Українська література 1920-1930 pp. Урок №1 -2 українська література XX ст. Як новий етап в історії національної культури, її періодизація. Модерністські та авангардистські течії. Українська література й духовне відродження нації в першу третину xx



Скачати 12.11 Mb.
Сторінка4/50
Дата конвертації11.04.2017
Розмір12.11 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   50

Закінчити речення

  1. Організація пролетарських письменників називалася... («Гарт»).

  2. М. Рильський входив до мистецького угруповання... (Неокласиків).

  3. Представником футуризму в Україні був... (М. Семенко).

  4. Перша організація письменників-футуристів мала назву... («Фламінго»).

  5. Літературна дискусія окреслюється... роками (1925-1928).

  6. Театр Леся Курбаса мав назву... («Березіль»).

  7. О. Довженко став творцем нового жанру — ... (кіноповість).

  8. Організація ВАПЛІТЕ створена... року (1925).

  9. Угруповання «Плуг» очолював... (С. Пилипенко).

  10. У цей час проза стрімко рухалася від малих епічних форм (новели) до... (роману).

  11. Українських поетів міжвоєнного двадцятиріччя, які творили в Празі та Подєбрадах, називають... («празькою школою»).

  12. ВУСПП розшифровується як... (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників).

  1. Домашнє завдання

  1. Повторити матеріал уроку.

  2. Написати творчу роботу на тему: «Чим вражає мене розвиток літературного процесу в 20-30-х роках».

  3. Випереджувальні завдання для окремих груп учнів, які працюватимуть над проектом «Пишемо монографію про письменника». Кожен урок — міні-проект, який виконує певна група учнів.

Завдання для першого міні-проекту.

  • Зібрати докладну інформацію про життєвий і творчий шлях письменника.

  • Аналіз вірша «Ви знаєте, як липа шелестить...».

  1. Підсумок уроку

Інтерактивна вправа «Мікрофон». Висловити свою думку з приводу почутого на уроці. Відповідь почніть словами: «Почуте на уроці викликає у мене такі думки...»

ПОЕЗІЯ 1920-1930 pp.

Урок № 5

ПРОВІДНА РОЛЬ ПОЕЗІЇ В 1920-і РОКИ. ПАВЛО ТИЧИНА.

ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ. ТРАГІЗМ ЙОГО ТВОРЧОЇ

ДОЛІ. ПОЕЗІЯ «ВИ ЗНАЄТЕ, ЯК ЛИПА ШЕЛЕСТИТЬ...»

Мета: закріпити у старшокласників уявлення про розвиток

поезії в 1920-і роки; ознайомити учнів із життєвим і творчим шляхом П. Тичини; визначити, у чому полягає трагізм його творчої долі; вказати на багатогранність таланту та мистецькі уподобання, розвивати навички зв’язного мовлення, уміння добирати матеріал до теми та систематизувати його; виховувати інтерес до особистості письменника, бажання ознайомитися із його творчістю.

Теорія літератури: символізм (повторення).

Обладнання: портрет письменника, виставка його творів, презентація (за можливістю чи бажанням учасників проекту).

Тип уроку: ознайомлення з особистістю письменника.

ХІД УРОКУ


  1. Організаційний момент

  2. Мотивація навчальної діяльності школярів.

Оголошення теми й мети уроку

Слово вчителя

Поезія — жанр словесного мистецтва, який найточніше виражає національний дух та найактивніше реагує на події, що відбуваються в суспільстві. Тож не дивно, що саме поезія у 20-і роки виходить на авансцену літературно-мистецького життя України. Поетична муза відтворила всі, навіть найтонші нюанси політичного й духовного піднесення, вибуху творчої енергії народу, який став на шлях будівництва нового життя та нової культури. Оскільки нова доба заговорила спочатку поетичними рядками, то саме в поезії найяскравіше відбилися всі суперечності дожовтневої епохи суспільно-політичного та художньо-естетичного характеру. Сьогодні ми ознайомимося із біографією одного з най- талановитіших українських поетів, на житті і творчості якого ці суперечності позначилися найпомітніше.


  1. Актуалізація опорних знань

  1. Бесіда з учнями

  • Що ви знаєте про розвиток та досягнення поезії 1920-х років?

  • Які теми хвилювали творчу уяву поетів 20-х років?

  • Які літературні течії традиційно виділяють в українській

поезії 20-х років? (Футуризм, неокласицизм, конструктивізм та революційний романтизм)

  1. Перевірка домашнього завдання

Заслуховування творчих робіт на тему «Чим вражає мене розвиток літературного процесу в 20-30-х роках». Аналіз робіт учителем і учнями.

  1. Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу

  1. Слово вчителя

Поет. Публіцист. Критик та історик літератури. Перекладач. Редактор. Видатний громадський і державний діяч. Академік. Лауреат. Міністр. Депутат. Усе це — одна людина. Та, мабуть, це ще не всі аспекти багатогранного життя і діяльності Павла Григоровича Тичини, новатора української поезії, людини надзвичайно чуйної і сердечної, винятково скромної та благородної. А ще про Тичину говорили як про поета геніального і водночас суперечливого. Його називали справжнім генієм і втраченим генієм. Наше завдання — з’ясувати причини таких суперечливих оцінок особистості письменника та усвідомити, у чому полягає трагізм його долі.

  1. Виступи учнів із випереджувальними завданнями

Розповідь про життєвий і творчий шлях письменника

Орієнтовний зміст повідомлення

Павло Тичина — один з найвидатніших українських поетів XX ст., давно визнаний класик новітньої української літератури. Навколо його імені й досі не вщухають суперечки. Дехто схильний навіть обвинувачувати П. Тичину мало не в оспівуванні «сталінізму», не бажаючи бачити ні виняткової складності історичних обставин, ні особистісної духовної трагедії великого поета.

Народився Павло Григорович Тичина 27 (за іншими свідченнями — 23) (15 за ст. стилем) січня 1891 р. у селі Піски Козелець- кого повіту Чернігівської губернії (тепер Бобровицького району Чернігівської області). Походив зі старовинного козацького роду (його пращур, за родинним переказом, був полковником у Богдана Хмельницького).

Батько майбутнього поета, Григорій Тимофійович Тичина, був сільським дяком і регентом, а водночас — учителем «школи грамоти». (Те, що батько був дяком, означало не тільки серйозне релігійне виховання в родині, але й насамперед виховання музичне.)

Усі діти в родині мали від природи унікальний слух, були дуже голосистими, співочими. Батько любив вихвалятися перед гостями своїм домашнім хором, репетиції ж проводив дуже оригінально. Як тільки приходив додому напідпитку, то навіть серед ночі будив дітей і заставляв співати пісню «Тече річка невеличка», а сам диригував. З семи років кожен із синів допомагав батькові в церкві, співав у церковному хорі.

Про навчання грамоти поет згадував: «У нашій хаті в першій кімнаті із земляною долівкою (а була ще й друга кімната, з дерев’яною підлогою) стояли дві довгі парти. На кожній парті сиділо душ по 10 або ж по 12 учнів. Не знаю, скільки мені тоді вийшло років, коли я однієї зими вже підсідав то до одного, то до іншого учня і якось швидко, непомітно для себе вивчився читати».

Мати, Марія Василівна Тичина, (уроджена Савицька; 1861- 1915 pp.) походила також із родини священнослужителів і була на 11 років молодша від чоловіка.

Сім’я була багатодітна. Марія Василівна народила тринадцятеро дітей, з яких живими залишилися дев’ятеро — чотири брати і п’ятеро сестер письменника (Єфросинія (Проня, 1881-1949), Поліна (1884-1925), Оксана (1893-?), Олександра (Олеся, 1899- 1931) і Наталія (1902-1922); Михайло (1885-1920), Іван (1888- 1969), Євген (1895-1955) та Костянтин (помер дитиною). Найві- домішим із братів був Євген Тичина, який працював педагогом у Харкові). Павло Григорович був сьомою дитиною.

Як зазначає в критично-біографічному нарисі про поета літературознавець Леонід Новиченко, «суворість зашарпаного злиднями батька, нерідкі спалахи його гніву (що не завадило, однак, синові зберегти про нього пам’ять як про справедливу й гарну у своїй основі людину) пом’якшувалися сердечною і розумною добротою» Марії Василівни, яка була ніжною і люблячою жінкою, але затурканою нуждою та горем. Батькової платні ледве вистачало, щоб не старцювати. Жили впроголодь, зате гарно співали. Хлопчик ріс дуже допитливим, змалку тягнувся до книг, до малювання.

На його обдарування звернула увагу вчителька Пісківської земської ніколи Серафима Миколаївна Морачевська, вдячність до якої поет зберігав до останніх днів життя, бо саме вона порадила батькам вчити Павлуся далі.

Першим навчальним закладом була бурса в Чернігові (1900- 1907). Дев’ятирічний Тичина, успішно пройшовши проби голосу, став співаком архієрейського хору при Троїцькому монастирі. Одночасно він навчався в Чернігівському духовному училищі. Фактичною платою за це навчання були співи малого Павла в монастирському хорі. Малих співаків сяк-так годували, одягали і давали їм притулок, а вони за це відробляли своїм талантом — співали під час церковних відправ у монастирі, на похоронах багачів. Регент хору виділяв Павла з-поміж інших хлопчиків-співаків, доручав йому навчати нотній грамоті новачків. Як правило, навчання відбувалося на могилі Леоніда Глібова, похованого в Чернігові на території Троїцького монастиря. У такий спосіб Тичина навчав нот свого брата Євгена, а також майбутнього хорового диригента Григорія Верьовку.

Саме на роки навчання в бурсі припадають перші літературні спроби Тичини. Починає писати він під впливом Олександра Олеся та Миколи Вороного. Перший відомий вірш Тичини — «Синє небо закрилося...» — датований 1906 роком. Пізніше поет, переглядаючи свій архів, так відгукнувся про нього: «Подивишся — аж смішно».

У червні 1906 року помер батько Павла Тичини. Хлопець пише вірш «Під моїм вікном», який був присвячений батькові, почуттям, які охопили дітей після його загибелі. Небагату родину небіжчика Григорія Тичини — бідного дяка з села Піски — тепер і поготів обсіли злидні:

А як батько вмер —

Мов прийшла зима:

Жити стало гірше, тяжче —

Хліба... й то нема.

1907-го року Павло Тичина закінчив училище. Після цього в нього був єдиний, по суті, шлях продовжити освіту — у семінарії. Тож у 1907-1913 роках Тичина навчався в Чернігівській духовній семінарії. У стінах семінарії, завдяки високому рівню викладання, Тичина починає формуватися як поет, художник, музикант. Перший відомий нині вірш Павла Тичини — «Блакить мою душу обвіяла» — з’являється десь року 1907-го. Останнім рядком його «Добридень тобі, Україно моя!» 16-річний поет ніби оголошує свою появу на теренах національної культури. Серце його, залюблене у красу рідної природи, вслухається в музику всесвіту, пломеніє любов’ю до людей. У старших класах П. Тичина пройшов ґрунтовну художню школу у викладача малювання Михайла Жука, який увів юнака в коло чернігівської інтелігенції.

Семінарські вчителі музики і співів бачили в молодому Тичині музиканта — виконавця або диригента. На той час він володів кількома музичними інструментами, але улюбленим був кларнет, на якому він грав у духовому оркестрі. У семінарії П. Г. Тичина потоваришував з Григорієм Верьовкою (майбутнім фольклористом і композитором, фундатором і керівником Українського народного хору, який носить тепер його ім’я). Дружба ця тривала довгі роки. Г. Верьовка написав декілька романсів і пісень на тексти свого друга. Тичина не став ані художником, ані музикантом, хоча певний час у Чернігові керував семінарським хором, а пізніше, мешкаючи в Києві,— кількома хорами. У колі близьких грав на бандурі, на роялі. Пізніше редагував багатотомне зібрання творів українського композитора К. Стеценка. Прекрасно знаючи музику, писав про музикантів і композиторів, перекладав лібрето опер (О. Бородіна «Князь Ігор», Р. Вагнера «Лоенгрін», А. Паро- няна «Східний дантист», В. Крылова «Син мандарина» та ін.).

Товаришем Тичини в семінарії був також і Василь Еллан- ський — майбутній поет Василь Еллан-Блакитний.

Значний вплив на формування Тичини-поета мало його знайомство з Михайлом Коцюбинським, літературні «суботи» якого він відвідував з 1911 року. Там у присутності інших поетів-початківців Тичина прочитав вірш «Розкажи, розкажи мені, поле», чим до сліз зворушив самого Коцюбинського, який радісно сповістив присутнім: «Поет між нами». Така реакція відомого письменника для Павла Тичина була несподівана, але вплинула позитивно: «Це мене піднесло, обнадіяло, надало багато сил нових і заохотило до роботи над собою». За порадою Коцюбинського, Тичина надсилає кілька своїх віршів до редакції журналу «Літературно- науковий вісник». 1912-го року з’являється перша публікація — вірш «Ви знаєте, як липа шелестить» у київському журналі «Українська хата». Та не лише поезія вабила семінариста, Павло грав на гобої та кларнеті, вчився малювати. Спеціалісти вважають досить вправними його автопортрет, акварелі, пейзажі, малюнки олівцем. Радили вступати до Петербурзької академії мистецтв. За допомогою Коцюбинського Павло надсилає в київську газету «Рада» нотатки про семінарське життя.

Сердечні стосунки з старшим письменником Тичина підтримував аж до його смерті.

Тичині довелося співати жалібні пісні під час поховання М. Коцюбинського, якого ховали напередодні останнього Тичи- ниного іспиту. Незважаючи на заборону поліції та ректора з’являтися на цьому похороні, Тичина не лише прийшов, але й керував зведеним хором, що можна було розцінювати як причетність до політичної акції. Але Павло таки закінчив семінарію, переїхав до Києва і вступив на економічний факультет Київського комерційного інституту. До духовної академії не збирався вступати. Але вищої освіти він так і не здобув.

1913 року Тичина опублікував три оповідання — «Спокуса» (у газеті «Рада» від 17 жовтня), «Богословіє» (у газеті «Рада» від 6 листопада) та «На ріках вавілонських» (у № 3 журналу «Світло»), які стали його своєрідним прощанням з бурсацькою та семінарською юністю.

Коли розпочалася Перша світова війна, Київський комерційний інститут перевели до Саратова. Тож студент Тичина, щоб скласти зимові заліки 1915 року, мав добиратися на Волгу в теплушках. Ця «подорож» закінчилася серйозним захворюванням — переродження серця. Поет Володимир Самійленко, рятуючи Павла, запросив його до себе в Добрянку (нині селище міського типу Ріпкинського району Чернігівської області). Тут Тичина зустрів Наталю — своє перше кохання. їй поет присвятив одну з найкращих ліричних поезій «Зоставайся, ніч настала...». Але закоханим не судилося бути разом: дівчина померла від сухот. Ця історія стала основою есе Павла Загребельного «Кларнети ніжності».

Навчаючись у Київському комерційному інституті, майбутній відомий поет одночасно працював на різних дрібних посадах — у конторах та редакціях газет і журналів, в українському театрі М. Садовського (помічником хормейстера). На цей час припало його ознайомлення з новітнім українським мистецтвом, особисте знайомство з найвідомішими його представниками.

Проголошення УНР Тичина сприйняв як найбільшу подію у своєму житті. Він відгукнувся на неї «Золотим гомоном» та іншими творами. Але час УНР виявився коротким. Для Тичини це була трагедія, перший серйозний удар у саме серце.

У грудні 1919 року в Києві встановилася радянська влада. На перших порах Тичина сподівався, що більшовики виконають обіцянки, приведуть до земного раю. Але побачив, що помилявся. Щоб вижити, він вирішив пристосуватися, служити партії, а при цьому зберегти гідність, талант. Саме тому Тичина, автор віршів «На Аскольдовій могилі», «Хто ж це так із тебе насміятись смів», збірки «Замість сонетів і октав», погоджується стати членом журі конкурсу на текст революційного гімну. Письменник працює в журналі «Мистецтво», в державному видавництві «Всевидат», завідує літературною частиною в Київському театрі ім. Т. Г. Шевченка, політкомісаром якого був О. Довженко, засновує Українську музичну школу.

Знамениті вірші весни і літа 1919 р.— «На майдані», «Як упав же він з коня...», а потім і вся збірка «Плуг», принесли йому славу натхненного співця «краси нового дня». За гонорар Тичина купив цілу бібліотеку для своїх односельців. Але в селі панував голод і холод.

1920 року Павло Григорович подорожував із капелою К. Сте- ценка «Думка» Правобережною Україною від Києва до Одеси. Того ж року організував хор (з 1921 р.— капела-студія імені М. Леонтовича), з яким виступав до 1923 року.

1923-го року П. Г. Тичина переїздить до Харкова, тодішньої столиці УРСР. Входить до заснованої 1923 р. спілки пролетарських письменників України «Гарт». 1926 року взяв активну участь у створенні ВАПЛІТЕ (Вільної академії пролетарської літератури) на чолі з М. Хвильовим, куди увійшли й колишні члени «Гарту». У Харкові він працює в журналі «Червоний шлях», багато пише, вивчає вірменську, починає опановувати грузинську й тюркську мови, стає діячем заснованої в українській столиці Асоціації сходознавства. П. Тичина багато уваги приділяв вивченню іноземних мов, знав їх понад п’ятнадцять. Формально позапартійного тоді письменника, його обирають членом Харківської міськради, трохи пізніше — кандидатом у члени ВУЦВИКу.



  1. го року митець уперше віч-на-віч стикається із системою. Він дізнається, що заарештовано його брата священика, який вирішив організувати незалежну від Московської Українську автокефальну православну церкву. Євгена Тичину за намагання поширювати слово Христове українською мовою звинуватили в «українізації церкви і підриві радянської влади». Тичині вдалося забрати брата з в’язниці під розписку.

Саме в Харкові письменник видав останню художньо цінну свою книжку «Вітер з України». 1923-го року Тичина написав поему «Прометей», у якій одним із перших у світовій літетатурі торкнувся теми тоталітарного суспільства. Уміння бачити далі від інших дало поетові змогу створити перший твір-антиутопію і показати суть тоталітарного суспільства.

1927-го року він посилає М. Горькому на Капрі книжку своїх віршів і одержує від нього ласкавого листа, з якого дізнався, що Горький знає українського поета дуже давно, ще з розповідей М. Коцюбинського.

У цьому ж році Тичину за приналежність до ВАПЛІТЕ, яка під проводом М. Хвильового намагалася протистояти великодержавному шовінізмові ЦК ВКП (б), та за твір «Чистила мати картоплю» гостро критикували, звинувачуючи його в «буржуазному націоналізмі». Відкинувши ці обвинувачення, він на деякий час замовк, а на ворожі чутки про його «кінець» відповідав: «... для них кінець, а для мене тільки початок. Я стільки нового зараз знаю (не вичитаного, ні!), що, може, вчетверо окріп» (з листа до М. Могилянського).

1931 року вийшла збірка Тичини «Чернігів», яка свідчила про те, що митець ось-ось зламається. Відчувалося також, що її автор боїться за своє життя і готовий служити партії. В Україні відбувалися репресії, гинули невинні люди, серед яких і близькі друзі поета, а він оспівував систему, не ставав на захист жертв, а «оптимістично» проголошував:

Не заспокоїмось ми доти, аж поки з поля весь бур’ян не вирвемо.

А вирвем грізно.

Вірш поета «Партія веде», надрукований у газеті «Правда» (21. 11. 1933) та однойменна збірка (1934) стали символом упокорення української літератури сталінізмові.

Все, що писав Тичина після одіозного «Партія веде», поезією назвати не можна. Деякі його вірші нагадували пародії:

На вгороді баба, а в повітрі флот;

Хай живе радянська влада! От!

Писані на замовлення твори вражають примітивізмом, бездарністю. Якщо зарубіжна критика до збірки «Чернігів» вважала П. Тичину одним із найталановитіших поетів, то написане на замовлення партії спричинилося до того, що Євген Маланюк назвав «Чернігів» психопатологічною збіркою автопародій, а Олександр Олесь відгукнувся цілим віршем-докором:

І ти продався їм, Тичино, І ти пішов до москаля?

О, бідна мати Україно, в журбі головонька твоя,

В кривавім морі по коліна Стоїть без сорому в очах

Поет колишній наш, Тичина, І прославляє смерть і жах.

Прилюдно б’є катам поклони, катів оспівує в піснях,

А з-під землі ідуть прокльони Борців, розп’ятих на хрестах.

Іудо, ти шляхетний, жиде,— Пішов, повісивсь в самоті.

Павло Тичина... цей не піде — Він сам розіпне на хресті.

У цих рядках була страшна правда. Коли радянська влада в «чорний список» внесла Юрія Коцюбинського, сина письменника, який увів Тичину в літературу, то Павло Тичина був одним із тих, хто перший підписався під відозвою, у якій вимагали розстрілу для меншого Коцюбинського.

Українські літературні критики за кордоном писали: «Комунізм — жахлива система. Поета Павла Тичину, Україні Богом даного, золотокларнетного, Москва спотворила, перемучила й перетворила на радянського віршороба», «Тичина — геніальний поет з душею страхополоха».

В умовах тотального антиукраїнського терору, розстрілу одних і самогубства інших письменників щирий революційно- патріотичний пафос у творчості багатьох митців заступає складна суміш напівщирості й напіввимушеності, настороженості й страху (не кажучи вже про явища пристосовництва й одвертого прислужництва режимові). У творчості Тичини, митця глибоко самобутнього, ця двоїстість призвела до особливо жорстоких психологічних зламів і криз. Як зазначав В. Стус, постать не менш трагічна в українській літературі, «...феномен Тичини — феномен доби. Його доля свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. І поет погодився на цю роль... Він обрізав усякі живі контакти, замінивши їх цілком офіційною інформацією. У цих умовах поет міг тільки конати, а не рости. Свіжого повітря до нього надходило все менше і менше, аж поки поет у Тичині не задушився од нестачі кисню. Поет помер, але П. Тичина лишився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції... У страшну добу сталінських репресій одних письменників розстріляли, других — зіслали в концтабори, третіх розтлили. П. Тичину репресували визнанням. Покара славою — одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом».

1934-го року П. Тичина переїздить з Харкова до нової столиці України — Києва й поселяється в будинку письменників Роліт. Одна за одною виходять його збірки «Чуття єдиної родини», «Пісня молодості» (1938), «Сталь і ніжність» (1941). Поезії, які в них були вміщені, засвідчили, що місія громадянської поезії в практичній естетиці сталінізму, на жаль, значною мірою сприйнятій і П. Тичиною, зводилася до трьох понять — «оспівувати», «закликати» і «боротись».

П. Тичиною маніпулювали й за кордоном. 1935-го року в складі делегації радянських письменників він репрезентував Україну на міжнародному конгресі захисту культури в Парижі. Іноземні журналісти хотіли взяти в нього інтерв’ю, але Тичина не сказав жодного слова, через що західна преса охрестила його глухонімим.

Коли в страшних 1937-1939 роках репресії в СРСР набули кульмінації, заарештували брата Тичини Івана. Безпартійний поет-академік використав усі зв’язки, щоб врятувати рідну людину. Але десятки інших він був не в змозі врятувати. Коли репресії торкнулися науковців Інституту літератури імені Тараса Шевченка, Тичина не витримав і подав заяву з проханням звільнити його з посади директора.

У роки Другої світової війни П. Тичина під час евакуації перебував в Уфі, багато писав.

У його збірках цього періоду «Ми йдемо на бій» (1941), «Перемагать і жить!», «Тебе ми знищим — чорт з тобою» (1942), «День настане» (1943) переважає патріотично-оборонна тематика, художні й публіцистичні твори засвідчують певне духовне відродження поетичного таланту митця.

Найбільшим здобутком Тичининої поезії воєнних часів стала поема «Похорон друга», написана пізньої осені 1942 року, у найбільш напружені тижні історичної битви на Волзі. У складній боротьбі думок та емоцій, поданих як музичні теми, звучить ідея безсмертя народу, віри в його перемогу.

1943 року поет був поранений. Під час нальоту німецької авіації під Харковом бомба влучила в машину, у якій знаходився поет. Від вибуху машина перекинулася, й П. Тичина зламав ногу. Відкритий перелом довелося оперувати, й під наркозом у лікарні поет несподівано почав віршувати. Хірург, знаючи, хто в нього на операційному столі, наказав медсестрі записати почуте. Так народилася одна з його найкращих поезій «Я утверждаюсь»:

Після війни П. Тичина перебував на високих посадах міністра освіти, депутата Верховної Ради УРСР та СРСР. Був головою Верховної Ради України.

Його двічі висували на Нобелівську премію, і щоразу з-за кордону: вперше — Асоціація англійських учителів (Великобританія), вдруге — Гарвардський університет (США). З Радянського Союзу йшли лише відмови: Тичина знав, що з ним станеться, якщо погодиться на розгляд його кандидатури.

Партія пильно слідкувала за хворим на цукровий діабет, уже літнім і безпомічним поетом. За півроку до смерті Тичина став Героєм Соціалістичної Праці. А ще мав п’ять орденів Леніна та два ордени Трудового Червоного Прапора. Численні збірки поета виходили і в повоєнні роки, хоча жодна з них уже не набула такого широкого звучання. Він ще пробував завершити поему-симфонію «Сковорода», у якій прагнув показати цілу епоху, зображену в різноманітних художніх ключах: реалістичному, символічному, гостро гротескному, фантастичному.

Поет не повірив у хрущовську десталінізацію і, лишившись далі на позиціях сталінізму, не відгукнувся на літературне відродження 50-х — початку 60-х років, навіть виступив з осудом шістдесятників.

Крім оригінальних поезій, у спадщині Тичини — численні переклади (О. Пушкін, Є. Баратинський, О. Блок, М. Тихонов, М. Ушаков, Я. Купала, Я. Колас, «Давид Сасунський», О. Оване- сян, О. Туманян, А. Акопян, І. Чавчавадзе, А. Церетелі, К. Доне- лайтіс, С. Неріс, А. Венцлова, І. Вазов, X. Ботев, JI. Стоянов та ін.). Помітне місце в цій спадщині посідають також публіцистика, літературознавча есеїстика (книжки «Магістралями життя», «В армії великого стратега», посмертно видані «З минулого — в майбутнє», «Читаю, думаю, нотую») і досить об’ємні матеріали щоденниково-мемуарного характеру (видання 1981 р. «З щоденникових записів» та ін.).

У кінці життя поет все частіше почав доходити до висновку, що змарнував свій талант, не зумів вповні відбутися в літературі. Він зізнався словацькому літераторові Мікулашу Неврлому: «Він єдиний (Євген Маланюк) мене розумів, він єдиний сказав мені правду... Усі інші мені брехали. Так воно й сталося... Від кларнета мого пофарбована дудка осталась... Всі мені брехали, а він один сказав мені правду».

Помер П. Тичина 16 вересня 1967 р. Похований митець на Байковому кладовищі в Києві.



  1. Інтерактивна вправа «Мікрофон»

Дати відповідь на питання: У чому ж трагізм творчої долі П.Г. Тичини?

  1. «Думки з приводу» (ознайомлення учнів із думками


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   50

Схожі:

Українська література 1920-1930 pp. Урок №1 -2 українська література XX ст. Як новий етап в історії національної культури, її періодизація. Модерністські та авангардистські течії. Українська література й духовне відродження нації в першу третину xx iconВчитель Лукашук Н. М. Українська література 11 клас
Суспільно-історичні умови розвитку української літератури ХХ ст., основні стильові напрями (модернізм, cоцреалізм, постмодернізм)....
Українська література 1920-1930 pp. Урок №1 -2 українська література XX ст. Як новий етап в історії національної культури, її періодизація. Модерністські та авангардистські течії. Українська література й духовне відродження нації в першу третину xx iconУроку Зміст навчального матеріалу Дата проведення
Українська література XX ст як новий етап в історії національної культури. Актуалізація проблем: митець І влада, свобода творчості....
Українська література 1920-1930 pp. Урок №1 -2 українська література XX ст. Як новий етап в історії національної культури, її періодизація. Модерністські та авангардистські течії. Українська література й духовне відродження нації в першу третину xx iconУкраїнська література 1 – клас (профільний рівень) 140 годин на рік, години на тиждень
Українська література ХХ ст як новий етап в історії національної культури. Складні суспільно-історичні умови розвитку. Основні напрямки:...
Українська література 1920-1930 pp. Урок №1 -2 українська література XX ст. Як новий етап в історії національної культури, її періодизація. Модерністські та авангардистські течії. Українська література й духовне відродження нації в першу третину xx icon11 клас Твори для вивчення Рівень стандарту, академічний рівень
Українська література ХХ ст як новий етап в історії національної культури. Актуалізація проблем: митець І влада, свобода творчості....
Українська література 1920-1930 pp. Урок №1 -2 українська література XX ст. Як новий етап в історії національної культури, її періодизація. Модерністські та авангардистські течії. Українська література й духовне відродження нації в першу третину xx iconКлас Усього – 70 год. На тиждень – год. Текстуальне вивчення – 62 год. Розвиток мовлення – год. Позакласне читання – год. Резервний час – 2 год
Українська література ХХ ст як новий етап в історії національної культури. Актуалізація проблем: митець І влада, свобода творчості....
Українська література 1920-1930 pp. Урок №1 -2 українська література XX ст. Як новий етап в історії національної культури, її періодизація. Модерністські та авангардистські течії. Українська література й духовне відродження нації в першу третину xx iconУрок тема уроку. Українська література 1920 1930 р р. Урок 1
Вступ. Складні суспільно історичні умови розвитку української літератури ХХ ст. Стильове розмаїття мистецтва 1920-х років. Поняття...
Українська література 1920-1930 pp. Урок №1 -2 українська література XX ст. Як новий етап в історії національної культури, її періодизація. Модерністські та авангардистські течії. Українська література й духовне відродження нації в першу третину xx iconДавня українська література — література українського народу XI-XVIII ст. Давня українська література — література українського народу XI-XVIII ст
Нова періодизація давнього письменства базується на схемі Д. Чижевського, поданій в "Історії української літератури"
Українська література 1920-1930 pp. Урок №1 -2 українська література XX ст. Як новий етап в історії національної культури, її періодизація. Модерністські та авангардистські течії. Українська література й духовне відродження нації в першу третину xx iconОрієнтовне календарне планування з української літератури 1 клас
Складні суспільно-історичні умови розвитку української літе­ратури XX ст., основні стильові напрями (модернізм, соцреалізм, постмодернізм)....
Українська література 1920-1930 pp. Урок №1 -2 українська література XX ст. Як новий етап в історії національної культури, її періодизація. Модерністські та авангардистські течії. Українська література й духовне відродження нації в першу третину xx iconУроків української літератури за рівнем стандарту, академічним рівнем 11 клас
Суспільно-історичні умови розвитку української літератури ХХ ст., основні стильові напрями (модернізм, cоцреалізм, постмодернізм)....
Українська література 1920-1930 pp. Урок №1 -2 українська література XX ст. Як новий етап в історії національної культури, її періодизація. Модерністські та авангардистські течії. Українська література й духовне відродження нації в першу третину xx iconУроків української літератури за рівнем стандарту, академічним рівнем 11 клас
Суспільно-історичні умови розвитку української літератури ХХ ст., основні стильові напрями (модернізм, cоцреалізм, постмодернізм)....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка