Українська культура як самобутнє духовне утворення. Загальна характеристика української культури та її своєрідність



Сторінка9/9
Дата конвертації17.03.2018
Розмір1.51 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Піднесення літературної творчості

З другої половини XVII ст. почався період піднесення літературної творчості, її ідейної та естетичної переорієнтації. Характерні риси літератури нового часу такі: 1) зберігся зв'язок літератури з релігійним світоглядом; 2) мистецтво слова, зокрема література, поступово ставало самостійною галуззю творчості; 3) все виразніше виявлялися світські й естетичні функції літератури, вироблялися нові форми і способи художньо-словесного зображення; 4) головна увага письменників зосереджувалася на людині, а також її зв'язку з Богом, утверджувалися нові жанри художньої літератури, що розвивались під впливом соціально-економічних і культурно-освітніх умов.

Друга половина XVII ст. — це період розквіту в українській літературі стилю бароко, який був одним з головних стильових напрямів у мистецтві Європи наприкінці XVI —середині XVIII ст. Замість простої гармонійності ренесансу в літературній традиції бароко панувала ускладненість. Антропоцентричність відійшла на задній план, і культура частково повернулася до теоцентризму. Динаміка і рухливість літературного бароко виявилася у прагненні авторів до напруги, авантюри, антитез, мистецької гри, намаганні схвилювати, занепокоїти читача.

Феномен українського літературного бароко пов'язаний з іменами І.Гізеля, Л.Барановича, І.Галятовського, П.Мамки, Г.Сковороди та інших видатних письменників і філософів.

Значного поширення і популярності набула сатирична віршована література. Широке визнання отримав рукописний збірник поезії Климентія Зінов'єва, куди увійшло 370 віршів. Поет виступав проти жадоби збагачення, визискування вбогих людей, прославляв чесну працю хлібороба і ремісника. Зазначимо, що в поезіях К.Зінов'єва багато запозичень із тогочасної розмовної української мови.

Найширшою гілкою барокової літератури стали твори з релігійним забарвленням, церковні проповіді тощо. Теоретиком проповідницької майстерності бувЙ.Галятовський, автор "Науки або способу зложеня казаня".

Барокову літературну традицію представляють також дискусійно-полемічні твори — трактати, діалоги, диспути, памфлети. Серед їх творців були церковні діячі, письменники, вчені, зокрема Л.Баранович, Ф.Сафонович. У процесі дискусії полемісти торкалися не лише теологічних, а й філософських, соціально-політичних проблем. Помітний слід залишили такі твори полемічної літератури, як "Бесіда" І.Галятовського, а також "Нова міра старої віри" Л.Барановича.

З середини XVII ст. у літературі почав культивуватися жанр езопівської байки. її вивчали у школах, розповсюджували в рукописних збірниках. Історико-літературне значення байок полягало в тому, що вони принесли в Україну кращі езопівські сюжети, сприяли формуванню жанру, який виконав історичну роль у процесі становлення нової української літератури.

Важливе місце у літературній творчості XVII ст. посідають історико-мемуарні твори. Окрім згадуваного вже "Синопсису" (1764 p.), авторство якого приписується І.Гізелю, слід також згадати "Густинський літопис" — працю невідомого автора, переписану монахом Густинського монастиря біля Прилук М.Лосицьким. Події в ньому описуються від найдавніших часів у історії України до кінця XVI ст. Розквіт жанру історично-мемуарної прози припадає на другу половину XVII —першу половину XVIII ст. Серед історичних творів XVIII ст. особливо вирізняються три фундаментальні козацькі літописи — "Літопис Самовидця", Г.Граб’янки та С.Величка.

Цінною пам'яткою української історіографії другої половини XVII ст. вважаються "Літопис Самовидця", який охоплює історичні події з 1648 р. до 1702 р. Головна подія літопису — визвольна війна українського народу проти шляхетської Польщі 1648— 1654 pp. Визначним історичним твором був літопис гадяцького полковника і судді Григорія Граб’янки (р.н.невідомий — 1738 p.), що охоплює історичні події періоду від Б.Хмельницького до обрання гетьманом Г.Скоропадського (1648—1702 pp.).

Літопис Самійла Величка (1670—1728 pp.) "Сказаній о войне козацкой з поляками через Богдана Хмельницкого" — наймонументальніший твір в українській історіографії і за обсягом, і за змістом. Літописець використав величезну кількість документального матеріалу.

С.Величко був вихідцем з козацького роду, освіту здобув у Київській академії, часто називав себе "істинним сином своєї Батьківщини". Працюючи канцеляристом Війська Запорозького, С.Величко мав широкий доступ до важливих документів, був добре обізнаний з літописами Самовидця та Граб’янки, а також з працями іноземних істориків. Це дало йому змогу створити фундаментальний твір, якому немає рівних у тогочасній українській культурі. С.Величко втратив за цією роботою зір, але справу життя зумів довести до кінця.

Літопис складається з двох томів і охоплює події з 1648 р. до 1700 р. На основі історичних Джерел літописець поділяє землі України на Малоросію і Галичину, а історію України розглядає у взаємозв'язках з історією сусідніх народів Польщі, Туреччини, Росії, Румунії й Угорщини. Центральна постать літопису — Богдан Хмельницький, до якого автор ставиться з великою симпатією. Він прирівнює його до Олександра Великого. С.Величко з любов'ю описує козацьке військо, а визвольну війну під проводом Б.Хмельницького називає справедливою і святою. Водночас літописець засуджує міжусобну боротьбу після смерті Б.Хмельницького, яка призвела до жахливого руйнування України. Козацькі літописи зробили великий вплив на наступні покоління. Вони високо оцінені в науковій літературі XIX —XX ст.

Літературні твори намагалися відображати тогочасну суспільно-політичну (суспільну) ситуацію. Так, у 1762 р. С.Дівович написав полемічну поему "Розмова Великороси з Малоросією". У ній він обстоював право України на автономію. Таке ж спрямування мали твори Г.Полетики. Цільним джерелом для розуміння психології козацької верхівки були щоденники та записки М.Ханенка, Я.Марковича та П.Орлика.

Важливий внесок в історію всієї духовної культури українського народу та її барокової літературно-філософської традиції зробив, зокрема, Григорій Савич Сковорода (1722—1794 pp.) — видатний український філософ, мислитель, гуманіст, просвітитель, письменник, лінгвіст, педагог, музикант. Він народився у сім'ї малоземельного козака-підпомічника в с.Чорнухи на Лубенщині. Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії, майже три роки був співаком придворної капели в Петербурзі, потім відвідав низку країн Європи.

 Григорій Сковорода

У 1751 р. Г.Сковорода повернувся на батьківщину. Тривалий час працював домашнім вчителем, а згодом викладачем Переяславського і Харківського колегіумів. Проте світська і церковна влада переслідувала мислителя за його філософське вчення, розбіжне з офіційними концепціями Православної церкви. Тому він змушений був 1769 р. остаточно залишити педагогічну роботу.

У своєму розумінні світу філософ дотримувався морально-етичних засад одвічної боротьби "добра" і "зла". Під "злом" він розумів прагнення до збагачення, паразитизм, розбещеність. Протилежність "зла" — "добро", що символізує високі духовні інтереси людини. Отже, філософське вчення українського мислителя було об'єктивно спрямоване на утвердження ідей гуманізму, добра, справедливості.

Творчість Г.Сковороди — перлина барокової української літератури другої половини XVII ст. Упродовж 1769—1779 pp. він написав 30 байок, об'єднаних у збірку "Басни харьковскія". В них висловлювався протест проти соціального гніту, високо оцінювалися моральні якості українських селян: чесність, доброта, працьовитість, скромність, природний розум. У цих байках знайшли подальший розвиток сатиричні традиції давньої української літератури.

Талант Г.Сковороди як поета широко розвивався у віршованих творах, кращі з яких об'єднані у збірці "Сад божественних песней". Тут поет виступає співцем свободи, прославляє "отця вольності" Богдана Хмельницького, висловлює антимонархічні настрої.



Творчість Г.Сковороди мала великий вплив на нову українську літературу, яку започаткував Іван Котляревський (1769—1838 pp.). У Петербурзі 1798 р.вийшли друком три частини його знаменитої поеми "Енеїда", створеної за мотивами твору давньоримського автора Вергілія. В "Енеїді" широко використані традиції української бурлескної літератури. Поема написана народною мовою, в ній реалістично змальовано побут, соціальні відносини різних верств українського суспільства другої половини XVIII ст. В образах Енея і троянців, богів і царів виведено колоритні типи селян, козаків, міщан, українських панів, поміщиків, старшин, чиновників тощо.

В літературній творчості XVIII ст. чільне місце посідають історичні пісні про зраду сотника Сави Чалого, подвиги козацького ватажка С.Палія, зруйнування Запорозької Січі. Героями епічних творів, балад, чумацьких пісень виступають Морозенко, Богун, Нечай, Самійло Кішка, Маруся Богуславка, козак Голота та інші народні герої.



Феномен українського бароко в архітектурі.

  Друга половина 17 та 18 ст. увійшли в історію  мистецтва,  як  другий

після Київської Русі золотий  вік  української  архітектури,  коли  панівним стилем стало українське, козацьке, мазепинське бароко.

       Бароко - стиль в європейському мистецтві кінця 16 - середини 18  ст., для  якого  характерні  зовнішній  блиск,  парадність,   декоративність.   В Україні, поряд  з  високим,  аристократичним  бароко,  існувало  народне  - міщанське,  селянське,  козацьке.  В  стилі  козацького  бароко   побудовані полкова канцелярія (так званий будинок Лизогуба) в Чернігові ((90-і  рр.  17 ст.), Києво-Могилянська Академія (Шедель, 1734-1740),  Ковнірівський  корпус (Ковнір,1721-1772), Андріївська  церква  (Растреллі,   1747-1753),   церква св.Юра (Меретин, 1745-1770).

Стиль бароко передбачає велику кількість прикрас зовні і всередині будівлі, складність архітектурної конструкції, розробку складних просторових ансамблів, синтез різних видів мистецтваДекоративні ідеї та можливості бароко були близькими до національного українського мистецтва, якому притаманна мальовничість композиції, гармонія будівель з навколишньою природою. Поєднання власних традицій та європейського впливу створило умови для розквіту своєрідного стилю, названого українським, або «козацьким» бароко. Провідним типом споруд стає так званий козацький собор — п'ятикупольний, з чотирма однаковими фасадами. Це — Миколаївський собор в НіжиніГеоргіївський — у Видубецькому монастирі. Повне злиття з природою досягнуто при побудові Миколаївської церквиСвятогірського монастиря на крейдяній кручі (зараз — територія Донецької області). Шедевром українського бароко вважається дзвіниця Далеких печер Києво-Печерської лаври. Керував будівництвом талановитий український народний зодчий Стефан Ковнір, а проект, очевидно, розробив І. Г. Григорович-Барський, який багато років займав посаду головного архітектора київського магістрату. У внутрішній оздобі храмів, особливо у виготовленні різьблених дерев'янихіконостасів, проявилося блискуче мистецтво народних майстрів.

 

 



Видубицький  чоловічний монастир у Києві

Крім нового будівництва, у XVII столітті на кошти козацької старшини були перебудовані у новому бароковому стилі древні Софійський і Михайлівський золотоверхі собори, церкви Києво-Печерської лаври. Фасади були затиньковані

 (оштукатурені) та декоровані, іншої, більш складної форми набули куполи соборів. Будівництво досягло особливого розмаху при гетьмані І. Мазепі. За словами Ф. Прокоповича, Київ стараннями Івана Мазепи перетворився в новий Єрусалим.

У XVIII століття у Києві архітектурні споруди були створені за проектами іноземних архітекторів. Йоган Шедель на запрошення Києво-Печерської лаври керував будівництвом великої дзвіниці, яка стала на той час найвищою спорудою в Російській імперії. Він же добудував верхні поверхи Софійської дзвіниці. Творіння Й. Шеделя оцінюють як програмні для подальшого розвитку архітектурного вигляду Києва.


Дзвіниця Києво-Печерської лаври.

У Києві працював молодий Бартоломео Растреллі. Всесвітньо знаменитою стала його Андріївська церква, яка завершувала перспективу головної вулиці Києва. Місце для будівництва було обране так вдало, що невелика за розмірами, легка і витончена церква зайняла домінуюче положення. Цей ефект архітектор посилив, спроектувавши високий підмурівок. Улюблені кольори Растреллі — блакитнийбілий і золотий роблять церкву чепурною і дивовижно гармонують з київським небом. Ним же був створений Імператорський палац у Києві, пізніше названий Маріїнським, який нині використовується для урочистих президентських прийомів.


Андріївська церква

В архітектурі Західної України переважала загальноєвропейська стилістика, національне начало було виражено відносно слабко (наприклад, собор Святого Юра у Львові).

 

Собор св. Юра

Вигляд українських міст змінювався у зв'язку з тим, що поряд з дерев'яними спорудами все більше створюється кам'яних будівель. Особливу популярність отримав будинок купця Корнякта у Львові, прикрашений багатоповерховими відкритими галереями з арками та просторим внутрішнім двором. Однак при забудові міст квартали і вулиці довго розташовувалися хаотично. Лише в кінці XVIII століття нові міста півдня України — ОдесаМиколаївМаріуполь будуються відповідно до єдиного архітектурного плану, мають чіткі вулиці і квартали, виділений центр.

Загалом найбільшу питому вагу в міському будівництві мали світські будівлі — палаци вельмож, магістратишколиринки. Популярними були фонтани іпарки, які розбивалися відповідно до традицій французького, або т. зв. регулярного парку. Симетричне розташування насаджень, надання геометричних формкущам і деревам, екзотичні квіти — такі вимоги відповідали смакам знаті того періоду. З другої половини XVIII століття ця традиція змінилася: в моду входятьанглійські парки (ландшафтне планування).

Образотворче мистецтво театр та музика

Провідна школа художників сформувалася у XVII столітті в київських монастирях. Художники працювали переважно в жанрах монументального живопису,іконописугравюри і графіки. У роботах таких іконописців, як Федір СеньковичМикола ПетрахновичІван Руткович, помітною стала відмова від середньовічних естетичних канонів, утверджувалася реалістичність і життєрадісність. Ці ж тенденції присутні у розписах Успенського собору та Троїцької церкви Києво-Печерської лаври, у церквах ПолтавиПереяслава та ін. Характерно, що московське духовенство не схвалювало такого творчого підходу українських художників, коли святі зображалися «лицом и очами светлы и телом дебелы». Частиною храмового живопису став портрет. У розписах храмів зображали історичних осіб.Наприклад, у вівтарній частині Успенського собору вміщені 85 портретних зображень — від князя Володимира до Петра I.

Перехідну роль між іконописом і світським портретним живописом займали так звані парсуни — портрети, виконані прийомами іконописної техніки. Сім'їкозацької старшини, привілейоване становище яких все більше зміцнювалося, масово замовляли свої портрети. Модним стало мати власну картинну галерею. Художникам іноді навіть замовляли картини, які зображували селян. На другу половину XVIII століття припадає, вже в повному розумінні слова, світський портретний живопис. Але в цей же час проявляється тенденція від'їзду з України талановитої молоді до Петербурга, в Академію мистецтв. Так, найвідоміші художники Росії того часу: Д. Левицький — родом з Києва, В.Боровиковський  — з Миргорода. Українцем був творець історичного жанру російського академічного мистецтва А. Лосенко.
Дмитро Левицький

Крім церковної і шкільної драматургії (про що сказано вище), народжується народний ляльковий театр — вертеп. Його назва пов'язана з тим, що перші лялькові вистави інсценували біблійний сюжет про народження Христа у Вифлеємській печері (вертеп давньослов'янською — печера). Такий театр являв собою триярусну скриню, яка символізувала три рівні космосу. Пізніше залишилося два рівні, у верхньому розгорталися релігійні лялькові вистави, а в нижньому — гумористичні інтермедії, які користувалися величезною популярністю в народі. В навчальних закладах ставилися спектаклі, в яких брали участь десятки і навіть сотні чоловік.

Найпопулярнішим вертеп стає у другій половині  18 ст. в добу  занепаду  Києво-Могилянської  Академії,  коли  ряди  вертепників поповнилися вихованцями Академії, які, натхненні  ідеями  Г.Сковороди,  йшли популяризувати серед народу українську виставу. Така форма найбільш  зручною з  огляду  на переслідування  влади.   Розповсюджували   вертеп   переважно мандрівні дяки.

       Вертепна вистава виразно  поділялася  на  дві  частини:  релігійну  і світську  (трагічну  і  комічну).  В  такому  поділі  можна  вбачати  зразок колишньої академічної  вистави,  що  складалася  з   поважної   частини   і інтермедій. Ляльки релігійної  частини  групуються  навколо  різдвяної  дії, ляльки світської, побутової частини мали національне забарвлення. Серед  них виділялася постать Запорожця, ляльки більшої від інших і більш  рухливої.  З огляду на недавній розгром Січі це мало мати певний політичний акцент.

    Вертепна скринька часто мала вигляд поверхового будинку. Різдвяна дія відбувалася  нагорі,  а  внизу  йшли  інтермедії.  Вертеп  явище   цілковито українське, самобутнє, відмінне від російського побутового  театру  петрушки та ін.

У XVIII ст. поряд з відомими раніше вертепом і шкільною драмою з'являються нові види та форми українського сценічного мистецтва, з-поміж яких провідне місце належало театру. Проблеми теорії та практики драми розробив у "Поетиці" Ф.Прокопович. Він звертався до досвіду Есхіла, Арістофана, Теренція та інших античних драматургів. Шкільна драма, що набула значного поширення, за характером залишалася переважно релігійно-повчальною. Водночас вона зверталася і до історико-патріотичної тематики. Студенти Києво-Могилянської академії, Харківського, Чернігівського та Переяславського колегіуму, де головно зосереджувалося літературне і мистецьке життя, ставили виставу за трагікомедією Ф.Прокоповича "Володимир", історичні драми М.Козачинського, "Комедійну дію" М.Довгалевського. На основі образів минулого у цих виставах розкривалися проблеми тогочасного політичного і культурного розвитку. Загалом збереглося 30 драм з того часу.

Значної популярності досягли інтермедії (короткі одноактні вистави), які виконувалися між частинами шкільної драми. В них зображалися сцени сатиричного забарвлення з життя селян, козаків, міщан. Мова "акторів" була насичена прислів'ями та приказками.

В другій половині XVII — XVIII ст. подальшого розвитку досягнув ляльковий театр-вертеп. Вертепні вистави зазвичай супроводжували торги, ярмарки, свята. Популяризації театру-вертепу в народі сприяли мандрівні дяки — студенти Києво-Могилянської академії.

 

Вертеп. Ілюстрація зі збірника Галагана «Український вертеп»,  1882 р.



Вертепна драма поділялася на дві частини: спочатку розігрувалася традиційна різдвяна драма — легенда про народження Христа. Друга — народно-побутова частина вертепного дійства мала світський характер і складалася з окремих побутових сцен, наповнених характерним українським гумором. Побутові сцени становили основу інтермедій, тісно пов'язаних із розвитком шкільного театру і шкільної драми. Завдяки жанру інтермедії на сцену проникали українська мова й пісня. В діалогах звучали одвічні прагнення народних мас до свободи та рівності. Вертепні вистави й інтермедії сприяли розвитку українського народного комерційного театру.

На зразок театру російського дворянства у XVIII ст. українські магнати створили кріпацький театр. У театральних видовищах, які влаштовували у маєтках феодали, акторами виступали кріпаки. Кріпацькі трупи ставили п'єси українською і російською мовами, до їх репертуару входили оперні та балетні вистави. Все це засвідчувало розвиток народного сценічного і хорового мистецтва.



Зародження професійного театру в Україні припадає на кінець XVIII ст. Першим постійним театром став Харківський, заснований у 1798 р.Подібні професійні трупи виникли і в інших містах. Безумовно, виконавська майстерність акторів не завжди була високою, але їхня діяльність створювала відповідний ґрунт, на якому розвивався український професійний театр.

Під впливом театрального мистецтва розвивалась музична культура українського народу. В народній музиці удосконалювались насамперед пісенні й танцювальні жанри. Значного поширення набули обрядові, родинно-побутові та ліричні пісні, а також народні танці — гопаки, козачки тощо. Продовжувала розвиватися народна інструментальна музика. її творці та виконавці — кобзарі, лірники, сопілкарі, цимбалісти часто об'єднувалися в ансамблі (троїсті музики) для виступів на святах, весіллях.

У другій половині XVII ст. виникли своєрідні професійні цехи музикантів. У 1652 р. Б.Хмельницький видав універсал про створення цеху музикантів на Лівобережжі. Аналогічні універсали видавали й козацькі полковники. Впродовж XVII ст. музичні цехи виникли в Стародубі, Ніжині, Чернігові, Харкові та в інших містах. Об'єднані в цехи музиканти обслуговували різноманітні урочисті церемонії, військові походи, панські розваги, їхній репертуар складався з військових маршів, народної танцювальної та інструментальної музики.

З метою підготовки освічених музикантів і задоволення потреб царського двору у м. Глухові на Чернігівщині була створена 1738 р. спеціальна музична школа. Вона підготувала велику кількість музикантів, з-поміж яких всесвітньо відомий композитор Дмитро Бортнянський (1751 — 1825 pp.). Саме з його ім'ям пов'язаний новий етап у розвитку української професійної музики. Перу композитора належить 70 концертів, дві літургії, інші хорові твори. Пройняті ідеями гуманізму і народно-пісенними мелодіями, вони вирізняються високим рівнем професійності. Д.Бортнянський — автор опер "Креонт", "Алкід", "Квінт Фабій", "Сокіл", "Син-суперник", "Свято сеньйора", написаних італійською та французькою мовами. Крім того, композитор плідно працював для фортепіано, інструментальних ансамблів, а також започаткував жанр камерної концертної симфонії.

Випускниками Глухівської музичної школи були відомі українські композитори - М.Березовський (1745—1777 pp.) та А.Ведель (1676— 1806 pp.), автори багатьох церковних музичних творів. Вони, а також Д.Бортнянський вважаються творцями української духовної класичної музики.

В історії української музики важлива роль належала сольній пісні з інструментальним супроводом — пісня-романс, а також кант — побутова пісня для триголосного ансамблю або хору. Видатними творцями таких піаень були Г.Сковорода, З.Дзюбаревич, С.Климовський, О.Падальський, І.Бакинський.

XVI - перша половина XVIII ст. були важливим етапом розвитку української культури. Продовживши традиції давньоруської культури, українська культура виявилася в умовах, які, здавалося б, повинні були привести її до зникнення, асиміляції іншими культурами. Але в народі знайшлися сили, які забезпечили не тільки виживання національної культури, але і подальше її піднесення як самобутньої, з властивими тільки їй рисами. Розвиток української культури відбувався у тісному взаємозв'язку з національно-визвольним рухом проти Речі Посполитої, піком якого стала війна 1648-1657 рр. Однак розділ українських земель між двома імперіями, згортання автономії України російським царатом, ліквідація гетьманщини, заборона публікацій українською мовою, русифікація верхівки українського суспільства до кінця XVIII ст. знову створили важку ситуацію для української культури.







Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Схожі:

Українська культура як самобутнє духовне утворення. Загальна характеристика української культури та її своєрідність iconКультура І духовне життя в Україні ( середина 60-х початок 80-х років )
Тема: Культура І духовне життя в Україні
Українська культура як самобутнє духовне утворення. Загальна характеристика української культури та її своєрідність iconIсторія української драматургії, Г. В. Доброскок
Це заважає не тільки усвідомити українську драматургію Кубані як складову частину великої української літератури, але І як самобутнє...
Українська культура як самобутнє духовне утворення. Загальна характеристика української культури та її своєрідність iconУкраїнська література 1920-1930 pp. Урок №1 -2 українська література XX ст. Як новий етап в історії національної культури, її періодизація. Модерністські та авангардистські течії. Українська література й духовне відродження нації в першу третину xx
Українська література XX ст. Як новий етап в історії національної культури, її періодизація. Модерністські та авангардистські течії....
Українська культура як самобутнє духовне утворення. Загальна характеристика української культури та її своєрідність iconТема. Культура І духовне життя в Україні в роки непу
Політика більшовиків у царині культури. “Українізація”. Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник. Опір “українізації”
Українська культура як самобутнє духовне утворення. Загальна характеристика української культури та її своєрідність iconУрок № Дата проведення
Тема. Загальна характеристика розвитку культури та літератури XIX ст., стильове розмаїття
Українська культура як самобутнє духовне утворення. Загальна характеристика української культури та її своєрідність iconЗарубіжна література 10-11 класи Рівень стандарту
Загальна характеристика розвитку культури та літератури XIX ст. Реалізм як напрям у світовій літературі
Українська культура як самобутнє духовне утворення. Загальна характеристика української культури та її своєрідність iconЗарубіжна література 10-11 класи Рівень стандарту
Загальна характеристика розвитку культури та лі­тератури XIX ст. Реалізм як напрям у світовій літературі
Українська культура як самобутнє духовне утворення. Загальна характеристика української культури та її своєрідність iconЗарубіжна література 10-11 класи Рівень стандарту
Загальна характеристика розвитку культури та лі­тератури XIX ст. Реалізм як напрям у світовій літературі
Українська культура як самобутнє духовне утворення. Загальна характеристика української культури та її своєрідність iconСвітова література 10-11 класи Рівень стандарту
Загальна характеристика розвитку культури та лі­тератури XIX ст. Реалізм як напрям у світовій літературі
Українська культура як самобутнє духовне утворення. Загальна характеристика української культури та її своєрідність iconСвітова література 10-11 класи Рівень стандарту
Загальна характеристика розвитку культури та літератури XIX ст. Реалізм як напрям у світовій літературі


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка