Українська культура як самобутнє духовне утворення. Загальна характеристика української культури та її своєрідність



Сторінка2/9
Дата конвертації17.03.2018
Розмір1.51 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

5. В часи так званого "розвинутого соціалізму" під наростаючим імперським тиском, фальшивими гаслами "нової історичної спільноти" та "єдиної загальнорадянської інтернаціональної культури", посилюються процеси цілеспрямованої денаціоналізації неросійських народів, потрапляють на межу загибелі національні мови. Все це не могло поставити передову українську інтелігенцію на позиції споглядального, примиренського характеру. Краща її частина розпочинає рух, який успішно переріс у боротьбу за демократичні права й свободи (у тому числі й свободу творчості), за сприятливі умови розвитку національної культури. Це відомі нам рухи "шістдесятників", "сімдесятників" та "вісімдесятників". Саме в цей період активізується так звана підпільна або захалявно-шухлядна культура, творча думка, ідейні пошуки, нагромаджується інтелектуальний потенціал української нації.

6. Тоталітарний режим, на якому досить стійко трималася одна з найміцніших імперій світу, на кінець XX ст. несподівано для багатьох, зазнав краху, вичерпавши всі свої потенційні можливості, виявившись неспроможним дати повні відповіді на жагучі питання сучасної світової історії. Кінець XX ст. владно покликав до життя нові імперативи. Ера постіндустріального, надзвичайного інтенсивного розвитку, в який надто стрімко втягується все людство, не сприймає надцентралізованого, державно-бюрократичного управління всіма сферами суспільного життя, виводить його сучасну схему за межі історичного поступу людства. Новими імперативами сучасності стали молоді суверенні держави, що виникли на теренах колишнього СРСР, у тому числі й Україна.

Сьомий період розвитку української культури тільки-но розпочався і триває в нових історичних умовах. Це — сучасний період, що охоплює часовий відтинок від кінця 80-х і по сьогодення. Історичний акт про державну незалежність України (24 серпня 1991 р.) відкрив нові обрії перед українською культурою, яка вперше здобуває можливість творитися й розвиватися як єдина національна культура материка й зарубіжжя. Поступово заповнюються "білі" та "чорні" плями в історії української культури, виходять на всенародний виднокіл раніше заборонені та замовчувані її сторінки.

Періодизація української культури орієнтована на розвиток мистецтв, і на назви періодів, які вживаються в історії європейського мистецтва. Виділяється вісім періодів,— візантійсько-романський, за яким послідовно приходили періоди готики, ренесансу, бароко, рококо, класицизму, еклектизму і сучасності. Але цієї номенклатури, крім істориків мистецтва, дотримуються тільки історики літератури; інші фахівці вживають загальноісторичні назви тих самих періодів, інколи деякі з них об’єднуючи між собою, а інколи поділяючи їх на частини і деталізуючи.

Так, період візантійсько-романський у загальній українській історії називається «княжі часи». Іноді історики, коли їм це зручно, відділяють період візантійський від чистого романського і перший називають «домонгольська доба» або «передтатарські часи», а другий називають галицькою добою або часами галицько-волинськими. У Західній Європі доба романського стилю називається добою феодалізму.



Добу готики український історик звик називати добою литовсько-руською або часами Литовсько-Руської держави. Історики Західної Європи цю добу називають добою розвою міст.

Добу ренесансу український історик здебільшого називає добою початків козаччини, у Західній Європі історики її теж називають добою ренесансу або добою початків модерної держави.

Добу бароко українські історики називають добою розквіту козаччини і для власної зручності іноді її деталізують, ділячи на коротенькі періоди: Хмельниччини, Руїни та часів Мазепи. У Західній Європі історики називають цей період добою станової монархії або католицької реакції.

Добу рококо українські історики називають останніми часами козаччини. Історики Західної Європи цю добу за традицією називають добою просвіченого абсолютизму або— добою абсолютної монархії. Три періоди: ренесанс, бароко і рококо — на Україні відповідають трьом періодам розвою козаччини, і тому історики України часто цих три періоди зводять до одного — доби козаччини. І це має знову свій сенс і підкреслює єдність історичного культурного процесу. Як на протязі цих трьох періодів змінюються фази розвою одної суспільної верстви — козаччини, так і в усіх галузях мистецтва і культури у цих трьох періодах розвивається один процес, що в добу ренесансу складається, в добу бароко повно розвивається, а в добу рококо закінчується, точнісінько так, як і ціла козаччина.

Доба класицизму на Україні у істориків здебільшого називається добою розвою кріпацтва, а в Західній Європі — добою виступу «третього стану».

Доба модернізму - доба найвищого розвитку капіталізму.

Нарешті, сучасність і є сучасністю, яка, може, до історії і не належить сьогодні, але буде належати завтра. Крім перелічених вище назв різних періодів історії культури, деякі автори могли вживати ще й інші назви і терміни, іноді деталізуючи періодизацію, але читач мусить розуміти і сам усвідомлювати, під якою назвою криється який період історії української культури.

  Предмет і завдання курсу. Напрямки і методи дослідження.

   Курс  історія української культури запроваджений  у вищих навчальних закладах України нещодавно. Історія української культури  робить  наголос  на діяльності  окремих  особистостей  -  митців,  вчених,  педагогів, тощо, які власне й створюють духовні цінності, а також наслідки  їх творчої праці - художні твори, наукові праці тощо.



Українська культурологія - досить молода галузь гуманітарного знання, вона почала активно розвиватися в останнє десятиліття. Тривалий час  вона вимушена була існувати в межах радянської ідеологічної традиції, розвиваючи культурно-історичний напрям. Через суспільно-політичні обставини історія української культури набула рис схематизму, заідеологізованості, значно відставши від наукових досягнень західноєвропейської культурологічної думки. Насамперед негативним наслідком попередньої доби стала відсутність власних новаторських оригінальних культурологічних концепцій. Однак нині вітчизняна культурологія виходить з кризового стану.

 

В українській культурології можна виділити декілька напрямів дослідження.


Насамперед - це традиційний історичнийЙого головне завдання - дати конкретні знання про той чи інший тип культури. Предмет історії культури охоплює світову, національну або регіональну культури чи певну культурно-історичну епоху, наприклад Середньовіччя, Відродження тощо. Цей підхід намагається не стільки пояснити, скільки виявити та описати факти, події і досягнення культури, виділяючи в ній найвидатніші пам'ятки, імена авторів і творців. До історичної культурології тісно примикає лінгвістична культурологія, яка вивчає культуру через призму мови і літератури.

Другий напрям дослідження - філософськийЙого завдання полягає в осмисленні і поясненні культури через її найзагальніші й найістотніші риси. Філософія культури досліджує сутність культури, її відмінності від природи, співвідношення з цивілізацією й іншими явищами. Предметом її вивчення є структура, функції та роль культури в житті людини і суспільства. Філософія культури спрямована на виявлення  провідних тенденцій в еволюції культури, на розкриття причин її розквіту і кризових явищ тощо.

Третім напрямом дослідження є соціологічнийВін досліджує функціонування культури або в цілому, або наявні в ній субкультури - масову та елітарну, міську та сільську, жіночу та молодіжну тощо. Її цікавлять зрушення і зміни, що відбуваються в культурі, їхня динаміка, реакція на ці зміни тих чи інших верств суспільства та суспільних інституцій.

 

 



На сьогодні для вивчення та дослідження культурних об'єктів використовуються загальнонаукові та специфічні методи дослідження :
Діахронний метод потребує викладу явищ, фактів, подій світової і вітчизняної культури в хронологічній послідовності.

Синхронний передбачає всебічне порівняльне дослідження в одному обраному проміжку часу без звертання до історичної ретро- або перспективи.

Порівняльний метод застосовується в культурологічних дослідженнях двох або декількох національних культур. Він також передбачає виявлення загальних та особливих рис, тенденцій розвитку, сфери взаємовпливів, а відтак встановлює рівень своєрідності або спорідненості культур.

Археологічний, який на підставі аналізу матеріальних предметів, добутих під час розкопок, дає вченому можливість зробити висновки про загальний стан культури.

Семіотичний метод, що ґрунтується на вченні про знаки, дає змогу вивчити знакову систему (структуру або текст) будь-якого артефакту (від лат. –штучно зроблений).

Біографічний метод переважно застосовується у літературознавстві як тлумачення літератури через відображення біографії й особистості письменника.

   Опановуючи курс історії української  культури, треба звернути увагу на те,  що  культура  українського народу є частиною світової культури, світової цивілізації. Вона  розвивалася за спільними законами, в руслі розвитку європейської культури,  хоча  і  має свої особливості, як і кожна національна культура.



Еволюція поглядів на культуру

Культура  певна характеристика життєдіяльності людини і суспільства - явище багатогранне. Існує безліч визначень культури, проте загальним для них є те, що під культурою, на противагу „натурі" (природі), розуміють все, що створила людина.



Слово "культура" походить від латинських слів обробіток,- обробляти, вирощувати, а пізніше - вклонятися, вшановувати (культ богів, предків). До середини І ст. до н.е. ці слова пов'язувалися саме із землеробською працею. Вперше це поняття вжив видатний римський мислитель, оратор і державний діяч Цицерон (106-43 рр. до н.е.). У культурі він вбачав, з одного боку, діяльність по перетворенню природи на благо людини, а з іншого засіб удосконалення духовних сил людини, її розуму.

Поступово поняття "культура" поширюється на такі сфери людської діяльності, як виховання, навчання, вдосконалення самої людини. У середні віки поняття «культура» асоціюється з міським укладом життя, а пізніше, в епоху відродження, з досконалістю людини. Нарешті у 17 ст. слово «культура» набуває самостійного наукового значення.

Раціоналістичні підходи до аналізу культури дали можливість зробити ряд принципових висновків:

- по-перше, люди і народи відрізняються не наявністю чи відсутністю культури, а тільки рівнем її розвитку;

- по-друге, культура має єдине джерело і загальнолюдський характер;

- по-третє, усякі культурні відмінності між людьми і народами - наслідок специфічних умов і факторів, що впливають на формування і розвиток їхніх культур (розмір території держави, кліматичні умови, географічне розташування тощо).

Сьогодні не існує загальноприйнятого визначення культури. Культура - це сукупність матеріальних і духовних цінностей, створена внаслідок цілеспрямованої діяльності людства протягом його історії, а також взаємовідносини, що склалися в процесі споживання, відтворення цих цінностей та їх розподілу  і обміну.

Отже, з перебігом часу сутність поняття культури змінювалася залежно від змісту, що в нього вкладався. Але як би не різнилися підходи до визначення поняття "культура", практично всі вони збігаються в одному - це характеристика способу життєдіяльності людини, а не тварин. Культура – основне поняття для позначення особливої форми організації життя людей.



Сутність культури, її структура.

Широкий спектр поглядів на сутність і зміст культури не стільки полегшує можливість дати цьому явищу уніфіковане визначення, скільки ускладнює це завдання. Різноманітність точок зору щодо визначення культури характерна і для сучасної культурології. Представники всіх її напрямів поділяють думку про те, що культура постає як створена людиною "друга природа", надбудована над первісною, як до певної міри окремий світ, створений людиною додатково до світу природи, яка існує об'єктивно. Тобто серед науковців не виникає жодного сумніву щодо об'єкту культури, яким виступає природа (та, що дана нам космосом і Богом), та її суб'єкту - людини, яка внаслідок власної осмисленої діяльності, "обробляючи" навколишній світ, створює ціннісний світ культури, тобто "другу природу".

Проблема структуризації культури в сучасній науці остаточно ще не розв'язана. Більш сталою в культурології є концепція розподілу культури на матеріальну й духовну, відповідно до двох головних сфер людської діяльності -  матеріальної і духовної. Матеріальна культура охоплює всю сферу виробничоїдіяльності людства та її результати: як знаряддя праці, житло, предмети повсякденного побуту, одяг, будівельні споруди, засоби зв'язку, пам'ятники і монументи тощо, духовна культура стосується області свідомості, пізнання, моралі, виховання, освіти, науки, мистецтва, літератури та інших сторін духовної діяльності людини. Сюди також належать релігія і міфологія, світоглядні, політичні, моральні та інші уявлення людей. Між матеріальною і духовною культурою існує тісна органічна єдність.
Проте таке структурування культури досить умовне, тому що культура є цілісною і динамічною системою, і чітке виділення її взаємозумовлених частин практично неможливе.

Структура культури являє собою цілий макросвіт. Вона охоплює освіту, науку, мистецтво, літературу, міфологію, мораль, політику, право, релігію. При цьому всі її елементи взаємодіють між собою, утворюючи єдину систему такого складного явища, як культура.



Також визначається певна типологія культури відповідно до її носіїв Залежно від цього необхідно виділити світову і національну культури.

Світова культура - це синтез кращих досягнень усіх національних культур різних народів, що населяють нашу планету.

Національна культура уособлює надбання культур різних соціальних верств і прошарків населення кожного суспільства.
Своєрідність національної культури, її неповторність і оригінальність виявляються як у духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так :матеріальній (традиції виробництва, праці, ведення господарства) сферах життя і діяльності народу. Так, зокрема, виділяють національні культури – українську, російську, французьку та ін.

Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв'язок з навколишньоюприродою та іншими народами. В результаті такого спілкування відбувається взаємне культурне збагачення. І як наслідок - різні культури розвиваються, ускладнюються, стають набагато різноманітнішими.

У відповідності з носіями виділяють також культуру соціальних суб'єктів (міську, сільську, професійну, молодіжну).

Упродовж розвитку людства виокремились певні культурні епохи антична, середньовічна, культура епохи Відродження; окремі форми культур політична, соціальна, правова, економічна, екологічна, фізична, моральна і т.д.

Культуру потрібно культивувати, бо вона для кожного народу є джерелом стійкості і  добра, фактором національної гідності, водночас втілюючиісторичний досвід самого народу, його творчий потенціал, служить підґрунтям: для духовного розвитку наступних поколінь. Прогрес суспільства поєднується ісупроводжується також культурним прогресом.

Функції культури.

Складна і багаторівнева структура культури визначає різноманітність її функцій. Головною функцією культури на думку багатьох вчених, є людинотворча, або гуманістична. Всі інші функції так чи інакше пов'язані з нею і навіть випливають з неї.

Однією з найважливіших функцій є передача соціального досвіду. Тому її називають інформаційною. Культура виступає єдиним механізмом передачі соціального досвіду від покоління до покоління від епохи до епохи, від однієї країни до іншої. Адже, крім культури, суспільство не має інакших способів передачі досвіду, нагромадженого попередниками. Саме через це культуру не випадково вважають соціальною пам'яттю людства.

Іншою провідною функцією є пізнавальна. Вона тісно пов'язана з першою, випливає з неї. Культура, яка концентрує в собі кращий соціальний досвідбагатьох людських поколінь, набуває здатності створювати сприятливі умови для його пізнання і засвоєння.

Суть комунікативної функції культури полягає в передаванні історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формуванні на цій підставі різноманітних способів і типів спілкування між людьми. Цю функцію культура виконує за допомогою складної знакової (символічної) системи, яка зберігає попередній досвід у мові, поняттях, обрядах, традиціях, звичаях, засобах виробництва, наукових формулах тощо. При цьому одні символічні форми мають яскраво виражений загальнолюдський зміст, інші - національний, регіональний або конфесійний. Проте саме ця функція культури виконує роль збирача етнічних сил та фундатора народності й нації, забезпечуючи живий зв'язок поколінь та закладаючи фундамент для становлення і зростання духовного потенціалу кожної нації.

Інтегративна функція полягає в здатності культури об'єднувати людей незалежно від їх світоглядної та ідеологічної орієнтації, національної, вікової, професійної, конфесійної або іншої приналежності у певні соціальні спільності, а народи - в світову цивілізацію. Проте, як на рівні культурних типів, так і окремих культурних напрямів у сучасному світі має місце тенденція не лише до зближення культур, яке відбувається на підставі типової або функціональної спорідненості, а й зворотній процес -взаємовідштовхування.

Аксіологічна, або оціночна функція культури виражає її якісний стан. Культура як система цінностей формує в людині певні ціннісні орієнтири й потреби. Людина дає позитивну чи негативну оцінку тим чи іншим предметам і явищам і, відповідно, сприймає їх або відкидає. Із ставлення людини до культурних цінностей можна судити про насиченість або спустошеність її духовного світу.

Особливе місце належить виховній функції культури. Культура не лише пристосовує людину до природного та соціального середовища, сприяє її соціалізації. Вона виступає ще й фактором саморозвитку людства. Кожного конкретного індивіда або людську спільність правомірно розглядати як продукт власної культурної творчості. Засвоївши попередній досвід, людство не припиняє саморозвитку, а репродукує культуру, ставить перед собою нові життєві цілі для задоволення матеріальних і духовних потреб.



Світоглядна функція культури синтезує в цілісну і завершену систему пізнавальні, емоційно-чуттєві, оціночні та вольові чинники духовного світу особистості. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі. В історичному плані формування світогляду ґрунтується на побутових уявленнях, міфології, згодом - черпає свій зміст у релігії й нарешті - у науковому пізнанні, тобто на тих формах суспільної свідомості, що становлять зміст культури. Основним напрямом культурного впливу на  людину є формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції.
Отже, культура являє собою цілісну динамічну систему, яка є внутрішнім змістом розвитку людства. Культура проявляється в творчій діяльності людини, яка, створюючи цінності, задовольняє свої потреби і тим самим стверджує себе в природному й соціальному середовищі.

 

Найдавніше населення на території України та його культура

Первісна епоха та її місце в історії людства

Первісна епоха – це найбільший період в історії людства – від виникнення людини (близько млн. років тому) і до появи державності. У різних народів цей період тривав неоднаково, деякі навіть зараз живуть за умов первісності. Тому сучасна наука розрізняє власне первісну культуру – що існувала до виникненняперших цивілізацій на Землі (кінець IV – початок III тисячоліття до н.е.), і традиційну первісну культуру.

Протягом первісної епохи відбувалися такі процеси:

– антропогенез – біологічна еволюція людини, що завершилася приблизно 40 тисяч років тому виникненням виду “людина розумна” (Homo sapiens), а також основних людських рас;

– формування мислення (або інтелекту) людини, її мови;

– розселення людства по всіх континентах;

– перехід людей від привласнюючого господарювання (мисливство, збиральництво) до відтворюючого (землеробство і скотарство);

– соціогенез – формування суспільних форм життя у вигляді родової, а потім родоплемінної організації;

– поява перших світоглядних, релігійних уявлень, міфологічних систем.

Серед цих найважливіших процесів, що заклали фундамент історії людства, своє місце займає формування культури як особливої сфери людського суспільства. Причому для ранніх етапів історії різних народів характерна єдність закономірностей, спільність проявів становлення культури.

Специфічною рисою первісної культури є синкретизм (нерозділеність), коли форми свідомості, господарчі заняття, суспільне життя, мистецтво не відокремлювалися і не протиставлялися один одному. Будь–який вид діяльності містив у собі інші. Наприклад, у полюванні були з'єднані: технологічні прийоми виготовлення зброї, стихійні наукові знання про звички тварин, соціальні зв'язки, які виражалися в організації полювання (індивідуальне, колективне), релігійні уявлення – магічні дії по забезпеченню успіху, які, в свою чергу, включали елементи художньої культури – пісні, танці, живопис. Саме внаслідок такогосинкретизму характеристика первісної культури передбачає цілісний розгляд матеріальної і духовної культури, чітке усвідомлення умовності такого розподілу.

Первісну історію людства традиційно поділяють на камяний вік: палеоліт, мезоліт і неоліт – 2 млн. р. тому – межа III тисячоліття до н.е.; епоху бронзи – II тисячоліття до н.е.; ранній залізний вік – I тисячоліття до н.е. Використовуючи цю періодизацію, дамо загальну характеристику еволюції матеріальної культури і мистецтва первісного суспільства.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Схожі:

Українська культура як самобутнє духовне утворення. Загальна характеристика української культури та її своєрідність iconКультура І духовне життя в Україні ( середина 60-х початок 80-х років )
Тема: Культура І духовне життя в Україні
Українська культура як самобутнє духовне утворення. Загальна характеристика української культури та її своєрідність iconIсторія української драматургії, Г. В. Доброскок
Це заважає не тільки усвідомити українську драматургію Кубані як складову частину великої української літератури, але І як самобутнє...
Українська культура як самобутнє духовне утворення. Загальна характеристика української культури та її своєрідність iconУкраїнська література 1920-1930 pp. Урок №1 -2 українська література XX ст. Як новий етап в історії національної культури, її періодизація. Модерністські та авангардистські течії. Українська література й духовне відродження нації в першу третину xx
Українська література XX ст. Як новий етап в історії національної культури, її періодизація. Модерністські та авангардистські течії....
Українська культура як самобутнє духовне утворення. Загальна характеристика української культури та її своєрідність iconТема. Культура І духовне життя в Україні в роки непу
Політика більшовиків у царині культури. “Українізація”. Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник. Опір “українізації”
Українська культура як самобутнє духовне утворення. Загальна характеристика української культури та її своєрідність iconУрок № Дата проведення
Тема. Загальна характеристика розвитку культури та літератури XIX ст., стильове розмаїття
Українська культура як самобутнє духовне утворення. Загальна характеристика української культури та її своєрідність iconЗарубіжна література 10-11 класи Рівень стандарту
Загальна характеристика розвитку культури та літератури XIX ст. Реалізм як напрям у світовій літературі
Українська культура як самобутнє духовне утворення. Загальна характеристика української культури та її своєрідність iconЗарубіжна література 10-11 класи Рівень стандарту
Загальна характеристика розвитку культури та лі­тератури XIX ст. Реалізм як напрям у світовій літературі
Українська культура як самобутнє духовне утворення. Загальна характеристика української культури та її своєрідність iconЗарубіжна література 10-11 класи Рівень стандарту
Загальна характеристика розвитку культури та лі­тератури XIX ст. Реалізм як напрям у світовій літературі
Українська культура як самобутнє духовне утворення. Загальна характеристика української культури та її своєрідність iconСвітова література 10-11 класи Рівень стандарту
Загальна характеристика розвитку культури та лі­тератури XIX ст. Реалізм як напрям у світовій літературі
Українська культура як самобутнє духовне утворення. Загальна характеристика української культури та її своєрідність iconСвітова література 10-11 класи Рівень стандарту
Загальна характеристика розвитку культури та літератури XIX ст. Реалізм як напрям у світовій літературі


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка