берегів Синюхи i Гудзона, завдяки професорові Куценку постане в більшій, ніж досі, повноті.

Він узагалі багато встиг. Коли ми познайомилися чверть століття тому, Льоня Куценко був імпульсивним, життєрадісним, енергійним юнаком, викладачем-початківцем, який ще сумнівався в своїх наукових можливостях, але йшов час, i сталося те, про що кажуть так: ця людина створила сама себе. Створила працею i талантом. I ще - болісно самокритичною внутрішньою роботою. Він не дозволяв своїй душі лінуватися. Йому було притаманне загострене почуття відповідальності за взяту на себе роботу, в котру він - як мені все частіше здавалося - втікав від скверни життя i душевної втоми, від нашої безтямної, самогубної української "чехарди" на висотах київських і кіровоградських, від суєти i прикрощів, що ми їх мимоволі завдаємо своїм ближнім.

Я читав майже все, що написав Леонід Васильович. Передусім - його численні дослідження про Євгена Маланюка, про "українську" Прагу i земляків-поетів, які опинилися в еміграції. Це ціла бібліотечка книг, написаних або ж упорядкованих моїм другом. Коли ми зустрічалися востаннє, він сказав, що щойно завершив роботу над нарисом про "хyтip Надія" - xyтip був його особливою любов'ю. А мені ще запам'яталася надрукована свого часу в "Народному слові" вражаюча icтopiя, пов'язана з Вільховою, рідним селом Леоніда, що в Ульяновському районі. Йшлося про жінок, які під час війни рятували полонених наших солдат, даючи їм притулок біля страшної уманської "ями"...

Він був одним iз кращих, найсумлінніших знавців icтopiї степової України, Єлисаветграда - Кіровограда - міста, до якого приїхав юнаком, щоб залишитися тут назавжди. Леонід Куценко працював у старому корпусі університету, де він викладав мало не тридцять років. Тут в нього залишилося немало друзів, які поважали i любили його. Саме так: його любили. Багато хто з колег i студенти. Мабуть, тому, що він був чесним i відкритим. На нього могли образитися "за правду", але, здається, не надовго. Професор Куценко i "такса" за іспит - то були peчі цілком не cyмicнi. Він належав до числа тих рідкісних Дон-Kixoтів, без яких світ був би нецікавим i явно гіршим.



"Ми чесно йшли, у нас нема зерна неправди за собою", - це сказано про таких, як він. /Перегляд уривку з документального фільму "Три літа Миколи Зерова" епізоду двох друзів, колег по роботі й перу – Леоніда Куценка і Володимира Панченка/.

Бібліотекар: "Це була людина енциклопедичних знань, мудрий й непересічний викладач, талановитий вчений. Він був самим собою", – так визначив діяльність Куценка Василь Марко, професор, колега по роботі й перу.

Ведучий І: Час епічних споминів про Леоніда Куценка ще не пройшов. Ще кожна згадка, кожне слово про нього обвуглюють душу. Чому це сталося? Як проектується людська доля на час? У чому провина моя, всіх нас, що його свічка, яка горіла так яскраво й потужно, в одну мить погасла під колесами авто?...

Завжди життєрадісний, він носив у собі якусь печію, болісно реагував на дисгармонію світу. Він любив свою комсомольську юність – і одним із перших у педуніверситеті поклав на стіл свій партквиток, коли прийшла перебудова. Він був толерантним, але міг вибухнути гнівом, коли зневажались ідеали. Мав зірке око, тонко розумів життя з усіма його суперечностями, але не відділяв себе від його течії, не міг спокійно сидіти на березі цієї бурхливої, каламутної ріки. Україна, її державність і мова, наша духовність і національна гідність – то були теми, навколо яких постійно обертались його думки та громадські справи, академічна й дослідницька праця. А водночас статті й книжки, над якими напружено працював, стали прихистком від земних тривог.

Із наших розмов я знав, що найсокровенніші слова він звіряє щоденнику, який вів багато років. Причому Леонід Васильович мав за золоте правило: у щоденнику висловлюватись до кінця, нічого не приховуючи, навіть того, що іноді приховуєш від самого себе . Але на якомусь прузі життя щоденник спалив. Я жалкую, що так і не поговорив із ним на цю делікатну тему. А мотиви знищення щоденника відкрили б якісь істотні ознаки нашого часу – доби формування української державності, які яскраво втілював Леонід Васильович. Можна про це говорити з впевненістю, бо на різних суспільних щаблях контактував із ним понад тридцять років.

Місце щоденника замінювали сторінки праць, де він спілкувався з людьми, одержимими високими ідеями та ідеалами. Є. Маланюк дав їм прекрасну характеристику: „народу самостійні діти”. Леоніду Васильовичу дуже подобалась ця оцінка, під такою назвою навіть видав книжку. „Я певен, що й сам він належав до тих „самосійних дітей” нашого народу. А найголовніше він був самим собою. І це право виборював усе життя.



Бібліотекар: „Леонід Куценко був відомим краєзнавцем, відкритою й відвертою Людиною, порадником й натхненником. Його образ формуватиме одержимих", – про це сказав Василь Бондар, голова Кіровоградської обласної організації Національної спілки письменників України.

Ведучий ІІ: Мемуари, епістолярій були улюбленими літературними жанрами Леоніда Куценка не тільки з причин власної професійної потреби, а й тому, що в цих жанрах найглибше, найяскравіше пізнається людина-творець. Цього завжди прагнув Куценко. І досягав мети. Не сумніваюсь , що книгу спогадів про науковця і письменника напишуть сучасники. Його світлий невтомний образ формуватиме іще не одне покоління одержимих. Я пізнавав Куценка два десятиліття і мрію написати гідний його доброї й талановитої душі спомин. А тим часом – штрих.

В одному інтервю 2000-го Володимир Панченко на запитання, чи мав на нього особисто вплив Винниченко як особистість, як митець і політичний діяч, відповів мені: „Хитре запитання. Його можна зрозуміти і так: чи не існує якого звязку між тим, що Винниченко був соціал-демократом і я ввійшов до Української соціал-демократичної партії? А от Леонід Куценко, який досліджує життя і творчість націоналіста Є. Маланюка, ввійшов до ОУН. Отже, чи не впливає предмет на субєкт? Я думав колись над цим і дійшов висновку, що – ні, не впливає. Може, я помиляюсь”.

Думаю, що помилявся - таки Панченко. Поринувши у світогляд Маланюка та його доби, його оточення, Куценко не міг би так глибоко й щиро подати його в своїх дослідженнях, якби мислив інакше, в іншому ідеологічному спрямуванні. Це саме той випадок, як на мене, коли предмет дослідження впливає на субєкт і дуже суттєво. Комсомольський секретар у минулому, він з огрому літератури, досі приховуваної він нас, раптом пізнав правду і силу філософії любові до свого, рідного, неповторного, не схожого на жодне інше у цілому світі. Членом Організації українських націоналістів Леонід Васильович став у середині 90-х років минулого століття та своїм авторитетом, окрім усього, активно сприяв вимиванню з української націоналістичної ідеї бруду, нанесеного і царським, і більшовицьким режимами. Незабутні його виступи на літературно-мистецьких вечорах, які ми проводили в Кіровограді до 120-ти річчя Симона Петлюри, 100-річчя Юрія Липи.

Підтвердження впливу Маланюкового світогляду на дні й труди Леоніда Куценка є також яскравий факт переосмислення ним проблеми, над якою й досі ламають списи чолові нашого міста: будучи в кінці 80-х ревним прихильником повернення історичної назви місту, він згодом зрозумів облудність та підступність топонімічної політики і царської доби, і більшовицької, яку багато хто й сьогодні підносить на щит. Про це я заявляю авторитетно, оскільки не раз на згадану тему доводилось вести з ним мову.



/Під час виступу здійснюється показ слайдів проведення заходів за участю Леоніда Васильовича Куценка/.

Ведучий І: Євген Баран, колега по перу з Івано-Франківщини згадує про Леоніда Куценка.

Ми познайомились на Шевченківських днях, які проходили у травні 2001 року на Івано-Франківщині. Група літераторів їхала на зустріч у Надвірну, й у „бусику” мою увагу привернув ще моложавий чоловік середнього зросту, з добрими відкритими очима, русявим волоссям зачесаним догори, і русявою інтелігентною борідкою, крізь яку вже пробивалася сивина.

Потім я дізнався, що він виходив на захист дисертації за творчістю Євгена Маланюка (буквально восени того ж 2001 року він надіслав мені перше видання своєї монографії „Dominus Маланюк: тло і повість”), а у вересні 2002 року успішно захистив ту дисертацію у Львові.

Весною 2004 року я поїхав у Кіровоград у ролі члена журі Всеукраїнської студентської олімпіади і гарно спілкувався з Куценком, хоча і без особливого панібратства. В один із останніх днів перебування у Кіровограді Куценко влаштував усім гостям екскурсію містом. Мушу визнати, що такого екскурсовода я не зустрічав до Куценка і, думаю, ніколи вже не зустріну. З якою любов’ю Леонід Васильович розповідав про місто, про людей, які стали його окрасою (Винниченко, Яновський, Маланюк, театр корифеїв, брати Тобілевичі). Дві години я ходив за Куценком і тільки слухав, слухав...Тоді ж попросив, чи не погодився б він бути рецензентом моєї книжки літературно-критичних статей, яку я підготував. Він погодився.

Наприкінці 2005 року я зробив оглядовий матеріал про науковий доробок Леоніда Куценка (а він мені надсилав майже всі свої видання), і на початку 2006 року статейка вийшла у „Курєрі Кривбасу”. Десь після цього зателефонував мені Леонід Васильович, подякував за публікацію і сказав, що першим ділом він узяв журнал з моєю статтею і показав його своїм батькам, аби знали, що їхній син та чогось вартий... Тоді ж домовилися про можливість захисту моєї нової аспірантки на спеціалізованій раді у Кіровограді.

Ми зустрілись на початку жовтня 2006 року, захист пройшов успішно. З Куценком домовився, що через два тижні на письменницький з'їзд привезе мені в дарунок книгу „Dominus Маланюк: тло і повість”. Тоді ж Куценко розповів, що дуже заклопотаний і забіганий, бо влітку забрав батьків до себе: батькові 89 років, і він вже не встає, мамі 85. „Євгене, я бігаю між парами додому, годую їх, перу за ними. Якби Ви знали, як втомився за ці декілька місяців”.

На зїзді ми справді коротко зустрілися, він передав книгу, і сказав, що мають вийти ще щоденники Маланюка, як і мені обовязково надішле. Через місяць вийшла моя книжка „Навздогін дев'яностим”, рецензентом якої погодився бути Куценко, і я її надіслав Леоніду Васильовичу. Невдовзі отримав короткого листа. Це єдиний лист до мене від Леоніда Куценка, тому наводжу його повністю:

„Шановний пане Євгене !

Щиро дякую за книгу. Не маю жодного сумніву, що вона потрібна, бо мусить бути „біографія” десятиліття і „біографія” Вашої участі у ньому.

Пишу про це не для годиться, а як людина архівів і трохи біограф митців, знаючи ціну тій книзі.

Я ж покинув писати. Маю лише один борг. Розпочатий нарис про хутір „Надію”. Швидше нарис-запрошення до подорожі стежками заповідника. Він завис десь на початку. Може, за зиму „здолаю” його і сушу весла.

Буде можливість, передайте вітання Олі. Я кілька разів писав їй, а не написалося.

З повагою Леонід Куценко. 17.11.2006. - 11.22.

Степ.


P. S Якщо щоденники Маланюка зявляться – надішлю”...

Лист мене схвилював своєю мінорністю, і я про це записав у щоденнику. У ті дні вийшов ще один мій збірник „Читацький щоденник - 2005”, який закінчувався матеріалом про Леоніда Куценка і я відразу надіслав книгу йому, у присвяті сказавши, „аби він не сушив весла, а гонив лихо із серця”.

Відповіді вже не дочекався.

Леонід Куценко за останні роки (фактично останні пять років свого життя) став однією із найяскравіших постатей українського літературознавства. Одним із найталановитіших інтерпретаторів творчості Євгена Маланюка та багатьох інших подвижників українства. Власне він сам був отим подвижником: чесним, порядним, інтелігентним і відданим. Надзвичайно делікатна і ранима людина, людина слова, яка ніколи не ставала у позу метра від літературознавства. Шляхетність відчувалася у всьому: у його працях, у його мові, вчинках, жестах. Це було таке вроджене шляхетство, яке неможливо у собі наростити, воно органічно виповнювало усю поставу і психологічний портрет Леоніда Куценка. Свою монографію про Маланюка Леонід Васильович назвав „Dominus Маланюк: тло і постать”, використавши назву брошури самого Євгена Маланюка про Івана Мазепу. Ця назва, як ніяка інша підходить до розмови про Леоніда Куценка. „Dominus Леонід Куценко”, „шляхетний пан Леонід Куценко”. „Тло і постать” – це завдання для майбутніх дослідників цієї геніальної у своїй доброті, таланті і шляхетності Людини...



Бібліотекар: Далекого вже 1984 року викладач Куценко презентував студентові Коліснику свою першу книжку з дарчим написом: „Сергію Олександровичу, будь!” Це найкоротший автограф з усіх, які були. І в ньому – весь Леонід Васильович. Спалахово – як постріл, і неосяжно – як вічність: будь – і вкладай будь-що у це слово: сином, батьком, хорошим другом, коханим, вчителем, просто людиною – будь!

Сергій Колісник, вихователь Шостаківської школи-інтернату Кіровоградського району згадує про Куценка.



Ведучий ІІ: Ми не дружили, але мали товариські стосунки. Я не розумів однокурсників, які за фарисейством комсомольського лідера не розгледіли його болюче прагнення скинути з себе невільницькі вериги, визволитися з буцегарні ідеологічних приписів, поринути за власним зізнанням, у вільну літературознавчу „археологію”, відмежувавшись водночас від псевдонаукових досліджень. І дякувати Богові, не спокусився, не обрав кривулясту, та й не міг нею піти, бо чесного козацького роду, для якого навіть золота клітка – все одно клітка, а на обрії вже піднімалася могутня постать Євгена Маланюка – його призначення, доля, успіх і слава, життя. І в цьому справжність і самість Леоніда Куценка.

А було ж: погрожував мені, амбітному студентові з друзями, „на публіці”, звісно, бо комсорг”. „Це буде ваш останній день в інституті!” за відверте ігнорування будзагонівської практики і сам же брав найактивнішу участь у спорядженні літнього пішого походу в Карпати, а згодом – водного по Дністру, від витоків до Молдови. З поверненням допомагав проявляти плівки, робити слайди, за кухлем пива годинами слухав наші розповіді й згадував власні мандрівки.

Тоді ж якось майже водночас ми стали батьками і хмільно від радості вітали один одного з появою Леонідовича і Сергіївни – продовжувачів роду. Зустрічаючись, скаржилися вже по-батьківському на проблеми з дітьми; спільно зотлівали душею в абітурієнтському форс мажорі. Від дочки ж і довідався згодом, що Леонід Васильович – улюблений викладач факультету і між собою дівчата називають не інакше як Льончиком, , і зрозумів: Куценко залишається Куценком.

Від мого студентства до професорства Леоніда Васильовича ми віталися (візаві, звичайно) якось несерйозно по вуличному: „Здоров пацан!”. Одного разу я запитав, чи не застарі ми для такого вітання? На що Леонід усміхнувся своєю характерницькою вусатою посмішкою: „А знаєш, як чудово бути пацаном?”. І диваком, подумки додав я. Бо скажіть пересічному обивателю, що безсрібник Куценко тягнув через митниці зі США 17 (!) кг архівних матеріалів про Маланюка замість заокеанських шмоток чи ще чогось там, то він, обиватель, покрутив би красномовно вказівним пальцем біля скроні. Але то різні полюси – обиватель і „пацанкуватий” вчений дивак, що так і не зміг „забронзовіти”.

А ще було у нас, чи то вранці, чи то вдень, химерне вітання: „Добрий вечір!”. Я пояснюю той „вечір” по-різному різним людям – в залежності від їхнього розумового активу й почуття гумору. Ми ж Леонідом жодного разу не поцікавилися один в одного, чому саме „вечір”? Хай це пролунає парадоксально, але мені здається, то був своєрідний оберіг, тотемний знак, вихоплена з пісенного рядка Володимира Висоцького антитеза – сподівання: „И прав был капитан, еще не вечер!”. Втім, либонь немає ще й року передачі, в якій Леонід Васильович сказав приблизно таке: „Раніше мучився проблемою, кого досліджувати, про що писати, а зараз думаю, як би встигнути...” Отже, вечір?

Рік-півтора тому я почав працювати над невеликим проектом з робочою назвою „Стилет і стилос трьох степовиків”. Це мало бути висвітлення творчості В. Винниченка, Є. Маланюка і Яра Славутича виключно на основі доробку кіровоградських літературознавців В. Панченка, Л. Куценка, Г. Клочека і В. Марка. Відступаючи від канонічної форми методичного посібника чи підручника-хрестоматії, я вирішив внести до матеріалів біографічні факти, інтерв'ю та власні спогади про вищезгаданих науковців. Так вималювався Богдихан-Панченко, який за відносно короткий строк підкорив Кіровоград йому ж на користь; Григорій Дмитрович постав вічним Вчителем, єдиним з професури, хто відвідував мої уроки, а Василь Марко – втіленням шляхетності, гострого, хоча й прискіпливого розуму й життєвої мудрості.

Збираючи спогади про Леоніда Васильовича, я одержав з Чернігівщини листа від Федора Рутти – однокурсника, екс-освітянина і друга, який зокрема написав (цитую дослівно): „От кого б я хотів зустріти, так це Льоню Куценка! Але що я про нього знаю, лише те, що й ти. Хіба що пригадується тільки одне, памятаєш в кінці 80-их „охоту на ведьм”? Зібрали нас тоді в Капітанівці (Новомиргородський район), партзбори, почали „клеймить позором” Клочека, Куценка, Панченка, що вийшли з КПРС, аж слина бризкає, і мені ж також, давай, ти директор школи, ти вчився в педіні, ти їх знаєш, давай! Я вийшов за трибуну, стою і чомусь усміхаюсь, а сам киплю, яке ж ви бидло! А потім запитав: „А ви знаєте цих людей? Ви знаєте, хто такий Куценко, що це за людина?” і зійшов з трибуни. Потім мене за це поїдом їли на всіх рівнях, а я собі думаю: до якої могутньої компанії мене зарахували! Ти побачиш Леоніда, не забудь привітати”.

Я не забув, і відразу ж зателефонував Леоніду Васильовичу, попутно поділившись своїми планами. Вони були підтримані: „Пиши! Давно б уже міг написати щось серйозне, якби не ледарював”. Так почали зявлятися начерки химерних листів Сергія Колісника до Леоніда Куценка. Химерних тому, що пишу я їх з мандрівки по Дністру в 1982 році, апелюючи до подій, які вже в минулому і які ще стануться в нашому житті.

Я задумав тих листів сім, починаючи кожний з літери, які складуть слово з відомої тріади Леоніда Куценка: С-П-О-К-У-Т-А. І це не авторська забаганка чи спроба епатувати читача. П'ятнадцять років тому Куценко презентував слухачам курсів підвищення кваліфікації книгу „Час вчитися любити. Біблія на уроках літератури”. Тоді Леонід Васильович сказав, що його посібник – не данина „моді”.

- Спокутую батьківські гріхи, - помовчав, винувато усміхнувся. – Валяли церкву в селі. Було... Валяли...

Власне, все його життя і невід'ємно від нього труд були спокутою власне не своїх гріхів. Як і всього нашого покоління, принаймні совісної і чесної його половини.

От тільки сьомого листа, за моїм задумом не буде, просто чистий аркуш – його ще треба дописати; не буде також сьомої ноти з музичної гами – пісню теж недоспівано. Чи думав я тоді, що буде САМЕ ТАК – НЕДОПИСАНО, НЕДОСПІВАНО?



Бібліотекар: Улюблений вчитель. Як він захоплював студентів своїми розповідями на лекціях. Стільки в ньому було енергії, життєрадісності, мудрості! Студенти розуміли його. На лекціях встигали і посміятися, і поплакати, а головне – набратися неоціненного досвіду. Він ніс у собі потужну енергію добра, любові, правди.

Вони є свідками виходу в світ його книг. Читаючи їх, переконуються у багатогранності науковця, у тому, яка копітка й наполеглива робота за кожним написаним ним рядком.

Запрошую до спогаду про великого Вчителя, професора, доктора філологічних наук Леоніда Васильовича Куценка студента КДПУ ім. Володимира Винниченка...

Бібліотекар: Леонід Васильович був людиною світу, європейцем, що надто любив і досконало знав кожен куточок Кіровоградщини – своєї малої батьківщини.

Він володів найнебезпечнішим і найсвятішим фахом філолога, бо через слово формував душі майбутньої нації. Dominus Куценко був оптимістом, переповненим творчими задумами. Був, є і буде з нами у книгах, у справах, у вдячній памяті.



Для бажаючих глибше ознайомитися з творчістю Леоніда Куценка рекомендуємо видання:

- Куценко Леонід. Біографія поетичного рядка. Вип.1-Кіровоград, 2004.-40 с.

- Куценко Леонід. Біографія поетичного рядка. Вип.2.-Кіровоград: Спадщина, 2006.-40 с.

- Куценко Л.В.”І вічність на каміннях Праги...” Біографічні нариси.-К:ТОВ „Імекс-ЛТД”, 2006.-288 с.

- Куценко Л.В. Дон Кіхот з Кам'янця-Подільського. Микола Чирський. Літературний портрет. –Київ: ТОВ „Імекс-ЛТД”, 2005.- 48 с.

- Літературний словник Кіровоградщини. /Автор-упорядник Л. Куценко. – Кіровоград,1995.-126 с.

- Дараган Юрій. Срібні сурми. Поезії. /Упорядкування, біографічний нарис, примітки Л. Куценка. - Кіровоград, 2003.-96 с.

- Куценко Л. „І спомину неприминуча кара...”Євген Маланюк: подорожі Україною 1926-1943. - Кіровоград: Спадщина, 2006.-72 с.

- Куценко Л. Наталя Лівицька-Холодна. Нарис життя і творчість. –Кіровоград, 2004.-104 с.

- Куценко Леонід. ”Народу самосійні діти...” Українська доля Дикого поля.-Кіровоград,2005.-120 с.



  • Куценко Леонід. Євген Маланюк: дорогами витрат і сподівань. - Кіровоград: Центр.-Українське видавництво, 2002.-84 с.

  • Куценко Леонід. Боян степової Еллади. -Кіровоград: „Вечірня газета”, 1993.-56 с.

  • Куценко Л.В. „Благословенні ви, сліди...” Літературознавство.-Кіровоград: Центр.-Українське видавництво, 1995.-101 с.

  • Барабаш С. Особистість і час: взаємооприявлення //Вечірня газета. – 2003. – 21 лютого. – С. 10.

  • Баран Є. Літературознавчий набуток Леоніда Куценка //Кур'єр Кривбасу. – 2006. - №195.-С.172-175.

  • Бондар В.В. Три крапки як ознака невичерпальності: Леонідові Куценку – 50! //Народне слово. – 2003. – 15 лютого. – С. 2.

  • Іванко А. Книга про незнищений ген родової пам'яті //Народне слово. – 2005. – 17 травня. – С. 3.

  • Куценко Л. Байка П. Гулака-Артемовського "пан та собака": Національне в соціальному змісті твору //Дивослово. – 2003. - № 8. – С. 2-3.

  • Куценко Л. Вивчення поезії "Пам'яті Т. Осьмачки" Євгена Маланюка //Дивослово. – 2002. - № 6. – С.46-47.

  • Куценко Л. Він був господарем-творцем: (Євген Чикаленко у спогадах Євгена Маланюка) //Народне слово. – 2005. – 15 вересня. – С. 3: фото.; 20 вересня. – С. 3.

  • Куценко Л. Володимир Сосюра і Євген Маланюк: історія творчого діалогу //Дивослово. – 2007. - № 1. – С. 49-53.

  • Куценко Л. Дон Кіхот празької поетичної групи //Березіль. – 2005. - № 10. – С. 133-145.

  • Куценко Л. Є. Маланюк: загадка двох геніїв (Т. Шевченко і М. Гоголь) //Березіль. – 2001. - № 9-10. – С. 174-176.

  • Куценко Л. Євген Маланюк про велич і трагедію Франка //Березіль. – 2004. – № 10. – С. 172-179.

  • Куценко Л. Євген Маланюк французькою //Всесвіт. – 2005. - № 1-2.–

С. 145-147.

- Куценко Л. Заселення краю у XVIII столітті та проблеми сьогодення // Народне слово. – 2003. – 17 липня. – С. 3.

- Куценко Л. Златопільський етюд Павла Тичини //Народне слово. – 2003. – 9 серпня. – С. 2.

- Куценко Л. І буде світ, як осінь пізня…//Вежа. – 2002. – № 12. – С. 218-226.

- Куценко Л. Іван Франко і наш край: до 150-річчя від д.н. //Народне слово. – 2006. – 27 липня. – С. 3.

- Куценко Л. Історія одного епіграфа //Дзвін. – 2006. - № 5-6. – С. 161-162.

- Куценко Л. "И дом с окошком в сад: До 100-річчя Тарковського //Новий Погляд. – 2006. – 12 жовтня.;19 жовтня. – С. 6.; 26 жовтня. – С. 6: фото.

- Куценко Л. Кирило Емануель – Євгенові Маланюку: Листи з минулого //Народне слово. – 2003. – 12 червня. – С. 3: фото.

- Куценко Л. Народу самостійні діти. Громада у Єлисаветграді //Народне слово. – 2005. – 27 січня. – С. 8.

- Куценко Л. "Перший поважний "роман"…Юнацька лірика Євгена Маланюка //Дивослово. – 2000. - № 12. – С. 11-14.

- Куценко Л. "Село узяв за горло 33-й рік…" //Народне слово. – 2006. – 11 квітня. – С. 3.

- Куценко Л. Сербські мотиви в українській народній пісні: На зустріч фестивалю національних культур //Народне слово. – 2004. – 7 жовтня. – С. 4.

- Куценко Л. Сторінками робочих зошитів Євгена Маланюка //Народне слово. – 2005. – 22 листопада. – С. 3.

- Куценко Л. Хай зашумить на хуторі "Надія" явір Миколи Вороного: До театрального свята "Вересневі самоцвіти" //Народне слово. – 2004. – 23 вересня. – С. 4: фото.

- Куценко Л. Час перейнятися поетовим болем //Народне слово. – 2003. – 11 лютого. – С. 3.

- Куценко Л. Юрій Драган: феномен українського поета //Народне слово. – 2003. - 16 жовтня. – С. 3.

- Куценко Л. "Я з колишнього дикого поля" //Народне слово. – 2004. – 9 грудня. – С. 4.

- Як забути очей аравійські зерна…Любовна лірика Євгена Маланюка //Дивослово. – 2000. - № 6. – С. 4-7.



  • Орел С. Dominus Маланюк і Dominus Куценко //Вечірня газета. – 2007. – 9 лютого. – С. 6-7.

  • Погрібний В. Бенефіс Леоніда Куценка //Кіровоградська правда. – 2003. – 22 листопада. – С. 4.

  • Погрібний В. З горна Леоніда Куценка //Кіровоградська правда. – 2005. – 6 вересня. – С. 3.

  • Стасюк О. Висока зоря сільського хлопця: Леонід Куценко мріяв стати археологом //Кіровоградська правда. – 2004. – 3 серпня. – С. 3.

  • На вшанування його пам'яті //Народне слово. – 2007. – 20 лютого. – С. 3.

Прочитавши книги та статті на шпальтах періодичних видань Леоніда Куценка про літературні мандрівки місцями, пов'язаними з життям і творчістю письменників-земляків: Є. Маланюка, М. Зерова, Д. Чижевського, Наталі Лівицької-Холодної, М. Вороного, Ю. Дарагана, О. Олеся та інших, ми маємо змогу здійснити своєрідну подорож країнами та містами, у яких письменники-вигнанці знаходять притулок; пізнати атмосферу, в якій їм доводилося жити й працювати; познайомитися з колом людей, з якими довелося зустрічатися письменнику-досліднику.

В основі розповіді-безпосередні враження автора від відвіданих місць, багаті архівні матеріали, щоденникові записи письменників та спогади про них.

Вже майже звик: мене немає вдома,

А віддаль – та ж. І йде за роком рік.

І все гіркіше, все смертельніш стома:

Доба пройшла, і мій скінчиться вік.

Додаток №1



З фотоархіву міського літературно-меморіального музею

ім. Карпенка-Карого


























Додаток № 2



До презентації книги Л. Куценка "Стежками хутора "Надія"


























Додаток № 3


Видання Л. Куценко





ДЛЯ ПРИМІТОК



ЧЕКАЄМО ВАС У КІРОВОГРАДСЬКІЙ ОБЛАСНІЙ

БІБЛІОТЕЦІ ДЛЯ ЮНАЦТВА ІМ.О. БОЙЧЕНКА


Наша адреса:
м. Кіровоград, вул. Декабристів 6/15

телефон/факс: (80522) 22-74-45, 22-77-93

E-mail:bbojchenka@yandex.ru

bbojchenkametod@ yandex.ru

Наш сайт: www.lib.kr.ua


Працюємо щодня
з 9.00 до 18.00

Вихідний день – субота



www.lib.kr.ua




Каталог: work folder
work folder -> «Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П
work folder -> Роки. Події. Люди
work folder -> Олександр Маринич – видатний учений-географ, державний та громадський діяч Краєзнавча розвідка присвячена видатному українському географу, міністру освіти урср — Олександру Мефодійовичу Мариничу
work folder -> Управління культури облдержадміністрації обласна бібліотека для юнацтва ім. О. М. Бойченка
work folder -> Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості
work folder -> Пропонуємо
work folder -> Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Маланюка
work folder -> О слово! Будь мечем моїм! О. Олесь
work folder -> Вулиці Єлисаветграда: минуле І сучасність
work folder -> Пропонуємо


Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

У житті, творчості, спогадах пізнаймо в слові рідний край iconПізнаймо в слові рідний край
Управління культури І туризму облдержадміністрації обласна бібліотека для юнацтва ім. О. М. Бойченка
У житті, творчості, спогадах пізнаймо в слові рідний край iconОбласна бібліотека для юнацтва ім. О. М. Бойченка у житті, творчості, спогадах
У житті, творчості, спогадах : Видатні особистості краю: Є. Маланюк, О. Осмьоркін : методико-бібліографічне видання. Вип. 8 / Оюб...
У житті, творчості, спогадах пізнаймо в слові рідний край iconУ житті, творчості, спогадах
У житті, творчості, спогадах: методико-бібліографічне видання /Кіровоград. Оюб ім. О. М. Бойченка; уклад. Л. Настояща. – Кіровоград,...
У житті, творчості, спогадах пізнаймо в слові рідний край iconПодорожненська зш I-III ступенів «Мій рідний край – Кіровоградщина моя»
Мета І завдання: Збагатити учнів відомостями про рідний край – Кіровоградщину: про її рослинний І тваринний світ, про внутрішні води...
У житті, творчості, спогадах пізнаймо в слові рідний край iconКонкурсу фотоколажів «Мій рідний край в роки війни»
«Мій рідний край в роки війни», що присвячений Дню визволення м. Кривого Рогу від фашистських загарбників
У житті, творчості, спогадах пізнаймо в слові рідний край iconПояснювальна записка Програма курсу за вибором «Рідний край»
Програма курсу за вибором «Рідний край» розрахована на учнів 8-9 класів загальноосвітніх навчальних закладів. Вона є логічним доповненням...
У житті, творчості, спогадах пізнаймо в слові рідний край iconТема. Рідний край у творчості волинських поетів (Слайд 1)
Література: Я. Найда. Матусині світанки,- луцьк,Видавництво Волинськогодержуніверситету «Вежа»,2000;В. Гей. Кривавник рідного слова,Луцьк...
У житті, творчості, спогадах пізнаймо в слові рідний край iconТема. Рідний край у творчості волинських поетів (Слайд ) клас Дидактичні задачі уроку
Література: Я. Найда. Матусині світанки,- луцьк,Видавництво Волинськогодержуніверситету «Вежа»,2000;В. Гей. Кривавник рідного слова,Луцьк...
У житті, творчості, спогадах пізнаймо в слові рідний край iconЛюди мистецтва І мій край Мета
Мета. Ознайомити дітей з епізодами життєвого та творчого шляху митців пов’язаними з Печеніжчиною. Будити почуття гордості за рідний...
У житті, творчості, спогадах пізнаймо в слові рідний край iconУкраїна Величний, рідний наш Полтавський край
В області 25 районів


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка