Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій)



Сторінка13/22
Дата конвертації17.04.2017
Розмір5.37 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   22
Анатолій Патрикійович Свидницький (1834-1871). Письменницький шлях його починається циклом «Народні оповідання» («Попри сили не попреш, з чим родився, з тим і вмреш», «Недоколисана»), написаним за фольклорними мотивами, не опублікованим за життя. Виступав А. Свидницький з художньо-етнографічними нарисами («Великдень у подолян», «Відьми, чарівниці й опирі»), зі своєрідними «фізіологічними нарисами» («Жебраки», «Пачковози»).

Найвизначнішим у доробку письменника-демократа є проблемний соціально-психологічний роман «Люборацькі» (написаний 1862 р., опублікований 1886 р.), який був свідченням переходу української реалістичної прози до масштабних епічних полотен із сучасного життя суспільства, до широкого художнього узагальнення складних соціальних відносин пореформеної доби, до об'єктивно-описової форми викладу. Роман присвячено передусім найголовнішій проблемі тогочасної української літератури – зображенню суперечності між потребами духовного й морального розвитку людської особистості та суспільними умовами, які перешкоджають цьому.

«Люборацькі» виражали тенденцію реалістичної прози до залучення в художній аналіз нових і нових масивів соціальної дійсності, дальшого виходу за межі селянської тематики і проблематики. Багатопланова художня система роману «Люборацькі» охоплює всю різноманітність структури життєвого ладу духівництва, виходячи в розкритті суспільних взаємозв'язків за межі його станового середовища.

А. Свидницький із власного досвіду добре знав побут і звичаї клану духівництва, умови освіти й виховання в тогочасних духовних училищах та приватних пансіонах, розумів і оцінював їх з реалістичних позицій.

Розкриваючи конкретні суспільні процеси, життя «головного духовенства» в усій різноманітності й складності, письменник показує трагічний занепад патріархальної родини Люборацьких у двох поколіннях, загибель її членів під тиском нових соціально-економічних умов, реакційно-бюрократичних порядків середини ХІХ ст., досягаючи вірогідності в зображенні життя духівництва, «його залежності від економічно сильної тут польської шляхти». Письменник показує соціальну психологію та морально-етичну свідомість духівництва, структуру його суспільних зв'язків, тенденції його розвитку. Аналізується процес розкладу старосвітської, не пристосованої до нових умов попівської родини, захоплення панівних позицій у суспільстві, в духовних училищах, в органах церковної влади, на прибуткових парафіях аморальними ділками, розбещеними Робусинськими, Петропавловськими та їм подібними, які є руйнівниками всього святого в людях і самих добропорядних та чесних людей.

«Люборацькі» стали значним кроком української прози в поглибленні художнього психологізму. Цей перший український соціально-психологічний роман, хоч і написаний майже одночасно з повістю Марка Вовчка «Три долі», щодо художнього психологізму стадіально стоїть вище від повісті письменниці. В центральному герої роману органічніше поєднується психологічна характеристика з аналізом ідеологічної суті суспільних явищ.

Особлива заслуга Свидницького – в художньому вираженні складності й суперечливості психічного стану людини, в зображенні душевного життя в його суперечнсотях.

Реалістичне зображення письменником стану освіти й адміністративної організації служби духівництва, насадження реакційного антиукраїнського елемента, процвітання різних морально деградованих перевертнів, переслідування живої думки й гуманістичних прагнень – живе дзеркало порядків усієї державної системи.

Естетика романтизму сприяла переборенню обмеженості просвітницько-реалістичного принципу відбуття життєвої емпірики, відображенню складності й суперечливості духовного світу людини, активізації авторського творчого підходу і фантазії щодо художнього переосмислення реального світу. Вплив романтизму на реалістичну прозу надавав їй особливого поетично-емоційного забарвлення й тональності, посилював її художній історизм.

Принциповою закономірністю розвитку прози в середині ХІХ ст. була тенденція до розширення діапазону художнього дослідження сучасної та історичної дійсності й створення цілісного узагальненого її образу, до розробки складних, синтетичних жанрових форм, покликаних відбити в багатьох аспектах та зв'язках і загальні закономірності, й конкретику ускладненого механізму суспільного й особистого життя.

Істотно збагачується система прозових жанрів – у ній з'являються роман, соціальна й психологічна повість, нарис, нові жанрові різновиди оповідань тощо. Урізноманітнюються індивідуальні варіанти й різновиди жанрів повісті й оповідання, відбувається глибша диференціація індивідуальних стилів.

Друга половина ХІХ ст. – період дальшого поступу української культури, літератури, розвитку плідних традицій попередніх етапів та визрівання нових художніх якостей.

Підпорядковуючися загальним закономірностям саморозвитку художніх систем, українська література мала й специфічні національні особливості, що вирізняли її з-поміж інших літератур світу. Ця особливість полягала в постійному тісному зв'язку літератури з національно-визвольним, гуманістичним рухом, у якому вона міцніла й набувала снаги.

На літературному процесі відчутно відбивалася політична роз'єднаність нації, що й далі перебувала в складі Російської та Австро-Угорської імперії, в яких неоднаковими були не лише загальні рівні економічного й культурного розвитку, а й урядова політика стосовно національних культур. Це позначалося на характері та інтенсивності національного самоусвідомлення українського народу, самовизначення й самоорганізації його інтелігенції. За всієї своєрідності суспільно-політичного й культурно-освітнього життя на східно- й західноукраїнських землях спільним було розгортання боротьби проти політичного й національного гніту та за розв'язання гострих соціальних суперечностей.

Від 60-х років в Україні набув значного поширення народницький рух. Групи «Землі і волі», а згодом «Народної волі» й «Чорного переділу» діяли в Києві, Харкові, Одесі, Полтаві та інших містах. Учасники народницького гуртка «Київська комуна» (1873-1874) вели пропаганду серед селян і робітників.

Спочатку дещо романтичний, позбавлений виразного політичного забарвлення, і в основі своїй культурно-освітній громадівський рух дістав узагальнену назву українофільства. Під цією назвою він стає об'єктом провокаційної критики реакційної російської та польської преси, причіпок і переслідувань офіційних властей, тим паче, що в українофільстві дедалі більше почали виявлятися радикальні орієнтації, які кваліфікувалися шовіністичною пресою й урядовими колами як тенденції політичного сепаратизму.

Нові соціально-економічні обставини, розвиток визвольного руху створили сприятливіші умови для розвитку суспільної думки, зокрема науки, мистецтва, літератури, які в другій половині ХІХ ст. становили органічно пов'язані між собою важливі частини єдиної національної культури державно й політично роз'єднаного українського народу. Однак цензурні заборони та урядові переслідування, що тоді особливо посилилися, численні репресивні акції шовіністичних сил у царській Росії ускладнювали й гальмували, деформували й переривали процес розвитку української культури, виключаючи з літературного процесу ряд визначних для свого часу творів.

Емський указ 1876 р. разом із низкою додаткових цензурних розпоряджень 1880-1900 років по-своєму завершував розпочату ще Петром І політику денаціоналізації української суспільності й культури. У саму основу національної культури були спрямовані заборони українських книжок для дітей без національного чуття й усвідомлення власного національного коріння. Заборонялося вживання слів «Запорозька Січ», «козак», «воля» й навіть «Україна».

Широкого загальноєвропейського розголосу набула доповідь М. Драгоманова для літературного конгресу в Парижі (1878), видана окремою брошурою «Українська література, проскрибована російським урядом» - як протест проти небачених у цивілізованому світі переслідувань літератури великого народу та перша патріотична спроба популяризації у світі її здобутків.

У добі формування національних культур особливого значення набуває активне засвоєння життєздатних культурних традицій, їх трансформація й розвиток відповідно до вимог часу й нових потреб суспільства. Саме тому в цей період йшло активне нагромадження матеріалів з історії суспільного, громадсько-культурного життя українського народу, осмислення розвитку мови й народної творчості, літератури. Значна заслуга в цьому, а також у розвитку природних наук, належала вченим, які гуртувалися навколо Київського, Харківського, Одеського, Львівського університетів, Київської духовної академії, Колегії Павла Галагана та спеціальних культурно-освітніх і наукових товариств, зокрема Південно-Західного відділення географічного товариства.

Цього часу написано низку політичних пісень, що сприяли дальшому піднесенню національної свідомості. Особливе значення мала пісня П. Чубинського «Ще не вмерла Україна» (музика Мих. Вербицького), яка відразу стала визнаним гімном національного руху, організацій та партій, а згодом – і державним гімном.

Велика роль у пропаганді українського мистецтва належала театру. За усталеною традицією спектаклі за п'єсами українських драматургів широко включали народні пісні, танці, звичаї та обряди. Взагалі означений період є часом фактичного народження того класичного театру, який зусиллями своїх найвидатніших представників М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, М. Садовського, П. Саксаганського, М. Заньковецької, С. Крушельницької, І. Алчевського вийшов далеко за межі своєї країни.

За умов постійних урядових обмежень сфер функціонування українського друкованого слова література вимущено брала на себе додаткові функції філософських наук, права, а її безпосередній зв'язок із суспільним життям і визвольною боротьбою потребував й особливого типу письменника, для якого виступ у різних сферах культури стає формою гормадської діяльності.

Самі історичні обставини зумовили небувалий раніше в українській літературі приплив талантів, появу цілої плеяди яскравих творчих індивідуальностей – І. Франка, Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, яким виявилися до снаги високі мистецькі завдання не тільки в розширенні змістово-тематичних обріїв, а й в оновленні всієї образно-стильової системи літератури. Багатство та різнобічність тематичних, стильових, художньо-зображальних пошуків є однією з найприкметніших особливостей української літератури другої половини ХІХ ст. Вперше в своїй історії українська література почала розвиватися як цілісний художній комплекс, де представлено всі головні види й жанри зрілої літератури – від поезії, прози й драматургії до літературно-художньої критики, естетики й публіцистики. Цей процес стає характерним для всіх українських земель.

У процесі органічного розвитку літератури того періоду провідним художнім напрямом стає реалізм. У його межах можна було б виокремити такі тематично-стильові течії, як соціально-побутова (Л. Глібов, С. Руданський, І. Нечуй-Левицький, М. Старицький, М. Кропивницький) зі специфічним різновидом народної теми (О. Кониський, Б. Грінченко, Олена Пчілка та ін.); соціально-психологічна, започаткована творчістю Марка Вовчка, А. Свидницького (Панас Мирний, І. Франко та ін.); соціально-філософська, представлена І. Франком, М. Павликом, В. Самійленком, П. Грабовським.

В умовах постійного розширення сфер духовної обсервації соціально-пізнавальні, морально-виховні й естетичні функції літератури реалізуються залежно від індивідуальних особливостей письменників. Однією з характерних ознак реалістичного напряму є його стильова поліваріантність, що й зумовило подальше виокремлення індивідуальних стилів і в українському письменстві.

В українській літературі другої половини ХІХ ст. постають нові теми й нова проблематика, які відбивали суттєві зміни в суспільному й духовному житті народу, - зображення пореформеного «лиха сьогочасного», соціального розшарування на селі, зубожіння й пролетаризації селянства, наростання нових хвиль соціального протесту, для якого, на відміну від раніших стихійних селянських бунтів, характерна диференціація соціальних типів – від безземельного селянина до сільського глитая, від пролетаря до заводчика-фабриканта. Серед новаторських творів на робітничу тематику особливої уваги заслуговує етапний роман І. Франка «Борислав сміється», де вперше в світовій літературі картини свідомої боротьби пролетарів проти жорстокого визиску зображені у світлі нових суспільних ідеалів.

Новий крок в освоєнні традиційної для української літератури теми села становили твори І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Б. Грінченка, почасти О. Кониського та інших, позначені соціально й художньо глибоким відтворенням як загальних процесів, так і поведінки окремих людських громад і їх членів; не колекціонування фактів народної темноти, духовного понівечіння людини, не зображення ідіотизму життя забитого селянина, а осудження рабської психології й поведінки, породжених гнобленням, прагнення розбудити й виховати людську гідність, волю до боротьби за зміну несправедливих відносин, за соціальне оновлення життя.

Потреби українського національно-визвольного руху в другій половині ХІХ ст. особливо вимагали тісного поєднання гуманізму й демократизму, демократичного й національного первнів. Національно гнаними були не лише українські соціальні низи, а й нечисленна національно свідома «еліта», серед неї й письменники, чого не знали, наприклад, письменники російські чи польські.

Реальне зображення рядової людини з її повсякденним життям та інтересами індивідуальним внутрішнім світом, соціальна й психологічна зумовленість характерів – основні відкриття української реалістичної літератури ХІХ ст.

Демократизація й гуманізація літератури одержали свій вияв у відображенні соціальних і духовних конфліктів, у новій концепції людини, стосунків особистості й суспільства. Художньо глибше й усебічніше досліджувано вплив зовнішніх обставин на людину, її залежність від суспільства. Водночас показано й активний опір особистості обставинам, розкрито її духовні сили, здатність змінювати ці обставини в своїх інтересах. Найвиразніше й найпереконливіше процес духовного розкріпачення людини, народження духу протесту проти будь-якого насильства, утвердження права особистості на свободу й щастя показали Панас Мирний та І. Франко. Пафос реалістичного мистецтва полягав у прагненні просвітити людину щодо її суспільних прав та можливостей, розбудити її енергію, загартувати волю до завоювання можливостей вільної творчості, щастя. Цей пафос протистояв споглядально пасивному вболіванню над народним горем, проповіді покірності й нездатності простої людини на високу духовність та історичну дію.

У творах українських письменників дедалі частіше з'являються образи представників інших національностей, що також відбивало одну з характерних особливостей суспільного життя – інтернаціоналізацію капіталу, посилення міжнародних зв'язків людей праці, наукової й творчої інтелігенції, різних національних культур.

Ідейно-тематичне збагачення, широта художнього осмислення дійсності викликати суттєві зміни у сфері художньої форми, зокрема в прозових жанрах, які, відбиваючи рух реальної дійсності й суспільної свідомості, стали провідними в українській літературі цього періоду. Особливо бурхливо розвиваються повістево-романні жанри, самий тип романного мислення, що відкрило можливості панорамного зображення життя та висунуло актуальні соціально-політичні й філософські проблеми. Під пером Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Франка, Коницького, Грінченка, Старицького, Павлика та інших письменників формувалися різні жанрові та ідейно-стильові модифікації великої прози (родинно-побутові, соціальні, історичні, хронікальні, ідеологічні, соціально-психологічні).

Із часом у тканину реалістичного й натуралістичного повістування поряд із строгими документами органічно вводився умовний елемент – притчі, фантастика з новими стильовими функціями порівняно з творами романтичними. Це також формувало нові жанрові й стильові різновиди художньої прози.

Відображення гострих соціальних конфліктів виключало спокійну описово-оповідну манеру з усім комплексом її статично-ілюстративних засобів. Напруженішим стає сюжет, поглиблюються й урізноманітнюються прийоми соціального аналізу, принципу образотворення й типізації. При цьому соціальна детермінованість сюжетних конфліктів і характерів поєднується з психологічною мотивацією вчинків героїв. Однопланово-біографічні сюжетні структури поступаються складнішим – із зображенням кількох якісно відмінних характерів. Нерідко в багатоголосся творів втручається й сам автор, залучається й реципієнт-читач.

Як і в західноєвропейських літературах, центр уваги художника переходить від широкого відтворення зовнішніх обставин дії до глибини внутрішнього життя героїв. Одночасно при цьому траплялося й дещо звужене розуміння типового як найпоширенішого, прямого наслідку певних суспільних обставин і ледве не з постійним, шаблонним комплексом традиційних ознак і характеристик. На зміну характерній для раннього етапу розвитку прози розповіді від першої особи утверджується форма об'єктивної оповіді, що надавало творам більшої епічності, глибини, життєвої вірогідності й художньо-емоційної сили.

Характерною особливістю гостротенденційних творів було посилення публіцистичного елемента. Відчутною функціональною спрямованістю позначено не тільки публіцистичні, ліричні відступи, психологічні медитації, внутрішню мову героїв, а й зовнішні описи та пейзажі. Проза цього періоду вирізняється багатоманітністю оповідних форм – від широких епічних полотен до творів малих жанрів: оповідань, новел, нарисів, сатиричних, гумористичних фейлетонів, образків, побутових замальовок тощо. Зближення літератури з життям розширювало й поглиблювало її зв'язок із народною мовою, яка приносить у твори нові реалії, вдосконалюється стилістично й граматично.

Якісні зміни відбувались і в українській поезії. Розвиток ідейно-естетичних традицій Шевченка, проблемно-тематичне й жанрово-стильове збагачення поезії, розширення образної та ритмометричної системи пов'язані з такими поетами, як П. Куліш, Л. Глібов, С. Руданський, М. Старицький, Ю. Федькович, П. Грабовський, В. Самійленко, І. Мажнура, Б. Грінченко, Я. Щоголев, В. Мова-Лиманський, С. Воробкевич, особливо І. Франко, а згодом Леся Українка. Проблемно-тематична сфера поезії відбивала якісні зміни в суспільному життї народу й людської особистості, в соціальних і філософсько-етичних проблемах часу. Тенденція полягала в посиленні гуманістичного первня, соціальної й психологічної мотивації образів, переживань ліричного героя, ролі слова як виражально-сугестивного засобу. Відповідно до змін у художній свідомості й творчих настановах проходило переосмислення й трансформація в жанровій системі, де розвиток творчих традицій поєднувався з пошуками нових жанрових різновидів.

У цьому плані дальшого розвитку набувають жанри соціально-громадської, інтимної, пейзажної, філософської, пісенної лірики, ліро-епіки (балади, легенди, байки, притчі, казки) й особливо різноманітні за проблемами й характером поеми (соціально-побутова, історична, історико-романтична, лірико-філософська), в якій особливо інтенсивно проявлявся філософський підхід, що включав сюжети, образи світової поезії, загальнолюдського буття. Справжнім новатором, законодавцем поетичної культури виступав І. Франко, який випробував і оригінально модифікував чи не всі поетичні жанри й метрично-інтонаційні системи. До вершин світової поезії належать збірки «З вершин і низин» і «Зів'яле листя», поема «Мойсей».

В умовах цензурних заборон, штучно обмеженого функціонування українського друкованого слова принципового значення набувала українська драматургія з широкою соціальною проблематикою, новими героями й досконалою художньою формою. Виставлені на театральній сцені п'єси М. Кропивницького, М. Старицького, Б. Грінченка, І. Карпенка-Карого, І. Франка розширювали сферу впливу української літератури, її функціональні можливості, спілкування з різними верствами народу. На територіях Російської імперії протягом тривалого часу театральна сцена була взагалі єдиним легітимним місцем, де звучала українська мова. Наскрізна тенденція фактично створеної в цей паріод української класичної драматургії, театру корифеїв ішла від традиційних фольклорно-етнографічних і побутових п'єс, водевілів до проблемних соціальних, психологічних драм і трагедій, сатиричних соціальних комедій на історичному та – головне – сучасному матеріалі з постановкою актуальних соціально-політичних, морально-етичних проблем.

Розширюється й склад критиків – окрім письменників виступають і критики-професіонали. З кількісним і якісним зростанням літератури дедалі більше емпіричного матеріалу потрапляє в орбіту літературної критики, виступи якої стають щораз систематичнішими. На широкому й різноманітному художньому матеріалі вибудовуються ідейно-естетичні концепції («наукового», «ідеального» реалізму, психологізації та індивідуалізації художніх образів тощо), урізноманітнюються й поглиблюються критерії оцінок – від етичних до соціальних і естетичних, збагачується дослідницький інструментарій і термінологія, а в кінцевому підсумку науково аргументованішими й точнішими стають оцінки окремих явищ і процесу загалом та прогностичні міркування про шляхи розвитку літератур. У критиці теоретично усвідомлюється й сам реалістичний метод літератури.

Розширюється жанрово-стилістичне багатство літературно-критичних виступів – з'являються проблемні статті, статті-огляди, літературні нариси, рецензії, бібліографічні анотації й портрети, літературні памфлети, пародії й фейлетони, а зрештою, й фундаментальні синтетичні праці філософсько-естетичного характеру, в яких ніби «зустрічаються» поточна літературна критика з історико-літературними та теоретичними студіями.


Авторський міф України Тараса Шевченка (1814-1861)
Тарас Шевченко – центральна постать українського літературного процесу ХІХ ст. Його творчість утвердила в українській літературі загальнолюдські демократичні цінності та піднесла її до рівня передових літератур світу. У своїй поезії Шевченко звернувся до тем, проблем та ідей (соціальних, політичних, філософських, історичних, художніх), які до нього ще не порушувалися в українській літературі або порушувалися надто несміливо й соціально обмежено. Збагачуючи українську літературу новими життєвими темами й ідеями, Шевченко став новатором і в пошуках нових художніх форм та засобів.

Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за новим стилем) 1814 р. в с. Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії в сім'ї кріпаків поміщика В. В. Енгельгардта. 1822 р. батько Григорій Іванович Шевченко в селі Кирилівці (куди переїхала родина) віддав його «в науку» до дяка Павла Рубана, на прізвисько Совгир. За два роки Тарас навчився читати й писати, і, можливо, засвоїв якісь знання з арифметики.

По смерті матері Катерини Якимівни (1823), а згодом і батька (1825), Тарас деякий час був «школярем-попихачем» у дяка Петра Богорського. Вже в шкільні роки у нього проявилися здібності до малювання. Він мріяв «сделаться когда-нибудь хоть посредственным маляром» і вперто шукав у сусідних селах учителя малювання. Та після кількох невдалих спроб повернувся до Кирилівки, де пас громадську череду й майже рік наймитував у священика Григорія Кошиця. Дитячі враження залишили глибокий слід у свідомості Шевченка й мали величезний вплив на формування його особистості й на всю творчість. Уже в дитинстві він відчув на собі, що таке кріпацтво, сваволя поміщиків, знущання сильного над слабким, голод, сирітство й виснажлива праця. Ще хлопчиком Тарас полюбив чарівну народну пісню, чув від кобзарів думи та історичні пісні, які знайомили його з героїчним минулим рідного краю.

Наприкінці 1828 р. Тараса взято до поміщицького двору в містечку Вільшаній, яке дісталося в спадщину позашлюбному синові Василя Енгельгардта, ад'ютантові литовського військового губернатора Павлові Енгельгардту. У списку дворових Шевченка записано як здатного «на комнатного живописца». У березні 1829 р. Тарас супроводжує жалобний повіз із тілом старого пана через Київ у село Чижове на Смоленщину (місце поховання), а звідти з майном молодих панів прибуває на Гродненщину, до маєтку тестя П. Енгельгардта. І лише на початок вересня опиняється у Вільно, де служив його пан.

Там він виконує обов'язки козачка в панських покоях, а у вільний час потай від пана перемальовує лубочні картинки з популярними сюжетами. Згодом його віддають учитися малюванню. Найвірогідніше, що він короткий час учився у Йогана-Батіста Лампі молодшого (1775-1837), який з кінця 1829 р. до весни 1830 р. перебував у Вільно, або в Яна Рустема, професора живопису Віленського університету. Після початку «листопадового» польського повстання (1830) литовський військовий губернатор О. Римський-Корсаков змушений був піти у відставку. 9 лютого 1831 р. прибув до Петербурга і його ад'ютант П. Енгельгардт. Невдовзі помандрував до столиці у валці з панським майном і Шевченко.

У 1832 р. Енгельгардт законтрактовує Шевченка на чотири роки майстрові петербурзького малярного цеху Василеві Ширяєву. Разом з його учнями Шевченко бере участь у розписах Великого та інших петербурзьких театрів. Невдовзі Шевченко познайомився з учнем Академії мистецтв Іваном Сошенком. Він і його товариш, художник Аполлон Мокрицький, багато роблять для полегшення долі юнака, знайомлять його з відомим письменником Євгеном Гребінкою і конференц-секретарем Академії мистецтв Василем Григоровичем, який дозволяє Шевченкові відвідувати рисувальні класи Товариства заохочування художників (1835). Згодом відбувається знайомство Шевченка з уславленим художником і професором Академії мистецтв Карлом Брюлловим і з не менш відомим поетом і вихователем спадкоємця престолу Василем Жуковським, які відіграли в життї Шевченка надзвичайну роль – викупили його з кріпацтва (1838).

21 травня 1838 р. Шевченка зараховують стороннім учнем Академії мистецтв. Він навчається під керівництвом К. Брюллова, стає одним із його улюблених учнів, одержує срібні медалі за картини «Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці» (1840), «Циганка-ворожка» (1841), «Катерина» (1842). Остання написана за мотивами його однойменної поеми (1838-1839). Успішно працює Шевченко й у жанрі портрета. І саме в цей час розквітає його поетичний талант.

Шевченко почав писати ще кріпаком, за його свідченням, 1837 р. Із перших поетичних спроб відомі вірші «Причинна» та «Нудно мені, тяжкко – що маю робити».

Кілька своїх поезій Шевченко 1838 р. віддав Гребінці для публікації в українському альманасі «Ластівка». Але що до виходу «Ластівки» (1841) 18 квітня 1840 р. виходить друком перша збірка Шевченка – «Кобзар».

Це була подія величезного значення не тільки в історії української літератури, а й в історії самосвідомості українського народу. Хоча «Кобзар» містив лише вісім творів («Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка – Нащо мені чорні брови», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч»), усе ж він засвідчив, що в українське письменство прийшов поет великого обдаровання. Такої непідробної природності, щирого ліризму й художньої майстерності українська поезія ще не знала.

Вихід із друку «Кобзаря», а наступного року – поеми «Гайдамаки» та альманаху «Ластівка» спричинилися до пожвавленого обговорення в пресі питання щодо права на існування української («малоросійської») мови, яку більшість рецензентів визнавали тільки за діалект російської або польської мов. Шевченко гостро полемізував з ними у вступі до «Гайдамаків», датованому 7 квітня 1841 р. й написаному, ймовірно, пізніше за решту тексту.

У 1841 р. він пише російською мовою віршову історичну трагедію «Никита Гайдай» (зберігся уривок), згодом перероблену в драму «Невеста» (зберігся фрагмент «Песня караульного у тюрьмы»). Кінцем лютого 1843 р. датована романтична історико-побутова драма «Назар Стодоля» (написана російською мовою, відома лише в українському перекладі).

1844 р. вийшло друге видання «Кобзаря». Усі ці твори належать до раннього періоду творчості Шевченка, коли він виклично заманіфестував себе як поет «мертвого» українського слова й «громади в сіряках».

Шевченко ступив на літературне поле в епоху розквіту слов'янського романтизму, коли в Україні формувався різновид цього напряму, властивий для недержавних націй (української, білоруської, сербської, словенської та ін.), тісно пов'язаний з національно-визвольними прагненнями нації, її відродженням. Літературний процес ішов бурхливо, прискорено, що спричинялося до співіснування й синкретизму поетичних систем, які в літературах державних народів з «класичним» типу розвитку змінювали одна одну поступово й протягом тривалого часу. Усвідомлення історичної тяглості етнічного процесу й існування власного культурно-психологічного обличчя нації, неповторного національного характеру й мови, потреба національного самовизначення зумовили стрімкий розвиток української історіографії, фольклористики, мовознавства, свідомо працю над розробкою та збагаченням національної літературної мови.

Широкі міжслов'янські культурні контакти стимулювали активний розвиток цих галузей. Іде пожвавлений обмін культурними цінностями – письменники вивчають історію, етнографію, розробляють «екзотичну» тематику інших народів (такі, наприклад, українська й литовська школи в польській літературі), перекладають та переспівують твори інослов'янських і західноєвропейських літератур. Для українського романтизму найдійовішими були зв'язки з російською, польською та чеською літературами; значною мірою через їх посередництво відбувалося знайомство з літературами західноєвропейськими.

На час виходу першого «Кобзаря» Шевченка український романтизм мав за собою майже два десятиліття, перейшовши етап збирання й публікування фольклору, розгорнувши перекладання поезій авторів-романтиків: польських, російських, чеських та словацьких, німецьких, окремих ліричних поезій В. Шекспіра, Дж. Г. Байрона та ін. Оригінальний доробок українських поетів-романтиків був уже настільки помітним, що надавався до виокремлення в ньому чотирьох тематично-стильових течій - фольклорно-міфологічної, психологічно-особистісної, фольклорно-історичної й громадянської.

Підвалиною українського романтизму був фольклоризм – в іпостасі народної міфології та демонології, зрощених із христинською етикою (у фантастичних баладах і віршових новелах), та народної етики й моралі (у побутових баладах).

Подібне слід сказати й стосовно так званої психологічно-особистісної течії, до якої належать пісенні стилізації фольклорної родинно-побутової лірики, напівлітературні, напівфольклорні романси, а також баладна лірика з мотивом нещасливого кохання, де імперсональні персонажі змальовані у стереотипних ситуаціях. Ці твори не так виражають, як змальовують, розповідають про традиційно-типові душевні стани героїв (тугу, розпач, захват, замилування, надію тощо), але суто особистісне «я» ліричного героя ніде не виявляється й не заявляє про себе неповторно-індивідуальним характером переживання, - таке «я» з'явиться лише в поезії Шевченка.

Замилування романтиків жанрами ліро-епічної балади й баладної лірики свідчить про тяжіння до сюжетності, до розповіді про певний конкретний випадок, епізод; це тяжіння простежується і в жанрі віршового оповідання, новели, образка. Епічний сюжет у таких творах ліризований, зігрітий м'яким співчуттям чи гумором, але ця суб'єткивність не забарвлена індивідуальною інтонацією, вона по-фольклорному загальна; майже ніде автор не втручається в розповідь (вигуком, запитанням, звертанням до героя або до читача), ніде не коментує зображуване, не роздумує над ним, не ставить його як паралель до власної долі тощо, - словом, не виявляє власного авторського бачення. Натомість Шевченко робить це вже у своєму найранішому творі – баладі «Причинна».

Для Шевченка кожна п'ядь землі України свідчила про минулу славу й минулу трагедію, наслідком якої було нинішнє поневолення народу – не лише політичне й економічне, а й духовне: міцно закорінене почуття національної кривди. Як і народні думи й пісні, Шевченко оспівує двохсотрічну героїчну історію козаччини з її бурхливою енергією, завзяттям, мужністю й саможертовністю, спільністю мети, що єднала всіх у монолітну масу, мети обов'язково шляхетної, справедливої – захисту народу від чужоземних напасників, визволення бранців.

Шевченко «творив «міф України», свідомий свого історичного завдання і своєї місії, свідомий призначення цього міфу, як етнокультурного, так і суспільно-політичного... Його міфотворчість не знімала історію України, а виростала з неї та концентрувала її в своєрідну міфологізовану метаісторію і водночас продовжувала її – у формі профетично-візіонерського спрямування в майбутнє, до відродження України».

Шевченко нікого не наслідує. Творчо перетопивши в собі численні історичні, фольклорні, літературні джерела кількох слов'янських літератур, він далеко відривається від попередників міццю поетичного таланту, відчуттям органічної спорідненості з козацтвом і гайдамацтвом, побратимства з ним. Це дає йому змогу відтворити цілу симфонію настроїв, загальний дух Січі. Новими були лаконізм, точність, стилість і милозвучність мови та вірша, «геніальна пластичність» і «сміливість поетичних помислів-образів», бурхливість співпереживання з тими, кого він зображує.

Між фольклорно-історичною й громадянською течіями в українському романтизмі немає неперехідної межі: почуття національної туги, зумовлене опозицією минуле/сучасне, мало ідеологічний характер, заперечуючи сьогодення як занепад нації та протиставляючи особистість ворожому соціально-несправедливому суспільству. Ліричні портрети людей різних станів, тема кобзаря, бандуриста, поета, ліричні образки й ліро-епічні віршові оповідання чи баладні твори ліризували історичні сюжети, цюхвилинний життєвий матеріал, надаючи йому медитативності, яку поглибив і розвинув Шевченко, розмірковуючи над найвагомішими суспільно-політичними та морально-етичними проблемами.

Яскравою вивляється неповторна художня індивідуальність поета з тільки йому властивими образним мисленням, стилем, колом улюблених тем, мотивів і образів. Їхній синтез маємо в суто шевченківському різновиді елегії - «Думи мої, думи мої...», написаної як програмовий вірш і ліричний вступ до першого «Кобзаря», де вперше в новій українській поезії взагалі яскравіше постає романтичний образ ліричного героя-поета з автобіографічними моментами власної долі (сирітство, самотність, чужина) й виразно окресленими поетичними темами, що хвилювали Шевченка: ліричною темою кохання й героїчною темою козацької слави, - тобто власною творчою програмою. Ліричний сюжет елегії – пошуки призначення й адресата свого поетичного слова й самоутвердження себе як поета національного.

Історичні поезії Шевченка пройняті волелюбними мотивами й надихані сучасністю. Вони мали збудити національну й соціальну самосвідомість українців, протиставити їхній громадянській пасивності героїчну боротьбу предків за волю. У цьому Шевченко використав досвід громадянського трактування історичної теми у творчості поетів-декабристів, передусім Кіндратія Рилєєва (ремінісценції з творів Рилєєва знаходимо в трагедії «Никита Гайдай», поемі «Тризна»), українських романтиків А. Метлинського (Амворсія Могили), М. Костомарова (Ієремії Галки). Певний вплив на трактування поетом минулого України мали й тогочасна історіографія, й літературна традиція. Особливо вплинула на формування історичних поглядів Шевченка преромантична «Історія русів». Та найголовніше, що Шевченків образ історичного минулого грунтувався на народних уявленнях про Запрозьку Січ і козацтво, як вони склалися в народній пам'яті, переказах, піснях і думах, і відповідав настанові поета звеличити героїчну боротьбу народу за волю.

Саме думи й історичні пісні насамперед давали натхнення історичній музі поета. Тут Шевченко піднімався на високій хвилі національного відродження, яка охопила всю Слов'янщину: до минулого зверталися для пробудження національної самоповаги, усвідомлення й утвердження себе як народу з давньої самоповаги, усвідомлення й утвердження себе як народу з давньою і героїчною історією. Саме для майбутнього потрібен був героїчний образ України, й не тієї, що вже ніколи не вернеться, а тієї, яка ще відродиться в душах її синів, витіснивши в непам'ять ганебний дух покори.

Героїзм і мучеництво вільнолюбного народу й стали головними рисами Шевченкового образу України, його національного міфу, який творився поетом уже в ранній ліриці та історичних поемах.

Народні перекази й пісні були основним джерелом романтичної героїко-історичної епопеї «Гайдамаки», присвячної Коліївщині (1768) – антифеодальному повстанню на Правоборежній Україні проти польської шляхти (використав поет також історичні праці й художні твори українських, російських і польських істориків та письменників про Коліївщину). В умовах кріпосницької Росії поема, в якій возвеличувалося народне повстання проти соціального, національного й релігійного гноблення, сприймалося як політичний твір.

Своєрідність художнього історизму твору визначається завданням змалювати епічний розмах подій і здійснюється шляхом романтичної гіперболізації масштабу подій: мікрочас подій (кілька діб) охоплює макропростір („всю Україну“), змальований широкими панорамними пейзажами.

Причому обидві фабульні лінії твору (романічна й епічна, подійна) злиті в одну велику подію, - таке поглинення індивідуального громадським притаманне саме фольклорному часові (М. Бахтін). Фольклорні уявлення, де життя людини ще не відокремлене від життя природи, лежать в основі образності твору – розгорнутих метафор бою й бенкету, крові й посіву, кари й вечері, смерті й гулянки, в основі персоніфікації предметів і явищ природи, психологічної єдності героя з природою. Поема пройнята пафосом визвольної боротьби; вона містить алюзії, що допомагали читачеві усвідомити її сучасний соціально-політичний підтекст.

Історична доля України була предметом невідступних Шевченкових роздумів і болючих переживань. У ній коренилася неприваблива сучасність колонізованої імперією країни, але в ній яскравіли й разючі приклади саможертовності в боротьбі за волю й незалежність. Саме їх шукав у козацьких літописах, історичних працях, найбільше – в «Історії русів» молодий поет, прагнучи знову воскресити в покірливих сучасниках героїчний козацький дух.

Другий видатний твір цього періоду – поема «Катерина», в якій поет уперше звертається до розробки сюжету про жінку-страдницю, покритку.

Поема побутова за тематикою, етологічна за проблематикою, причім морально-етичний – передусім – конфлікт містить і національний, і соціальний плани. Між літературними попередниками поеми – європейська міщанська драма й сентиментальна повість (мотив кохання пана й «простолюдинки» з трагічним кінцем), байронічна поема – європейська й слов'янська (мотив кохання туземки з чужинцем, ліризм розповіді, особливості композиції та стилю). «Катерині» безпосередньо передувала сентиментальна повість Г. Квітки-Основ'яненка «Сердешна Оксана». Але спільні сюжетні мотиви покладено в основу фабули тільки в першому розділі поеми та в її фіналі; центральна ж частина твору – хресний шлях покритки Катерини – цілком оригінальна.

Зневажена коханим, Катерина кидається у ставок. Її загибель у конфлікті зі світом облуди логічна й художньо вмотивована як характером героїні й суспільними обставинами, так і переступом «закону роду», одвічного морального імперативу, який оберігав родину й нове покоління, а з ними й етнос, націю. Оплакуючи понівечений цвіт – молоде життя чистої дівчини-красуні, поет підносить руссоїстський ідеал «природної людини», протиставлений оманливим цінностям цивілізації визискувачів, репрезентованих чужинцем-офіцером, людиною іншої ментальності, чужої моралі.

Уже в поемі «Катерина» окреслюються суто індивідуальний синтез просвітницького раціоналізму (заданий, повчальний характер фабули, адресація розповіді слухачкам, реалістична типовість конфлікту й художніх деталей народної моралі й психології), сентименталізму (ідеалізація героїні, виразне авторське замилування й розчулення), романтизму (в основі фабули – нетиповий випадок вигнання батьками знеславленої дочки; однозначна контрастність персонажів, одноплановість характеру героїні, трагічна розв'язка, стиль романтичної «байронічної» поеми тощо). Твір швидко набув популярності, помандрувавши з панських віталень у передпокої та на села.

Ранній Шевченко – романтик. Це романтизм протесту проти жорстокої дійсності, в основі якого – утвердження права кожної людини на свободу й щастя. Прикметно, що романтичний герой раннього Шевченка – це насамперед борець за волю – Тарас Трясило («Тарасова ніч»), Підкова («Іван Підкова»), Гонта, Залізняк, Ярема («Гайдамаки»), Гамалія («Гамалія»).

Ці романтичні герої не протистоять масі, а є виразниками її прагнень і сподівань. Романтичні риси властиві й ліричному героєві ранніх «думок» Шевченка. Саме від ранньої творчості бере початок характерне для художньої системи зрілого Шевченка органічний синтез романтичного й реалістичного первнів. Воно наявне уже в поемі «Катерина» й у романтичній поемі «Гайдамаки» (конкретно-історичне зображення соціальних обставин).

Орієнтація на романтичну традицію сприяла утвердженню поезії Шевченка на засадах демократизму й національної самобутності, зверненню поета до народнопоетичних джерел. З романтичною традицією пов'язані й поетика раннього Шевченка, його образність (від характеру образів-персонажів до тропіки й тяжіння до «поетики контрасту»). Молодий Шевченко перебуває під могутнім впливом народної пісні, його поезія пройнята народною символікою (образи могили, вітру, долі, моря, тополі, червоної калини тощо). В його тропіці домінують символи, метафори, персоніфікації явищ природи й абстрактних понять, уподібнення, порівняння, епітети народнопісенного походження. Така характерна особливість Шевченкового образотворення, як повторюваність певних образів і мотивів, теж пов'язана з традиціями фольклорної поетики. Вплив народнопісенної поетики позначився і на віршуванні Шевченка. В його ритміці 40-х років поряд із книжним силабічним віршем та «пушкінським» 4-стопним ямбом домінує по-новаторськи розроблений 14-складовий (коломийковий) вірш, частково сприйнятий від українських романтиків.

Водночас уже в ранніх поезіях Шевченка з'являються самобутня тропіка, риси властивої зрілому поетові образної уяви (реалістична конкретність, тяжіння до пластичного образу). Тропи, запозичені з фольклору, поет трансформує, надаючи їм глибокого символічного значення й соціального наповнення. Тоді ж стає помітною й така характерна особливість Шевченкового образотворення, як дивовижна здатність уособлювати абстрактні ідеї, що згодом допоможе йому сказати нове слово в політичній поезії (метафоричний образ «волі», яка «лягла спочить» у козацькій могилі та імперського орла, що «над нею Сторожем літає», - в елегії «Думи мої, думи мої» тощо).

Генетично й типологічно рання творчість Шевченка пов'язана як із творчістю І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, українських романтиків 30-х років (Л. Боровиковський, А. Метлинський, І. Срезневський, М. Маркевич, «Украинские мелодии» якого можна розглядати як явище й української, і російської літератури, та ні.), так і з традиціями російського романтизму (поети-декабристи, О. Пушкін, М. Лермонтов, І. Козлов та ін.), а також романтизму польського (особливо Ю. Б. Залеського та А. Міцкевича) та європейського взагалі. У поезіях Шевченка знаходимо розробку образів і мотивів, характерних для його попередників (образи народного співця, козака, гетьмана, могили тощо). Романтизм Шевченка позбавлений містичних і казково-екзотичних мотивів, настроїв жаху, невиразно-абстрактного красномовства, туманної загадковості. Його фантастика – фольклорно природна, лагідна, є органічною народному побутові; характери його героїв, навіть гіперболізовано пристрасні й сповнені контрастів, - усе ж не є відчужено індивідуалістичними, а природно виростають із народного середовища. З традиціями української та російської літератур Шевченка пов'язують насамперед і розуміння високого суспільного призначення поезії, й громадянське трактування історичної теми, й «учительна» настанова пробудити в читача соціальну й національну свідомість. Однак будь-які впливи – літературні й фольклорні – входять у поезію Шевченка творчо переосмисленими. Вже його ранні твори є новаторськими. Оригінальність Шевченка-поета визначає не тільки його величезний і неповторний талант, а й соціальна позиція співця пригноблених мас.

Новий період творчості Шевченка охоплює 1843-1847 роки (до арешту) і пов'язаний із двома його подорожами в Україну. За назвою збірки автографів «Три літа» (яка містить поезії 1843-1845 рр.) ці роки життя й творчості поета названо періодами «трьох літ».

Сюди ж фактично належать і твори, написані 1846-1847 рр. (до арешту). Перша подорож Шевченка в Україну тривала близько восьми місяців. Виїхавши з Петербурга у травні 1843 р., поет відвідав десятки міст і сіл України (рідну Кирилівку, Київ, Полтавщину, Хортицю, Чигирин тощо). Спілкувався з селянами, познайомився з численними представниками української інтелігенції й освіченими поміщиками (зокрема, з М. Максимовичем, В. Білозерським, П. Кулішем, В. Забілою, О. Афанасьєвим-Чужбинським, братом засланого декабриста С. Волконського – М. Рєпніним і з його дочкою – письменницею Варварою Рєпніною, з колишнім членом «Союзу благоденства» О. Капністом, майбутнім петрашевцем Р. Штрандманом, художниками О. Сенчилом-Стефановським, М. Сажиним та ін.).

В Україні Шевченко багато малював, виконав ескізи до альбому офортів «Живописная Украина», який задумав як періодичне видання, присвячене історичному минулому й сучасному народному побуту України. Єдиний випуск цього альбому вийшов 1844 р. у Петербурзі. Осібно стоять дві романтичні поеми російською мовою «Слепая» і «Тризна».

В Україні поет на власні очі побачив розгул кріпосництва, сваволю поміщиків і чиновників, злиденне життя селянства, яке влада позбавляла освіти, витравлювала всіляку пам'ять про гетьманщину, зневажала мову й пісню, виховувала комплекс меншовартості. Повернувшися до Петербурга наприкінці лютого 1844 р., Шевченко під враженням подорожі пише ряд творів (зокрема, «комедію» «Сон»), які мали етапне значення для розвитку української літератури. Відтоді його творчість набуває відверто антисамодержавного, антикріпосницького та національно-визвольного спрямування.

Навесні 1845 р. Шевченко після надання йому Радою Академії мистецтв звання некласного художника повертається в Україну з наміром оселитися на батьківщині. Знову багато подорожує (Полтавщина, Чернігівщина, Київщина, Волинь, Поділля), виконує доручення Київської археографічної комісії, записує народні пісні, малює архітектурні й історичні пам'ятки, портрети й краєвиди.

З жовтня по грудень 1845 р. поет переживає надзвичайне творче піднесення, пише один за одним шедеври – поеми «Єретик», «Сліпий», «Наймичка», «Кавказ», «І мертвим, і живим...», поезії «Холодний Яр», «Як умру, то поховайте» («Заповіт») та ін. Усі свої твори 1843-1845 рр. (крім поеми «Тризна») він переписує у згаданий альбом, якому дає назву «Три літа».

В 1846 створює балади «Лілея» й «Русалка», наступного року (до арешту) – поему «Осика» («Відьма»). Тоді ж він задумує нове видання «Кобзаря», куди мали увійти його твори 1843-1847 рр. легального змісту. До цього видання пише у березні 1847 р. передмову, в якій викладає свою естетичну програму, закликає письменників до глибшого пізнання народу й різко критикує поверховий етнографізм і псевдонародність. Однак видання не було здійснене через арешт поета.

1846 р. у Києві Шевченко знайомиться з М. Костомаровим, М. Гулаком, М. Савичем, О. Марковичем та іншими членами таємного антицарського та антикріпосницького Кирило-Мефодіївського братства і підтримує далі з ними зв'язок. Братство виникло в річищі західноєвропейських визвольних рухів (так званої «Молодої Європи») та слов'янського національного відродження. Його метою було:

- пробудження національної самосвідомості українського народу через освіту в національному та християнсько-євангельському дусі;

- ліквідація кріпацтва й запровадження демократичних свобод;

- створення федерації (власне конфедерації) рівних слов'янських народів.

Твори періоду «трьох літ» мали безперечний вплив на програмові документи братства. У березні 1847 братство було розгромлене. Почалися арешти. Шевченка заарештували 5 квітня 1847 р., а 17-го привезли до Петербурга й на час слідства ув'язнили в казематі ІІІ відділу «Імператорської його величності канцелярії», тобто охранки.

Твори періоду «трьох літ» написані рукою зрілого майстра. Це час усвідомлення суті трагедії України в суспільно-політичному, національному, релігійному, морально-етичному вимірах. Переважали масштабні історіософські твори, де поет заглиблюється в минуле України, болісно шукаючи ті зламні моменти, що привезли до повної втрати самостійності й перетворення на колонію. Непорушна, стійка віра в могутній вплив поетичного слова, зверненого до сучасників, зумовлює його активну позицію, неодмінну орієнтацію його на читача, ораторський характер стилю громадянської лірики цього періоду, не розрахованої на цензурний друк. Шевченкова поезія охоплює тепер значно ширше коло явищ суспільного буття, а художнє відтворення дійсності набуває більшої конкретності й аналітичності, ніж раніше. У творах періоду «трьох літ» політичні ідеї поета стають його художніми ідеями й визначальним формотворчим чинником поезії, що зумовило його звернення до політичної сатири, інвективи, викривального монологу, до найширших художніх узагальнень, до умовності, фантастики, гротеску.

Його революційні поезії одверто прагнуть активного впливу на свідомість читача. І водночас вони наскрізь ліричні. Ліричне начало наявне й у сатиричних поемах, воно – і в схвильованості розповіді поета, і в яскраво суб'єктивному забарвленні тропів, і в безпосередніх ліричних «втручаннях» у розповідь. Саме «образ автора» в політичній поезії Шевченка виростає в образ-характер. Політична Шевченкова поезія не стільки людинознавча, скільки суспільствознавча: головна її мета – присуд дійсності, яку художньо «моделює» поет, а предмет зображення – не людські характери та їх психологія, а соціально-політичний «стан речей», типові для тогочасної дійсності суспільні обставини.

У громадянській ліриці з'являється образ поета-юродивого, який усе знає, розуміє, оплакує руїну-Україну, але якого люди не чують. Юродивий у християнській традиції – провісник, носій слова Божого; і тим страшнішим є майбутнє людей, зайнятих марнославним клопотом, буденною метушнею і збайдужілих до спільної долі всієї нації. Поет не може змиритися з тим, що нелюдські зусилля народу, криваві жертви в боротьбі за волю й незалежність лишилися марними; вільна Україна пішла в непам'ять, опинилася в позачассі. Єдина надія поетова – не власне слово, яке пробудить націю («Чигирине, Чигирине...») – мотив, що набув нового, дійового змісту. Цей же образ юродивого виступить згодом у зачині ліричної поеми-послання «І мертвим, і живим...»

Іншу іпостась ліричного героя – уже не в трагічній постаті юридового, а в бурлескній масці простака, започаткованій у полемічному вступі до «Гайдамаків», маємо розгорнутою у вступі та петербурзькому епізоді поеми «Сон» (У всякого своя доля...)» - ліричного памфлета, першого твору політичної сатири, - й у творчості Шевченка, й у новій українській літературі, - сатири, спрямованої проти соціального й національного гноблення українського народу, проти підвалин тодішнього соціально-політичного ладу – самодержавства, кріпосництва, церкви, проти рабської покірливості мас і національної зради еліти українського суспільства, що пішла на службу імперській владі. Поема «Сон» стала принципово новим явищем у літературі не лише України, а й усієї імперії. В ній уперше в історії сатири самодержавство викривалося з позицій кріпосного селянства, яке усвідомило себе (в особі Шевченка) політично. Цей твір поставив автор в один ряд з найвидатнішими сатириками світової літератури.

У поеми «Сон» Шевченко вперше в українській літературі створює узагальнену художню панораму соціально-політичного буття Російської імперії у його найсуттєвіших виявах. Це насамперед кріпосництво (образ українського села), рекрутчина й солдатчина, політичний терор (образ сибірської каторги). Це цар і його поплічники (сцена в палаці). Це суспільно пасивний загал («недобитки православні»). Це зденаціоналізовані перевертні, що пішли служити імперському режимові. Це колоніальне гноблення України – винищення на канальних роботах козацьких полків – квіту народу; розправа над П. Полуботком, що зображення як ідеальних захисник України та мученик за її волю. Це образ Петербурга як сатанинського міста на загаченому кістками тисяч людей, і козаків особливо, багнищі в пекельному тумані, міста, що є виявом злочину імператора в багряниці, зшитій «жилами твердими» цих мучеників.

Гротесковий характер має й політична поема-«містерія» «Великий льох», у якій Шевченко в алегорично-фантастічній формі осуджує явища минулого й сучасного України. Жанр романтичної драматизованої поеми-містерії, поширений у європейському романтизмі, походив від середньовічної містерії. Цей історіософський жанр дозволяв міфологізувати конкретні історичні події, надавши їм універсального смислу всесвітньої боротьби Добра та Зла. Це драматизована поема, де авторові належить лише композиційна рамка, ліричний епілог та окремі ремарки, слово ж надане самим персонажам: їх троє у кожній із трьох сцен. Партії персонажів – це ліризовані монологи-передісторії трьох дівочих душ; злісне каркання й похвальба трьох ворон – злих демонів українського, російського та польського народів, призвідців їхнів нещасть; безглузда суперечка трьох живих персонажів – лірників, які, ймовірно, уособлюють «сліпоту» тогочасної інтелігенції, яка мала б бути провідником народу.

Якщо в поемах «Сон» і «Великий льох» Шевченко типізує дійсність, створюючи передусім сатиричні ситуації й картини життя, то в політичних поезіях – «Кавказ», «І мертвим, і живим...», «Холодний Яр», «Три літа» та інших основною формою сатиричного образотворення є саркастичний ліричний монолог. У цих Шевченкових інвективних і політичних медитаціях головним «героєм» стає, власне, думка-переживання поета, а на перший виступають безпосереднє викриття й картання суспільного зла, сатиричні оцінки й характеристики.

Таким лірично-сатиричним монологом є один із найвидатніших творів світової політичної поезії – інвектива «Кавказ» (1845), у якій поет осуджує війну царизму проти горян і уславює боротьбу народу за свободу. Написаний у вирі імперсько-колонізаційної повені, яка кілька десятиліть захоплювала навіть найкращі уми російського суспільства, «Кавказ» був громадянським учинком величезної мужності. Та змістом лірична поема виходить поза локальні межі теми соціально-політичну систему миколаївської Росії, яка постала й збагатилася на безперервних загарбницьких війнах, насильстві над іншими народами, що «добровільно» (як народ Шаміля) приєднувалися до імперії. Колонізаторська сутність російського імперіалізму з його лицемірною офіціийною демагогією, бездушно жорстоким військом, слухняною забюрократизованою церквою, розвінчана безжально й ущент. Поет утверджує ідею братерства та єднання народів імперії у боротьбі з самодержавством.

Виходячи й поза межі антиколоніалізму, твір переріс в осудження агресивності християнської цивілізації взагалі, загарбницька практика якої спотворила людинолюбну сутність євангельського вчення. Цей масштабний образ «християнської» цивілізації «крім актуальності, містить у собі позачасовість і позалокальність. Це метафорична картина загального стану світопорядку, хвороби суспільної природи людства... Це жадання перемоги добра над злом, це ствердження свободи як призначення людини і людства, це звага обстоювати правду перед Богом... Шевченків Бог – Бог усіх, хто хоче правди». У «Кавказі» виявилися найхарактерніші риси Шевченкової сатири як сатири переважно ліричної, з властивими їй взаємопереходами ствердження й викриття, саркастичної й героїчної інтонацій, високого пафосу та зниження. Це художньо довершений твір, у якому розвиток і зіткнення поетичних мотивів підлягають законам музичної сонатної форми.

Ці риси Шевченка як політичного сатирика наявні також у його посланні «І мертвим, і живим...» (1845), адресованому «землякам» - українській дворянській інтелігенції, ліберальному панству. Зміст його насамперед сатиричний: поет викриває фальшиве «народолюбство» лібералів, нещирість їхнього «патріотизму» та небаження знати ту реальну криваву ціну, яку сплачував народ, обстоюючи незалежність України. Але сатиру в творі підпорядковано позитивному завданню – спонукати адресатів послання захищати народні інтереси: це «усовістительна» сатира. Розуміючи, що для визволення нації із пут колоніальної залежності необхідні одностайні зусилля, тяжко переживаючи захланність кріпосників, що призводила до страшних соціальних конфліктів, - поет намагається пробудити в серцях кращої частини панства милосердя до своїх селян-кріпаків і патріотизм, усовістити їх або й застерегти, погрожуючи реальною перспективою кривавого повстання, яке знекровить націю. Метою ж була національна злагода за умови демократизації суспільства, - тільки таким чином можливе досягнення соцільного, політичного й національного визволення; йому мало передувати визволення духовне й моральне. Ці засади – нове слово не тільки в українській літературі, а й в усій суспільній думці України.

Провідна риса поезії Шевченка – нерозривна єдність його ліричного «я» і всенародного «ми». Ця риса властива не тільки політичній ліриці поета, а й усім його ліричним поезіям. Навіть розкриваючи найінтимніше, він говорить про свою добу, про суспісльство.

В «Заповіті», у якому класичний жанр «пам'ятника» (Горацій, Беранже, Державін, Пушкін та ін.) поєднано з бунтівним закличним гімном, зверненим до народу, який визволяється, - домінує почуття власної невіддільності від його долі. Екзистенційна ситуація тяжкої хвороби з невідомим її завершенням змусила поета відкинути спроби умовляння й усовішання різного роду взискувачів та гнобителів і голосно закликати уярмлених людей до збройного повстання – раз і назавжди змити всю нечисть із рідної землі. В основі апокаліптичної візії майбутньої розправи над гнобителями – міфологічний архетип жертвоприношення, яке необхідне, щоб назавжди змінити світ. Інспіроване як біблійною саможертвою Мойсея, так і романтичним богоборством Байрона, Міцкевича, бунтарство поета сягає небачено далеко, переходячи крайню для глибоко віруючого християнина (яким усе життя залишався Шевченко) межу: навіть після смерті його душа не покине рідної землі й не упокоїться, доки рідний народ – уярмлений.

Крім образу ліричного героя – гнівного й скорботного викривача суспільного зла, в політичних поезіях Шевченка майже не знаходимо образів-характерів. Предмет художнього зображення в них – насамперед «суспільні обставини», у функції яких виступають фактично й негативні персонажі (цар, пани-«земляки» тощо). Не належать до категорії образів-характерів і «вічні» образи, такі як Прометей («Кавказ»), «цар волі» («Сон»), у яких поет персоніфікує свої позитивні ідеї. Проблема створення образу-характеру постає перед Шевченком, коли він звертається до жанру побутової та історичної поеми.

Романтичний образ-характер патріота, борця «за темнії люди» створив Шевченко в поемі «Єретик» (1845), написаній на сюжет із національно-визвольної боротьби Чехії ХV ст.

Риси ідеальності мають і позитивні образи-характери соціално-побутових поем з життя українського села – «Наймичка», «Сова» - та історично-побутової поеми «Сліпий». В образах Ганни («Наймичка»), удови («Сова»), Степана, Ярини та її батька («Сліпий») поет утілив свій (власне, народний) ідеал життя «по правді». Його образам селян властиві органічна моральність, добрість, самопожертва й непоказний, «тихий» героїзм – не раптового душевного спалаху, а всього життя. І водночас його позитивні герої – не плід ідеалізації народу. Поет реалістично типізував у образах своїх «праведниць» (Ганни, удовиці) найкращі реальні риси народного характеру. Світ етичний ідеал він віднайшов саме в народному середовищі.

«Наймичка» - етапний твір у розвитку Шевченкового психологічного реалізму. Поглибленню психологізації характерів сприяє широко застосовуваний поетом і особливо виразно виявлений у побутових поемах спосіб розповіді, зітканої з «голосів», позицій, «чужої мови» персонажів; «чиста» розповідь від «автора» займає дуже мало місця. Погляд на події, їх оцінка, формально належні розповідачеві, насправді природно й непомітно передаютъся від одного персонажа до іншого, взаємно висвічуючись, творячи реалістичну глибину психологічної перспективи.

Шевченкові високою мірою властива лірична манера викладу (взірцем якої були байронічні поеми Пушкіна, сентиментальні повісті Г. Квітки-Основ'яненка) з її емфатичною насиченістю, ліричними відступами, окликами, звертаннями (до героїв та до читача), тобто з всіма можливими виявами авторської співучасті й співпереживання. Один із небагатьох винятків – саме поема «Наймичка», манера викладу якої, на перший погляд, об'єктивна, позбавлена ліричних вигуків, звертань, відступів тощо. Однак завдяки багатоголоссю, зміні точок зору, внутрішній психологічній позиції стосовно героїв, - позиція автора й тут дуже виразна. Змальовуючи образи позитивних героїв з народу, він не просто протиставив свій етичний ідеал антилюдяному світові «темного царства», а й розкрив трагедію цього ідеалу, його несумісність із тодішніми умовами життя.

Антицаристські твори з відібраного при арешті альбому «Три літа» стали головним доказом антидержавної діяльності Шевченка (його належність до Кирило-Мефодіївського братства не була доведена). «За створення підбурливих і найвищою мірою зухвалих віршів» його призначено рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу. На вирок Микола І дописав: «Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати». Були вилучені з продажу й Шевченкові поезії. 8 червня 1847 р. Шевченка привезли до Оренбурга, звідти – до Орської фортеці, де він мав відбувати солдатську службу. Почалися місяці принизливої муштри.

Поезії, написані на засланні, становлять новий етап творчого розвитку Шевченка.

Його творчість цих років має характерні особливості, зумовлені новим життєвим досвідом. Наявна вже в період „трьох літ“ загальна творча еволюція Шевченка до простоти й природності поетичного образу, до поглибленого психологізму повно й яскраво виявилась у його поезіях цих літ. Вражає й інтенсивність творчого процесу Шевченка-засланця. З десяти років заслання на активну поетичну діяльність припадають тільки перші три. Та за ці три роки він написав більше поезій, ніж за всі інші періоди творчості. На відміну від періоду «трьох літ» Шевченко зі зрозумілої обережності тепер майже не пише відверто політичних творів. Помітно збільшується кількість поезій на теми життя кріпацького села. Трагізм людської долі в «темному царстві» самодержавно-кріпосницького ладу й водночас здатність людини протистояти нелюдським суспільним обставинам – домінантна тема «невільницької» поезії Шевченка, яка із «суто» соціальної переакцентовується на морально-етичну.

У роки заслання Шевченко, як і раніше, працює в різних поетичних жанрах. Він пише побутові («Княжна», «Марина», «Москалева криниця», «Якби тобі довелося...», «Петрусь» та ін.) та історичні поеми й вірші («Чернець», «Іржавець», «Заступила чорна хмара...», «У неділеньку у святую...» та ін.), вірші й поеми сатиричного змісту («П. С.», «Царі»). Та головний набуток його творчості 1847-1850 рр. – лірика. Лірика й особистого плану, й рольова, в якій чільне місце належить віршам у народнопісенному дусі; це – етап не тільки в його творчому розвитку, а й в українській поезії взагалі. Реалістичним психологізмом, природністю поетичного вислову вона випереджала літературну добу й створювала грунт для дальшого піднесення української поезії наприкінці ХІХ ст. (І. Франко, Леся Українка).

Спогадами про Україну, тугою за рідним краєм навіяно Шевченкові вірші в народнопісенному дусі (пісні або ліричні мініатюри), більшість яких написано на Косаралі. Здебільшого це жіночі монологи, кожен з яких – психологічний шкіц народного жіночого характеру («І багата я...», «Породила мене мати...», «Не вернувся із походу...», «Ой люлі, люлі, моя дитино...», «Ой я свого чоловіка...», «Якби мені, мамо, намисто...» та ін.). Цим творам властива глибина відтворення психологічного стану ліричного персонажа при граничному лаконізмі ропзовіді. В ліричних монологах своїх знедолених героїнь поет своєрідно об'єктував власний душевний стан. Для цих пісень і мініатюр Шевченко черпав мотиви та образність із фольклорних джерел, підпорядковуючи запозичене власній могутній творчій індивідуальності.

Шевченко творить національний міф і змальовуючи козацькі звичаї, способи організації – військової та громадської – життя національного організму (подібно до ранніх поезій «Іван Підкова» та «Гамалія») у поезіях в стилі народної думи «У ніділеньку у святую...» (вибори гетьмана) та «Хустина» (епізод козацького воєнного походу), у баладі «У тієї Катерини...» (вага козацької честі та звичаю побратимства). Окреме місце серед історичних поезій Шевченка займає сатирична поема-цикл «Царі». Сюжети біблійної та давньоруської історії поет використав як матеріал для дискредитації ідеологічних підвалин сучасного йому ладу – царизму й церкви. Історичний предмет зображення включено тут у такі змістові контексти, які надали твору багатозначної інакомовності, що можна говорити про параболічний характер його художньої структури. Тяжіння до параболічних, притчеподібних структур найвиразніше виявилося згодом у Шевченкових поезіях останніх років його життя на біблійні та античні теми («Неофіти», «Саул», «Во Іудеї во дні одни...» та ін.).

На засланні Шевченко написав дев'ять побутових поем на сюжети з життя українського села. П'ять із них – «Княжна», «Варнак», «Меж скалами, неначе злодій...», «Марина», «Якби тобі довелося...» - одверто антикріпосницькі. Сюжетні колізії цих поем досить схожі: майже всі вони варюють мотив збезчещення паном селянки (варіації того самого мотиву, як зазначалося, - характерна риса художньої індивідуальності поета). Такий аспект викриття кріпосництва через побут (зображення морального звиродніння панів, яке призводить до життєвої трагедії цілковито залежних від них і безправних кріпаків) не новий у поезії Шевченка («Слепая», «Відьма»). Та в побутових поемах років заслання з'являється й новий мотив – мотив стихійного опору скривджених панській сваволі («Варнак», «Марина», «Якби тобі довелося...»).

Шевченкові побутові поеми - ліро-епічні. Це, за визначенням самого поета, «бувальщини», розповіді про «случаї», в яких, проте, наявний потужний ліричний струмінь (різного типу ліричні «втручання» поета в розповідь, суб'єктивно забарвлені оцінні епітети тощо). З прагненням поета піднести й возвеличити позитивного героя з народу пов'язаний і романтичний елемент, помітний у деяких побутових поемах.

12 червня 1857 р., за півтора місяці до звільнення із заслання Шевченко почав писати Щоденник («Журнал», як він його найчастіше називає у записах). Щоденник – безцінне джерело відомостей про життя й оточення поета, про його суспільно-політичні, філософські та художні погляди, про ставлення до людей, з якими спілкувався, до значного кола явищ літератури, мистецтва, історії, суспільного життя тощо. Захоплює сміливість і відвертість висловлювань, пристрасне зацікавлення всім помітним, що відбувається довкола, невситима жага пізнання й спілкування, нових мистецьких вражень, голосів, думок, публікацій. Із Щоденника постає образ воістину великої людини-митця й мислителя, людини чистої душі, по-дитячому відкритої, доброї, довірливої, безпосередньої в емоційних порухах, за буденністю якої, небагатою на зовнішні події, криється надзвичайно інтенсивне життя духу й вирування переживань.

Одна з найхарактерніших особливостей Шевченкового образотворення – широке використання в політичній поезії біблійних і античних образів та мотивів («Неофіти», «Ісаія. Глава 35», «Подражаніє 11 псалму», «Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19», «Осії. Глава ХІV», «N. N. – Така, як ти, колись лілея...», «Во Іудеї во дні они», «Марія», «Саул», «Колись-то ще, во время оно»), хоча він спорадично звертався до них і раніше («Давидові псалми», «Царі»). Біблійні та античні сюжети та образи у Шевченка здебільшого мають характер своєрідних політичних метафор символів і образних алюзій.

«Марія» є вершиною розвитку антропософії поета, найвищим утіленням його філософії людини в обох іпостасях – жіночій і чоловічій. Герой поета розвивався від образу безталанного сироти – шукача долі, через образи борців із неправдою, месників за кривди (Ярема, Варнак) аж до образів праведників, які втілювали християнську любов до правди, справедливості, братерські почуття до всіх людей, незламність перед насильством, тобто мучеництво; а заверешенням став образ Христа-людини в «Марії».

Образи Шевченкових героїнь – самотні дівчата, що прагнуть кохання, і – найбільший його біль – образи покриток: від Катерини до Марії. Йшлося пре переступ природного закону роду, який оберігав родину як основу суспільства, основу нації, запоруку її існування. Шевченко, розуміючи це й підносячи материнство й родину як найвище благо людського буття, глибоко співчував і тяжко переживав трагедію покритки та її дитини-байстряти. Проблема полягала в тому, яким чином усіма зневаженій жінці повернутися в громаду; і поет шукав ці шляхи.

Шевченкова поезія – це справді поезія мислі, яка стоїть на рівні передової соціально-політичної думки своєї доби. Значення Шевченка в історії українського художнього слова зокрема в тому, що він надзвичайно розширив тематично-змістові обрії української літератури, зробив її найважливішим чинником розвитку суспільної свідомості, більше, ніж будь-хто з українських письменників, наблизив літературу до народу, який визнав його своїм поетом і речником.

Заслання підірвало здоров'я Шевченка. На початку 1861 р. він тяжко захворів і 10 березня помер. Незадовго до смерті написав останній вірш – «Чи не покинуть нам, небого...». Проводжав в останню путь поета чи не весь літературно-мистецький Петербург, зокрема М. Костомаров, П. Куліш, М. Некрасов, М. Михайлов, Ф. Достоєвський, Г. Честахівський та багато інших його прихильників. Похований був на Смоленському кладовищі. Через два місяці, виконуючи заповіт поета, друзі перевезли його тіло в Україну й 22 травня 1861 р. поховали на Чернечій (тепер Тарасова) горі поблизу Канева.

Смерть Шевченка була величезною втратою не тільки для української літератури, а й для всього письменства. Та його поезія жила й діяла, поширювалася в списках, а також у російських і закордоних виданнях (празьке видання «Кобзаря» 1876 р. вмістило більшість позацензурних творів поета). З 60-х років ХІХ ст. з'являються перші закордонні праці про життя і творчість та переклади творів різними мовами світу.

Шевченкова поезія визначила на десятиліття вперед дальший поступ української літератури (не тільки поезії, а й прози і драматургії). Шевченко, ім'я якого стоїть в одному ряду з іменами Міцкевича, Пушкіна, Лермонтова, підніс українську літературу до рівня найрозвиненіших літератур світу.

Шевченкова поезія стала етапом і в розвитку української літературної мови. Шевченко завершив процес її формування, розпочатий ще його попередниками (Котляревський, Квітка-Основ'яненко, поети-романтики та ін.), здійснивши її синтез із живою народною мовою і збагативши виражальні можливості українського художнього слова.

Важливим чинником сугестивності поетичного слова Шевченка є його міфопоетична семантика.

Глибинний ідейно-естетичний вплив Шевченка, що виходив далеко за рамки вузькоформального, позначився й позначається на творчості чи не всіх українських письменників. Вихований у силовому полі романтичної європейської культури, імпульсивний романтик і лірик навіть за вдачею, він приніс у світову літературу свій індивідуальний тип романтичної переважно творчої системи, позначеної синкретизмом стилів, природною реалістичністю світосприйняття.

Із творів Шевченка перед європейським читачем поставав неповторний, яскраво національний образ України і образ великого поета, що став символічним уособленням українця та його світу.
*** Дiарiуш (лат. diarqio – щоденний, польськ. diariusz – щоденник, сiмейна хронiка) – записи, зробленi певною особою про подiї свого зовнiшнього та внутрiшнього життя. Характеною особливiстю цих записiв є їх хронологiчнiсть, дотримання плину подiй (часом з перервами, обумовленими певними обставинами чи станом автора щоденника), а також суб'єктивнiсть (мова вiд першої особи, а тема – залежно вiд особистих iнересiв автора). Щоденник, навiть якщо вiн написаний людиною, далекою вiд лiтературi i мистецтва, може вiдбивати стиль епохи («Дiарiуш» П. Орлика, «Щоденнi записи» Я. Марковича та iн.). Письменницькi щоденники є безцiнним джерелом для лiтературознавцiв, учених, якi займаються психологiєю творчостi. Форма щоденника може використовуватися як художнiй прийом, що надає творовi особливої правдивостi. Надзвичайно поширеною форма щоденника була в епохи сентименталiзму й романтизму.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   22

Схожі:

Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconУкраїнська література ХХ століття (розгорнені конспекти лекцій)
Початок XX ст.: Загальнi тенденцiї художнього розвитку
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconПлани-конспекти уроків із теми: «Українська література в контексті розвитку суспільства другої половини ХІХ століття. Література 70-90 років ХІХ століття: Михайло Старицький»
Учитель-методист вищої категорії української мови І літератури Червонозаводської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №2 Лохвицького...
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconПлани-конспекти уроків із теми: «Українська література в контексті розвитку суспільства другої половини ХІХ століття. Література 70-90 років ХІХ століття: Іван Карпенко-Карий»
Учитель-методист вищої категорії української мови І літератури Червонозаводської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №2 Лохвицького...
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconЗагальна характеристика розвитку світової культури та літератури ХІХ століття у тісному зв’язку з Україною
Ти стильове розмаїття літератури; розвивати навички систематизації та узагальнення матеріалу, використання міжпредметних зв’язків,...
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconСекція: українська література
Політичне життя Франції, Росії та інших європейських держав другої половини ХІХ століття
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconРомантизм в українській літературі 20-40-х років ХІХ століття Сутність напряму
Хvііі століття в Німеччині й панував у літературі Європи й Америки протягом першої половини ХІХ століття
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconРозвиток літератури на харківщині в умовах складних та неоднозначних історичних процесів ХІХ століття
Познайомити учнів з умовами та особливістю розвитку культури на Слобожанщині, зокрема в місті Харкові, в період ХІХ – початок ХХ...
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconЛітературний процес на межі ХІХ-ХХ ст. Символізм – один із найзначніших мистецьких напрямів к. ХІХ – п. ХХ ст. Основні естетичні принципи та новаторство поетів-символістів Мета
Хіх – початку ХХ століття, що відбили кризу культури й розрив з естетикою минулого
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconНа допомогу вчителям предметникам. Анотований рекомендаційний список навчальних посібників, методичної та довідкової літератури. Українська мова та література
Бернадська Н.І. Українська література XX століття: навч посібник для старшокласників, вступників до вищих навч закладів та викладачів...
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconУкраїнська література 6 клас 23. 12. 16
Тема. С. Чернілевський. «Теплота родинного інтиму», «Забула внучка в баби черевички». Настрої І почуття, висвітлені в поезіях. Конспекти...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка