Українська культура як самобутнє духовне утворення. Загальна характеристика української культури та її своєрідність



Сторінка8/9
Дата конвертації17.03.2018
Розмір1.51 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Культура України  другої половини ХVIІ – ХVIІІ ст.

 

Історичні умови культурного життя українського народу

Духовна культура України другої половини XVII — кінця XVIII ст. розвивалась у складних умовах розгортання соціальної та національно-визвольної боротьби народу проти іноземних поневолювачів за незалежність і державність, що найяскравіше виявилось у широкому народному русі та воїнських подвигах запорозького козацтва, яке відіграло прогресивну роль у війнах з Туреччиною, Кримським Ханством та Річчю Посполитою. Для цього періоду характерні, з одного боку, розквіт української культури в часи гетьманування Івана Мазепи, з іншого — її нищення російським царизмом після зруйнування Запорозької Січі у 1775 рі створення умов, за яких вона позбавляється ідентичності й пристосовується до російських зразків.

З утворенням Польсько-Литовської держави почалась експансія польської шляхти на українські землі. Це слугувало головною причиною посилення національно-визвольної боротьби українського народу за соціальну та національну незалежність, збереження самобутньої культури. Кульмінаційною точкою боротьби українського народу проти польської шляхти була національно-визвольна боротьба 1648— 1654 pp. під проводом Богдана Хмельницького, спрямована на створення незалежної Української держави. Однак у ході подальших дій ця ідея була втрачена. "Березневі статті" — договірні умови, розроблені Б.Хмельницьким та його найближчим оточенням і схвалені 1654 р. московським царем Олексієм Михайловичем, у яких йшлося про входження України до складу Московської держави на автономних началах, були звичайною феодальною угодою. Під впливом історичних обставин кожна сторона могла розірвати її, що й підтвердили наступні події.

У 1654 р. російський цар Олексій Михайлович наважився вступити у боротьбу з Польщею за Україну. Невдовзі з'ясувалося, що Московська держава і не думала брати до уваги інтересів українського народу. Між нею і Польщею розпочалася грабіжницька війна за Україну. Б.Хмельницький незабаром помер, а війна закінчилася Андрусівським перемир'ям, внаслідок чого Україна була розділена впродовж тривалого періоду. Все це згубно позначилося на житті Української держави.

Врятувало український народ від загибелі запорозьке козацтво, яке впродовж трьох століть визначало основні напрями розвитку України. В умовах полонізації української феодальної верхівки козацтво виконувало таку роль, яка в інших країнах належала дворянству. Внаслідок цього козак став ключовою постаттю не лише в історії України, а й у національній свідомості українців.

Поділ і роз'єднаність українських земель зумовили специфіку геокультурного розвитку українства у другій половині XVII —кінці XVIII ст. Козацько-гетьманська держава проіснувала понад 100 років. Вона залишила глибокий слід в історії та духовній культурі українського народу. Незважаючи на те що друга половина XVII ст. супроводжувалась невпинною боротьбою проти соціального та національного поневолення поляками і турками, а також постійним наступом російського царизму, загальний культурний рівень тодішньої України був достатньо високий. Гетьманська Україна за часів Івана Мазепи (1687—1709 pp.), Івана Скоропадського (1709—1722 pp.) і Кирила Розумовського (1750—1764 pp.) перебувала на рівні найосвіченіших країн Європи. Культура Правобережжя та західноукраїнських земель, незважаючи на деяку відірваність від автентичних зразків культури Гетьманської держави, теж намагалася зберегти власну ідентичність, протистояти політиці національно-культурної асиміляції.

Ліквідація царатом у другій половині XVIII ст. основ української державності — Гетьманщини та Запорозької Січі завдала українству значного удару, але не змогла перервати потужної національно-культурної традиції, виробленої впродовж століть. Поділи Польщі, зміна політичної мапи Європи наприкінці XVIII ст. заклали нові геополітичні умови розвитку культури на західноукраїнських землях. Провідну роль у цьому процесі покликані були виконати Греко-католицька церква та її духовенство. Отже, незважаючи на вкрай складні історичні, суспільно-політичні реалії, український народ у другій половині XVII —XVIII ст. зберіг духовну єдність, національну орієнтованість культурної традиції, у протистоянні процесам національного поневолення та культурної асиміляції спромігся збагатити скарбницю національно



Феномен козацької культури

 

Духовна культура українського народу досягла високого рівня в період існування козацької держави (1648—1781 pp.). Запорозьке козацтво впродовж трьох століть визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку України. Високорозвинута самобутня культура Січі домінувала тут у XVI —XVIII ст. і мала величезний вплив на національну самосвідомість українського народу.



Культура Запорозької Січі формувалась у руслі українських генетичних джерел. В її основі містилися глибокі традиції українського народу. Водночас історичні особливості життя Січі позначилися і на її духовній культурі. Запорозька Січ формувалась із втікачів від кріпацтва, національних та релігійних переслідувань не лише з різних регіонів України, а й з усієї Російської імперії, а також з інших країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне середовище щось своє, певні риси, особливості культури і мистецтва свого народу. Внаслідок переплетення цих індивідуальних культур сформувалась оригінальна, яскрава, різнобарвна самобутня культура, яка справила величезний вплив на розвиток культури всієї України.

Козацька культура — унікальне і неповторне явище. її феномен має барокове забарвлення. "Химерний" стиль був породжений непростими, бурхливими соціально-історичними обставинами. Визвольна війна середини XVII ст., постійні військові походи, перебування на межі життя і смерті породили в козацькому середовищі типово бароковий світогляд. Його особливістю було сприйняття світу, людського життя як швидкоплинного і скоро-минущого явища своєрідної гри, сповненої ілюзій, химер і вигадок.

У "химерній" бароковій козацькій традиції завжди було місце для подвигу, вчинку, який ціною, можливо, найдорожчого, мав принести добро громаді, користь для спільної справи. Козацькій культурі близький тип активної людини, героя, лицаря. Республіканський устрій, демократичні засади співжиття козацької спільноти дають дослідникам підстави трактувати козаків як лицарів-воїнів, своєрідне військово-чернече братство. Запорожці були професійними воїнами й одним із головних завдань вважали оборону церкви та віри. Звідси — засвоєння чернечих звичаїв, традицій. Культ побратимства, товаришування у свідомості козака був нерозривно пов'язаний із християнською ідеєю самопожертви заради ближнього.

На окрему увагу заслуговує проблема церковно-релігійного життя запорозького козацтва. Релігійність і духовність були надзвичайно вагомими критеріями відбору в козацьке середовище, своєрідною візитівкою, самоідентифікацією козака як православного християнина й українця. Двічі на рік козаки вирушали на прощу до Києво-Печерського, Самарського, Мотронинського, Межигірського та інших православних монастирів. Запорожці надзвичайно ревно стежили за "чистотою" віри у своїх рядах. Як зазначає Д.Яворницький, у їхньому середовищі ніколи не було "ні розкольників, ні лжевчень, заборонялися пропаганда чи сповідування іновір'я. Козаки за власний кошт утримували лікарні, шпиталі, різні інституції при монастирях, а також цілі церковні парафії, робили значні матеріальні внески у храми, прихожанами яких себе вважали.

Найшанованішими церковними святами були Різдво, Великдень, Покрова. Перед Великим постом було заборонено страчувати злочинців. Чітко окреслювались традиції індивідуальної релігійності — кожен козак мав носити при собі "тілесний" хрест, будь-яка важлива справа починалася лише після молитви. Всі найважливіші питання церковного життя, будівництва храмів вирішувались на загальновійськовій раді з участю всіх запорожців.

Після переходу Мазепи та козацької старшини на бік шведського короля у 1709 р. російські війська зруйнували на Січі Покровський козацький храм, а інші церкви, хоч і залишилися цілими, втратили духовенство, тимчасово призупинили функціонування. Після нормалізації в 1734 р. взаємин між козацькою старшиною й імператорським двором релігійно-церковне життя на Січі поступово відроджувалося.

Запорозький уряд на чолі з кошовим отаманом постійно виявляв піклування про створення розгалуженої системи освіти. Загалом у системі шкільництва на Запоріжжі можемо виділити три типи шкіл: січові, монастирські та церковно-парафіяльні. У січовій школі навчалися діти, які за певних обставин опинилися на Січі — приходили самі або ж були звідкись вивезені й усиновлені козаками. Січових школярів навчали читанню, співу, письму, а також основ військового мистецтва. Головним учителем січової школи був ієромонах-уставник, котрий не лише навчав азам грамоти, а й був духівником хлопців, опікувався їхнім здоров'ям.

Церковно-парафіяльні школи діяли при всіх січових парафіяльних церквах. їх ще називали школами "вокальної музики та церковного співу".

В 1754 р. з ініціативи кошового отамана Якима Гнатовича була створена школа, яка впродовж 15 років готувала писарів для військових канцелярій усієї України. Окрім чернецтва та духовенства викладачами у низці запорозьких шкіл були випускники та студенти Києво-Могилянської академії.

Високого рівня досягла освіта і на Гетьманщині. У 1740 р. діяло 866 початкових шкіл, у яких в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання і письма. Ця структура суттєво відрізнялася від освіти на Правобережжі. Тут більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для селян була практично недоступною. Це стало однією з причин незначної ролі, яку відігравало Правобережжя в культурному житті України того історичного періоду.

В багатогранному та змістовному художньому житті Запорозької Січі чільне місце належало музиці, співу і танцям. Високого рівня досягла військова музика. Вагоме значення мали духові й ударні інструменти: труби, сурми, литаври, барабани, бубни. Духова музика супроводжувала походи Війська Запорозького, а також різні урочистості. Труби та сурми разом з "ударними інструментами використовували як сигнали у походах, боях, а також при зустрічах послів, гостей.

Загони запорозьких козаків, що вирушали у похід, повинні були обов'язково мати трубачів або сурмачів.

В духовній культурі козацької держави високого розвитку досягло хорове мистецтво. Впродовж багатовікового періоду національно-визвольної боротьби український народ поряд з піснями творив думу — героїчну, драматизовану і водночас пройняту великим ліризмом поезію. Вони мали своєрідну художню форму і виконувалися під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри.

Думи і народні пісні набули активнодійового характеру завдяки "кобзарям", які часто не лише виконували, а й творили музику. Кобзарство — це своєрідне явище української народної культури, визначне мистецьке досягнення запорозького козацтва. Кобзарям належить славне місце в історії духовної культури українського народу. М.Гоголь називав їх охоронцями бойової слави нашої Батьківщини, поетами і літописцями.

Особливою популярністю в козацькому середовищі користувалися танці. Найулюбленішим з них був гопак. Його виконували лише чоловіки. Основу танцю становила імпровізація, під час якої танцюристи демонстрували, хто на що здатний. У техніці танцю проста присядка пов'язана з образом хвацького вершника, який, підстрибуючи в сідлі, нестримно мчить на ворога. Танці виконувались у супроводі бандури й інструментальних ансамблів.

У січовій музичній школі, де навчали "вокальних муз" і "церковного співу", були створені спеціальні групи виконавців — лицедіїв, котрі ставили народні лялькові видовища під назвою "Вертеп" у супроводі троїстих музик. У цих виставах головна роль належала козаку-запорожцю, який добре грав на бандурі, співав і танцював. У монологах, піснях і танцях самодіяльні артисти висловлювали думки і сподівання, близькі українському народові. Все це сприяло популяризації вертепної драми в художньому побуті українського народу.

Козацтво було носієм нового художнього вподобання. Відомо чимало мистецьких пам'яток, створених на замовлення козацької старшини. Однак козацтво, будучи великою військовою та суспільно-політичною силою, витворило власне творче середовище. Красу козацького мистецтва засвідчують численні оригінальні козацькі собори. Козацький собор — п'ятиверхий хрещатий храм — типове явище у традиційному народному будівництві. Він не мав чітко вираженого фасаду (однаковий з усіх чотирьох боків). Козацький собор — фактично ірраціональний образ світу, втіленого у камені. Зразки таких архітектурних пам'яток — церкви у Ніжині, Видубицькому монастирі в Києві, Глухові, Козельці, Ізюмі та багатьох інших містах козацької України.

 
Миколаївський собор в Ніжині

 

 



Отже, культура козацької держави була багатогранною і самобутньою. З плином часу вона увійшла як складова частина в духовне життя сучасної української нації. Художні вподобання, демократичні настрої козацького середовища визначили колорит козацького розвитку української духовної культури. Козацтво акумулювало величезний духовний досвід XVII —XVIII ст., відтак залишивши в культурній свідомості нашого народу найглибший слід.

Розвиток освіти та наукових знань в Україні XVII–XVIII ст.

 

XVII–XVIII ст. в Україні знаме­нувалися підйомом національного інтелекту, що був спричинений насамперед досягненнями в розвитку національної системи освіти. Вона складалася з початкової, середньої та вищої ланки. Початкову освіту можна було отримати в досить розвинутій мережі братських, церковних, монастирських, січових (при полкових козацьких канцеляріях) шкіл. За свідченнями чужоземних мандрівників, yci діти, навіть сироти, навчалися грамоті, були писемними. Для останніх також існували школи грамоти при церквах. Початковій грамоті навчали й мандрівні дяки.



Середня ланка освітніх закладів була представлена народними учи­лищами, семінаріями, колегіумами. Центром вищої освіти й науки в Україні стала Києво-Могилянська академія. Уci типи навчальних закладів сприяли підвищенню освітнього рівня населення. За неповними даними, у Слобідській Україні в 1732 р. діяло 129 шкіл, у 1740-1748 рр. у семи з десяти полків Гетьманщини налічувалося 866 шкіл. На землях Війська Запорізького часів нової Ciчi мала добру славу січова школа, де навчалися діти з різних міст. Сільські та міські школи утримувалися громадою – населенням села чи міського приходу. Громади або братства будували приміщення для школи, дбали про матеріальне забезпечення вчителів. Як правило, обов'язки дячка та вчителя покладалися на одну особу.

У західноукраїнських землях через зменшення чисельності православної шляхти та втрату міщанством свого соціально-економічного значення православні братські школи, що виникли при церквах у XI–ХII ст., занепадають.

На їх місці створюються уніатські школи, підпорядковані ордену Василіан. Однак за своїм характером вони відрізнялися від братських. У XVII ст. василіанські школи були призначені лише для Шляхетської молоді й виховували її в католицькому дусі. Діяльність Василіан набула іншого характеру i значного поширення iз створенням Едукаційної комісії (1773) – першого в Європі міністерства народної освіти. Ця комісія здійснила реформу шкільної справи, виробила єдиний шкільний статут, надала школам державний статус та виділила грошову допомогу на їх розвиток. Уci ці заходи значно поліпшили матеріальне становище василіанських шкіл та піднесли їх суспільний статус.

     На Лівобережжі, Слобожанщині та в Києві існували тільки православні школи. Перші спроби запровадити в Україні обов'язкову початкову освіту було здійснено в Гетьманщині. У 1760-1762 рр. лубенський полковник I. Кулябко наказав сотенним правлінням ycix козацьких синів, здібних до науки, посилати до парафіяльних шкіл, а нездібних,  навчати військовій справі. Проте початкові школи в Україні не здобули сталої організації i з кінця XVIII ст. початкова сільська освіта почала занепадати, що насамперед було пов'язано з закріпаченням селян та ворожим ставленням влади до заснованих не нею навчальних закладів.



Центром освітнього, наукового i культурного життя в Україні була Києво -­ Могилянська школа, заснована в 1632 р. митрополитом Петром Могилою (1596­ - 1647). У 1633 р. дістала назву Києво-Могилянська колегія. 3авдяки сприянню гетьмана Iвана Мазепи в 1701 р. за царськими указами вона одержала статус академії та назву Київська академія. Були підтверджені, хоч i формально, її давні привілеї: дозволялося включати до навчальних програм курс богослов'я та організовувати внутрішнє життя на засадах самоврядування за зразком вищих навчальних закладів Європи.

За гетьманування Iвана Мазепи для Києво-Могилянської академії спорудили будинок. Це був період розквіту академії. Кількість студентів досягла 2 тис. Пізніше вона становила 500-1200 осіб. Вікових обмежень не було. Для бідних учнів при академії існувала бурса. Навчалися в ній переважно вихідці з Лівобережжя, але були й студенти з Правобережної України, Закарпаття, Білорусії, Росії, південнослов'янських країн, Молдавії. Академія була світським демократичним всестановим навчальним закладом. У ній навчалися діти духовенства, козаків, селян, міщан.

За змістом навчальних програм i рівнем викладання академія відповідала вимогам європейської вищої освіти. Повний курс навчання тривав 12 років i поділявся на вісім класів. Вищим ступенем навчання були "школи риторики i поетики" (тут вивчалися науки гуманітарного циклу), дворічна "школа філософії" (гуманітарні й природничі науки), чотирирічна "школа богослов'я". В академії навчали граматиці, риториці, філософії й богослов'ю; мовам —слов'яно-руській (тодішній українській літературній), грецькій, латині, польській; літературі – класичній грецькій i римській, частково – середньо­вічній; поетичному i риторичному мистецтву; icтopiї, географії. Лекції викладалися переважно латиною. 3 першої половини XVIII ст. в Києво - Могилянській академії систематично викладалися лише іноземні мови. 3 поглибленням дипломатичних, економічних i культурних зв'язків з Західною Європою виникла потреба вивчати німецьку, французьку, староєврейську мови, i академія достойно виконала це завдання.

      У Киево-Могилянській академії працювали видатні вчені, письменники, митці: Л. Баранович, В. Ясинський,  Ф. Прокопович, С. Полоцький, Г. Кониський, I. Гізель та ін. з неї вийшли філософи й державні діячі, поети й історики, композитори й медики, полководці та юристи, серед них – історик І Гізель, поет, вчений Ф. Прокопович, письменник i філософ Г. Сковорода, гетьман України I. Самойлович. У 1734 р. в академії навчався М. Ломоносов.

       Києво-Могилянська академія була не лише освітнім, а й науковим центром. Професори не обмежувались викладанням загальноприйнятих теоретичних курсів, а самостійно розробляли проблеми логіки, семіотики, психології та інших наук. В академії проводилися публічні наукові виступи, ставилися вистави. Колишні студенти академії стали авторами козацьких літописів, написаних наприкінці XVII – на початку XVIII ст.

Велика увага в академії приділялась вихованню студентів на принципах гуманізму i рівності. Це сприяло розвиткові демократичних ідеалів, плеканню у вихованців почуття гідності й взаємної поваги. Основи виховання молоді розробив Петро Могила, виклавши їх у своїх працях, передусім в "Антології", виданій 1636 р. для молодих колегіантів. На формування виховних ідеалів в академії значний вплив мало запорізьке козацтво.

Велике значення для забезпечення високого рівня навчального процесу в Києво-Могилянській академії мала бібліотека, до якої надходили книги з Рима, Парижа, Венеції, Лейпцига, Амстердама, Кракова, Відня та інших книго­видавничих центрів Європи. Але найбільшу частину книгозбірні становили українські друки. Зокрема, тут знаходилось перше видання Києво-Печерської лаври "Часослов" (1616). Багато книжок для академії придбав П. Могила. Сюди він передав i свою власну бібліотеку.

Бiблiотека академії у XVIII ст. налічувала 12 тис. томів i безліч рукописної літератури та документів, що визначало її як важливий науковий осередок. Однак до нашого часу вона не збереглася. Пожежі 1780 р. i 1811 р. знищили унікальні джерела з icтopiї та культури України.

У другій половині XVII ст. – першій половині XVIII ст. відчувався сильний вплив української культури на весь слов'янський ареал. Нові ідеї та погляди, сформовані в Києві та в Лівобережній Україні, орієнтовані на західні зразки, справили істотний вплив на церковно-релігійне, літературне i особливо освітнє життя Росії. Фактично силами української еліти було підготовлено базу для систематичної вищої освіти в російських землях, зокрема стало регулярним викладання поетики, риторики, філософії.

Професори й вихованці академії сприяли поширенню освіти, розвитку науки та культури серед багатьох східнослов'янських i південнослов'янських народів. 3 їх допомогою формувалася основа, на якій будувались міжсло­в'янські відносини в наступні часи. Деяких українських учених запрошували до Сербії, Болгарії, Молдавії. До середини XVIII ст. в Росію змушені були переїхати 30 вчених, художників, музикантів. 3-поміж них — С. Полоцький, Е. Славинецький, С. Яворський, Ф. Прокопович та ін., 12 спiвакiв, київські маляри. Вони працювали там учителями, редакторами, перекладачами, єпископами, митрополитами, порадниками Петра I у його реформаторській діяльності, займали важливі державні посади.

У Києво-Могилянській академії здобули освіту 21 з 23 ректорів Московської слов'яно-греко-латинської академії, 95 iз 125 її професорів, багато вчителів шкіл Росії. Загалом впродовж 1701-1762 рр. до Московської академії переїхало 95 вихованців Київської академії. Ректорські посади в цей період у Московській академії обіймав 21 вчений, з яках 18 – київські книжники.

Після Полтавської битви (1709) академія зазнала репресій. Разом iз занепадом національної державності, культури вона переживала трагічні та гipкi часи падіння i втрат. Iз її стін витісняли все українське. 31 жовтня 1798 р., за ініціативою імператора Павла I, академія втратила свій статус. Її прирівняли до трьох інших російських академій: Московської, Петербурзької i Казанської. У 1817 р. вона припинила свою діяльність, але через рік була реорганізована в суто релігійний навчальний заклад, що готував кадри духівництва.

Академія заснувала колегіуми в Ніжині, Білгороді, Вінниці, Кременеці, Чернігові, Переяславі i постійно допомагала їм. У 1727 р. єпископ Е. Тихорський заснував Харківський колегіум, що став центром освіти Слобідської України. 3 1765 р. при ньому відкрили додаткові класи, де викладали інженерну справу, артилерію, архітектуру, геодезію, географію. У 1779 р. в Полтаві відкрилась слов'янська семінарія (1786 р. переведена до Катеринослава), в 1780-1789 рр. у Полтавській семінарії навчався I. Котляревський. Тут розпочав свою педагогічну діяльність Г. Сковорода. У колегіумах, крім слов'янських, вивчали французьку, німецьку та італійську мови, історію, географію, малювання. Після закінчення колегіуму студенти могли продовжувати навчання в Києво - Могилянській академії та навчальних закладах Росії.



У Правобережній Україні та в західноукраїнських землях національна освіта була на значно нижчому рівні, ніж у Східній. Саме в цей час припиняють своє існування більшість церковних братств у Галичині, що призводить до занепаду шкільництва. Після шкільної реформи 1776-1783 рр. у західно­українських землях були організовані початкові (тривіальні) та неповні середні (головне) школи, де, як правило, навчання велося німецькою мовою.

На Правобережжi бiльшiстю колегiумiв - Львівським, Кам'янським, Луцьким, Перемишльським, Ужгородським - керував єзуiтський орден. Львівському колегіуму польський король у II половині XVII ст. надав права академії.

 

Поширення книгодрукарської справи.

Розвиток освіти, наукових знань та загалом культури прискорився iз поширенням книгодрукарської справи. Бурхливого розвитку друкарська справа набула на початку XVII ст. Друкарні поділялись на стаціонарні, пересувні, братські, церковні, приватні, а з кінця XYIII ст. - громадські. Кожна з друкарень зробила свій внесок у поширення книжкової справи. У Галичині, крім Львівської, з’явилися друкарні в Рогатині, Угорцях, Перемишлі. На Волині засновано друкарні в Луцьку, Почаєві, Константинові, Кременці, Житомирі. Львівська братська друкарня, що мала привілеї на виняткове право друкувати книжки, в XVII ст. видавала букварі накладами 600 - 2 тис., а на початку XVIII ст. - по 6 -7 тис. примірників. У зв'язку iз збільшенням освічених людей зростав попит i на іншу друковану продукцію. Почаївські та львівські видання мали гарне графічне оформлення.

Найпотужнішою в Україні залишалась Києво-Печерська друкарня, заснована архімандритом Єлисеєм Плетенецьким у 1615 р. Вона сприяла поширенню друкарської справи не лише в Україні, а й у Росії та Білорусії. Крім молитовників i богослужбових текстів, з друкарні входили твори тогочасних українських письменників.

Найпопулярнішою друкованою книжкою в Україні став збірник проповідей Й. Галятовського "Ключ розуміння". До найцікавіших київських видань належать такі фундаментальні праці, як "Життя святих" Д. Туптала, - ілюстроване гравюрами видання з поясненням етичних принципів та норм поведінки,"Bipшi на жалосний погреб... Петра Конаше­вича-Сагайдачного" К. Саковича. Лаврська друкарня відзначалася розмаїттям тематики i високим художньо-технічним рівнем друків.

      Крім Лаврської друкарні, на Київщині функціонували друкарні у Фастові та Бердичеві. На Поділлі їх було сім. Велику друкарню створено в Чернігові. В Укpaїнi діяли також приватні друкарні: Т. Вербицького, С. Соболя, та ін. Зокрема, заслугою Тимофія Вербиць­кого стало видання першого київського "Букваря"i двох Часословів, що містили піснеспіви на честь старокиївських святих – князів Володимира, Бориса i Гліба, Антонія i Феодосія Печерських.   Крім церковної літератури, друкувалися книжки для шкіл, твори літературного та ужиткового змісту, науково-богословськi видання.

       Втрата української державності призвела до занепаду книгодрукування. Після підпорядкування Київської митрополії Московській пaтpiapxiї (1686) українське друкарство зазнало переслідувань. Московська влада почала уніфікувати мову на московський зразок у виданнях, призначених для України. 5 жовтня 1720 р. Петро I видав законодавчий акт, за якам започатковувалась цензура i фактично заборонялась українська мова.

3 цього часу багато українських друкарень поступово занепадають. Зокрема, втратили свій український характер такі відомі друкарні, як Києво-Печерська i Чернігівська. За порушення наказу царя Чернігівську друкарню конфіскували i вивезли до Москви. На Поділлі та 3акарпатті друкарство не набуло розвитку: всі друкарні існували недовго i не були українськими, а випущені там книжки використовувалися лише для місцевого вжитку.

Однак виникнення книгодрукування та його поширення в Україні мало величезне значення для культурного поступу. Воно стало показником не лише значного культурного розвитку, а й здатності українців до сприйняття надбань цивілізації та інтеграції в європейський культурний простір.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Схожі:

Українська культура як самобутнє духовне утворення. Загальна характеристика української культури та її своєрідність iconКультура І духовне життя в Україні ( середина 60-х початок 80-х років )
Тема: Культура І духовне життя в Україні
Українська культура як самобутнє духовне утворення. Загальна характеристика української культури та її своєрідність iconIсторія української драматургії, Г. В. Доброскок
Це заважає не тільки усвідомити українську драматургію Кубані як складову частину великої української літератури, але І як самобутнє...
Українська культура як самобутнє духовне утворення. Загальна характеристика української культури та її своєрідність iconУкраїнська література 1920-1930 pp. Урок №1 -2 українська література XX ст. Як новий етап в історії національної культури, її періодизація. Модерністські та авангардистські течії. Українська література й духовне відродження нації в першу третину xx
Українська література XX ст. Як новий етап в історії національної культури, її періодизація. Модерністські та авангардистські течії....
Українська культура як самобутнє духовне утворення. Загальна характеристика української культури та її своєрідність iconТема. Культура І духовне життя в Україні в роки непу
Політика більшовиків у царині культури. “Українізація”. Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник. Опір “українізації”
Українська культура як самобутнє духовне утворення. Загальна характеристика української культури та її своєрідність iconУрок № Дата проведення
Тема. Загальна характеристика розвитку культури та літератури XIX ст., стильове розмаїття
Українська культура як самобутнє духовне утворення. Загальна характеристика української культури та її своєрідність iconЗарубіжна література 10-11 класи Рівень стандарту
Загальна характеристика розвитку культури та літератури XIX ст. Реалізм як напрям у світовій літературі
Українська культура як самобутнє духовне утворення. Загальна характеристика української культури та її своєрідність iconЗарубіжна література 10-11 класи Рівень стандарту
Загальна характеристика розвитку культури та лі­тератури XIX ст. Реалізм як напрям у світовій літературі
Українська культура як самобутнє духовне утворення. Загальна характеристика української культури та її своєрідність iconЗарубіжна література 10-11 класи Рівень стандарту
Загальна характеристика розвитку культури та лі­тератури XIX ст. Реалізм як напрям у світовій літературі
Українська культура як самобутнє духовне утворення. Загальна характеристика української культури та її своєрідність iconСвітова література 10-11 класи Рівень стандарту
Загальна характеристика розвитку культури та лі­тератури XIX ст. Реалізм як напрям у світовій літературі
Українська культура як самобутнє духовне утворення. Загальна характеристика української культури та її своєрідність iconСвітова література 10-11 класи Рівень стандарту
Загальна характеристика розвитку культури та літератури XIX ст. Реалізм як напрям у світовій літературі


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка