Українська література 1920-1930 pp. Урок №1 -2 українська література XX ст. Як новий етап в історії національної культури, її періодизація. Модерністські та авангардистські течії. Українська література й духовне відродження нації в першу третину xx



Скачати 12.11 Mb.
Сторінка18/50
Дата конвертації11.04.2017
Розмір12.11 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   50

Перевірка засвоєння учнями відомостей

  • Назвіть жанрові різновиди роману.

  • Хто з письменників працював у жанрі новели?

  • До яких тем письменники зверталися в цей період найчастіше?

  • Хто з письменників увижається одним із фундаторів української прози?

  • Чому діяльність митців і письменників почала втрачати ознаки творчості?

  • Творцем якого літературного жанру був О. Довженко?

  1. Слово вчителя

1928-го року сучасник М. Хвильового, літературний критик

В. Коряк, спочатку соратник письменника, а потім його недруг, писав: «Істинно: Хвильовий, хвилюється і нас усіх хвилює, п’янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить. Аскет і фанатик, жорсткий до себе і до інших, хворобливо вразливий і гордий, недоторканий і суворий, а часом — ніжний і сором’язливий, химерник і характерник, залюблений у мовосерійних». Із цих слів перед нами постає непересічна особистість, багатогранно обдарована, яка справила значний вплив на розвиток української літератури та суспільної думки XX століття. Отже, мета нашого уроку — осягнути постать М. Хвильового як складну бунтівливу особистість і визначити його роль у становленні української літератури та української прози.



  1. Виклад матеріалу

Завдання. Скласти психологічний портрет письменника на основі фактів про нього:

  • Про себе говорив: «Я — син народного вчителя (за єлейною термінологією, з голодранців)».

  • У юності — «босяк» і «шолопай».

  • Щоб заробити на прожиття, йому доводилося працювати чорноробом, вантажником, підвозити цеглу, вугілля...

  • Лариса Смаковська згадувала, що «майбутній письменник не відзначався великою ретельністю до науки». Зате пристрасть до читання мав надзвичайно сильну. Читав російську класику, твори Діккенса, Гюго, Флобера, Гофмана... Був справжнім «бібліофагом» — пожирачем книг.

  • Захоплювався він біографіями відомих людей, зокрема біографією Ніцше.

  • «Оригінал» Микола, запланувавши на певну годину прийти з Дем’янівки до Рублівки, виконав точно свій намір і в страшну зливу, що припала саме на цей час, пройшов кілька кілометрів селом, викликаючи поблажливе знизування плечима в розважних, статечних односельчан та захоплення в молодих його товаришів, на зустріч із якими поспішав».

  • На початку 1915 року як покарання за недисциплінованість фельдфебель відправив М. Хвильового з маршовою ротою на фронт.

  • Учасник Першої світової. «Три роки походів, голодівки, справжнього жаху, який описати я не ризикну, 3 роки голгофи в квадраті».

  • У воєнних фронтових газетах під псевдонімом «Дядько Микола» друкував фейлетони.

  • Керував одним із повстанських загонів «вільних козаків», які на Богодухівщині «розкуркулювали куркулів», боровся проти військ Скоропадського та УНР. Одного разу потрапив у полон, однак утік перед розстрілом. Другий раз від смерті

його врятувала «молоденька, чорноока комуністка», яка пізніше стала йому дружиною і прототипом персонажа відомого оповідання «Кіт у чоботях».

  • Вінчатися в церкві М. Фітільов рішуче відмовився, викликавши тим самим велике невдоволення матері майбутньої дружини.

  • Його «я» розколювалося — і то була страшна внутрішня колізія між «комунаром» і українцем. Українець бунтував.

  • 1921-го року деякі свої статті він підписував псевдонімом «М. Тростянецький».

  • Григорій Костюк у спогадах згадує першу зустріч із М. Хвильовим.

  • «...Зайшла непоказна, середнього зросту, щупленька, зі смуглявим обличчям, людина. Присутні заворушилися й відразу обступили її... Я глянув і остовпів. Оцей непомітний маленький чоловічок, у темній «косоворотці», в сандалях на босу ногу, з вихрястою чуприною — оце Хвильовий? Оце той грізний полеміст, що потрясав і потрясає українським культурним світом?»

  • Микола Григорович мав приємний тенор, гарно співав.

  • Лоб М. Хвильового — це його ахіллесова п’ята. Це те, про що він сам говорив жартома, але що потай немало мучило його. Великий, бо талант повинен би мати й великий лоб. А лоб у М. Хвильового невисокий. Він тільки середній.

  • М. Хвильовий не визнавав пальта на ваті, бо ватне пальто, на його думку, знаменує хворобу.

  • У його кабінеті висіло опудало вальдшнепа.

  • М. Хвильовий ніколи нікому й ніде не служив.

  • Коли його питали: «Як ся маєш, друже?», він відповідав: — Перпендикулярно.

Значить, він мирний, беззлобний.

  • М. Хвильовий страждав на головний біль. Тоді ходив кімнатою своїм особливим піхотинським кроком, обмотавши голову біленькою пов’язкою.

  • Одягові не надавав особливого значення, терпіти не міг краваток. Ходив багато років у сірій обтрьопаній солдатській шинелі та облізлій шапці-вушанці.

  • Мав білого собаку, якого звав Пом — помічник у житті, полюванні.

  • М. Хвильовий дуже любив поезію П. Тичини, цитував його вірші напам’ять. Особливо подобався йому той вірш, де заєць ромашкам очі розтуляє.

  • Тринадцять — улюблене число.

  • Коли в лютому 1925 року газета «Культура і побут» провела анкетування тридцяти харківських майстрів слова, то на запитання «Хто ваш улюблений письменник?» 28 відповіли — Микола Хвильовий.

  • 1926-го року ім’я М. Хвильового згадується в секретному обіжнику ГПУ УРСР «Про український сепаратизм».

  • Відомий історик Юрій Шаповал виділяє те, що було мішенню для гострого язика та пера М. Хвильового — «Холуйське упадання українських політиків і переважної більшості інтелігенції перед усім московським як найзначнішим інтелектуальним явищем, провінційний рівень амбіцій, розмита, малоросійська ідентичність».

  • За оцінкою Григорія Грабовича, М. Хвильового «з-поміж українських письменників паплюжили найдужче — значно більше, ніж Винниченка та Грушевського і безперечно більше, ніж відверто визнаного ворога-націоналіста Донцова».

  • А в діаспорі, за визначенням Леоніда Плюща, М. Хвильовий був таврований «як росіянин-дегенерат а 1а Достоєвський, комуніст, чекіст тощо».

  • У січні 1929 року якийсь «Донбассовец» пише донос, у якому викриває М. Хвильового, його друзів М. Ялового, О. Копи- ленка, І. Сенченка, що вони проігнорували запрошення повечеряти з заступником завідувача агітпропвідділу ЦК ВКП (б) Платоном Керженцевым — «ибо знали, что тем самым, что они сядут за стол, они подписывают акт о связи с Москвой».

  • Справу-формуляр С-138 на Фітільова (Хвильового) Миколу Григоровича, було заведено 1930 року й закрито в травні 33-го, у зв’язку зі смертю об’єкта. Останній донос ліг у теку буквально за кілька днів до самогубства письменника. Якийсь «Професор» пише в звіті: «Хвильовий стає ватажком свого роду партії, що згодом виявляє свою нацдемівську та к.р. природу, доходячи згоди з київськими діячами і дістаючи співчуття закордонних фашистів».

  • Він не раз повертався до теми самогубства — у творах і розмовах з близькими. Ще 1924 року писав Миколі Зерову, що двічі ходив у поле і не міг застрелитися, «очевидно, боягуз я великий, нікчема». За день до трагічної розв’язки кидає репліку дружині Досвітнього — «я скореє партбилет оставлю, чем застрелюсь».

  • Він усе продумав завчасно. Передсмертні записки — їх було, очевидно, дві, написав завчасно.

  • Написаний 1926 року памфлет «Україна чи Малоросія?» був заборонений і став відомим лише 1990 року.

Думки М. Хвильового про літературу українську й не тільки

  • Від Котляревського, Гулака, Метлинського через «братчиків», до нашого часу включно українська інтелігенція, за винятком кількох бунтарів, страждала і страждає на культурне позад - ництво.

  • Узагалі, сучасна європейська література мене не задовольняє. Після Діккенса — Бенуа: це ж «безобразіє». Проте, можливо, у нас не переводять гарних речей.

  • ...і Євшан, і Семенко, і Вороний є для мене трагічні моменти в історії нашого народу.

Бесіда

  • Що ви можете сказати про цінності М. Хвильового?

  • Що ви можете сказати про характер письменника, про його пріоритети в житті та творчості?

  • У чому проявилися його типові риси та індивідуальні, неповторні?

  • Зачитування учнями складених психологічних портретів. (Високоосвічена людина, справедливий, безкомпромісний, патріот, щирий, вразливий...)

  1. Систематизація та узагальнення вивченого

Інтерактивна вправа «Мікрофон».

Дати відповіді на питання:



  • Яка риса характеру М. Хвильового вам імпонує найбільше?

  • Про що б ви хотіли поговорити з письменником чи запитати в нього, якби випала така можливість?

  1. Домашнє завдання

  1. Повторити матеріал уроку.

  2. Прочитати новелу «Я (Гомантика)». Прокоментувати слова

О. Білецького, який вважає М. Хвильового «основоположником української літератури і української прози».

  1. Підсумок

Гефлексія

  • У біографії письменника мене найбільше вразило...

  • Життєва доля письменника спонукала мене до таких роздумів...

Я зрозумів (зрозуміла), що...

Матеріал для вчителя Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну?



(М. Хвильовий)

13 грудня 1893 року в селі Тростянець (тепер Сумщина) в сім’ї вчителів народився Микола Григорович Фітільов. Великий вплив на формування його світогляду мали батьки та оточення. У листі до М. Зерова він ділився спогадами: «Батько ніколи не говорив по-українськи. Зате бабуся не тільки говорила, айв глухі слобожанські вечори розказувала мені багато казок про домовиків, лісовиків. Од бабусі — українська мова, від батька — народницький «душок». Дякуючи батькові, я рано перечитав російських класиків, добре ознайомився з Діккенсом, Гюго, Флобером, Гофманом... ».

Батько письменника Григорій Олексійович Фітільов нібито походив із збіднілого панського (дворянського) роду. За твердженням одного з найдокладніших біографів Хвильового, О. Гана (П. Й. Петренка), Григорій Фітільов пішов учителювати після того, як його десь наприкінці вісімдесятих років виключили з Харківського університету за революційну народницьку діяльність. У Тростянцях він зустрів симпатичну панну Єлисавету, доньку Івана Івановича Тарасенка, бухгалтера великих маєтків, цукроварень і ґуралень поміщика Кеніґа. На початку 90-х років вони одружилися, а 1893 року народився в них син-первісток Микола. Після нього було ще четверо дітей: дочка Євгенія, син Олексій (чи Олександр) і ще дві дочки Людмила й Валентина. Година була велика, учительського заробітку батька не вистачало на її утримування. Та Григорія Олексійовича це мало хвилювало. Він більше полюбляв рибальство, полювання, а найприкріше — міцні напої.

Микола ж зростав з неспокійним характером, любив полемізувати, вступати в суперечки. Життя ніби гнало його «в бунт», і в першу чергу проти батька, який, напившись, знущався з матері. Нарешті Єлисавета Іванівна, щоб ізолювати дітей від згубної звички батька, 1904 чи 1905 року забрала дітей і виїхала тимчасово на хутір Зубівку до своєї рідної сестри, яка була одружена з досить заможним поміщиком Миколою Смаковським. У гостинному маєтку Смаковських вона з дітьми перебула доти, доки не дістала посаду вчительки спочатку в селі Чернеччині Богоду- хівського повіту, а згодом на хуторі Дем’янівка того ж повіту. Тут вона вчителювала, поки її діти не повиростали, а найстарший син не став відомим письменником навіть поза межами України. Судилося їй пережити загибель обох своїх синів.

Отже, Микола в 10-11 років залишився без піклування батька. Натомість, окрім дбайливої матері, ним опікувалися два родичі за маминою лінією: сам М. Смаковський та збіднілий поміщик, але дуже культурний, ліберальний і впливовий земський діяч Савич. Коли Єлисавета Іванівна покидала дім Смаковських, то вони умовили її залишити старшого сина в них для опіки над його освітою. І справді, М. Смаковський потурбувався, щоб хлопець закінчив школу. Із Зубівки його щодня возили з донькою М. Смаковського Ларисою до школи в селі Калантаєво. Після закінчення калан- таївської школи Миколу влаштували до вищепочаткової школи в місті Красний Кут. У цій ремісничій школі вчителював тоді батько Миколи. Юнак мав змогу не тільки бачитися з батьком, а й їздити з ним на полювання. Це було хобі письменника до самої смерті. Перша дитяча радість на полюванні з батьком так глибоко й чуттєво відбилася пізніше в нарисі «На озера».

Після закінчення вищепочаткової школи Миколу влаштовують у богодухівську чоловічу гімназію. Тут він вчиться до шостого класу. З причин майже не з’ясованих Микола змушений був після 5-го класу покинути гімназію. О. Гай припускає, що причиною стали активні Миколині зв’язки з місцевою нелегальною організацією соціалістів-революціонерів (с.-p.), його бунтівливе, а інколи зухвале ставлення до гімназійного керівництва й учителів.

Зі свідчень Миколиної кузини Лариси Смаковської відомо, що ще в Зубівці, перед гімназією, коли вони обоє вивчали французьку мову, Микола охоче відривався від нудних зазубрювань граматичних правил та винятків і читав їй багато поезій Т. Шевченка або інших українських поетів. І читав напам’ять доброю українською мовою, що її вкрай дивувало. Бібліотека дядька Савича, окрім світових класиків, мала багато, як на той час, українських книжок. Це й був, можна сказати, перший українознавчий самосемінар Миколи, його перші міцні кроки до національної свідомості. Тож знаючи це, є підстави вважати, що Микола Фітільов прийшов до гімназії з цілком виразними національними українськими симпатіями. У гімназії панувала офіційна російщина й сувора дисципліна. Цілком природно, що свободолюбний, гордий характер юнака з виразними проявами національної української свідомості не міг не збунтуватися. І це справді могло бути головною причиною звільнення його з гімназії.

А далі знову в біографії М. Хвильового нез’ясовані моменти. За одними джерелами, М. Хвильового 1914 року демобілізовано до армії, і він три роки перебував на фронті, за іншими — на фронт він потрапив лише 1916 року. Далі подано розповідь про письменника з урахуванням версії про демобілізацію 1916 року.

Шукаючи роботу, юнак спочатку влаштовується слюсарем у краснокутську ремісничу школу. Але там довго не затримався. Переїхав у Рублівку, де в канцелярії волосної управи знайшов якусь роботу. Тут швидко входить у коло рублівської інтелігенції й розгортає неабияку культурно-освітню діяльність. Залишилися спогади про цей період життя М. Хвильового: «З осені


  1. до весни 1916 року Хвильовий брав активну участь у драматичному гуртку в Рублівці. У гуртку були здібні актори, а серед них виділялися Хвильовий, П.П. Журавлів і вчитель

О. Н. Соболь. Ставили такі п’єси, як «Невольник», «Дай серцю волю» і т. ін. Микола вже в той час виявляв глибоку національну свідомість».

Окрім цього, М. Хвильовий наполегливо готується до складання екзаменів за 6-8 класи гімназії, багато читає й одночасно (про що майже ніхто не знав) пише свої художні твори. І, що найважливіше, пише українською мовою. Зібравши за кілька років у рублівській волосній управі трохи грошей, Микола навесні



  1. року переїжджає до Богодухова. Чому він приїхав і що робив ціле літо 1916 року в Богодухові — невідомо. Але точно те, що науки він не кидав, бо мріяв закінчити гімназію екстерном. До речі, у ті часи цей спосіб осягнути середню гімназіальну освіту для дітей бідних верств населення був розповсюджений.

Чому ж це стало для нього актуальним навесні 1916 року? Бо М. Хвильовий зобов’язаний був того року піти до армії. Чому ж його досі не було покликано до армії, адже йшла Перша світова війна? Бо до 1916 року в російській імперії діяв закон, що старшого сина багатодітних удів чи хворих батьків звільняв від служби в армії. Але великі втрати на війні та інші причини дали підставу царському урядові цей закон 1916 року скасувати. Унаслідок цього М. Хвильовий опинився перед загрозою мобілізації. Щоб полегшити своє становище в армії, юнак вирішує піти на фронт добровільно («вольноопределяющимся»). У грудні 1916 року М. Хвильовий уже проходив військову муштру в 7-й роті Тридцятого запасного полку в Чугуєві.

Коли ж справді міг потрапити М. Хвильовий на фронт? На муштру потрібно було не менше чотирьох місяців. Отже, частина, у якій перебував у грудні 1916 року М. Хвильовий, могла вирушити на фронт найраніше в березні 1917 року, а на фронт прибути, десь у квітні-травні. Тобто тоді, коли фактично фронт, як активна бойова лінія, перестав існувати. Єдине, що правда: М. Хвильовий був свідком тієї особливої події революційної доби, коли мільйонні маси імперської армії опинилися в стані хаосу й бездоріжжя. Він був також свідком і, можливо, й учасником творення українських частин на фронті. М. Хвильовий співпрацював із фронтовою українською газетою (можливо, це був «Український голос», що виходив у Ризі 1917 року за редакцією С. Пилипенка), друкував поезії і фейлетони, підписуючи псевдонімом «Дядько Микола».

Восени 1917 року М. Хвильовий повертається на хутір Дем’я- нівка. Тут він розгортає пропагандистську та культурно-виховну діяльність. Залюблений здавна в українську пісню, музику, поезію, історію, він усе це, як нове відкриття, несе українській селянській молоді. Організовує «Просвіти», створює драматичні, співочі, культосвітні товариства й гуртки, виступає на сцені, читає лекції, популяризує україномовні книжки. Тут познайомився з молоденькою вродливою гімназисткою Катериною Гащенко. Закінчивчши гімназію 1917 року, вона поїхала восени вчителювати на хутір Дем’янівку. Перші її листи звідти були написані російською мовою, у них ішлося про банальні зацікавлення провінційної панночки. Але всього за кілька місяців почали надходити її листи, написані вже гарною українською мовою й сповнені глибокого українського патріотизму. З романтичним дівочим запалом писала вона, що познайомилася тут із сином своєї старшої колеги Єлисавети Фітільової, який щойно повернувся з армії й розгорнув дуже цікаву культурну діяльність. Зокрема, їй та багатьом таким, як вона, він відкрив очі на українську мову, пісню, музику, літературу. Десь наприкінці 1918 чи на початку 1919 року М. Хвильовий і К. Гащенко одружуються. У них народилася донька Іраїда. Проте шлюб цей не був тривалим.

Узагалі історія життя М. Хвильового 1918-1919 років сповнена численних загадок. Хоча загальна логіка подій зрозуміла: він вийшов на більшовицький шлях, який мав вивести в царство соціальної та національної справедливості.

1919-го року М. Хвильовий вступає до комуністичної партії.

З 1921 року працює слюсарем на заводі в Харкові й пише вірші.

Цього ж року М. Хвильовий у Харкові одружується з Юлією Уманцевою, уперше після бурхливих років революції, боротьби й поневірянь у нього налагоджується більш-менш усталений побут, умови для творчої праці. У колі його друзів цього періоду

В. Сосюра та М. Йогансен. М. Хвильового друкують у газетах і журналах першої столиці, в альманахах «Штабель», «На сполох», він входить у письменницьке коло, яке сформувалося навколо редагованої В. Елланом-Блакитним газети «Вісті ВУЦВК». Саме 1921 року вийшла окремим виданням поема «В електричний вік» та збірка поезій «Молодість». Вірші М. Хвильового публікують на сторінках журналів «Шляхи мистецтва», «Арена», альманаху «Поезія». У збірнику «Жовтень» з’являється «Наш Універсал до робітництва і пролетарських мистців українських», підписаний М. Йогансеном, В. Сосюрою й М. Хвильовим. Це була відозва, витримана в пролетарському дусі, суголосна самій атмосфері доби.

М. Хвильовий стає членом спілки пролетарських письменників «Гарт», пізніше він — однин із ініціаторів створення ВАПЛІТЕ. Але поза цією багатогранною політичною, організаторською діяльністю триває напружена робота за письменницьким столом. Про Хвильового-поета заговорила тодішня критика. 1922-го року вийшла збірка поезій «Досвітні симфонії». Разом з пізнішими підсумковими «Старими поезіями» (1931) названі видання дають більш-менш повне уявлення про поетичну творчість майбутнього прозаїка, що розвивалася в руслі тодішніх найавторитетніших поетичних течій — символізму та футуризму. М. Хвильовий культивує верлібр, невтомно експериментує з формою. Вибагливий читач і сьогодні цінує деякі цікаві неологізми, оригінальний звукопис М. Хвильового. Починав поет як співець нового господаря життя — пролетаріату. У його ранніх віршах звучали бадьорі, життєствердні нотки.

А в поемі «Досвітні симфонії» він з молодим завзяттям сформулював своє поетичне кредо: «Сонце! Я такий же романтик, як і ти».

Самобутній голос автора поетичних збірок «Молодість» і «Досвітні симфонії» не губиться в поетичному розмаїтті перших дореволюційних років. Та М. Хвильового вабить проза, і до поезії він звертається лише епізодично.


  1. го року вийшла його прозова збірка «Сині етюди». Найавторитетніші критики того часу зустріли її захоплено, уважаючи, що вона — значне й цілком новаторське явище в українській літературі. Дорошкевич писав, що «Сині етюди» придбала авторові славу першорядного письменника». Професор В. Петров уважав, що «Сині етюди» — це фактично початок нової української прози».

Наступна книга новел М. Хвильового «Осінь» (Харків, «Червоний шлях», 1924 р.) закріпила «школу Хвильового» і стиль, названий письменником «романтикою вітаїзму». Цю книгу можна вважати вершиною творчості М. Хвильового. Вона зміцнила авторитет письменника й разом із «Синіми етюдами» в російських перекладах розійшлась Україною й за кордоном.

Але ця книга викликала різко негативну реакцію Москви. За командою з російського центру місцеві ревнителі режиму виступили з різкими нападками на письменника. Мовляв, маскуючи свої справжні погляди під лояльність до комуністичних ідей такими оповіданнями як «Я (Романтика)», М. Хвильовий завдає непоправної шкоди ленінізму, поширює ідеї Ломброзо про революціонерів як дегенератів та ідеї Ле Бона про дегенеративність характеру масових рухів. Після цієї атаки письменникові вже не вдавалося друкувати своїх творів у повному обсязі. Його романи «Вальдшнепи» та «Іроїда» були конфісковані вже після публікації перших частин. У 1925-1926 роках М. Хвильовий різко виступив проти цих нападок, і це зробило його постать ще більш відомою й підняло його моральний авторитет.

Перша відповідь була організаційною: у грудні 1925 — січні 1926 року створено «Вільну Академію Пролетарської Літератури» (ВАПЛІТЕ). Приймаючи офіційні вимоги комуністичної партії, у питаннях літературної політики ВАПЛІТЕ займало незалежну позицію і стояло на засадах творення нової української літератури кваліфікованими митцями, які ставили перед собою вимогу вдосконалювати, засвоювати найкращі здобутки західноєвропейської культури. ВАПЛІТЕ цілком відкидала «масовізм» «пролетарських організацій». Лідером організації був М. Хвильовий. Президентами — М. Яловий (Ю. Шпол, пізніше М. Куліш), секретарем — А. Любченко.

Друга відповідь була ідейною. М. Хвильовий публікує окремими книжками чотири серії памфлетів (щоправда, четверта — «Україна чи Малоросія?» — не була допущена до друку). Проте перші — «Камо грядеши?» (Харків, «Книгоспілка», 1925), «Думки проти течії» (Харків, ДВУ, 1926), «Апологети писа- ризму», «До потреби культурної революції» («Культура і побут», 1926, ч. 9-13) — таки вдалося опублікувати. У цих есеях М. Хвильовий порушує багато проблемних питань, крізь які червоною ниткою проходять три головні тези:



  1. кінець малоросійському епігонству і провінційності, українське мистецтво прилучається до світового, і, в першу чергу, до західноєвропейського мистецтва;

  2. кінець російської гегемонії в Україні; Росія мусить відійти у свої етнографічні межі; Росія самостійна? — Самостійна. Ну так і Україна самостійна;

  3. українське мистецтво має власну велику місію, воно започатковує нове велике культурне коло, що йому М. Хвильовий дав умовну назву «азіатський ренесанс».

Памфлети висловили загальний настрій нації: першим підтримав М. Хвильового лідер групи неокласиків М. Зеров. Приєдналась до головних тез М. Хвильового й Українська академія наук: на влаштованому нею диспуті з приводу появи «Камо гря- деши?» чільний співробітник академії Михайло Могилянський висловив загальний настрій, сказавши: «Враження від статей Хвильового подібне до того, ніби в кімнаті, де було так душно, що важко дихати, відчинили вікна, й легені раптом відчули свіже повітря».

Вплив цих статей вийшов далеко за межі гуманітарно-культурної сфери. Так, Михайло Волобуєв, наслідуючи М. Хвильового, за допомогою статистичних даних показав, що комуністична Москва продовжує в Україні стару царсько-російську колоніально- експлуататорську політику, і на підставі цього обґрунтував потребу окремого розвитку української економіки.

Член ЦК КП (б)У Олександр Шумський також став на оборону М. Хвильового від нападок ЦК, вимагав замінити у ЦК КП (б)У та уряді УРСР українськими комуністами присланих з Москви наглядачів і сприяти дерусифікації пролетаріату. Москва не чекала такого опору.

У листі «До тов. Кагановича та інших членів ПБ ЦК КП (б) У» від 26 квітня 1926 року І. Сталін виправдовував панування росіян в Радянській Україні тим, що «українські марксистські кадри тепер недостатні». Тому необхідно бити насамперед українських марксистів-комуністів на чолі з М. Хвильовим. Далі Сталін висловив думку, що керівництво Москви, мовляв, визнає весь світ: «У той час як західноєвропейські пролетарські класи і їхні комуністичні партії повні любові до Москви, цитаделі міжнародного революційного руху, в той час, коли західноєвропейський пролетаріат із захопленням дивиться на прапор, що повіває над Москвою, український комуніст Хвильовий не має нічого сказати на користь Москви, як тільки закликати українських діячів тікати якомога швидше від Москви».

Гасла М. Хвильового «геть від Москви», «курс на Європу» стали тим більш небезпечними, бо поширювались і в інших національних республіках.

1927-го року на з’їзді КП (б)У JI. Каганович таврує М. Хвильового як прихильника реставрації буржуазної влади. Відтоді в літературний побут міцно ввійшов термін «хвильовізм», що ототожнювався з фашизмом.

Програвши битву ідей, Москва вирішує показати, за ким груба фізична сила.

Уже незабаром у пресі поширюється теза про те, що роман «Вальдшнепи» і статтю «Україна чи Малоросія?» необхідно кваліфікувати не як ухил, а як відверту зраду. М. Хвильового проголошують зрадником саме тоді, коли він перебуває за кордоном (зима 1927-1928 pp.).

М. Хвильовий вирішує написати покаянного листа і «здатися на милість партії», аніж скористатися можливістю врятуватися еміграцією. У той же час Сталін робить спробу вивищити М. Хвильового й декого з інших українських письменників обіцянками про різні поступки для української літератури з тим, аби розсварити з рештою українських сил.

Немає сумніву, що в той час, коли Москва давала деяким українським письменникам обіцянки, у суворій таємниці готувався план знищення мільйонів українців і переважної більшості творчої української інтелігенції. І хоча М. Хвильовий ще продовжував видавати журнал «Літературний Ярмарок» (12 книжок), опубліковувати серію гострих сатир на деяких партійних чиновників («Іван Іванович», «Ревізор»), він уже відчував невідворотність кінця.

1933 рік. Наприкінці квітня М. Хвильовий повернувся з поїздки до села, де він, за його власним іронічним висловом, вивчав «новий кардинальний процес соціалістичного будівництва — голод!».

Хвильовий-комуніст, який свято вірив у істинність комуністичних ідей, чимдалі більше переконувався в тому, що Сталін та його оточення «будують комунізм» за рахунок зубожіння й гніту, повної заборони мислення, засобами терору, голоду, страху, не зупиняючись перед фізичним знищенням незгодних.

Одразу після повернення письменник довідався про арешт найближчого товариша, ініціатора створення ВАПЛІТЕ М. Ялового. Це був крах.М. Хвильовий зрозумів: почалось. Перший Яловий! Другий він! А за ним прийде черга на інших. Нема сумніву, що йдеться про розгром ВАПЛІТЕ. В одну мить перед М. Хвильовим постала вся безрадісна перспектива майбутнього. Це кінець! Відразу прокинулася в ньому свідомість власної відповідальності. Він мусить зробити все, щоб урятувати М. Ялового та інших. Почалися важкі, метушливі, безглузді дні. Видзвонювання по телефону, мовчазне сидіння в очікуванні відгуку. Бігання по відповідальних працівниках. Звернення до ЦК. І жодних наслідків. Вони не зважають на його заяви про невинність М. Ялового: «Москва сльозам не вірить». А крові? Може «вони» нарешті повірять, коли він принесе «їм» кров’ю своєю стверджений відчай.

М. Хвильового опанувала думка принести себе в жертву за М. Ялового, власною загибеллю врятувати тих, які стоять на черзі! Тієї ночі, коли він обмірковував усе, зважував і вирішував, він не лягав спати. До самого ранку просидів за робочим столом. Написав останнього листа. І коли під вікном задзвеніли перші трамваї, він підвівся й вийшов до загальної кімнати.

Дружина не спала. Донька Люба збиралася до школи, а старенька мати лагодила снідати. Він привітався, як завжди, з поцілунком і жартами. Повідомив, що сьогодні він запросить до себе друзів, отже слід приготувати чай. Потім підійшов до телефона й почав дзвонити друзям, запрошувати на чай. Просив прийти сьогодні послухати його новий твір, який він написав порядком соцзмагання з Епіком.

За годину в М. Хвильового вже був Олесь Досвітній і Микола Куліш. Сходилися й інші письменники. Усі звернули увагу на те, що в господаря піднесений настрій. М. Хвильовий був схожий на людину, яка «трошки випила». За чаєм розійшовся ще більше, узяв гітару і з почуттям проспівав кілька улюблених пісень. Усі були в захваті. Але всі з нетерпінням чекали початку читання нового твору. Хтось нагадав про це М. Хвильовому.

— Ах, так! — схопився, М. Хвильовий,— сьогодні я вас справді здивую. Мені так важко було писати цей твір. Але я зрозумів, яким мусить бути письменник в сталінську епоху. І тому в мене з’явилося таке натхнення до цього твору. Може, сьогодні навчу я й вас, як необхідно писати в наш час.

З цими словами він швидко зник за дверима свого кабінету. Кілька хвилин чекали друзі в повній тиші, доки вийде М. Хвильовий з новим твором. Раптом в кабінеті письменника пролунав короткий, як тріск, револьверний постріл. У ту ж мить кинулися друзі до кабінету. За столом, відкинувши голову на спинку крісла сидів М. Хвильовий. В опущеній руці — наган. Довкола крісла, як сніг, лежали білі клаптики подертого роману «Комсомольці». На них червоніли бризки крові.

На столі сліпою плямою білів прямокутник паперу, передсмертний лист, у якому М. Хвильовий писав: «Арешт Ялового переконав мене, що починається переслідування українських письменників. Кров’ю моєю можу засвідчити, що Яловий ні в чому не винний. Арешт Ялового — це розстріл цілої генерації. За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію, за генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий. «Отже», як говорить Семенко... Ясно! Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя — ви й не уявляєте. Сьогодні 13. Пам’ятаєте, як я був закоханий у це число? Страшно боляче. Хай живе комунізм! Хай живе соціалістичне будівництво! Хай живе комуністична партія!

P.S. Усе, в тому числі й авторські права, передаю Любі Уман- цевій. Дуже прошу товаришів допомогти їй та моїй матері.

13.V.1933 року Микола Хвильовий

Золотий мій Любисток, пробач мене, моя голубонька сизокрила, за все. Свій нескінчений роман, між іншим, вчора я знищив не тому, що не хотів, щоб він був надрукований, а тому, що треба було себе переконати: знищив — значить, уже знайшов у собі силу волі зробити те, що сьогодні роблю. Прощай, мій золотий Любисток.



Твій батько. М. Хвильовий


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   50

Схожі:

Українська література 1920-1930 pp. Урок №1 -2 українська література XX ст. Як новий етап в історії національної культури, її періодизація. Модерністські та авангардистські течії. Українська література й духовне відродження нації в першу третину xx iconВчитель Лукашук Н. М. Українська література 11 клас
Суспільно-історичні умови розвитку української літератури ХХ ст., основні стильові напрями (модернізм, cоцреалізм, постмодернізм)....
Українська література 1920-1930 pp. Урок №1 -2 українська література XX ст. Як новий етап в історії національної культури, її періодизація. Модерністські та авангардистські течії. Українська література й духовне відродження нації в першу третину xx iconУроку Зміст навчального матеріалу Дата проведення
Українська література XX ст як новий етап в історії національної культури. Актуалізація проблем: митець І влада, свобода творчості....
Українська література 1920-1930 pp. Урок №1 -2 українська література XX ст. Як новий етап в історії національної культури, її періодизація. Модерністські та авангардистські течії. Українська література й духовне відродження нації в першу третину xx iconУкраїнська література 1 – клас (профільний рівень) 140 годин на рік, години на тиждень
Українська література ХХ ст як новий етап в історії національної культури. Складні суспільно-історичні умови розвитку. Основні напрямки:...
Українська література 1920-1930 pp. Урок №1 -2 українська література XX ст. Як новий етап в історії національної культури, її періодизація. Модерністські та авангардистські течії. Українська література й духовне відродження нації в першу третину xx icon11 клас Твори для вивчення Рівень стандарту, академічний рівень
Українська література ХХ ст як новий етап в історії національної культури. Актуалізація проблем: митець І влада, свобода творчості....
Українська література 1920-1930 pp. Урок №1 -2 українська література XX ст. Як новий етап в історії національної культури, її періодизація. Модерністські та авангардистські течії. Українська література й духовне відродження нації в першу третину xx iconКлас Усього – 70 год. На тиждень – год. Текстуальне вивчення – 62 год. Розвиток мовлення – год. Позакласне читання – год. Резервний час – 2 год
Українська література ХХ ст як новий етап в історії національної культури. Актуалізація проблем: митець І влада, свобода творчості....
Українська література 1920-1930 pp. Урок №1 -2 українська література XX ст. Як новий етап в історії національної культури, її періодизація. Модерністські та авангардистські течії. Українська література й духовне відродження нації в першу третину xx iconУрок тема уроку. Українська література 1920 1930 р р. Урок 1
Вступ. Складні суспільно історичні умови розвитку української літератури ХХ ст. Стильове розмаїття мистецтва 1920-х років. Поняття...
Українська література 1920-1930 pp. Урок №1 -2 українська література XX ст. Як новий етап в історії національної культури, її періодизація. Модерністські та авангардистські течії. Українська література й духовне відродження нації в першу третину xx iconДавня українська література — література українського народу XI-XVIII ст. Давня українська література — література українського народу XI-XVIII ст
Нова періодизація давнього письменства базується на схемі Д. Чижевського, поданій в "Історії української літератури"
Українська література 1920-1930 pp. Урок №1 -2 українська література XX ст. Як новий етап в історії національної культури, її періодизація. Модерністські та авангардистські течії. Українська література й духовне відродження нації в першу третину xx iconОрієнтовне календарне планування з української літератури 1 клас
Складні суспільно-історичні умови розвитку української літе­ратури XX ст., основні стильові напрями (модернізм, соцреалізм, постмодернізм)....
Українська література 1920-1930 pp. Урок №1 -2 українська література XX ст. Як новий етап в історії національної культури, її періодизація. Модерністські та авангардистські течії. Українська література й духовне відродження нації в першу третину xx iconУроків української літератури за рівнем стандарту, академічним рівнем 11 клас
Суспільно-історичні умови розвитку української літератури ХХ ст., основні стильові напрями (модернізм, cоцреалізм, постмодернізм)....
Українська література 1920-1930 pp. Урок №1 -2 українська література XX ст. Як новий етап в історії національної культури, її періодизація. Модерністські та авангардистські течії. Українська література й духовне відродження нації в першу третину xx iconУроків української літератури за рівнем стандарту, академічним рівнем 11 клас
Суспільно-історичні умови розвитку української літератури ХХ ст., основні стильові напрями (модернізм, cоцреалізм, постмодернізм)....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка